Вокс

Розділ дев’ятий Двоє Найвищих Академіків

Глибоко посаджені Кулькапові очі сяяли втіхою.

— Руку, хлопчику мій коханий, я несказанно радий бачити тебе живим і неушкодженим, — вигукнув старий професор, лагідно плескаючи хлопця по плечу.

Вокс, уже схилений над мармуровою стільницею, мурмотів щось собі під ніс і, погойдуючись туди-сюди, розглядав віддзеркалене небо.

— Ми чули, ніби ти впав на Осип-Місто, — провадив Кулькап. — Звісно, всі боялися найгіршого. — Професор сумно усміхнувся. — Що з тобою сталося?

— Мені ще й досі голова йде обертом — ніяк не збагну, що то було, — відповів юний бібліотекар. — Ох, Найвищий Академіку, пане, я вже… Я вже думав, що більше не побачу жадного бібліотекаря!

Кулькап заспокійливо торкнувся його руки.

— Тепер уже не варто хвилюватися. Мабуть, тобі довелося чимало пережити. Але тепера біля тебе я, і незабаром усе налагодиться, повір мені.

Рук кивнув, шморгнув носом і спробував опанувати себе.

— Я і справді впав на Осип-Місто, — зазначив він. — Щось ударило в «Грозовий шершень», коли я здійснював досвітнє патрулювання. Розлігся страхітний гуркіт… — Голос йому урвався.

— А далі? — запитав Кулькап. — Як ти опинився тут?

Рук легенько потрусив головою, аби позбутися отих усіх дивовидь, що миготіли йому перед очима: скельний упир, риби-болотниці та лісові вовки, Підземний палац і ловецька яма, їзда в чортопхайці й ринковий майдан… — Довга історія, — промовив він нарешті й винувато усміхнувся.

— Гаразд, Руку, хлопчику мій, у бібліотеці тобі не бракуватиме часу розповісти про все, — кивнув головою Кулькап. — А поки що я мушу приділити увагу нашому тілистому другові. Він прислав у Велику бібліотеку дивного листа, де попросив терміново звести його з бібліотекарським представником. Листа передано з палацу одному з наших агентів у Нижньому місті, й наші експерти визначили, що то не підробка. — Кулькап помовчав. — Тоді ми нашвидкуруч провели нараду, де було погоджено, що від бібліотекарів буду я — на правах законного Найвищого Академіка. Крім того, — додав Кулькап, — мені страх кортіло побачити, що сталося з моїм колишнім колегою. Бо відколи востаннє перетиналися наші стежки, вже багато води втекло…

Тим часом у далекому куті темної палати, де панував неймовірний розгардіяш, Вокс відірвався від свого Ока.

— Час не стоїть, — почувся його роздратований голос. — Сподіваюся, в моїй цидулці це ясно сказано?

— Авжеж, Воксе, ясніше не скажеш, поспішив відповісти Кулькап і підійшов до огрядної туші. — Що сказано, то сказано. Але без жадних пояснень.

Рук зачудовано дивився на двох академіків, що стояли лицем до лиця. Один — хворобливо гладкий, другий — світить ребрами. Перший зодягнений у вогненну, хоч і в плямах, мантію з гаптованого оксамиту і шовку з китичками, другий — у звичайну брунатну хламиду, пошиту з грубого, чи не сирового полотна. Схожості між ними було не більше, ніж між крейдяною паличкою і головкою сиру. Навіть медальйони на шиї різні: Воксів — потьмянілий і зашмульганий, Кулькапів — до блиску начищений і яскравий, як сяйво його веселих очей. Вокс так і прикипів до нього поглядом.

Кулькап усміхнувся.

— Бачу, ти примітив печатку Старого Санктафракса, — сказав він. — Ґречні бібліотекарі вручили її замість тої, що ти в мене поцупив.

Вокс набундючився. Рук відчував, як між ними наростає напруга.

