Вокс

— Тихо! Тихо! — ревів Фенбрус Лодд, силкуючись перекричати гомін збуджених голосів, що сягав аж під стелю підземної бібліотеки. Він звів високо вгору важкий чорно-деревний молоток. — Я прошу тиші!

Попри пізню годину Бібліотека Великобуряної палати була повна-повнісінька, а присутні в ній — украй збуджені. Бібліотекарі були скрізь: вони юрмилися на Чорнодеревному мості, ризикуючи дати сторчака вниз, обліпили навісні містки над головою, набивалися в рухомі летючі аналої і товклися по хистких плотах на головному долішному водоканалі. Усі пильно стежили за давнім Світляковим мостом, де зібралися всі члени ради. Звівшись із фотелів з високими спинками, порозставлюваних широким півколом, вони щось галасливо обговорювали.

— Нізащо!

— Схизма!

— Блюзнірство!

Від першого скликання Відкритих зборів ради їхні учасники завше дебатували в напруженій атмосфері. Нині загальне збудження сягнуло свого вершка. Така пізня зустріч у бібліотеці і сама собою будила подив, але ще дужче здивувала присутніх доповідь, що пролунала на відкритих зборах бібліотекарів. Та що взагалі не лізло ні в які ворота і зчинило справжній переполох, то це щойно проголошена пропозиція Кулькапа Пентефраксіса, законного Найвищого Академіка.

— Покинути Велику бібліотеку? — репетував середнього віку бібліотекар, аж пінячися з люті. Його баки метлялися, ковпак із квадратовим верхом та китичками, що пишався на його довгастій гостроверхій голові, хилитався з боку на бік.

— Ганьба! Ганьба! — обурено галасував інший.

— Тільки через мій труп! — харчав старий бібліотекар-дослідник і так енергійно сварився кощавими кулаками членам Найвищої ради, що летючий аналой, де він сидів, дав дикий кант.

Торох! Торох! Торох! Торох!

Молоток Фенбруса Лодда торохкав, мов удари ядерних градин. Ошалілі бібліотекарі, ні на мить не змовкаючи, на чім світ стоїть шпетили своїх патронів. А ті лише з поважним виглядом відмовчувалися.

Серед присутніх були Алквікс Венвакс та інші старші професори, Варіс Лодд, капітан Бібліотекарських Лицарів, Професори Світлознавства і Темрявознавства, Ульбус Веспіус і Таллус Пенітакс. По самій середині півкола, навпроти фотелю з найвищою спинкою, стояв Кулькап Пентефраксіс, законний Найвищий Академік. Саме йому найбільше перепадало від розлючених бібліотекарів, зібраних тут.

Сам Академік горбився, виглядав непевно, і якось незвично було бачити його вразливість перед лицем такої неприхованої неприязні. Його брунатна мантія тріпотіла. Фен-брус Лодд, Великий Бібліотекар, стояв трохи осторонь біля верху високого чорнодеревного аналоя і відчував, як поступово втрачає владу над зборами. Він знову замахнувся важким чорнодеревним молотком — торох! торох! торох! — і несамовито, до хрипоти зриваючи голос, закричав:

— Тихо! Прошу всіх присутніх заспокоїтися! Я не потерплю цього гармидеру!

Гудючий гамір трохи вщух. Торох! Торох! Торох!

— Якщо зараз же тут не буде тихо, я всіх попрошу звільнити палату, — попередив він, блискаючи очима. — Тиші! Прошу тиші!

Стало ще тихіше.

— Законний Найвищий Академік попросив, щоб я зібрав вас отут — професорів, професорських помічників, бібліотекарів, учнів та молодших бібліотекарів, — аби ви стали свідками того, що ми, Найвища рада, обговорюватимемо сьогодні. Ніхто не залишиться байдужим до постанови, що ми тут ухвалимо. І поводитись тут, наче заколотники, вважаю неприпущенним.

У бібліотеці запала ще глибша тиша, лиш подеколи порушувана приглушеним буркотом. Потішено кивнувши головою, Фенбрус Лодд повернувся до Кулькапа.

— Даруйте, Найвищий Академіку, — перепросив він. — Прошу вас, продовжуйте.

Кулькап звів голову і побачив перед себе море неприязних облич. Він ступив крок уперед, ближче до краю, вишукуючи в натовпі старого бібліотекаря-горлодера.

— Ага, ось ти, Сурліксе, — промовив він, прикипівши поглядом до зморшкуватого чоловічка в летючому аналої. — Через твій труп, кажеш. — Його тихий голос було чутно в кожному закуті німотної зали. — Слухай, Сурліксе, слухай мене уважно… — Він знов обвів поглядом лави бібліотекарських достойників. — Якщо ми не покинемо Великої бібліотеки, то тільки через те, що її буде завалено трупами нас усіх. Бо я знаю з достотних джерел: наближається несамовита буря.

— Буря? Буря? — загомоніли між собою бібліотекарі. Торох! Торох! Торох!

— Ось чому так дошкуляє спека, ось чому так парко! — провадив Кулькап. — Насувається буря. Мені показували хмарні мапи. Буря вдарить опівночі, і станеться це за дві доби. Тож якщо до одинадцятої години ми не полишимо Великої бібліотеки, то потопимося всі до одного.

