Вокс

Розділ п’ятий Номер одинадцятий

Рук відчув, як волосся ворушиться йому на потилиці — такий страх і відчай бриніли в тоненькому, схожому на дитячий голосочку.

— Їсти хочеш? — запитав він лагідно. — Я маю кілька сушених байрак-ягід. І окраєць чорного хліба…

— Води, — попрохала Гільда. — Пане, чи не знайдеться у вас трохи води? Я помираю зі спраги.

— Так, так, — поквапно відповів їй Рук і відчепив від пояса пляшку з водою. — Ось! — Він сягнув рукою в той бік, звідки долинав голос.

Хлопець відчув, як рука бранки ковзнула по його пальцях і взяла баклагу. Розляглося булькання — звук ковтків. Рук усміхнувся, потішений, що хоч у такий спосіб зумів допомогти бідолашці.

— Дякую, пане, — відповіла по хвилі Гільда, — від щирого серця дякую.

Рук знову простяг руку. Він відчув, як пляшка торкнулася його пучок, та не встиг він її схопити, як вона вислизнула зі жмені й брязнула об дно клітки.

— Ой, яка прикрість! Не гнівайтесь на мене, пане! — зойкнула Гільда. — Далебі, мені дуже прикро!

— Нічого, Гільдо, — заспокоїв Рук. — Не переймайся!

Він присів і, понишпоривши в кишенях — лівій і правій, — добув із кожної по маленькому шорсткому камінчику. Відтак поклав їх на долоню один біля одного — і всю клітку враз осяяло тепле жовте світло. Гільда ахнула.

— Лелечки-леле! — вигукнула вона. — Чарівні камені!

Рук усміхнувся.

— Небесні кристали, — пояснив він. — Мені їх подарував сам Професор Світлознавства у Великій бібліотеці.

— То ви бібліотекар? — запитала Гільда, і голосок її побожно затремтів.

Рук зиркнув на її допитливе личко, на широко розплющені, здивовані очі. Тьмяне світло небесних кристалів освітило її кінчасті вушка, грубезну фарбовану косу, широкий ніс…

— Ага, так ти дрібногобліниха, — сказав він.

— Так, щонайщиріша, — підтвердила Гільда. — Бідна дрібногобліниха зі Східного кварталу. Я йшла з дорученням від моєї бабусі, еге ж, саме так, пане, коли ті гобліни натюкали на мене своїх вовків, знічев’я, пане, задля розваги… Всього-но задля розваги… — Маленька дрібногобліниха схопила голову в руки і заридала.

Рук поклав долоню їй на плече і легенько його стис.

Гільда підвела личко, воно було мокре від сліз.

— Моя бабця, пане, — вбога швачка, як мовиться, швачка з пуп’янку. А тепер має клопіт із здоров’ям, втрачає зір. Бабуся в усьому покладається на мене, он воно як… О, не гнівіться на мене, пане, що я нічим не змогла віддячити вам за воду…

— Не журіться, Гільдо, все буде добре, — запевнив Рук. Тільцем дрібногоблінихи знову струснули важкі ридання, вона міцно вхопилася за хлопцеву руку.

— О, пане, оті вовчиська!.. — тіпалася в риданнях Гільда. — Як вони виють, пускають слину і гарчать… Добродію, вони бігли за мною слідом. А я… я подумала, що перехитрую їх, і сховалась у люк водозбігу… — Бранка тяжко зітхнула. — І ось що з того вийшло! — заголосила вона, і сльози знову ринули їй по щоках.

— Буде, буде, — втішав її Рук. — Повір, я розумію, що діється у твоїй душі.

— О, пане! — Бідолашка, ридаючи, кинулася до Рука і обвила його шию худенькими ручками. Кошик захилитався, з далеких закутків тунельного лабіринту до Рука долетів писк щуроптахів. — Але тепер усе буде гаразд, правда, пане? — запитала вона. — Ви ж бо не привид — ви справді живете й дихаєте, справді Бібліотекарський Лицар із чарівними камінчиками і всім таким. — Гільда дедалі міцніше стискала Рукову шию.

— Атож, так воно й буде, — трохи розгублено відказав Рук і незграбно погладив її по спині.

