Вокс

Розділ четвертий Ловецька яма

Крутим узвозом Рук спускався до похмурої Край-ріки, а під його черевиками на всі лади чвакала та булькала твань. Він обмацав свій пас — чи все на місці — клопіт абсолютно зайвий, бо якби чогось і забракло, що він міг би вдіяти? Руда вода вже сягала по коліна. Ще крок — і вона вже клекоче навколо пояса. Нема ради — доведеться долати річку вплав.

Рук простяг перед себе руки, ліг на воду, відштовхнувся ногами від дна — і поплив через широку мляву річку. Вода була тепла, масна на дотик і лінькувато омивала його літунський шкіряний костюм.

Тримаючи голову над поверхнею, хлопець гріб дужими, замашними порухами, і, розтинаючи мляву товщу води, залишав по собі слід із крихітних бульбашок. На річковому дні збурився намул. Повітря над водою мало млосно-солодкавий запах. Під нігті набивалися піщинки, що плавали у воді. Гребучи безперестанку, Рук тримав курс туди, де, за його підрахунками, мав бути протилежний берег: визначити керунок напевне заважав густий туман, що обступав його зусебіч.

Колись, на відміну від своїх перевесників, Рук чув нездоланну огиду до плавби. Вода, що плинула через підземні зали їхньої палати, занадто смерділа, щоб плавати по ній інакше, як на плоту, а збіговиськ біля водозборів, таких любих його побратимам — молодшим бібліотекарям, він завжди уникав. Натомість на Вільних галявинах, де було Велике озеро з кришталево чистою водою, кращого за яке годі було й бажати, він полюбив купанки. Чи не щоранку вставав з курми, пірнав з Озерного приплаву в воду і ще до сніданку двічі перепливав озеро.

«Маґдо, пірнай у воду! — згадалося Рукові, як він припрошував колись свою приятельку. — Вода прозора як сльоза!»

Зате про Крайріку цього аж ніяк не скажеш. А все ж, коли він легко, наче бавлячись, став перетинати річку, дихаючи, хоч і ледь засапано, у такт своїм рухам, то мусив визнати, що не такий страшний вовк, як його малюють. Річка парувала, мов тепла ванна. Течія зносила хлопця ліворуч, але була вона доволі млява, і Рук, досвідчений плавець, жодної миті не сумнівався, що бистрина не завадить йому доплисти до того берега і не знесе нижче.

Куди більше тривожила густа мряка. Рук не бачив, куди він стежку гаптує, ані того, скільки залишається до берега. Тож він усе плив і плив, сліпма, мірно гребучи руками, відштовхуючись від води ногами, женучи щомога на той бік, а за дороговказ йому була річкова течія. Якщо отак усе плисти й плисти, мовив він собі на думці, нехай неквапом, але невпинно, то ще трохи — і берег під носом.

Та що ближче було до середини річки, то дужче бурхала вода. Вона хлюпала йому в обличчя — тепла і млосна. Що затятіше хлопець змагався з дедалі навальнішою бистриною, то більше пріло його тіло у повітронепроникному літунському костюмі, дарма що було під водою. Туман, що клубочився над плесом, ставав ядучим і нудотним, і коли в’юнкі закрутки ковзали по устах, звідки вихоплювалося важке дихання, від самого його масного дотику та гнилого смаку гидливо здригалося всеньке плавцеве тіло. Руки вже були як не свої, ноги налилися оливом, але Рук усе плив і плив.

— Уже недалеко, — підбадьорював він сам себе, вибиваючись із сил. — Скоро я знову ступлю на сухе, і…

Ту ж мить його пальці намацали щось м’яке і слизьке. Рука хлопцева несамохіть смикнулася назад. Що воно за проява? Він приглянувся: на хвилях погойдувалося щось напівзанурене у воду. Чорно-біла, подекуди скуйовджена шерсть… Хлопця аж пересмикнуло з огиди: то був дохлий рябощур, що прибився сюди від риштаків. Він увесь роздувся і смердів. Зачувши так близько гнилизну, Рук замалим не блюнув і аж заринув на мить під воду.

