20 000 льє під водою

РОЗДІЛ X Підводні вугільні копальні

В цей день, 20 лютого, я прокинувся дуже пізно. Нічна прогулянка втомила мене, і я проспав до одинадцятої години. Швидко вдягнувшись, я вийшов у салон. Мені хотілося скоріше дізнатися про. напрям «Наутілуса». Прилади показували, що він, як і раніше, прямує на південь з швидкістю двадцять миль на годину, на глибині ста метрів.

У цей час зайшов Консель. Я розповів йому про нашу нічну екскурсію. У вікна салону він ще міг деякий час бачити частину затонулого континенту.

Справді, «Наутілус» ішов на відстані всього десяти метрів од «ґрунту» Атлантиди. Він мчав, ніби аеростат, підхоплений вітром, над земними луками; або, вірніше, наші почуття скоріше треба було б порівняти з враженнями пасажирів кур’єрського поїзда. Перед нашими очима проносилися фантастичні громади скель, лісові масиви й окремі дерева, які перейшли з рослинного царства в мінеральне і нерухомі силуети яких набували під водою особливого вигляду; іноді траплялися якісь кам’яні нагромадження, вкриті щільним килимом з асцидій, анемон, довгих вертикальних гідрофітів; брили застиглої в найнеймовірніших формах лави свідчили про несамовиту діяльність підземного вогню.

Поки перед нами спалахували химерні картини, вирвані з темряви світлом прожектора, я розповів Конселеві історію атлантів і Атлантиди, якій Байї[97] присвятив стільки прекрасних сторінок. Я говорив йому про війни цього героїчного народу, сперечався про існування Атлантиди як людина, для якої це питання було вже остаточно розв’язане. Але Консель слухав мене надзвичайно неуважно. Незабаром я зрозумів, чим пояснюється його байдужість до цієї таємниці історії.

Перед вікном пропливало безліч риб, і саме вони притягували його увагу. Спостерігаючи їх, Консель повністю заглиблювався в нетрі класифікації і вже переставав існувати для навколишнього світу. В таких випадках мені лишалося тільки наслідувати його приклад і теж приступити до іхтіологічних досліджень.

А втім, риби Атлантичного океану не відрізнялися помітно од риб, яких ми вже бачили в інших місцях. Тут були велетенські, до п’яти метрів завдовжки, скати, які могли завдяки своїй величезній мускульній силі вистрибувати з води; акули різних видів, у тому числі одна сіро-зелена завдовжки до п’ятнадцяти футів, з гострими трикутними зубами, — забарвлена в колір морської води, вона була майже непомітна в хвилях; темно-коричневі сарги або морські карасі з породи спарових риб; гумантини призмоподібної форми, вкриті міцним бугристим панциром; осетри, схожі на своїх середземноморських собратів; риби-голки з довгими трубкоподібними рилами, завдовжки півтора фута, з маленькими сірими плавцями, беззубі і без’язикі, — своїми хвилястими рухами і тонкими тілами зони нагадували гадюк.

Серед костистих риб Консель помітив чорнуватих парусників завдовжки до трьох метрів, з витягнутою у формі меча верхньою щелепою; відомих ще в часи Арістотеля барвистих морських драконів або морських скорпіонів — отруйливі голки спинних плавців роблять цих риб особливо небезпечними для тих, хто насмілиться їх узяти; золоту макрель з родини коріфенових, в якої коричнювате забарвлення спини, усіяної невеликими блакитними цятками, поступово переходить у золотистий відтінок. Поряд з цими рибами плавали прекрасні доради; риби-місяці, схожі своєю формою на диски з лазуровим відблиском, — освітлені зверху сонячним промінням, вони здавалися срібними плямами; нарешті, тут була різновидність меча-риби з жовтуватими плавцями, завдовжки до восьми метрів, з яких два метри припадало на гострий меч; це дуже сміливі створіння, що живляться як рослинами, так і рибами; цікаво було спостерігати, як вони, мов добре вимуштрувані чоловіки, підкорялися найменшому знаку своєї самиці.