Погляд його зупинився на клітковому отворі, на його загнутих досередини гостряках у себе над головою. Упасти сюди — не штука, а вибратися зась! Ця ловецька яма — ідеальна пастка.

Ридання Гільдині поволі вщухли, її обійми вже не душили Рука. Затиллям долоні вона втерла очі й знову сіла, де сиділа.

— А як воно там? — пропищала вона.

— Де — там? — не зрозумів Рук.

— На Вільних галявинах, — пояснила Гільда. — Ви ж Бібліотекарський Лицар, то, напевне, там бували. Як там живеться? Невже так чудово, як розповідають? Бабця каже, що всяк там дихає повітрям волі й почувається в безпеці. Усі завжди ситі, ніхто зроду не буває битий — мовляв, найщасливіше місце у Світокраї!

— Щира правда, — замріяно промовив Рук. — Ця місцина, мов той маяк променіє світлом у самісінькому серці похмурого Темнолісу. У всьому Світокраї немає сторони над Вільні галявини. Там ростуть предковічні сосни і яскріють кришталево прозорі озера, а небо ночами міниться міріадами ясних зірок.

Гільда боязко глипнула на Рука.

— Як ви гадаєте, побачу я її колись на власні очі? — запитала вона.

Рук нахилився до полонянки, взяв її руки у свої і легенько стис.

— Я цього певен, — відказав він.

Гільда щасливо всміхнулася і кивнула головою.

— Я теж, — сказала вона палко. — Ви тут біля мене, тож усе буде гаразд.

І тут угорі, над їхніми головами, голосно загриміло. Почувся скрегіт заліза об камінь. Гільда зойкнула.

— Вони, — прошепотіла маленька дрібногобліниха.

Рук кивнув головою. Він підвівся, швиденько порозтицював небесні кристали на свої місця в кишенях і скинув очима вгору. Там саме хтось відсовував ляду, від чого світляний промінчик розростався на очах, мов місяць, що за лічені секунди проходить усі свої фази. Від цього скреготу Рукові забігали по тілу мурашки. Ще мить — і в отворі люку показалася чиясь дебеленна голова.

— Ну, що ми тутечки маємо? — хрипко пробубонів чийсь голос. Світло ринуло із-за його плечей і відбилося в очах в’язнів підземелля. — Якщо не брешуть мої очі, дві душі. — Він плеснув у долоні. — Гарненький вилов!

— Що ж, бери їх, підтягуй, — владно гарикнув другий голос, — погляньмо на них зблизька!

Рук обернувся до Гільди.

— Тобі нічого не буде, — запевнив хлопець. — Я обіцяю. Дрібногобліниха кивнула головою, не зводячи з нього довірливих, широко розплющених очей.

— Дякую вам, пане, — прошепотіла вона.

Клітка різко сіпнулася і шугнула вниз. Гільда заячала, Рук однією рукою спіймав її за плече, а другою вхопився за пруття. Знадвору хтось вибухнув брутальною лайкою, ляснув гарапник. Спустившись на кілька ступнів, клітка спинилась.

— Її треба тягти, Кроте, бовдурисько ти безмозкий, несамовиті заволав гарикало. — Присягаю Небом, я зварю тебе на клей! ТЯГНИ!

Голос сердитою луною прокотився по підземеллю, йому відповіли стривожений щебет і попискування цілого хору пуроптахів та рябощурів. Клітка шарпнулася і повільно пішла вгору. Гільда запхинькала, її пальці вп’явшись у пруття, немов прикипіли до нього. Рук дивився у шпари між лозинами — і бачив поточеного іржею риштака, а трохи вище — драбину, що вела тепер у пастку. Нарешті клітка глухо гупнула і зупинилася просто під люковим отвором.

З отвору коша, оперезаного повернутими досередини шпичаками, спустилася обіпнута шкірою жердина і спинилася за кілька вершечків від Рукової маківки. Почулося клацання, і жердина розпустилася, перетворившись на важкий велетенський парасоль. Угорі почулося бубоніння, парасоль різко смикнувся і помандрував назад. Зачепивши за шпичаки, він вивернув їх назовні, від чого ті стали схожі на пелюстки якоїсь гидомирної квітки.

