Розділ другий Осип-місто

Відчайдушно вп’явшись у «Грозового шершня», Рук робив усе, аби запобігти навальному падінню повітряного човна. Відкинувшись назад усім тілом, він шаленим посмиком спробував скерувати човнову прову догори. Запропала праця! Повітряний човен навіть не здригнувся на його шарпанину. Земля нестримно мчала йому навстріч мозаїкою кам’яних нагромаджень та розпадин.

Останнє, що запам’яталося Рукові, — як він відпружив м’язи, готуючись до зіткнення з землею згідно з наукою колишніх інструкторів повітроплавання. Пустивши з рук різьблену дерев’яну шийку і вивільнивши ноги зі стремен, хлопець відразу ж відчув, як «Грозовий шершень» вислизає з-під нього.

На хвильку він устиг добачити, що все довкіл мчить повз нього розпливчастою невиразною плямою. Засвистіло повітря, сяйнув спалах — і його поглинула кромішня пітьма.

* * *

Рук розплющив очі. У голові гуло, щось важко налягло на груди, а в рота напхалося бридкої на смак пилюги. Проте він був живий.

Над ним проти каламутного неба безмовними велетами нависали безладні кам’яні захаращення. Де я? подумав Рук.

Де «Грозовий шершень»? І що, нехай йому абищо, сталося? Ще зовсім недавно він злітав у небесну височінь, віддаляючись від громіздкої скелі, і ось. Осип-Місто!

У тіло мовби вп’ялися сотні крижаних голок. Зрадливі вітри закинули його суденце в казна-які небесні далі. І тепер він у самісінькому серці мертвотної пустки серед понищених будівель та неозорих кам’яних руїн, де знайшли прихисток скельні упирі, мордобрили і невідь-хто ще. З високості долинуло лиховісне крякання самітного білого крука, що ширяв у закуреному небі.

Рук чудово розумів: його успіх багато в чому залежатиме від самовлади. Ні під яким оглядом не панікувати! Він має пригадати все, чого його навчали. Зрештою, мовив він собі на думці, ти Бібліотекарський Лицар, один із найзвитяжніших літунів у Варіс Лодд. Ні, він виживе! Не може не вижити. Варіс і в голову не зайшло б сподіватися від нього чогось меншого.

Первим ділом Рук має перевірити, чи цілі руки-ноги. Він обережно обмацав голову, шию, груди. Важко дихати, але то так тиснула хлопцеві на груди чимала кам’яна брила. Рук узявся за камінь, натужився і, трохи-потроху зсуваючи важкий тягар із грудей, скинув його з себе, після чого… камінь раптом пропав, як хап його вхопив!

Рук ахнув, обернувся — і уздрів просто себе глибочезну, чорну безодню. Хлопець лежав на самісінькому краєчку величезного каньйону. Чути було, як у його нутрі гуркає камінь. Він раз по раз зачіпав породу, і нагору долітали звуки ударів — спочатку гучні, потім усе глухіші й глухіші. З глибу каньйону долинув ще один звук — верескливий нявкіт, він дедалі наростав, аж поки лиховісне виття виповнило все повітря.

Рук лячно підвівся з землі й відступив чимдалі від урвища. Він не знав, що за потвори могли ховатися отам, у пекельних глибинах безодні, проте чудово розумів, що він їх розбуркав. Ревнява гучнішала, і йому марилося, ніби він уже чує, як осипається каміння, як щось дереться усе ближче й ближче.

Рук не став чекати, аби побачити, що то таке. Він розвернувся і прожогом кинувся крізь кам’яні завали. Хистке скелля ковзало і випорскувало з-під ніг. Повітря повнилося їдким куром.

«Знайди сховок, — прошепотів йому в голові якийсь голос. — Потаємну місцину».

Обдираючи пальці та збиваючи гомілки, Рук видерся на верх кутастої простопадної брили. Куди не глянь, скрізь бовваніли цілі гори каменю: в дикому безладі перемішалися потрощені арки, сплюндровані стіни та понівечені колони, а оголені горішні балки, різьблячись супроти обсіяного рудими плямами неба, скидалися на ребра велетенських істот.

Вітер, хай навіть не набагато дужчий за гарячий смердючий протяг, стиха свистів між скеллям, мов та стара гобліниха, що втягує в себе повітря крізь поріділі зуби. Сонце, сховане за хмарною запоною, хилилося до обрію, гасло небо, але повітря над землею було гарячіше, ніж звикле. Рук витер спітніле чоло. Він ще й досі дихав через силу. Боліла голова, після падіння на землю нила кожна кісточка, проте хлопець не смів зупинятися, ані на мить не смів.

Завивання ближчало, і, хоч би що то голосило, було ясно, що виє воно вже не саме. Щось гавкотіло в унісон, ще щось — верещало, і звуки ті зливалися в єдиний хор. Треба шукати криївки, як йому дороге життя!

