Вокс

Розділ шостий Естера Шпичколист

Сумовито рипнули завіси, і двері стали повільно відчинятися перед Руком. Він уп’явся очима у дедалі ширшу чорну роззявину. І навіщо його сюди привели, до цього старожитнього Палацу статуй?

Знагла з сутіні виткнулася чиясь довга кістлява рука, і цупкі пальці — із ґудзуватими кісточками та жовтими зазубленими пазурами — схопили його за плесно і шарпнули у дверну пройму. Рукові до горла підступив шорсткий клубок: його кудись тягли.

Ляснув батіг за спиною, зарепетували охоронці, заглушуючи розпачливі зойки кайданників… А коли двері з гучним ляскотом зачинилися — запала тиша.

Рук затамував подих. Навколо хлопця зімкнулося важке безгоміння. Воно немовби стугоном озивалося йому в вухах — гнітюче, неприродно, — і жоден звук знадвору не міг проникнути крізь нього. тим часом очі його після сліпучого денного світла намагалися принатуритися до присмерку широченної, печеристої зали, що відкривалася перед ним. супроти нестерпно спекотного, паркого повітря вулиці приміщення видавалося напрочуд прохолодне. Рук відчув, як рука цупкіше стисла його плесно.

Перед ним, сам-один серед похмурої пустки, стояв худий, пригорблений і — судячи з глибоких борозен на високому чолі та білих жмутків волосся на кінчиках вух, — старий гоблін. Ні, Рук не мав його за хирляка. Може, гоблін і скидався на підстарка, та був ще вочевидячки дужий. Він, мов та шкіра, з роками лише шкарубнув.

— Номер одинадцятий, так? — пробубонів гоблін, позираючи на цифри, наквацяні у Рука на грудях. — Номер одинадцятий! Що ж, краще буде, якщо Худайло негайно спровадить номера одинадцятого на кухню. Атож, Худайлу не потрібні зайві клопоти! Худайло все робить, як йому велено.

Гоблін жестом звелів Рукові йти за ним і рушив прохолодною мармуровою долівкою передсінку.

Рук подався слідом за підстарком. Коли хлопцеві очі призвичаїлися до каламутного присмерку зали, настояного на світлі, що лилося крізь щілини між дошками віконниць на горішніх вікнах, він побачив статуї — сотні фігур, застиглих у різних позах і виконаних у різних стилях, виглядали з усіх закапелків. Цілі легіони статуй підпирали зальні стіни, стояли на круглявих постаментах і фігурних карнизах, юрмилися у стінних нішах. Вони височіли на балконах, шикувалися вздовж величних широченних сходів, а найбільше їх ховалося в сутінках високо над головою.

Кожна статуя — і з тих, що були всередині, і з тих, що стояли просто неба, ризикуючи щомиті загуркотіти вниз, — увічнювала в камені якогось спілчанина, його маєтки та високе становище. Дебелий куцак, що стояв біля самого Рука, стискав у руці звивистий обрубок линви, покликаний символізувати джерело його заможності. Інший спілчанин тримав прикладений до ока далекогляд, біля ніг третього стояв скульптурний волоріг. Усі вони були зодягнені в коштовні мармурові шати, обсіяні самоцвітами, вкрапленими в камінь, мали на собі пишні, чисто тобі хутряні, коміри, мереживні брижі та довгі широченні каптани, витесані з блискучого білого каменю. І що пильніше вдивлявся у них Рук, то більше йому видавалося, ніби некліпні очі статуй вужчають, а губи кривляться у глузливій посмішці.

— О, вони очей не зводять зі старого Худайла, — тихенько бурчав гоблін, підштовхуючи Рука вперед. — Так і дивляться, аби гупнути додолу, коли він того найменше сподівається. Але старий Худайло битий жак. Не на того напали.

Він турнув Рука у спину. Хлопець поточився вперед, і по холодному мармуру лунко залопотіли його кроки. Приглянувшись пильніше до навколишніх закутаних у плащі статуй, він мало не скрикнув: то були не плащі — скульптури вкривав щільний шар павутиння мішма з порохом. Павутиння заснувало всі до одного пальці, кожнісіньке обличчя і звисало з кожної простертої руки клаптями старосвітського мусліну.

