Вокс

Розділ чотирнадцятий Бурштинотоп

Тільки духоблуд може зрозуміти, який важкий цей хрест, гірко думав Бурштинотоп. Ворушачи вусиками, він накреслив коло на густому порохові, яким припала захаращена слоїками та шкаликами медична шафка біля летючого фотелю.

Треба стерти порох!

Крижана духоблудова думка мечем проткнула плутанину в думках головатої няньки.

— О-о-ой! — заверещала вона із суміжної світлиці й упустила додолу шкляну затичку. — Бурштинчику, коханий, ну, скільки тобі казати? — скрикнула Вогнецвітка. — Нянечка не любить, коли ти вдираєшся в її думки!

— Даруй, Вогнецвітко, — сумно прошепотів духоблуд. Навіть вона, Вогнецвітка, чудова велетка Вогнецвітка, яка доглядала за старим духоблудом, яка тамувала і приборкувала його болі — навіть вона не могла зрозуміти, який то хрест — бути духоблудом. Оті всі думки, думки всіх і кожного, пошепти, стогони, крики — і жодної миті перепочинку…

Вісімдесят років тому, в похмурих тванистих землях блудів, загублених у найглухіших нетрищах Темнолісу, все було зовсім інакше. Бурштинотопові очі заяскріли, він усміхнувся, затремтівши вусиками. Духоблуд пригадав благословенну тишу, що була оточувала його ще малям — тишу, нічим не запорожнену і приємну, порушувану хіба шепотом іншого далекого мароблуда.

Бурштинотоп здихнув.

Його, як і багатьох інших шукачів щастя, вабило Нижнє місто, вабило маревом кращого життя та казкових статків. Більшість переселенців знаходили тут тільки злидні та розпач. Але не Бурштинотоп.

Духоблудів усміх розповзся по всьому обличчю, очі заблищали.

Бурштинотоп напитав собі роботу. Розумний блуд, якщо йому ставало глузду мовчати і тихенько дочуватися, завжди мав коло чого заходитися. Вуха Бурштинотопові були все нашорошені, і тільки-но він обійняв прибуткову посаду в Школі Світлознавства і Темрявознавства, став підслуховувати плітки вчених про їхнього патрона, амбітного Найвищого Професора.

Давно уже небіжчика, похмуро подумав Бурштинотоп.

Професор був його найперший працедавець, кревно зацікавлений у підслухах і ладний платити за них у вічно гамірному старому Санктафраксі, де ніколи не мовкли чутки та думки. О, скільки там було думок, скільки гаму!

Бурштинотоп нахилився вперед, щоб почухати сверблячу суху, лускату шкіру під коліном.

Духоблуд був проворний на всяку науку. Він навчився не помічати пустомолотства і слухати вибірково. Нелегка то була річ! Не один і не два блуди, перебувши кілька років у Нижньому Місті, закінчували божевіллям. Але не Бурштинотоп. Він не був макуха, та й мав свою протиотруту.

Здригаючись від кашлю всім своїм хирлявим тільцем, Бурштинотоп вивчав батареї закурених пляшок у шафці для ліків. У великих слоїках стояли настоянки. Дуже дійові суміші: вони заспокоювали його бідні, змучені вуха. Високі тендітні посудини містили масті й бальзами. Були ще й рідкі масті, масні та чорні, і йому страшенно подобалося, коли Вогнецвітка своїми грубими руками прикладала йому припарки…

Бурштинотоп хрипко хихикнув — і знову розбухикався, цього разу вочевидячки надовго.

— Лелечки-леле! — зойкнула Вогнецвітка, влітаючи в палату і ляскаючи п’ятами по мармурових кахлях. — Дадуть мені хоч хвильку сумиру та супокою?

Вона прискочила до духоблуда, який аж корчився від кашлю, і відкрила пузатого блакитного горщика. Шибнуло духом шавлієвої м’яти та лісової камфори — їдким, аж ув очі заходило.