Недалеко від нього з уламків стриміла напівзруйнована арка. Під нею Рук зобачив широченьку розколину — ось куди можна б запхатися Може, вона ще гуляє, вільна від звірини? Він перевірив своє спорядження: баклага з водою, абордажний гак, записник, літунська мікстура, ніж…

Крики за спиною дедалі гучнішали — пожадливі, пронизливі, — і їм вторувало дивне шамотіння, схоже на шурхіт шкіри. До горла Рукові підступив клубок. Таж на нього полюють!

Хлопець вихопив ножа і жахнув до розколини. Вкляк, просунув голову в отвір — і наставив вуха. Анітелень! Він нюхнув повітря. Якби ця місцина правила за сховок якійсь звірині, він би вчув затхлий дух її барлога чи ядучий сопух посліду. Проте ніс його не вхопив жодного смороду, поза сухим кислуватим запахом — так пахне покришена порода.

Виття за спиною переросло в безладну какофонію.

— Земле, порятуй, Небо, оборони, — прошепотів Рук, залазячи в тісну розколину.

Хід усередині виявився тісніший, ніж видавався спершу, і що далі хлопець ліз темною, задушною шкалубиною, то більше та вужчала. Невдовзі довелося плазувати по землі, звиваючись між величезними брилами упалого скелля. Просвіти між ними вужчали, і Рук дослівно продирався вперед. Хлопець судомно хапав ротом повітря, тіло його тремтіло, обливалося потом, боліло… Чи пощастить вимкнутися назад? Невже він уник завивущих потвор лише на те, щоб власноруч поховати себе живцем у цій могилі? Хоч би що там було, він мав загнатися якнайдалі, щоб його не знайшла чиясь лапа, не викрив чийсь мацак.

— Ну, ще кілька кроків, — підганяв він себе. — Ну ж бо, ще…

Нарешті Рук зупинився. Щілина перед ним надто звузилася. Він незграбно розвернувся і вдарився об прискалок. Не зважаючи на гострий біль, сягнув рукою вперед і, жменя по жмені хапаючи квасний пил, заходився обсипати ним одіж, лице, чуб… Пил легко приставав до спітнілого тіла, вкривав кожну його п’ядь і, якщо його правильно навчали, мав притлумлювати його запах. Принаймні теоретично.

Нараз біля входу до розколини захекало, засапало. Рукові мороз пішов поза шкірою. Сапання гучнішало. Потім хтось осатаніло зашкрібся, загупали падучі кам’яні уламки. Чиєсь рило, лапи чи мацаки намагалися вторувати собі шлях до розколини, аби нарешті злапати неспійманну здобич.

Рук нервово закусив спідню губу.

Шкрябання замінилося на сопіння далі вщухло й воно.

До Рука долинули лункі виляски, щось зашастало туди-сюди і завило зі скаженої люті й розчарування. На його гук озвалося ще з десяток голосів. Ляскіт чимраз даленів, виття — тихло. З усього видно, переслідники змирилися з тим, що здобич вислизнула з лап.

Певний, що вже ніхто його не сочить, Рук вибирався з розколини. Добувшись поповзом до виходу, він відіпхнув камінь, що зрушила котрась із потвор, і вимкнувся на волю. Тіло його, суціль запилюжене, проймав дріж. Хлопець змахнув із губ винні на смак порошинки і жадібно вдихнув вечорове повітря. Тоді роззирнувся навкруги, ладен, щойно з’явиться небезпека, знову пурнути в нору.

Ледь задрижала земля. Задвигоніло скелля, знялася легка курява.

Треба зібрати сили, похмуро подумав Рук, підводячись із землі. Що раніше вихопишся з цієї клятої місцини, то краще.

Позад нього розмитою плямою бовваніла санктафракська скеля, ще далі ледь розбірно манячили перекособочені вежі висотних будівель: там починалася північна частина Нижнього міста. Ліворуч і праворуч — суцільні грузові захаращення, звідки понівеченими кістяками, стримлять голі каркаси будівель. А попереду, скільки сягало око, простиралися камінні завали — підступні й майже непрохідні. Єдиний спосіб подолати пустку — лізти навкарачки.

Що й казати, за плечима в Рука була добра школа. Перш ніж кудись ступати, налягаючи на ногу всією вагою, перевір надійність опертя! А коли хочеш плигнути, уважно до всього приглянься!

Поки Рук досяг верхівки першого кам’яного завалу, він весь упрів і сапав, наче зубощир-скрадайло, що вгинається під вагою курникової сестри поворітьма додому по затяжному патрулюванню. Хлопець пристояв, випростався. Вежі північної частини Нижнього міста усе так само видавалися недосяжні. За Руковими підрахунками було вже пізнє пообіддя. Якщо він і далі повзтиме як черепаха, то напевняка заночує в Осип-Місті. Від такого щастя йому аж нудота підступила до горла.

