Розділ десятий Одинадцята година

І
МУРАШИНІ ВЕЖІ

У середині печеруватих Мурашиних веж було в повно пари, диму і стояв пекельний вар. У їдкому повітрі ширився сморід немитих гоблінячих тіл, лойових ламп та пареного край-дорожника, а також дим від смердючих колод затулиноса: дровиняки жарко палали в головній жаровні, і ядучо-зелені омахи лизали тілдерову тушу, настромлену на рожен. Коли тушу повертали, вона пітніла крапельками жиру, який із сиком спливав у вогонь. Звої ядучого диму здіймалися вгору, змішуючись із густою хмарою шкідливих випарів, що клубочилися під стелею високих конічних веж. Гобліни були мляві й дратливі. Нерви у всіх були напружені до краю.

— Агов, покидьку, швидше крути рожна! — проревів підмайстер-гоблін і ляснув гарапником. Невільник — міський гном — перелякано зіщулився і подвоїв свої зусилля.

З далекого кутка, якраз звідти, де стояли діди, долинув гучний стогін і відразу ж після нього — хрипливий деренчливий крик:

— Деревного елю! Ще деревного елю! Гей, там, я вмираю від спраги.

— І мені теж, — озвався хтось іще. — Жарко як у пеклі.

— Агов, де той триклятий раб? — загорлав третій.

— Іду, шановне панство. Уже йду, — почувся стомлений голос, і від громадського шаплика з елем відхилився приземкуватий міський гном, благенькою драбинкою, приставленою до нього, спустився на землю, і, стискаючи в мозолястих руках запіненого глека з деревним пивом, подріботів у протилежний кінець зали, аби наповнити гоблінівські кварти.

Високо вгорі, стоячи на дашку, вартовий-дозорець шпетив свого змінника.

— Ти опізнився! — ревів гоблін. — Сорокушачий підлабузник-лайножер!

— Кого ти називаєш лайножером? — репетував другий, весь багровий з лютощів. — Ах ти ж смердючий свинтус-верхолаз!

І він грубо штурхонув першого Сторожа у груди. Той і собі не лишився в боргу. Спалахнула бійка. Тим часом під ними, на спальній платформі, набирала на силі ще одна сутичка. Щирячись і вимахуючи кулаками, троє кремезних чубатих Сторожів-гоблінів качалися по долівці, змітаючи на своєму шляху спальні поли та перекидаючи заставлені начинням мисники: здається, не поділили солом’яника.

Ватаг Титуґґ, що стояв унизу на платформі другого ярусу, чудово розумів, що діється з його вояцтвом. Нервова напруга шалена, бойовий дух низький. Ватаг знав, що тут не винні ані рожна, ані зміни, ані, тим паче, більша в’яз к а чистої соломи в сусіда. Причина була в іншому — в пекельній жароті як усередині Мурашиних веж, так і надворі. Жар доводив до сказу всю без винятку гоблінівську сторожу. Титуґґові й самому було непереливки, і він, нахмуривши брови та зціпивши кулаки, походжав туди-сюди по платформі.

— Ану гетьте з дороги! — пролунав, перекриваючи загальний шум і гам, сердитий крик. Кричали від вхідної брами, де навколо новоприбулих з’юрмилася сторожа. — Гетьте з дороги! — знову заволав гоблін, намагаючись продертися крізь натовп. — Важливе звідомлення для Ватага Титуґґа…

— Твердолоб? — проревів голос над головами стовписька. — Невже ти?

Охоронці обернулись як один і побачили, що на них грізно зорить роз’юшений Ватаг Титуґґ.

— Так, пане, — зіпонув на відповідь Твердолоб. — Я маю новину!

— Ану-но розступіться! — рявкнув ватаг. — Пропустіть його!

Гобліни зробили, як їм велено, і Твердолоб чимдуж поспішив проходом у буркотливому натовпі, на ході втираючи піт із чола. Ватаг уже спустився з платформи маршами крутих сходів і чекав унизу на свого посланця. Твердолоб наблизився з похнюпленою головою і привітав його за гоблінівським звичаєм: один кулак підніс угору, а другий притис до серця.

— Доповідай, — звелів Ватаг Титуґґ. — І сподіваюся, хай тобі трясця, ти приніс утішну новину, а то смажитись тобі на одному рожні з отим тілдером!

Твердолоб усміхнувся і звів голову.

— Ватагу, Вокс Верлікс — труп.

— Труп, — прошепотів Ватаг Титуґґ, і чоловічки його поширилися з утіхи. — Ти певен?

— Своїми руками порішив, — гордовито проголосив Твердолоб, поплескавши по серпових піхвах у себе на поясі. — Коли я вгородив серпа в його тушу, він заверещав, мов той кнуряка-верхолаз… Один, два, три, чотири… — він показав, як і куди штрикало жало.

Новина вмент облетіла печеруваті Мурашині вежі. Вокс Верлікс — труп!

Раптом Твердолоб спохмурнів.

