Вокс

Розділ восьмий Воксове око

— Не шкодуй дровець, соколику! Піч холоне, — не вщухав рипучий Естерин голос.

— Слухаюся, — змучено відповів Рук. Минулої ночі він спав тривожно: без угаву верзлися мудровані рецепти для кривавникових жолудів і фракспилу та лиховісне гладке дитятко, яке кривило свою поліровану мідяну мармизу і верещало зі скаженою люттю: «Ще! Ще! Ще!» Так і не відпочивши за ніч, Рук повернувся до нескінченної виснажливої праці в задушливій кухні. О, що то була за мука!

Коли він підіймав громіздкий оцупок, аби скинути його в ненаситне пічне жерло, зморене його тіло звів корч, і Рук закляк, безпорадно кліпаючи очима. Тим часом у кухняному куті сиділи в широких різьблених кріслах-гойдалках Естера та Бурштинотопова нянька Вогнецвітка Хитродум і шепотілися, забувши про все на світі.

— Есті, любонько, я дала йому три крапельки твоєї настоянки зі світляка, як ти й радила, — просторікувала Вогнецвітка, киваючи головою в бік духоблуда, який дрімав біля них у фотелі. — Та, боюся, помага воно, як мертвому кадило, — додала вона. — Есті, б’юся об заклад, він до неї звикає. Довелося ще додати крапельку твого, е… — Вона прищулила очі й по-змовницькому нахилилася до розмовниці, — особливого зілля.

— О, Вогнецвітко! — закудкудакала Естера. — Я ж тобі казала — тільки у скрайній потребі. Розумієш, одна краплина — то забагато, і…

— Есті, любонько, ти ж бо знаєш, яка я обачна. Крім того, він постійно бурчить — тут і залізні нерви не витримають. Зрештою — поглянь на нього зараз. — Велетка-нянька поблажливо усміхнулася духоблудові. — Спить, як немовля.

Тут Естера краєчком ока постерегла Рука.

— Даруй мені, Вогнецвітко, — перепросила вона. — Я зараз. Одна нога тут, а друга там.

Підстаркувата гобліниха шатнулася до столу, націдила шклянку зеленої рідини з олив’яного глека і квапливо підійшла до печі.

— А ось і ми, соколику, — звернулася вона до Рука. — Випий душком.

Рук роззирнувся довкіл затуманеним поглядом. Естера тицьнула шклянку йому в руки, хлопець підніс її до вуст. Щойно пригубивши, Рук прожогом відчув, як у нього вливаються свіжі сили, і пожадливо висьорбав решту зеленого соку. Рідина розлилася по жилах, збадьоривши тіло і прояснивши голову.

— Дякую, — зронив Рук.

Естера здивовано похитала головою.

— Подумати тільки. Яка спрага! Знаєш, ти нагадав мені Птахосвиста… Бідолашний соколик Птахосвист… — додала вона замислено. Вона сягнула вперед і взяла Рука за плече своїми кістлявими великим і вказівним пальцями. — На смак нічогеньке, правда? — запитала вона. — Знамените Естерине зіллячко знаменито зміцнює твоє здоров’я.

— Так, — погодився Рук. І він не брехав. За недовгий час, проведений в Естериній кухні, тяжка праця і незвична дієта, звісно, не могли не датися взнаки. Він міг це відчути

Хлопець устиг помітно поширшати у плечах і став міцніший у руках.

— Ну що ж, ходімо, соколику, — мовила Естера. — Побачимо, як ти послуговуєшся своїми файними юними м’язами. Підкинь дровець і ставай до отих міхів.

— Слухаюся, — відказав Рук, зберігаючи рівний тон і безбарвний голос.

Естера відвернулася.

— Вогнецвітко, голубонько моя, даруй мені, що я відбігла від теми. Отже, на чому ми спинилися? Ага… — вона понишпорила у згортках свого фартуха і добула невеличкий фіал із брунатною рідиною. — Ось знамените зіллячко — на, допоможе. — Голос її здригнувся. — Може, не бухикатиме так надсадно.

— Дякую, Есті, любонько, — просяяла Вогнецвітка, ховаючи фіал у торбинку, що звисала з її могутнього плеча. — Ти завжди так мене виручаєш…

Дзень! Дзень! Дзень! Дзень! Дзень!

Кухняну тишу порушило настирливе дзенькання. Вогнецвітка вмовкла на півслові. Бурштинотоп ледь ворухнувся і зайшовся кашлем. Рук озирнувся і побачив, як центральний дзвоник — той самий, під яким було написано «Господар», — чисто тобі щуроптах, смикається вгору-вниз на своїй фігурній металевій стрічці. Вокс Верлікс викликав когось до своєї палати.

Тіпаючись від страхітливого кашлю, що, здавалося, роздирав йому груди, духоблуд помалу струшував із себе заціпеніння. Час пильнувати своїх думок, відзначив подумки Рук.

— Господар кличе до себе, — оголосила Естера. — Вогнецвітко, голубонько моя, гадаю, тобі не треба пояснювати, хто пробудився. — Вона показала на духоблуда.

— О, щоб я та не знала, Есті, любонько, — відповіла Вогнецвітка, стукаючи себе пальцем по скроні й похитуючи головою. Вона обернулася до духоблуда, який не переставав кашляти. — Я почула тебе з першого разу, — сказала вона. — Можеш не хвилюватися… Так, так, я знаю, господар чекає на нас угорі. Я саме збиралася тебе розбудити…

Духоблуд відкинувся на спинку фотелю і жестом наказав няньці взятися за довгу фотельну ручку. Удвох вони рушили до виходу з кухні. Поминаючи Худайла, що, сидячи на табуретці, гриз кавалок м’яса, Бурштинотоп помахом руки наказав няньці спинитися і втупився холодним поглядом у гобліна.