— А тепер Нянька закотить сорочку, — спокійно провадила Вогнецвітка, — і втре у твої груди трохи рідкої масті для припарок.

Вона розстебнула духоблудову одіж, однією рукою заголила спідню сорочку, а другою сягнула у дзбанок над духоблудом. Поки її грубі, шорсткуваті пальці втирали мазь у мертвотно-бліду, всю у плямах духоблудову шкіру, Бурштинотоп чув, як заспокоюються його легені. Кашлюк відпускав. Духоблуд відкинувся на спинку фотелю і заплющив очі.

Він став порпатися в потаємних Вогнецвітчиних думках — хапливих, безладних… овва, а це що таке?!

Духоблуд перестав промацувати її мозок — він знав: гобліниху це просто казить! — і спробував думати про щось інше.

Професура! То було напрочуд сварке кодло — всі до одного носилися зі своїми нікчемними образами та дріб’язковою ворожнечею… А потім йому трапився Вокс Верлікс, професорський помічник із Коледжу Хмар: себепевний довгань, хвалько і забіяка, якого медом не годуй — тільки дай повеличатися. Тоді Вокс був ще молодий і зелений, але Бурштинотоп уже чув: тут щось більше за голі амбіції, тут серйозні заміри…

Духоблуд усміхнувся. Вокс вабив його інтелектом — блискучим і могутнім. Бурштинотоп відразу зміркував, що з цим професором йому працювалося б по-справжньому, тож не можна ловити ґав…

— Зараз воно тобі не зашкодить, — проголосила Вогнецвітка, спускаючи на духоблудові спідню сорочку і обсмикуючи мантію. — А тепер постарайся зовсім не хвилюватися, — посварилася пальцем нянька. — Ти ж знаєш, добром воно не закінчується.

— Чаю, — промурмотів Бурштинотоп, на мить розплющивши очиці. — Я б не відмовився від добренного трав’яного чаю.

— Зараз, — мовила Вогнецвітка і відвернулася. — Нянечка лиш тріньки попорається. Тріньки спочинь, коханий Бурштинчику.

Бурштинотоп покірно кивнув головою і знов заплющився.

О, ті перші роки у Воксових помічниках… Як жадні інші, вони були багаті на події. Тут тобі і Матір Бур, і втрата старого Санктафракса, і зародження нової скелі. Які то були часи! Бурштинотоп захитався туди-сюди у летючому фотелі.

Вокс тоді саме втерся в довіру до отого молодого недоумка — Найвищого Академіка Кулькапа Пентефраксіса. Лукавець удавав, ніби щиро вірить у його маячню про рівність між ученими та нижньоміщанами. А він, Бурштино-топ, увесь той час підслуховував чужі думки, доповідав про них Воксові, і вони вдвох лиш чекали на слушну нагоду.

Невдовзі Світокрай спіткала кам’яна пошесть — нова санктафракська скеля почала кришитися, а весь потужний спілчанський флот згинув через руйнацію плавучих літай-каменів. Між Нижнім містом і Новим Санктафраксом зчинилася колотнеча, Кулькап упав у розпач. І тут з’явився Вокс із блискучим планом — збудувати на санктафракській скелі одну величезну вежу, здатну заступити собою всі дрібненькі будівлі всіляких шкіл та академій. Тодішні чимраз численніші й впливовіші вчені-землезнавці могли б використати під свою Велику бібліотеку нижні вежові яруси. Продовжуючи відтіля вивчення Темнолісу, вони, може, і знайшли б із часом лік на кам’яну пошесть. А вчені-небо-знавці посіли б верхні яруси, обладнали їх під майстерні, лабораторії і, що ще важливіше, мали б змогу спостерігати за спорудженням могутнього шпилю, покликаного, як вони вважали, вбирати в себе снагу всіх блискавиць, що спалахуватимуть неподалік, тим самим протидіючи кам’яній пошесті.

