Вокс

Розділ перший Досвітня варта

У величезній залі стояла холоднеча, хоч собак гони. Вгорі, крізь помальовані «лисицями» шиби височенної скляної бані, сяяли зірки, мерехтячи в чорному небі, наче фракспил. А під банею, над небесними мапами, складеними стосом на величезному круглому столі з залізного дерева, схилився огрядний чолов’яга. Перед ним стояла чимала різьблена кварта, біля ніжки стільця валявся перекинутий телескоп. Аж ось чолов’яга голосно хропнув на всю залу; на губах йому виступила червона піна, а голова стала поволі хилитися вперед.

Крижаний протяг, зі свистом гуляючи по залі, ворушив небесні мапи, і ті шелестіли, мов сухе листя. Уві сні академік ворушився, і тоді до хропіння домішувалося легеньке дзенькання фракспилового медальйона об важкий посадовий ланцюг, почеплений на шиї.

Учений муж мав обвислі щоки та шию, де шкіра бгалася в пухкі, схожі на черву жирові згортки, і що глибше поринав він у сон, то більше хилився до столу. Погойдувався з боку на бік медальйон із фракспилом, ударяючись об вінця лиш трохи недопитої кварти. Хропіння ставало чимраз глибше і розкотистіше, підборіддя сонного ходило ходором, а медальйон чимраз глибше спускався у кварту

Аж ось, відчайдушно хропнувши, товстун, куняючи, різко пурнув уперед. Почувся глухий стук: хропун з усього маху тріснувся лобом об край столу — і сів, мов його правцем поставило. Перед ним засичало, затріщало, засмерділо смаженим лісовим мигдалем — і несподівано вибухнула кварта.

Академіка змело зі стільця. Важко гепнувши у протилежному кінці зали, він викрутив собі ногу і добряче забив голову об кахляну підлогу.

Високо вгорі, немов яка пародія на луну, розлігся оглушливий тріскіт і задзеленчало розбите шкло: щось тверде і важке провалило баню і бухнуло просто на стіл, розполовинивши тверду, мов залізо, стільницю.

Надсадно бухикаючи і морщачись від болю, академік звівся з підлоги. У повітрі висіла хмара куряви та диму. Воксові гуло в голові, у вухах дзвеніло, і хоч би куди він глянув, перед очима вогняним дивовиддям зринав спалах вибуху — то рожевий, то зелений. Бухикання не вгавало, і тіло Воксове тіпалося у страшних корчах.

Нарешті кашель відпустив академіка — він полапки дістав хустинку з павучої шовковини і заходився втирати засльозені очі. Глипнувши вгору, побачив, що потужна вибухова хвиля вичавила кілька шибок у бані. Місячне світло вигравало на гострих скалках, розсипаних під ногами. Аж ось академік намацав очима якийсь предмет, що валявся посеред склянок та дерев’яних скіпок, і спохмурнів. То була відколена кам’яна голова однієї з дахових статуй. Густа паморозь, якою вона взялася, уже танула, збігаючи патьоками на долівку.

«А цим разом хто? — подумав академік. — Чия ясновельможна фігура зволилася грьопнути сьогодні?»

Академік нахилився, обіруч узяв слизьку голову, підняв, покрутив туди-сюди — і йому стало зле. То була голова статуї, що зображувала його самого, Вокса Верлікса.

Хоча вже заходила північ із масним жовтим кружалом повні у щораз густішій млі, повітря — навіть на самім чолопку Вежі ночі — було ще вологе і тепле. На головному верхньому помості з’явився Орбікс Ксаксіс, Найвищий Сторож, і, підозріливо роззирнувшись, прожогом заходився коло металевої маски на своєму роті й носі.

Отвори в масці прикривала сітка з павучої шовковини, і хоч Орбіксова мармиза рясно пітніла, а голос звучав приглушено і деренчливо, маска чудово захищала від гидотного нічного повітря. Клацнули застібки — Найвищий Сторож надійно закріпив респіраторний запобіжний пристрій. Коли врешті-решт сюди докотиться велика буря, з невимовною втіхою подумав він, занечищеним повітрям знову можна буде дихати, але наразі цей благословенний день ще не настав…

— Обрані чекають на твій наказ, володарю, — озвався за спиною хрипкий голос.

Орбікс обернувся на нього і побачив доглядача клітки — Моллуса Леддікса. За ним стояли два юні бібліотекарі з білими як полотно змарнілими обличчями, а обабіч них — Сторожі, пара кремезних плескатоголових гоблінів. Один бранець зі шрамом, що перетинав розкошлану рудувату бров у, напружував усі сили, аби стояти рівно, і тільки цокотіння зубів зраджувало його страх. Його напарник, менший і трохи пригорблений, встромив ясно-блакитні очі в землю. Руки в обох були позв’язувані за спиною.

