Вокс

Розділ дванадцятий Велика плавуча бібліотека

Лопаті настельних вентиляторів бриніли, мов крила потривоженої місячним сяйвом лісової молі, але полекші для Бібліотеки Великобуряної палати не приносили ніякої. Здавалося, вони не охолоджують задушливого повітря, а, навпаки, ще посилюють вар. А внизу, на бібліотечних мостах та численних помостах, мовчки і скупчено працювали бібліотекарі — одяг вологий, чоло блистить від поту.

Громадки професорів зі стіжкуватими капелюхами на голові, навантажених ящиками, кошиками та величезними в’язками берестяних сувоїв, гасали мостами та довжелезними покрученими риштаками. Молодші бібліотекарі у мантіях, що лопотіли на ході, то злітали вгору до навісних помостів, то гнали вниз до водяних каналів, тарганячи важенні згортки чаймовини. На команду мостових старшин стернові аналоїв, вправно маневруючи, один за одним піднімали вгору свій норовистий летючий транспорт. З’єднавши його ланцюгом у подобу летючого віяла, вони чекали, поки їх своєю чергою повантажать на борт великих човнів, спущених на воду. Тим часом сотні баржевиків та риштакових бокорашів гарячково зганяли докупи свої судна, щоб утворити флоту з п’ятьох дебеленних плоскодонних суден.

Тим часом вище, на Світляковому мості, Рада вивчала креслення на берестяних сувоях та книжкові реєстри. Був там і Великий Бібліотекар Фенбрус Лодд, сухий, похмурий, зі скуйовдженою білою чуприною, що утворювала навколо його голови сяйний ореол. Його дочка Варіс Лодд, зодягнена попри спеку у шкіряний літунський костюм, виглядала незвично холодною та зосередженою. Її зелені очі встигали помітити все, не поминаючи жадної абищиці. А поруч неї жваво щось обговорювали, нічого не помічаючи круг себе, Професори Темрявознавства і Світлознавства — Таллус Пенітакс у важкій чорній киреї та Ульбус Веспіус, чиї білі шати ясніли в пітьмі.

Позад усіх горбився, переступаючи з ноги на ногу, старий Альквікс Венвакс. Професор хвилювався: бібліотеку, яку він обожнював, пакують і довіряють зрадливим водам Крайріки. Як на нього, це вже було занадто.

— Та це ж безумство, — бринів його сваркий голос, перекрикуючи повсюдний гамір. — Безумство! Ми всі потопимося, і Велика бібліотека, за яку ми боролися і гинули, пропаде навіки! — Голос його уривався з надміру почуттів, по щоках текли сльози. — Благаю, пошукайте якогось іншого виходу…

Альквікс упав навколішки. Рада обернулася, а Варіс підскочила до старого професора. Молодші бібліотекарі, професори, баржевики та риштакові бокораші як на команду припинили роботу і звели очі на групу людей на Світляковому мості. У залі запала ніякова тиша.

— Альквіксе, давній мій друже, іншого виходу немає, — озвався не менш уривистий голос. Та на відміну від Альквіксового, у ньому чулася спокійна і непохитна переконаність, вона протинала задушливе повітря, відлунюючи по залі. Рада відступила набік, коли Кулькап, Найвищий Академік, при всіх регаліях, підійшов до балюстради Світлякового мосту і широко розкинув руки.

— Я знаю, серед вас знайдеться чимало таких, хто вкрай неохоче покидатиме нашу велику книгозбірню, — звернувся він до натовпу.

З гальорки і барж унизу долинули буркіт та шепотіння.

— Вона віддавна була нам за притулок та утечище від недоброзичливців, жаждивих нашої погибелі. Риштаки зберегли нам життя, що правда, то правда, але тепер, коли насувається чорний вихор, їх затопить водою, і все, за що ми боролися та помирали, пропаде на віки-вічні. Тож доведеться покинути це місце, яке ми звали своєю домівкою, єдине знане місце для багатьох із вас, і погодитися на повну несподіванок та небезпек мандрівку. Пам’ятайте… — Кулькапів голос лунав уже на всю силу. — Бібліотечного приміщення незабаром не стане. Але з вашою допомогою, мої любі відважні бібліотекарі, Велика бібліотека переживе бурю!