Зненацька земля так задвигтіла, аж Рука збило з ніг. Здавалося, під ним закипає саме скелля. Небо вкрили величезні пилові тучі, пил виїдав очі й скрипів на зубах. Рук згорнувся клубочком і завмер, чекаючи, поки вгасне двигіт.

Поволі землетрус ущух, утихомирилися і розтривожені камінні брили. Густа курява ще висіла в гарячому, паркому повітрі, та на той час, коли Рук протер очі, пилова хмара вже осідала. Упевнившись, що найстрашніше позаду, хлопець підвівся на тремтячі ноги і роззирнувся довкола.

Гори каменю, нагромаджені просто нього, зрівнялися з землею, і стало видно цілу низку потрощених бантин якоїсь давно засипаної будівлі. Окрім бантин, ще впадала в око напівзасипана статуя якогось великого маляра, мешканця Нижнього міста таких давніх часів, що про нього уже всі забули. Здавалося, то статуя маляра-п’янички — так низенько вона похилилася. Його рука з відбитим зап’ястком показувала в небо. А в самому центрі тамтої руїни, схожий на величезний п’ястук, громадився дебеленний скельний уламок. Рук зиркнув на санктафракську скелю, підперту знизу цілим лісом дерев’яного колоддя. Зависла вгорі, вона скидалася на гігантське надкушене яблуко лісового дуба.

Попри те, що робота над Санктафракським лісом не припинялася ні на мить, від плавучої скелі весь час відколювалися чималі уламки. Більшість їх були не надто великі і не загрожували поважними наслідками, проте час від часу зривалися й дебелі брили, які, трощачи все на своєму шляху, гримали на Осип-Місто.

Рук пощулився і прошепотів:

— Ще трохи — і край. Уже як рукою кинути…

Він повернувся, наміряючись іти — і став як укопаний. Серце мов здавила крижана долоня.

— Не може бути, — прошепотів він. — Ні, неправда. Але то була таки правда. За п’ять-шість ступнів від нього долі лежав «Грозовий шершень». Певніше, його рештки. Почорніла щогла переламалася навпіл. Звуглілий клапоть краму із павучої шовковини та линвовий звій — ось і все, що лишилось од вітрил. А бушприт… Перескакуючи завали, Рук добрався до небесного човна, присів біля нього, провів пальцями по його поверхні…

Так, очі його не ошукували. Шийка «Грозового шершня» переламалася майже навпіл. Блищали в непевному сонячному світлі щербини на місці полому, кутаста голова спереду ледь трималася на парі дерев’яних волокнинок.

У горлі Рукові застряг болючий клубок. Вітрила з линвами ще можна б поміняти, та й щоглу нову поставити не штука. Але він знав: коли ламається човнова шийка, це все одно, що з суденця випущено дух. «Грозовому шершневі» вже більш ніколи не літати…

Упавши навколішки, Рук підніс дерев’яну голову, бережно поставив її на місце і міцно обійняв бушприт. На нього хвилею наринули спогади про Вільні галявини. Дуб Грубокор, різьбяр із лісових тролів, який допоміг йому знайти грозового шершня — свого власного грозового шершня — прихованого всередині дерев’яного оцупка, що він, Рук, мав його різьбити… Незабутні хвилини, коли суденце покривали лаком у Світляних садах… Коли ставили вітрила та кріпили линви. Крок за кроком хлопець наближався до мети, трудячись над човном, опановуючи літунську науку…

— Я… Я вирізьбив тебе, — уривчасто прошепотів хлопець. — Я дав тобі ім’я. Ми разом борознили небо — ти і я. — Він схлипнув. — Прощавай… — Груди йому стисло, немов на них знову наліг камінь, і давив, заважав дихати. — «Грозовий шершню»…

Рук розумів, що його укоханий повітряний човен знову перетворився на дерев’яний цурпалок. Душа покинула човнове тіло. З важким серцем хлопець звівся на ноги та й помандрував собі далі.

Він ішов неоглядки.

* * *

Рук просувався як умів, але дорога давалася нелегко. Перебиратися через вищерблене нерівне каміння ставало чимраз важче, і невдовзі його горлянка зробилася така сама суха, як і довколишній кам’яний ландшафт. Коли-не-коли на шляху траплялися широкі кратери, і на їхній обхід доводилося вбивати силу часу. Він спускався вниз, у лунку кам’яну котловину, а тоді знову сходив угору іншим спадом вирви. Перш ніж зіп’ястися на край, він палко молився, щоб за цим разом вежі Нижнього міста поближчали.

— Отепер… — заспокійливо шепотів собі під ніс Рук, деручися спадом найглибшої западини. — Отепер вони вже будуть ближче, не можуть не бути…

Але і цим разом на нього чекало розчарування. Як і перше, зачаровані вежі ані крихти не ближчали. Ба більше, ставали чимраз імлистіші.

Не збитися з дороги, нагадував собі Рук. «Я перебуду ніч ув Осип-Місті, треба тільки робити все, як мене навчали, і, з поміччю Землі та Неба, не втрачати розуму», — тривожно думав Рук, коли кам’яною пусткою розлягався пронизливий вереск. Нічна твар покидала свої сховища.