Орбікс тицьнув свого респіратора в обличчя меншому в’язневі й глибоко втяг у себе повітря. На бібліотекаревій вії зависла сльоза, і, скотившись на щоку, поповзла вниз.

— Дуже добре, — озвався нарешті Орбікс. — Які ми чутливі. Як легко нас розчулити… Ви пов’язали їх у водозбігах, чи не так?

— Тільки одного, володарю, — кивнув йому Леддікс. — А другого збили над Нижнім містом.

Орбікс Ксаксіс невдоволено крекнув.

— Ех, ви, бібліотекарі, — мовив він підлазисто. — Невже вам бракує розуму втямити, що сила за нами — Сторожами Ночі? — Він кивнув головою плескатоголовцям і рикнув: — У клітку їх! І повитягувати затички. Я хочу чути, як вони співатимуть.

Гобліни повидирали в’язням з рота вузлувате мотуззя, що правило за затички, і повели бранців у кінець навислого над кручею помосту, де з блоку звисала важка клітка. Один зі Сторожів відчинив ґратчасті двері.

Другий запхав бранців досередини. Рудуватий бібліотекар стояв рівно випростаний, з гордо піднесеною головою. Його напарник силкувався його наслідувати.

Орбікс рохнув. Ох, ці юні бібліотекарі, усіх їх виліплено з одного тіста! Всі як один тримаються до останнього, не виказуючи страху, і хоч би тобі один заскиглив, благаючи ощадку! Найвищого Сторожа почала огортати холодна лють. Ну, нічого, ще трохи — і вони заспівають не такої!..

— Спустити клітку! — гарикнув Орбікс.

Леддікс подав сигнал, один із плескатоголових Сторожів ступив крок уперед, вийняв із корби стопорного стрижня і заходився крутити корбу. Клітка рвучко смикнулася і почала спускатися в глибоку розпадину. Орбікс Ксаксіс скинув руками і звів очі до неба. По масці та кольорових скельцях застрибали місячні зайчики.

— Такий кінець чекатиме на кожного, хто опоганюватиме Велике Небо блюзнірськими польотами! — добувся із-під маски його рипучий голос. — Ми, Сторожі, очистимо Небо перед Великою ніччю. Слава Великій бурі!

На помістку також залунали вітальні вигуки:

— Слава Великій бурі! Слава Великій бурі!

А клітка тим часом усе спускалася й спускалася. Зоставивши високо вгорі чорну кутасту Вежу ночі, вона поминула крихку поверхню санктафракської скелі та неозорі хащі риштувань, зведених, аби не дати їй осісти на землю, і помчала далі — до Осип-Міста.

А в клітці, широко розплющивши очі, стояли двоє бранців і намагалися не стратити рівноваги.

— Униз краще не дивитися, — остеріг рудуватий бібліотекар.

— Я… я не можу, — відповів його супутник. — Там, у темряві, я щось бачу… На нас хтось чига…

Осип-Місто — обсіяна каменюччям дика пустка — утворилося тоді, коли з ураженої санктафракської скелі на Нижнє місто стали падати відколені величезні брили, трощачи цілі квартали. Будівлі всі до одної зруйновано, вулиці стерто з лиця землі, а величезні брили, які гримнули додолу, були такі важкі, що від ударних хвиль ґрунт порозступався, утворивши цілі каньйони.

У найбільший з них, власне, і спускали нині нещасних бібліотекарів. Нараз клітка рвучко шарпнулася — і стала. Обох юнаків по інерції кинуло на металеве пруття, і зараз же зверху зайшов голос Найвищого Сторожа.

— Звертаюся до вас, о гемони Земних глибин! — галасував він. — Явіться і звільніть Небо від його сквернителів! — Він обернувся до Леддікса і просичав: — Випустити бранців.

Леддікс узявся за масивний дерев’яний важіль біля свого плеча і рвонув його на себе. Зашурхотіла линва у блоковому колесі, і з каньйону долинув притлумлений металевий брязкіт. То розчахнулося кліткове днище, і бібліотекарі з відчайдушними зойками покотилися вниз по стрімкому, обсіяному скеллям схилу.

— О, вже заводять, — прохрипів із-під маски Орбікс. Найвищий Сторож ступнув ближче до краю і вп’явся очима у глиб каньйону.

Там, унизу, можна було розібрати, як двоє юних бібліотекарів, щораз ковзаючись і оступаючись, намагалися спинити своє падіння у прірву. Помітив він і ще дещо: з тріщин та розпадин довкола бранців, лопотячи в імлі крилами і перебираючи лаписьками, вистромлювалися величезні чорні тварі, чигаючи на свої жертви.