Запала мертвецька тиша. Очі всіх присутніх були прикуті до Найвищого Академіка. Одностайне дзижчання вентиляторів угорі немов подужчало. Зненацька до Кулькапа приступив Фенбрус Лодд і скинув угору кулака.

— Хай живе Велика бібліотека! — зикнув Великий Бібліотекар.

Бібліотекарі підхопили поклик, і звідусіль залунало:

— Велика бібліотека! Велика бібліотека! Професори підкидали вгору свої гостроверхі капелюхи, молодші бібліотекарі тарабанили по мостинах, а баржевики вимахували над головами веслами.

Кулькап і собі підніс руку. Скандування вщухло.

— Дякую вам, відважні бібліотекарі. А тепер як один вертаймося до праці, — розпорядився він. — Одинадцята година не за горами.

Усі з новим запалом взялися до діла. Спорудження п’яти великих суден наближалося до кінця. Кожна плавуча посудина була широка і пласка, з вузькими провою та кормою, скріплена посередині грубими бочковими клепками. Прови обладнано якірними гирями та абордажними гаками, а на кормі кожного судна височів місток для стерничого. Попід облавкамилцонаїжачилися веслами, шикувалися лави. На середину кожного човна вантажилися аналої; зібрані докупи, вони раз по раз «буцалися» між собою. Їхню летючість обмежували чардакові троси.

— Робота кипить, молодці, — похвалив Фенбрус Лодд, обертаючись до Варіс, яка вкупі з Професорами Темрявознавства і Світлознавства наглядала за вантаженням на четверту баржу тендітного повітряного човна.

— Знаєш, тату, — озвалася до нього дівчина, — я б із більшою охотою очолила конвой повітряних човнів, аніж довірилась воді. До того ж флотилії не завадило б прикриття з неба.

— Надто ризиковано, — похитав головою Професор Темрявознавства. — Навіть для тебе, Варіс.

— Твоя правда, Таллусе, — підтримав колегу Професор Світлознавства. — Невдовзі має вдарити буря, і тоді ніякий повітряний човен не продержиться в повітрі й п’яти хвилин.

— Зате пізніше вони нам придадуться, — не вгавав Професор Темрявознавства. — Якось, коли ми покидали Нижнє місто…

— Придадуться, якщо ми колись відчалимо! — перепинив його Фенбрус. — Хай їм морока, цим окаянним суперечкам! Послухайте, благаю Небом і Землею, покваптеся. Варіс, ти чула, що казали професори. Жадних повітряних човнів!

Будемо сподіватися і молитися, щоб безперешкодно дістатися Багнищанської застави.

— Дістанетеся, обіцяю, — озвався чийсь голос.

З тунелю по той бік Світлякового мосту вийшла постать у накидці, якої досі ніхто не помічав, і пройшла у залу Бібліотеки Великобуряної палати, охоплену гарячкою. Прибулець без вагань зійшов на міст і відкинув каптура, відкривши своє обличчя.

— Рук! — скрикнув Фенбрус. — Ти не повіриш, хлопче, який я радий тебе бачити!

— Я теж радий вас бачити, Великий Бібліотекарю, — відповів Рук. — Я маю стільки всього вам розповісти.

— Мерщій викладай, — кивнув головою Фенбрус Лодд. — Адже від цього залежатиме все!

Рада скупчилася навколо білолицього юнака, Кулькап запропонував йому світлякового табурета.

— Розступіться, розступіться! — галасував Фенбрус Лодд, покидаючи свою катедру. — Гей, ти! — гукнув він молодшому бібліотекареві. — Принеси-но хлопцеві води!

— Присядь, — звернувся до хлопця Кулькап, кладучи руку йому на плече, — перепочинь, одведи дух.

Рук, у якого з утоми тремтіли ноги, присів і спробував угамувати дріж.

— То було якесь жахіття! — почав хлопець. — Оті сорокухи — достеменні чудиська. Сморід, гамір, їхні очі прошивають тебе наскрізь, і хоч би котра бодай раз кліпнула. — Хлопця знову охопив дріж. — Я міг би заприсягтися, що вони бачать мене наскрізь…

— Ти справжній герой, Руку, — ласкаво промовив Кулькап. — Тепер тобі ніщо не загрожує. — Він трохи помовчав. — А якби вони бачили тебе наскрізь, ти не стояв би зараз тут.