Уважно придивляючись до різноманітних екземплярів морської фауни, я разом з тим не кидав спостереження над довгими рівнинами Атлантиди. Інколи примхливі нерівності дна примушували «Наутілус» зменшувати швидкість, і тоді він зі спритністю риби прослизав у вузьких проходах між пагорками. Коли цей лабіринт ставав непрохідним, корабель, наче аеростат, піднімався вгору і, обминувши перешкоду, продовжував швидкий біг на відстані кількох метрів од дна.

Це було чарівне і захоплююче плавання, що нагадувало прогулянку на аеростаті, з тією, однак, різницею, що «Наутілус» цілком підкорявся руці свого стерничого.

Десь близько четвертої години дня ґрунт дна, вкритого густим мулом з перемішаними в ньому скам’янілими гілками, потроху почав змінюватися. Він ставав більш кам’янистим, частіше траплялися скупчення гірських порід, базальтового туфу, лави і польового шпату. Я подумав, що рівнинний пейзаж незабаром зміниться гірським. І справді, через деякий час я побачив на півдні високий гірський бар’єр, який, здавалося, закривав вихід. його вершини, очевидно, виступали над рівнем океану. Це повинен був бути або континент, або, щонайменше, якийсь острів — можливо, з групи Канарських островів чи островів Зеленого мису. Через те що виміри не робилися — можливо, навмисне, — я не міг визначити, де ми перебуваємо. В усякому разі, ця стіна мені здалася кінцем Атлантиди, з усієї території якої ми бачили лише незначну частину.

Ніч не перешкодила моїм дальшим спостереженням. Я залишився на самоті, бо Консель пішов до своєї каюти. «Наутілус», уповільнивши рух, пропливав над невиразно видними масивами, іноді ледве не зачіпаючи їх, наче він хотів на них зупинитись, а інколи примхливо піднімаючись аж до поверхні води. Тоді мені вдавалося роздивитися крізь тонкий прозорий, шар води деякі блискучі сузір’я, зокрема п’ять чи шість зірок Зодіака, що мерехтіли в хвості Оріона.

Можливо, я провів би ще багато часу біля вікна, милуючись красою моря й неба, коли б раптом віконниці не зачинилися. В цю хвилину «Наутілус» якраз наближався до високої прямовисної стіни. Як він подолав цю перешкоду, я не міг собі уявити. Я повернувся в свою каюту. «Наутілус» більше не рухався. Я заснув з твердим наміром прокинутися якомога раніше.

Але наступного дня я встав лише о восьмій годині і відразу пішов у салон подивитися на манометр. Він показував, що «Наутілус» пливе на поверхні океану. До того ж я почув і стукіт кроків на палубі. Дивним було те, що не відчувалося ніякої качки, а вона була обов’язковою при плаванні на поверхні.

Я пройшов до трапа. Люк був відкритий. Проте замість яскравого сонячного дня, який я сподівався побачити, мене оточувала глибока темрява. Де ми знаходимося? Чи не помилився я? Може, ще триває ніч? Ні! Цього не могло бути! Жодна зірка не блищала на небі, та й ніч взагалі не могла бути такою темною. Я не знав, що й подумати, коли раптом почув голос:

— Це ви, пане професоре?

— А, капітан Немо! — обізвався я. — Де ми знаходимося?

— Під землею, пане професоре!

— Під землею? — вигукнув я. — І «Наутілус» продовжує плисти?

— Він весь час пливе!

— Тоді… я нічого не розумію!

— Зачекайте кілька хвилин. Скоро засвітиться наш прожектор, і ви все зрозумієте.

Я вийшов на палубу і почав чекати. Темрява була така глибока, що я навіть не бачив капітана Немо.

Але коли я подивився вгору, то мені здалося, ніби я бачу прямо над головою якесь неясне мерехтіння, слабке напівсвітло, що проникало через круглий отвір. Цієї миті раптом спалахнув прожектор корабля і його яскраві промені відразу погасили це мерехтіння.