Розітнувся несамовитий, нелюдський лемент безборонних юних бібліотекарів. Навколо них, звужуючись, мов зіниця моторошного ока, змикалися чорні тіні — аж поки заслонили їх цілковито. Із глибини каньйону долинули притлумлене виття та рик багатьох почвар, почувся хрускіт шматованого тіла. Крики урвалися.

— Люба, солодка пісня, — задумливо промовив Орбікс, відвертаючись від каньйону. — Усе слухав би й слухав.

— Володарю! — раптом зойкнув Леддікс, тицяючи рукою в небо і падаючи навколішки. — Погляньте-но лишень!

Орбікс рвучко обернувся і побачив, як небо метеором перетнула яскрава вогняна куля, зоставивши за собою криваво-червоного хвоста. Із лиховісним свистом вона промайнула у нього над головою, поминула Каменосад і щезла в відкритому небі. Орбікс незмигно спостерігав, як вона змаліла до розмірів болотяного самоцвіту, відтак — шпилькового вістря, а там і геть розчинилась у небі.

Йому перехопило подих.

А ще за мить прогримів далекий вибух, і небо осяяв вогняний спалах. Туманна запона чимраз гусла, скрадаючи жовте місячне сяйво. Орбікс про всяк випадок схопився за дерев’яний важіль. Повітря стало задушніше.

— То знамення, — прохрипів він. — Подивіться, як гуснуть хмари, як розпікається повітря довкола нас. Небо готується зустріти цю дивовижну ніч.

— Слава Великій бурі! — зіпонув Леддікс, знову падаючи навколішки.

— Слава Великій бурі! Слава Великій бурі! — підхопила Сторожа.

А на кілька поверхів нижче Ксант Філатін, помічник Найвищого Сторожа Ночі, — відірвав погляд від берестяного сувою і мерзлякувато пощулився. Ще один Очисний обряд — мабуть, чи не оті двоє бібліотекарів, яких він допитував сьогодні по обіді. І це після того, як він суворо наказав Леддіксові не чіпати їх!

Ксант грюкнув кулаком по столі. Цей триклятий пурхай-слимак за його, Ксанта, спиною вдався безпосередньо до Найвищого Сторожа — а всяк знав, що той схибнувся на своїх нікчемних ритуалах.

Ксант сягнистою ходою наблизився до вікна і виглянув надвір.

— Співають осанну Великій бурі, — пробуркотів він прикро.

Сидячи в сідлі свого «Грозового шершня», Рук Човновод зиркнув униз — і спохмурнів. У Брамі на вході до Великої дороги Багнищем щось коїлося. Зазвичай о цій ранковій порі у ній можна налічити щонайбільше шосток вартових-сорокух. Сьогодні ж їх там юрмилися цілі сотні.

Хлопець управним рухом згорнув горішнє вітрило, щосили смикнув праворуч линву долішнього вітрила і навально, аж здавалося, не витримають нерви, шугнув униз. Він сподівався сховатися від лихого ока в густому задушливому мареві. Йдучи низько над землею, човен облетів бон-доки. Узявши в одну руку обидві линви, а в другу — далекогляда, він підніс його до очей.

— Сили небесні! — вихопилось у Рука.

Скільки сягало око, Великою дорогою тяглися вдалину довжелезні колони птахотварей. Через своє спорядження — блискучі нагрудники, оперені бойові шоломи та незліченне озброєння всіх видів та розмірів — сорокухи видавалися лиховіснішими, ніж завжди. Ні, то не звичайне родове віче — сорокухи, бачиться, лаштувалися до війни.

Рук знав, що має повернутися до Великої бібліотеки і доповісти про все побачене, а вже тоді нехай Фенбрус Лодд, Великий Бібліотекар, вирішує, як чинити найліпше. Рук різко рвонув на себе линву горішнього вітрила — «Грозовий шершень» окреслив у повітрі коло і на тій самій висоті полинув до Нижнього міста.

Що й казати, дивацькі настали часи. Чого тільки нині не почуєш: у Нижньому місті шаліють гобліни; у Санктафракському лісі придушили повстання рабів; десь нібито бачили чудиськ, які з’являються просто з ураженого руйнівною пошестю каменю… А тут ще й з погодою діється щось несусвітнє. Як і решта Бібліотекарських Лицарів, Рук Човновод під час патрулювання, мав, опріч іншого, ще й скласти докладне зведення про погоду.

А що про неї казати? думав хлопець. Що нині трохи гарячіше, ніж учора вранці? Що вологість і задуха ще більші, а небо ще похмуріше? Що непроникна хмарна пелена сьогодні нависає над землею трохи нижче, ніж учора, а сонце трохи тьмяніше? Ну, засвідчив би він те все. А далі що? Адже всіх цікавило інше: чому воно так? А Рук тільки й знав, що світанки потьмарилися, а гра сліпучих барв та небесні дивовижі, пов’язані з хмароутворенням, з усього видно, взагалі відійшли у минуле.

