Вокс

Розділ тринадцятий Сторож-нетряк

Коли Ксант Філатін спускався вниз вузькою драбиною з гострого виступу на самісінькому вершечку Вежі ночі, з плеча його зіслизнув ящик, обіпнутий шкірою. Він гучно брязнув об край драбини.

— А бий тебе темнолесник! — буркнув Ксант собі під ніс, спиняючись, аби знову завдати ящика на плече.

Ящик був важенний. У ньому були гайкові ключі, дротяні щітки та масничка з тоненьким довгим носиком, а також сила-силенна всякого дрібнішого причандалля: веретенуватий висок-ватерпас, яким замірюють вертикальність шпиля, затискувач із фіксатором для вирівнювання зубців у численних зчеплених шестернях і що головне — мідяна калібрована барометрична астролябія. Ксант мав ретельно зняти з неї всі покази і передати своєму владці. Інструкції Найвищого Сторожа були ясні. Залізна дисципліна!

Гірко всміхаючись самими кутиками вуст, Ксант провів рукою по спітнілому чолу і спускався драбиною далі. Він одчув, як важко стає дихати.

Цього ранку Ксант прокинувся удосвіта, але повітря вже було гаряче та вологе. Воно висушувало снагу, наливало тіло втомою і не давало скупчитись.

Часом він пристоював на щаблі, розглядаючись довкола, щоб насолодитися краєвидом, найчарівнішим у всьому Світокраї. Краща панорама могла б відкриватися хіба з сідла небесного човна. Онде видніє Нижнє місто, але кишить воно не нижньомістянами, а гоблінівськими загонами. До вежі докотилися чутки, ніби в місті оголошено комендантську годину, і тепер гобліни шпацирували спорожнілими вулицями, стікаючись до широченного майдану в східній частині міста. З протилежного боку, вдалині, можна було бачити, як юрмляться сонмища сорокух і в каламутному світлі виблискують їхні бойові лави. А ген над обрієм громадяться величезні скупчення хмар. Вони вже починали зрощуватися, утворюючи широченний мур розвированої чорняви.

Спустившися драбиною на оглядовий поміст, Ксант відкрив ящика для інструментів. Пошукавши в ньому очима, зняв металевого штиря, загостреного з одного кінця і оздобленого головою темнолесника — з другого. Озирнув його доскіпливим оком, покрутивши хвильку в руках, з тією самою гіркою посмішкою на губах. І тут розлігся чийсь зловорожий рик, аж наїжачилася грива у нього на гамалику.

— Хто там?

Ксант крутнувся на п’ятах, ховаючи в кишеню металевого штиря — і просто перед себе уздрів здоровенного сторожа-нетряка. Звівши своє волохате ручисько, гевал був готовий миттю вхопитися за держак величезної шаблюки, почепленої на ремінь. Червоні нетрякові очиці звузилися, ніздрі широко роздималися.

Ксант пропік Сторожа поглядом.

— Це я, — кинув він із серцем. — Ксант Філатін. Ти вже питав мене, коли я ліз нагору, цимбале ти їден, пеньку головатий!

— Гасло, — прохрипів нетряк, і жоден м’яз не здригнувся на його обличчі.

Ксант зітхнув.

— Скельні гемони верещать, — з нехіттю проказав він.

— Бо незабаром вимкнуться на волю, — машинально прохрипів на відповідь нетряк.

— Ну що, задоволений? — запитав Ксант. — Тепер ти бачиш, що це той самий Ксант Філатін, якого ти перевіряв півгодини тому?

Маленькі нетрякові очиці, холодні й незворушні, знову глипнули на нього. Він і далі не давав Ксантові дороги — стояв стовпом.

— Правила є правила, — прогарчав він. — Навіть для друга бібліотекарів, укоханого ручного звірятка Найвищого Сторожа…

— Що ти сказав? — вибухнув Ксант, крешучи блискавиці зі своїх фіялкових очей. — Я наділений повноваженнями Найвищого Сторожа Ночі!

— Правила є правила, — промимрив нетряк, і голос його здригнувся.