Худайло втомлено підвів очі.

— Що? Що таке? — Він зітхнув. — Ехехе, не можуть обійтися без бідного старого Худайла! Не дадуть йому спокійно й поснідати.

Величезні вуха духоблудові засмикалися, але погляд лишився незворушний.

— Гаразд, гаразд, я йду. Будьте певні, Худайло стане на вході й привітає нашого гостя.

Щось бурмочучи собі під ніс, старий гоблін облишив недогризок волорожачої ноги, витер масні пальці об одежу і почвалав до сходів. За ним тьопала Вогнецвітка, попихаючи перед себе фотель, де сидів духоблуд Бурштинотоп і знай наглив її, силкуючись угамувати кашель.

Знову задзеленькав дзвінок, цим разом напосідливіше.

— Йдемо-йдемо, золотко моє, — промуркотіла Естера. Вона прискочила до величезного судника, відімкнула дверцята і витягла пляшечку забудь-зілля. — Борони мене, Небо, борони мене, Земле, як швидко він спожив останню порцію, — примовляла вона. — Доведеться приготувати ще трохи. — Вона зцідила малинове зілля в олив’яний глек із відкидною накривкою і поставила його на срібну тацю. Відтак ухопила її в руки і задріботіла у протилежний кінець кухні. Тим часом Рук скоренько повернувся до дров. Хлопець не хотів, аби стара карга побачила, як він тут крутиться, а то ще, чого доброго, накличе на себе кольки в животі. Крекнувши з натуги, Рук завдав оцупок собі на плече і, зігнувшись у три погибелі потяг до печі.

— Дрова можеш поки що облишити, соколику, — скоромовкою процокотіла Естера, пролітаючи повз хлопця. — І гайда за мною. Я хочу, щоб ти доправив оце нагору нашому господареві, і хай-но мені розіллється бодай краплина!

Рук упустив оцупок додолу і випростався. І ось уже він знову йде за Естерою до самотяга, а тамта знову розмикає вищирені коридорні зуби.

— Веселіше, веселіше, голубчику мій, — приказувала гобліниха. Рук зліз на самотяг і взявся за линву. Естера поставила біля нього тацю. — Дев’ятий поверх, — скомандувала вона. — І не зволікай. Не змушуй господаря чекати, а то доведеться відповідати переді мною.

— Слухаюся, — муркнув Рук.

Із клацанням зімкнулися зуби, і Рук, опинившись у кромішній пітьмі, заходився щосили тягти линву. Самотяг смикнувся і пішов угору.

— Перший, — важко видихнув Рук, досягши вхідного вестибюлю. Ось промайнув Бурштинотоп: лопотячи вухами, блуд показував у бік Худайла, а Вогнецвітка метушилася біля його фотелю.

Другий. Вітальня. Спина Рукові змокріла від поту, а його важке дихання гучно віддавалося у замкненому просторі. Третій — бібліотека, четвертий — бенкетна зала, п’ятий…

Рукові думки перестрибували з п’ятого на десяте. Йому пощастило, пощастило як нікому. Ще недавно він сушив собі голову, як би його зустрітися з Воксом Верліксом, а тепер, завдяки Естері Шпичколист, мав з хвилини на хвилину зіткнутися з ним лицем до лиця. Хлопець щодуху цупив линву. Шостий… Сьомий… Восьмий…

— Дев’ятий, — промовив Рук. І потяг за гальмівний важіль. Ліфт зупинився. Рук обливався потом. Просто перед ним був замкнений люк, що він бачив учора. Всередині задзеленчав дзвоник, сповіщаючи про його прибуття, відтак почувся, дедалі зближаючись, чийсь хрипкий свистючий подих і важенне гупання ніг.

Забряжчали ключі, заскреготів метал — і двері розчахнулися. Перед Руком відкрився широченний темрявий покій, де горіли свічки і висів густий дух лісового ясмину. На стінах видніли дебелі темні гобелени. На встеленій густими килимами підлозі лежали врозкидь шовкові подушки, одна з них — із вишитим золотом тілдером. Посеред того всього стояв величезний круглий стіл із найбілішого мармуру. Ще мить — і перед Руком виросла огрядна туша, заступаючи собою все дивовисько.

— Дай, — рипуче прохрипіла туша.

Рук простяг тацю — і її прожогом підхопила пара товстих рук із куцими пальцями, поспіль у самоцвітних перснях. Ось незнайомець переваги-ваги відійшов від дверей у свічковий освіті виявилося, що то Вокс Верлікс. Світляні відблиски грали на його гладкому виду, вихоплюючи з присмерку золотий медальйон високого посадовця, що теліпався на шиї. Схопивши дебелим ручиськом глека з забудь-зіллям, він зробив довгий ковток і втер рота рукавом. Очі його палали.

— Можеш іти, — пробубонів Вокс.

І не встиг Рук сказати й слова, як двері хряпнули перед самим його носом.

З того боку почулися гучна відрижка і пронизливий, хрипкуватий смішок мішма зі звуками якоїсь шамотні, немовби хтось перевертав догори дриґом усю кімнату. Рук припав до дверей вухом, і завмер, дослухаючись…

Нарешті почулося гримке хропіння. Він шарпнув двері — чорт, замкнені!

Рук зітхнув, узявся за линву, попустив гальмо, і самотяг почав свій затяжний спуск. Зрештою, міркував хлопець, хутко поминаючи всілякі двері та люки, я знаю, де шукати Вокса. На дев’ятому поверсі. Звісно, двері можуть виявитися на замку, але самотяг — не єдиний спосіб доступитися до господаревих покоїв…

— Дяка Небові та Землі, ти вже повернувся, соколику, — вигукнула Естера, коли Рук знов опинився на кухні. — Чого ти так довго длявся? Тут без тебе все йде шкереберть.

