Розділ п’ятнадцятий Тать, Убийкіготь і Жмур

I
ГОБЛІНІВСЬКЕ ВІЙСЬКО

— Татю, час, фаланга вже шикується! — хрипливо гаркнув гоблін і штурхонув бутом по ногах сонного. Темношкірий молотоголовець звів голову: на нього зверху витріщився сповойовник Дуболом. — Жвавіше!

Тать сів.

— Я мабуть, задрімав, — промурмотів він. Гоблін підвівся, оговтуючись після короткого сну, і взяв рогатого шолома та важкого пукатого щита — спорядження добірних молотоголовців. Шолом ліг між широко посадженими очима. Тать застібнув його і взяв щит на плече. — Я готовий, — доповів він.

Дуболом кивнув.

На величезному похмурому майдані ніде голці було впасти від різношерстої гоблінівської братії. Опріч невисоких приземкуватих дрібногоблінів у нехитрих обладунках та кремезних плескатоголовців з дебелими кийками, в око впадали чубаї та патлаї, озброєні важкими луками і сагайдаками, повними стріл, а також капловухи з важкими надбрівними дугами та пилозубі гобліни, примітні своїми різьбленими списами для близького бою. Усі до одного були цяцьковані, тавровані чи окільцьовані особливими знаками свого роду-племені, й усі без винятку рвалися до бою.

Очолювали їх молотоголові Сторожі: вишикувавшись грізною бойовою фалангою у двісті бійців завширшки і триста завдовжки та заслонившися щитами, вони утворювали непробивний мур.

Тать стояв у першій лаві, як завжди, пліч-о-пліч із бойовим товаришем Дуболомом. У Темнолісі вони билися поруч у багатьох січах. Дуболом урятував йому життя під час Великої Сорокушачої різанини, а за рік, коли воювали гоблінів-чубаїв, Тать відплатив йому тією самою монетою.

Вони були молотоголовці. Війна стала їхнім ремеслом. Але тут, у Нижньому місті, жити було куди легше. Жодних знегод, нічого, окрім нескінченної муштри та довгих нудних годин у Мурашиних вежах! Коли-не-коли зчинявся шарварок через раба-втікача чи якогось гонористого фабриканта, будячи незрівнянний азарт погоні. Але сьогодні все буде зовсім інакше, сьогодні їхнім недругам не буде ні куди бігти, ні де ховатися.

— Бібліотекарська потолоч! рикнув Тать.

Спереду фаланговий, чекаючи наказу, зизував на Ватага Титуґґа, що стояв на невисокому постаменті. Ось ватаг підніс свою криву шаблюку і заревів:

— Фаланго! Вперед!

Тать потішено рохнув і рушив у ногу з рештою.

Кінець муштрі, патрулюванням, кінець осоружній метушні! Зараз почнеться обіцяна велика битва! Громохко карбуючи крок, фаланга покинула майдан, вийшла на головну вулицю, і Тать думно підніс голову. Йому подобалося грати на марші м’язами — могутніми, просто таки сталевими. Як вони тремтіли, як напружувалися, як їм кортіло випробувати себе в запеклій ручній боротьбі! Тать розкошував ваготою своїх обладунків, карбованою гупотнявою бутів та чуттям причетності до когорти, від чийого кроку гула земля. Але найбільше гоблін тішився, бачучи, яке враження справляє величезне військо на нижньоміщан.

Коли фаланга маршерувала повз благенькі халупи і в них аж двері двигтіли і обсипалася дахівка, тут і там Тать зауважував городян, які вже пробудилися зі сну і потаймиру визирали крізь шпарини у зачинених віконницях, їхні обличчя спотворювали гримаси збентеження, переляку, жаху…

Тать задоволено гигикнув. Оце вже щось! Як і за добрих давніх часів він знову чув себе непереможним!

Фаланга звернула ліворуч і незабаром вийшла на другий майдан — менший за перший, зате з величезним арковим перекриттям. Під аркою плинув відкритий канал, він огинав майдан, скипав піною і з порогів, неначе водоспад, зривався у глибоку шахту. Скульптурний обрис полум’я на вершечку арки, заґратований отвір унизу… То був той самий сумнозвісний Великий Східний вхід до підземних водозбігів Нижнього міста. Перед входом фаланга спинилась.

— Щось я, Татю, не втну, — прошепотів Дуболом, визираючи з-під високо піднесеного Татевого щита. — Удиратися в риштаки через Великий Східний вхід — це ж видима смерть. Хто того не знає?!

Тать ствердно кивнув головою. Свята правда! Заґратований отвір виводив до прямовисного колодязя, де вода каскадом спадала в широченний чорний водозбір — так званий Затон потопельників. Чимало гоблінів уже знайшло тут свою смерть, намагаючись увійти до водозбігів, а якщо комусь і щастило прорватися на той бік, їх не вагаючись винищувала бібліотекарська сторожа. За весь час проскочити не зумів ніхто.