Коли вони дісталися супротивного кінця просторої зали, Худайло наблизився до непоказної арки, під якою видніли невеличкі, обшиті панелями, двері. Обабіч входу височіли сірі від павутиння статуї. Худайло підступив до дверей, пововтузився з клямкою, відтак наліг на них усім тілом і відчинив.

— Ходи, номере одинадцятий, — хихотнув старий гоблін. — Негоже змушувати чекати Естеру Шпичколист. Худайло це знає! О, він чудово це знає!

Рук пройшов у двері. Просто перед ним круто збігали вниз довгі сходи.

— Сюдою, — підказав йому Худайло. — Спускайся цими сходами, номере одинадцятий. Естера на тебе вже чекає.

Двері зачинилися, і Рук почув, як за ними, дедалі тихнучи, зачовгали старечі кроки. Він напружив зір. Сходи збігали вниз, і кінець їхній губився в якомусь хоровитому, тьмяно-помаранчевому сяйві. Міцно тримаючись за поручні й намагаючись пересилити тремтіння ніг, він ступив на першу сходинку.

Рук усе глибше й глибше спускався в підземні надра Палацу тіней. Дерев’яні сходи під його ногами — зі звичайнісіньких дощок, вмурованих у камінний фундамент, були ветхі й слизькі. Вони рипіли та пружинили, і Рукові доводилося брати очі в руки, аби не послизнутися. Що глибше він спускався вниз, то жаркіше і паркіше ставало повітря, повнячись якимось дедалі густішим духом, дивним і незрозумілим. Із кожним кроком той дух робився ядучіший: коли кислий, коли з металевим присмаком, а коли з присмаком їдкого диму, що широкими звоями здіймався вгору, огортаючи яскраве жовтожаре світло.

Наближаючись до кінця спуску, Рук озирнувся назад — і ахнув, побачивши, яку відстань він пройшов цими благенькими відкритими сходами. Початок їхній губився у пітьмі, як губилися в ній і невеличкі вхідні двері. «Просто дивно, як я не скрутив собі в’язів», — тупо подумав хлопець, долаючи останні кілька сходинок.

Опинившись нарешті на твердому ґрунті, Рук озирнувся — і заціпенів. Він стояв у величезній кухні, де все пихтіло і кипіло. Підземна зала, яку підтримувала хитромудра, цегляного мурування конструкція з міцних колон та аркових дуг, перехрещених у нього над головою, розлягалася від шкварчання та клекоту, а дурманні запахи були тут ядучіші, ніж деінде. Долинали вони начебто від протилежного кінця кухні, де жовтожаре сяйво яріло найяскравіше.

Просто перед себе Рук побачив довгий стіл із пощербленою та пообсмалюваною внаслідок нехлюйського користування стільницею. На столі громадилося начиння упереміш з усіляким причандаллям, і на перший погляд тут панував цілковитий нелад. Корці, ложки, ступки з товкачами, цілі стоси таць і сувої паперу, ваги, ножиці, фіали з зіллям та глеки з мастями, коробочки, мензурки, рожна та ножі-колуни, лінійки, лійки, свічки та піпетки…

Такий рейвах був не тільки на столі. Усю підлогу круг нього захаращували ящики та лантухи, і кожен з них повнився як не звіриною, то рослинністю Темнолісу. Чого тут тільки не було, від засушених крил пурхайлеза — до морхлих кулястих грибів-порхавок. З усіх стін, із кожної арки, з кожної колони, звисали в’язки трав, гілки з листям та снопики висушеного кущистого цвіту, від чого кухня більше скидалася на ліс, де хтось усе поставив сторч головою. Стояли тут шафи глухі й шафи за шклом, їхні шухляди вгиналися від сухих лишайників, мохів та ретельно засушених тельбухів. Полиці, підставки та шереги стелажів, були геть заставлені незліченними пляшками — як великими, так і малими, — і кожна з них була налита по вінця, закоркована і надписана. Одні пляшки містили подрібнену кору, і написи з хитромудро переплетених літер повідомляли: «Дерево-світляк», «Олив’яне дерево», «Сон-дерево», «Верба-плакучниця», «Дуб-кривавник»… Ув інших пляшках зберігалися ягоди — сушені, мариновані, просяклі олією, у третіх — горіхи, в четвертих — якесь насіння. Були пляшки і з листям, від крихітного кінчастого сірого листу лісової богородицької трави — до широченного серцевидного листя медв’яно-духмяного, але смертельно отруйного чорного лавра.