Розтинаючи розжарене, парке повітря, Рук облетів високі похилі вежі Палацу статуй і знов опинився над злиденним і занедбаним Нижнім містом. Показалися ветхі гамазеї та благенькі робітні, де чого тільки не майстрували; фабрики та ливарні густо кіптюжили небо, а всі міські вулиці повнилися колонами закутих у кайдани рабів: щоранку гобліни-наглядачі гнали кого на роботу, кого на невольничий ринок.

— Бідолахи, — прошепотів Рук, і від жалю йому аж защеміло в грудях.

Від задушливого смороду, навислого над містом, робилося зле. Курсуючи далі, ніким не помічений Рук зауважив і те, що жорстокості в поведінці гоблінів нині не більше, аніж зазвичай. А долетівши до безладного плетива дерев’яних підпор та перечок, званого Санктафракським лісом, не викрив нічогісінько, що вказувало б на недавнє повстання. Скрізь панувала звична буденна атмосфера: раби гарували як прокляті, а гобліни пильнували, аби ті ні на мить не уривали своєї виснажливої праці, й час від часу когось карали.

Розташований осторонь решти невільницьких гуртів, Санктафракський ліс стояв огорнутий моторошною тишею, яку порушувало тільки негучне монотонне порипування дерев’яних конструкцій. Серце Рукове тужно стискалося, коли він снував між похмурим риштуванням. Це місце ніколи йому не подобалося. Досить було з’явитися Санктафракському лісові, як його відразу ж заселили сонмища тварюк, одна за одну бридкіших: зграї щуроптахів, колонії навісних повзунів, цвіркункљ, пурхайлеза…

Раптом праворуч від Рука щось зацмокало-заплямкало. Хлопець обернувся на звук: на широкій поперечці, біля невеличкого яйцюватого кокону порався карликовий гнилесмок. Він уже просвердлив сисальцем дірку в бічній стінці й тепер цмулив квашу з гнилих решток своєї жертви.

Довкола витав мерзотний сопух смерті. Ось гнилесмок відірвався від трапези, підозріливо блиснув у пітьмі вогнистими очима. Рук полинув геть.

Долетівши до Крайріки, він спустився ще нижче і здався на волю тиховію; згадалася підземна книгозбірня, і він зрадів, що перебуває зараз не там, а на борту свого човна.

За всі роки, вимушено перебуті в темних, вільготних водозбігах, Рук страшенно зголоднів за білим світом. Він був закоханий у волю, у просторінь, у вітер, що термосив йому чуприну, в сонце, що гріло обличчя, і щоразу, як шугав у височінь на «Грозовому шершні», чудувався, неначе бачив уперше, з дивовижі неозорого небесного обширу внизу під собою.

Хлопець знову глянув надолину — і до горла йому підступив важкий клубок. Осип-Місто.

Рук не зводив очей із картини спустошення, що відкривалася під ним. Руїни, розор, чорні провалля, розверсті у ґрунті. Його аж пересмикнуло. По всіх усюдах поміж скелями шастали непевні тіні й блимали яскраві вогники, дуже схожі на очі, які пантрують на тебе, пожадливо розширюючись і немовби оцінюючи. Хлопець фізично відчував, як його гнітить лиха слава тієї місцини. Він рвучко сіпнув вітрильні линви, і повітряний човен злинув у піднебесся.

Рук стремів увись, поминувши Санктафракську скелю і промайнувши понад Вежею ночі. Ліворуч завиднів далекий Каменосад. З усієї сили нап’явши линву горішнього вітрила, він на місці розвернув «Грозового шершня» і приготувався до тривалого навального спуску туди, де на кресах Світокраю громадилися купи осипаного скелля.

Коли Осип-Місто зосталося позаду, Рук полегшено зітхнув. Що не кажи, приємно почуватися в небі, коли внизу під тобою, мов яка дивовижна неосяжна мапа, простягся цілий світ. То була його стихія — відкрите небо без кінця і краю. А не підземні риштаки, де животієш, мов рябощур.

Нараз його міркування урвав якийсь звук: іззаду долинув оглушливий рев. А ще за мить усе — гук, жар, спалахи — змішалося в єдиній круговерті. «Грозового шершня» здибило і закрутило, аж годі було щось розібрати. Несамовитий вітер кидав Руком, мов клаптем пергамену. У ніздрі шибнув ядучий сморід присмаленої шовковини та пригорілого лісового мигдалю.

— Борони мене Небо, — прошепотів хлопець, і слова його потонули в буянні вітру.

Тендітне суденце ввійшло в некерований штопор і вкупі зі своїм вершником ринуло до землі, випереджаючи вражений громовицею летючий камінь.