Рук кивнув і спробував усміхнутися.

— Я вхопився за Воксову легенду, вигадану для мене: мовляв, ненавиджу бібліотекарів і заповзявся їх зрадити…

— Ну, підступність сорокухам зрозуміла, — ввернула Варіс. — Тут їх переконати не штука.

— Я розповів їм, звідки і коли починати облаву на бібліотеку, як ми й домовлялися… — зазначив Рук, обводячи занепокоєним поглядом обличчя Великого Бібліотекаря та Професорів Світлознавства і Темрявознавства.

— Ну, тепер нам справді нікуди відступати, — зауважив Фенбрус, скоса позираючи на стурбоване обличчя Альквікса Венвакса, який скрушно хитав головою. Професори Світлознавства і Темрявознавства перезирнулися.

— І Матір Шматуй-пазур тобі повірила? — поцікавився Професор Темрявознавства.

— Атож, коли я зажадав п’ятдесят золотих, — відповів Рук. — А коли я виклав ще й усі подробиці, то взагалі запропонувала, щоб Дорогою Багнищем я проїхався у її особистій кареті. Вона сподівалася запопасти вивідача, який і далі працюватиме на неї, і, хвала Небові, дарувала мене горлом.

— А що я казала, — пробурмотіла Варіс, — підступність сорокухам зрозуміла.

Кулькап знову повернувся до Рука.

— Отже, по-твоєму, перехід Дорогою Багнищем буде безпечний? — запитав він.

— Так, я певний цього, — відповів хлопець. — Йдучи від сорокух, я бачив, як зі Східного курника стікалися сотні збройних птахотварей. Вони купчать потугу. Сорокухи збираються вдарити на риштаки об одинадцятій. Багнищанськ у заставу вартуватимуть лише молодняк та хиренні когути.

— Ну, з ними якось розберемося, — запевнила Варіс. Кулькап поклав руку хлопцеві на плече.

— Чудово! — затер руки Академік. — Я ще вагався, але Воксів план начебто себе виправдовує.

— Гладкий слимак-корогриз, — сердито буркнув Фенбрус Лодд.

— Руку, ти зробив бібліотекарям неоціненну послугу, — провадив Кулькап. — Поки що відпочивай, а тоді спустишся до приплавів. Для тебе знайдеться місце на одному з суден.

Рук усміхнувся. Ні, він би залюбки виконував будь-яке доручення, аби тільки внести свою пайку в це грандіозне переселення. Та хлопець справді падав з ніг від утоми. Він пишався, що зіграв у Воксових планах відведену йому ролю, та куди приємніше було відчувати, що все вже позаду.

До хлопця підійшла Варіс і обняла його за плечі.

— Ходімо, Руку, — сказала дівчина. — Давай-но пошукаємо тобі чогось попоїсти.

Тієї самої миті з протилежного кінця Світлякового мосту долинуло сумовите переливчасте голосіння.

— Ве-ве, Ру-ве-ук, Уралова. Вурра!

Рук відразу впізнав голос. «Ласкаво просимо, Руку, який прийняв отруєну паличку. Нам так тебе бракувало».

— Ой, блукай-бурмила! — скричав він.

То була Ґала, стара блукай-бурмилиха. Вона криво усміхнулася до Рука, і на її беззубій усмішці та обламаному іклові заграло світло. І ще Віїґ — дебеленний незграбний ведмедисько з потворним шрамом через усе плече. І Верало, у кохана Верало, ведмедиця з чудними позначками навколо ока та поперек морди. Він порятував її на Ливарній галявині, а натомість дістав отруєну стрілу в плече. Остання з блукай-бурмил, хоча й далеко не найменша, була Вемеру, його другиня. Скільки вже місяців збігло, відколи вони зустрілися в Темнолісі?..

Забувши про смертельну втому, яка сковувала його тіло ще секунду тому, Рук розпростер руки і кинувся в міцні обійми Вемеру. Решта блукай-бурмил збилися довкола гуртом, таким тісним, що Рук опинився під величезним хутряним склепінням, поцяткованим мохом.

