20 000 льє під водою

РОЗДІЛ XIV Південний полюс

Я кинувся на палубу. Так! Відкрите море. Тільки де-не-де плавали окремі крижини та айсберги. Вдалині простягнулося вільне від льодів море. В повітрі носилися тисячі птахів, у воді можна було побачити міріади риб усіх кольорів — від темно-блакитного до зелено-оливкового, залежно від глибини, на якій вони жили. Термометр показував три градуси вище нуля. Після смуги вічних льодів, які ще здіймалися на північному горизонті, ми наче попали в царство весни.

— Невже ми досягли полюса? — спитав я капітана. Серце моє схвильовано билося.

— На жаль, я цього не знаю! — відповів капітан Немо. — Це нам стане відомо опівдні.

— А чи з’явиться сонце в цьому тумані? — знову спитав я, вдивляючись у сірувате небо.

— Тільки б трохи проглянуло, цього мені вистачило б, — відповів капітан.

У десяти милях на південь від «Наутілуса» виднівся одинокий острів, що піднімався з води на двісті метрів. Ми попливли до нього, але з великою обережністю, бо в морі могли бути розкидані рифи.

Через годину ми підійшли до острова, а ще через дві повністю обійшли його. Окружність острова досягала чотирьох-п’яти миль. Вузька протока відділяла його од якоїсь великої землі, можливо, невідомого материка, неосяжні простори якого губилися десь удалині. Існування цієї землі, здавалося, стверджувало гіпотезу Морі. Дотепний американець звернув увагу на те, що справді між Південним полюсом і шістдесятою паралеллю море вкрите величезними плавучими кригами, які ніколи не зустрічаються в північних морях. З цього він зробив висновок, що в межах антарктичного кола є великі землі, бо айсберги не можуть утворюватись у відкритому морі, а тільки на берегах землі. За розрахунками Морі, крижані масиви, що закривають Південний полюс, утворюють шапку, яка повинна досягати чотирьох тисяч кілометрів у діаметрі.

«Наутілус», боячись зазнати аварії коло берегів, зупинився на відстані трьох кабельтових од них, де височіло величезне нагромадження скель. На воду спустили шлюпку, де о 10 ранку розмістились капітан, два матроси з приладами, Консель і я. Неда Ленда я не бачив. Очевидно, канадець не хотів визнати себе переможеним навіть перед самим Південним полюсом.

Кілька ударів веслами наблизили шлюпку до піщаного берега, в який вона врізалася носом. Тієї миті, коли Консель уже хотів скочити на берег, я затримав його.

— Капітане, — сказав я, — вам першому належить честь поставити ногу па цю землю.

— Так, професоре, — відповів він, — і я не. вагаюся зробити це, бо твердо знаю, що тут жодна людська нога до цього часу не залишала своїх слідів.

З цими словами він легко скочив на пісок. Серце його, очевидно, посилено билося від глибокого хвилювання. Він піднявся на скелю, яка нависала над великим мисом, і там, зі схрещеними руками, з палаючими очима, нерухомий і мовчазний, здавалося, вступав у володіння цим антарктичним районом. Простоявши в такому екстазі хвилин п’ять, він обернувся до нас і крикнув:

— Сходьте на землю, панове!

Я вискочив з шлюпки, Консель — за мною слідом. Обидва матроси залишилися в шлюпці.

Ґрунт на великому просторі складався з червонуватого туфу, немов був посипаний товченою цеглою. Його вкривали шлаки, потоки застиглої лави, уламки пемзи. Не залишалося ніяких сумнівів щодо вулканічного походження острова. В деяких місцях з-під землі виривалися легкі струмки диму з сірчаним запахом, які свідчили, що могутня робота підземного вогню ще не припинилася. Нічого дивного в цьому не було, бо відомо, що Джемс Росс[100] відкрив в Антарктиці діючі вулкани Еребус і Террор під 167° довготи і 77°32’ широти. Проте, піднявшись на високу скелю, я не помітив жодного вулкана на багато миль навкруги.