Рук спохмурнів. Що робити на кухні такій небезпечній траві? подумав він. І що далі він просувався — поволеньки, прискіпливо обстежуючи полиці та шкляні шафки, то більше примічав усіляких підозрілих мікстурних складників.

Барильце отруйних рожевих серцяблук, флакон, наповнений смертодайними ягодами-дряпучками. Рук знав: досить дати здоровенному волорогові шестеро таких ягідок, і тварині капут.

Ця кухня сущий рай для отруйника!

Раптом звідкись дзвіночком задзвенів тонесенький медоточивий голосочок:

— А хто там нишпорить по моїй кухні? Худайло, старий друзяко, це ти?.. Я ж остерігала, щоб і духу твого тут не було, так чи ні? Чи може, соколику, нам знову кортить відчути корчі в животі?

Рукові упало серце. Хлопець повів очима по кухні й видивився туди, звідки чувся голос.

Просто перед ним стояла на куцих ніжках велетенська пузата піч зі скляною заслонкою попереду, яка скидалась на величезне жовтожаре око і, здавалося, весь час підморгувала. Далі з отвору в люкових дверцятах стриміли міхи з фігурними ручками. Чорний покручений комин витикався з пічного верху і щезав у стіні високо вгорі. Праворуч від печі височіла здоровенна купа дров, ліворуч видніла ще більша купа необчухраного гілля та стовбурів, біля неї валялися пили та сокири. А по ліву руку від того всього у стіну було вмонтовано…

Рукові з подиву одвисла щелепа. Величезні, світні скляні колби іскрилися і булькали над ядучо-жовтими палаючими пальниками, всі до одної сполучені з безладним на вигляд сплетом кручених дудочок та циліндрів. Ці хитромудрі змійовики закінчувалися виливними дудочками, звідки у глеки, поставлені під ними, в цілу шерегу їх, повільно скапувала якась рідина. Рук нахилився вперед і вже підніс свої пальці до мідяного краника на кінчику однієї з дудочок.

— Не чіпай його руками, соколику, — провуркотів той самий голос. Рук здригнувся і відійшов від апарата. — Підійди-но сюди, дай я погляну на тебе, голубчику мій!

Із-за лісу трубок та циліндрів показалася куца, вся у зморшках, стара карга. Рук відразу впізнав гобліниху, бачену на базарі: опецькувата, сірошкіра, з важкими повіками. Одіж її складалася з картатого, чорно-білого, мов шахівниця, балахона, поплямленого фартуха та білого клобука на голові — високого круглявого головного убору, що їх так полюбляли поважні гоблінихи. В одній руці вона стискала відкорковану пляшечку, у другій — бляшану мірну ложку. Гобліниха цікавим оком дивилася на хлопця.

— Естера Шпич… Шпичколист? — запитав Рук.

— Ти не помилився, соколику, — відповіла Естера. — Зачекай хвильку. Ти що, не бачиш, що мені вгору ніколи глянути?

Вона знов повернулася до пляшечки і пересипала повнісіньку ложку червоного порошку в тісну шийку. Потім пересипала ще раз і ще, вголос підраховуючи порції:

— … шість. Сім. Вісім.

Закінчивши пересипати, гобліниха поставила ложку в невеличкий глечик. Тоді закоркувала пляшку, рвучко нею струснула і глянула на світло. Вміст із безбарвного перетворився на червоний. Розплившись у блаженній усмішці, Естера вхопила перо, вмочила його у чорнильницю і написала на білій наличці — химерною в’яззю, уже знайомою Рукові по інших запримічених написах, — одне-однісіньке слово: «Забудь-зілля».

— Забудь-зілля? — пробуркотів Рук.

— А то вже не твій клопіт, соколику, — відказала Естера, кладучи пляшку на бока і швиденько качаючи її по столу. — Дай-но мені розглянути тебе як слід, голубчику. — Вона витягла Рука на світло, штрикаючи і штурхаючи його своїми гостренькими куцими пальчиками. — Сухий, але дужий, — промовила вона. — Гадаю, знадобишся. — Вона покрутила Рукову голову туди-сюди, і її маленькі очиці перетворились на щілини. — Ого, хтось добряче тобі загилив, соколику. Голова болить?

