Вокс

Розділ вісімнадцятий Примари Осип-міста

Рук стрімголов спускався палацовими сходами повз шереги статуй, перестрибуючи по дві сходинки нараз. Ізнадвору глухо гупало каменем об камінь: то хлюща змивала статуї із зовнішніх стін. Хлопець вихором збіг на останній сходовий помісток, крутнувся, щоб бігти далі — і став як уритий. До сходів унизу мармуровим коридором швидкувала Естера Шпичколист.

Рук позадкував і ненароком зачепив статую, а та, схитнувшись на постаменті, впала головою вперед, прихопивши з собою ще трьох своїх посестер.

— Естеро! Пильнуй! — зойнув Рук, коли статуї погуркотіли вниз.

Та стара гобліниха навіть бровою не повела. Коли статуї розлетілись перед нею на друзки, вона й тоді не завагалась ні на мить. Прожогом підійшла до сходів і побралася вгору. Рук зауважив, що Естера не має на голові свого звичного капелюшка. Її голомшива, вся у струпах маківка блищала, на одежі не було сухого рубчика.

— Я йду, — прогула вона, немов гукала до малої дитини. — Я йду, мій соколику…

Мимохідь стара відьма ледь зачепила Рука, але її червоні очиці глянули на нього, наче крізь шкло, і вона, мов нічого, бралася сходами далі. У руках Естера обережно тримала червоного бутля з наличкою: «Забудь-зілля. Особлива суміш».

Рук необзир, залишивши позаду останній сходовий прогін, чимхутчій спустився у мармуровий коридор, і мало не розплатався на мокрій слизькій підлозі. З кухняних дверей жбухала вода і заливала салю. На хвильках погойдувалися горщики, пательні, пляшечки з зіллям та розмоклі рецептики. Ось повз Рука пропливла зелена пляшечка з наличкою «Блювотне зілля».

Рук прочалапав до великих дверей із дуба-кривавника і взявся за клямку. Знадвору долинав дзюркіт, але досить було потягти двері на себе, як він переріс у потужний гомін потоку.

І зразу ж у коридор ринув навальний бурчак, збивши Рука з ніг і промочивши його до нитки. Статуї вгорі загрозливо хилилися і по дві, по три падали в бурхливу воду. Рук ледве звівся на ноги, так-сяк добрів до виходу і вислизнув надвір.

Такої зливи він ще зроду не бачив. Суцільний потік, водяний мур! Краплі мчали донизу так шпарко та навально, що утворювали міріади сріберних ниточок, туго напнутих між землею та буйними хмарами у небі. Під подувами рвачкого, незвично мінливого вітру ті нитки спліталися у водяні простирала, що безперервно колихалися, шмагали стіни будівель і з плюском падали в дедалі бурхливіші водяні потоки.

— Небо, пильнуй і бережи мене, — похмуро пробубонів Рук, бредучи водою, яка вже сягала хлопцеві по кісточки.

Убгавши голову в плечі, він побрьохав під дощем, а той періщив його по гамалику, по плечах, тік за комір. Затуляючись рукою від зливи, яка прагла збити з ніг, він силкувався зібрати волю в один кулак. Нижнє місто мінялося на очах, його вулиці, пішохідні доріжки перетворювались на глибокі канали, де вирувала кальна вода. Все довкола було запнуте сірою каламуттю, ледь мріли тільки вежі Багнищанської застави над розмитим небокраєм.

Цікаво, чи вціліла плавуча бібліотека? запитав себе Рук.

Пробираючись затопленими вулицями, він розрізняв ще й інші сильветки, що невиразними розпливчастими плямами проступали крізь мерехтливу дощову завісу. Вони видніли спереду і ззаду, обабіч вулиць та завулків, утворюючи дедалі довшу вервечку, яка рухалася в той самий бік, що й він.

— Городяни! — свінуло Рукові.

Аж тут його увагу привернуло дзижчання угорі. Якийсь білий силует, така собі рухома цята, переметнувся з одного спадистого даху на інший по той бік вулиці. Густе плющання дощу розпанахав оглушливий свист — у відповідь тричі свиснуло із глибини вулиці.