Рослинне царство цього пустинного острівця здалося мені надзвичайно бідним. До чорних скель притулилося кілька лишайників одного виду. Можна було помітити мікроскопічні паростки якихось недорозвинених рослин, клітинки яких містилися наче між двома кварцовими стулками, довгі фукуси пурпурного і малинового кольорів, які плавали на воді з допомогою плавальних пухирців і яких прибій викидав на берег, — оце й уся флора острівця.

Фауна була багатшою. Берег був укритий різними молюсками, їстівними черепашками, морськими блюдцями, рівними букардами у формі серця, довготелесими кліосами, голова яких складається з двох заокруглених лопатей. Я також побачив міріади північних кліосів завдовжки до трьох сантиметрів, які масами потрапляють у пащі китів. Ці чарівні птероподи, справжні морські метелики, оживляли воду біля самих берегів.

Серед інших зоофітів можна було помітити кілька деревоподібних глибоководних коралів, що належали до того виду, який, за твердженням Джемса Росса, живе в антарктичних морях на глибині до тисячі метрів; невеличких альціонів, що належали до виду морських процелярій; велику кількість найрізноманітніших морських зірок, які пристосувалися до цього клімату і укривали дно своїми тілами.

Але особливо життя вирувало в повітрі. В ньому літали тисячі птахів різних порід і видів, оглушаючи нас своїми криками. Вони масами сиділи на скелях, без будь-якого страху дивлячись на нас, коли ми проходили поблизу них, і невимушено бігли слідом за нами. Тут були, головним чином, пінгвіни, незграбні й важкі на землі, але спритні й проворні у воді, — їх часто плутають з швидкими бонітами. Зібравшись великою зграєю, вони якось дивно кричали на всі голоси. Смішно було спостерігати, як вони, майже не рухаючись, сповнювали повітря одчайдушними криками. Серед птахів я помітив білих шіонісів з породи голінастих, завбільшки з голуба, з коротким конічним дзьобом і червоною каймою навколо ока. Консель підбив кількох з них, бо ці пернаті, відповідно приготовлені, служать прекрасною стравою. В повітрі весь час літали чорні альбатроси, розмах крил яких досягав чотирьох метрів, — вони справедливо названі океанськими яструбами; велетенські буревісники з дугоподібними крилами, дуже охочі до м’яса тюленів; невеличкі качки з чорно-білими черевами; різні породи фульмарів від маленьких до велетенських; одні — білуваті, з крилами, облямованими коричневою смугою, інші — блакитні, характерні для морів Антарктики.

— Вони такі жирні, — пояснював я Конселеві, — що мешканці Фарерських островів вставляють в убитого птаха гнотик і одержують готовий факел.

— Коли б про це природа потурбувалася більше, — зауважив Консель, — це були б ідеальні лампи! Залишається тільки пожалкувати, що вона не наділила їх готовим ґнотом!

Пройшовши півмилі, ми побачили землю, пориту схожими на нори гніздами пінгвінів, призначеними для кладки яєць. Капітан Немо пізніше звелів наловити кілька сотень цих птахів, бо їхнє чорне м’ясо надзвичайно смачне. Пінгвіни, завбільшки з гусака, з чорними спинами і білими черевцями, з жовтою смугою навколо шиї, що нагадувала галстук, навіть не намагалися тікати, коли їх убивали каменями. Їхні крики нагадували ревіння осла.

Тимчасом туман не розсіювався, і об одинадцятій годині сонце ще не з’явилося. Це мене дуже турбувало, бо без сонця неможливо провадити будь-які спостереження. Як можна було дізнатися, чи досягли ми полюса?

Коли я підійшов до капітана Немо, він мовчки стояв, спершись на уламок скелі і дивився на небо. Здавалося, він був незадоволений і сповнений нетерпіння. Але що можна було зробити? Ця смілива людина не могла панувати в небі так, як вона панувала в морі!

Настав південь, але денне світило так і не з’явилося. За щільною пеленою туману не можна було навіть роздивитися те місце, де воно мало бути. Незабаром туман став ще густіший і пішов сніг.

— Відкладемо до завтра! — просто сказав капітан, і ми повернулися на «Наутілус» серед хуртовини.