У в отворі показалося чиєсь дебеленне ручисько, злапало Рука за комір літунського костюма і підняло в повітря укупі з Гільдою, що припала до хлопцевих колін. Ще мить — і Рук опинився віч-на-віч із вайлуватим бардадимом — чубатим гобліном із налитими кров’ю очима, випнутою спідньою щелепою і пошрамованою шкірою. Увесь його вигляд красномовно свідчив: щасливчиком долі той гоблін не був і мав за плечима не один десяток запеклих січ. Він був закутий у важкі обладунки, а під пахвою стискав каналізаційну ляду, від чого та здавалася не важчою за віко від барильця деревного елю.

У гобліна з-за спини визирав віз — крита балагула, сплетена, як і клітка, з лісовербу. Балагула була запряжена парою понурих зубощирів-скрадайл, а на передку сидів візничий — кощавий міський гном. Ув одній руці він тримав віжки, у другій — олівця.

— Ну, і що ми маємо? — прощебетав міський гном. Він лизнув кінчик свого куцого олівця і підніс руку, наготувавшись писати.

Чубатий гоблін, не випускаючи бранців із руки, прискіпливим оком озирнув свою здобич.

— Здоровила та опецька, — прохрипів він глибоким, горловим голосом.

— Кроте, а чи не можна бодай трішечки докладніше? — не без сарказму перепитав міський гном.

Кріт збрижив своє важке чоло.

— Дрібногобліниха, — озвався він до візника, який нотував подробиці на невеличкому берестяному сувої.

— Стать — жіноча, чоловіча? — не вгавав міський гном.

— Оте буде дівчисько, — відказав Кріт. — А оте, що з нею… — Він нахмурився і впритул наблизив свою тупу звірувату мармизу до Рука. Той аж скривився від гоблінового дихання, вологого і смердючого. — Не знаю, Прискіпо, — озвався він, і обличчя його розпливлося у дурнуватій осмішці, — мені чомусь видається, ніби ми злапали Бібліотекарського Лицаря.

Міський гном скочив з балагули і вмить опинився біля Крота.

— Ти певен? — запитав він. — Бібліотекарський Лицар, кажеш? А дай-но я гляну.

Кріт обернувся до свого напарника, розтис руку, що тримала Рука з Гільдою, і ті, мов лантухи, бухнули просто під ноги міському гномові.

— Гей, Кроте, не дурій, мугиряко макоцвітний! Обережніше з товаром. Якщо він і справді бібліотекар, нам попалося велике цабе, розумієш? — Прискіпа схилився над лежачим Руком, скорченим на слизькій бруківці.

Коли глумлива мармиза міського гнома наблизилася до Рука впритул, хлопець, скориставши з моменту, зірвався на ноги і вихопив меча…

Та міський гном тільки розреготався.

— Добре, добре, добре, — проказав глумильник. — Він таки справді Бібліотекарський Лицар. Поза всяким сумнівом! Ти, Кроте, береш його на себе, парубійко він нівроку. А я заходжуся коло дівчиська.

Рук почув за спиною товсте гарчання чубатого гобліна. Міський гном тим часом замахнувся своїм страхолюдним гарапником і шмагонув ліворуч від Рука. Лясь! — і маленька дрібногобліниха заячала з болю: батіг зміюкою обвив її шию.

— Пане… допоможіть… — прохрипіла Гільда, коли міський гном, туго напинаючи гарапника потяг дрібногобліниху до себе.

Рук обернувся і побачив, як чубатий гоблін зводить над ним свої ручиська. Хлопець весь підібрався.

— Пане… хр-р-р… — задихалася Гільда.

Кепські справи. Треба щось робити. Рвучко озирнувшись, Рук устиг завважити Прискіпу: той цупив до балагули маленьку безпорадну дрібногобліниху. І тут на хлопця ринув Кріт. Рук зробив відчайдушний стрибок, ухиляючись, і махнув мечем. Сяйливе лезо розітнуло шкіряний батіг, визволивши Гільду, а коли він зводив меча знов, зачепило ще й Прискіпу.

На камінні плити бризнула кров.

Кріт завмер на місці, вирячившись на Прискіпу. На якусь жахливу мить усе довкола, здавалося, заціпеніло. Та коли міський гном, схопившись за черево, грьопнув додолу, озвірілий гоблін задер здорову, мов казан, голову і заревів не своїм голосом.