Рук узяв баклагу, приклав її до вуст — і аж тоді згадав, що вона порожня.

— Ех, дурню ти дурню, — буркнув він собі під ніс, чіпляючи баклагу на місце. Якби Варіс могла бачити, як нездарно Рук попереводив свої мізерні припаси, то глибоко розчарувалася б у ньому. Хлопець скрушно похитав головою. Може, йому пощастить знайти трохи води та поповнити свої припаси. Але поки те станеться…

Рук підняв із землі гладенького круглявого камінчика і вкинув у рота. Туди набіжить слини — і він зможе освіжити палаюче горло. Марні сподівання! Рук бридливо виплюнув глеюватого камінчика і шукав інших способів, та що більше він боровся зі спрагою, то дужче та дошкуляла. Хоч сядь та й плач!

Жарота стояла нещадима. І парило — хоч кричи «рятуйте!» Рук провів пучками по чолу і злизав піт із пальців. Але солоні крапельки тільки розпалили спрагу.

Звичайно ж, хоч би яким сухим та курним видавалося Осип-Місто, вода мала б десь бути. Просто її треба знайти — ясно, як божий день! Поперебивані рури та потрощені водограї ще й досі сльозили вологою. Колодязі, біля яких колись давно збиралися городяни, щоб набрати води та поляпати язиками, як тоді, так і нині, сягали ґрунтових вод. Треба пошукати моху, трави або нужденних чагарників, та й квит! Пускаючи коріння вглиб крізь тріщини у камені, рослинність промовисто засвідчувала близькість води. Зрештою тварюки — мешканці Осип-Міста — теж не могли обходитися без живлющої вологи!

Рук усе далі й далі пробивався крізь завали, а задушливе сутінкове повітря чимраз більше повнилося криками та вереском чудовиськ. Ось хлопець поминув похилу вежу з колись величною, а тепер проваленою банею, схожою на гігантську надкушену лісову заболонь. Краєчком ока Рук спостеріг якийсь рух і, обернувшись, помітив, як у тіні щось майнуло. Він пришвидшив ходу.

Шлях його пролягав то через повалені колони, які лежма утворювали якусь подобу мосту, то під напівзруйнованим віадуком попри подвійні ряди колон, понівечених цілком чи тільки почасти; то крізь низьке вікно хоч і зацілілого, але вельми хисткого високого фронтону то килимом горбкуватого сланцю, який колись був дахом, а нині обернувся в ненадійний хідник. Досить раз послизнутися — і ти навіки згинеш ув одному з розверстих проваль обабіч тебе. Рук достеменно знав, що ніхто його тоді вже не знайде, хіба стерв’ятники, ласі до чужих кісток.

Вежі Нижнього міста, як і перше, мріли перед ним, але тепер, у пригаслому небі, вони видавалися геть пласкими. Попри всі Рукові намагання, пройти йому пощастило недалеко. Кожен подих давався на превелику силу. Кожен ступінь крив небезпеку. Рук важко сапав, ковзався і спотикався, обдирав щиколотки пальців і збивав кісточки ніг. Гіршої халепи, подумалось йому, не придумаєш. Ще б пак, де-де, а в Осип-Місті завжди можна очікувати найжахливішого. І враз він укмітив якусь чудну сильветку.

На плескатій кам’яній брилі просто перед ним щось лежало: яскраво-голубе, пухнасте і… неживе. Жах кригою скував скроні, несамовито загула у жилах кров. Писочок, схожий формою на дзьоб, закарлючені кігті… Рук умить розпізнав мертву істоту.

— Лемурчик! — ахнув він і ногою діткнувся висхлого тільця. Із пащі та порожніх очниць посипалося біле порохно. Рук роззирнувся — і наглянув на камені сіро-зелену латку моху. Отже, десь тут є вода! Мабуть, лемурчик теж прийшов сюди у пошуках живлющої вологи та й наклав головою. Рук добув меча і вп’явся очима в сутінь.

Ліворуч озвалося ледь чутне жебоніння. Вода — плинна вода. Може, ушкоджена рура, а може, невеличке чуркальце. Рук увесь напружився, як струна, і пішов на звук, не забуваючи крутити на всі боки головою: спокуса освіжитись прохолодною водою не повинна присипляти пильності.

Він видряпався на приземкуватого кругляка, напрочуд подібного до волорога на паші. Журкіт посилився. Так і є: затінене двома моховитими кругляками, з-під землі струменить невеличке джерельце. Вода наповнювала загату і перехлюпувала через край, де її знову вбирала земля. Тванистий ґрунт навколо чуркала був помережаний незліченними слідами відвідувачів — і хижаків, і їхніх жертв. Щойно Рук бачив, яка лиха напасть спіткала лемурчика. Боже борони від такої долі!