— Воксе, Воксе, який тебе ґедзь укусив? — спокійно провадив Кулькап. — Якби скласти докупи твої таланти і мою проникливість, ми могли б звести Санктафракс із руїн. Разом, у супрязі…

— У супрязі! — рикнув Вокс. — Ти просто ганявся за славою, а я тяг лямку. Що ти день і ніч торочив? Ага! — ляснув він себе по лобі й глузливо забубонів: — Усі рівні між собою, всі ми одне ціле — землезнавці й небознавці, професура й учні, навіть нижньомістяни. — Він посварився пухким пальцем на Кулькапа. — Та це ж пряма дорога до розору. Ваші переконання нічого не принесли б, окрім шкоди.

— Ти глушив усе в самому зародку, Воксе, — сумно відказав Кулькап. — Ти діяв за моєю спиною і підступно запродав мене Орбіксові Ксаксісу та Сторожам ночі. Невже ти й справді гадав, ніби їм можна йняти віри?

— Я робив те, що вважав за потрібне, — відрубав Вокс. — Мав же бодай хтось узяти на себе ролю провідника. Щирого провідника, ватажка, готового повести за собою. Ось чого, Кулькапе, ти ніколи не розумів! Оті всі безкінечні зустрічі, наради, намагання всіх зробити щасливими — і кого ж, урешті, ощасливлено? Нікого…

— Маєш на увазі когось на кшталт себе самого? — стиха запитав Кулькап. — Зрадника? Узурпатора?.. — Він витримав павзу, аби Вокс усвідомив сказане. — І тобі ще дивно, що все пішло шкереберть?

— Я… я… — дратливо зашкабарчав Вокс.

— Ти, Воксе, зруйнував усе вщент. Ущент… — напосідав Кулькап. — Та що найсумніше — все могло б виглядати зовсім інакше. Якби ти, Воксе, довіряв мені, як я тобі, удвох ми подужали б створити кращий світ — ти і я! А тепер поглянь на себе! — Кулькап зітхнув і скрушно похитав головою. — Ти мав таку голову, Воксе… — Він знову зітхнув. — А тепер, де вона тепер? Щоб отак змарнувати життя!

Вокс відвернувся, мимрячи щось собі під ніс, і сягнув по глек із забудь-зіллям.

— Кулькапе, погодься, ти завжди був пихатим нікчемою, — прогарчав він. — Принаймні я не завершив своєї кар’єри Академіка довічним ув’язненням.

— Справді? А ти певен цього? — не втрачаючи самовлади, запитав Кулькап. — Розплющ очі, Воксе. Коли ти востаннє важився покинути цей палац, де вікна заґратовані, а коридори заставлені пастками? Коли ти востаннє набирався духу вийти з цієї палати? Та ти ж такий самий в’язень, як був колись я. — Кулькап досадливо крекнув. — На твої хитрощі знайшлися ще більші хитрощі…

— Вони обкрутили мене навколо пальця, — тихо промовив Вокс. — Змовники. Сорокухи, Сторожа, гобліни… Та невдовзі вони сміятимуться на кутні. — Він підвищив голос. — Ще трохи — і їм усім кінець. Ось що я хотів тобі сказати. Нижнє місто приречене. Час його вийшов… — Вокс перевів свій пильний погляд на Кулькапа. — Ось чому я прошу допомоги у бібліотекарів. Ви єдині, кому я можу довіритися.

Кулькап начебто збентежився.

— Нижнє місто приречене? — перепитав він. — Воксе, що ти хочеш цим сказати?

— Те, що сказав, Кулькапе, — відповів Вокс. Голос його чимраз гучнішав. — Нижньому місту кінець. Капут! На превеликий жаль, його змиє з лиця землі, і разом з ним згинуть зрадники, що б’ють у спину, підступні невіри, жаждиві звести мене зі світу! — Він знову підніс глека, гучно сьорбнув яскраво-червоного напою і втер губи рукавом. — Наближається буря! — оголосив він. — Могутня буря!

— Буря? — перепитав Кулькап.

— Так, Кулькапе. Буря, якої тут ще зроду-віку не було. Невже ти не бачиш, що діється в атмосфері — жарота пекельна, парить так, що задихнутися можна! А хмари як громадяться, невже ти не помітив?

Рук машинально кивнув головою. Погода й справді мінялася щоднини і все не на краще.

— Ота буря й покладе край гризні та колотнечам, — вів далі Вокс, драматично обводячи залу дебеленним ручиськом, і голос його загримів на всю палату. — Вона знищить усе. І ніхто, поза мною, Воксом Верліксом, не скаже докладно, з точністю до секунди, коли вона вдарить.