— Досить мені кивнути пальцем — і ти гнистимеш у найсмердючішій вежовій темниці, чуєш, ти, лайдаку, хамуло ти пришелепкуватий! Чи ти гадаєш, я жартую? — провадив Ксант, пожираючи нетряка очима. — Моє обличчя тобі ні про що не промовляє? Закарбуй собі на лобі: дозволиш собі таке зухвальство ще раз — зазиратимеш у камерне вічко з тамтого боку в’язничних дверей. Затямив?

Нетряк устромив очі у свої важенні, куті залізом бути і відступив набік.

— Затямив? — напосідав хлопець.

— Достеменно так, — прохрипів басом сторож-нетряк.

— Отак-то воно краще, — кинув Ксант, і, прошмигнувши мимо, зник з очей на кручених сходах, що вели вниз.

Нетряк провів його поглядом.

— Ксант Філатін, — прогарчав він, немовби випльовуючи юнакове ім’я. — Затямлю твою хавку, можеш не хвилюватися.

У вежі голці ніде було впасти від Сторожів у чорних киреях. Вони заповнили причальні помости, звідки пильнували неба, а також гарматні дашки, де поралися біля гарпунних веж та поворотних катапульт, завжди готові відбити ворожий напад. Коли Ксант крученими сходами спускався з Опівнічного шпилю, йому видалося, ніби й Сторожів Ночі юрмиться нітрохи не менше, ніж гоблінів та сорокух. Мабуть, сьогодні тут зібралася вся сторожа, далебі!

— З дороги! — раз по раз горлав він, поволі спускаючись на діл височенної вежі. — Розступіться! У мене важлива справа до Найвищого Сторожа!

Поминувши спостережні вежі та платформи для Сторожі, він вийшов на великий поміст, де на протилежному кінці манячила лиховісна клітка-годівниця. У спекотному, тремтливому повітрі, здавалося, мерехтіли і її ґрати. У нього й справді важлива справа, гірко подумав Ксант, але не до Найвищого Сторожа, побий його Небо! Мабуть, саме цієї миті його володар регоче на все горло, ховаючись за своєю бридкою металевою мармизою і наперед смакуючи Очисний ритуал, що мав відбутися пополудні.

Але якщо він, Ксант Філатін, ще чогось вартий, то обрядові цьому не бувати. Авжеж, він подбає, аби Маґда, його приятелька, не скінчила свого життя, ставши принадою для скельних демонів! Ось тільки час, подумав Ксант, працює проти них, і на цю думку серце його закалатало ще дужче. Одна за одною збігали хвилини.

— З дороги! — закричав він, кидаючись пробоєм крізь натовп Сторожів, з’юрмлений на відкритому причалі.

Ксант спустився ще нижче, вежа поширшала, поширшали й сходи, розділившись на кілька паралельних маршів.

Повітря чимраз важчало і діяло на нерви, а тут долучився ще й свіжий дух деревини та сморід немитих тіл. Ксант поминув мешкання Орбікса Ксаксіса, кабінети і сховища, вартівні та катівні й урешті опинився там, де зачинався поділ вежі на зовнішню і внутрішню частини. Вартівні та камери утворювали зовнішнє кільце з різноформатними помостами, висунутими з їхніх вікон, а внутрішня стіна обіймала печеристий центральний атріум, де ташувалися моторошні в’язничні полички. Саме між двома такими поличками, на високому прямокутному пришибі, ледь освітленому кіптявими лойовими ліхтарями, і опинився Ксант. З мерехтливого присмерку виринув високий плескатоголовий гоблін.

Гасло, — зажадав він.

Скельні демони верещать, відповів Ксант, корчовито хапаючи ротом повітря. Далебі, тут можна задихнутися!

— Бо незабаром вимкнуться на волю, докінчив гоблін. — Проходьте, Стороже.

Ксант мигцем озирнувся і, не наючись ні секунди, поспішився далі Що глибше він спускався в темні надра, то гарячіше та їдкіше робилося повітря. Із-за стіни долинали болісні зітхання та стогони.

То бігцем, то ступою, Ксант дістався лабіринту тісних переходів та розхитаних сходових маршів, що кривуляли врізнобіч від нього. Кожен сходовий марш вів до дверей, вбудованих у внутрішню стіну, і за одними з них і пробувала Маґда Берлікс. Ксант добре знав камеру юної бібліотекарки. Колись її займав один його давній знайомець — Куль-кап. Зараз же її призначалося для бібліотекарів, що мали стати жертвами отого мерзенного Очисного обряду.