Раз по раз роззираючись, він нагнувся — меч при боці, напохваті, — склав докупи долоні й занурив їх у крихітне водоймище — раз, удруге…

Ніколи ще вода не видавалася такою смаковитою!

Коли спрагу нарешті вгамовано, Рук відкоркував баклагу і занурив у прозору воду. Поки булькала вода, витискаючи повітря з баклаги на поверхню джерела, Рук сторожко роззирався довкола: як би його не почула котрась потвора, що їх ув Осип-Місті не бракувало!

Щось у пітьмі неначе блищить, подумав хлопець, і серце його несамовито закалатало. А що воно так тхне? Вологою… Пліснявою…

— Поквапся, — пробуркотів він і потрусив баклагою під водою — хай борше наповнюється. На поверхню зринула остання вервечка повітряних бульбашок — баклага наповнилася вщерть. Рук закоркував її і вже готувався почепити на пояс, коли ззаду почувся якийсь шерех. Щось тихенько шаруділо, а паркий цвілий дух ніби погустішав.

Рук узявся за меча і крутнувся на підборах. Спершу не помітив нічого страшного. Скелля, тіні — та й годі.

Пусте, спробував заспокоїти себе хлопець. Просто трохи розходилася уява.

Та Рук чудово розумів, що лише дурить себе. Його увагу привернув якийсь зблиск. То був мацак — слизький і прозорий; звиваючись, він вигулькнув із чорної розколини і заходилося обмацувати під собою камінь. Поки на смерть переляканий Рук, мов заворожений, спостерігав за ним, з’явився ще один. Тепер уже двійко їх учепилося за скелю і затремтіло, засіпалося. Ще мить — і з вузької розпадини показався блискучий горб драглистої потвори. Чудовисько соталося з розколини на камінь, мов тілдерячий жир із тріщини в барилі.

— О Земле й Небо! — ахнув Рук і відступив на крок назад.

Драглисто чвакнувши, страшило вилізло з розколини геть усе. Тремтячи та колихаючись із боку на бік, воно прибрало своїх звичних обрисів. Хлопець упізнав потвору — і жахнувся. Йому стало зле, бо він достеменно знав, що воно за звір. Троє банькатих очей ненастанно блимають, під вологою прозорою шкірою пульсують жили, мацаки ворушаться, на череві лямівка, велетенське тіло аж труситься в передчутті здобичі…

— Скельний упир, — прошепотів Рук.

Самої назви було досить, щоб волосся стало йому дуба. Рук читав про них у трактатах, сподибуваних у книгозбірні, знайомився з їхніми описами, і відтоді чув огиду до потвор. А тепер, коли одна з них була поруч, на нього накотилася хвиля нудоти.

Гучно плямкаючи, скельний упир поповз по кам’янистому ґрунті. У пітьмі блищали його очі. Рук відступив ще на крок. Упир залопотів черевною лямівкою і, відірвавшись від землі, легко, мов повітряна кулька, знявся у повітря. Він рухався і пульсував, немов ковальський міх — то стиснеться, то розтиснеться, то стиснеться, то знов розтиснеться. Він усмоктував повітря і видував його назад — гаряче й сухе, мов жар від груби.

Рук ступив ще крок назад. Упир невблаганно наближався. Його вочевидячки мучила спрага: Рук знав, що упирі все хочуть пити. От тільки п’ють вони далеко не водичку. Рук дедалі наближався до дзвінкого ручая, хоча й знав, що це його не порятує. Ні, харч скельного упиря — живі тіла його жертв. Із них він висмоктує всю вологу, до останньої краплини. Хоч би хто йому попався, лемурчик чи Бібліотекарський Лицар: упирям байдуже, з кого смоктати.

Ще один непевний крок… Рук уперся спиною в камінь… Далі відступати нікуди… Він у пастці.

Засичавши і заплямкавши, скельний упир завис перед хлопцем. То стиснеться, то розтиснеться, то стиснеться, то розтиснеться. Довколишнє повітря розігрівалося і сухішало. Від пліснявого смороду до горла підкотилася нудота.

Зненацька здоровенна потвора, вся пульсуючи, відкинулася назад, показуючи величезний, схожий на око отвір посередині тремкого черева. Рук із жахом зорив, як він розкривається — повільно, але невпинно. З нього виткнулася сила-силенна яскраво-рожевих, обсаджених присосками, мацаків, які затанцювали у шпаркому повітрі.

Рук ізблід. Що почати?!!

* * *

Немов колонія мерзенних поганок на згарищі Нижнього міста, виблискували у світлі призахідного сонця Мурашині вежі — місце розташування Ватага Титуґґа та його добірної молотоголової гвардії. І зовні, і всередині вже запалили ліхтар. З віконець на вежах та стіжкуватих дахах лилося мерехтливе тьмяно-жовте світло, палали смолоскипи на огорожі обабіч сумнозвісної Брами розпачу. Ядучий сопух паленого жиру змішувався з загальним смородом — грибовим, мерзосвітнім, від якого душу вернуло.