Бризкаючись і відпльовуючись, він виринув на водяну поверхню і судомно захапав ротом повітря.

— Йолоп, — вилаяв себе хлопець півголосом. Через свою бридливість він стратив пильність. А тим часом його завиграшки могло знести течією.

І тут мла, клубочачись, розступилася — на хвильку, але Рук устиг кинути оком перед себе і побачити той бік. Побачив — і аж серце йому тенькнуло. Берег усе так само ледь мрів удалині, але не повертати ж йому назад! Треба гребти далі.

І Рук знову запрацював руками й ногами. Туман навкруги густішав. Він усе плив і плив, як і перше, правим боком до течії, та ба! підтримувати розмірений темп, узятий на початку плавби, вже не міг. Повз нього, мов плоти з покрученого галуззя та стебел, пропливали застрашливі на вигляд купини розчухраного бур’яну. І на самій поверхні, і глибше було повно всяких невидимих предметів — твердих і м’яких, — і вони раз по раз торкалися хлопця. А може, то п’явки, а не якісь там личинки, звиваються у водяній каламуті? Чи водяний упир, зачаєний на замуленому дні?

Рук спробував відігнати від себе ці непрохані думки, і тут із небесної висі долинуло цвірінькання зграї снігунів, що пролітала понад річкою. Птахи неначе глузували з хлопця.

«Не перепливеш, не перепливеш», — вчувалося йому в їхньому цівканні. — «Потонеш-потонеш! Потонеш-потонеш!»

Удруге крізь туман пробилося сонце, ненадовго, але і його стало Рукові, аби побачити, що берег, хоча ще й далеченький, усе ж помітно зблизився. Уже можна було розрізнити високі майстерні та комори, докерів у твердих захисних шоломах зі швартувальними гаками навпереваги, чорнявого гобліна, що чимчикував по високій пристані, стискаючи в руках гакувату піку.

Знову згус туман. Рук перестав плисти, аби віддихатися, проте не давав себе знести невгамовній течії. Відпочивши, хлопець знову двинув до берега. Ноги дедалі важчали, неначе хтось поприв’язував до черевиків олив’яні плити. Кожен помах рук давався на превелику силу. Кожен поштовх ніг відбирав частину снаги, яка й так швидко убувала.

— Тихіше їдеш — далі будеш, — мовив він собі на думці, торуючи шлях у густій як меляса воді. — Повільно, зате певно. Один помах, другий. Уперед… назад… уперед… назад…

За мить повітря прояснилося і більше не гусло. Зате, намість величезних зміястих пасом густого розвированого туману, тепер у повітрі вилися тонесенькі цівки. Рук уже виразно бачив річковий берег. По рясних пірсах та приплавах сновигали туди-сюди всілякі постаті. Відрадно було бачити, що до земної тверді зосталося яких п’ятдесят ступнів, але з’явилася тривога, що хлопця можуть завважити з берега. Рухи його були повільні, обачні — хай розлітається якомога менше бризок! Ноги, ще важчі, ніж перше, безживно волочилися за тілом. Не підводячи очей через ляк зустрітися поглядом з кимось із докерів чи гоблінів-охоронців, він знову плив наосліп, як і перше, у щільних обіймах туману.

Аж ось нарешті ноги торкнулися намулистого дна. Ще мить — і він, сягнувши рукою вниз, намацав пальцями грузьку багнюку. Отак, перебираючи руками по намулу, він дістався мілизни і посувався далі, аж поки наполовину виринув з води, зберігаючи поземну поставу.

Хтось, угледівши його, міг би за іграшку подумати, ніби то знов прибило до берега якийсь предмет. Поволеньки, сторожко, уникаючи прикрих рухів, аби не привернути чийогось погляду, він підвів голову і роззирнувся.

Рукові пощастило. Пощастило неймовірно. Він лежав у затінку високого помосту, який височів край берега просто над хлопцем. За палі правили грубезні дерев’яні колони, найближча — за яких півдесятка ступнів. Ось прогупали по мостинах чиїсь важенні кроки. У просвітах між дошками, приглянувшись, Рук побачив мигтючі постаті гоблінів та нетряків.