То був геніальний план. Усі Боксові накреслення відзначалися геніальністю. А на нього, Бурштинотопа — посередника, маніпулятора та викривача всіляких змов, — як завжди, було покладено відповідальність за здійснення тамтого плану.

Усмішка знов розповзлася по блідому духоблудовому обличчі. Розуму Боксові не позичати, що правда, то правда. Бін переконав найповажніших спілчан Нижнього міста використати нечисленні кораблі, які ще залишились від флотилії, на перевезення до міста останнього вантажу будівельних матеріалів з Темнолісу. А коли їхні запаси вичерпалися, він став збивати з нижньоміщан зграї, які для завершення будівництва розбирали до цурки цілі міські квартали. Звичайно, працюючи на Бокса, Бурштинотоп справно отримував свої винагороди та премії. Тамта робота майже зруйнувала академіків, але Бежу ночі було таки вивершено.

З палати навпроти щось кудись переливали, забряжчала ложечка, що нею колотили рідину. Бурштинотоп розплющив очі, сподіваючись побачити Богнецвітку. Няньки — з чаєм чи без нього — не було. У вікні навпроти малювався розпливчастий обрис високої стрункої вежі, яка неначе манила до себе з-поза мереживної штори.

— Ехехе, Бежа ночі, — пробуркотів він засмучено. — Наше перше поважне творіння. — Голос його був тихий і деренчливий. — І як так воно сталося, що все зійшло на пси?

Треба бути сліпцем, щоб цього не бачити. Учені-землезнавці від самого початку зненавиділи вежу, і Лицарська Академія розкололася на дві партії — небознавчу та землезнавчу. Бідразу ж після закладин Беликої бібліотеки лицарі, що співчували поглядам учених-землезнавців, стали на їхній бік. І тих і тих почали звати одним словом — бібліотекарі.

Їхніми супротивниками стали вчені-небознавці, об’єднані під проводом банькатого, з одутим видом шелихвоста на ім’я Орбікс Ксаксіс. Вони називали себе Сторожами Ночі.

Обидві сторони — бібліотекарі та Сторожі — завзялися боротися до останнього.

Бурштинотоп хихикнув. Зроду йому не випадало чути такої мішанини думок! Чорні задуми і високі помисли! То він нараяв Воксові пристати до Сторожів — і той щедро віддячив духоблудові.

Що то була за ніч! подумав Бурштинотоп, відкидаючись на спинку летючого фотелю. Нін Темнолесників!

Зодягнені в новенькі чорні мантії з зображенням ревучого темнолесника, Сторожі хутко взялися до діла. Усіх, хто неприховано підтримував Кулькапа, усували від влади, чимало з них наклали головою, а сам Найвищий Академік як у воду канув.

Бурштинотоп згадав, як Вокс проголосив себе новим Найвищим Академіком, а його настановив своїм радником. Його аж дріж проймав від цього спогаду. Миршавий духо-блуд із Темнолісу — Найвищий радник Нового Санктафракса та Нижнього міста!

Де мій трав’яний чай? подумав духоблуд, обертаючись до суміжної палати і нетерпляче постукуючи пальцями по бильцях летючого фотелю. Чому так бариться Богнецвітка?

Певна річ, тривало це недовго. На заваді стали Сторожі.

— Невдячна потолоч! — скрушно прохарчав Бурштинотоп.

Авжеж, він мав би це завбачити. Треба було ретельніше вчитуватися в похмурі думки Орбікса Ксаксіса, але влада сп’янила його і приспала. Наслідки? Однієї фатальної ночі Орбікс зробив хід конем: послав Сторожів скинути Бокса та його радника з високого помосту вниз — на певну смерть. І що тим усе ж не вдалося захопити Бурштинотопа зненацька, була не так його заслуга, як щаслива випадковість.