Осліплений електричним світлом, я на якусь мить заплющив очі. Потім, розплющивши їх, почав дивитися навкруги.

«Наутілус» нерухомо стояв недалеко від берега, що нагадував набережну якогось порту. Море, де був у цю хвилину корабель, скидалося на велике озеро, оточене високою стіною; діаметр озера дорівнював двом милям, а окружність його становила шість миль. Рівень води в ньому — а на це вказував і манометр — був, мабуть, такий самий, як і в океані, бо між озером і океаном неодмінно повинен був існувати якийсь хід сполучення. Високі стіни стояли похило до води, заокруглюючись десь угорі, на висоті п’ятисот-шестисот метрів, у величезне склепіння. В його центрі знаходився круглий отвір, через який я й побачив слабке світло, очевидно, відблиск сонячного проміння.

Перш ніж уважно оглянути деталі цієї величезної печери, перш ніж розгадати, була вона витвором природи чи людини, я підійшов до капітана Немо і спитав його:

— Де ми знаходимося?

— В центрі згаслого вулкана, — відповів капітан, — вулкана, середину якого, внаслідок певних тектонічних поштовхів, залило море. В той час як ви спали, пане професоре, «Наутілус» проникнув у цю лагуну природним каналом, який проходить у десяти метрах нижче від поверхні океану. Це одна з гаваней мого корабля, гавань надійна, зручна, таємна, захищена від вітрів усіх румбів! Знайдіть мені хоч один порт на ваших материках чи островах, який міг би зрівнятися з цим сховищем і так надійно закрити корабель від несамовитої люті ураганів.

— Справді, ви тут у повній безпеці, капітане. Що може вам загрожувати в центрі вулкана? Але скажіть, чи це мені здалося, чи я дійсно помітив отвір угорі?

— Так, це кратер вулкана. Колись він вирував лавою, сірчаною парою і вогнем, а тепер крізь нього проходить животворне повітря, яким ми з вами дихаємо.

— А що це за вулкан? — запитав я.

— Він височить на одному з численних острівців, розкиданих у цій частині океану. Для кораблів, що проходять повз нього, — це просто скеля. Для нас — величезна печера-порт. Я відкрив її випадково, і вона мені дуже згодилася.

— Але хіба сюди не можна спуститися через кратер вулкана?

— Це так само неможливо, як і піднятися звідси до кратера. Приблизно футів на сто всередині кратера ще можна видертися по стінах, а далі ці стіни стають крутими і зовсім недоступними для будь-якого підйому.

— Я бачу, капітане, що природа допомагає вам усюди і завжди. Ви в повній безпеці у цьому озері, і ніхто, крім вас, сюди не може пройти. Але навіщо це сховище?

Адже ж «Наутілус» не потребує ніяких гаваней?

— Ні, пане професоре, але він потребує електрику, щоб рухатися; батареї, щоб виробляти електрику; натрій, щоб живити ці батареї; вугілля, щоб добувати натрій; копальні, щоб діставати це вугілля. Отже, саме тут знаходяться величезні ліси, поглинуті морем у далекі геологічні епохи. Вони скам’яніли, перетворившись у справжнє вугілля, і тепер служать мені невичерпним запасом палива.

— Значить, капітане, ваші матроси в цьому місці стають шахтарями?

— Так, звичайно. Ці копальні простяглися під водою, як і вугільні шахти Ньюкастла. Одягнені в скафандри, озброєні кирками й лопатами, мої люди видобувають тут вугілля, звільняючи мене від необхідності користуватися вугіллям наземних шахт. Коли я спалюю це кам’яне вугілля для одержання натрію, дим, що виходить через кратер гори, надає їй вигляду діючого вулкана.

— А ми побачимо ваших товаришів за цією роботою?

— Цього разу ні, бо я поспішаю закінчити підводну подорож навколо світу. Тому я задовольнюся тим, що заберу вже готовий запас натрію, який тут зберігається. Як тільки він буде навантажений на борт, — а для цього потрібно всього один день, — ми відразу рушимо далі. Отже, якщо ви хочете роздивитися цю печеру і обійти лагуну, користуйтеся цим днем, пане Аронакс!