Знову цей нестерпний жар. Естера заметушилася коло Рука.

— Вогонь, соколику, — улещувала стара карга. — Мусиш негайно ж поглянути, як горить вогонь, поки мої студені старечі кістки не промерзли зовсім. Як я дам раду своїм рецептам у вистиглій кухні? Ану мерщій до роботи.

— Слухаюся, — покірливо відповів Рук і поплентався по дровиняку, яку впустив раніше. Він одним махом відірвав її від землі, кинув у піч і знову повернувся до дров’яної купи — по новий оцупок.

Тим часом Естера щезла у величезному суднику в кінці кухні, звідки виринула за мить, тримаючи в руках чималий оберемок пергаменових аркушиків і велику порожню залізнодеревну шухляду. Ледь утримуючи в руках таку незручну ношу, вона прочовгала через усю кухню і з тихим зітханням утіхи вмостилася на стільці побіля печі. Скриньку вона поставила перед собою, а пергаменові аркушики висипала собі на фартух і заходилася перебирати, розмовляючи сама з собою і щось буркочучи собі під ніс.

Рук підкинув у піч ще одну дровиняку, потім ще одну і ще, не забуваючи щоразу підпомповувати міхи. Під потужними повітряними струменями піч запалала ще дужче. У кухні погарячішало.

— Отак, соколику, — мурмотіла Естера, а повіки їй тим часом усе важчали й важчали. — Тепло, приємно, якраз по мені.

Рук оскальнувся. Гобліниха вже ловила окунів. «Зроблю я тобі і тепло, і приємно — подумав хлопець. — Я натоплю тобі цю кухню, як ніхто доти». Він знову накинувся на міхи. Естерині очі покліпали-покліпали — і заплющилися.

Рук безперервно підсичував ревуче полум’я дровами, аж поки піч уже не годна була ковтнути жодного оцупка. Жар був пекельний: такий не снився навіть здоровенним фабричним печам, що він бачив колись на Ливарній галявині, де йому випало врятувати Верало та решту блукай-бурмил. Як давно те було. Обливаючись потом, Рук востаннє помпонув міхи.

Естера зронила голову на груди, і кілька пергаменових аркушиків зіслизнуло з фартуха на долівку. Кухню виповнило рипуче хропіння старої гоблінихи.

Рук усміхнувся. Естера не забарилася заснути, тож можна було дати драла Обходячи сонну гобліниху, він цікавим оком глянув на рецепти, розкидані під її ногами. «Настоянка для вушного болю». «Меланхолійна масть». «Очні осліплювальні краплі» і «Спазматична мікстура»… Написи виведені її тонким недбалим письмом. Рук уже намірився йти далі, коли в око впав пергамен із написом «Настоянка для кольок у животі».

Рук перебіг очима текст. «Налити оцту з вербоягід, додати тілдерячого молока і кип’ятити, допоки зсядеться… Дати прочахнути… Якщо треба викликати блювоту, додати дрібку моху-буркотуна…»

Рук прочитав — і бридливо скривився. Давніше, коли Рук відбував вишкіл на Вільних галявинах, тролі-тягайла та ельфи-дубовики, які все життя студіювали властивості лікарських трав та рослин, навчали його рихтувати зілля та настоянки, здатні полегшувати страждання і тамувати болі. Але ця Естера Шпичколист!.. Злочестива гобліниха вдавалася до свого мистецтва з єдиною метою: сіяти біль та страждання. Рук пожирав очима ненависні «рецепти». Він бачив тільки одне застосування для цього мотлоху: згребти в оберемок і запхати в піч…

Але не зараз, іншим разом, мовив він собі на думці, відвертаючись. Тепер він мав вимкнутися з кухні й відшукати дев’ятий поверх.

Рук, скрадаючись, подався геть, і Естерине хропіння дедалі тихло. Ось він пірнув у прохолодний затінок, зоставивши позаду розпечену піч та кляту отруйницю.

Рук торував собі шлях серед стосів ящиків та звалищ мішків, обходив довжелезні столи, захаращені горщиками, банячками, бляшаним та шкляним посудом, повним дивоглядних мікстур. Урешті дістався сходів, що здіймалися високо вгору і губились у похмурій пітьмі. Рук побрався на дев’ятий поверх.

Уже на півдорозі його осяяв страшний здогад. Ану ж двері замкнені?..

Опинившись нагорі, Рук обережно взявся за ручку і повернув її — повільно, дуже повільно… тоді потяг до себе. Дякувати Небові — двері відчинилися, сварливо рипнувши іржавими завісами. Рук прослизнув у щілину, прудко зачинив їх за собою — і став як укопаний.

На тому кінці довжелезного вестибюлю спиною до Рука манячив, кулячись від холоду, старий Худайло.

Рук ковзнув за статую, закурену та засновану павутинням, і визирнув із-за її виставленої уперед ноги. Старий дворецький стояв самотою біля вхідних дверей і хукав собі в руки. Раптом статуя загрозливо похилилася, і Рук ледве встиг піймати її обіруч, щоб вона не гримнула долу й не розхряпалася на друзки.

— Та за кого він себе має, щоб оце старий Худайло чекав н а нього? Бачили ми таких високих і могутніх книжників… — бурчав дворецький, пританцьовуючи і поляскуючи себе руками по плечах. — Худайло закоцюб, — буркотів він невесело, — і зголоднів… Усі так і пнуться сісти на голову старому Худайлові, еге ж. Навіть обід не дадуть доїсти… — Гоблін знову повернувся до дверей, відхилив срібну бляшку дверного вічка, і припав до нього оком. — І де тільки його носить?