— Прискіпа! — волав гоблін. — Ти поранив Прискіпу! Його вуха, порослі жмутами волосся, тремтіли. Баньки налилися кров’ю.

— Гільдо, тікай! — закричав Рук, міцніше стискаючи держак меча.

Звівши руки догори, чубатий гоблін знову порвався в атаку. Ось він зробив широкий замах, щось засвистіло в повітрі… Просто на Рука летіло, мов із пращі пущене, важенне металеве кружало — накривка каналізаційного люку. Рук отерп, ноги прикипіли до землі…

Краєчком ока він устиг примітити, як майнуло зелене плаття: то пригнулася, ухиляючись від залізяки, Гільда…

БАБАХ!..

Люкова накривка з усього маху черкнула Рукову голову, меч, випавши з рук, брязнув об бруківку.

Ув очах спалахнуло сліпуче сяйво, тіло обдало морозом — і все поринуло у темряву.

Рука очутив різкий поштовх. Де я? подумав хлопець. Ще один поштовх… другий…

Рук напевняка рухався, щось везло його, підстрибуючи і торохтячи по кам’яній бруківці. Кожен різкий порух озивався болями в тілі, болем пульсувала голова. Рук їхав у якомусь повозі. Зусебіч долинали приглушені стогони.

Повільно, страх повільно хлопець розліпив повіки — і примружився від світла. Він сидів у фургоні, і сонце, проникаючи крізь плетений верх, цяцькувало химерним світляним мереживом його пасажирів.

— Зважай на вибоїни, бецмане безклепкий! — озвався спереду пронизливий голос. — Мене корчить від кожного поштовху. Мій новий плащ весь просяк кров’ю, і винен у всьому ти, нікчемний лантуху з тельбухами!

— Даруй мені, Прискіпо. Хлопчисько виявився трохи заметкий для мене. Та хай там як, а я таки його злапав, еге ж? — пролунала хрипка відповідь.

Рук підвівся на лікті, ледве тамуючи зойк від раптового стугону в голові, й роззирнувся. Виявляється, він лежав лицем до лиця зі старим живолупом, чия червона чуприна вже сріблилася сивизною. Він перевернувся на другий бік. Живолуп був не єдиний його сусіда, у фургоні їхали ще й інші пасажири, але облич їхніх, хоч як він напружував зір, Рук так і не розгледів. Замість них — самі невиразні розпливчасті плями! Було тут двійко блудів із вухами, що тріпотіли, наче крильця лісової молі, бардадим-нетряк, який хропів на весь фургон, і якась дивовижна істота з лускатою шкірою, тоненькими, мов дудочки, вухами і товстим гребенем, що сягав йому від маківки до середини спини.

— Він пробудився, — пробубонів хтось у кутку фургона.

— Агов, бідолашний голодранцю! Оклигав, щоб побачити свою нову домівку, га? Свій Санктафракський ліс…

— Якщо сорокухи не доберуться до нього перші!

Рук лячно здригнувся. У небі над головою кружляв і лиховісно крякав самітний білий крук. Його крила нагадували весла, якими птах розтинав густе млосне повітря. Жарота, жарота немилосердна! Рук ледве дихав. І досить було бодай трохи повести очима, як пульсація в голові переходила в нестерпний стугін.

Він підніс руку і пучками обмацав ліву скроню. Кістка занила, він глянув на пальці й побачив на них запечену кров.

Вуличні хідники обабіч торохтючого фургона чимраз жвавішали. Крізь просвіти між дошками Рук очманіло дивився на купців, гендлярів, загони озброєних Сторожів. Деякі з них позбивалися в купки. Більшина сунула в той самий бік, що й їхня чортопхайка. Попереду вся дорога була затоплена величезною юрмою, нестримною, галасливою, гудючою. Повітря повнилося цокотом, брязком, стогонами, криками та — з часу до часу — пронизливим ячанням ріжка, від якого Рук болісно морщився.

— Ліворуч! Ліворуч! — лементував міський гном. — Нам сюди! — показував він чубатому.