Рук побрьохав далі, нагледів гурт нетряків і на часинку заховався від хвиського дощу за їхніми дебелими спинами.

— Баговищанська застава — ось де ми будемо в безпеці, Тугодуме! — гукнув один із них до свого сусіди. — Примари Осип-Міста нас туди виведуть, за те не хвилюйся.

— Що ти сказав? — прокричав Рук, неспроможен приховати своє збудження.

Та нетряки пропустили повз вуха його слова і перли далі крізь хлющу. Інші городяни, які все сипали чортами, мимохідь зачіпаючи Рука, зрештою винесли його з-під прикриття гоблінів, і він, опинившись у самісінькій гущі чималого юрмища, що нестримно сунуло вперед, мусив добряче попрацювати ліктями, аби його не збили з ніг. Раптом одна дрібногобліниха з малям на руках, спіткнулася і, втрачаючи рівновагу, закричала.

Не встиг Рук і оком змигнути, як із даху навпроти шугнула вниз біла постать. Вона спустилася на землю, захлюпотівши водою, і підхопила матір з дитиною. Рук устиг примітити побляклу, латану-перелатану куртку зі шкури мор-добрила, білого капелюха з пацюкової шкури та абордажного гака у білій кістлявій руці.

— А тепер біжи і не лови більш ґав, — промовив незнайомець, опускаючи дрібногобліниху на землю.

— Хай береже вас Небо, добродію, — тихенько відказала дрібногобліниха. — Бережи вас Небо.

Рук дивився із роззявленим ротом на постать перед собою.

— Ти… ти один із них… — вичавив він із себе, опираючись натискові гурми. — Примара Нижнього міста.

Незнайомець повернув до хлопця обвітрене обличчя, і Рук на мить зустрівся з поглядом його пронизливих блакитних очей.

— Іди собі, хлопче, далі й менше базікай, — усміхнувся міський гном і одним вправним рухом метнув абордажного гака вгору. Окресливши в повітрі широку дугу, гак зачепився за даховий щит, після чого привид рвучко напнув линву і, скориставши з ефекту пружинної віддачі, злинув у повітря, мов пущений з катапульти.

— Зачекай! — гукнув Рук йому навздогін. — У мене є друг, Фелікс. Може, ти… — Привид зник за даховим щитом. — … знаєш його.

Нарешті вулиця вийшла на широкий майдан і, крізь колихку запону ливного дощу Рук побачив перед себе височенну Багнищанську заставу. З усіх кінців Нижнього міста на майдан стікалися городяни, утворивши вже чималу тичбу. Громадки нетряків, сімейки дрібногоблінів, ремісники з купцями, колишні невільники — усі йшли сюди на свист усюдисущих білих примарних постатей, що мелькали на тлі чорних дахів.

Якась нетрячка, закутана в чорну пелерину, спинилася на мить, щоб упевнитися, чи на місці її малеча. Її випередив понівечений троль-тягайло з глибоким шрамом через усю щоку та спухлою рукою, яку він намагався тримати якомога обережніше.

— Щоб ти був проклятий, Титуґґу, — бубонів собі під ніс тягайло. — Щоб ви були всі прокляті, молотоголовці!

За ним ішов згорблений дрібногоблін, очі йому сльозилися. Його вела за руку онука, дівчинка-дрібногобліниха зі шкарубкими від фарби косицями та широким носом. Вона міцно притискала до грудей завинений у ганчір’я меч.

Ті нижньоміщани, що вже були на майдані, тисли на браму Багнищанської застави. Вона ходила ходором, і чути було, як по той бік цвенькає сорокушачий молодняк та верещать когути-сорокуни.

Пробираючись крізь збуджений натовп, Рук одно крутив головою, аби краще бачити, що діється навколо. Він мав дістатися до приплаву, який починався відразу за брамою. Хай там як, а він ще сподівався: там, де Крайріка тече тванистими Багнищанськими рівнинами, він знайде плавучу бібліотеку, що, ціла і неушкоджена, чекає на нього.

У повітрі дзижчало і раз по раз гостро торохкало: то в дерево Багнищанської застави впинались абордажні гаки. Ще мить — і над брамою заманячили білі Примари Осип-Міста. Змигнувшись на самім верху брами, постаті як на команду разно зникли за нею.