Здужав! — тішився хлопець, вибираючись на сухе. Він таки переплив Крайріку! Тепер малося відшукати дорогу назад до риштаків. Він спробував зіп’ястися на ноги — і з жахом усвідомив, що не годен ними двигнути.

Упадаючи в паніку, Рук крутнув головою і глянув на свої ноги.

— Ой-ой-ой! — З ляку, що викаже себе, він затулив собі рота рукою. Тремтячи з жаху, прикипів очима до ніг. І одну, і другу засмоктали здоровенні, схожі на йоржа рибини, сягаючи аж до колін, мов пара рибальських болотяних чобіт.

Рибини мали кощаві тіла, чисто тобі шматину нап’яли на кістяк, холодні сірі очі та рила-присоски — рожеві й запінені, — які міцно трималися за горішню частину Рукових гомілок.

— Болотниці, — вихопилося в Рука.

Він знав про цих риб геть усе. Знання його спиралися на трактат Петріса Філліта, присвячений болотницям і вже класичний у цій царині. Нагоду ознайомитися з ним Рук мав на одній із плавучих кафедр у Великій бібліотеці, куди учнів запроторювали за непослух і на покару приневолювали вивчати напам’ять усі його двісті тридцять дві сторінки. Що й казати, Рук знав про болотниць усе до цяти. Він міг розповісти, як ті присмоктуються до великої здобичі, що її живцем не проковтнеш, як вони цуплять її на дно, топлять, а тоді стережуть і чекають, коли та загниється, щоб можна було врешті трубити її своїми сисальцями. Рук знав, що риба та живе як у Крайріці, так і в Багнищі й з однаковою легкістю долає що воду, що багнюку. Йому відомі були шлюбні звичаї болотниць, будова їхніх зябер і те, що очі таких риб мають третю повіку. Та найціннішим у його знаннях було вміння відгетькатися від рибини, якщо тамта вже присмокталася до тебе.

Рук якомога втамував тремтіння в руках і, вдячний незгідливому старому професорові за те, що той карав його за балачки на лекціях, добув меча, схилився над лівою ногою і обережно, щоб не обранитися, встромив лезове жало у вторинні зябра, сховані під пукатою зябровою накривкою. Щось стиха булькнуло, і сисальце ту ж мить попустило мертвий стиск Риба-болотниця зав’юнилася, зслизнула з ноги, і, заляскавши тілом об берег, головою зарилася в намул.

Підбадьорений таким почином, Рук рішучіше взявся за меча і схилився над правою ногою, та, мабуть, перша рибина якось остерегла свою сусідку, бо не встиг Рук її торкнутися, як та пустила його ногу. Звиваючись і підстрибуючи, вона просто у Рука перед очима зарилася у м’яку твань слідом за своєю посестрою. Зник її кощавий хвіст, чвакнула твань — і залягла тиша.

Не перестаючи тремтіти, він підвівся. Хисткі ноги немовби ще й досі були обтиснуті пащеками мерзенних болотниць. Хлопець віддихався.

Якщо, думав Рук, угорі над ним невольничі майстерні, то бон-доки, — а отже, й певний шлях до риштаків, — набагато вище проти води. Не можна легковажити і просто підійматися до них — так неодмінно хтось його побачить. Ні, найліпше зараз податися до самого Нижнього міста і пошукати там водозбігу, досить великого, аби в нього прослизнути. Може, він натрапить на котрийсь із магістральних підземних тунелів, а там уже й до Великої бібліотеки рукою подати.

І він пішов проти води, тримаючись у затінку, перебігав від палі до палі, зупинявся перепочити і гнав далі. Платформа трохи-потроху нижчала. Чоботи гупали по ній чимраз гучніше, а до гупання вже долучалися й голоси — репет, прокльони, окрики. Рук знервовано покусував спідню губу. Гоблінівська сторожа була вже на ногах, і під її орудою денна зміна рабів заступала нічну. Ще трохи — і тут кишітиме стільки люду, що й голці ніде буде впасти.