Діставшись кінця знайомого навскісного сходового маршу, Ксант кинувся до проходу між двох кремезних плескатоголових Сторожів, поставлених під приземкуватими цвяхованими дверима. Один з них ступнув уперед, тримаючи в руці важкого кийка, а другий скинув із плеча самостріла і наставив Ксантові на груди.

— Стій, хто йде? — гаркнув перший.

— Ксант Філатін, — засапано відповів хлопець. — З важливим дорученням від Найвищого Сторожа.

Сторож нахмурив чоло.

— Гасло? — зажадав він. Ксант нетерпляче крекнув.

— Скельні демони верещать, — проторохтів він скоромовкою.

— Бо незабаром…

— Гаразд, гаразд, менше з тим, — скипів Ксант. — Мене послав сюди сам Орбікс Ксаксіс. Він бажає особисто допитати в’язня.

Сторожі ззирнулися. Той, що тримав самостріла, з неймовірою похитав головою.

— Орбікс, кажете, Ксаксіс, — перепитав він, сповільна карбуючи слова. — Нам ніхто нічого не казав…

— Як? Ви сумніваєтесь у моїх повноваженнях? — Ксантів голос переріс у товстий, погрозливий рик. — Ну що ж, будьте певні, я постараюся, щоб Найвищий Сторож дізнався, як ви нехтуєте його волю.

Сторожі знову перезирнулися. Користаючи з нагоди, Ксант відвів кийка та самостріла і ступив крок до дверей — дебелих, з іменами колишніх в’язнів, викарбуваними на їхній чорній поверхні. На самому вершечку значилося: «Кулькап Пентефраксс», нижче йшли імена інших Бібліотекарських Лицарів, що сповна заплатили за свою непохитну вірність Великій бібліотеці. «Торвальт Лімбус, Міша Бікс, Естіна Флембель.» І ось, аж у кінці цього сумного переліку, те, чого він шукав:

«Маґда Берлікс.»

Ксант відсунув засуви — верхній, нижній. Геть легковажачи невдоволене бубоніння Сторожів у себе за спиною, хлопець міцно вхопився за клямку і різко на неї натис. Лунко хряпнувши об стіну, двері розчахнулися.

Ксант став на порозі — і йому аж заканудило. Ніколи він не звикне ані до розверстих безодень на кшталт тієї, що зяяла попереду, ані до нестерпного смороду нечистот і смерти. В’язні, скулені на поблизьких полах, на гриміт дверей попадали навколішки і, тужно заламуючи руки, гірко заридали, благаючи прибульця визволити їх.

— Згляньтеся, чоловіче добрий! — голосили вони і п’ялися зазирнути йому в вічі.

— Випустіть на волю! — волав одноокий троль-тягайло.

— Це якесь непорозуміння! Жахливий блуд! — кричав сивий в’язень, світячи тілом із-під злиденних лахів, решток колись розкішної професорської мантії.

Насилу відірвавши погляд від нещасних арештантів, Ксант спинив його на вузькому відкритому сходовому марші, що провадив до полудашка. Посеред нього заціпеніла Марта. Вона сиділа спиною до Ксанта, і дві довгі грубі коси спадали ззаду на шкіру її літунського костюма.

— Встати, як заходить Сторож! — гримнув Ксант, спускаючися сходами.

Маґда спроквола оглянулася.

— Уставай, покидь! — звелів Ксант суворим, крижаним голосом. — Підеш зі мною. Найвищий Сторож воліє продовжити твій допит.

Маґда відвернулася, але й гадки не мала вставати. Ксант підійшов до дівчини і брутально копнув її бутом.

— Я сказав устати! — повторив він. Маґда не зворухнулася. З роздратованим риком Ксант нахилився, вхопив дівчину за руки і живосилом поставив на ноги.

— А-а-а! Ой! — закричала Маґда, коли Ксант заламав їй руку за спину. — Болить!

— Цить, бий тебе Небо, — засичав їй на вухо Ксант, — і роби все, що скажу.