— Що за нісенітниці? — желіпнув рудий бібліотекар, неспроможен помовчати бодай мить. — Таж ми вже пережили не одну бурю!

— Так, саме для цього й призначені каналізаційні шлюзи! — зикнув знизу, маневруючи на воді, один із бокорашів

— Щодо мене, то я відмовляюся покинути святу бібліотеку! — галаснув сердитий голос. А десь ліворуч від Чорнодеревного мосту почали скандувати, і те скандування умент підхопила вся зала: — Будь-мо тут! Будь-мо тут! Будь-мо тут!..

— Це не звичайна буря, — прокричав Кулькап, перекриваючи дедалі дужчий гуд. — Це…

Торох! Торох! Торох!

— Тихо! — проревів Фенбрус Лодд. Кулькап набрав повні груди повітря.

— Ця буря — чорний вихор! — проголосив він. Зусебіч почулося ахання, яке дедалі наростало, відлунюючи з усіх закутків склепінчастої стелі.

— Чо… чорний вихор? — занепокоєно озвався Фенбрус Лодд зі свого аналою і заблукав очима по залі. — А ви нічого не наплутали?

Кулькап енергійно кивнув головою.

— Я бачив розрахунки Вокса Верлікса, найвидатнішого хмарогляда всіх часів. І тут уже жодних сумнівів: буря вдарить за дві доби.

— Вокс Верлікс! — почувся розлючений голос. — А чому нам вірити всьому, що він скаже?

Кулькап підніс руку.

— Бо ми йому потрібні. Він нас попереджує про небезпеку, а ми беремо його з собою. Він розробив план, як нам покинути риштаки і перенести Велику бібліотеку на Вільні галявини!

Тремтячими пальцями Алквікс Венвакс начепив на носа окуляри в металевій оправі. Тремтіла і його спідня губа.

— Але ж мій дім тут, — тихо заперечив він деренчливим голосом. — І я не хочу тікати з нього.

Переповненою залою, мов брижі на воді, прокотився схвальний гул. Фенбрус Лодд, замахнувшись молотком, блукав по залі похмурими очима і вже намірився був торохнути ним по бюрку, коли це вперед виступила Варіс.

— Вільні галявини — найпрекрасніше місце у всьому Світокраї! — вигукнула вона. — Я це знаю, — додала дівчина, — бо сама там була. Вони — коштовний самоцвіт в оправі Темнолісу, спалах світла і сподівань для вчених усього Світокраю.

Бібліотекарі уважно слухали дівчину. Варіс славилася своєю академічною докладністю, самовідданістю та відвагою. І якщо вже вона схвалює перенесення на Вільні галявини…

— Самі подумайте, — вела далі дівчина. — Почати все заново там, де знання справді цінуються, а вчені користуються шаною! — Вона повернулася до Алквікса. — Ви кажете, тут ваша домівка. Але погляньте на цю домівку. Чому ви маєте залишатися тут, під землею, у цих риштаках? У водозбігах, на Бога! Ховатись тут і тремтіти, боючись показати своє обличчя на земній поверхні. — Її голос злагіднів. — Коли ви востаннє підставляли свої плечі під тепле сонце, Алквіксе Венваксе? — запитала вона. — Коли востаннє дощ пестив ваше обличчя, а вітер бавився бородою? А коли востаннє ви бачили зірки?

Алквікс слухав її мов зачарований.

— Твоя правда, — пробуркотів старий учений. — Мені їх так бракує!

— Ми — вчені. — Варіс уже зверталася до всієї зали, що жадібно ловила кожне її слово. — Ми присвятили своє життя гонитві за знаннями — знаннями про Світокрай. І зараз криємось, мов кроти, під землею, у цій похмурій, сирій норі, відрізані від світу, яким, за нашими таки визнаннями, так дорожимо. Бібліотекарі, слухайте мене всі: я пристаю на пропозицію Найвищого Академіка. В ім’я майбутнього краще покинути риштаки і спорудити нову бібліотеку на Вільних галявинах!

Залою прокотився схвальний гул. Цього разу Фенбрус Лодд уже не поривався вгамовувати бібліотекарів — ані погрозами, ані молотком. Палка промова його дочки не тільки переконала бібліотекарів, а й відкрила їм очі на мудрість Кулькапової пропозиції.

Фенбрус повернувся до Кулькапа.

— Якщо ви гадаєте, ніби можна довіряти узурпаторові Воксу Верліксові, тоді, пане Найвищий Академіку, такий план мені підходить і… — Голос його затремтів із надміру почуттів. Він повернувся до членів ради, своїх колег, і закінчив: — Нам усім!

Торох! Торох! Торох!

Фенбрус Лодд знову вдався до молотка, аби закликати гамірну авдиторію не зчиняти бучі.

— Роботи в нас — хоч відбавляй, а часу — тільки два дні, — оголосив він. — Треба ладувати ящики. Наповнювати кошики та скрині. І те все доведеться ретельно спакувати у водонепроникну просмолену чаймовину та повантажити на плоти і баржі…

Кулькап вдячно поглянув на Великого Бібліотекаря та на його дочку Варіс Лодд: яка вона молодчина, що схилила бібліотекарів пристати на його пропозицію! Тепер залишалося тільки сподіватися на краще і благати Землю та Небо, аби все скінчилося щасливо.

— Заледве два дні часу… до одинадцятої години, — буркнув він собі під ніс. Який жах!