Зненацька повітря сколихнулося від рику та виття. Рук похолов. Мало того, що гобліни були при зброї, так їх ще й супроводжували білогриві лісові вовки.

Убравши голову межи плечі, він вискочив з-під платформи, добіг до задньої дамби і старою заржавілою драбиною, прилаштованою до прямовисної стіни, подряпався нагору. Метал хилитався і рипів, загрожуючи зірватися з кріплень. Рук ще ніколи не почувався таким безборонним. Якщо хтось його побачить…

«Ніхто мене не побачить! — нецеремонно урвав себе Рук. — Просто лізь — та й квит!»

Добравшись до краю драбини, хлопець глянув через стіну і, пересвідчившись, що берег порожній, перемахнув через неї і стрімголов помчав до найближчих будівель — низки ветхих комор, майстерень, високих дощаних сушарень, де колись сушили вітрила та будівельне дерево. За ними починалася неймовірна плутанина темних і вузьких заулків. Рук набрав у груди повітря і вступив ув один із них.

Ліворуч… Праворуч… Ще раз праворуч… Рук відчайдушно намагався уявити планування дільниці, але все намарне. Дарма, що він часто-густо патрулював Нижнє місто з неба, перенести на землю навички орієнтуватися в повітрі було не так то вже й просто.

Рук побіг назустріч високим глухим стінам будівель. Тіснява і задуха панували неймовірні. Піт струменів по обличчю. Йому спало на думку, що досить якимсь поганцям з’явитися з обох кінців заулка — і він у пастці. Знати б йому планування вулиць та заулків бодай наполовину так досконало, як він знав систему рур і тунелів підземних риштаків…

І тут Рук почув звук, що докладно зорієнтував його: то був рип немащеної корби, яку хтось крутив, рип супроводжуваний приглушеним бубонінням голосів. Хлопець зупинився і наставив вуха. Корба все рипіла й рипіла, хлюпалась вода. Рук усміхнувся. Одного він уже певний на всі сто: він досяг Східного колодязя, дарма що тим часом його не видно. Скільки разів йому випадало пролітати над ним, споглядаючи внизу збіговиська язикатої гоблінівської жіноти, що набирала воду в свої глеки та амфори, і відзначаючи подумки, що за корбою давно вже мазниця плаче!

Рук пішов на голос, покладаючись не так на очі, як на вуха, протиснувся в довгу і вузьку шпарину, де сходилися затиллями дві будівлі — одна дерев’яна, друга кам’яна. Коли він гулькнув у бічний прохід, приглушені голоси погучнішали. Що далі посувався Рук проходом, то вужчий той ставав. Діставшись нарешті його кінця, він зупинився і обережно визирнув із сутіні.

Як Рук і передбачав, попереду видніли Східний колодязь — височенька ошатна споруда, єдине джерело води для цілої округи, та гурт пристаркуватих гобліних, з’юрмлених навколо нього. Хлопець подався трохи вперед, зиркнув праворуч, ліворуч, обвів поглядом брукований майдан. Нижче, по той бік вулиці, пригадалося йому, містився центральний водозбіг, куди вели ґратчасті ворота, але як туди дістатися? Може, варто майнути через городи, через тісні завулки? Чи просто кинутись пробоєм через майдан? Навряд чи гоблінихи йому поважно перешкоджатимуть — він їх не потривожить, хіба підкине нову тему для балачок!

Рук уже намірився ризикнути, коли це добачив, що одна гобліниха кинула кудись оком і щось прошкабарчала до сусідки. І враз обидві закрутили головами. Щось вони зачули. А за мить зачув і Рук, то було дедалі гучніше гупання чобіт: хтось шпацирував у його бік.

Наряд гоблінівської варти!