Рук кивнув головою.

Естера звелася навшпиньки і приклала долоню до Рукового чола. На дотик її рука була підозріло суха, як пергамен, а все ж приємно холодила. Коротко кивнувши головою, гобліниха відійшла набік, і Рук почув, як забряжчало шкло, зажебоніла якась рідина, застукотіла металева ложка: Естера щось розколочувала. Назад вона повернулася зі шклянкою пінявої зеленастої рідини.

— Випий оце, соколику, — запропонувала вона Рукові. Рук лячно видивився на шклянку в її простягненій руці.

Що там у ній? Нектар із рожевих серцяблук? Чи сік шкрябунки?

— Ну-бо, голубчику, — припрохувала Естера, тицяючи шклянку хлопцеві в руку. — Не бійся, не помреш.

Рук повільно підніс шклянку до рота і пригубив. На смак рідина була приємна і відгонила цілим букетом різних запахів. Сосновий імбир. Кам’яна липа. Байрак-ягоди та анісовий лист…

— Отак, — промовила Естера. — Усе до останньої краплі, соколику.

Рідина та розливалася по всьому тілу, і Рук відчував, як його обдає цілющою хвилею. Коли він спорожнив усю шклянку, в голові вже не пульсувало, а сила та бадьорість знову повернулися. Він утер губи затиллям долоні й поставив шклянку на стіл.

— Дивовижно, — похвалив він. — Що це?

— Усього-на-всього один з моїх коктейлів, голубчику, — відказала Естера і знову приклала йому руку до чола. — Ну що, нам уже полегшало?

Рук кивнув головою.

— Набагато, дякую вам.

Естер усміхнулась, і щось лиховісне зблиснуло в її погляді.

— Ну, що ж, тоді можеш братися до роботи: розпалювати отут вогнище! — Гобліниха підійшла до череватої печі. — Поглянь-но сюди, — промовила вона. — Піч горить жовтожарим полум’ям, соколику. Жовтожарим! Три дні вже ніхто коло неї не порався. Відколи не стало Жмутов’яза. Тож тепера не завадило б зазирнути в неї. — Естер щільніше закуталася у свою шаль. — Кухня моя вистигає. Невже ти не чуєш, яка тут холоднеча, голубчику мій? О, я вже цокочу зубами… Підкинь дровець у піч! Підкидай їх, аж поки вона розжариться до білого жару! Тільки так ти мені догодиш, соколику.

Рук підняв із купи один оцупок і вже збирався нести його до палаючої печі, коли це в голові озвався чийсь голос. «Не поспішай так дуже, мій юний грубнику!» — проказав він.

Рук похолов. Оцупок гупнув додолу. Відчуття було таке, ніби чиїсь крижані пальці мацають його мозок, спричиняючи різкий біль за баньками і каламутячи думки.

— Я всього-но загадала йому підкинути в піч кілька полін, соколику, — обурено запротестувала Естер. — Скажи, Бурштинотопе, кому від того зле? У кухні вже зимно, хоч собак гони. Вогнецвітко, поясни йому: хоч собак гони!

Неприємний холодок у Руковій голові пропав так само нагло, як і з’явився. Хлопець обернувся і побачив у затінку не одну постать — аж дві! Перша — здоровенна неоковирна істота — чи не нетрячка з походження, — видавалася ще більшою через помпезні сандалії на ногах та крисатий капелюш на голові. Зодягнена була нетрячка у простору мантію, що лопотіла і вигравала відблисками у тремтливому жаркому мареві. Перед нею висів летючий мочардеревний фотель, де сидів старезний на вигляд, згорблений і тремтячий духоблуд. Шкіра його була бліда й ряба, а очі — тоскні й приплющені.

— Люба моя Естера Шпичколист, — проквакав він, і його обвислі вуха та гнучкі вуса затремтіли ще дужче. — Скільки тобі нагадувати? Панькатися для нас — завелика розкіш, далебі, що так! Якщо вже йдеш на невольничий аукціон, будь ласка, будь ласка, будь ласка, веди свою здобич просто до мене! — від хвилювання його щоки то западали ще глибше, то знов роздувалися.