Поки Худайло стояв спиною до Рука, хлопець покинув свою схованку за статуєю і навшпиньки скрадався кам’яною долівкою, тримаючись ближче до статуй, вишикуваних попід стінами. Перебігаючи від скульптури до скульптури, Рук посувався до величезних сходів, що підіймалися вгору, виринаючи з мороку. Він уже перетяв півзали, коли раптом старий гоблін обернувся. Хлопець затамував подих і принишк, змішавшися з довколишніми статуями.

— Вічно у всіх на побігеньках та побігашках, — бурчав дворецький, — а що з того Худайлові? — Він пирхнув і заходив туди-сюди. — Хоча б добрим словом коли озвалися… — Він знову відвернувся.

Угорі над Руком щось тихо і лиховісно заскрипіло. Він інстинктивно впав додолу і прикрив руками голову.

БАХ!

По всьому вестибюлю прокотився наглий гуркіт, заходили ходором навколо хлопця обвішані павутинням статуї, неначе і їм закортіло прилучитися до свого камінного побратима, який брязнув об мармурову підлогу і розбився на скалки. У залі запала тиша.

— І отак ви думали застукати старого Худайла? — заверещав як на пуп старий гоблін, сварячись кулаком статуям, з’юрмленим в алькові над ним. Він кричав, і в голосі його вчувався тріумф, змішаний з убивчою зневагою.

Рук визирнув із-за постаменту статуї, що правила йому за сховок. Дворецький, немов скаженюка, гилив носаками камінні скалки.

— Гадаєте, я тільки й жду, коли ви мене прикандичите, так? Умисне повернуся до вас спиною, га? Ба ні, вам, бевзям, не угнатися за старим Худайлом! Ніколи в світі! — Гоблін зловтішно хихикнув і рушив до дверей на кухню. — Ось зараз Худайло тебе змете та й викине на смітник. З богом, як мовиться, Парасю!

Гоблін зник у дверній проймі. Рук не дочікувався кращої нагоди. Згинці вибіг прожогом на сходи, перестрибуючи через приступку, здолав перший марш і причаївся на першому сходовому помістку в затінку різьбленої гвинтової колони. Він озирнувся назад і побачив, що Худайло вже вертається назад, ступаючи по мармуровій підлозі й стискаючи під пахвою важке ґудзувате мітлище. Монотонно насвистуючи, гоблін заходився змітати уламки статуї на купу.

— Поважний відвідувач, — буркотів собі під ніс гоблін. — Не годиться псувати йому враження…

Рук відвернувся і рушив далі вишуканими сходами, ухиляючись від ясних сонячних парусів, що падали навскоси, просмикуючись крізь високі вікна; він волів триматися тіні. З усіх боків на нього дивилися статуї. Вони стояли на постаментах та платформах, на кожному сходовому помістку, ними були заставлені коридори, що розбігалися навсібіч, мов спиці велетенського колеса. Сотні статуй, не кажи тобі величезне кам’яне військо, чаїлися в мороці і ждали, ждали…

Спокійно, мовив собі на думці Рук, це ж усього-на-всього статуї. Обтесані брили каменю, та й годі.

На сходах було холодно, але то була не єдина причина його дрижаків. Коли хлопець поминав статуї, ті наче оживали і шепотілися, а подеколи Рукові навіть видавалося, ніби краєчком ока він вловлює, як вони рухаються. Та коли хлопець різко обертався на той рух, статуї були незворушні, як і перше.

Коли Рук піднявся до шостого помістка, в затхлому повітрі запахло терпкуватим м’ятним духом масті. Десь далеко хтось закашляв, почувся примарний голос Вогнецвітки, який тут, серед лунких коридорі в, звучав медоточиво і воднораз лиховісно.

— Не сидітимеш тихенько — не зможу гаразд тебе натерти, — бубоніла Вогнецвітка. — І твій кашель ніколи не пройде.

Рук наддав ходи і вже не спинявся, аж поки не досяг дев’ятого поверху. Приставши на мить віддихатися, роззирнувся.

Помісток, де він стояв, нічим не нагадував тих, що він поминув. Мармурова підлога була тут не однотонна, а викладена так, що кахлі утворювали хитромудрі візерунки. Хлопець додивився, що то не абстрактні узори, а радше численні химерно переплетені зображення всілякої звірини, як знайомої, так і незнаної.

Вухо тварини, схожої на деревного зайця, було водночас і пащекою риби-болотниці, а її спинний плавець, своєю чергою, розмежовував між собою товстелезні лаписька блукайбурмила, намальованого вище. Лемурчик плавко переходив у різуна, чорна випнута щелепа однієї тварини утворювала неподільне ціле з білим крилом іншої істоти. Шпиряй-різак переливався в пурхай-лезо, мордобрил — у повзуна. Малюнки нескінченною вервечкою тяглися через один-однісінький широченний коридор, що йшов від помістка. Один-однісінький, відзначив про себе Рук, на відміну від решти поверхів, де коридори розбігалися від помістка врізнобіч.

Кінець коридору видніло високе вікно. Сонячне світло, ллючись крізь нього, осявало частину коридору, грало на кришталевій люстрі й розліталося від неї навсібіч палахкими веселковими списиками. Ті лелітки весело вистрибували по білому мармуру статуй, а також іскріли на кахляній долівці.

Пройшовши півкоридора, Рук постеріг праворуч від себе вмуровану в стіну багато оздоблену дверну раму, а в ній — двері, прикрашені емблемою високого посадовця: сонцеподібне коло, розбите на сегменти кривулями блискавок. Такий самий візерунок Рук бачив на Воксовому медальйоні.

— Господарева палата, — прошепотів хлопець.