Я подякував капітанові і пішов за своїми товаришами, які ще не виходили з каюти. Я запропонував їм іти слідом за мною, нічого не сказавши, де ми знаходимося.

Вони піднялися на палубу. Консель, який за звичкою ні з чого не дивувався, знайшов цілком природним, що він заснув під водою, а прокинувся у вулкані під землею. Щодо Неда Ленда, то він перш за все почав роздивлятися, чи не має печера якогось виходу.

Після сніданку, годині о десятій, ми вже сходили на берег.

— От ми й знову на землі! — сказав Консель.

— Та що ж це за «земля»? — озвався канадець. — До того ж, ми не на землі, а під землею.

Між підніжжям гори і озером простягнувся піщаний берег, який у найширшій своїй частині досягав п’ятисот футів. По ньому легко можна було обійти навколо озера. Біля підніжжя високих стін печери в найхаотичнішому і разом з тим мальовничому безладді були нагромаджені вулканічні брили і величезні уламки пемзи. Всі ці розплавлені підземним вогнем і потім застиглі маси були вкриті шаром склоподібної емалі, що яскраво блищала під променями прожектора. Слюдяний порох, який здіймався слідом за нами, розлітався, наче хмара світлячків.

У міру віддалення від озера ґрунт усе помітніше піднімався, і невдовзі ми дійшли до своєрідних сходів з довгими й дуже покрученими виступами. Просуватися нам доводилося дуже обережно, бо камені нічим не були зцементовані між собою. До того ж, наші ноги часто ковзалися по їхній скляній поверхні, утвореній з кристалів польового шпату і кварцу. Вулканічне походження цієї велетенської печери підтверджувалося на кожному кроці. Я звернув на це увагу своїх супутників.

— Уявляєте собі, — запитав я їх, — на що був схожий цей котел, коли наповнювався киплячою лавою і коли рівень розпеченої до білого рідини підіймався аж до отвору в горі, наче розтоплений метал усередині плавильної печі?

— Дуже добре уявляю! — відповів Консель. — Але пан мені скаже, чому цей великий ливарник припинив свою роботу, і як воно трапилося, що в плавильній печі тепер мирно плескається озеро?

— Найімовірніше, Конселю, це сталося внаслідок якогось землетрусу під поверхнею океану, що спричинився до створення проходу, яким тепер користується «Наутілус». Очевидно, через цей прохід хлинули в середину вулкана і води Атлантичного океану. Тут повинна була відбутися жахлива боротьба між двома стихіями, вогнем і водою, яка закінчилася перемогою води. Але для того щоб затоплений вулкан повністю змінився і перетворився в мирну печеру з озером посередині, потрібні були цілі століття.

— Дуже добре, — заявив Нед Ленд, — я приймаю пояснення, але надзвичайно жалкую, що той прохід, про який говорив пан професор, знаходиться під, а не над водою. Це більше б відповідало нашим інтересам.

— Але ж, друже Нед, — звернувся до нього Консель, — коли б цей прохід не був підводним, «Наутілус» ніколи не зміг би проникнути в печеру!

— А я додам, пане Ленд, що в такому разі океанська вода не змогла б хлинути в цю гору і вулкан залишився б вулканом. Отже, ваші жалкування даремні.

Ми продовжували підніматися. Стежка ставала все стрімкішою і вужчою. Іноді шлях перегороджували глибокі тріщини, через які надто довго треба було перебиратися. Тому доводилося обходити навислі скелі. Інколи треба було повзти на колінах і навіть на животі. Але завдяки спритності Конселя й силі Неда Ленда всі перешкоди були подолані.

