Вокс

Розділ одинадцятий Ксант Філатін

Ксант стояв біля вікна свого кабінету і зорив, як надворі займається новий день. У голові в нього була каша. Цей ранок видався спекотніший, ніж звикле, повітря було таке тихе і застояне, що в розчинене вікно і душну кімнату не проникало ані найменшого подуву вітерцю.

Ксант утер лискуче чоло і з дедалі більшим жахом спостерігав за чорними, схожими на велетенські ковадла хмарами, які заволокли небокрай. Вони були величезні й густі, а їхні поземні горішні краї виразно малювалися проти ярого криваво-червоно гонеба. Ксант здригнувся. Чи не цієї бурі ждуть не діждуться сторожі? Надто вже все лиховісне, жаске…

Хоча, зрештою, подумав Ксант, якщо вдарить буря, то бодай повітря очиститься і жар спаде. Сьогоднішня ніч була така задушлива, що він майже не стинав очей, весь час здригався і крутився під просяклими потом укривалами, змагаючися з бентежними, тривожними думками.

Далеко внизу комашилося Осип-Місто. Трохи далі, один по одному гасли вогні Нижнього міста, а вузькими вулицями, де обабіч тіснилися злиденні халупи, заклопотані своїми повсякденними справами, сновигали городяни та гобліни, не більші звідси за лісових мурах. Ще далі, можна було виявити ознаки життя на краю Великої дороги Багнищем.

Ксант добув зі згорток мантії далекогляда і навів його на кокардні будки, на прибрамні вежі, на ворушку масу птахо-тварей, які збивалися громадками на великій платформі під вежами та на чудній споруді у вигляді дерева, зведеній там кілька днів тому. Перевівши далекогляда на дорогу, він завважив більший, ніж звичайно, невпинний потік прибульців. Здавалося, вся сорокушача рать хмарою суне на Нижнє місто.

Мабуть, Східний курник уже сливе спорожнів, подумав Ксант. Але чому? Невже сорокухи теж відчували наближення бурі?

Раптом повз вікно з голосним кряканням промайнув білий крук. Ксант опустив далекогляда і пантрував, як птах поминає Вежу ночі, пролітає над Осип-Містом і лине далі до Каменосаду.

Хлопець замислено зітхнув, шкодуючи, що він не птах і не годен випурхнути зі своєї темної зловіщуватої вежі. Тепер вона йому чужа. Втім, може, він і раніше ніколи їй не належав…

Якби він міг літати, він би, все ж, не полинув до Каменосаду. Ні, якби Ксантові виросли крила, він би майнув у зовсім протилежний бік — до Темнолісу. Ксант усміхнувся до самого себе. Зрештою, може, Леддікс і мав рацію: мабуть, повітря Вільних галявин таки збаламутило йому голову… Так, справді, отам, на Вільних галявинах, йому доводилося літати.

Він ширяв над Великим озером на «Щуроптахові» — власноруч змайстрованому повітряному човні. Ксант знову зітхнув. Якби отой перший політ не скінчився тим, що він, Ксант, увігнався в Озерний приплав і зламав ногу, все могло б обернутися зовсім інакше…

Ксант відвернувся од вікна, підійшов до столу і сів на табурет. Він мав закінчити одну роботу. Перед ним лежав напівперекладений з давньої мови перших учених берестяний сувій. Він узяв олівця і перебіг очима остатнє речення.

«Да вдариша огьнь синь у ками ветхъ, і гой він обратиша».

«І вдарить блакитна блискавка у розбитий камінь, і стане він…»

— Гой, — буркнув Ксант. — Голий? Гожий?

Розум його — уже потьмарений безвітряною спекою та нічницями — починав блудом ходити. Водячи пальцями по обрисах закрутків та вузлів на поверхні дерев’яної стільниці, він пригадав Дуба Грубокора, доброго лісового троля, який допомагав йому витинати повітряного мочардеревного човна. А яке це блаженне відчуття, коли дерево у твоїх руках набуває обрисів щуроптаха…

І живолупа Кісточку, хіба трохи старшого за нього самого, який прилучив його до мистецтва орудувати вітрилами та линвами. Як він любив хитромудрі линвові вузли, тендітні обриси напнутого вітрила…

І, насамперед, Щипа, старого веретенника, який показав, як полакувати човна, і з яким він збавив стільки блаженних годин, попиваючи ароматичні чаї та слухаючи його оповідки, бувальщини мудрої старої комахи. Він дотепер пам’ятав тонкий гугнявий голос, який повів йому про ті далекі дні, коли Щип прогулювався вулицями Старого Санктафракса…

А потім був Парсимон, Великий Господар Озерного приплаву. І Варіс Лодд, і його однокашники — Стоб Луммус, Рук Човновод…

Ну і, звичайно, Маґда. Маґда Берлікс, та сама дівчина-лицарка, яку він так жорстоко допитував учора, поводячись із бранкою, наче вперше її видів, що й вирішило її долю.