Він подався далі коридором, тримаючись сутіні під стіною, коли раптом почувся якийсь грюк. Хлопець різко зупинився, прошмигнув у темряву заснованого павутинням алькова, де колись, мабуть, теж стояла статуя, і зачаївся. Звук долинав знадвору, десь найпевніш чоло будівлі рішилося ще однієї статуї.

Коли гуркіт ущух, на зміну йому прийшов інший звук, уже не такий далекий. Хтось шкряботів металом по каменю. Відтак щось глухо хруснуло, і враз у високому вікні з’явився гоблін з Титуґґової сторожі. Він був у повному бойовому спорядженні. Рук забився ще далі в альков і затамував подих.

Титуґґів гоблін відчинив вікно, сидячи на лутці, роззирнувся довкола і скочив надолину. У зубах він тримав страхітливого бойового серпа, який виблискував під сонцем і не віщував нічого доброго. Постоявши трохи окаряч, він розглянувся знову, після чого, не перестаючи підозріло зиркати на всі боки, рушив, безшелесно ступаючи босими ногами по кахлях, туди, де видніли двері.

Рук нажахано дивився услід гоблінові. Не треба бути провидцем, аби зрозуміти: на думці в нього тільки одне. Убивство!

Хлопець проковтнув глевкий клубок у горлі. Гоблін був уже майже біля дверей. Рук міг бачити шерстинки на його волохатих вухах, чути дух немитого тіла. Ось непроханий гість витяг серпа з зубів і міцно стис його в руці. Ще раз озирнувшись через закуте у лати плече, ступнув уперед, і…

Усе сталося блискавично. Клацнув кахель під гоблінівською ногою — і ту ж мить, немов на відповідь, у стелі так само щось клацнуло і в повітрі зі свистом гойднулося довге вагадло. Гоблін так нічого і не зрозумів. Не встиг він і м’язом ворухнути, як важенне криве лезо на кінці вагадла з усього маху перетяло вбивцю-невдаху навпіл, пройшовши крізь нього, як крізь масло.

Рук аж рота роззявив, побачивши таке. Важко було повірити в те, що допіру сталося. Гоблін був неживий. Його тіло перетворилося на два острови-близнюки в морі крові… Рук ледве відірвав погляд від страхітливого видовища. Тим часом у сутіні під стелею знову клацнуло, і смертодайний маятник повернувся на місце в ту саму мить, як кахель, клацнувши й собі, уподібнився до решти плиток підступної мозаїки, та так щасливо, що й розрізнити його було годі.

— Пастка, — затремтів Рук.

Погляд його впав на підлогу. Тепер кожен візерунок видавався смертодайним. До Рука починало доходити, що будь-який з них може крити в собі сюрприз у вигляді такого вагадла або й чогось гіршого. Він опинився у пастці, його скував страх, не даючи ступити кроку ані вперед, ані назад. Гоблін став ногою на білу плитку — білу, як сніг, виконану в формі темнолесникової голови. Круті роги намальованого монстра заразом зображували і черево чорної гадини, яка звивалася над ним.

— Чорна змія, — промимрив Рук. — Білий темнолесник. — Білий темнолесник. Чорне й біле… Щось ворухнулося у надрах його пам’яті: «Якщо хочеш лишитися живим, тримайся темряви, а світла уникай».

Худайло! То ж бо він мугикав у Торговій палаті те саме, той самий простенький мотивчик: «Якщо хочеш лишитися живим, тримайся темряви, а світла уникай…»

Покинувши альков, Рук обережно переставив ноги на чорну змію, потім на чорного волорога, з нього — на чорного лемурчика, воліючи за краще не чіпати білого рибожаба між ними. Поки що все йшло добре. Насилу стримуючись, щоб не оглянутися на заюшене кров’ю мертве тіло, він дугою обігнув сніговобілу голову гнилесмока, — спершу чорний тілдер, відтак знову чорний лемурчик, — аж поки врешті опинився біля великих, розкішно оздоблених дверей.

Рук припав вухом до різьбленої дерев’яної поверхні й дослухався. Тиша, цілковита тиша. Тоді він легенько взявся за ручку, повернув її. Двері безгучно розчинилися, і Рук, полегшено зітхнувши, гулькнув усередину.

Він опинився в тій самій пишній палаті, що її перше бачив мигцем із самотяга. Похмура, затінена, сповнена пахощів фіміаму та мускусного духу, вона виявилася далеко більша, ніж хлопець собі уявляв. Схожу на печеру залу змушувала видаватися меншою, ніж вона була насправді, її страшенна захаращеність.

Ліс, цілий ліс полиць та стелажів, ущерть запорожнених в’язками пергаменів, високі стояни з гаками на вершечку, завішані чаймовиною, шовковими линвами та відрізами краму, гаптованого золотом та сріблом, на долівці — хутряні килими й пухкі оксамитові подушки, які Рук уже бачив; на стінах — темні гобелени, а зі стелі, не кажи ти бібліотека підвісних сувоїв, звисали линви з безліччю пожовклих пергаменових прямокутників, завмерлих у нерухомому повітрі.

Не інакше, як липучки, зрозумів Рук: з обох боків на кожну пергаменову картку поналипало повнісінько всілякої дрібноти: лісова міль, жуки-дуболази, бджоли та оси, різуни та щуроптахи, усі з ознаками розкладу. Ось мумія карликового гнилесмока з кощавими крилами, обіпнутими засохлою шкірою… Усе, що залітало до покоїв Вокса Верлікса, ставало здобиччю його липучок, хоч самого «мисливця» ніде не було видно.

