В ніч з 13 на 14 березня «Наутілус» знову взяв курс на південь. Я гадав, що на широті мису Горн він поверне на захід з тим, щоб дійти до Тихого океану і на цьому закінчити свою кругосвітню подорож. Але я помилився: він продовжував спускатися до південних районів. Куди він прямував? До полюса? Це було божевіллям! Я починав вірити, що надмірна сміливість капітана Немо повністю виправдовувала похмурі побоювання Неда Ленда.
Канадець з деякого часу не звертався до мене з своїми проектами втечі. Він став значно менш товариським, майже весь час був мовчазний. Я бачив, що його дуже гнітило наше довге ув’язнення, і відчував, як його все більше і більше сповнює гнів. Коли йому доводилося зустрічати капітана Немо, його очі запалювалися похмурим вогнем, і я боявся, щоб природжена гарячність не штовхнула його на якийсь необачний вчинок.
Цього дня, 14 березня, Консель і Кед Ленд зайшли разом до моєї каюти. Я спитав про причину їхнього візиту.
— Одне тільки питання, професоре, — відповів канадець.
— Прошу, Неде!
— Скільки, на вашу думку, матросів на борту «Наутілуса»?
— Я не можу цього сказати, мій друже!
— Мені здається, що для управління ним, — продовжував свою думку Нед, — не потрібно особливо великої команди.
— Справді, — погодився я, — при досконалості його машин десятка матросів повністю вистачило б для цього.
— Що ж, — промовив канадець, — для чого ж тоді думати, що на ньому їх більше?
— Для чого? — повторив я запитання і уважно подивився на канадця, про наміри якого здогадатися було досить легко. — Для того, — сказав я, — що, коли моя уява про життя капітана Немо вірна, «Наутілус» не просто підводний корабель. Він одночасно повинен бути притулком для тих, хто так само, як і капітан, порвав усякий зв’язок з землею.
— Можливо, — втрутився в розмову Консель, — але ж кінець кінцем «Наутілус» може вмістити лише певну кількість людей. Можливо, пан скаже, який максимальний склад команди може бути на ньому?
— Звідки я можу про це дізнатися, Конселю?
— Шляхом розрахунку. Панові відомі розміри корабля, його обсяг і, значить, обсяг повітря, який він у собі вміщує; з другого боку, знаючи, скільки людина потребує повітря при диханні, і порівнюючи ці результати з необхідністю для «Наутілуса» підніматися кожні двадцять чотири години…
Консель не закінчив фрази, але мені вже стало ясно, чого він хоче.
— Я тебе цілком зрозумів, — відповів я. — Та хоч ці розрахунки і не так уже важко зробити, проте вони можуть дати надзвичайно непевні результати.
— Нічого, хай будуть непевні, — вперто наполягав Нед Ленд.
— От розрахунок, — сказав я. — Кожна людина потребує на годину дихання таку кількість кисню, яка міститься в ста літрах повітря. Отже, на двадцять чотири години йому потрібно дві тисячі чотириста літрів повітря. Значить, для того, щоб одержати відповідь на поставлене запитання, слід розділити обсяг «Наутілуса» на дві тисячі чотириста літрів. Отже, треба вирахувати, скільки разів «Наутілус» містить у собі по дві тисячі чотириста літрів повітря.
— Правильно, — підтвердив Консель.
— Таким чином, — говорив я далі, — через те що місткість «Наутілуса» дорівнює тисячі п’ятистам тоннам, а в кожній тонні — тисяча літрів, то «Наутілус» уміщує загалом півтора мільйона літрів повітря. Поділивши це число на дві тисячі чотириста… — я швидко зробив розрахунки олівцем, — ми одержуємо шістсот двадцять п’ять. Інакше кажучи, повітря в «Наутілусі» вистачило б для дихання шестисот двадцяти п’яти чоловік протягом двадцяти чотирьох годин.
— Шістсот двадцять чоловік! — майже скрикнув Нед.
— Але я більш ніж упевнений, — додав я, — що всі ми разом узяті — матроси, командири і пасажири — не становимо й десятої частини цього числа.
— Це знову-таки надто багато для трьох чоловіків! — промурмотів Консель.