Кріт нап’яв віжки, і балагула в’їхала у низький і тісний арковий прохід, звідки викотилася на широкий майдан, де стояв несусвітній гамір і життя кипіло в ключ. Голова Рукові паморочилася ще дужче. Усе тут сновигало, яскріло барвами, і здавалося, саме повітря здригалося від нестерпного ґвалту. Балагула круто нахилилася і завмерла. Гоблін повернувся кругом.

— Уставайте, збіговисько лайдаків, щурі підземні! — заревів він. —

Приїхали!

Міський гном, тримаючись за живіт, з бідою зліз із передка, дошкандибав до задньої стінки перехнябленої балагули і відімкнув двері. За його спиною виріс чубатий гоблін — із замашним дрюком у руках — і запхався досередини. На очах у безрадного Рука він за кісточки виволік надвір його сусіда — живолупа.

Наступний був Рук. Чубатий уже сягнув по хлопця, але той лишень копнув його ногою по дебеленному волохатому ручиську.

— Обійдуся й сам, — буркнув він. Та щойно Рук зіп’явся на ноги і кров відринула від голови, в очах йому потемніло, і він беркицьнув зомлілий через тіла безпритомних блудів.

— Якби ти не така важна птиця, я просто тут перерізав би тобі горлянку! — рявкнув міський гном, морщачись від болю, і поставив галочку навпроти його імені в берестяному реєстрі. — Кроте, забери відсіль це щеня!

Чубатий гоблін схопив Рука за вилоги форменої куртки юного Бібліотекарського Лицаря і рвонув на себе. Хлопець гойднувся вперед, ударяючись головою об одвірок, — нарешті його витягнуто з балагули й опущено на бруківку. Ноги Рука не тримали. У голові гучали дзвони.

— Сюди, — почувся грубий голос, і двійко плескатоголових гоблінів підхопили хлопця попід пахви і поволочили геть.

Поки Рука тягли до середини майдану, кісточки його ніг та коліна вкрилися саднами. Галас навколо гучнішав. Роз’ярілі крики, змішані з розпачливими зойками, час від часу заглушувалися деренчливими звуками ріжка. Аж ось охоронці зупинилися.

— Кінець, прийшли, — озвався той, що був ліворуч, і голос його, вчувалося Рукові, то гучнішав, то тихішав. — Бібліотекарський Лицар.

— Вигляд у нього трохи пожмаканий, — додав його напарник.

— Залиште його біля мене, — наказав хтось третій. Відчайдушно намагаючись скупчитися, Рук скинув очима на гобліна, що стояв перед ним. Молотоголовець! Його пошрамоване обличчя видавалося то більшим, то меншим, і він немовби водив очима, а кільця у вухах весь час двоїлися. Нараз плескатоголові гобліни-охоронці відпустили хлопця і здиміли. Рук поточився — в один бік, у другий. Йому нестерпно нудило, перед очима все пливло.

Молотоголовець ухопив бранця за руку і вирівняв його.

— Один із Кротових бранців, не я буду! — почувся чийсь голос.

— І що він з ними виробляє — ума не доберу! — озвався другий.

Рук нерішуче підвів очі. Перед ним стояв хтось із піднесеною догори рукою. Хлопець затремтів. Чи не кинджал то блищить у ній — і чи не чиясь то свіжа кров капотить із леза? Невже його збираються зарізати?

Хлопець спробував закричати, але крик застряг у горлянці.

Рука опустилася, і кинджал виявився квачем, умоченим у кармазинову фарбу. Ось він пройшов по Рукових грудях — раз, удруге, — і на куртці заяріли дві червоні сторчові смуги.

— Номер одинадцятий! — прокричав ще один голос, і Рук відчув, як його кудись волочать.

Хлопця потягли далі крізь розбурханий, очманілий натовп. Аж ось крізь загальний галас до Рукової тями пробився новий звук, рипучий і різкий, і, поглянувши в його напрямку, він ще встиг побачити вгорі якесь чудне хитромудре пристосування, перш ніж усе знову розпливлося перед очима. Він знову спробував скупчитися.

На майдані широким колом стояли рівні стовпи, по три ступні заввишки кожен. До стовпів кріпився ланцюг із рівновіддаленими між собою величезними гаками, блискучими під спекотним сонцем. А посередині цієї страхітливої каруселі височів поміст, де сиділа купка гоблінів-педальників, які й запускали цю хитромудру машинерію. Гобліни крутили педалі, рухаючи по колу ланцюга з гаками.