Усе нутро похмурої будівлі займала одна-однісінька, широченна й непоказна відкрита зала. Посередині її жахтіло величезне вогнище, де жарко палали головешки такого любого гоблінам затулинісдерева. Немилосердним варом обдавало полум’я, дим виїдав очі. Над жаровнею висіла низка казанків, усі булькали, біля кожного з них поралися уярмлені міські гноми, прикуті ланцюгами до підлоги. Попід стінами здіймалися сходи, сполучаючи між собою платформи.

Ці останні прилягали просто до круглявих надворішніх стін, і могли б правити за осібні приміщення, якби їм не бракувало стін внутрішніх. Мурашині вежі не знали таємниць.

Життя у них кипіло в ключ. Куди не кинь оком, усюди роїлися молотоголові гобліни: лунали їхні голоси, грубі та галасливі, й скрізь пахло бійкою. Навіть ті з них, що спали в гамаках, попідвішуваних до бантин на піддашші, харчали, пирхали, тіпались і голосно сипали чортами уві сні.

Кілька вояків відбували варту, вони охороняли браму, стіни та дахи. Ще кілька сиділо за столами по кутках, де можна було посьорбати щерби. Решта сиділи на дерев’яних ослонах, схилившись над своїм спорядженням: хто латав куртку, хто міняв підметки в черевиках, хто чистив закривавлені мечі або вигострював грізні зазубні на бойовому серпі.

Коли повз гурт молотоголовців пробігала з глечиком у кощавих руках невільниця-дрібногобліниха, один гицель, татуйований гевал із кільцем у носі, перечепив її ногою. Дрібногобліниха з розгону беркицьнула долілиць у гнилу та смердючу солом’яну мерву, глек розбився на друзки, і з нього розхлюпалося по долівці волорожаче молоко.

— Щоб ото все вихлебтала, шерепо, мерзенна рабине, — прогарчав напасник.

А надворі стялося в навчальному бою з десяток, а то й більше кремезних гоблінів, закутих у важкі обладунки і поспіль укритих шрамами від незліченних сутичок. Січа була люта, наче билися насправжки.

Поминаючи цей гармидер, сходами до переповненої зброярні важко прогупав батальйон гоблінівської сторожі, несучи цілі оберемки вилученої зброї. У приміщенні розлягалися їхні тріумфальні гуки.

— Це навчить оту покидь із Нижнього міста шануватися, — рохкав один з них. — Чи, може, вони думали, що вироблятимуть таку зброю, і їм це зійде з рук? Та ще й у нас під носом!

Його сусіда злорадо хмикнув.

— А ти чув, як верещав фабричний майстер, коли ми його підвісили? — озвався він. — Верещав, неначе прохромлений вепр-верхолаз.

— Та й кров із нього юшила, мов із доброго кабана, — докинув інший.

— А все ж таки недарма старалися ці зброярі, — задумливо промимрив перший молотоголовець, брязкаючи здоровенною в’язкою кіс, мечів, булав та самострілів, що її він пер удвох зі своїм напарником. — Подейкують, ніби скоро з Гоблінівських сельбищ прийде свіже поповнення.

Двійко гоблінів, що спускалися сходами нижче, зневажливо на те пирхнули.

— Гоблінівські сельбища, — протяг один із них, і, харкнувши, сплюнув у сходову шахту.

— То все переважно молокососи, — мовив другий молотоголовець. — Поосідали по селах, неначе ота потолоч на Вільних галявинах, і кожен думає, що тепер він кум королю!

Усякий молотоголовець, який бодай трохи себе поважав, пишався своєю незалежністю. Зброя при боці, клунок із пожитками за плечима — будь-якої миті він готовий знятися з усім своїм добром і рушити далі. Певніше, мав би бути готовий. Бо недавно частина молотоголовців спокусилася на осіле життя і замешкала в Гоблінівських сельбищах. Вони пошивалися в купці, у мисливці, а дехто, кажуть, і взагалі вдарився у рільництво!

— Ось Ватаг Титуґґ хутко за них візьметься, — озвався хтось із горішніх сходів, і все приміщення загуло від голосів, сповнених насміху та зловтіхи.

Сам Ватаг Титуґґ був далеко і не чув, як згадувано його ім’я. Не чув він і лиховісного гулу та схвального безладного тупотіння ногами. Він стояв на платформі, розташованій на рівні першого ярусу, а зір його та слух були цілком поглинуті допитуваним в’язнем.

— Я розв’яжу тобі язика, Нерозв’яживузле! — хрипко вигукнув ватаг, грубо закидаючи назад голову троля-тягайла, і голос його не віщував нічого доброго. — Можеш бути певен, про це я подбаю. — Ватаг витяг із-за вилоги своєї бойової шкуратянки заіржавілу шпильку і підніс упритул до переляканого тролевого обличчя.

— Але ж… але ж я нічого… я нічого не знаю, — запротестував троль, забряжчавши ланцюгами. — Анічогісінько.