— Тому, мій бідний Неде, можу тільки порадити вам запастися терпінням.
— І не тільки запастися терпінням, — додав Консель, — але й скоритися неминучому.
Консель знайшов потрібне слово.
— І нарешті, — говорив він далі, — капітан Немо не може весь час іти на південь! Очевидно, він десь обов’язково зупиниться, хоч би й перед крижаними заторами, і повернеться в моря, близькі до культурних країн! Отоді буде час знову згадати про плани Неда Ленда!
Канадець замість відповіді тільки похитав головою, провів рукою по лобі і, зітхнувши, вийшов з каюти.
— З дозволу пана я зроблю одне зауваження, — звернувся до мене Консель. — Бідолаха Нед думає про все, чого він не може тепер мати. Він безперервно згадує минуле життя, жалкуючи за тим, що нам заборонено. Згадки про минуле пригнічують його, він цілими днями сумує. Треба його зрозуміти! Що йому тут робити? Нічого! Він не вчений, як пан, йому не можуть принести стільки радощів, як нам, таємниці підводного світу. Він готовий рискувати життям, щоб знову мати можливість заглянути в шинок на батьківщині.
Безумовно, одноманітність корабельного існування повинна була здаватися канадцеві нестерпною, бо він звик до вільного і діяльного життя. Події, які б могли його зацікавити, траплялися дуже рідко. А втім, саме в цей день стався випадок, що повинен був нагадати йому про щасливі дні, коли він працював гарпунником.
Близько одинадцятої ранку «Наутілус» плив на поверхні океану і раптом опинився серед зграї китів. Ця зустріч не здивувала мене, бо мені було відомо, як нещадно переслідують цих ссавців китобої. Тому китів можна було знайти в басейнах під найвищими широтами.
Роль, яку відігравали кити в морській справі, а також їхній вплив на географічні відкриття завжди були досить значними. Вони принаджували до себе спочатку басків, потім астурійців, англійців і голландців, примушували їх забувати про небезпеки плавання по океанах і борознити водяні простори з кінця в кінець. Кити люблять відвідувати полярні моря як північні, так і південні. Старовинні легенди розповідають, ніби ці тварини заманювали китобоїв так далеко, що одного разу мисливцям залишилося сім льє до Північного полюса. Якщо ця легенда — вигадка, то коли-небудь вона може стати фактом, і найпевніше, що саме під час переслідування китів в арктичних або антарктичних широтах люди коли-небудь досягнуть цих невідомих точок земної кулі.
Ми сиділи на палубі. Море було зовсім спокійне: жовтень у цих місцях — один з кращих осінніх місяців. Канадець перший помітив кита на східному горизонті — в цьому він помилитися не міг. Я уважно придивився і побачив чорнувату спину кита на відстані п’яти миль од «Наутілуса», яка то спливала на хвилях, то зникала.
— Ех! — скрикнув Нед Ленд. — Коли б я був на китобійному судні, ця зустріч принесла б мені велику радість! Це величезна тварина! Подивіться, з якою силою вона викидає стовпи пари і водяних бризок! Тисяча чортів! І чому тільки я прикутий до цього металевого корита!
— Як, Неде! — звернувся я до нього, — ви все ще пам’ятаєте про свою давню професію гарпунника?
— Хіба справжній китолов може коли-небудь забути про стару професію, пане професоре? Хіба можна коли-небудь забути про переживання, пов’язані з подібним полюванням?
— Ви ніколи не полювали в цих морях, Неде?
— Ніколи, пане професоре. Мені доводилося бувати лише в північних морях, доходити до Берінгової протоки і до протоки Девіса.
— Значить, південні кити вам невідомі. Та це й зрозуміло, бо справжні кити, на яких ви до цього часу полювали, ніколи б не насмілилися пройти через теплі води екватора!
— Ах, пане професоре, що ви говорите? — заперечив мені канадець недовірливим тоном.
— Те, що є, мій друже!
— Як би не так! У шістдесят п’ятому році, два з половиною роки тому, я особисто застукав біля Гренландії кита, в боку якого знайшов гарпун з тавром китобійного судна з Берінгової протоки. Отже, дозвольте вас запитати, як могла тварина з заходу Америки знайти свою смерть на сході? Очевидно, вона повинна була перед тим обминути або мис Горн, або мис Доброї Надії, тобто пройти через екватор.