Кинувшись назад у вузький прохід, Рук присів, обдираючи коліна об камінний бар’єр, і затамував подих. Серце товклося у грудях, мов навіжене. Рук дивився, як прохід поминає авангардна пара озброєних Сторожів. У вранішньому світлі виблискували їхні нагрудники, шоломи та важка зброя. Далі повз Рука, понуривши голову і згорбивши спину, прошкандибав обідраний раб під конвоєм ще двох гоблінів.

Після нього показалися інші невільники, — усього Рук налічив дванадцятеро рабів, — усі до одного в ярмах, сполучених між собою ланцюгами. У самому хвості процесії йшла ар’єргардна пара гоблінів. Рук задрижав і якнайдалі відступив у темряву. Він жахнувся, коли побачив, що гобліни не самі. Кожен охоронець тримав на туго напнутому повідцеві білогривого лісового вовка.

Молячись, аби тільки його не примітили, Рук спостерігав, як проходить один гоблін, намагаючись приборкати ошалілу тварюку на повідцю, потім другий. Нарешті, обидва пропали з очей. Рук полегшено зітхнув.

Як близько вони були! почало доходити до Рука. Аж надто близько…

— Що таке, Шарпуне? — долинув до Рука гоблінів голос. — Ти щось зачув, друзяко?

— І ти теж, Баламуте? — озвався другий голос. — У чім річ? Невже там щось є?

Рукові на мить завмерло серце. Вовки вчули його запах. Звірі знали, що він тут.

Рвучко крутнувшись на п’ятах, Рук жахнув назад у вузенький завулочок, чимдалі від цієї моторошної місцини. Спотикаючись та шкопиртаючи, він на мить обернувся і побачив, як гобліни, чиї чорні силуети бовваніли проти світла наприкінці заулочка, поприсідали біля своїх вовків і вовтузяться з їхніми нашийниками. Вони нацьковували лісових вовків на Рука!

Зібравши всі сили, Рук пустився тікати.

— Агов, Розбою, він тікає, — гукнув один із гоблінів.

— Нікуди не дінеться, — відповів другий. — Баламуте, ти біжиш сюди. А ти, Шарпуне, друзяко, через городи. Отак! Перекрийте йому вихід із завулка!

Рук стрімголов летів вузьким завулком, серце товклося у грудях, як навіжене. Треба добігти до його кінця раніше від вовків! За хлопцевими підрахунками, лишалося ще ступнів із двадцять. Не бозна-скільки, але лісові вовки славилися навальним бігом. Рук чув, як звірі, повискуючи гнали ліворуч і праворуч, рівнобіжними заулками. У голові роїлися жахливі спогади дитинства, і не було на те ніякої ради. Работоргівці, лісові сіроманці, батьки, коли він востаннє бачив їх живими… Повискування робилося дедалі збудженіше. Будь-якої миті жахливі тварюки могли досягти кінця заулка і відтяти йому шлях до втечі…

— Ну давай же, давай, — підганяв себе Рук.

Ближче до кінця заулка прохід ледь поширшав. Рук вихором промчав останні десять кроків, вибіг на вузеньку вуличку і кинувся в інший заулок навпроти. Сіроманці, об-лизня спіймавши, гналися за ним далі. У повітрі незграйним дуетом лунав їхній збуджений гавкіт.

Рук мав знайти якийсь спосіб чимшвидше утекти, відшукати якийсь водозбіг, кудою він міг би проникнути в канал і зацію. Риштаковий люк! Він мав знайти риштаковий люк. І то негайно!

Піт струменів по тілу і так змочив чупер, аж той прилип хлопцеві до чола. Новий день обіцяв бути надзвичайно скварним і не менш вологим. Але спинитися Рук не міг. Біжучи на другому диханні, про яке він перше і гадки не мав, хлопець на перехресті різко взяв ліворуч і помчав темним заулком, де кишіли ранішні торгівці та біржові гравці й було тісно від дрібних майстерень. У носі крутило від смороду розпеченого заліза та паленого дерева: шлях Руків пролягав уже через заулок столярів і токарів, сповнений гуду токарних верстатів та вищання дискових пил.

— Агов! Обережніше! — лунали роз’юшені голоси. — Вважай, куди біжиш!