Зійшовши сходами нагору, він брутально випхав її за поріг, а відтак провів повз варту і далі до наступного верхнього маршу сходів. І тільки коли вони подолали його, а Сторожі зникли з очей, Ксант опустив трохи нижче її заламану руку і, нахилившись, прошепотів на самісіньке вухо:

— Іди просто. І щоб мені анічичирк.

Тим часом двоє Сторожів, стоячи перед відчиненими дверима камери, повернулися лицем один до одного.

— Щось не подобається мені цей хлоп’яга, — озвався один, погладжуючи пальцем спусковий гачок на самострілі. — Як по-твоєму, що собі намислив наш старий машкароморд?

— Хиндя його знає, — знизав плечима другий. Він постукав довбенькою по випростаній долоні — раз, другий, третій, — потім рішуче обіпнув її покрівцем і почепив на ремінь. — Не знаю, як ти, — проголосив він, — а я, Найвищого Сторожа тут згадано чи не Найвищого, іду по Леддікса. Зрештою доглядач клітки — він, і, як на те пішло, бібліотекарка — його бранка.

Тим часом у темному горішньому переході у Ксанта і Маґди вийшла несподівана загайка.

— Не ступлю далі ані кроку! — заявила дівчина, повертаючись до Ксанта.

Той пустив її руку.

— Маґдо, — стиха проказав хлопець, — я хочу врятувати тобі життя.

— Врятувати мені життя? — Від неймовіри Маґді аж сперло дух. — А пам’ятаєш, як ти мене бив? Як називав бібліотекарською покиддю…

— Вибач, — різко урвав Ксант. — Але інакше я не міг. З мене ні на мить не зводили очей. І якби з’явилася призра, я склав би тобі компанію в ритуальній клітці як принада для скельних гемонів. Утім, ще не пізно мене туди запроторити, а отже, поквапмося, — додав він.

— Ти мені замалим руки не зламав! — поскаржилася Маґда, потираючи занімілий лікоть.

— Маґдо, будь ласка, — благав Ксант. — Коли викриється твоя пропажа, волорожачим ріжком просурмлять алярм, і тоді пиши пропало. Проти нас стане вся вежова Сторожа. Кажу тобі, слід чимборше звідси вимітатися.

— Ксанте, а з якого дива тобі вірити? — вперто правила своєї Маґда, і в її зелених очах спалахнули гнівні вогники. — Ти зрадив бібліотекарів з Озерного приплаву. Ти служиш Найвищому Сторожеві Ночі. Ти брешеш. Замазуєш очі, та й годі. — Дівчина похитала головою. — Чому я маю вірити тому, хто носить на грудях емблему з зображенням превражого темнолесника?

Ксант підвів голову, його фіялкові очі повнилися смутком.

— Що правда, то правда, — погодився він. — За моїми плечима чимало ганебних учинків. Вони жахливі, і їм нема прощення. Але ти — ти, Маґдо, — саме ти пробудила в мені спогади про краще життя, а з ними — і мрію покинути це місце — розпрощатися з ним назавжди. Ходи зі мною, Маґдо, і я допоможу тобі повернутися назад до бібліотекарів. — Голос його затремтів. — Час мені спокутувати свої страшні гріхи.

Маґда зміряла поглядом голену Ксантову гирю, його юне обличчя — і скривила губи.

— Ти повернеш мене до бібліотекарів? — запитала вона. — Обіцяєш?

Ксант усміхнувся.

— Даю тобі слово.

Маґда простягла руку, і Ксант удячно її взяв.

— Скористаємося кошиками, що в них патрулі Сторожів спускаються в Нижнє місто, — пояснив він. — На Східній пристані. Спустимося на землю, а там і до Каменосаду рукою кинути. Я знаю шлях, що веде у Нижнє місто в обхід Осип-Міста…

— Тоді гайда! — мовила Маґда, ступаючи вперед. — Чого ми ждемо?

— Стій, — зупинив її Ксант. — Нам сюди!