Орбікс намірився загарбати собі всю вежу, а бібліотекарів, які ставали чимраз норовистіші й вічно до всього чіплялися, вічно були всім невдоволені, себто заважали втіленню його планів, просто звести зі світу. І не хто інший, як Бурштинотоп, який відчував, що бібліотекарі ще могли б на щось придатися, послав їм вісточку. Вона виявилася вельми вчасною, і бібліотекарі всі до одного повтікали до Нижнього міста.

Бокс і Бурштинотоп знайшли притулок у Палаці статуй, обернений після занепаду великих купецьких спілок на занедбану безлюдну руїну. Отоді-то Бурштинотоп і перебрався у свою гарненьку невеличку горницю…

Духоблуд тяжко зітхнув. І на що тільки пішли оті всі роки?

Попервах вони удвох жили в Палаці статуй і горя не знали. Нижньоміщани визнали Бокса новим Найвищим академіком, Бурштинотоп відав торгівлею та податками, і невдовзі золото рікою попливло до них. Сторожі є Сторожі, вони цілісінькими днями просиджували у своїй Вежі ночі, сподіваючись приходу святої бурі. Сякої-такої рівноваги пощастило досягти.

Але Бурштинотоп чудово розумів, що рівновага ця нетривка, позаяк Нижнє місто майже цілком ізольоване від Темнолісу. Трохи довше протрималася торгівля з повітряними піратами, та досить було їхнім кораблям стати жертвами чимраз лютішої кам’яної пошесті, як і вони зійшли нанівець. Люд у паніці ринув скуповувати все, що бачили очі, а потім і взагалі вкинувся у мародерство. На вулицях шаленіли юрми розбишак. Ремісництво, торгівля — все опинилося під загрозою краху…

Наближався полудень, сонце підбилося височенько, і в його промінні, що лилося у вікно, золотими крупинками ширяв порох. Бурштинотопові залоскотало в горлі, він затулив рота носовичком, щоб не вдихати пилу, подумки клянучи Вогнецвітку за її нехлюйство. Де тільки оком поведе, скрізь гармидер! Були часи, коли він залюбки порядкував сам, перебирав усі пляшечки з ліками, дзбанки з мастю для примочок, ревно стираючи з них пил. А нині?…

Бурштинотоп здихнув і заплющився, аби не бачити занедбаних покоїв. Вокс! подумав він. Неймовірно обдарований винахідник!

Духоблуд пригадав його обличчя, коли той якось завітав до нього пізньої ночі з палахкими від збудження очима. Він витяг із рури скручений пергамен і розіслав його на Бурштинотоповім столі. То було креслення якоїсь мудрованої довжелезної споруди на палях.

«Це щось на взір мосту. Він простягнеться від Темнолісу до самого Нижнього міста. Я назву його Великою дорогою Багнищем, — пояснював Вокс, жваво вимахуючи руками. — Ти тільки подумай, Бурштинотопе. Вони тільки раді будуть поновити наші зв’язки з Темнолісом. Нам придадуться їхні дослідження про дерева, ти знаєш: їм ціни не складеш. Бібліотекарі знають усе — від того, який жолудь проклюнеться влітку, а який ні, до того, як розподілити навантаження на залізнодеревну колоду…»

«Мені б страх не хотілося кидати тінь на ваші бездоганні креслення, — відказав Бурштинотоп. — Міст через Багнище — штука, безперечно, гарна і потрібна, але як ви пропонуєте подолати Присмерковий ліс?»

«Сорокухи! — вигукнув Вокс, і очі його запалали. — Ми домовимося з сорокухами! Вони нечулі до дії Присмеркового лісу. Їм до снаги буде прокласти через нього дорогу, яка сполучатиметься з нашим мостом. І тоді, Бурштинотопе, скарби Темнолісу будуть у наших руках».

«І в лапах сорокух», — похмуро додав Бурштинотоп.

«Ну, ти з ними домовишся, — Бурштинотопе, — відповів Вокс. — Хто, як не ти».