— Я поділяю думку Неда, — втрутився Консель, — і чекаю відповіді від пана.
— Пан вам відповість, друзі мої, що кити вибирають для життя місця залежно від свого виду в різних морях, яких вони не покидають. І якщо одна з цих тварин прийшла з Берінгової протоки в протоку Девіса, то це просто означає, що там є якийсь прохід з одного моря в друге біля берегів Америки або Азії!
— І я повинен вам вірити? — сказав канадець, примружуючи око.
— Панові треба вірити! — відповів Консель.
— Значить, — знову почав канадець, — через те що я ніколи не промишляв у цих морях, я не можу знати китів, що живуть у них?
— Я про це й кажу, Неде!
— Тоді це ще одна причина, щоб познайомитися з ними! — відповів Консель.
— Дивіться! Дивіться! — закричав канадець схвильованим голосом. — Він наближається! Він іде на нас! Він глузує з мене, розуміючи, що я нічого не можу вдіяти!
Нед Ленд тупнув ногою. Його рука здригалася, стискуючи уявний гарпун.
— Ці ссавці такі ж великі, як і північні? — запитав він.
— Майже, Неде!
— Я питаю про це тому, що мені доводилося бачити величезних китів, професоре, завдовжки до ста футів! Я навіть чув, що кити поблизу Алеутських островів досягали інколи понад сто п’ятдесят футів у довжину.
— Це мені здається надто перебільшеним, — зауважив я. — Найпоширеніші тепер види китоподібних, особливо тих, в яких є спинний плавець, а також і кашалоти, мають взагалі значно менші розміри, ніж справжні кити.
— Ех! — знову вигукнув канадець, який не зводив очей з поверхні океану, — а він усе наближається і незабаром буде зовсім близько від «Наутілуса»!
Потім, продовжуючи розмову, сказав:
— Ви говорите про кашалотів, неначе це невеликі тварини! А тимчасом існують велетенські кашалоти. Це розумні тварини! Розповідають, що деякі з них пірнають у водорості і піднімаються з цим покровом на поверхню. Їх приймають за острівці. До них причалюють, висаджуються, розводять вогонь…
— Ставлять будинки! — додав Консель.
— Так, так, базіко! — розсердився Нед Ленд. — А потім одного прекрасного дня тварина пірнає, тягнучи за собою всіх мешканців у глибоку безодню.
— Зовсім, як у пригодах Синдбада-мореплавця[98]! — розсміявся я. — Ах, пане Ленд, здається, ви дуже любите різні незвичайні історії. Оце так кашалоти! Сподіваюсь, що ви самі не вірите в існування їх?
— Пане професоре! — серйозним тоном відповів канадець. — З боку китів можна чекати всього! Але дивіться, як він пливе! Як раптово зникає під водою! Дехто говорить, що ці тварини можуть обплисти навколо земної кулі за п’ятнадцять днів!
— Не стану сперечатися!
— Але от ви, пане Аронакс, безумовно не знаєте, що на самому початку існування світу кити плавали ще швидше, ніж тепер.
— Та невже, Неде? І чому це так?
— Тому, що тоді хвіст у них був розташований вертикально, як у риб; інакше кажучи, вони били ним воду зліва направо і справа наліво. Але потім богу здалося, що вони плавають надто швидко, і він перекрутив їм хвости. Відтоді хвости у китів стали горизонтальними, і вони б’ють ними воду зверху вниз, що значно зменшує їхню швидкість!
— Гаразд, Неде! — сказав я, пародіюючи канадця і користуючись його ж власним виразом. — І я повинен вам вірити?
— Не дуже, — відповів Нед Ленд, — і не більше, ніж коли б я вам сказав, що існують кити завдовжки триста футів, вагою в сто тисяч фунтів.
— Це справді надто багато, — промовив я. — Проте необхідно визнати, що деякі з цих ссавців досягають дійсно велетенських розмірів. Відомо, що з деяких китів витоплюють до ста двадцяти тонн самого лише жиру.