— Але звідки вам це знати?.. — почав Рук. Кулькап стис йому руку: мовчок, мовляв.

— Руку, хлопчику мій, Вокс Верлікс був найкращий хмарогляд за всю історію Коледжу Хмар, — проказав він неголосно. — І якщо він твердить, що буриться…

— А я таки тверджу! Я наполягаю, що буриться! — запально вигукнув Вокс. Він подався вперед і вхопив Кулькапа за рукав. — Поглянь. — Вокс рвучко притяг старого професора до біломармурової стільниці, й тицьнув пальцем у ясний образ, віддзеркалений її поверхнею.

Кулькап спустив очі додолу. Охоплений цікавістю, Рук наслідував приклад Найвищого Академіка, стоячи поруч нього. А Вокс водив пухкими пальцями по небу і пояснював.

— Бачите оці хмари? — запитав він і добряче відсьорбнув із глека. — Схожі на велетенські ковадла? Вони невпинно розростаються, зливаються докупи, перемішуються, і сила їхня щодень зроста. Я звертався до своїх хмароглядних таблиць, — провадив він, ворушачи червоними від напою губами. — Я зробив потрібні обрахунки. І тепер тільки я один знаю, коли вдарить чорний вихор!

Рук видивився на Кулькапа. Законний Найвищий Академік поринув у якісь свої роздуми.

— Так от, коли вдарить чорний вихор, — вів далі Вокс, — будуть град і блискавиці, а злива ушкварить така, що за лічені хвилини затопить риштаки. Якщо бібліотекарі не хочуть пропасти, їм треба кидати свої підземні сховища і тікати світ за очі. Тікайте з Нижнього міста, Кулькапе, і рушайте до Вільних галявин…

За їхніми спинами тихенько застогнав непритомний гоблін. Рук знову зиркнув на Кулькапа, але годі було здогадатися, що на гадці у старого професора.

— Ти пропонуєш бібліотекарям покинути Нижнє місто? — нарешті запитав він, і голос його звучав рівно та спокійно.

— У вас немає вибору, Кулькапе, — відповів Вокс із притиском.

— Що — отак собі знятися з місця — і хода? — запитав Кулькап, не зводячи з Вокса пильного погляду. — Скажи мені, Воксе… Припустімо, ми змогли б покинути водозбіги, дивом проскочили гоблінівські пости Ватага Титуґґа, якось там добрали хисту промкнутися через володіння сорокух Матері Шматуй-пазур, перетнути Багнище і дістатися Вільних галявин… — Він помовчав. — А з якого це дива ти набиваєшся нам у помічники? — запитав раптом Кулькап, прищуливши очі. — Що тобі з цього?

— Мені? — перепитав Вокс, і його одуті риси розпливлися у гримасі ображеної невинності. Він хрипко вдихнув повітря. — Я підказав би вам і всім бібліотекарям, як безпечно прослизнути через Нижнє місто і подолати Велику дорогу Багнищем, а навзамін просив би вас зробити мені одну-однісіньку послугу.

Кулькап похитав головою і з усміхом запитав:

— Що за послугу, Воксе?

Страшенно споважнівши, Вокс глянув йому в очі.

— Щоб ти взяв мене з собою.

— То ось де в нас ховаються підлабузники Найвищого Магістра, — почувся глумливий голос.

Ксант відірвав очі від столу і зітхнув. У дверях стояв доглядач клітки Моллус Леддікс. Каптур його чорної киреї був відкинутий, і можна було бачити його маленькі чорні очиці та тхорячі риси, які без угаву тіпала мишка. Огидний усміх грав на його тварі.

— Нічого надто доброго тобі не світить! Звісно, якщо чутки не брешуть, — додав Леддікс.

— Що за чутки, Леддіксе? — втомлено запитав Ксант. Цього катюгу не слід підпускати до себе надто близько.

— О, ходять чутки, ніби Найвищий Сторож не вірить жадному слову свого улюбленця, відколи той повернувся з Вільних галявин, де вдавав із себе бібліотекаря. Мовляв, дух Вільних галявин перевернув усі його уявлення, а самого зробив надміру лагідним і ненадійним…

Цікаво, гірко подумав Ксант, хто заронив сумніви у Сторожеві думки. Проте він схистився звести на нього очі з усміхом.