Отак удвох — Ксант попереду, Маґда за ним — вони й рушили, пробираючись лабіринтом сходових маршів та переходів. Хлопець не спинявся ні на мить. Він без вагань то брав праворуч, то звертав за ріг ліворуч, то йшов просто. Тут, на долині, біля самої вежової основи, Сторожів сливе не було. Воно й не дивина, думала Маґда, тут такий сморід, що задихнутися можна! Тим часом Ксант круто взяв праворуч і почимчикував довгим тісним коридором, прямуючи на світло, що струменіло ген у його кінці.

— А ось нарешті й вона, — озвався Ксант. — Східна брама. — Він рвучко зупинився і взяв Маґду за руку. — Мало не забув, — прошепотів хлопець. — Кошики під охороною.

Маґда ошелешено зорила, як він сягнув до горішніх застібок і скинув свою чорну кирею з каптуром. Підсподом виявилася ще одна кирея, точнісінька копія першої. Ксант простяг їй одежину, і Маґда скривилася з огиди.

— Це тобі. — Хлопець кивнув на її зелений літунський костюм. — Надінь, щоб не муляти очей.

Маґда через голову нап’яла на себе важенну кирею, ще теплу від гарячого Ксантового тіла. Підкасала рукави, обсмикнула тканину, провела рукою по зображенню темнолесника з роззявленою пащекою, що тепер красувалося на її грудях, і лячно здригнулася.

— Напни каптура, — звелів Ксант, і накинув на голову свою відлогу. — На вулиці розмовлятиму тільки я.

Ступаючи пліч-о-пліч, вони вийшли з тунельного присмерку — і мимоволі замружилися від денного світла, яскраво-сліпучого після кіптявих вежових світників. На далекому кінці довгого просторого помосту висіло шість кошиків. Вони погойдувалися на линвах блоків, прикріплених до консольної балки — по три з кожного боку. Єдиний доглядач — підстарок-дрібногоблін — підвів очі на прибульців, що прошкували до нього.

Дрібногоблін мав на собі таку саму чорну кирею, тільки завелику на нього на кілька розмірів. Рукави були закасані по лікті кощавих рук, які міцно стискали меча.

— Гасло, — зажадав дрібногоблін.

— Скельні гемони верещать, — відгукнувся Ксант.

— Бо… бо незабаром… — Дрібногоблін зсунув брови, на його обличчі малювалося збентеження. — Дуже добре, — провадив доглядач,і голос його затремтів, наче він боявся, що зараз йому читатимуть мораль. — Якісь справи в Нижньому місті, га, Сторожо?

— Не твій клопіт! — відрубав Ксант і розгонистою ходою поминув дрібногобліна. Маґда йшла за ним по п’ятах.

Дрібногоблін відступив набік і заплутався в довжелезних полах киреї. Ксант уже був коло найдальшого кошика. Він заліз у нього і допоміг умоститися Маґді. Сам притулився на високому сидінні з педалями, після чого відчепив ланцюга від швартового кільця.

— Тримайся міцно, — прошепотів він Маґді. Хлопець пропустив ланцюга через свої руки і поставив ноги на педалі спускового механізму.

Дрібногоблін пантрував за ними від входу до вежі. Колись він був презавзятим рубакою, сік на капусту плескато-головців та молотоголовців, удвічі більших за себе, і частенько здобував найпочесніші трофеї. Та нині битви для нього існували хіба як туманні спогади. Кістки дрібногоблінові були старі, м’язи — хирляві. Сила не та, щоб орудувати мечем у баталіях, і очі не досить зіркі, аби давати собі раду з гарматами на помостах, тож довелося пошитися у кошикові доглядачі. То була одна з найнижчих посад у Вежі ночі, але мала і свої плюси. Леддікс щедро платив дрібногоблінові за те, що той був його очима й вухами.

Двійко сторожів щезли з очей, і дрібногоблін оскальнувся. Справи у Нижньому місті, а якже! Він підійшов до краю пристані й засвистів — довгим товстим свистом.

Тим часом кошик линув донизу, і Маґда тільки охала та ахала: їй не подобалося, що він підозріло крутиться і хилитається з боку на бік. Не раз і не два борознила вона небо у повітряному човні, та чи можна було порівняти лет її улюбленої, власноруч витесаної «Нетлі», що слухалася найменшого поруху, — з теліпанням цього рипучого кошика, що висів на іржавому ланцюгу і не будив жадної довіри.