— Ну, і що нам тут робити? — просичав Дуболом. Тать похитав головою.

— Уявлення не маю, друже Ломе, — одказав він.

Раптом наперед, у супроводі зморшкуватого гобліна, виступив Ватаг Титуґґ. Вони спинилися перед низеньким жолобом, поставленим під високим кривобоким обеліском з чудернацьким різьбленням та чорним диском спереду.

Тать зорив, мов зачарований, як воєвода кивнув головою одному з гоблінів, і той рушив уперед. Що намислив цей старий вовцюга?

Мовчки, без жадного слова, гоблін доп’явся до диска і з силою натис на нього обіруч. Почулося легеньке клацання, шкрябіт каменя по каменю, і кривобокий обеліск несподівано повернувся, відкривши під собою довгу чорну шахту. Ватаг кивнув фаланговому, той підійшов до нього, вислухав наказ і обернувся до молотоголових Сторожів.

Фаланговий заговорив, звертаючись до перших лав, і голос його звучав рішуче.

— Нарешті таємний хід до риштаків відкритий для нас. Але не забуваймо: у бібліотекарів губа не з лопуцька. Цей хід вузький, і нам доведеться розтягтися в колону по одному. Вам, сторожі першої лави, випала честь стати першо-прохідниками!

Тать облизнув губи і ступив крок уперед, його приклад наслідував Дуболом, а там і решта першої лави. При вході до шахти фаланговий тицьнув йому в руку запаленого смолоскипа. Тать пригнувся, прикрив щитом плече і міцно стис похідню. Поцілувавши кістяний різьблений амулет на щастя, почеплений на шию, гоблін ступив у темінь. Замість сподіваних сходів, відчув під ногами крутий металевий укіс і прожогом ковзнув долу. Замерехтіло, загрожуючи згаснути, полум’я смолоскипа.

За кілька довгих, виснажливих секунд, бути важко гупнули об землю, і знов яскраво спалахнув смолоскип. Тать присвітив собі, випростався і сторожко ступнув уперед. Якщо очі його не зраджували, він опинився у величезному підземному склепі, де врізнобіч від нього розбігалися темні тунелі. Ззаду долинав рев води, що спадала каскадами у Затон потопельників. А спереду, на сторожі коло ходу, на металевому підвищенні стояв самостріл.

Кругом панувало безлюддя, а може, то лишень омана?..

Тать обачно посувався вперед: не поминав жадного темного закамарка, жадної тінявої ніші, скрізь тицяючи палахким смолоскипом. Йому було запко в тій сирій і темрявій підземній печері.

Молотоголовому Сторожеві тут вочевидячки не місце! Інша річ — риштаковим щурам — як рябим, так і звичайним…

— Ховайтесь, не ховайтесь, — прогарчав Тать, — а я вас зачую, хоч би де ви були.

Раптом ліворуч щось зашаруділо, і він постеріг краєчком ока якийсь рух. Вихопивши меча, гоблін рвучко обернувся, махнув ним і раз! — відтяв голову худющому рябощурові. Тать полегшено зітхнув і потішено вишкірився.

Поки що він не зустрів тут жодної душі. Тать ногою відкинув мертвого щура з дороги — і тут позад нього на землю гупнув, з’їхавши з укосу Дуболом.

— Прохід вільний! — згукнув через плече тать, і від його крику схожим на печеру склепом прокотилася луна.

За другим майже відразу з’явився і третій молотоголовець, а там і четвертий, п’ятий… Гобліни один за одним шугали в підземелля. У склеп нашевкалося повно дрібногоблінів, плескатоголовців, чубаїв із пилозубами — вони шикувалися в бойові порядки, сповнюючи підземелля кашлем, гарчанням та човганням бутів… Вояки діяли чітко, злагоджено, і дуже скоро фаланга набула попередньоговигляду.

Тать осміхнувся. Битва була не за горами. У скронях пульсувала кров, несамовито калатало серце. Знов поверталися давні часи. Тать знав, що й сусіда його Дуболом відчуває щось схоже: гоблінові очі палали, він раз по раз облизував губи і так стискав щита, аж побіліли кісточки пальців.

Нарешті крізь вузький вхід до просторого склепу спустилися остатні воїни-гобліни. Ватаг Титуґґ став перед фалангою, вихопив шаблюку і високо підніс над головою. Він задер голову, немов наміряючись закричати, та голос його виявився хіба лиш трохи гучніший за шепіт:

— Фаланго, до бою! — Відлунюючи від іскрявих стін, його грізний сик закружляв по підземеллі. — Смерть бібліотекарям!

Загрузка...