— Я мала такий намір, соколику, — відповіла Естер, підпихаючи Рука до крихітного блуда. — Але ж він щойно прибув. А тут так зимно — от я й подумала, чому б йому спершу не підкинути в піч дров, а тоді вже…

— Ні, ні, ні, Естеро! — духоблуд відкинувся на спинку фотелю. Він був виснажений, говорив захлинаючись і хапав ротом повітря. Компаньйонка його, Вогнецвітка, нахилилася до нього.

— Що за неподобство! — вигукнула вона. — Ти знову дратуєшся. А що я казала тобі про дратливість? — вона вихопила зі свого рукава шматину і втерла Бурштинотопові блискуче чоло. — Нянечка веліла — не дратуватися! Надто ти крихкотілий та вутлий. Кому це знати, як не їй!

Духоблуд заплющив очі. Його вуха якось чудно затріпотіли. Дихання уповільнилося, вирівнялося.

Авжеж, твоя правда, Вогнецвітко, — нарешті озвався він хрипким уривчастим голосом. — Якби ж не… — Він махнув кощавою рукою в бік Естери. — Оця…оця личина! Для неї, бач, закон не писаний…

Естер згорнула руки на грудях.

— Гаразд, він уже тут, — відрубала вона. — На що ти чекаєш?

— Естеро, підведи його ближче, — змученим голосом попросив Бурштинотоп.

— Ходи, соколику, — промовила Естера, штовхаючи Рука у спину.

Рук продибуляв кумільга по кахляній долівці й став перед летючим фотелем. Навколо хворобливої на вигляд тварючки ширився прикрий дух, химерна мішанка пахощів несвіжих молочних сухариків та антисептика. Бурштинотоп, не підводячись із крісла, сягнув до Рука, і дух став ще густіший.

— На коліна! — проквакав він.

Рук учинив, як велено. Духоблуд попав його за комір, підтяг ближче і пильно зазирнув у вічі. Рук удруге відчув у голові щось наче поколювання крижаними голками.

«Пусти мене в свої думки, — прошепотів голос. — Пусти мене в свої думки, Руку Човноводе, Бібліотекарський Лицарю…»

Поколювання чимраз посилювалося. Від нього все хололо, німіло. Здавалося, крижані пальці нишпорили йому в голові й читали думки, перегортаючи їх, мов книжкові сторінки.

«Бібліотекарський Лицар… Озерний приплав… — промовляв голос у його голові. — Повітряний човен… „Грозовий шершень“… Наближення бурі, брижі на озері… — Старий як світ блуд заплющився і, зігнувшись, як дуга, відкинувся на спинку фотелю. — Молодший бібліотекар! — Голос тепер був дужий, настирливий. — Висячий аналой, ланцюгова корба… Глибокий, невимовний жаль… — Духоблуд міцно схопив Рука за манжету і притяг його ближче. — Сльози… Біль… Маячні сни…»

Рук пощулився.

«Нум позбудьмося того всього, — не вгавав голос у голові. — Хай те все розвіється вітром. Віддай його мені. Ось де твій рятунок. Нехай оті всі гризькі думки щезнуть навіки…»

Усе попливло Рухові в голові, коли один за одним стали гинути, вивітрюватися його спогади. Ще трохи — і від них залишиться порожнє місце.

— Ні, — простогнав хлопець, і, відступивши від фотелю, спробував відірвати холоднючі пальці від своїх думок.

«Не протився мені!» — озвалося Рухові у голові, і він відчув, як пальці, ні на мить не припиняючи пошуків, стали ще цупкіше чіплятися за його думки.

Духоблуд його відверто спокушав. Усе, що завгодно, аби лиш борше покласти край цьому нестерпному блуканню крижаних пальців, які шкреблись і порпались у нього в голові. Але, якщо він перестане противитися…

Його розум уже нагадував голу пустку серед снігів та криги. Враження, думки, відчуття — здавалося, Рук бачить, як вони, шкопиртаючи, перетинають засніжену пустку, чекаючи, поки їх схоплять чужі всюдисущі пальці, і дедалі клякнучи з холоду.

«Я маю десь сховатися від цих крижаних пальців, — думав хлопець. — Маю сховатися. Я Рук. Я — Рук Човновод…»

Жадібні духоблудові думки, мов промінь гігантського прожектора, нишпорили в голові у Рука, не проминали жодного закамарка, жодного сховку, розсували всі шпарини та щілини, відмикали двері — одні, другі, треті, — дедалі підкрадаючись до найпотаємніших гадок.