Рук ледве дихав, опинившись у самім осередді цього стовписька. Він чув теплий, заспокійливий запах моховитого хутра. Цей запах заспокоював шалене калатання серця і оживляв у пам’яті спогади — і гарні, і не геть. Поневолені блукай-бурмила. Велике віче. Одинока ведмедиця: багато років тому вона знайшла в Темнолісі маленького осиротілого хлопчиська, що одинцем заблукав у пущі, й опікувалася ним, аж поки хлопчика забрав хтось із його одноплемінників… Тим хлопчиком був він.

— Друзі мої… — буркотів Рук, намагаючись виборсатися з могутніх лабетів. — Вурра-ве, меерала! Серце моє голосно співає, що я сьогодні вкупі з вами!

— Ве-ве! Вурра-ві-іг! Ларра-віра-вуг! — Блукай-бурмила гомоніли всі нараз.

Вемеру ледь помітно нахилила голову, і всі ведмеді умент помовкли.

— Ве-велла-лум, — прогарчала вона серйозно. «Наші серця так само раді, що ти з нами». — Віра-вуллара. — «Але вони сумують, що нам доведеться тебе покинути».

Рук відсахнувся.

— Покинути? — перепитав він, торкаючись грудей долонею і нахиляючи голову. — Пощо розлучатися, як ми тільки-но зустрілися?

Вемеру сягнула широченною лапою, обережно взяла Рука за обличчя і притягла до себе. Він відчув її солодкаве дихання і побачив туск в очах.

— Вурра-віг, вурра-вулах, — сумно проказала ведмедиця. «Ми повинні приставити товстуна до Багнищанської застави. Така домовленість».

— Авжеж, — підтвердила Варіс, несподівано вродившись біля Рука. — Наша угода передбачає: ми повинні забрати з собою оте гергёпище, Вокса. Блукай-бурмила зголосилися піти до Палацу статуй і перенести його в безпечне місце у спеціально виготовленому паланкіні. Справа досить ризикована, але ми дали слово.

— Ве-ве вуралаг, — стиха промовив Рук. «Це небезпечне завдання. Ніхто вас не картатиме, як ви одмовитеся».

— Вурра-віг! — гостро відказала Вемеру, вищиривши зуби. — Вуру-ліра! — «Наші серця не знесли б такої ганьби».

Варіс усміхнулася.

— Вони не можуть дозволити собі підвести нас, — пояснила вона. — І якщо буде на те воля Неба, ми всі знову здибаємося біля Багнищанської застави. — Вона подала знак блукай-бурмилам — ті по черзі обнялися з Руком та й покинули міст.

Обернувшись, Рук добачив ув імлі тунелю високі розкішні ноші. Широке м’яке сидіння, оксамитові завіски, різьблена рама. Спереду і ззаду — по парі дебелих лакованих ручок.

Нахилившись, кожен із блукай-бурмил узяв по довгій ручці у свої здоровенні пазуристі лапи, відтак, на команду Варіс, ноші відірвано від землі.

— Ве-ве, віралах-луг-ве, — буркнула Ґала, хоробро всміхаючись. «Легка, мов пір’їнка, навіть для такого старого лантуха з кістками, як я».

Рук і собі всміхнувся. Ці блукай-бурмила всі як один геройської вдачі. Бібліотекарі щиро пишалися, що могли розраховувати на підтримку таких благородних створінь. Рук тільки побажав, щоб і зараз, і тоді, коли в ці ноші втелющиться ота неосяжна гора м’яса — Вокс Верлікс, ці ноші були однаково легкі для Ґалиних лап.

— Ве-ве, — прошепотів тихенько Рук, легенько водячи рукою по своїх грудях та чолу. «Щасливої дороги!» На очі хлопцеві набігли сльози.

«Щасливої дороги, Руку», — грянули у відповідь блукай-бурмила, рушаючи тунелем. «І нехай невдовзі ясен-місяць знов яскраво осяє нашу зустріч».

Рукові у горлі застряг терпкий клубок. Нічого, сказав він собі, ми ще небезпремінно зустрінемося.

А може, бачимося востаннє?

Фенбрус узяв хлопця за руку, і вони рушили з мосту.

— Ти зробив усе знаменито, Руку Човноводе, — приязно озвався він до юного бібліотекаря. — Тепер гарно попоїж і займай своє місце на судновій лаві біля старого професора Альквікса Венвакса. Йому зараз не завадить тверде плече, на яке можна б спертися. Ходімо, і нехай Земля та Небо благословлять нас і нашу Велику плавучу бібліотеку!