III
СТОРОЖІ НОЧІ

Орбікс Ксаксіс, Найвищий Сторож Вежі ночі, добре розрахував свій час. Звернуло за полудень, а Очисний обряд так і не почався. Уже й ніч запала, і Жмура — кремезного гобліна зі жмуточками волосся на вухах та шрамом через усю щоку і випнуту щелепу — брала нудьга. Він збавив на своєму посту майже дев’ять годин: дожидав сигналу спустити ритуальну клітку. Десять годин! Гоблін уже вагався, чи обряд сьогодні взагалі почнеться…

I тут — скоро надолині, в Нижньому місті, вибило дев’яту — Жмур добачив біля дверей якийсь рух. На поміст, маючи чорною мантією, вийшов Орбікс. Найвищий Сторож рушив до Жмура — і той поспішив сісти рівно. Важко вгадати, що на умі в Орбікса, заличкованого машкарою та окулярами, тож краще не зраджувати своєї стоми!

— Жмуре, заклинаю тебе, — звернувся Орбікс. — Хай клітка спускається якомога рівніше і тихіше. Припильнуй, щоб усе було як належить.

— Слухаюсь, — муркнув дрібногоблін, подаючись уперед на своєму високому сідалі, яким увінчувався спусковий механізм. Він змотав вільний кінець плетеної линви і перевірив балансирні гирі.

Жмур сидів спиною до помосту і не бачив, як на нього ступив Леддікс у супроводі чотирьох Сторожів — кремезних плескатоголовців. Дрібногоблін обернувся. Між гоблінами йшли в’язні — їх було двоє. Один — дівчина, бліда, виснажена, з запалими очима та тремтячими губами. Коси м’яко спадали їй на плечі. Другий — юнак. Стрункий, жилавий, весь потовчений. Він легенько потирав голову біля вуха. Жмур упізнав бранця — одного з особливих радників Найвищого Сторожа. Як же його звали?

— Мужайся, Маґдо, — долинув до Жмура приглушений хлопців голос, коли обоє в’язнів, оточені здоровенними Сторожами, наближалися до клітки. — Не дай їм того, чого вони хочуть. Ти — краща, ніж вони, не забувай!

Орбікс Ксаксіс повернувся до них.

— Он як? — запитав він глузливо, тицяючи свою машкару просто в обличчя хлопцеві. — Ксанте, ти мене розчарував, — просичав з-під маски Найвищий Сторож. — Ти навіть не уявляєш, як мене розчарував. — Він кивнув головою на Маґду й обурено вигукнув: — Ганьба — дати себе заморочити якійсь бібліотекарській погані!

Ксант стояв, спустивши очі додолу, і мовчав.

— Але для тебе ще не все втрачено. Чого жадають скельні гемони? Смачненького бібліотекарського м’ясця. Тож якщо ти кинеш їм дівчину, то, може, й порятуєш свою шкуру. — Орбікс хихикнув. — Ну, то як, Ксанте? Махнеш на неї і п о дбаєш про себе? Чи хай краще тебе зжеруть укупочці з нею?

Ксант уперто мовчав.

— Запхайте їх у клітку! Починаймо обряд, — зарепетував Орбікс.

Бліду дівчину і стрункого юнака запхали у якесь ґратчасте одоробло, двері зі скреготом замкнулися, і їхня в’язниця моторошно загойдалася. Дрібногоблінові ніздрі роздималися.

Свіже м’ясце, подумав він. Скельні гемони будуть щасливі.

Найвищий Сторож, підніс руки і зіпонув:

— Слава Великій бурі!

I прожогом скомандував:

— Опускай клітку!

Жмур схопив спускову корбу та й давай крутити. Клітка різко смикнулася і пішла вниз — повільно, рівно, в цілковитій тиші: за наказом Найвищого Сторожа, Жмур уплів у ланцюг крамні стрічки, аби притлумити монотонне дзенькання, зазвичай супутнє спускові клітки. Рано ще колошкати скельних гемонів.

— Слава Великій бурі! Слава Великій бурі! — грянули Найвищий Сторож, доглядач клітки та четверо Сторожів-гоблінів.