— О, Маґда! Маґда! Маґда! — заячав він, швиргаючи олівця на стіл і відпихаючи сувій від себе. Працювати далі було невміч. Тільки не зараз. Голосно рипнувши табуретом, Ксант підвівся з-за столу і заходився міряти кроками комірчину: никав туди-сюди, від солом’яника до вікна — і знову назад, потираючи голену маківку і щось півголосом бурмочучи.

— Я намагався бути щонайліпшим Сторожем. Ніхто цього не заперечить. Справним. Законослухняним. Нещадимим… А тепер з’явилася ти, Маґдо, і збурила те все, що я вважав за давно забуте. І навіщо ти тільки далася їм до рук? Ех, і чому саме ти? — Обличчя його зробилося жорстке. — Щоб тебе Небо спопелило!

Та навіть кленучи її, Ксант розумів: то не Маґда винна, що він почувається саме так, а не інакше. Ксант розпачливо стис голову. Звідки, звідки на нього така напасть?

Знов повернувшись до вікна, він кинув оком на Палац статуй навпроти. Багато вже води втекло, відколи Орбікс Ксаксіс уперше обдарував його своєю довірою і, підлещуючись до нього, спокушаючи його, зрештою переманив од Вокса Верлікса, в якого він служив молодшим учнем.

При першій-ліпшій нагоді Орбікс відводив Ксанта вбік.

— Такому меткому хлопцеві, як ти, вготовано чудове майбутнє у Вежі ночі, — казав він. — Ти міг би заходитися коло історії, хлопчику мій, і став би одним із цілителів ураженого каменю, повернув Санктафраксові його колишню славу.

Ксанта бентежили машкара та чорні окуляри, які ховали Орбіксове обличчя і глушили голос, а все ж він уважно слухав, і серце його схвильовано тьохкало.

А потім, одного холодного ранку, коли Вокс сушив собі голову над проектом Санктафракського лісу, Орбікс пішов ще далі.

— Я тобі ось що скажу: Вокс Верлікс уже на тонку пряде, — лагідно звернувся він до хлопця. — А оті зухвалі блазні, бібліотекарі зі своїми припарками та настоянками, нізащо не відкриють засобу проти кам’яної пошесті. Будучина за нами. — Тут Орбікс перейшов на хрипкий шепіт. —

…Сторожі Ночі — ось хто щирі нащадки небознавців, — зазначив він. — Ксанте, приставай до нас. Приставай.

І він пристав. Тієї ночі, найтемнішої години перед світанням, він потай вибрався зі свого житла і зустрівся з похмурими послідовниками Орбікса Ксаксіса на горішніх вежових містках. Там він приєднався до групи Сторожів-схизматиків і власною кров’ю підписався під Присягою на вірність.

Ксант відвернувся і знов прокволом перетнув кімнату. Прикрі спомини мелькали перед ним дедалі частіше, дедалі швидше.

І що ж? Іще не встигла висохти кров на пергамені, як Орбікс, не гаючи часу, заходився випитувати в нього геть-чисто все, до найменших подробиць, про покої Вокса Верлікса у вежі, розташування коридорів та сходових маршів, денний розпорядок, переміщення палацової варти — і самого Вокса…

А ще за три дні Орбікс Ксаксіс перейшов у наступ і винищив усіх, хто не захотів зраджувати Вокса Верлікса, який, до речі, звіявся, потерпаючи за своє життя. Орбікс загарбав Вежу ночі й проголосив себе її Найвищим Сторожем.

Ксант важко опустився на ріжок солом’яника, обняв коліна і сповільна погойдувався: вперед-назад, вперед-назад. З самого початку ним послуговувались як знаряддям, а він навіть не здавав собі про те справи… з самого початку й дотепер…

Він почув глухе гупання, — то у найглибших надрах вежі грюкали двері, одні за одними, — а відтак — уривчасті розпачливі зойки. Саме годували кайданників. Щодня двері їхніх камер відмикано, аби вони могли отримати денну порцію вівсянки та води, і жалісні крики вихоплювалися назовні, здіймаючись аж до верху. Ксант стис голову. Незабаром повітря сповниться страхітливого смороду в’язниці, який шириться крізь відчинені двері.