Під час нашої відсутності матроси закинули в море сітку, і я з великим інтересом розглядав риб, які щойно були витягнуті на борт. Антарктичні моря служать притулком для великої кількості мандрівних риб, що рятуються в них від штормів більш низьких широт, але потрапляють у зуби касаток і тюленів. Я помітив кілька видів бичків завдовжки з дециметр, білуватого кольору з блідо-синіми смугами впоперек тіла, — вони були озброєні голками; антарктичних трифутових химер з білими й гладенькими тілами з сріблястим полиском, з заокругленими головами і рилом, що закінчується хоботком, загнутим до пащі. Я покуштував їх м’ясо, але воно мені не сподобалося. Консель, навпаки, вважав Його надзвичайно смачним.

Снігова хуртовина продовжувалася до наступного дня. Неможливо навіть було вийти на палубу. Сидячи в салоні й записуючи останні події нашої екскурсії на полярний континент, я чув крики фульмарів і альбатросів, які навіть у бурю жваво гралися в повітрі. «Наутілус» не залишався на місці. Пливучи вздовж берегів, він просунувся ще на десяток миль у південному напрямі. Сонце ледве піднялося десь над обрієм, осяваючи крізь хмари все навкруги якимсь напівсвітлом.

На другий день, 20 березня, хуртовина стихла. Мороз трохи посилився. Термометр показував два градуси нижче нуля. Туман розсіявся, і я почав надіятися, що цього дня можна буде зробити необхідні спостереження.

Капітан Немо ще не виходив. Шлюпка відвезла Конселя й мене на берег. Тут ґрунт був так само вулканічного походження. Всюди можна було бачити сліди лави, шлаки, базальт, але кратера вулкана мені знайти не пощастило.

Як і раніше, нас зустріли міріади птахів, що оживляли цей район полярного континенту. Але тепер свою владу на ньому їм доводилося поділяти з великими стадами морських тварин, які лагідно дивилися на нас. Це були, головним чином, тюлені різних порід. Одні з них простяглися на землі, другі лежали на плаваючих крижинах, а треті вилазили на берег або спускалися до моря. Вони не тікали при нашому наближенні, бо, мабуть, ще ніколи не мали справи з людиною. Стадо було таке велике, що його вистачило б для кількох сотень мисливських кораблів.

— Слово честі, — промовив Консель, — їхнє щастя, що нас не супроводжує Нед Ленд!

— Чому це, Конселю?

— Тому що наш завзятий мисливець повбивав би їх усіх!

— Усіх, це ви занадто вже перебільшили, але справді ми не могли б урятувати деяких з цих чудових тварин від гарпуна нашого канадця. Це дуже не сподобалося б капітанові Немо, який не любить даремно проливати кров беззахисних тварин.

— Він має рацію!

— Безумовно, Конселю! Але скажи мені, чи встиг ти вже прокласифікувати ці прекрасні зразки морської фауни?

— Пан добре знає, — відповів Консель, — що я не дуже сильний на практиці. От коли б пан сказав мені назви цих тварин…

— Це тюлені й моржі.

— Два види, що належать до класу ссавців, типу хордових, підкласу одноутробних, ряду ластоногих, підряду хижаків, — одним духом випалив мій учений товариш.

— Правильно, Конселю, — відповів я, — але ці тюлені й моржі поділяються на різновидності, і, якщо я не помиляюся, ми зможемо скористатися цим випадком, щоб познайомитися з ними. Ходімте!

Було близько восьмої години ранку. До початку астрономічних спостережень залишалося чотири години, які ми могли вільно використати. Разом з своїм супутником я попрямував до великої бухти, що врізалася півколом у гранітні скелі берега.