Та Рук не звертав на них уваги. То пусте, що він Бібліотекарський Лицар — ні про яку чемність чи обачність тепер не могло бути й мови. Тільки не тепер. Усе, що треба йому тепер — це відірватися від переслідувачів.

Нараз бігти завулком стало легше, позаяк печерники та тролі пороснули врізнобіч, даючи втікачеві дорогу. Спершу Рук подумав, що вони розступаються перед ним. Та збігла якась мить — і до нього почав доходити зміст того, що кричали, пурнаючи у сховки, ремісники:

— Лісові вовки! Лісові вовки!

Не стишуючи бігу, Рук озирнувся назад. Хай там що, а він таки сподівався випередити цих страховинних звірюк. Та досить було уздріти палаючі очі й заслинену пащеку вовка, що перший гнався за ним, як усі сподіванки полетіли шкереберть. Звір наздоганяв Рука. Першої-ліпшої миті вовчисько міг спіймати його за п’яти. Рук побіг далі, та ба! — другий вовк, мабуть, зробив таки коло, відтинаючи йому шлях, бо он уже манячить попереду на тому кінці завулка. Ось хлопців погляд стрівся з очима хижака… Вовк вищирив зуби і погрозливо загарчав.

Не вагаючись ані миті, Рук дременув до майстерні ліворуч. Із-за токарного верстата на нього обурено витріщився лісовий троль, весь у зморшках, із бульбатим носом і тяжко зизоокий.

— Щоб тебе роздер дуб-кривавник, чи тямиш ти, що робиш! — заревів троль, коли Рук на бігу поперевертав йому знеобачки всі шпинделі, точені ніжки для столу та інструменти. — Я… А-а-а! Лісові вовки!

— Даруйте! — гукнув йому Рук. Розчахнувши двері, він влетів до кімнатинки за майстернею і крізь вікно у протилежній стіні виплигнув на вулицю.

Гупнувши додолу, хлопець перекинувся — і вмить зіп’явся на ноги. Вовки були в кімнаті за його спиною і гарчали, наперед смакуючи втікачеву кров. Рук доп’явся до віконниць, гучно їх прибив і замкнув на засув.

Розлігся страшенний гуркіт, тріск — і болісний виск, коли спершу перший, а потім і другий лісові вовки з розгону ввігналися в дерев’яні дошки. Зарипіли завіси, угнулися дошки, але віконниці залишилися на місці.

— Велика дяка Небові й Землі, — муркнув собі під ніс Рук і знову взяв ноги на плечі.

Лісові вовки завили з лютощів, і Рук почув, як вони шарахнули з майстерні назад до завулка. Вони не збиралися відступати.

Я теж так просто не дамся, затявся Рук.

Він промчав під аркою між двома доволі пристойними на вигляд будівлями, навпроти яких, коли його не зраджувала пам’ять, ташувалися Колісників осторонець та Спілчанський молитовний дім. Він був саме там, де й прагнув бути, — там, де починалася центральна частина Нижнього міста. Місцина та була досить рясно помережена водозбігами, як великими, так і малими. Пробігши критий перехід, він опинився на другому майдані, значно пишнішому, ніж той, де був Східний колодязь. Ліворуч від нього розмістився Центральний водограй — його колись величний водяний каскад тепер звівся до низенького, опецькуватого водяного стовпа. А праворуч від нього…

— Благословенні будьте, Небо і Земля, — промурмотів собі під ніс Рук.

Нарешті перед ним був водозбіг. Він кинувся до нього і зазирнув усередину. Вмонтований у величезну кам’яну плиту, круглий і ґратчастий, він належав до числа старожитніх водозбігів. Хлопець ухопився пальцями за чавунні ґратки і потяг їх до себе.

Від протилежного краю майдану долинуло вищання: один вовк уже добіг до майдану. Отже, невдовзі мав нагодитися і другий.

Зціпивши зуби і впершись ногами в землю, Рук натужно захрипів і шарпнув з усієї сили. Почувся тихий звук, мов по залізу шкрябнули піском, і ляда водозбігу піддалася. Рук відсунув її набік і мерщій спустив ноги у підземельну темноту.