В’язні! Їх під рукою Орбікса Ксаксіса чимало: полонені бібліотекарі, мешканці Нижнього міста, засуджені Сторожі, звинувачені у змові проти Найвищого Сторожа. Цілком безпечно не міг почуватися ніхто. Ксант здобув довіру свого нового пана, допитуючи полоненців. Він-бо, з гіркотою усвідомив хлопець, досі непогано справувався: діючи де силою, де ласкою, зрештою розв’язував їм язики.

Саме на допиті він уперше зустрівся з Кулькапом, безталанним Найвищим Академіком: Вокс віддав його на поталу Орбіксові Ксаксісу, а той посадив горопаху під замок. Нині Найвищий Академік на волі, але це не означало, ніби Ксант його зламав. Після першого ж допиту він відчув симпатію до життєрадісного старого вченого, був у захваті від нього.

Саме Кулькап підтримував його оті всі роки, щоразу, як він занепадав духом. Не мавши перед ким вилити душу, Ксант нерідко прокрадався до темниць, аби послухати професора, закоханого в Темноліс. Той просто зачаровував Ксанта оповідками про це таємниче місце, розташоване далеко від Нижнього міста і повне дивовижної звірини та рослинності, історіями про племена та лісові народи, що його населяють. І коли Ксантові випала нагода самому побувати там, він ухопився за неї, хоч і сором було зізнаватися професорові, що вибирався він туди як вивідач Сторожів Ночі.

Незважаючи на нестерпний вар у комірчині, Ксанта тіпало, мов у пропасниці, від туги та гризоти. Він був таки покинув зловісну вежу і помандрував до Вільних галявин. І там, уперше в житті, спізнав смак щастя, достоту, як обіцяв йому Кулькап. Та врешті-решт мусив повернутися. Вибору в нього не було. Боючись викриття, він дременув назад до Сторожів. Серце його розривалося через вимушений відхід з галявин, а після повороту назад дивитися в очі Кулькапові було б сущою мукою. Ніколи більше Ксант не навідувався до його камери. Наскільки він знав, старий професор і гадки не мав про його повернення.

Нині вони, звісно, помінялися місцями. Кулькап Пентефраксіс, колишній Найвищий Академік Нового Санктафракса, був вільний, а натомість він…

Нараз до Ксанта долетів тихенький брязкіт кайданів. Він рвучко підвівся і жахнув до вікна. Брязкала одна з отих моторошних кліток: уже порожню, її підіймали з глибокої розпадини.

Ксант відвернувся і з усього маху грюкнув по столу кулаком. Якщо раніше він тішив себе ілюзіями, коли заходила мова про Найвищого Сторожа: не надто вірив у замордованих в’язнів, у його зненависть до бібліотекарів та люті розправи над ними, то тепер, коли Орбікс заходився згодовувати нещасних, безпорадних учених мерзенним скельним гемонам, Ксант дорозумівся, що його заступник уже перейшов межу, за якою починається жорстока тиранія. А так званий Очисний обряд був для Найвищого Сторожа лише зайвою нагодою потурати своїм бузувірським нахилам. Орбікс Ксаксіс був шаленець, маніяк. Справжнісіньке чудовисько.

Ксант знову повернувся до вікна і завмер. Ясні хмари, насуваючись, у денному світлі виглядали темнішими і грізнішими, ніж абиколи.

Хто знає, може цим разом, після кількатижневої посухи, на Світокрай і мала вдарити могутня буря — з бучним дощем, громами та блискавицею…

Блискавиця!

Ксантовим тілом перебіг мимовільний дріж збудження. Свята блискавиця. Саме вона, та блискавиця, на думку кожного Сторожа мала влучити в Опівнічний шпиль, увігнатися в уражену Санктафракську скелю і, прошивши її наскрізь, покінчити з кам’яною пошестю.

А що, як Орбікс мав рацію? стривожено запитав сам себе Ксант. Ану ж і справді схопиться буря і, розродившись блискавицею, зцілить Санктафракську скелю? Що тоді? Досі у змаганні за владу між кліками гоблінів, Сторожів та бібліотекарів ніхто не перемагав ані програвав, і рівновага ця утримувалася вже чимало років.