Що нижче вони спускалися, то ближча ставала уражена пошестю Санктафракська скеля. Якоїсь миті Маґда навіть могла торкнутися рукою крихкого каменю — і торкнулася б, якби не острах, що від дотику ненадійний кошик знов закрутиться. Печеристий камінь був весь у тріщинах та розколинах і від плавучої брили щомиті міг відпасти чималий кругляк і загусти вниз. Ось перед Маґдою промайнула сіренька істотка з довгими ворушкими вухами: здіймаючи звої куряви, вона проплигала крихкою скельною поверхнею і пропала з віч.

— Незабаром порівняємося з Санктафракським лісом, — озвався Ксант. Стиха порипуючи, крутилися педалі спускового механізму.

Маґда кивнула головою. Ще мить — і чорна понівечена скеля замінилася на гігантські дерев’яні колони та поперечки, які утримували її над землею.

— Санктафракський ліс, — прошепотіла дівчина, і голос їй побожно затремтів.

Не дивниця, що його звуть лісом, подумала Маґда. Щоб звести його, малося вирубати чи не половину Темнолісу! Дівчина оглядала велетенські сторчові колони, що стриміли з землі, мов стовбури вікодавніх дерев, безладну мішму стоянів та підпор, перечок та бантин, схожих їй на гілля, і їй спало на думку, що слово «ліс» — найкраща назва для цієї місцини.

Чорний ліс. Нескінченний ліс. Живий ліс.

Здавалося, сюди перенеслися не тільки зрубані дерева Темнолісу, а й сам його дух.

Цей так званий «ліс», оскільки він знав, мав подвійне призначення. По-перше, мав оберігати Нижнє місто від уламків плавучої скелі. І хоч не завжди те виходило, про що промовисто свідчили жахливі руїни Осип-Міста, завдяки проникливості Вокса Верлікса та безперервній, виснажливій праці робітників-невільників шкоду пощастило звести до мінімуму. Друге призначення загалом видавалося доволі сумнівне. Ні для кого не було таємницею, що Сторожі — на відміну від бібліотекарів, які були прямо протилежної думки, — вважали: якщо котрійсь блискавиці судилося зцілити плавучу скелю, то треба докласти всіх зусиль, аби скеля не торкнулася землі. Це стало причиною жахливого розламу між ними і пояснювало їхню чорну обопільну ненависть.

Маґда повернулася до Ксанта.

— Скажи, ти віриш у святу блискавку? — запитала вона. — У ту, що зцілить плавучу скелю?

Ксант помовчав і підвів очі. Кошик крутнувся знов.

— Як Сторож — вірю, — відрік він, — хоча спільні з бібліотекарями студії на Озерному приплаві похитнули мою певність… — Він знизав плечима і знову скупчив увагу на їхньому затяжному спускові. — Хто знає, може, не мають слушності ні ті, ні ті, — додав він за хвилину. — Може ні в небі, ні в Темнолісі не знайдеться ради на кам’яну пошесть.

Маґда похитала головою.

— Як Бібліотекарський Лицар я зобов’язана вірити, що в Темнолісі знайдеться спасенний лік. Але чому Сторожі так ненавидять нас за цю віру — ось що для мене загадка! Хіба в нас не одна мета?

Ксант відвернувся.

— Маґдо, я теж над цим думав. Лихо в тім, що уми Сторожів отруєні небознавством та заздрощами. Пошесть уразила не лише камінь. Шкода тільки, що я запізно прозрів, — стиха додав він.

Кошик перехнябився, відтак вирівнявся знов. Маґда проковтнула клубок у горлі й схопилася за кошикові стінки, аж побіліли кісточки на пальцях. Кошик легенько повернувся, і вона побачила перед себе темряві надра гігантської дерев’яної конструкції та почула дивні сики, немовби з вузького отвору вихоплювалося повітря. Маґда обернулася на звук — і примітила схожу на кажана істоту з гакуватими крильми та довгим м’ясистим сисальцем. Тварина майнула у присмерку риштувань і сіла в одне з кострубатих кубел, якими була обсаджена широка перечка. То був карликовий гнилесмок.