— Спотикайла перед дверима до палати розпанахало навпіл, — сповістив він. — Що не крок, то й пастка, як ви й казали, — але я прослизнув усередину слідом за рабом і дочекався слушної нагоди для нападу!

— Добра робота, Твердолобе! — похвалив Ватаг Титуґґ. — Знаменита! — Він поплескав гобліна по плечу. — Вокс Верлікс величав себе моїм володарем, — провадив він, — на віддяку за послуги, які я йому зробив. — Він одхаркнувся і смачно сплюнув у полум’я палахкотючого затулиноса. — А тепер хто володар, га? — запитав ватаг і бридко розреготався. — Вокс Верлікс лежить у могилі, а Титуґґ — Володар Нижнього міста!

— Це ще не всі новини, ватагу, — стиха промовив Твердолоб, коли просторі вежі залящали від дедалі гучнішого радісного галасу. Титуґґ насторожився. — Перш ніж померти, Вокс благав пощадити його. Ватагу, він казав, що допоміг би гоблінам погромити бібліотекарів. Він розповів мені, що в системі риштаків є таємний хід, який веде просто до Великої зали, і в обмін на своє життя показав мені, де він.

— Таємний хід! — вигукнув Титуґґ, і очі його запалали. — І де ж цей таємний хід?

Гоблін присів навпочіпки і почав креслити в куряві на втоптаній земляній долівці.

— Отут підземна бібліотечна зала, а отут — головний тунель, — пояснював Твердолоб, намалювавши коло, перетнуте довгою поземною лінією. — А центральні входи — ось, ось і ось, — вів він далі, ставлячи на землі хрестики на означення Великих Східного і Західного входів та широких рур, які витикалися з-під землі в бон-доках. — Та якщо вірити Воксові, то тут є ще один вхід, — додав гоблін, б’ючи кулаком по землі вище Великого Східного входу.

Титуґґ замислено вкняпився у те місце.

— Там справді є невеликий риштак, — промовив він. — Але мені видавалося, ніби він завалений.

— То вони хочуть, щоб ми так думали, — пояснював Твердолоб. — Вокс дізнався про нього від раба-бібліотекаря, що працює в нього на кухні.

— Хитрий старий деревний лис, — реготнув ВатагТитуґґ, і його криві брунатні зуби замерехтіли у світлі від жаровні. — Подумати тільки, той вхід був там цей весь час.

По всіх Мурашиних Вежах вартові гобліни-охоронці гучно раділи успіхові Твердолоба, і поодинокі оплески переростали в бурхливі ритмічні овації.

Ватаг Титуґґ нахмурився.

— Таємний він чи ні, — зауважив він, — бібліотекарі напевняка не залишають його без охорони.

— Не залишають, — кивнув головою Твердолоб, — але Вокс казав, ніби вони готуються до однієї зі своїх церемоній. Перед ними виступить з якоюсь важливою промовою законний Найвищий Академік. До виступу залишилося дві доби. Час — одинадцята година.

— Одинадцята година, — повторив Титуґґ, і зморшки помережили його пошрамоване чоло.

— За Воксовими словами, окрім такої-сякої охорони, виставленої при основних входах, усі на той час спустяться до Великої бібліотеки, — провадив Твердолоб. — І опиняться у пастці. Безборонні. Сидітимуть, наче сонні качки, мовляв за Воксом — бери собі й лови. — Гоблін насупився: у голо в і роїлися навіяні йому спогади. — Він клявся-божився, що мав намір повідомити про все свого давнього друга та сповойовника Ватага Титуґґа, аби той окрив себе звитягою. Він стояв навколішки і благав зласкавитись над ним.

Ватаг нестямно заіржав.

— У цьому я не сумніваюся, — пробелькотав він. — А ще щось він казав?

Тонкі гоблінові губи розтяглися в жорстокій осмішці.

— Ні, ватагу, — відповів він, пробуючи пальцем серпа. — Останнє, що він устиг сказати, було ваше ім’я.

Ватаг Титуґґ відкинув голову назад і вибухнув гомеричним реготом.

— Чудово! Знаменито! — проревів він. — Вокса Верлікса більше немає, а тепер я знищу й бібліотекарів. Раз і назавжди! Навіть Матері Шматуй-пазур з її блохастими сестрами-сорокухами не пощастило б промкнутися в Велику бібліотеку. Їй же-бо, я стану найвеличнішим правителем у всьому Світокраї. І не один бунтівник сконає з моїм ім’ям на вустах.

Уривки бесіди між Твердолобом і Титуґґом долинали до окремих гоблінів, а від них ширилися по всій залі. Сперте задушливе повітря дедалі насичувалося загальним збудженням та напруженим очікуванням.

— Смерть покидькам-книгогризам! — зіпонув хтось, і приміщенням струснула така туга хвиля невмовчного галасу, що задвигтіли сволоки під стелею. Оплески посилилися, гобліни заводили пісень, спершу тихо, а тоді все голосніше й голосніше… Бойовий шал наростав.

— Ти-туґґ! Ти-туґґ! Ти-туґґ! Ти-туґґ…

Загрузка...