Вокс

Окрім застав, кокардних будок та пазуристих шлагбаумів, знаних усім і кожному на східному кінці Великої дороги Багнищем, там видніла також нова споруда. Гігантську сосну з родини залізнодеревних, високу та струнку, викорчували з корінням із родючих ґрунтів далекого Темнолісу і перевезли сюди. Це дерево з обкорованим і відшліфованим гіллям, підтримуване безліччю линв та підпірок, поставили на новому місці й обчіпляли оздобними сідалами, які так полюбляли Сестриці-сорокухи.

Ось і тепер у гіллі Сорокушачого дерева, що бовваніло над Великою дорогою Багнищем, зібралися Шляхетні сестри, і звідти було чути їхні дедалі гостріші дебати, їхні верескучі голоси. Матір Шматуй-пазур, сидячи в усьому своєму блискові на підвісному золоченому троні, уважно слухала своїх розмовниць, машинально намотуючи собі на кігті та знов розмотуючи плетену поворозку.

— Триклята гоблінівська покидь аж кишить у своїх Мурашиних хатках, наче ошаліла мурашня в лісі! — просторікувала одна з сестриць-сорокух, висока птахотвар з яскравим оперенням, виряджена у ще яскравіше вбрання.

— Сестриці, щось тут не те! Ходять чутки, ніби золотоголова сторожа збирається біля Великого Східного входу до риштаків, — додала друга сестриця-сорокуха, і її високий фіялковий гребінь несамовито затрясся.

— А й справді, — підхопила третя. — Не інакше, як Титуґґ щось затіває. Хвостом чую!

— От я й кажу, сестри: треба негайно вдарити на гоблінів і окропити пазурі їхньою кровицею! — рішуче промовила посідачка фіялкового гребеня. Говорила вона голосно, намагаючись перекричати лемент решти сорокух та бойові вигуки сорокушачих легіонів, що саме вправлялися у суходільному маневруванні. — Заатакувати, чули? Ударити на них!

— А я ще раз повторюю, Сестрице Шкрябокіготь: треба зачекати, — перебила її сухоребра сорокуха, що сиділа навпроти. І похитала своєю довгастою зозулястою головою. — Титуґґ має не дурну губу. Сестриці, спершу годилося б заслати до нього своїх вивідачів і запастися терпцем, аж поки знатимемо запевне, що у нього на умі.

— Кохана, завбачлива моя Сестрице Криводзьоб, — тихим медоточивим голосом озвалася Сестриця Шкрябокіготь, — ми знаємо, що ти радше підбереш зерно з землі, аніж пнутимешся по плід на гілці!

— Авжеж, шляхетна посестро, — лагідно, хоч і з нотками нетерплячки відповіла їй Сестриця Криводзьоб. — Хай так, я підбираю зерна із землі, як ви надзвичай делікатно зволилися висловитись. Хай хтось і справді шукає плодів, але ж такий шукач, на відміну від мене, ризикує скрутити свої пречудові оперені в’язи, зірвавшись із хисткого гілля.

Очі Сестриці Шкрябокіготь спалахнули вогнем.

— Сестрице Криводзьоб, у час, коли можна скуштувати гоблінівської крові, ти починаєш тут дзявуліти про хистке гілля! — відрубала вона, погрозливо зашелестівши пір’ям.

— Сестриці, сестриці! — озвалася Матір Шматуй-пазур і підвісний її трон загойдався з боку на бік. — Угамуйтеся. У цю грізну годину нам потрібні ясна голова і гостре око…

Тут унизу зчинився якийсь гамір, і до Сорокушачого дерева підійшов гурт охоронниць. Усі сестриці обурено повернулися кругом.

— Тисяча вибачень, кохані сестриці, — поспішила сказати одна з охоронниць.

— Але ми знайшли оце, — сказала друга, тримаючи за шкірки забрьоханого хлопчиська. Брутально швиргонувши його на дощаний поміст під деревом, охоронниця пропищала курниковій матці, що сиділа на дереві: — Ваша Висо-козверхність, ми злапали оце щеня під кокардними будками при Багнищанській заставі. Воно там щось винюхувало.

Сорокухи противно запищали і роз’яріло закудкудакали. Хлопець лячно підвів голову і блимнув на сестриць. Почувся гучний луск: то найближча з охоронниць огріла хлопця по плечу кістяним ціпом.

— Як ти смієш дивитися в очі сестрицям-сорокухам! — галаснула охоронниця. — Бібліотекарська потолоч!

Хлопець похнюпив голову.

— Я… я перепрошую, — вибачився він. — Але я маю переговорити з…

Знову гучно луснуло: вклавши в удар усю душу, друга охоронниця і собі огріла бранця ціпом по хребтині.