Тримаючись ближче до стіни, Рук продовжував обхід палати. Пробираючись крізь розгардіяш, що панував у приміщенні, він пильно приглядався до схем, планів та графіків, накреслених коричневим атраментом на тілдерячих шкурах і товстому пергамені: те все добро висіло на туго напнутих штативних дротах і вкривало кожну пласку поверхню. Він упізнав докладний план Великої дороги Багнищем із зазначенням довжини прогонів та їхньої ваги, а також із докладними поясненнями, як занурювати великі пілони у м’яку і ненадійну твань Багнища. Побачив він і кілька поперечних перерізів Вежі Ночі, кожен новий варіант чимось різнився від попереднього, та її остаточну модель. А ось і стіл, завалений косинцями, логаритмічними лінійками та стосами сувоїв з розрахунками, які з найменшими подробицями описували чи не найамбітніший Воксів проект — Санктафракський ліс.

Біля довгої робочої лави стояла конторка з одним-однісіньким пожовклим сувоєм, пришпиленим до креслярської дошки. На ньому було складне креслення великого круглого предмета з хитромудрими внутрішніми камерами. Весь аркуш був помережаний принагідними зауваженнями. Рук прожогом упізнав загадковий предмет. — Дитятко! — видихнув він.

Хлопець провів рукою по круглявих обрисах, під якими йшли слова, підкреслені жирною червоною лінією: «Хай відкрите небо поглине їх усіх!»

Отже, плітки справдилися. Вокс Верлікс, найвидатніший винахідник і конструктор усіх часів, був просто жалюгідний, надломлений життям чоловік. Рук окинув поглядом цей весь рейвах. Вокса зраджували всі, з ким тому доводилося мати до діла: і Матір Шматуй-пазур, курникова матка, яка наклала лапи на Велику дорогу Багнищем по її спорудженні, і Орбікс Ксаксіс, що підступно заволодів Вежею ночі, а Вокса змусив шукати притулку в старому Нижньому місті, і той-таки Ватаг Титуґґ, гоблінівський войовник, що його найняв особисто Вокс для поневолення нижньомістян, аби було кому поратися коло Санктафракського лісу. Та сталося так, що Титуґґ сам заволодів Нижнім містом, а Вокса обернув на арештанта, ув’язненого в Палаці статуй. А отой найманий гоблін-убивця, що валявся у коридорі, був, мабуть, чи не останній із числа тих, кого засилав до нього жорстокий ватаг, який навіть не приховував зневаги до колишнього свого заступника.

Перед собою на стіні Рук уздрів розкішну золочену раму. Він підійшов ближче — ану ж там портрет когось із колишніх мешканців цієї палати, може, навіть подобизна самого Вокса Верлікса! Та натомість опинився перед невеличкими чорнодеревними дверима — входом до самотяга. Рук роззирнувся. Оксамитова подушка з вишитим тілдером… розкішні хутряні килими… круглий біломармуровий стіл… Далі, занурена в сутінь, стояла якась подоба величезного м’якого фотелю, запнутого важким блакитно-фіолетовим укривалом; поруч, на шворці, висів мідяний дзвоник.

Приглянувшись пильніше, Рук помітив, що крісло те рухається — вгору-вниз, вгору-вниз — в унісон з якимось дивним харчанням. Харчання те дедалі гучнішало, аж поки зірвалося на такий хропіт, що розбудило сонного. Рук відступив назад у тінявий розгардіяш. Укривало з китичками відлетіло набік, і те, що Рук спочатку взяв за фотель, важко зіп’ялося на ноги.

— Вокс Верлікс, — промурмотів отетерілий Рук. Найвищий Академік повів довкола каламутними очима.

Почухав потилицю, покрутив товстелезним пальцем у вусі й двічі відригнув.

— Отак то воно краще, — пробубонів Вокс.

Рук пригадав портрет Вокса Верлікса з часів, коли той ще був хмароглядом: молодий, стрункий, у вольовому погляді — крицевий блиск неприхованих амбіцій. А тепер? Хто б упізнав у цьому одутому п’яничці тамтого Вокса? Зі змішаним почуттям жалю та відрази Рук дивився, як Вокс важко пересуває по приміщенню свою дебелу тушу.

Добувшись до столу, Вокс зупинився і задер голову. Рук і собі скинув очима на хитромудру лійкувату штуковину з дзеркалами, ланцюгами та важелями, завислу над Воксом. Натужно крекнувши, Вокс сягнув угору і рвучко шарпнув за один із мідяних ланцюгів. Одне з дзеркал нахилилося, і на велику мармурову стільницю впала широка смуга світла.

Рук зачаївся за стелажами з берестяними сувоями і зорив Вокса. Той скупчено дивився на круглу стільницю. Відбите від неї світло падало на Воксове обличчя. Рук щосили випинав шию, щоб ліпше бачити.

Вокс знову підніс руку, повернув угору якогось важеля і спустив ще один ланцюг. Зображення на стільниці одмінилося — і Рук мало не зойкнув, усвідомивши, на що він дивиться. Перед ним було Нижнє місто з околицями. Хоч би там як, а Вокс Верлікс спромігся спорудити цю машинерію, аби сягати очима поза межі своєї просторої безвіконної палати, і мірою того, як він один по одному підіймав і о пускав ланцюги та важелі, наводячи різкість, образ міста на здоровенній круглій стільниці дедалі виразнішав.

— Ось я і бачу вас усіх… — кпинливо пробубонів Вокс. Його твар, зрошена рясним потом, ожила, очі-намистинки заблищали крижаним блиском. — Від Воксового Ока не сховаєшся! Воно бачить усе! Гей ви, нікчемні лісові мурахи, скоро вам усім капут! — желіпнув він. — Кінець вам усім — і ніхто цього не бачить, опріч мене!