Та якби Сторожам Ночі таки випало здолати кам’яну пошесть, усе з маху змінилося б: тоді їм скорилися б і Новий Санктафракс, і небесні простори, а в Каменосаду знов росли б летючі скелі.

І хто в такому разі став би наймогутнішою постаттю у Світокраї? Таж не хто, як Найвищий Сторож — Орбікс Ксаксіс! Невже Ксант і справді бажав би такого повороту подій?

Грюк! Грюк! Грюк!

Хтось тричі гримнув у двері — гучно, аж кабінетом пішла луна. Ксант, здригнувшись, пробудився з задуми. Двері різко розчахнулися.

— Вас викликають на Горішній поміст, негайно, — хрипко повідомив похмурий Сторож. — Ходіть за мною.

Ксант вийшов у коридор — і прожогом скривився від ядучого сопуху, що сягав сюди із темниць. Бідаки, бідаки, гірко подумав він. Десь серед них сидить і Маґда — у смердючому підземеллі, скулившись на полу-дашку для бранців. Одинока як палець. І ледь жива зі страху…

О, Маґдо, розпачливо думав Ксант, беручися сходами слідом за озброєним Сторожем до помешкання Найвищого Сторожа. Не клясти я мав би тебе, а дякувати за те, що ти оживила в мені такі спомини та чуття і заронила сумніви. Повернувшись із Вільних галявин, я відчайдушно намагався приховати свої перечування, але ти… ти, Маґдо, розворушила їх знов. Я не можу більше лишатися в цьому гадючнику. Треба брати ноги на плечі — і якось прихопити з собою і тебе!

Ксант походжав полірованою підлогою з олив’яного дерева, і його кроки гучно відлунювали у препишній палаті Найвищого Сторожа. Розкішне Орбіксове помешкання було цілковитою протилежністю скромного Ксантового кабінетика. Яких тут тільки не було коштовностей — і ту всю здобич понастягувано зі зруйнованих палаців Осип-Міста.

Усі стіни були в люстрах у золочених рамах та у витворних гобеленах, що вигравали золотим та срібним гаптуванням. На полицях, цоколях та помостах пишали фігурні вази, канделябри і зашклені шафи. У кожному кутку стояло по здоровецькій рожево-блакитній урні, зі стелі звисала кришталева люстра, а в супротилежному кінці світлиці, обабіч дверей, що вели на поміст, стояло двоє прелютих блукай-бурмил. Витесані з того самого важенного олив’яного дерева, що й мостини, вони дивилися на світ, наче вперше його бачили.

— Ось і ти, Ксанте, — пролунав холодний глухуватий голос, і між фігурами з’явилася лиховісна постать у чорній хламиді.

— До ваших послуг, Найвищий Стороже, — відповів Ксант.

— Ходімо з нами, — запросив Орбікс, повертаючись до дверей.

У далекому кінці помосту, зігнувся в уклоні біля ритуальної клітки Леддікс, схожий на дебелого лісового крука, схиленого над здобиччю. Дивлячись на його жовтаве обличчя, важко було сказати, що у нього в голові.

— Підійди ближче, — гукнув Орбікс.

Ксант приступив до Сторожа. Добуваючися з-під маски, голос Орбікса Ксаксіса нагадував страхітний сик; у його чорних окулярах Ксант уздрів відбиття власного занепокоєного обличчя.

— Я в тобі був засумнівався, Ксанте, — промовив Орбікс. — Ти, мабуть, і сам помітив. Після твого повернення з Вільних галявин… — Він замовк.

Ксант проковтнув давкий клубок у горлі.

— Але сумніви мої виявилися безпідставні, — провадив Орбікс. Ксант намагався не виказувати своєї полекші. — Побачивши, як ти копаєш ногами оту бібліотекарську покидь, я зрозумів, що чутки про твою легкодухість не мали… не мали… — Він зиркнув на Леддікса. — Не мали під собою жадного ґрунту.

— Пам’ятаючи про Присягу на вірність, я виконував обов’язок Сторожа Ночі, — урочисто проголосив Ксант.

— Авжеж, авжеж, — погодився Орбікс. — До тебе — жадних претензій. — Він наблизився до Ксанта, плеснув його по плечу і помахом руки скерував до билець на краю широченного навісного помосту. Ксант чув, як у нього за спиною щось мимрить собі під ніс Леддікс — похмурий і засмучений.