Жмур пощулився. Він розумів: продавати витрішки не випадає. Він мав не просто безгучно спустити клітку, а й не проґавити миті, коли треба буде загальмувати. Поквапишся — і бранці повипадають із клітки й поскручують собі в’язи.

Забаришся — і розхряпаєш клітку об стіну каньйону. У тому і в тому разі скельні гемони сполошаться, перш ніж в’язні встигнуть кинутися навтікача. А цього, наголошував Орбікс Ксаксіс, блискаючи очима з-за своїх чорних окулярів, не можна допустити.

— Боронь Боже, схибити! — занепокоєно буркотів Жмур. — Боронь Боже, напартолити!

Останнього разу, коли Жмур помилився, Леддікс так його відшмагав, що басамани на спині, здавалося, вже не загояться ніколи. Якщо ж і сьогодні все перекапуститься…

— Слава Великій бурі! Слава Великій Бурі!

— Отак, потихеньку, — шепотів собі під ніс Жмур, намагаючись не перейматися вигуками Сторожів, коли клітка внизу закрутилася на дедалі свіжішому вітрі. — Проскочимо оту скелю. Отакечки… Трохи нижче. Ще крапелиночку… — Він потяг за гальмівний важіль, зазирнув у глибокий каньйон і полегшено зітхнув. Клітка приземлилася на кам’яну брилу, від неї до чорного зазубленого отвору в стіні каньйону було менше як п’ятдесят ступнів. — Здорово! — одвів дух Жмур.

Орбікс, — він особисто, перегнувшись через бильця, пантрував за всім у далекогляд, — повернувся до дрібногобліна.

— Відчиняй клітку, — скомандував він.

Жмур намацав над собою сплутану линву, розплутав її і рвонув на себе. Зачувши, як унизу щось клацнуло, він спустив очі у каньйон і побачив розчахнуті кліткові двері. Потім з’явилися дві постаті, і Жмур затамував подих. Якийсь час постаті стояли, потім заозиралися, і у Жмура промайнула думка, що вони збираються розскочитися…

— Гемони Підземелля, виходьте, — співучим голосом промовив Орбікс Ксаксіс. — Виходьте негайно…

Вочевидячки втікачі все ж вирішили триматися купи: двійко не більших за мурашку фігурок пустилися в дорогу, віддаляючись від клітки. Їм не видно було отвору в скелі, відзначив Жмур, бо вони рухались у протилежний бік. Він знервовано змахнув піт із чола. Якби все перекапустилося, то провина впала б на нього…

А ще за мить він зауважив щось нове: заворушилося каміння, розляглися виття, вереск. З глибу провалля виринали чорні тіні й ховзали вгору, до світла.

Мабуть, бранці теж їх примітили, бо прожогом перейшли на біг. Ба більше, вони змінили керунок. Не марнуючи сил на те, щоб дертися по стіні каньйону, вони погнали просто до тунельного входу.

— Знаменито! — муркнув Орбікс Ксаксіс, і Жмурові видалося, ніби за маскою та чорними окулярами Найвищого Сторожа змигнулася усмішка. — Біжіть, біжіть щомога! — прошепотів він.

— Слава Великій бурі! — гримнув Орбікс Ксаксіс, коли, тільки-но Ксант із Маґдою щезли в тунелі, у далекому небі за Світокраєм шварнула блискавка. — Слава Гемонам Підземелля. Очистіть Небо — раз і назавжди — від усіх його опоганювачів!

Тут перша з темних сильветок досягла чорного отвору.

Зупинилася, підозріло принюхалася. За нею наспіли інші: десяток, другий, півсотні…

Жмур зирнув униз і побачив, як скельні гемони валом валять у тунель. Вищання їхнє перейшло в несамовитий, пронизливий вереск, і, дарма що і вночі парило немилосердно, у спину дрібногоблінові немовби вп’ялися тисячі крижаних голочок. Він і сам незчувся, як побажав удачі цій парі молодих утікачів. Бібліотекарі вони чи ні — ніхто не заслуговував на таку жахливу долю.

Він відчув на плечі чиюсь руку. Сам Найвищий Сторож ночі — Орбікс Ксаксіс!

— Славна робота, Жмуре, — промуркотів він із-під металевої машкари. — Ти хвацько упорався з кліткою і вирішив бібліотекарську долю.

Загрузка...