Вокс мав рацію. Якось Бурштинотоп мав до діла з твердою на вдачу, золотоокою старою птахою — Матінкою Волоперою, курниковою маткою чималої зграї мандрівних сорокух. Вона погоджувалася — звичайно, за чималу винагороду — на спорудження ділянки Дороги Багнищем, що мала пролягати через Присмерковий ліс. Якщо, своєю чергою, їй буде вільно збирати там мито.

Усе йшло як по маслу, пригадав Бурштинотоп. Із ділянкою, що перетинала Присмерковий ліс, упоралися за півроку, після чого стала можливою доправа свіжої деревини з Темнолісу, і бібліотекарі з нижньоміщанами нарешті змогли взятися за її довший шмат, що пролягав через Багнище. Загалом на спорудження всієї магістралі пішло три роки. Матінка Волопера запровадила свій митний збір — золотом і натурою, — Бурштинотоп, як завжди, накинув ще дещо для себе.

— О, щасливі дні, — приглушено, з-під носовика, зітхнув духоблуд. — Щасливі дні.

Коли було споруджено останній відтинок дороги, що сполучив східну її частину з західними передмістями Нижнього міста, Вокс побачив навіч, у що йому обійшлися сорокушачі послуги. Щойно по мостинах заторохтіли перші тарадайки, як їх заполонили орди сорокух, загарбавши всю Велику дорогу Багнищем.

А могло бути й гірше, зізнався собі Бурштинотоп. Так, сорокухи справді тримали у себе під п’ятою шлях до Темнолісу, та все ж йому з Воксом зосталося Нижнє місто, яке можна було обкласти податками. І вони сповна скористалися з цієї нагоди. Бурштинотоп нарешті по-справжньому забагатів: він стягував із купців та крамарів при в’їзді до Нижннього міста мито за деревину з Темнолісу, а коли ті вертали назад — за тонке полотно, інструменти, зброю — за все, що бралося в ремісників і вивозилося з міста. А що вони сплачували дорожнє мито ще й сорокухам, то від прибутку мало що лишалося. Тож не дивно, що купці та крамарі не переставали клясти свою лиху долю.

Бурштинотоп регулярно прослуховував їхні бурчання, погрози та прокльони. Настрої в місті були препаскудні. Говорили про бунт, про опір, про те, що Нижнє місто повстане і скине Вокса. А бібліотекарі, бий їх Небо, стояли на чолі натовпу, підбурювали до бунту і сіяли розбрат!

Бурштинотоп наморщив чоло. Що не кажи, а бібліотекарі були незамінні при будівництві Дороги Багнищем, але згодом почали надто гнути кирпу. Та якби тільки це: і далі вірячи в Кулькапову маячню про рівність нижньоміщан та вченого люду, ці неприторенні дурні стали вкрай небезпечні. Слід було покласти цьому край.

Бурштинотоп видивив за вікно, де на крихкій скелі, спертій на риштування Санктафракського лісу, височіла Вежа ночі.

То була вигідна оборудка. Він і нині цього певен. Бурштинотоп підслухав балачку на великій зустрічі, влаштованій у Капличному палаці — розкішній будівлі на річковому березі, де містилися всі бібліотекарські штаб-квартири. Окрім бібліотечного відділку в повному складі кватирували там і чільні купці Нижнього міста. Гріх було не скористати з такої нагоди, аби одним махом знищити до пня усе зрадливе кодло… Але для цього треба було мати орду немилосердних горлорізів.

Бурштинотоп одвернувся від вікна.

— Орбікс Ксаксіс, Сторожі Ночі, — пробуркотав він. Так, то була вигідна оборудка. Духоблуд пересвідчив у цьому Вокса.