На хвильку схвальні крики городян, верески сорокунів та писк молодняку злилися в один суцільний лемент, відтак величезна брама почала сповільна розчинятися.

Рука понесло вперед: натовп шарахнув у відкритий прохід і розтікався широкою дерев’яною платформою по той бік брами. Рук підвів очі — і завмер: перед ним, над білим безмежжям Багнищанських тванистих рівнин в’юнилася Багнищанська дорога.

Тут, по сей бік брами, дощ ледве мрячив, і нижньоміщани порозбивалися на купки: хто радісно пританцьовував, хто обіймався, а хто просто вклякав і дякував Небові. Праворуч від платформи Рук наглянув звивисту пішохідну доріжку — вона спускалася до Крайрічкового приплаву.

Він озирнувся — і серце йому тьохнуло: небокрай над Нижнім містом губився у лиховісному хмарному крутежі чорного вихору та непроглядній дощовій запоні. Удалині, наперекір хлющі, палала величезним смолоскипом Вежа Ночі, і танцюристі вогненні омахи над нею підсичувалися гігантськими розсохами блискавиць, що з тріском панахали небо довкіл неї. Картина ця нагадувала страхітний сон — і до життя її покликав не хто, як Рук.

Ноги йому підкосилися, і плавуча бібліотека на мить вилетіла з голови. Він сам, своїми руками годував Воксове дитятко — оту жаску вогняну кулю. Ба більше, то він, він, Рук Човновод, відчайдушно намагаючись запобігти чорному вихорові, його й спричинив. Лють, мука та розпач збилися в один клубок, і хлопець щосили загамселив кулаками по мостинах Дороги Багнищем. У небі промайнув білий крук, зловісно крякнув — і почав знижуватися.

— Ва-а-арк! — прокричав птах. — Руку. Вітання!

Білий крук приземлився поруч із ним — і Рук підвів на нього очі.

— Краан, — кволо усміхнувся хлопець.

Він утер очі. — Фелікс із тобою?

— Куди голка, туди й нитка! — озвався знайомий голос, і на платформу виступив Фелікс, високий, міцний, зодягнений у білу мордобрилячу шкуру — в супроводі Примар Осип-Міста.

— О, Феліксе! — гукнув Рук, зриваючись на ноги. — Ох, скільки всього сподіялося, відколи ми бачилися востаннє!

Ох, скільки всього сподіялося, відколи ми бачилися востаннє!

— Твоя правда, друже Руку, — засміявся Фелікс, міцно обіймаючи хлопця. — Нижнє місто — перегорнута сторінка. Наше майбутнє — твоє, моє та оцих усіх відважних душ — отамечки. — Він махнув рукою вдалину. — На Вільних галявинах!

Серед юрби, що встигла зібратися навколо них, прокотився схвальний гомін.

— Зрозумій, — гірко промовив Рук. — На мені великий гріх. Я мав змогу запобігти цій руйнівній бурі, а дав маху. І ще… — хлопець закусив губу, на очі йому знов набігли сльози.

Фелікс поплескав друга по плечі, чоло йому захмарилося.

— Руку, розумію я тебе чи ні, а очам своїм вірю: на тобі лиця нема. Можна уявити, що коїлося в підземеллі, коли вдарила буря. Чи пощастило заціліти бодай ще комусь із бібліотекарів?

Рук здригнувся. Бібліотекарі! Він рвучко обкрутився на п’ятах і метнувся до хідника, що вів до Крайрічкового приплаву.

— Вони повантажились на баржі й цілою флотилією покинули водозбіги, а тоді Крайрікою рушили до Багнищанської застави, — кинув хлопець через плече. — Ми умовилися там зустрітись, якщо… — Він став і звільна повернувся кругом. — … якщо залишимось живі.

Фелікс глянув на білого крука, що запанібрата примостився в нього на плечі.

— Краане, — звелів хлопець. — Лети, знайди — і назад! Крук крякнув, знявся у повітря і став по спіралі вкручуватись у темне небо понад Крайрікою.