Хутко-хутко закалатало Рукове серце. Зрештою цікавість узяла гору над обережністю, і хлопець ступив на м’який підніжок, щоб краще було видно образ на мармуровому столі. Він побачив обриси Нижнього міста: Вежа ночі, Велика дорога Багнищем, а над тим усім величезним склепінням важко висне обложене хмарами небо…

Підніжок гойднувся. Рук утратив рівновагу і, балансуючи, щоб не впасти, зачепив ногою високу вазу, яка гримнула на долівку.

Вокс підвів голову від столу. Страх та озлість читалися на його обличчі.

— Хто там? — сердито згукнув Найвищий Академік.

Рук уже лаштувався вийти до нього, щоб відрекомендуватися як новий Естерин помічник, і гарячково шукав зачіпки для своєї з’яви в палаті, аж ось…

— Молися, Воксе Верліксе, — прохрипів чийсь товстий голос.

Рук похолов. Говорили з темряви біля дверей. Вокс обернувся на звук голосу.

— Хто ти, покажися, — гукнув він із нотками неспокою в голосі.

— Як скажете, Воксе Верліксе, Найвищий Академіку, Ім’я та титул невидимий гість вимовив зневажливо, наче плюючись. І тут Рук угледів, як із мороку на світло виступив гоблін. Високий і кремезний, він був зодягнений та о зброєний подібно до першого гобліна, якого Рук бачив у коридорі. Прибулець махнув страхітливим кривим серпом із блискучими зазубнями, і його пошрамовані губи викривилися у лиховісному вищирі, оголивши чорні зуби. — Я приніс тобі звістку від Ватага Титуґґа…

— Як… Як ти смієш! — вибухнув Вокс, і від обурення його подвійна борода заходила ходором. — Уклякни, як звертаєшся до Найвищого Академіка Санктафракса та всього Нижнього міста!

Гоблін вишкірився ще нахабніше.

— Кажуть, ти кабанчик нівроку, — кинув він і з підкресленою неквапливістю провів шкарубким великим пальцем по кривому блискучому лезу. — Що то буде за райська втіха — почути, як ти кувікатимеш, — прогарчав гоблін.

— Звістка про твоє зухвальство дійде до Ватага Титуґґа, — владно промовив Вокс. — І ви обидва пошкодуєте про це!

Рук похитав головою. Воксові загрожувала смертельна небезпека, і хоч би як він храбрував, у глибоко посаджених очицях Найвищого Академіка виразно читалася паніка. Рук зрозумів, що тепер його черга діяти. Ковзнувши назад у сутінки, він попав перший-ліпший предмет, що трапився під руку. Його вага приємно заспокоювала.

— Найвищий Академік, — розсміявся гоблін. — Ти, огидне здоровенне безрозмірне тлусте нездале пухке паразитичне барило смальцю! — Він порвався вперед із серпом, націленим у Вокса.

— Будь ласка! — заволав Вокс. — Я дам тобі все, що забажаєш. — Обличчя його зсудомила розпачлива гримаса. — УСЕ! — Він незграбно позадкував, затулився руками і заячав: — Ні, ні, ні…

Гоблін щосили замахнувся серпом, збуривши пил у повітрі. Сяйнуло лезо. Вокс закам’янів із жаху.

— Ну, верещи, клич свого Ватага Титуґґа…

— А-а-а-а-а-й! А-а-а-а-а-й! — зарепетував Вокс не своїм голосом, наче прохромлений вепр-верхолаз. — А-а-а-а-а-й!

Рук кинувся на гобліна й обіруч звів над своєю головою важенну дровиняку. Сяйнуло гоблінове лезо. Вокс поточився назад. Натужно хекнувши, Рук з усього маху опустив довбешку на тім’я гоблінові.

Важко гупнуло дерево, почувся хряск. Гоблін обм’як, але на ногах утримався. Рук проковтнув тугий клубок у горлі. Кляті гоблінівські голови! Тверді, що те залізне дерево! Він молоснув його вдруге — скажений удар по голові збоку.

Гоблін як стояв, так і захилитався, завертівся на місці, безглуздо перебираючи ногами. Дико забігали його вирячкуваті сліпи і раптом закотилися, аж стало видно тільки налиті кров’ю баньки. Хрипко застогнавши, гоблін, прямий, мов колода, став перекидатися горілиць, а тоді з гуркотом повалився на підлогу.

Рук штурхонув його ногою. Убити гобліна він не вбив, та коли той прийде до тями, то ще довго доведеться йому пригадувати, де він і який шляк його трафив!

— Заспокойтеся, — звернувся Рук до зіщуленого Академіка. — Тепер вам ніщо не загрожує.

Вокс опустив одну руку і цікавим оком глипнув на хлопця.

— Ти… ти врятував мені життя, — белькнув він. — Хто ти такий?

— Рук Човновод, — відповів хлопець. — Помічник Естери Шпичколист.

— Естерин невільник, — пирхнув Вокс. Крекчучи та стогнучи з натуги, він перекотився на черево і з бідою звівся на ноги. — Я вдячний тобі, — промовив він, важко сапаючи, й простяг пухку руку. Очі його звузилися. — Що ти тут робиш, по сей бік вхідного люку?

— Я… е-е-е… Естера… тобто Худайло… — замимрив Рук. І тут хтось чемно постукав у двері: три легенькі, акуратні удари, тиша, а тоді ще три.

— Нарешті! — пробуркотів Вокс. — Заходь, Худайло! — гукнув він.

Із присмерку під протилежною стіною палати виринув старий дворецький і уважно розглядав присутніх. Погляд його перескакував з одного обличчя на друге.