Рук і незчувся, як пара чиїхось величезних ручиськ попала його за плечі й різко відірвала від землі. Почувся хрускіт: гак прохромив на спині його шкуратянку і черкнув гострим вістрям потилицю. А ще за мить ті самі руки відпустили хлопця, і він відчув, що висить на гаку і, безладно теліпаючи ногами, лине по колу вкупі з ланцюгом.

Куди не глянь, усе довкіл кипіло і вирувало. Скрізь шум і гам, хтось ображено верещав, хтось сипав прокльонами; скрізь штурхали ліктями, потай брикалися ногами і час від часу пускали в хід кулаки. Натовп шарахав то в той бік, то в той — усім хотілося вигідно приміститися чим ближче до дерев’яних слупів з напнутим поміж ними ланцюгом.

Рук погойдувався на гаку, а його обмацували, штурхали і смикали чиїсь руки, лапи, кігті. Ланцюг сіпнувся і на мить зупинився. Відразу ж перед постаттю, що відчайдушно борсалася на гаку, з’юрмився натовп. Рукові вдалося вирізнити в загальному галасі кілька голосів.

— Номер дев’ятий. Продається троль-тягайло. Дужа статура, вік молодий. Для візка, бідки чи двоколки кращого не знайти. П’ятнадцять золотих…

— Беру! — пролунав чийсь голос.

— Продано! — прогув ріжок. — Вам пане…

І знову рвучко смикнувся ланцюг, а за ним, мов кепсько випране хустя на сушильній шворці, сіпнувся й Рук.

— Номер десятий, — прокричав інший голос. — Хто придбає цього плескатоголовця? Гоблін у розквіті сил, незамінний на найважчих будівельних роботах… — Натовп помітно пожвавився, загалдикали незграйним хором збуджені голоси, відтак почулося: «Продано!» — і знову над майданом залящала луна від ріжка. — Продано гоблінові з пов’язкою на оці!

Рука пройняв дріж. Його теж продадуть, це лишень питання часу. А його работоргівець — плескатоголовий гоблін, який чіпляв хлопця на гак, — уже старався на всю губу.

— Номер одинадцятий. Молодий, здоровий, дужий. Учений. Бібліотекарський Лицар, а то й щось більше! Кращого не знайти, самі бачите!

Над головою в Рука дзижчали мухи-солежерки. Вони сідали на вуха, на губи, лізли в очі — їх вабили крапельки поту. Загачена літунська шкуратянка немилосердно тисла під пахвами, і відбиватися від осоружних комах було незмога. Рук гримасував і корчився, але мухи не переставали мордувати його, наче розуміючи, що бранець проти них безсилий. Нарешті Рук знеможено заплющив очі.

— А як тобі оцей? — почувся чийсь рипучий голос, і Рук відчув, як його нецеремонно штурхають і тицяють попід ребра. — Що скажеш?

— Щось він мені не дуже, вашмосць, — відповів інший голос, тонкий і пронизливий. — Зіпсує всю забаву. Йому вже й так три чисниці до смерті.

Рук розімкнув тремтливі повіки. Перед ним стояли дві високі птахотварі — струнка сорокуха з фіолетовим оперенням і кістяним ціпом та — в неї на повідцю — жовто-коричневий з бруднуватим відтінком когут-сорокун. Коли той відвернувся, сорокуха голосно клацнула дзьобом і зневажливо пирхнула.

— Ходімо, Сухогруде, — сказала сорокуха, смикаючи за повідець. — Хай він і здихля, а правлять за нього, як за батька.

Рук полегшено зітхнув, коли дві люті жовтоокі птахотварі з гострющими кігтями забралися геть. Одначе радів він недовго. Щойно звіялися сорокухи, як їхнє місце посіла похмура личина в чорній рясі, приоздобленій білою емблемою темнолесника з роззявленою пащекою. Сторож ночі!

— Скільки? — запитав прибулець деренчливим фальцетом.

— Для вас, добродію, сімдесят п’ять, — прокричав на відповідь той самий плескатоголовий работоргівець, що почепив Рука на гак.