Рук, ще й досі навколішки, погойдувався туди-сюди і мляво мотав головою з боку на бік. На кухні стояла задуха, неймовірна задуха, скрізь у повітрі, ширячись від печі, клубочилися хмари їдких випарів.

А всередині чавунної голови стояла холоднеча — страхітлива холоднеча: пальці засягали усе глибше й глибше, заморожуючи кожен спогад у ній.

Мене… звати… Рук…

Крижаний вітер, видував, не кажи ти сніжинки, його спомини та думки. Рук… Я — Рук… Тікаючи від крижаних пальців-щупів, які без упину обмацували його пам’ять, він урешті впав у чиїсь м’які й теплі лапи, що зринули з найдавніших його спогадів. Блукай-бурмило. То був його блукай-бурмило.

Величезний звір застережно підніс лапу до своїх губ, підштовхнув хлопця до моховитої ями і обняв своїми лаписьками. Рук скарлючився і з головою сховався в теплих пелехатих обіймах гігантського ведмедя.

Тепер він недосяжний для всіх. Він у безпеці. Загроза минула…

Бурштинотоп різко струснув головою і випростався. Очі його широко розплющилися.

— Ну? — запитала Естера.

— О, по всьому, гадаю, тепер він буде куди згідливіший, — відказав духоблуд, поки Вогнецвітка витирала йому блискуче чоло. — Глузд його очистився. Чиста дошка, так би мовити. — Бурштинотоп насупився і роздратовано відтрутив свою доглядачку. — Треба сказати, незлецький був глузд, — додав він замислено. — Міцний глузд. Мені, Естеро, мало б бути соромно висотувати оті всі сміливі думки та шляхетні спогади з такого відважного юнака. І все ж, Естеро, я певен, що незабаром ти заповниш усі прогалини — а надто як ставитимешся до нього так само байдуже, як до всіх ін… ін… інших… — Напад кашлю заглушив його слова. Духоблуд захрипів і захапав ротом повітря.

Вогнецвітка легенько погупала його по спині.

— Ну, тихіше, тихіше, — промовила вона заспокійливо. — Ти знову передав куті меду.

— Ліки… — проквакав Бурштинотоп. — Мої… ліки… — він знов закашлявся, ще голосніше, ніж перше.

— Уже даю, — озвалася Вогнецвітка, схопила летюче крісло і, кермуючи ним, забралася геть. Та перш, ніж пропасти з очей, вона обернулась і обдарувала Естеру усмішкою. — Не знаю, що б ми робили без ваших ліків, — зауважила вона.

Після їхнього відбуття Естера знов повернулася до Рука. Хлопець і досі стояв навколішки, понуривши голову і дивлячись перед себе невидющими очима. Естера однією рукою підвела Рукове підборіддя і ляснула пальцями другої.

— Сподіваюся, Бурштинотоп не переборщив, — буркнула вона, — як уже не раз траплялося. — Гобліниха відступила крок назад. — Устань! — скомандувала Естера.

Рук через силу зіп’явся на ноги.

— Слухаюсь, — покірливо протяг він.

— Добре, соколику, — промурмотіла Естера. — Як хочеш з а робити свою вівсянку, то мусиш гарно попрацювати. А тепер ставай до печі. Підтримуй вогонь! Пильнуй, аби добре горіло!

— Слухаюсь.

— Чудово! — вигукнула Естера. — Нап’явши дебелу рукавицю, вона відчинила пічні дверцята. Тугий струмінь жаркого сірчаного повітря вдарив Рукові в обличчя. Хлопець зіщулився, але не пустив пари з уст. — Авжеж, чудово, далебі, що так, — повторила Естера. — Бурштинотоп знає своє діло. Просто чудово!

Рук стояв стовпом перед піччю, весь заціпенілий, із некліпним поглядом. У голові в нього було порожньо, абсолютно порожньо: він навіть не усвідомлював, що не відає, що йому робити далі.

— Дрова, — долинув голос Естери. — Бери з купи дрова і підкидай їх у піч.

— Слухаюсь.