— Гайда, Руку, — промовив Фелікс, показуючи на пішохідну доріжку, і голос його урвався. — Чи то видано: призначити побачення і не являтися!

Рук перегнувся через бильця — і жахнувся. Патрулюючи землю з повітря, він звик бачити серед тванистих долів звивисту і вельми мляву Крайріку. Проте сьогодні вона як ніколи розбухла, набучавіла і, казячись та пінячись, загрожувала першої-ліпшої миті повиривати опорні палі й поглинути весь приплав.

Умліваючи з тривоги, Рук озирав річку, берег, хідники на палях — ніщо не уникало його пильного ока. Хлопець не страчав надії побачити бодай якісь ознаки зниклої флотилії з бібліотекарями. Що й казати, вони вже мали б дістатися застави! Цупко вчепившись у бильця, Рук усім тілом подався вперед, випинаючи шию, обнишпорюючи очима річковий залом…

— Вони там були всі? — запитав Фелікс тим самим уривчастим голосом. — Вчена рада у повному складі? І Варіс?.. І батько?

— Так, — кивнув головою Рук. — І Варіс, і твій батько були на четвертій баржі.

Друзі мовчки пантрували на ошалілі води. А вище, на платформі Багнищанської застави, примари шикували городян, готуючи їх до серйозного переходу Дорогою Багнищем. Фелікс озирнувсь на них і знов повернувся до Край-ріки. Застугонів приплав під ногами.

— Знаєш, Руку, — поволеньки озвався Фелікс. — Час наглить. Цей приплав уже на тонку пряде, а там черга й Багнищанської застави. Якщо ми не вирядимося вже тепер, усім нам капут…

— Ну, ще трішечки, — заблагав Рук. — Зрештою, Феліксе, там же твої сестра та батько. А ти так поводишся, ніби тебе те не обходить!

Фелікс втупився собі під ноги, на обличчі ходором заходили жовна.

— Знаєш, Руку, — промовив він тихо, — ні про що я так не мріяв у житті, як про те, щоби мною пишався батько. А тепер, коли йому нарешті випадає така нагода, він загубився десь отамо. Може, і мені хотілося б заждати ще трохи, як ти гадаєш? — І він грюкнув кулаком по бильцях.

— Даруй, — вибачився Рук. — Я ж тільки…

— Знаю, знаю, — озвався Фелікс, ковтаючи клубок у горлі. Приплав знову задвигтів. У повітрі залунали крики, і на пішохідну доріжку, насилу пробиваючись крізь натовп, спустився гурт Примар Осип-Міста. Вони вели двох Сторожів, виряджених у чорні мантії з каптурами, а ті відчайдушно пручалися.

— Феліксе, ми надибали цю парочку біля Багнищанської застави, — доповів міський гном. — Поперерізати горлянки і скинути у Крайріку? Для них це буде краще, ніж потрапити до рук городянам.

Сторожі зупинилися, не перестаючи пручатися, Фелікс підступив до них і поодкидав відлоги.

— Маґда! І… Ксант! — отетерів Рук.

— Звільни їх, Скородуме, — звелів Фелікс. — Ти що, осліп, не бачиш під киреєю літунського костюма? Вона ж бібліотекарка! А оцей жук…

— За нього я можу поручитися, — твердо промовила Маґда, блискаючи очима.

— Поручитися? — запитав Рук.

— Руку, він урятував мені життя.

— Феліксе, — рішуче втрутився міський гном. — Треба звідси ушиватися.

— Знаю, Скородуме, — кивнув головою Фелікс і повернувся йти.

Похнюпивши голову, Рук неохоче відвернувся від поручнів. Усі повернули на хідник і подалися до платформи при Багнищанській заставі. Маґда ні на крок не відставала від Рука.

— Що сталося? Куди всі подівалися? — допитувалася вона у хлопця. — У риштаках зараз рядять скельні гемони, у Великій бібліотеці повно гоблінівського війська. Ми сподівалися зустріти тут плавучу бібліотеку…

— Я так само, — відказав Рук. — О, Маґдо… Бібліотекарі…

— Бібліотекарі! Бібліотекарі! — пролунав чийсь крик. Угорі на платформі товклися городяни, репетували, мов навіжені, й тицяли кудись руками.