— Таких я теж бачив, — зауважив канадець.
— І я вам охоче вірю, — сказав я, — як вірю і в те, що деякі кити дорівнюють за розмірами сотні слонів. Уявіть собі ефект, який може викликати подібна маса, що мчить з великою швидкістю!
— А правда, — запитав Консель, — що кит може потопити корабель?
— Щодо кораблів, то я в це не вірю, — відповів я. — Правда, розповідають, що в 1820 році, якраз у цих морях, кит накинувся на судно «Ессекс» і почав його штовхати з швидкістю чотирьох метрів на секунду. Хвилі залили судно з корми, і «Ессекс» майже відразу пішов на дно.
Нед Ленд подивився на мене з хитрим і насмішкуватим виглядом.
— Зі мною, — сказав він, — був один випадок, коли кит ударив мене хвостом — розуміється, не мене, а мою шлюпку. Мої товариші і я злетіли вгору метрів на шість. А в порівнянні з тим китом, про якого нам розповів пан професор, мій кит був просто малям.
— А чи довго живуть ці тварини? — спитав Консель.
— Тисячу років! — відповів, не вагаючись, канадець. — А як ви це знаєте, Неде?
— Так усі говорять.
— А чому так говорять?
— Тому, що це відомо кожному!
— Ні, Ніде, цього напевне не знають, але роблять таке припущення, і воно ґрунтується ось на чому. Чотириста років тому, коли китолови вперше почали полювати на китів, ці тварини мали значно більші розміри, ніж тепер. Отже, досить логічно припускають, що менші розміри сучасних китів обумовлені тим, що вони не мають часу досягти повного розвитку. Саме це й примусило Бюффона сказати, що ці ссавці могли й повинні були жити навіть тисячу років. Зрозуміло?
Але Нед Ленд нічого вже не чув. Він навіть не слухав. Кит усе наближався, і канадець буквально пожирав його очима.
— Ай-ай-ай! — закричав він. — Це вже не один кит, а десять, двадцять, ціле стадо! І нічого не можна зробити. В таку хвилину бути зв’язаним по руках і по ногах!
— Чому б вам, друже Нед, — звернувся до нього Консель, — не спитати в капітана дозволу пополювати?..
Консель ще не встигнув закінчити фрази, як Нед Ленд прожогом кинувся вниз на розшуки капітана. За кілька хвилин вони обидва з’явилися на палубі.
Капітан Немо оглянув стадо тварин, які гралися на поверхні на відстані однієї милі од «Наутілуса».
— Це південні кити! — сказав він. — Тут їх вистачило б для збагачення цілого флоту китобоїв.
— То як же, капітане, — спитав його канадець, — чи не зміг би я пополювати на них хоч для того щоб не забувати професії гарпунника?
— Для чого полювати, коли ніякої користі від цього немає? — відповів капітан Немо. — Заради того, щоб знищувати? Нам зовсім непотрібна ворвань на кораблі.
— Але в Червоному морі ви ж дозволили нам полювання на дюгоня? — наполягав канадець.
— Тоді необхідно було дістати для команди свіже м’ясо. А зараз це було б убивство заради вбивства. Я знаю, що подібне стремління властиве людській натурі, але не можу допустити таких жорстоких розваг. Винищуючи беззахисних і добрих створінь — південних китів під виглядом справжніх китів — подібні вам люди, пане Ленд, роблять чорну справу. Саме так вони вже знищили всіх мешканців Баффінової бухти, а тепер намагаються знищити цих корисних тварин. У них і без вас досить ворогів — кашалотів, мечоносів і пилконосів.
Можете собі уявити, яким було обличчя канадця під час цієї лекції з моралі. Але читати її Недові Ленду, мисливцеві-китолову, — це означало дарма витрачати красномовство. Нед Ленд дивився на капітана Немо і, очевидно, нічого не розумів з того, що той йому говорив. Проте капітан цілком був правий: необережне і варварське винищення китобоями цих тварин незабаром приведе до того, що в океані не залишиться жодного кита.
Нед Ленд просвистів крізь зуби мотив «Янкі дудль»[99], засунув руки в кишені і повернувся до нас спиною.