Направду не знаю. Я ж у всіх на побігеньках, ото тільки в мене й клопоту.

Титуґґ поцмокав язиком і, недовірливо похитавши головою, легенько провів вістрям шпильки по кінчику бульбатого тролевого носа.

— Ти розчарував мене, Нерозв’яживузле. — Голос його звучав сухо. — А я цього не люблю.

— Ну, чого ви не хочете мені повірити! — благав троль-тягайло.

— Коли ти надумаєшся сказати мені правду — всю правду, Нерозв’яживузле, — тоді, може, й повірю, — відрік ватаг. Він обернувся, обводячи поглядом три горщики, вишикувані рядочком на столі. Узявши один навмання, він зняв накривку і понюхав густий жовтожарий розчин усередині. — Цікаво, на що ця штука вдатна?

Широко розплющивши очі й трусячись усеньким тілом, Нерозв’яживузол дивився, як ватаг опускає шпильку в горщик і витягує її назад. На жалі застигла жовтожара крапля.

— Простягни руку, — зажадав Титуґґ.

Нерозв’яживузол вволив його волю. Брязнув на зап’ястку ланцюг. Ватаг Титуґґ ухопив руку, вгородив шпильку в шкіру і відступив на крок назад, аби поглянути, що з того вийде.

Майже відразу Нерозв’яживузол відчув, як шкіру запекло, наче її вколола голка, і безпорадно дивився, як його рука пухне на очах.

— Цікаво-цікаво, — промовив ватаг. — Даруй мені, Нерозв’яживузле, та чи не ти запевняв, ніби в горщиках — косметика для сестриць-сорокух. Бальзам для пір’я, глянець для дзьобів. Свіжкий крем… — Він поторсав розпухлу руку. — А як на мене, своєю дією воно нагадує… отруту.

Нерозв’яживузол болісно скривився.

— Я… я не знаю. Вона мені казала, що…

— Хто казав? — ухопився за ниточку ватаг Титуґґ. Що галасливіше він допитувався, то більше молотоголовців угорі та внизу кидало свої справи і поверталося на розлючений ватагів голос.

— Я… я не знаю її імені, — прошепотів Нерозв’яживузол. Не зронивши ані слова, ватаг узявся за другого горщика, відкрив його і вмочив у нього шпильку. Цього разу, щойно він торкнувся живого тіла, всю руку троля-тягайла аж до пучок обкидало хворобливою висипкою. Обидва здуміло дивились, як уражена шкіра береться дрібними червоними прищиками. Титуґґ знов опустив шпильку в горщика, після чого підніс її впритул до Нерозв’яживузлового обличчя.

— Естера, — випалив, не витримавши, троль. — Естера Шпичколист.

— Так я й думав! — тріумфально вигукнув ватаг. — Естера Шпичколист… Естера Шпичколист, — повторив він, смакуючи кожне слово, — відьма, підручна отого паразита, схожого на барило смальцю — Вокса Верлікса. — Він обернувся і нагукав молотоголового вартівника, що сидів на дерев’яному ослоні, гартуючи на вогні стріли. — Нечупаро, з мене барильце лісового грогу, — желіпнув він. — Вокс таки збирався покинути Палац статуй.

Гоблін на ослоні закинув голову і вищирився беззубим вищиром.

— Дякую, — прокричав він у відповідь.

Ватаг знову повернувся до Нерозв’яживузла. Тонкі губи на шорсткому обличчі розпливлися в усмішці, оголивши щербаті й добряче проріджені у бійках та баталіях руді зуби.

— Чує моє серденько, виведеш ти мене на золоту жилу, — промовив він.

— Але ж я нічого не знаю, присяйбі. Я просто їй служу. Що мені кажуть, те й роблю, — лопотів Нерозв’яживузол. — Я мав віднести горщики сорокухам, я ж вам казав, а назад повернутися з фіалом, врученим навзамін.

Титуґґ здригнувся.

— Сорокухи, — промимрив він. — Присягаюся, одного дня я таки їм поскручую, всім до одної, їхні кощаві шиї. Вони самі напрошуються. — Гоблін підвів на нього палаючі очі. — Фіал чого?

Нерозв’яживузол стенув плечима.

— Я ще нічого не встиг, мене заарештувала ваша варта. Ватаг сплюнув.

— Б’юсь об заклад, це якось пов’язане з Воксом Верліксом, — прогарчав він. — Я вже давно плекаю мрію ще раз побачитися з цим лантухом сала. — Пальцями він провів туди-сюди по ножу. — Так би мовити, маю до нього одну незавершену справу. Нехай на власні очі пересвідчиться, хто справжній пан Нижнього міста. — Ватаг спохмурнів. — Хай-но я тільки промкнуся в щурячу пастку, яку він зве своїм палацом…

Із цими словами ватаг сів і більш не озивався, скупчено зморщивши лоба. Відтак повернувся до Нерозв’яживузла. Обличчя його було похмуре, голос погрозливий.