Рук глянув, куди вони показували.

— Це вони! — вигукнув хлопець. — Велика плавуча бібліотека! Таки пробилися!

Із-за річкового коліна, злагоджено ляскаючи веслами по воді, показалася перша велика баржа, над нею, мов танцюристі кульки на шворках, металися летючі аналої. Почулися розмірені вигуки баржевого боцмана, який віддавав команди бібліотекарям. Угорі ширяв і гучно крякав білий крук. За першою баржею вивернулася друга, потім третя, четверта, п’ята… Рук виразно бачив: усі п’ять суден сполучені між собою довгими линвами.

Інакше й бути не могло, подумав він про бібліотекарів. Вони або всі рятуються від небезпеки, або всі гинуть.

Рук кинувся назад на благеньку пішохідну доріжку, рупором приклав до вуст долоні й прокричав у бік дедалі ближчої баржі:

— Кидайте сюди швартову линву! Мерщій, у нас обмаль часу!

Ніхто не відгукнувся, але баржа змінила напрям. Тепер вона тримала курс просто на приплав.

— Раз! Раз! Раз! — прорізався крізь рев водяної стихії хрипкий крик баржевого боцмана.

Примари Осип-Міста повалили на приплав і, коли флотилія порівнялася з ним, заходилися ловити швартові линви, які їм кидали з барж, і примоцовувати їх до швартових кілець на березі.

Один за одним бібліотекарі сходили на приплав. Мов з хреста зняті, бігме! Безмовні, страшенно здивовані, з тремтячими від тривалої напруги м’язами, вони важко ступали на приплав, що міг абиякої миті завалитися. Коли з п’ятої баржі вийшов Фенбрус Лодд, дерев’яні палі, вгрузлі у мул, гучно зарипіли, а сам приплав лиховісно затремтів.

— Розвантажити баржі! — зикнув Великий Бібліотекар, перекрикуючи хор стомлених стогонів та ремствувань. — І то чимхутчій!

Бібліотекарі кинулися виконувати наказ, їм допомагали привиди і купка кремезних нетряків, тож упоралися швидко. Їм допомагали Рук, а також Маґда з Ксантом, які з невимовною насолодою поскидали свої чорні хламиди і віддали їх на поталу бурхливим водам Крайріки. Коли на платформу Багнищанської застави перенесли останнього небесного човна та летючого аналоя, приплав із гуркотом пішов під воду, а разом з ним у чорнильній пітьмі Нижнього міста зникли й порожні баржі.

Уся вчена рада в оточенні Феліксових примар зі смолоскипами в руках зібралася насеред помосту. Таллус Пенітакс, Професор Темрявознавства, стояв поруч Ульбуса Веспіуса, Професора Світлознавства, третьою біля них стояла Варіс Лодд. Кулькап — він ще ніколи не виглядав таким старим та виснаженим, — сидів у центрі на стовбурі з фігурним різьбленням. Великий Бібліотекар, що стояв поруч, підніс руку, закликаючи до тиші.

— Кохані мої бібліотекарі! — Голос його не втратив ані крихти своєї моці та поваги. — Дякувати Землі й Небу, ми зробили те, що зробили. На нас іще чекає довга подорож, але нам неабияк поталанило, що ми поділятимемо всі знегоди з добрими нижномістянами. І дякувати за це як ми, так і вони, повинні… е-е-е… бачиться, вони відомі як Примари Осип-Міста! А також — їхньому ватажкові…

На світло від смолоскипів з темряви виступив Фелікс, і городяни не забарилися криками та вигуками висловити своє вдоволення.

— Авжеж, — вів далі Фенбрус, — їхньому ватажкові, який… Як тебе звуть, мій юний відважний друже?

Погляди Фелікса та його батька зустрілися. Фенбрус часто-часто закліпав очима. Мимоволі роззявив рота…

— Фелікс?… — ледь не задихнувся Великий Бібліотекар. Фелікс усміхався, а все його обличчя виражало напружене очікування. Хлопець розпростер руки, щоб обійняти батька.

По Фенбрусовій щоці покотилася сльоза.