На висоті приблизно тридцяти метрів характер ґрунту на поверхні змінився, хоч від цього поверхня не стала зручнішою для ходьби. Замість трахітів і вулканічних конгломератів нам усе частіше почали зустрічатися чорні базальти. Вони то стелилися гладкими поверхнями, вкритими подекуди застиглими пухирцями лави, то здіймалися правильними призмами, розташованими у вигляді колонади, яка підтримувала основу величезного склепіння — дивний зразок природної архітектури.

Між базальтовими скелями звивалися довгі потоки застиглої лави, куди були вкраплені смуги бітумінозних сланців, а місцями траплялися великі плями сірки. Сонячне проміння, входячи через кратер, злегка освітлювало вивержені породи, назавжди поховані в надрах згаслого вулкана.

Приблизно на висоті двохсот п’ятдесяти футів, зустрівши непереборну перешкоду, ми змушені були припинити дальший підйом. Стіни склепіння нахилялися всередину під значним кутом; довелося підйом замінити прогулянкою по кругу вздовж стін печери. На цій висоті рослинний світ почав уже боротьбу з царством мертвої природи. Нам зустрілося кілька кущів і навіть дерев, які росли в заглибленнях і тріщинах скель. Серед них я впізнав кущі молочаю з їдким білим соком, кілька геліотропів з сумно похиленими китицями блідих квітів, майже позбавлених запаху; до речі, вони тут зовсім не виправдовували своєї назви — «повернені до сонця», бо сонячне проміння ніколи не досягало їх. В іншому місці кілька хризантем притулилося до одинокого алое з довгим і хворобливим листям. Нарешті, між застиглими потоками лави я помітив маленькі квіти фіалок, які навіть тут мали тонкий ніжний запах; повинен визнати, що я вдихав його з великою насолодою. Аромат — це душа квітки; а морські квіти — розкішні гідрофіти — не мають запаху, в них немає душі!

Ми підійшли до кущів напрочуд міцної драцени, яка своїм могутнім корінням примушувала розсуватися навіть скелі, коли раптом Нед Ленд закричав:

— О професоре, бджолиний вулик!

— Бджолиний вулик? — обізвався я з недовір’ям.

— Так, так! Вулик! — повторив канадець. — І навкруги нього дзижчать бджоли!

Я наблизився і справді побачив крізь отвір, зроблений у стовбурі драцени, кілька тисяч цих розумних створінь, надзвичайно поширених на всіх Канарських островах, де їхній мед високо цінується населенням.

Цілком природно, що канадець захотів поповнити запаси своїх продуктів медом, і я не наважувався йому заперечувати. Нед зібрав докупи сухе листя, поклав у середину сірку і запалив його своїм кресалом, а потім почав викурювати бджіл. Потроху дзижчання все зменшувалося, поки зовсім не припинилося. Потім Нед розрізав стовбур і вийняв з нього багато фунтів запашного меду, яким наповнив свій речовий мішок.

— Коли я додам цей мед до сагової муки, — сказав він нам, — то зможу вам запропонувати смачний солодкий пиріг!

— Чудово! — вигукнув Консель. — Це будуть справжні медяники!

— Хай будуть медяники, — сказав я, — але продовжимо нашу цікаву прогулянку.

З деяких поворотів стежки, якою ми йшли, було видно все озеро. Прожектор «Наутілуса» яскраво освітлював його спокійну поверхню, дзеркальну гладь якої не порушували ні дихання вітерця, ні хвилі.

«Наутілус» залишався нерухомим. На його палубі й на березі озера метушилися матроси команди, чорні силуети яких чітко виділялися в яскравому світлі.

У цей момент ми огинали найвищу точку скелястих виступів, які тягнулися навколо всієї печери.

В напівтемряві кружляли тут і там хижі птахи; деякі з них при нашому наближенні вилітали з своїх гнізд, розташованих на вершинах неприступних скель. Це були білогруді яструби-перепелятники і крикливі кібчики. По крутих схилах бігали на довгих ногах чудові жирні дрофи.