Тим часом капітан Немо, продовжуючи роздивлятися стадо китів, звернувся до мене:
— Я був правий, коли щойно говорив, що, крім людини, кити мають інших ворогів. Зараз їм доведеться мати справу з дужим супротивником. Помічаєте, пане Аронакс, вдалині на відстані восьми миль під вітром, якісь чорнуваті крапки, що рухаються до нас?
— Так, капітане! — відповів я.
— Це кашалоти, жахливі тварини, яких я іноді зустрічав великими стадами в двісті-триста голів! От цих жорстоких і шкідливих тварин справді варто знищувати!
Почувши останні слова, канадець жваво обернувся.
— Що ж, капітане, — вимовив я, — ще є час, і в інтересах навіть цих китів дозвольте Недові…
— Не варто рискувати життям, професоре! — перервав мене капітан. — Одного «Наутілуса» вистачить, щоб розсіяти цих хижаків. Він озброєний стальним тараном, який, я думаю, з успіхом замінить гарпун пана Ленда. Канадець не соромлячись знизав плечима. Нападати на ссавців з тараном? Хто чув коли-небудь щось подібне?
— Зачекайте, пане Аронакс, — сказав капітан Немо. — Ми вам покажемо полювання, якого ви ще ніколи не спостерігали. Ніякого жалю до цих лютих хижаків, у яких тільки й є, що паща та зуби!
Паща та зуби! Краще не можна було охарактеризувати великоголових кашалотів, тіло яких іноді досягає двадцяти п’яти метрів у довжину. Величезна голова цих тварин займає приблизно одну третину всього тіла. На відміну од китів, з верхньої щелепи яких виростають лише рогові пластинки, так званий «китовий вус», кашалоти озброєні двадцятьма п’ятьма зубами на кожній щелепі, розмір яких досягає двадцяти сантиметрів. Зуби кашалота циліндричні, зрізані на конус при вершині, кожен з них важить близько двох фунтів. У задній частині черепа цієї велетенської голови є дві камери, розділені хрящовою перетинкою, в яких вміщується від трьохсот до чотирьохсот кілограмів дорогоцінної маслоподібної речовини — спермацету.
Кашалот, безумовно, найогидніша тварина, яку можна тільки зустріти в морях. Він схожий, як зауважує натураліст Фредо, швидше на пуголовка, ніж на рибу. Кашалот вражає своєю асиметричністю: в нього, так би мовити, «відсутня» ліва частина кістяка, і дивиться він лише правим оком.
Тим часом стадо морських страхітливих потвор усе наближалося. Воно помітило китів і приготувалося до нападу. Можна було вже наперед сказати, що перемога в цій нерівній боротьбі залишиться за кашалотами не тільки тому, що вони краще озброєні для нападу, ніж їхні смирні супротивники, але й завдяки їхній здатності залишатися під водою значно довше порівняно з китами.
Настав час подати китам допомогу. «Наутілус» заглибився у воду. Консель, Нед Ленд і я посідали перед вікнами салону. Капітан Немо прийшов у рубку стерничого, щоб особисто керувати кораблем у його новій ролі знаряддя винищення. Незабаром я відчув, як гвинт збільшив кількість обертів, і «Наутілус» почав набирати швидкість.
Коли «Наутілус» наблизився, стало видно, що битва між китами й кашалотами вже почалася. Капітан Немо спрямував свій корабель так, щоб розбити надвоє стадо великоголових кашалотів. Останні спочатку мало стривожилися, побачивши нового супротивника, який уже вступив у бій. Але невдовзі вони відчули силу його ударів.
Якою страшною була ця битва! Навіть Нед Ленд настільки захопився нею, що забув усе і почав аплодувати! «Наутілус» перетворився у велетенський гарпун, який посилала міцна рука капітана. Він кидався на м’ясисті туші кашалотів і розсікав їх навпіл, лишаючи після себе два понівечених, стікаючих кров’ю куски тварини. Він не відчував страшних ударів, яких йому завдавали хвости кашалотів по корпусу. Вони здавалися слабкими поштовхами. Знищивши одного кашалота, він кидався на іншого, повертався на місці, щоб не випустити нову жертву, мчав уперед, назад, поринав, коли кашалот намагався врятуватися в глибині, і підіймався слідом за ним, коли той повертався на поверхню, нападав на кашалота з боку, з фронту, розсікав, шматував, нанизував на свій страшний бивень, незалежно від того, якими були швидкість і напрям тварини.