Вовки, передчуваючи, що здобич їхня от-от вислизне, щодуху гнали до нього. Рук гарячково силкувався намацати правою ногою перший щабель залізної драбини, що, як він знав, мала б кріпитися десь усередині вузького колодязя, — і знайшов її. Тоді обернувся, сягнув угору і насунув ляду водозбігу на її місце перед самим носом у лісового вовка.

У колодязі було темно, хоч око виколи. Рук чув, як над його головою лісові вовки розпачливо шкребли металеві ґратки і завивали в безсилій злобі.

— Задовго телилися, — тихенько поглузував він. Вовки, немов збагнувши марність своїх зусиль, раптом перестали скиглити і подріботіли геть. Рук полегшено осміхнувся. Відтак, востаннє зиркнувши вгору на ясні цяточки просвітів у металевих ґратках, почав спускатися вниз. Щабель за щаблем, він чимраз нижче спускався прямовисною рурою, що мала вивести його в один з поперечних тунелів, прокладених у підземних глибинах. Трішечки удачі, і він повернеться до Бібліотеки Великобуряної палати ще перше, ніж…

— А-а-а! — закричав Рук, коли ліва його нога провалилася в порожнечу. Наступного щабля не виявилося.

Далі все сподіялося блискавично. Права нога хлопцева зслизнула, руки відірвалися від поручнів, і він — це також врізалося йому в пам’ять — перекинувшись у повітрі, впав горілиць.

— У-у-у! — голосно простогнав Рук. Він так забився, аж йому зайняло дух.

«Де я?» — подумав Рук, приходячи до тями. І тут йому сяйнув жахливий здогад. Ні, цього не може бути… Цього не мало б бути…

Повільно, обережно він розплющив очі: скрізь куди не глянь, атраментово-чорна непроглядна пітьма! Рук обачно помацав круг себе руками. Пальці його натрапили на стіни, кругляві та тверді й немовби сплетені з лісовербної лози… Щось наче здоровенний кошик…

Рук застогнав. Тепер він знав уже запевне, куди попав.

Хлопець опинився всередині однієї з пасток, яких понаставляли тут гобліни-охоронці умисне для тих, хто зважиться дати тягу з Нижнього міста. Ловецькі ями — так їх називали. Поміщені всередині вхідних каналізаційних отворів акурат під зумисне понівеченими драбинами, вони скидалися на нори омарів-брудокопів. Рук був Бібліотекарський Лицар, тож мав би знати це і ні на мить не втрачати пильності. Натомість він спускався драбиною сліпма, почуваючи себе в цілковитій безпеці.

Ловецькі ями. Рук похитав головою. Назва — кращої не придумаєш, гірко подумав хлопець, і ось він, Рук Човновод, став найсвіжішою їхньою жертвою. Дійшло до нього й те, чому вовки не переслідували його так ревно. Яким же треба бути йолопом! Таж вони взагалі його не переслідували, а просто гнали до водозбігу з пасткою. Звірі дурили хлопця, і той попався на гачок, проковтнувши його разом з волосінню та поплавцем. Лишилося тільки підсікти — і прощавай воле!

Рук підвівся і з усієї сили затряс плетеною з пруття кліткою, намагаючись роз’єднати лозини. Він гамселив по них руками і ногами, пропихав між ними ножа і намагався пиляти дерево — даремна праця! Ловецька яма не збиралася так просто розлучатися зі своєю здобиччю.

— Але ж мусить тут бути хоч якийсь вихід, — простогнав Рук.

— І думати про нього забудьте! — долинув із-під протилежної кліткової стінки притлумлений голос. — Я вже шукала.

Рук здуміло втопив очі в морок.

— Хто там? — прошепотів він.

— М-мене звати Гільда, — проквилив невидимий голос. — І я страх боюся. Сиджу тут уже цілу вічність, і… — вона здригнулася, — незабаром… незабаром по нас прийдуть.