Рук підійшов до височенного стосу дров і взяв найближчу дровиняку. Оцупок був грубезний, незручний і майже удвічі важчий за хлопця. Крекчучи і сапаючи з натуги, він поніс його до печі. Приступивши до груби, спинився, перевів подих, натужився, стискаючи в обіймах шкарубкий оцупок і підкинув його вгору. Оцупок на мить завмер на краю овального дверного отвору, немовби вагаючись, падати йому назад на хлопця чи ні, а тоді, гойднувшись, упав з печі у жаристий попіл.

— Молодець! — похвалила Естера. — А тепер помпуй міхи — вгору-вниз, вгору-вниз. Отак… Потім підкинеш іще одне поліно — і так носитимеш їх і підкидатимеш у вогонь, допоки я скажу — годі. Затямив?

— Слухаюся, затямив.

Робота була каторжна. Раз по раз Рук двигав до печі важенні оцупки, висаджував їх угору і скидав усередину. І з кожною новою дровинякою піч палала жаркіше. Вогонь обпікав Рукові легені та шкіру, присмалював чуба…

А в голові німувала все та сама заморожена пустка, і ніяке полум’я не було над нею владне. Хоч тіло терпіло муки, мозок не реагував ні на що, крім Естериних команд.

— Ще одне поліно! — прорипіла стара гобліниха. — Та не барися! Щось ти задовго став чухатися!

— Слухаюся, Естеро. Рук подвоював зусилля.

Аж ось щось ворухнулося у мозковій пустці: на сніговому тлі немовби сяйнув ледь помітний проблиск свідомості. Блукай-бурмилові обійми розігріли його дух.

«Рук, — прошепотів він. — Ти — Рук».

Скарлючений у позі зародка в заспокійливих блукай-бурмилових обіймах, він не боявся стужі. Крижані пальці духоблудові повипалювали його спогади, його думки, сподівання і страхи, кошмари і мрії… Але вони не доп’ялися до того, що було важливіше і цінніше за решту знань. До сенсу його життя, його глибинної сутності… Одне слово, він знає, хто він такий.

Рук Човновод.

Його ще й досі захищали теплі обійми блукай-бурмила, того самого, що колись дав притулок йому, малому дитяті, яке заблукало саме-одне в Темнолісі…

Рук спіткнувся і впустив оцупок, що його тарабанив до печі. Голова йшла обертом.

Крига відступала. Рук виповз із теплих блукай-бурмилячих обіймів. Спогади, думки, відчуття — те все почало відтавати.

Знагла у вухах оглушливо загриміло, в очах сліпучо спалахнуло — і все стало прокручуватися навспак. Хто він був. Де він був…

— На сьогодні буде, соколику, — змилостивилась Естера, підозріло бликаючи на Рука. — Можеш лягати спати.

— Дякую, — відказав Рук, відчайдушно намагаючись приховати свою полекшу. Задушливий жар від палаючої печі вже починав дошкуляти його змордованому і геть охлялому тілу. Він не знав, скільки ще здужає протриматися на ногах. Неймовірним зусиллям, на яке пішли рештки сили, Рук висадив угору оцупок, що тримав у руках, скинув його у вогонь і завмер, чекаючи на нові вказівки.

Естера гучно прибила величезні круглі пічні дверцята, засунула засувку і повернулася до Рука.

— Спатимеш отам, — розпорядилася гобліниха, показуючи назад на низький стіл. — Під ним.

— Дякую, — сказав Рук.

Він доплентався до столу, нагнувся і, не переймаючись, заб’ється він головою об стільницю чи ні, заліз на своє ложе. Воно складалося з купи деревних остружок і тирси, насипаної просто на долівку, і, м’яке та тепле, вабило до себе. Рук ліг, згорнувся бубликом і глибоко вдихнув солодкавий деревний аромат. Повіки його злипалися, тіло неначе вгрузало в долівку.

Естера стояла над ним.

— Приємного тобі сну, маленький грубнику, та свіжих сил, — тихо прорипіла вона. — Завтра вони тобі не завадять. Бо сьогодні ти пильнував огню…

Рук обхопив коліна руками і підібгав їх чим ближче до грудей.

— Дя… кую, — прошепотів він сонно.

Рук поринув у пітьму. Розгублюючи одне по одному свої відчуття і втрачаючи зв’язок із зовнішнім світом, він поринав у глибокий сон без сновидінь. Естера бридко хихотнула:

— … а завтра годуватимеш дитятко.