— Господар, — почав гоблін. — Номер одинадцятий. І… — Він скривився. — Ага, ось він де! — вражено скрикнув дворецький. — Так старий Худайло і знав: їх має бути двоє. Оті трикляті гобліниська, якщо задумали вбивство, завжди полюють парами. Бачиш одного в коридорі — знай: десь поблизу огинається й другий.

— Його ухекав оцей хлопчисько, раб, — пояснив Вокс і різко додав: — Добре, що хоч хтось у цьому домі не дав заскочити себе зненацька. — Він кивнув головою на дровиняку, яку Рук ще й досі стискав у руках, і хихотнув, аж у горлянці йому забулькало, наче в риштаку. — Яке щастя, що я зробив її такою міцною!

Рук спустив очі додолу і мало не скрикнув з подиву: в руках він тримав пречудової роботи зменшену копію вежі.

— Вежа ночі, — промовив він півголосом.

— Так, Вежа ночі, — кивнув головою Вокс. — її сконструйовано так, що вона витримає і буревій, і пальбу гарматними ядрами…

— І нажене такого жаху, якого зроду-віку не наганяла жодна санктафракська будівля, — стиха озвався звідкись від дверей чийсь деренчливий голос.

Вокс прищулив очі.

— Знайомий голос… — прошепотів він.

— Ага, Худайло й забув, господарю, через оті всі теревені про найманих гоблінів тощо… До вас гість.

Поки дворецький говорив, із-за його спини показався якийсь сухий, жилавий чоловік. Рук ахнув.

Прибулець був охайно зачесаний, мав підстрижені чуб та борідчину, гладенькі щоки і чепурне вбрання. Десь найпевніш удатливий купець або лихвар. Хоча очі його промовляють про зовсім інше, як і глибокі борозни на обличчі. Цьому чоловікові, мабуть, не в дивовижу і прикрий біль, і жахливі муки, і безодня чорної розпуки! Його очі вп’ялися у Воксові.

Вокс і собі зирнув на прибульця — і на чоло його лягла тінь бентеги.

— Вас прислали сюди бібліотекарі? — перший озвався Вокс.

— А ти змінився, відколи ми бачилися востаннє, — відказав незнайомець. І кивнув головою на медальйон високого посадовця у Вокса на шиї. — Від тієї ночі, коли позбавив мене отієї марнички.

Вокс роззявив рота і сполотнів.

— Кулькап Пентефраксіс! — охнув він із неймовірою і сповільна похитав головою. — Ні, ні… Це сон!

Але то був, наскільки розумів Рук, таки не сон. Але що привело законного Найвищого санктафракського Академіка сюди, у Палац статуй, та ще й на аудієнцію до Вокса Верлікса?

— Але ж ти… ти… — харамаркав Вокс.

— Мертвий? — підказав Кулькап. — Як бачиш, Воксе, я живий і здоровий. Коли ти мене зрадив перед Сторожами Ночі, я здогадувався: ти розраховував, що вони мене порішать. А вони, як бачиш, залишили мене живим — якщо можна було так назвати в’язня смердючого підземного каземату Вежі ночі. Живцем похованого. Гадаю, моє життя їм потрібне було на те, щоб ви так і не стали законним Найвищим Академіком, хоч би як вам того праглося… Та годі про це. Я, і ми обидва це добре розуміємо, прийшов сюди, щоб репрезентувати орден бібліотекарів при обговоренні важливих питань. Нагальних питань… — Він замовк на півслові й тільки тепер угледів Рука, що стояв субіч Вокса. Його брови полізли вгору. — Руку! — вигукнув Кулькап. — Та не може бути. Але це таки ти! Руку, хлопче мій, що ти тут робиш?

Рук зніяковіло скривився.

— Довга історія, — муркнув він.

— Ти знайомий із цим рабом? — запитав Вокс.

— Рабом? — здивувався Кулькап. — Рук Човновод ніякий не раб. Він Бібліотекарський Лицар, найвідданіший серед своїх перевесників. То він визволив мене із Вежі ночі. Бачиться, Воксе, ми обидва завдячуємо цьому хлопцеві своє життя.

Вокс зітхнув.

— Я ж бо бачу: надто вже він справний як на простого кухарчука. — Він блиснув примруженими очима. — Але Естера купила його на невільничому аукціоні, тож він — моя власність…

Кулькапові аж подих перехопило.

— Часи змінилися, Воксе, — мовив він рівним, твердим голосом. — Сьогодні ми міняємося ролями… — Він перевів замислений погляд на непритомного гобліна долі.

— Так, так, звичайно, — прогарчав Вокс. — Вважай, ти знову вільний, заходами Найвищого… — Він упіймав крицевий Кулькапів погляд і знічено закашлявся. — Е-е… так… добре… Скажемо просто — ти вільний. — Він повернувся до Худайла. — Частування для наших гостей, — прохрипів він. — Для обох наших гостей.

Серце Рукові радісно тьохнуло. Йому зробилося легко-легко, мов гора звалилася з пліч. Вільний! Він знову вільний! Худайло кивнув і байдужим голосом, з незворушним обличчям, відрік:

— Слухаюся, господарю.

— І ще, старий, — додав Вокс. — Пришли нагору Бурштинотопа. Є робота.

— Слухаюся, господарю, — повторив Худайло, крутнувся на п’ятах і подався виконувати наказ.

— Ага, і ще, останнє, — гукнув Вокс навздогін. — Не забудеш сказати Естері, хай мчить на невольничий аукціон. Нам потрібен буде новий раб, який допомагав би з дитятком. Негайно, розумієш?

— Так, господарю, — відказав старий дворецький, човгаючи далі. — Худайло розуміє.

Клацнули, зачинившись, двері, й Вокс повернувся до Кулькапа.

— А тепер, давній мій друже, полишмо минуле минулому, згода? — запропонував він. — І ходімо заглянемо у Воксове Око.