— Знаєш, Леддіксе, на твоєму місці я не надто дослухався б до цих чуток, — промовив він. — Я більше переймався б повсюдними чутками, що якийсь кат кує змову вдвох зі Старшиною Нічної варти. Досить про це дізнатися Найвищому Сторожеві…

— Ти не посмієш, — прогарчав Леддікс.

— Спробуй тільки зачепити мене, — промовив Ксант, підводячись із табурета.

Леддікс відступив крок назад і залився тоненьким смішком — чисто тобі тхір!

— Нам це ні до чого, Ксанте, — сказав він. — Куди воно годиться, щоб якісь дрібні непорозуміння заважали нам виконувати свої обов’язки. Хоч би там що мололи язики, нам своє робить… — Він виструнчився. — Щойно ми злапали молодого бібліотекаря, і Найвищий Магістр наказав його допитати. — От я й подумав, Ксанте, що ця робота якраз для тебе, — додав він підлазистим, сповненим натяків голосом. — Ти ж у нас стільки знаєш про бібліотекарів та їхні звички.

Ксант кивнув головою, але не зронив ні слова. Знов та сама музика. Та сама прихована підозра… Йому таки не довіряли.

Леддікс махнув Ксантові, щоб той ішов за ним до Катівень, і коли той рушив до виходу, пробуркотів:

— За тобою спостерігатиме сам Найвищий Магістр. І затям собі, Ксанте, коли закінчиш із в’язнем, він мій!

Вони дійшли до катівні, розташованої у глибоких підземеллях Вежі ночі. Височенний кремезний Сторож — нетряк із темною пошрамованою шкірою та вухами, схожими на капустяні квітки, — відімкнув їм двері, і Ксант увійшов до тісної камери. Леддікс вислизнув у коридор і, тихенько захихотівши, прибив двері.

У куті, спертий спиною на стіну, сидів Бібліотекарський Лицар, на що ясно вказували зелений літунський костюм т а легкі дерев’яні обладунки. Ось в’язень підвів голову, і Ксант побачив дівоче обличчя та дві товсті коси.

— Ксант? — стиха озвалась полонянка. — Ксант? Ксантові аж на душі похололо. Ув’язнена знала його ім’я.

— Кса-ант?

— Цить, арештантко, — глухо прогарчав Ксант.

Йому потрібен був час на роздуми. Оглядове вічко на стіні навпроти було відкрите, і кожного його поруху пильнував сам Найвищий Сторож. Леддікс залишився вірний собі — просто накивав звідси п’ятами…

Руки ув’язненої були зв’язані за спиною. Вона мотнула головою, відкидаючи з обличчя золоті коси. Садна, сліди побоїв, під одним оком синець, потворно розпухла з одного боку щелепа. У кутиках рота позасихали цівочки крові. Що й казати, вигляд у бранки був страшнючий, але Ксант відразу впізнав дівчину. Та й як міг не впізнати, коли провів у її товаристві найкращі вісімнадцять місяців свого життя, опановуючи вкупі з нею науку на Озерному приплаві?

— Це ти, Ксанте, — провадила вона. — Я знала про все ще тоді. Це я, Маґда. Маґда Берлікс…

Ксант байдуже пантрував на дівчину, жоден м’яз не здригнувся на його обличчі.

— Ксанте? — не вгавала Маґда. — Ти що, мене забув?

— На коліна! — рявкнув Ксант. Тримався він зухвало і брутально, піт рясно заливав йому чоло, щоки, виступив на поголеній маківці. Маґда йому подобалася. Вона була така ласкава з ним на Озерному приплаві, Ксант поламав собі ногу і…

Ні! рішуче осадив себе хлопець. Він має поводитися з нею достоту, як із кожним в’язнем. Адже за ним спостерігав Орбікс Ксаксіс.

— Я кому сказав? На коліна! — желіпнув він і щосили копнув її в бока.