Свистючий із придихом згук посилився, і Маґда зрозуміла: гнилесмок не один. У темряві за ним, щільно загорнувшись у власні крила, сиділо ще з дванадцятеро карликових хижаків. У носі закрутило від ядучого смороду їхнього посліду. Простим оком було видно, що на сідалі знайшла собі притулок ціла зграя гнилесмоків. Вони зліталися сюди щоранку і відпочивали у мороці, дожидаючи настання ночі. А гнилесмок, якого Маґда постерегла першого, мабуть, чи не відбився від зграї…

Хитнувся кошик, шугаючи далі вниз, і гнилесмоки щезли з очей. Повітря виповнилося новими звуками. Звуками мозольної праці. Тут пиляли, рубали, ритмічно гримали незліченними молотами — і те все під невмовчну пригру розпачливого голосіння та приглушених стогонів.

— Праворуч, а тепер спробуймо ще раз! — заревів зичний горловий голос. — Ану підставляй спини! — Цвьохнув гарапник, йойки подужчали. — Піднімай вище! Вище1.

— Невільницькі гурти, — понуро буркнув Ксант. — Робота в лісі не припиняється ні вдень, ні вночі.

У повітрі лящав роз’ярілий наглядачів голос.

— Недоумку! — загорлав він, і знов, ще голосніше, ніж перше, хвисьнув його нагай. — Ще раз таке утнеш, і я скручу твої кістляві в’язи!

Маґда пощулилася.

Ксант, ні на мить не спиняючись, крутив педалі, кошик не переставав спускатися, і ось Маґда упритул наблизилася до невільницького гурту. Дівчина зойкнула — і затисла собі рота.

Ні, Маґда знала, що життя невільників було не мед, а надто тих, кого засуджували до робіт у Санктафракському лісі. Та чи знайшлися б слова, щоб описати жалюгідних сарак, яких вона бачила зараз?

Невільників було душ із дванадцятеро, зібраних з усіх кінців Світокраю. У чорношкірих патлатих істотах їй пощастило розпізнати риси міських гномів, гоблінів-бражників. Нетряк, троль-тягайло, пара плескатоголових гоблінів… Коли ти попадав на каторгу в Санктафракський ліс, ніхто не допитувався, хто ти і де твій край.

Сіромашні невільники, одягнуті в самі лише настегенні пов’язки, важачи головою, балансували на благеньких риштуваннях та вузьких дошках. Знемагаючи під вагою залізнодеревної бантини, вони відчайдушно перли її на вказане місце. Вигляд небораків викликав у Маґди сльози. Усіх рабів споріднювало те, що їхні напружені м’язи скидалися радше на вузлувате мотуззя, а випнуті кістки — на паліччя. Їх тут морили голодом.

— І нічим ти їм не допоможеш, — самими губами прошелестів Ксант.

— Знаю, — скривилася Маґда. — Що може бути гіршого!

Невільники раз по раз намагалися висадити важку поперечку на потрібну висоту, і їхні стогони здіймалися й опадали, мов хвилі.

— Вище! Вище! — ревнув чийсь голос, і з присмерку на світло виступив молотоголовий гоблін у рогатому мідяному шоломі та важких шкіряних обладунках. Він ляснув гарапником. — Ще на півступня! — зарепетував наглядач, підганяючи рабів наперед.

Ураз почувся притлумлений зойк, і Маґда побачила, як один гоблін-бражник спіткнувся і впав навколішки. Знову розляглися стогони: решта невільників, ризикуючи зірватися з бантини, щосили тужилися утримати залізнодеревну перечку. Роз’юшений молотоголовець приступив до тремтячого гобліна, схопив його за шкірки і відірвав від бантини.

— Я тебе попереджував! — просичав він. Ти не вартий того клопоту, якого нам завдаєш. — Він струснув перепудженим бражником і міцно взяв його за лікоть. Тоді обернувся до решти. — Тепер вам доведеться працювати ще щиріше!

З цими словами він схопив бражникову голову і різко крутнув її праворуч. Щось сухо хруснуло.

Маґда нажахано заволала.

Молотоголовець крутнувся на п’ятах і вирячився на дівчину.

— Сторожі, еге? — вишкірився він.