— Даю тридцять, — відказав Сторож. — Він калічний, а мій пан, Найвищий Сторож Ночі, любить, щоб його бібліотекарі й ґанджу не мали…

— Шістдесят, — не здавався гоблін. — І на цьому крапка.

— Ну… — вголос міркував Сторож, чиє обличчя ховалося в тіні каптура.

Рук відчув, як чоло йому зрошує холодний піт. Бути проданим Сторожам Ночі! Мана якась! Тільки не це! Що завгодно, тільки не це…

Зненацька голова його безсило впала на груди. Він був не залізний, щоб те все витримати. У скронях стугоніло. Від спеки спирало дух. Під пахвами і в грудях тисло так, що він замалим не душився… Та покупці, не вважаючи ні на що, і далі його смикали та штурхали, щоправда, вже не так дошкульно. Він чув ті стусани усе менше й менше… Рукові вже здавалося, ніби те в се коїться не з ним, а з кимось іншим, а сам він лежить у гамаку, з головою закутаний у м’якеньку теплу ковдру…

— Сімдесят! — закричав хтось.

— Продано!

Рук розплющив очі й підсліпувато роззирнувся. Біля работоргівця стояла якась пригорблена постать у вишиваній кереї з каптуром. Покупець мав лапаті вуха, сумовиті очі, кощаві пальці, наставлені просто себе, наче в лісового богомола. Ось він сягнув уперед і взяв одну хлопцеву руку, потім — другу. Пошкріб мозолі на його долонях, обмацав пальці, обстежив їх зусебіч і навіть задумливо провів рукою по шкіряних манжетах лицарського літунського костюма.

— Годиться, — вирік незнайомець. — Відчепіть його. Плескатоголовий кивнув головою. Ніжно задзенькотіли, перемандровуючи з капшука в руку, золоті кружальця, і гоблін підніс до рота ріжка.

— Номер одинадцятий! — прокричав він. — Продано Естері Шпичколист. — Голосно, під самим вухом у Рука проревів ріжок.

А ще за мить хлопця зняли з гака і поставили на землю. Ноги, здавалося, от-от підкосяться. Та досить було хапнути повітря тепер, коли шкуратянка не стискала грудей, щоб у голові Рукові прояснилося. Тим часом його місце на гаку посів ночоблуд; він безнастанно в’юнився і тривожно поводив вухами, а на камізельці в нього був наквацяний номер 14. А Рука, не даючи йому оговтатись, плескатоголовий работоргівець прожогом кудись повів.

На мить Рукові сяйнула думка про втечу. Та лише на мить. Бо не встиг він ворухнутись, як його взяли за руки і кудись потягли два вайлуваті молотоголові гобліни, що приспіли на рев ріжка. Не надто церемонячись, вони поволокли хлопця крізь гурму, а тоді припоручили наглядачеві за бранцями — товстошкірому золотоголовому гоблінові з нагрудною дощечкою та гарапником, який очолював вервечку невільників.

— Номер одинадцятий, — кинув він, глипнувши на Рукові груди, і щось занотував собі на дощечці. — Повний набір! Прилаштуйте його у хвості.

Рука поцупили вздовж вервечки понурих бранців, істот з усіх кінців Світокраю, — з дерев’яними колодками на шиї, сполученими між собою ланцюгами, — числом п’ятнадцятеро душ.

Замкнулась, клацнувши, колодка на його шиї, і Рук збагнув, що воно за знак. Відтепер він уже не людина. Його продано, і вже по Рукові Човноводу. Ім’я замінив звичайнісінький номер. Невільник без прав, без голосу…

Наглядач на чолі вервечки, ляснув батогом і скомандував:

— Уперед!

І закуті раби рушили з місця. Спершу йшли кумільга, та з часом утяглися в повільний ритм, човгаючи ногами по землі. Обабіч процесію супроводжували озброєні охоронці, грубими голосами викрикуючи команди і не перестаючи ляскати гарапниками. Рук шкандибав нарівні з усіма, він ледве переставляв ноги і через тісні незручні колодки не міг ворухнути шиєю. Галас торговища поволі вщухав. У небі ген попереду мріла величезна санктафракська скеля, а на самісінькім її вершечку — зазублена Вежа ночі.