Маґда незграбно звелася навколішки. Туге мотуззя вгризалося в зап’ястки. Дівчина звела на Ксанта очі — величезні, мов у тілдереняти. Як їй хотілося, щоб він її впізнав. Та Ксант і бровою не повів. Ховаючи свої очі від її благального погляду, він добув з однієї кишені записничок, із другої — тонкий загострений олівець із залізного дерева, розгорнув нотатника, послинив олівця і наготувався писати.

— Ім’я, — стиха запитав він.

— Ксанте, — благала дівчина, і голос їй уривався з надміру почуттів, — ти ж бо знаєш, як мене звати.

Шкіру Ксантової голови почало поколювати. Він відчував потилицею пекучий заохочувальний погляд із оглядового вічка.

— Ім’я! — сухо повторив він.

— Ти знаєш моє ім’я, — слізно відповіла дівчина, шморгнувши. — Ксанте, та це ж я, Маґда Берлікс.

Ксант занотував.

— Посада, — поспитав він за мить.

— Я — Бібліотекарська Лицарка, — відповіла Маґда, і Ксант, хоч і не дивився на дівчину, з голосу її міг здогадатися, що, кажучи ці слова, вона сяє гордощами. — А раз так, то, сам знаєш, я не скажу тобі більш нічого, навіть під страхом смерті.

— Наші патрулі затримали тебе на березі Крайріки, — незворушно провадив Ксант. — Що ти там робила?

— Я Бібліотекарська Лицарка, — повторила Маґда. — І більш нічого не скажу, навіть під… а-а-а! — заячала дівчина: Ксант навідліг брязнув її по обличчю.

Дівчина безсило похнюпила голову. Ксант не спускав із неї очей. Рука йому гула, в душі вирували змішані почуття. Маґда була відважна і добра. Виказувала до нього таку ласкавість… Але його зорив Найвищий Магістр — як же він міг — бодай на мить! — дати волю своїм почуттям? Ксант рвучко втяг у себе повітря.

— Що — ти — робила — на — березі — Крайріки? — запитав він крижаним голосом, чітко карбуючи кожне слово.

Не зводячи голови, Маґда зітхнула.

— Зрештою, як і скажу, то вже нікому не зашкоджу, — промовила вона. — Нікому. Ви вб’єте мене однак, тож знайте. Я не виконувала жодного бібліотекарського завдання, я діяла на власну руку. Я шукала за Човноводом. Рук Човновод — пригадуєш такого? — запитала дівчина з гіркотою в голосі. — Він пропав. Ув Осип-Місті. Бібліотекарі втратили останню надію, що він живий. Та тільки не я. — Маґда підвела голову, гойднувши золотими кісьми. — А знаєш чому? Бо Рук — мій друг. — Очі її звузилися, обертаючись на дві стрільниці. — Тільки тобі цього не збагнути, правда? Бо ти не знаєш, що таке дружба.

Дівчина відвернулася і сплюнула на підлогу.

Тут Ксант почув, як за його спиною тихенько клацнуло, закриваючись, оглядове вічко. Полегшено зітхнувши, хлопець згорнув нотатника і заховав олівець у кишеню.

Він витримав випробування.

— План мій простий, — проголосив Вокс, ковзаючи поглядом по обрисах Нижнього міста. — Ми з вами заманюємо війська гоблінів та сорокух у пастку мого власного винаходу, вони дають нам дорогу… — Він поклав пухку руку на плече Кулькапові. —… і ми безперешкодно покидаємо Нижнє місто й виходимо на Дорогу Багнищем.

— Гаразд, Воксе, а що ж буде за принаду в цій твоїй пастці? — поцікавився Кулькап, хмурячи брови.

— Скажи мені, коханий мій Найвищий Академіку, кого найбільше ненавидять як гобліни, так і сорокухи?

— Бібліотекарів! — вигукнув Рук, не в змозі стриматись.

— Твій юний друг має слушність, — зареготав Вокс, і у свічковому сяйві затрусилася його борода. — От я й збираюся дати сорокухам та гоблінам докладний безпечний маршрут до самої Великої бібліотеки…

«Чудовий план, господарю», — озвався в Руковій голові свистючий шепіт.

Усі — Вокс, Рук і Кулькап — обкрутилися на місці.

— Любий Бурштинотопе, як добре, що ти пристав до нас, — мовив Вокс. — Як твій кашель? Сподіваюся, не погіршало?