Маґда похнюпила очі. Добре, що кирея мала каптура: не видно заплаканого обличчя!

— Моє шанування! — відгукнувся Ксант, на хвильку перестаючи крутити педалі. — Радий бачити, що майбутнє святої Санктафракської скелі доручено таким надійним рукам. Про твої старання дізнається сам Найвищий Сторож.

Убивця скинув із помосту обм’якле тіло мертвого бражника і стояв, узявши руки в боки.

— Допоки старий машкароморд буде нам платити, ми будемо пильнувати цієї дорогоцінної скелі, — прогарчав він. Крива посмішка, оголивши разом із суцільними щербами і його ниці наміри, блискавкою промайнула по обличчю молотоголовця. — А ви не позичили б робочих рук?

Ксант промовчав і з подвоєною енергією закрутив педалями спускового механізму.

Маґді відібрало язика. Її до глибини душі вразив стан невільників, приречених працювати до цілковитої знемоги. У дівочій пам’яті знову і знову оживало наглядачеве звірство. Кошик стремів донизу, стогонів не було вже чути, але дівчина знала: вона пам’ятатиме це до гробу.

— Маґдо, — Ксант повернувся до юної бібліотекарки. Та вона й не ворухнулася, з головою поринувши в роздуми. — Маґдо! Ми вже прибули. — Кошик м’яко гупнув на землю, і Ксант, щоб ланцюг не розкручувався далі, застопорив гальмівний важіль, зслизнув із сидіння і вискочив із кошика. — Маґдо, — промовив він утретє і потермосив дівчину за плечі. — Ми сливе допевнилися свого. Найгірше позаду.

— Так, для нас, — хмуро погодилася Маґда.

Із Ксантовою допомогою вона покинула кошика і розгублено роззиралася круг себе.

— Чогось шукаєте? — прохарчав чийсь голос.

Маґда сахнулася з несподіванки. Ксант обкрутився на місці — перед ними, згорнувши на грудях здоровенні руки, стовбичив Сторож-нетряк.

— Скельні гемони верещать, — промовив хлопець. Сторож обкинув його зневажливим поглядом, і на вустах його зазміїлася крива посмішка.

— Ге, знайоме обличчя, — стрепенувся гоблін, і очі його хижо заблищали. Він зняв з пояса важку булаву. На гострих шпичках заграло яре сонячне світло.

— Негайно вступися! — скомандував Ксант, і голос його затремтів з люті. — Я — Ксант Філатін, виконую доручення самого Найвищого Сторожа. Якщо він узнає про це неподобство…

Тут пітьма за його спиною заворушилася, і з неї виступила якась личина: хтось жилавий, із зализаним волоссям та тхорячим писком.

— Найвищий знатиме про це неподобство дуже хутко, — прорипів він.

— Леддікс! — ахнув Ксант і сполотнів.

— Що, Ксанте, не сподівався мене здибати? — усміхнувся доглядач клітки. — Невже ти так і не допетрав, що я не спускав тебе з очей? — Він тихенько хихикнув. — Довго я чекав на цю мить, підступний мій друже. Страх як довго…

— Леддіксе, ти… ти робиш велику дурницю, — зауважив Ксант. — Я тебе остерігаю.

— Ти остерігаєш мене? — Леддікс скривився, вдаючи подив. — О, та ти слизняк, Ксанте Філатіне. Підлестився до Найвищого Сторожа і забиваєш йому баки, своїми зрадецькими побрехеньками наструнчуєш його проти мене. — Його обличчя скам’яніло. — Але тепер ти теліпаєшся у мене на гачку, мов тлуста риба-болотниця, що взяла принаду…

— Та як ти смієш! — скричав Ксант із крижаною люттю, на яку тільки міг здобутися.

Леддікс ляснув пальцями, Сторож-нетряк шарахнув до хлопця і замахнувся булавою.

— Ксанте! — зойкнула Маґда.

Та було вже запізно. З огидним хрустом важка ґудзувата булава опустилася на його тім’я. Ксант іще встиг побачити зловтішну Леддіксову осмішку, жорстокий вищир переможця. Тонкі губи. Руді зуби. Неживі очі… А потім — ніщота.