— Я… я… не знаю, що й казати… — Великий Бібліотекар збентежено почервонів. Він гучно відкашлявся і доволі стримано поплескав Фелікса по плечу.

Запала ніякова тиша. Обличчя Феліксове видовжилося.

Невже це правда? думав він. Така жадана зустріч, через стільки років, зустріч, якої він боявся і заразом прагнув… І тільки поплескати по плечу?

Варіс кинулась до брата, обняла його, але Фелікс, немовби нічого не помічав, прикипівши поглядом до батькового обличчя. Вираз болю в хлопцевих очах змінився розчаруванням.

— Кохані мої книжники, городяни та привиди, — забринів Фенбрусів голос, дужий та виразистий, як і перше. — Наша подорож буде довга й нелегка, та якщо ми докладемо всіх зусиль і не покидатимемо одне одного в біді, то наостанок матимемо законне право розпочати все з чистого аркуша — цього разу вже не як бібліотекарі, городяни чи привиди, а як вільняки — мешканці Вільних галявин — раз на все!

Рук улився в загальний потік, городяни підіймали свій крам, бібліотекарі завдавали на плечі спаковані бесаги і займали сорокушачі тарадайки, а привиди з запаленими смолоскипами лаштувалися до затяжного марш-кидка Великою дорогою Багнищем.

Рук, Маґда, Ксант і Фелікс опинилися в одній шерезі. Фелікс був чорний, як туча, і не мав ані найменшого гумору до балачок. Усі четверо мовчки пробиралися в голову колони. А коли, поминувши порожню кокардну будку, вийшли на саму Дорогу Багнищем, Рук спершу вражено ахнув, а тоді радо закричав.

Попереду, просто в нього перед носом, його друзі блукай-бурмила несли Боксів паланкін.

— Віг! Бурало! — загукав Рук. — Бемеру! Ґало! Віра-лова. Ве-ве віґа! — Ви несете гору. Хай вас хтось підмінить!

Та щось тут було не так. Блукай-бурмила видавалися глухими до його переливчастих вітань і повільно, шкопиртаючи, тюпали собі далі Дорогою Багнищем.

Колихнулися штори паланкіна. Усе гаразд, друзі мої, — озвався у Рука в голові крижаний голос. — Ідіть куди йшли…

Рук повернувся до Фелікса і схопив його за плечі. Але очі в тамтого були як шкляні.

— Усе гаразд, — мурмотів Фелікс. — … Ідіть далі куди йшли…

— Ні! — заволав Рук. Бін ухопив Феліксову абордажну кітву і пожбурив нею просто в паланкін. Гак уп’явся в дерев’яний верх, і Рук, туго натягнувши линву, намотав другий її кінець на бильця Дороги Багнищем.

Блукай-бурмила несли паланкін далі, а линва напиналася чимраз тугіше й тугіше, аж поки трісло розщеплене дерево і дах зірвало. Блукай-бурмила бебехнули на паланкін, зім’явши раму та пообламувавши ручки. Рук, а за ним Маґда, Ксант і Фелікс — кинулися до паланкіна.

— І що воно на мене найшло — ума не доберу, — озвався Фелікс, труснувши головою.

— А я, здається, розумію, — мовив Рук, — хоч до кінця й не певний. Бачиш, у цьому паланкіні на Кулькапів загад Вокса мали перенести до безпечнішого місця…

Блукай-бурмила саме підводилися з землі, трусячи головами і голосячи тихесеньким переливчастим йодлем.

— Віга-вуга-лура, — пробуркотіла Вемеру, чиї пальці дрібно тремтіли. Сон похмурого лісу опустився, наче туман.

— Ве-ве, вугра. Луг-віг, — додала Ґала і здригнулася. Моя тяма уже вертається до мене. Переді мною тільки відляски, що їх відносить вітром.

Рук заспокійливо поплескав ведмедів по спинах.

— Вег-віг. Вігера, віра, ве-ве, — проспівав він і доторкнувся пучками до своїх грудей. Не бійтеся. Ваш хід сновид не заподіяв ніякої шкоди, о друзі мого серця.