— Велика буря вже майже на порозі, — проголосив Орбікс, киваючи в бік височенних хмарних нагромаджень понад небокраєм. — Ми маємо підготуватися до неї. — Він рвачко повернув Ксанта до себе і впритул наблизив до нього своє обличчя в машкарі. — Я хочу, щоб ти гаразд підготував Опівнічний шпиль. Почисть шестерні, змасти важелі й перевір вітряні ланцюги. На той момент, коли вдарить буря, шпиль має бути піднятий на всю висоту і стояти рівненько, аби перебрати всю цілющу силу блискавиці. І ніщо не повинне стати нам на заваді, ясно?

Ксант мовчки кивнув головою.

Найвищий Сторож послабив стиск пальців, що тримали Ксантове плече, і з-під машкари долинуло притлумлене рохкання.

— Знаю, ти не підведеш мене. — Він одпустив хлопця. — А тепер — марш! Заходися коло шпиля.

— Слухаюся, — відповів Ксант. Він обкрутився на п’ятах і рушив до виходу з помосту.

Тим часом Орбікс уже напучував доглядача клітки. Дихання його під маскою стало хрипке і надсадне.

— Леддіксе, — просичав він. — Сподіваюся, все готове?

— Так, Найвищий Стороже, — відказав Леддікс, згинаючись у легкому догідливому уклоні. — Прокладання тунелю з розпадини до риштаків завершено. Я особисто наглядав за роботою.

— А принаду перевірили? — запитав Орбікс.

Леддікс енергійно кивнув головою.

— Таке смачненьке, сочисте юне тіло, Найвищий Стороже, — вишкірився доглядач клітки. — На нього вони запевне понадяться, обіцяю вам.

Орбікс сягнистою ходою наблизився до балюстради, і задивився вниз, здавалося, поринувши у глибоку задуму. Леддікс стояв позаду і чекав.

— Вони пошматують її на кавалки, — промимрив доглядач клітки. — А що вже верещатиме публіка на горішніх помостах. То буде найкращий Очисний обряд з усіх.

Найвищий Сторож обернувся і уважно поглянув на доглядача. Губи його, невидимі для Леддікса за маскою, скривились у посмішці.

— Леддіксе, Леддіксе, — озвався Орбікс із нотками зневаги в голосі. — Нічого ти не зрозумів. То буде не простий Очисний обряд. Я не дам пошматувати цього молодого бібліотекаря на кавалки просто на втіху гальорці… — Він замовк, і дихання його під машкарою пришвидшилося.

— Не даси, Найвищий Стороже? — розчаровано запитав Леддікс.

— Ні, тумане! — прогарчав Орбікс. — Як по-твоєму, навіщо оті каналії-робочі кілька останніх місяців не покладаючи рук проривали тунель від урвища до риштаків? Як ти гадаєш, для чого ми годили скельним гемонам, згодовуючи їм тільки найсмачніше, найніжніше бібліотекарське тіло? Тільки, щоб потішити тебе та твою кровожерну братію на гальорці?

Леддікс занепокоєно знизав плечима.

— Певне, що ні! — хихикнув Орбікс. — Я хочу, щоб з добич дременула тунелем, якого ми так щасливо завбачили. В’язень накиває п’ятами, аби врятувати свою шкуру, і бігтиме він не абикуди, а до Великої бібліотеки — а за ним по п’ятах помчать скельні гемони. Вони гнатимуть і верещатимуть, наперед смакуючи живе м’ясце.

Голос його загримів. Принишклий Леддікс мовчки слухав Найвищого Сторожа.

— Скельні гемони запорожнять усі тунелі до одного, — провадив Найвищий Сторож. — Кожен закут, кожен закапелок. Вони гасатимуть, як навіжені, скаженіючи від запаху ніжного бібліотекарського тіла, який струмітиме зусебіч і в якому вони вже добрали смаку. Від них не буде порятунку! Не вціліє жаден бібліотекар!

Леддікс низько вклонився.

— Геніальний хід, Найвищий Магістре, — медоточивим, улесливим голоском проспівав він. — Воістину блаженна буде Сторожа під вашим мудрим проводом.

З-під машкари долинув тоненький, схожий на кудкудакання, смішок.

— У завтра опівдні, коли сонце буде в зеніті, почнеться останній і найвеличніший Очисний обряд.