Яка бойня! Який шум на поверхні океану! Який різкий свист і хропіння переляканих кашалотів! Навіть у нижчих, завжди спокійних шарах води їхні могутні хвости піднімали великі вали.
Цілу годину тривало це нечуване побоїще, якого кашалоти ніяк не могли уникнути. Багато разів вони збиралися групами в десять-дванадцять голів і кидалися на «Наутілус», намагаючись розчавити його своїми масивними тілами. У вікно було добре видно величезні зубасті пащі і люті очі. Нед Ленд, який більше не володів собою, загрожував їм кулаками, посилаючи прокльони. Було чути, як кашалоти намагалися вчепитися зубами в обшивку корабля, немов собаки, що повисли на шиї зацькованого в кущах кабана. Але «Наутілус» збільшував швидкість, не помічаючи ні неймовірної ваги, ні зусиль могутніх ворогів. Він тягнув їх за собою вглиб або виносив на поверхню, продовжуючи знищення.
Нарешті, маса кашалотів значно порідшала. Хвилі поменшали. Я відчув, що ми підіймаємося на поверхню. Люки відкрились, і ми вискочили на палубу.
Море було всіяне понівеченими трупами. Навіть найсильніший вибух не зміг би з такою силою розкидати, пошматувати і порізати ці гори м’яса. Корабель плив серед велетенських тіл кашалотів, синюватих на спині, білуватих на череві, що погойдувалися величезними опуклими горбами на морських хвилях. Кілька переляканих кашалотів швидко віддалялись од корабля. Поверхня води була забарвлена в яскраво-червоний колір на кілька миль навкруги, і здавалося, що «Наутілус» пливе серед моря крові.
До нас приєднався капітан Немо.
— Ну, що скажете, пане Ленд? — звернувся він до канадця.
— Що ж, капітане, — відповів Нед Ленд, збудження якого поступово вже вгамувалося, — це справді жахливе видовище! Але я не м’ясник, я мисливець, а ви нам показали бойню.
— Це було знищення шкідливих хижаків, — мовив капітан, — а «Наутілус» — не ніж м’ясника.
— Мені більше до вподоби гарпун! — зауважив канадець.
— Кожному своя зброя! — відповів капітан, уважно вдивляючись у Неда Ленда.
Я боявся, що наш приятель наговорить капітанові грубощів, що могло б мати для всіх нас неприємні наслідки. Але, на щастя, гнів канадця відвернула поява кита, до якого «Наутілус» у цей час підпливав.
Ця тварина не встигла врятуватися від зубів кашалотів. Я розпізнав південного кита, зовсім чорного, з вдавленою головою. Анатомічно він відрізняється од звичайних, північних китів тим, що сім шийних хребців у нього зростаються, і він має на два ребра більше. Нещасний кит лежав на боці мертвий з пошматованим черевом. Коло його понівеченого плавця притулилося маля, якого йому так і не пощастило захистити. З відкритої пащі кита лилася вода, що, протікаючи між пластинками китового вуса, дзюрчала, мов струмок.
Капітан Немо повів «Наутілус» до туші вбитої тварини. Два матроси зійшли на неї, і я з подивом побачив, що вони вицідили з її молочних залоз усе молоко, яке там було, тобто дві-три бочки.
Капітан запропонував мені випити кухоль ще теплого молока. Я не міг приховати виразу огиди до цього питва, але він запевнив мене, що китове молоко надзвичайно смачне і нічим не відрізняється од коров’ячого.
Я покуштував. Молоко справді було чудове. Отже, ми зробили корисне поповнення їстівних запасів, бо це молоко, приготовлене у вигляді масла чи сиру, приємно різноманітило нашу страву.
З цього дня я з тривогою почав помічати, що відношення Неда Ленда до капітана ставало все більш ворожим, і я вирішив уважно стежити за вчинками й діями канадця.