Там, а також на плаваючих у воді крижинах, наскільки сягало око, лежали морські ссавці. Мимоволі я почав шукати поглядом старого Протея, міфологічного пастуха незліченних стад Нептуна. Тут були, переважно тюлені. Вони розташовувались окремими родинами. Самець, захисник сім’ї пильно охороняв самку, що годувала малят. Осторонь гралися молоді, але вже зміцнілі тюлені. Коли цим тваринам потрібно було перейти з місця на місце, вони робили невеличкі незграбні стрибки, підтягуючи задню частину свого тіла і спираючись на мало придатні для цього ласти, які в їхнього собрата ламантина перетворюються в справжнє передпліччя. Між іншим, треба сказати, що в своєму рідному середовищі, тобто у воді, тюлені, які мають дуже гнучкий хребет, вузьке тіло, вкрите короткою й густою шерстю, плавають чудово завдяки перетинчастим лапам. Відпочиваючи у воді чи на землі, ці тварини мали дуже граціозний вигляд. Тому стародавні люди, розглядаючи їхні лагідні морди, виразний погляд, який міг би конкурувати з найчарівнішим поглядом жінки, їхні бархатисті й чисті очі й граціозні пози, опоетизували тюленів, перетворивши самців у тритонів, а самиць — у сирен.

Я звернув увагу Конселя на значний розвиток мозкових півкуль цих розумних тварин. У жодного ссавця, крім людини, немає такої кількості мозкової речовини. Тому тюлені так легко піддаються дресируванню. Їх легко приручити, і я вважаю, як і деякі натуралісти, що при спеціальному вихованні вони могли б приносити людині велику користь, замінюючи на морській охоті чи рибній ловлі собаку.

Більшість тюленів спали на скелях або на піску. Між цими, власне, тюленями, що на відміну од нерпух (вухатих тюленів), не мають зовнішніх ушей, я помітив представників однієї різновидності стеноринха завдовжки до трьох метрів, з білою шерстю, з головою бульдога, з десятьма гострими зубами на кожній щелепі, чотирма різцями вверху і внизу та двома іклами, що формою нагадували лілею. Між ними повзали морські слони, рід тюленів з коротким і гнучким хоботом. У ряді ластоногих це були велетні завдовжки десять метрів і до двадцяти футів в окружності. При нашій появі вони навіть не поворухнулися.

— Ці тварини небезпечні? — спитав мене Консель.

— Ні, — відповів я, — якщо їх не чіпати. Але коли тюлень захищає своє маля, лють перетворює його на жахливу тварину. В таких випадках він розриває на куски човен рибалки.

— Що ж, вони праві! — зауважив Консель. — Не заперечую!

Ми пройшли ще дві милі й зупинилися перед високим мисом, що захищав бухту від південних вітрів. Його скелі стрімко спускалися до моря, яке пінилося, розбиваючись об їхнє підніжжя. Десь по той бік лунало страшне ревіння, немов поруч паслося велике стадо жуйних тварин.

— Що це? — зупинився Консель. — Звідки тут бики?

— Це не бики, а моржі, — пояснив я.

— Вони б’ються?

— Або б’ються, або граються.

— З дозволу пана, мені хотілося б це побачити.

— Гаразд, Конселю.

І от ми почали підніматися по чорнуватих скелях, обходити непередбачені обвали, видираючись по відшліфованих льодами кам’яних плитах. Кілька разів я ковзав на них і падав, боляче забиваючи собі крижі. Консель, обережніший і міцніший, не впав жодного разу і, піднімаючи мене, говорив:

— Коли б пан розставляв ноги ширше, він краще тримав би рівновагу!

Видершись на вершину мису, я побачив велику білу рівнину, вкриту моржами. Тварини грались одна з одною. Ревіння, що ми почули, було криками радості, а не гніву.

Формою тіла і розташуванням кінцівок моржі дуже нагадують тюленів. Але їхні нижні щелепи не мають різців і іклів. Зате два верхніх ікла у них перетворилися в справжні бивні завдовжки до вісімдесяти сантиметрів. Бивні моржів дуже високо цінуються, бо вони значно міцніші за слонову кістку і довше зберігають білий колір. Саме тому моржі стали об’єктом найнестримнішого полювання, яке незабаром знищить їх до останнього. В погоні за ними мисливці, не розбираючись, убивають як самиць з малятами, так і зовсім молодих моржів, знищуючи щороку понад чотири тисячі їх.