— Свята скеля сідає, — пригадалися йому слова свого патрона на отій фатальній зустрічі між ним та його недругом Орбіксом Ксаксісом. «Але я потраплю її зупинити, не дам їй торкнутися землі. Сам подумай, Орбіксе, — переконував Вокс. — Чого ви найбільше боїтеся? Що свята скеля впаде на землю. А я пропоную рецепт, як цього уникнути». — «Як?» — запитав з-під металевої маски рипучий голос. «Треба збудувати величезне дерев’яне опертя, — Санктафракський ліс, — яке б утримувало святу скелю в її теперішній поставі. Ви ж знаєте, Орбіксе, це мені до снаги… Аби я тільки взявся». — «А якщо ви спорудите такий дивогляд, якої винагороди зажадаєте натомість?» — прогарчав Орбікс. «О, суща дрібничка для вас, — хихикнув Вокс, трясучи своїм потрійним підборіддям (уже тоді, оскільки міг пригадати Бурштинотоп, він дедалі гладшав). — Тільки й роботи вам буде, що перебити всю бібліотекарську братію та їхніх посіпак — купців. Ксаксісе, голубе, я просто певний, що ви за іграшку з цим упораєтеся».

Бурштинотоп пощулився. Ксаксіс таки впорався. На четверг у ніч після розмови його Сторожі оточили палац, де кватирували бібліотекарі, й зачалася велика масакра. Вулиці навколо палацу зачервонила пролита бібліотекарська кров, а все ж…

Оте «а все ж», здавалося, ніколи не зникне, гірко подумав Бурштинотоп.

А все ж, деякі бібліотекарі зуміли прорватися і зникли у водозбігах, де, мов ті рябощурі, переховуються й нині.

— Благослови їх Небо! — усміхнувся Бурштинотоп. Бо ще й тепер з них могла бути якась користь…

— Я зараз, коханий мій, — гукнула з палати напроти Вогнецвітка. — Казанок уже закипа.

Бурштинотоп кволо кашлянув. Трав’яний чай — ось що освіжить його спраглу горлянку! Духоблуд роззирнувся. Чи всі речі зібрано? Мандрівка заповідалася тривала… Начебто все на місці. А його лікарства Вогнецвітка згребе до своєї неосяжної торби за дві секунди. Люба, кохана Вогнецвітка. Ну звісно ж, вона має піти з ним. Бурштинотоп просто не може покинути її тут. Ні, в жадному разі! Натомість тих, кого він радо спекався б, налічувалося чимало..

Узяти хоча б Ватага Титуґґа.

Бурштинотоп пригадав свою першу зустріч із тим старим підступним молотоголовим зарізякою. Звів його з ним діловий Бурштинотопів партнер Емуель Піноротько з Ливарної галявини. Емуель був Бурштинотоповим агентом у Темно-лісі — і то доволі заповзятливим.

«Познайомся з Титуґґом, — усміхнувся Піноротько. — Він уособлює в Нижньому місті Гоблінівські сельбища, і як на мене, може тобі стати у великій пригоді».

Бурштинотоп ковзнув поглядом по вкритому бойовими рубцями Титуґґовому обличчі, вухах, понівечених від мечів, руках, помережених татуюванням, бойовому спорядженні з численними прим’ятинами від ударів. Хоч куди козак!

Зайве казати, що всупереч Бурштинотоповим сподіванкам усунення бібліотекарів не розв’язало всіх проблем. Правду кажучи, навіть без книжників нижньоміщани потрапляли довести до божевілля своєю незгідливістю — а тим часом Сторожі вимагали негайного спорудження Санктафракського лісу. Робітники страйкували, вимагали платні і нищили знаряддя. Будівництво опинилося під загрозою.

Вокс, здавалося, дивився на все крізь пальці. Він був поглинутий своїми схемами та кресленнями і нетямився від щастя, закінчуючи новий великий дорожній проект. А втілювати Воксові плани в життя зазвичай доводилося Бурштинотопові. Вихід лишався тільки один…

По вутлій спині Бурштинотоповійперебіг легенький дріж.

— Рабська сила, — прошепотів він.