Із присмерку на світло виринув духоблуд у супроводі гладухи Вогнецвітки Хитродум. Нетрячка, яка здоровенною рукою тримала за ручку мочардеревне крісло, зніяковіла і заходилася поправляти Бурштинотопове укривало. Духо-блуд невдоволено пирхнув і кивнув няньці, щоб та забиралася геть.

«Чим можу прислужитися, господарю?» — знову пролунав у Руковій голові свистючий шепіт. Хлопець здригнувся.

Легеньким жестом Вокс показав на гобліна, що лежав непритомний біля мармурового столу.

— Бурштинотопе, я хочу, щоб ти почистив пам’ять там-того мерзотника, а тоді вклав у його куций мозок невеличке послання… Ось воно…

Вокс ушнипився в чорні Бурштинотопові баньки. Той завважив його погляд, і вуха його затремтіли.

«Ясно, повелителю. Прехитрий задум. Справді, прехитрий…» — почувся свистючий шепіт.

— Так, так, — промовив Вокс, повертаючись знов до столу. — Отож, до роботи!

Духоблуд заплющився і закинув голову назад. Рук дивився, як гоблін біля його ніг здригнувся, затрусив головою. Корчі хвилями прокочувалися по його тілу, рот то роззявлявся, то стулявся, а баньки зизувалия врізнобіч, кожна самохіть. Рукові аж зле зробилося: він чудово знав, що зараз переживає гоблін. Помалу-малу, духоблуд продирався крізь його думки, стираючи все непотрібне, і замінював думками свого хазяїна — Вокса.

— Пора, пора, — мимрив гоблін, мотаючи головою з боку на бік. — Ватаг Титуґґ… Я знаю таємний шлях до Великої бібліотеки… Ось він перед нами, його ніхто не стереже… Атакувати риштаки через Східний вхід — і ніякого ощадку… Смерть покидькам-книгогризам!

Духоблуд невідривно дивився на одуте Воксове обличчя. Той самовдоволено усміхнувся.

— Знаменито, Бурштинотопе, — похвалив Вокс. — А тепер давай решту.

Духоблуд кивнув головою і знову заходився коло гобліна, від чого той сіпнув головою, аж у шиї хруснуло.

— Труп, — закричав він. — Вокс труп… Я вбив його… Вбив голіруч… Я чув, як він вищав, мов жирний вепр-верхолаз… Гора одутого…

— Так-так, — роздратовано урвав Вокс. — Гадаю, доста з нього, Бурштинотопе. А тепер нехай чухрає до своїх Мурашиних веж.

Бурштинотоп скупчився. Гоблін кивнув головою, очі його некліпно зирили вперед.

— Час вертатися до Ватага Титуґґа, — промимрив він. — Негайно.

Гоблін звівся з долівки і німотно почвалав крізь довколишній розгардіяш до виходу. Коли двері за ним зачинилися, Вокс гиденько гиготнув.

— Ось ми й дали собі раду з Ватагом Титуґґом, — проголосив він. — А тепер — сорокухи. Мені потрібен охотник піти до двору Сестер Сорокух і оповістити оте пернате чудовисько, Матір Шматуй-Пазур, що гобліни вже захопили Велику бібліотеку. Питання життя і смерті — переконати її, що доля гоблінів та бібліотекарів у її пазуристих лапах. Я вже тут думав, е-е-е… — Вокс перевів погляд на Рука. — Може, втеклому рабові вона повірить? Якому нічого втрачати? Готовому запродати друзів і товаришів за калитку сорокушачого золота?

Кулькап повернувся до Рука.

— Руку, хлопче, ти пройшов крізь вогонь та воду, — сказав старий професор, і очі його заблищали з надміру почуттів. — Чи не склав би ти візити Матері Шматуй-пазур? Заради бібліотекарів? Заради мене?..

Рук проковтнув терпкий клубок у горлі. Думка про Матір Шматуй-пазур та двір Сестриць-Сорокух сповнювала його жахом, маркітно на душі ставало і від думки про конечність удавати зрадливого раба. А все ж… Він глянув у добрі, сповнені тривоги Кулькапові очі.

— Матиму за честь, — промовив хлопець.