Проходячи повз цих цікавих тварин, я зовсім вільно міг їх роздивитися, бо вони не рухалися з місця. У них була товста й зморшкувата шкіра з короткою й рідкою шерстю рудуватого кольору. Деякі моржі досягали чотирьох метрів у довжину. Більш спокійні і менш боязкі, ніж їхні північні родичі, вони навіть не виставляли вартових, щоб стежити за берегом і охороняти своє лежбище.

Обійшовши все стадо моржів, я вирішив повернутися назад. Була одинадцята година, і, якщо обставини дозволять, капітан Немо незабаром повинен був почати свої спостереження, а мені хотілося бути присутнім при визначенні широти місцевості. Проте було мало надії на те, що сонце з’явиться й сьогодні. Хмари повністю закрили небо. Здавалося, що ревниве світило навмисне не хотіло відкрити людям цей неприступний куточок земної кулі.

І все ж ми повернули до «Наутілуса», йдучи крутою вузькою стежкою, яка звивалася аж до вершини скелі. О пів на дванадцяту ми прийшли до місця нашої висадки на берег. Там стояла шлюпка, якою прибув на землю капітан Немо. Я помітив його на вершині базальтової скелі. Астрономічні прилади були вже приготовлені й лежали поблизу. Його погляд був невідривно спрямований на північ, на те місце горизонту, де сонце повинно було описувати довгу криву.

Я став поруч з капітаном Немо і мовчки чекав. Настав південь, але, сонце, як і вчора, не з’явилося.

Це вже було фатальною невдачею! Виміри знову зірвались. Якщо вони й завтра не будуть здійснені, тоді треба буде остаточно відмовитись од визначення місця нашого перебування.

Справді, сьогодні вже 20 березня. Завтра, 21, рівнодення, і якщо не брати до уваги заломлення променів, то вже завтра сонце зникне за горизонтом на шість місяців, а з його зникненням почнеться довга полярна ніч. З часу вересневого рівнодення сонце, що зійшло над північним горизонтом, до 21 грудня піднімалося все більш спірально. З цього дня літнього рівнодення в антарктичних краях воно починало спускатися і завтра повинно було кинути останнє проміння.

Я поділився своїми думками й побоюваннями з капітаном Немо.

— Ви цілком праві, пане Аронакс, — сказав він, — і якщо завтра я не визначу висоту сонця, я зможу повторити цю операцію лише через шість місяців. Але коли завтра сонце з’явиться, хоч на мить, наше місцеперебування легко буде визначити тому, що випадок привів нас сюди саме 21 березня, в час рівнодення.

— Чому саме, капітане?

— Тому що коли сонце описує надто довгу спіраль, досить важко обчислити точно його висоту над горизонтом. У таких випадках прилади допускають грубі помилки.

— А як же ви діятимете завтра?

— Завтра я зроблю точні спостереження з допомогою самого лише хронометра. Якщо завтра, 21 березня, сонячний диск опівдні — з врахуванням заломлення променів — буде точно перерізаний північним горизонтом, це означатиме, що я перебуваю на Південному полюсі.

— Справді, так, — сказав я. — Проте це визначення не буде математично точним, бо момент рівнодення не збігається з полуднем.

— Безумовно, професоре, але помилка не перевищуватиме сотні метрів, а це не має для нас особливого значення. Отже, до завтра!

Капітан Немо повернувся на борт «Наутілуса». Консель і я залишилися на землі до п’ятої години, спостерігаючи й вивчаючи берег.

Я не знайшов нічого цікавого, коли не рахувати яйця пінгвіна, яке привернуло до себе увагу своїми великими розмірами і за яке перший ліпший аматор заплатив би понад тисячу франків. Глинистий відтінок яйця, якісь лінії і крапки, схожі на ієрогліфи, що прикрашали його, робили з нього рідкісну дрібничку. Я передав його Конселеві, і мій обережний помічник, тримаючи яйце, немов дорогоцінний китайський фарфор, доставив його цілим на «Наутілус», де воно посіло своє місце в одній з вітрин музею.