Можна уявити, з якою жадобою дивився канадець на цю ніжну і смачну дичину, жалкуючи, що з ним не було рушниці. Він спробував замінити свинець каменем; після кількох невдалих спроб йому вдалося поранити одного з цих прекрасних птахів. Можна сказати без усяких перебільшень, що він двадцять разів рискував своїм життям поки не спіймав поранену дрофу, яка таким чином потрапила в його мішок, наповнений медом.

Незабаром нам довелося розпочати спуск до берега, бо далі йти було вже неможливо. Високо вгорі зяючий кратер вулкана здавався широким отвором колодязя. З нашого місця можна було виразно помітити блакитне небо, і я навіть бачив розірвані хмари, які швидко мчали під поривами західного вітру. Інколи вони чіплялися за вершину гори і тоді на мить закривали кратер. Це свідчило про те, що вони пливли досить низько, бо вулкан підносився не вище як на вісімсот футів над рівнем океану.

Через півгодини після останнього подвигу канадця ми досягли берега. Його флора була представлена широким килимом морського кропу, маленької рослини з родини зонтичних, що може бути приправою для різних страв; вона також відома під назвою ломикаменю. Консель нарвав кілька пучків цієї корисної рослини. З фауни тут зустрічалися тисячі найрізноманітніших видів раків, крабів, омарів, велика кількість кишковопорожнинних і молюсків.

У цьому місці відкривався чудовий грот, устелений шаром надзвичайно чистого піску. Втомлені довгим шляхом, мої товариші і я з насолодою простяглася на м’якому піщаному ложі. Підземний вогонь відполірував поверхню внутрішніх стін гроту і обсипав їх слюдяним порохом, що виблискував різними кольорами. Нед Ленд почав обмацувати й вистукувати стіни, намагаючись довідатися про їхню товщину. Я не міг стримати посмішки. Розмова перейшла, звичайно, до улюбленої теми Неда Ленда — планів утечі. Я вирішив трохи підбадьорити його і сказав, що капітан Немо, можливо, спустився на південь лише для того, щоб поповнити запаси натрію, а тепер знову повернеться на північ, до берегів Європи або Америки. Це дасть змогу канадцеві повторити спробу з значно. більшим успіхом.

У чудовому гроті ми відпочивали вже понад годину. Наша спочатку пожвавлена розмова майже завмерла під кінець: нами почала оволодівати якась дрімота. Не маючи причин боротися з нею, я повністю віддався їй і міцно заснув. Мені снилося, — адже ми не владні в своїх сновидіннях, — що моє життя продовжується у вигляді примітивного рослинного існування молюска, а грот став моєю черепашкою з подвійними стулками…

Раптом я прокинувся від крику Конселя.

— Тривога! Вставайте скоріше! — кричав він.

— Що трапилося? — спитав я, сідаючи на пісок.

— Вода підходить!

Я швидко схопився на ноги. Море потоком вливалося в наше сховище, і справді, через те що ми не були молюсками, потрібно було рятуватися.

За кілька хвилин ми вилізли на стіни гроту, куди вода вже не могла дістати.

— Що тут сталося? — запитав Консель. — Знову яке-небудь диво природи?

— Ні, друзі мої, — відповів я, — це приплив, усього-на-всього приплив, який ледве не застукав нас зненацька, як героїв Вальтера Скотта. Рівень води в океані піднімається в час припливу і, за непорушним законом рівноваги рідин в двох сполучених посудинах, вода в озері теж піднялася. Можемо подякувати, що все обійшлося легкою ванною. А тепер ходімте до «Наутілуса», нам необхідно переодягнутися.

Через три чверті години ми закінчили прогулянку навколо озера і повернулися на борт корабля. Матроси екіпажу в цей час уже закінчували вантаження натрію, і «Наутілус» відразу ж міг рушити в дорогу.

Проте капітан Немо не віддавав ніякого наказу про відправлення. Чи хотів він дочекатися ночі, щоб непомітно вийти підводним каналом? Цілком можливо!

Щоб там не було, але наступного ранку «Наутілус», покинувши свою таємну гавань, плив далеко від землі, в кількох метрах нижче поверхні Атлантичного океану.