— Воксе? — пробурчав хтось іззаду. — Воксе, це ти? Ми виконали свою обіцянку, але ти все одно не облишив думки знищити нас! Ганьба!

Худорлявий Кулькап у супроводі Високого Радника наблизився до ведмедів, згурмлених навколо потрощеного паланкіна. Кулькап стояв, переводячи бентежний погляд з ведмедів на паланкін і назад.

— Ой, лишенько, — промовив він, ледь осміхаючись. — Бачиться, тут сталася пригода. Хтось потерпів? Ні? А ти як, Воксе?

Кулькап відкинув важку завісу, під якою ворушилося щось вельми громіздке. У паланкіні сиділа Вогнецвітка Хитродум, тримаючи в дебелих руках ошелешеного духоблуда.

— Бурштинчику, коханий, погомони зі мною, — кудкудакала вона. — Озвися-бо до мене!

Рук відв’язав линву від поручнів Дороги Багнищем. Коли він знову глянув на Нижнє місто, його вже майже все поглинув чорний вихор. Та й квит! подумав він, і важкий камінь, що лежав у нього на душі останні кілька днів, неначе з неї спав.

Він знов був з найдорожчими друзями — Феліксом, Магдою, блукай-бурмилами, навіть Ксантом — а попереду на нього чекала найбільша в його житті пригода.

Він так міцно вчепився в поручні, аж побіліли кісточки пальців. Чи то, бува, не Палац статуй завалюється ген там?

Коли він урешті знов обернувся до переселенців, на його обличчі вже грав усміх. Повз нього нескінченною вервечкою по Дорозі Багнищем проходили городяни, бібліотекарі, Примари Осип-Міста. — Вільняки, — муркнув Рук, проводжаючи їх поглядом.

— Бурштинотоп, — прошелестів самими губами Бокс, коли відкрилася вся жахлива правда.

— Я трохи дала йому своїх особливих ліків, а він намовив Худайла підлити їх у твоє забудь-зілля, соколику, — всміхнулася Естера. — А тоді він узяв твій паланкін. Вогнецвітка упрохувала мене поїхати з ними, — провадила гобліниха, — але я сказала, що краще залишуся. — Бона знов усміхнулася, її обличчя якось чудно зморщилося. — Я не покину тебе, голубчику. Нізащо.

Палац здригнувся: ще одна опора загуркотіла в бурхливий потік. Уся західна частина будівлі зруйнувалася дощенту, й у великих тріщинах та стінних виламах тільки завивав вітер та плющав дощ.

— Зрадили, — миркнув Бокс. Бін упав і схопився руками за голову. — Зрадили! — і його огрядне тіло затіпалося у нестримних риданнях.

Естера сіла біля Бокса, взяла його руку, намацала живця. Над головою розкололася стеля, і водяні цівки перетворилися на водоспад. Нараз Боксові ридання вщухли. Бін глипнув угору, звузивши маленькі очиці до вузеньких, безжальних щілинок.

— Ти, — промурмотів він. То ти дала Бурштинотопові якісь свої особливі ліки…

— Ваша правда, голубчику мій солоденький, — відказала Естера, відкорковуючи пляшечку з етикеткою «Забудь-зілля Особлива суміш».

— Себто, — вичавив Бокс, — ти знала про його задуми — і не сказала мені!

Естера схопила Бокса за тремтяче м’ясисте підборіддя і стиснула його мов обценьками.

— О-о-о-у-у-у! — заверещав Бокс, намагаючись відмахнутися від гоблінихи тлустими руками.

— Авжеж, не сказала вам, моя радість, — проспівала Естера і приклала пляшечку до роззявленого Боксового рота.

Бона міцно притисла пляшечку до Боксових вуст — і руки його враз обм’якли. Очі посоловіли і заплющилися.

Голова похилилася набік. Тріщина побігла від стелі по стіні, зазміїлася по підлозі. Велетенська палата ходором заходила.

— Ось чого мені завжди хотілося. Мрія стає явою, Воксику, любасику мій, — щебетала Естера, кладучи його масивну голову собі на фартух і лагідно погойдуючи її з боку на бік. — Голубчику мій солоденький, тепер ти мій весь до останку.