Я з великим задоволенням з’їв чудовий кусок тюленячої печінки, яка своїм смаком нагадувала свинину, а потім ліг спати, не забувши, як індус, звернутися до сяючого сонця з проханням бути завжди ласкавим до нас.

На другий день, 21 березня, я вже піднімався о п’ятій ранку на палубу. Капітан Немо був там.

— Погода трохи проясняється, — сказав він. — Я починаю надіятися. Після сніданку ми повернемося на землю, щоб вибрати зручніше місце для спостереження.

Домовившись з капітаном, я пішов до Неда Ленда. Мені хотілося взяти його з собою. Але впертий канадець відмовився.

Мені було ясно, що його мовчазність, так само як і поганий настрій, зростала з дня на день. Правда, цього разу я не особливо жалкував за його впертістю. Надто вже багато тюленів знаходилося на березі, і зовсім зайвим було піддавати такій спокусі неврівноваженого мисливця.

Після сніданку я поїхав на берег. Протягом ночі «Наутілус» проплив ще кілька миль на південь і стояв тепер у відкритому морі, на відстані льє од берега, над яким підносився гострий пік заввишки чотириста-п’ятсот метрів. У шлюпці, крім мене, були капітан Немо і два матроси з команди «Наутілуса». З собою капітан узяв лише деякі нескладні прилади для спостереження: хронометр, підзорну трубу і барометр.

Під час нашого переїзду на берег я побачив значну кількість китів, що належали до трьох різновидностей, які живуть в антарктичних морях: південних справжніх китів без спинних плавців; горбатих смугастиків, або довгоруких китів з широкими білуватими плавцями і сельдяних китів, або фінвалів, найжвавіших серед цих ссавців. Останніх можна було впізнати здалека в той момент, коли вони випускали особливо високі фонтани води і пари, схожі на струмки диму. Ці тварини збиралися в стада і починали веселі ігри в спокійних водах. Я добре зрозумів, що далекий антарктичний басейн біля полюса служив надійним притулком для цих ссавців, яких надто переслідували китолови.

Я також помітив довгі білуваті шнурки сальпів, з’єднаних між собою своєрідних молюсків, а також великих медуз, що плавали коливаючись серед хвиль.

О дев’ятій годині ми пристали до берега. Небо прояснялося. Хмари пливли на південь. Рештки туману потроху піднімалися над поверхнею холодної води. Капітан Немо попрямував до гірського піка, де, очевидно, хотів улаштувати спостережний пункт. Підйом на нього був досить важкий; шлях простягався по гострих і слизьких уламках лави та пемзи, повітря було насичене сірчаними випаруваннями. Капітан Немо, хоч і одвик ступати по твердій землі, все ж ішов найкрутішими схилами з такою спритністю, якій міг би позаздрити мисливець за піренейськими сарнами.

Нам довелося витратити дві години, щоб видертися на цей пік. З нього відкривалася панорама безмежного моря з виразно виступаючою кромкою суцільної криги на півночі. Біля підніжжя гори виблискували сніжні поля. А над нашими головами розстилалася бліда блакить, яка повністю звільнилася від туману. На півночі сяяв сонячний диск, мов вогняна куля, нижня частина якої вже була зрізана лінією горизонту. З води розкішними снопами піднімалися сотні фонтанів, що їх викидали кити. Удалині виднівся корпус «Наутілуса», схожий на заснулого кита. Позаду нас на південь і схід простяглися землі з хаотичним нагромадженням скель і криг, яким, здавалося, не було ні кінця, ні краю.

Капітан Немо, прибувши на вершину піка, старанно виміряв з допомогою барометра його висоту над рівнем моря, бо вона повинна була бути врахована під час спостережень.

Без чверті дванадцять сонце, яке до того було видне лише внаслідок заломлення проміння, з’явилося над горизонтом у вигляді золотого диска і востаннє осяяло багровим промінням цю землю на краю світу, її моря, по яких ще ніколи не плавала людина.