— Ага! — вигукнув гоблін, і губи його викривились у зловісній посмішці. — Кажеш, ти служиш Естері Шпичколист? Тоді не я буду, якщо в тебе нема там своїх ходів-виходів і якщо ти не знаєш, де там пастки і як їх обійти. Так-от, — Титуґґ поглянув зизом на нещасного Нерозв’яживузла, — одному гоблінові страх кортить ушанувати так званого Найвищого Академіка своєю присутністю, сиріч піднести йому приємний сюрприз. Як проникнути в його палату?

— Сюрприз? — перепитав Нерозв’яживузол. — Палату? — Троль дрібно затремтів. — Я… я всього-но кухонний служка Ватаг Титуґґ відвернувся від в’язня і взявся за третій горщик. Потому зняв накривку — і повітря сповнилося задушним пахом, схожим на сморід гнилої дубової заболоні та тілдерячого мускусу. Ватаг занурив шпильку в чорне вариво у горщику. Троль-тягайло сполотнів. Титуґґ тричі вмочив шпильку в горщик, тоді знов обернувся до Нерозв’яживузла і підніс парке металеве вістря майже до самісінького бульбатого носа.

— Ні, ні! — заверещав троль-тягайло. — Тільки не це! Благаю! Будь ласка! Я розповім вам усе! Як на сповіді!

* * *

Вихопивши меча, Рук щосили рубонув ним огидну драглисту потвору, що простерлась перед ним, роззявивши пащеку, звідки витикались в’юнкі мацаки. Та меч був безсилий супроти неї. Враз залопотівши черевною лямівкою, скельний упир кинувся на хлопця і проглитнув його живцем. Рук немовби шубовснув у шпарку смолу.

Закричати? Шкода мови! Дихати давалося тільки на превелику силу. Рук відчув, як мацаки потвори обліплюють його обличчя, руки, ноги. Пручатися чи бодай двигнутися було абсолютно ніяк. Меча з його рук вирвано. Мине зовсім небагато часу, хлопцеве серце стане, і тоді підуть у хід присоски. Вони висмокчуть із нього всі соки, наче з туші оббілованого волорога.

Рукові зоставалось одне: безрадно дивитися на світ крізь прозоре тіло потвори, яка його душила. Він бачив навіть вежі Нижнього міста, і в голові промайнуло розпачливе: зараз вони далекі від нього, як ніколи…

Аж ось почувся якийсь сик, скельний упир здригнувся, і враз рвучко, спазматично роззявилась його паща. Потвора виплюнула хлопця з такою силою, що він бебехнув аж на скелля по той бік струмка. Коли упир плюнув удруге, щось кругле і шорстке черкнуло Рука по голові, а саме страшило скрутилося і стало достоту, як було перше. Рук глипнув на те, що впало біля нього: його баклага для води, спорожнена до споду і суха-сухісінька!

Ту ж мить скельний упир проразливо заверещав, аж Рук відчув, як у жилах йому кров холоне, і змінив свій колір із фіялкового на червоний, а з очей потвори шибнули три парові струмені. Закипіло, заклекотіло прозоре тіло чудовиська, наче вар у казані. Туша в’юнилась, як навіжена, з нутра її вилетів шкляний фіал, брязнув об каміння побіля Рука і розлетівся на друзки.

— Протиотрута від хробака, — видихнув Рук.

Жоден Бібліотекарський Лицар не міг вважатися належно спорядженим, якщо не мав при собі протиотрути від укусів летючого хробака, сумнозвісного хижака Темнолісу. Тут, у Нижньому місті, ці тварюки траплялися тільки вряди-годи, і невеличкий скляний фіал був чимось на кшталт амулета на щастя. І ось Рук міг на власні очі пересвідчитись у його дієвості. Протиотрута, яка зціляла жаскі пухлини, спричинені укусом летючої бестії, була смертельна для скельного упиря.

Упир кволо зітхнув і гепнув на кам’яну брилу. Остання волога покидала його тіло, і невдовзі від упиря зосталася тільки тоненька суха оболонка, звідки витикався Руків меч.

Хлопець важко звівся на ноги і приступив до скельного упиря. Жарке й заразом вологе повітря вже обертало його останки на порохно. Рук витяг меча і, витерши об холошу, встромив у піхви. Він уже повернувся був іти, коли щось упало йому в око.

Рук завмер. Зненацька до нього дійшло, що то не щось, а хтось: просто над ним бовванів проти неба якийсь незнайомець. Рук знеможено опустився на землю. Спершу на нього полювали, потім він мало не помер від спраги, потім його ковтали живцем, випльовували, і все тільки на те, щоб тепер його загнав у кут… Хто ж його переслідник цього разу?

— Здаюся, — прошепотів хлопець. — Нема більше сили… Той, хто стояв перед ним, простяг руку.

— Якби Варіс почула твої слова, то була б розчарована, — озвався знайомий голос.

Загрузка...