Рук застогнав. Доля гнала його, мов галькового лосося, що пре проти дужої течії, назад тим самим шляхом, яким він дістався до міста. Та надто гнітило те, що він уже знав і кінцевий пункт своєї подорожі.

Санктафракський ліс. Не що, як він.

Усе його тіло поникло, обважніло на страховиту думку про те, що чекало попереду. Як і багатьох його попередників, на Рука чекала смерть од виснажливої праці у Санктафракському лісі, супроводжуваної окриками гоблінів: хаща стоянів, що підтримували крихку брилу, ковтала рабів, які поралися коло них, несогірше, ніж деревина, яка йшла на їхнє виготовлення і якої вічно бракувало. Кожнісінька колода, бантина, поперечка була окроплена кров’ю невільників, загиблих на будівництві Санктафракського лісу.

Рук розпачливо обмацав замок на колодці — може, пощастить відсунути засувку, — і тяжко зітхнув. Годі було й думати про втечу. Відколи він постановив скочити у знівечений риштак, долю його було вирішено. Ось попереду вже завидніла млява Крайріка, а на ній — великий плоскодонний човен, пришвартований до дощаного приплаву. На березі сидів гоблін-перевізник із довжелезною жердиною: чекав на своїх невільників-пасажирів і жував соломинку.

Над землею панувало жарке безвітря. Рук кинув оком у прохолодне, відкрите небо — колись він борознив його на своїм улюбленім «Грозовім шершні», пролітаючи над вулицями Нижнього міста і розглядаючи крихітні крапки невільницьких ланцюжків ген унизу. Ніколи, навіть коли уява малювала найпохмуріші картини, він не усвідомлював, що означає стати однією з таких цяток. Надто він був далекий від буденщини, надто розкошував хвильним відчуттям лету і поривчастим свіжим вітерцем, який лоскотав йому обличчя, аби замислюватися, як воно там унизу.

«А тепер цяточка я сам», — приречено подумав Рук.

У своїй розпуці, він і не помітив, як вони збочили з гостинця, що вів до річки. І вже тільки коли конвоїр рявкнув: «Стій!», до Рука дійшло, що вони примандрували до однієї з заможніших дільниць Нижнього міста. Будівлі тут були високі, ошатні, й хоча зоряна їхня година була вже далеко позаду, вони й досі несли на собі відбиток колишнього маєстату.

— Прийшли, — прогарчав наглядач. — Розкувати одинадцятого номера.

Рук спохмурнів. Одинадцятий номер? Та це ж він! Цікаво, хто його купив?

Решта невільників жалісно стогнали. Дехто забряжчав ланцюгами.

— Цитьте! — визвірився наглядач і погрозливо ляснув батогом.

Раби принишкли.

Плескатоголові гобліни зняли колодки з Рукової шиї і потягли його до невеличких бічних дверцят у підмурку високої споруди. Рук зиркнув угору. Він відразу впізнав знайому будівлю.

Її чоло, облізле і потріскане, колись пишалося своїм мистецьким оздобленням: ще й нині на кожному його карнизному виступі, на кожному цокольному завої та в кожній ніші стояло по статуї. Сонмища статуй. Сотні, цілі сотні статуй — знизу й до самого верху, скільки сягало око!

То був Палац статуй. Знизу, із землі, він виглядав інакшим — величнішим і похмурішим, хоч і не менш зграбним.

— Ворушись! — желіпнув один з плескатоголовців і щосили штурхонув Рука в спину.

Рук шкопиртнув, перечепився об щось, і розпластався на бруківці.

Перший плескатоголовий гоблін підійшов до невеличких аркових дверей і загамселив у них кулаком. Другий тим часом ухопив Рука за роздерту на спині куртку, без зайвих церемоній поставив на ноги і підвів до дверей. Проте Рук устиг побачити, за що він перечепився.

То були рештки статуї якогось старожитнього спілчанина: вона впала з горішніх карнизів, де скульптури стояли юрбами, і розлетілася на друзки. Рук зустрівся поглядом з її невидющими некліпними очима і знову відчув знайомий болісний щем у грудях.

«Ми з тобою брати, — подумав Рук. — Я теж упав на землю».

Цєї самої миті по той бік дверей заскреготали засуви. Горішній. Долішній. Потім щось легенько клацнуло, і двері з рипом відчинилися.