Капітан Немо, озброєний підзорною трубою з додатковою сіткою, з допомогою якої робилася поправка на рефракцію променів, почав спостереження за денним світилом, що котилося над самим горизонтом по дуже довгій кривій. Я тримав у руці хронометр. Моє серце схвильовано билося. Якщо зникнення половини диска сонця за горизонтом збіжиться з півднем, що повинен відмітити мій хронометр, значить ми перебуваємо на самому полюсі.

— Південь! — закричав я.

— Південний полюс! — відповів урочистим голосом капітан Немо, подаючи мені підзорну трубу, через яку я побачив сяючий диск сонця, перерізаний горизонтом на дві рівні частини.

Я дивився на останнє проміння сонця, яке ще освітлювало вершину, де ми стояли, в той час як по схилах гори вже повзли нічні тіні.

Цієї миті капітан Немо поклав мені руку на плече і сказав:

— Пане професоре, в 1600 році голландець Герік, захоплений течіями і штормами, досягнув 64° південної широти і відкрив Південно-Шетландські острови. 17 січня 1773 року знаменитий капітан Кук, ідучи вздовж тридцять восьмого меридіана, досягнув 67°30’ південної широти, а 30 січня 1774 року по сто восьмому меридіану дійшов до 71°15΄ південної широти. В 1819 році російський дослідник Беллінсгаузен доплив до шістдесят дев’ятої паралелі, а в 1821 році — до шістдесят шостої, йдучи вздовж 111° західної довготи. В 1820 році англієць Брунсфілд повинен був зупинитися на шістдесят п’ятому градусі. Того ж року американець Морель, свідчення якого досить сумнівні, пливучи вздовж сорок другого меридіана, відкрив вільне од криги море під 70°14΄ південної широти. В 1825 році англієць Поуел не зміг подолати навіть шістдесят другого градуса. В тому ж році простий мисливець за тюленями англієць Ведель добрався аж до 72°14΄ південної широти, йдучи по тридцять п’ятому меридіану, і до 74°15΄, просуваючись по тридцять шостому. В 1829 році англієць Ферстер, командир корабля «Шантеклер», дійшов до «антарктичного континенту» на 63°26΄ південної широти і 66°26΄ довготи. 1 лютого 1831 року англієць Біское відкрив Землю Ендербі під 68°50΄ південної широти, в 1832 році, 5 лютого, Землю Аделаїди — під 67° широти і 21 лютого-Землю Граема під 64°45΄ широти. В 1838 році француз Дюмон-Дюрвіль, затриманий льодами під 62°57΄ південної широти, відкрив Землю Луї-Філіппа; через два роки 21 січня під 66°30΄ він відкрив острів Аделі, а ще через тиждень, під 64°40΄ — берег Кларис. У 1838 році англієць Уілкс просунувся до шістдесят дев’ятої паралелі, йдучи вздовж сотого меридіана. В 1839 році англієць Валені відкрив Землю Сабріна, розташовану на межі Південного полярного кола. Нарешті, англієць Джемс Росс, який очолював експедицію на кораблях «Еребус» і «Терор», 12 січня 1842 року дійшов до 76°56΄ південної широти і 171°7΄ східної довготи і відкрив Землю Вікторії; 23 числа того ж місяця він дістався до сімдесят четвертої паралелі, до якої ще ніхто не доходив; 27 січня він уже був під 76°8΄, 28 — під 77°32΄, 2 лютого — під 78°4΄ південної широти. В 1842 році Росс повернувся в Антарктику, але не міг уже перейти навіть 71° південної широти. Нарешті, я, капітан Немо, 21 березня 1868 року досягнув Південного полюса, або дев’яностого градуса південної широти, і вступив у володіння цією частиною земної кулі, що є шостим її континентом.

— У володіння від чийого імені, капітане?

— Від свого власного, пане професоре!

З цими словами капітан Немо розгорнув чорний прапор з вишитою на ньому золотом літерою «Н». Потім, повернувшись до денного світила, останнє проміння якого ще осявало поверхню моря біля горизонту, він вигукнув:

— Прощавай, сонце! Зникай, блискуче світило! Сідай за вільне море і покрий на шість місяців нічною темрявою мої нові володіння!