— Говорити будеш, як говоритимуть із тобою! — вереснула вона.

— Скажіть бібліотекареві, хай говорить, — прокудкудакала Сестриця Криводзьоб. — Може, я і збирачка зерен, але нутро мені підказує, що від нього можна б дещо взнати.

— Він набрався нахабства дивитися нам в очі! — заверещала Сестриця Шкрябокіготь. — Вирвати і зжерти його печінку — ось що нам тра зробити!

— Цитьте! — гримнула Матір Шматуй-пазур і бликнула жовтими очима на скулену бранцеву постать. Вона трохи спустила свій підвісний трон. — Що могло привести Бібліотекарського Лицаря до кокардних будок? — запитала вона. — Кажи, мерзотнику, а то моя сестра зараз пригоститься твоєю печінкою!

Не підводячи голови, хлопець відповів:

— Мене звати Рук Човновод. І я вже ніякий не Бібліотекарський Лицар. Чхав я на їхні правила та кодекси. Збіговисько каналізаційних щурів, інакше я їх не назву! Особис то я шукаю дружби з Темнолісом і заради неї ладен запродати хоч рідного батька!

Кудкудакання подужчало. Матір Шматуй-пазур прищулила жовте око.

— Устань, — звеліла вона. — Розтлумач, що ти сказав. Рук підкорився, намагаючись ні на мить не відривати погляду від землі. Йому не хотілося знову відчути пекучий біль від удару кістяним ціпом.

— Мене звинуватили в нехтуванні тренувань та крадіжках берестяних сувоїв, — ледь чутно промурмотів він. — Але то все наклеп! Ох і поквитаюся ж я з ними!

Сорокухи принишкли. Матір Шматуй-пазур нахилилася вперед, і, взявшись страхітливим кігтем за хлопцеве підборіддя, підвела йому голову. Рук дивився просто в холодні некліпні очі страхітливої тварюки.

— Поквитаєшся, кажеш? — запитала вона. — Може, поясниш і як?

— Бібліотекарям загрожує серйозна небезпека, а вони й гадки не мають, — ядуче посміхнувся Рук. — Гобліни знайшли таємний хід до Великої бібліотеки і задумали напасти і заволодіти нею.

— Чи ти ба! — пропищала одна з сорокух. — Не казала я тобі: Титуґґ щось замишляє!

Матір Шматуй-пазур помахом пазуристої лапи звеліла їй стулити писок.

— А скажи-но, покидьку-книгогризе, — прогарчала вона, — з якого б то дива ми мали тобі вірити?

— А з такого, що я тамтих бібліотекарів ненавиджу, а виторгувавши в вас золота за відомості, які я міг би сповістити, я мав би за що повернутися до Темнолісу, — відповів Рук, знову стромляючи очі в землю. — Уся платня, що я прошу, — яких п’ятдесят золотих дукачів. Мізерна сума за нагоду одним ударом покінчити з гоблінами та бібліотекарями… До того ж я знаю, що сорокухи цінують гарних вивідачів. Якби я досяг Вільних галявин, то міг би вам стати у ще більшій пригоді, — Він помовчав. — За розумну ціну.

— Ну-ну, далі, — сказала Матінка Шматуй-пазур, нахиляючись уперед зі свого трону-сідала. Усі сестриці навколо неї відразу помовкли.

— Спершу золото, — сказав Рук і підвів на неї очі. Якусь часинку Матір Шматуй-пазур мовчала, а тоді несамовито смикнула за плетену поворозку, на якій тримала біля себе хирлявого когута-сорокуна. Рук примітив шкіряну грошову скриню, приторочену до його спини.

— Стій тихо, Вилупку, — гарикнула матір Шматуй-пазур, стромляючи ключа у замкову шпару в скрині й повертаючи його. — П’ятдесят, кажеш, — провадила вона, запускаючи руку всередину. Сорокуха відрахувала монети. — Ось, — пропищала вона і жбурнула золото Рукові під ноги. — Тут тридцять. Якщо не хочеш побачити, якого кольору в тебе тельбухи…

Рук кинувся підбирати блискучі кружальця і натоптувати ними кишені. Дзенькнула остання монета. Він підвівся.

— Гобліни нападуть зі сходу, — почав він, — і я можу показати вам хід через Великий Західний тунель, що приведе вас просто до Бібліотеки Великобуряної палати. Атакуйте слушної хвилини — і візьмете гоблінів та бібліотекарів голіруч.

Матінка Шматуй-пазур збуджено кудкудакнула.

— Назви мені час атаки, і тебе переправлять через усю Велику дорогу Багнищем у моїй кареті! — пообіцяла курникова матка.

Рук усміхнувся, і погляд його став некліпний, як і в сорокух.