Нижньоміщани і гадки не мали працювати доброхіть, отож лишалося одне: вдатися до примусу. Вони вже й так розопсіли за цей час. Бурштинотоп постановив обернути їх на рабів. Але тут не обійтися без наглядачів. Без цілої армії наглядачів.

«У мене знайдеться така армія, — відказав тоді Титуґґ, — там, у Гоблінівських краях. Ваше кодло чубаїв та патлаїв у підметки їй не годиться. Це чудово вишколені молотого-ловці та бувалі в бувальцях плескатоголовці. Але попереджую вас, добродію, пане Найвищий раднику, — додав він похмуро, — дешево нас не купиш».

«О, грошей стане на вас усіх, — засміявся Бурштинотоп. — тільки приведіть своє військо до Нижнього, і обіцяю: не пожадую. Погуляєте на славу».

Кілька наступних тижнів Великою дорогою, по двоє, по троє, прибували молотоголові та плескатоголові гобліни. У перевдязі бляхарів, кравців, звіроловів, крамарів та купців усіх мастей. За цей весь час сорокухи так нічого й не запідозрили. Радник-духоблуд мав вести лік прибульцям і розміщати їх у Нижньому місті. Невдовзі величезне військо гоблінів розпорошилося по всіх закутах — і зачаїлося, дожидаючи, коли Ватаг Титуґґ за Бурштинотоповим сигналом подасть команду до наступу.

Духоблуд аж загойдався в кріслі від тих спогадів і затер кощаві руки. Кривавий тиждень! Сім днів поспіль найманці нишпорили по всьому Нижньому місту, виловлюючи городян. Старих і немічних, незугарних працювати вбивали на місці. Решту обертали на рабів. Та перш ніж погнати невільників на будівництво Санктафракського лісу, їх ще приневолили копати величезні братські могили…

Бурштинотоп позіхнув.

— Мета і засоби, — пробуркотів духоблуд, покусуючи ніготь, обгризений більше за інші. Він осміхнувся собі у вуса. Вокс був щасливий, що все так оберталося. А він, Бурштинотоп, заробив на цьому купу грошей!

А все ж…

Усе те саме «а все ж»! Духоблуд перестав погойдуватися і безживно опустив руки на коліна. Клята Титуґґова скнарість!.. Бурштинотоп мав би завважити захланність у гоблінівському ватагові ще при першій зустрічі! Вона звела все нанівець. Замість удовольнитися дільбою прибутків від мануфактур та ливарень і забезпечувати робочою силою Санктафракський ліс, Ватаг Титуґґ вирішив накласти руки на все.

Він просто усунув Вокса з Бурштинотопом від усіх справ, далі загарбав Ліс і став одноосібним правителем Нижнього міста. Ходили чутки, — Бурштинотоп сам їх чув, — що Титуґґ жадав запопасти Воксового посадового ланцюга і проголосити себе Найвищим Академіком.

Оце так пиха! обурювався подумки духоблуд. Неотесаний молотоголовець із Гоблінівських сельбищ — Найвищий Академік! Суще божевілля! Проте знав духоблуд і те, що Титуґґ не вгамується, поки не зведе їх із Воксом зі світу. Бурштинотоп похитав головою. Ота парочка найманих гоблінів підкралася недозволенно близько…

Отак вони й докотилися до теперішнього життя. Вокс став в’язнем Палацу статуй, маючи під рукою жменьку вірних слуг для догляду за собою і вбезпечившись від гоблінів мудрованою мережею пасток та ловецьких ям. Може, отруйницю Естеру, до нестями закохану в свого патрона, чи с тарого Худайла, дурного, але відданого, це і влаштовувало — але не Бурштинотопа. Він мав статки, полишені на Емуеля Піноротька на Ливарній галявині, але шляхи до них тепер відтяті.

Із Воксом було покінчено. З Нижнім містом також. Давно вже пора було подбати про себе.

Тут до покою впала Вогнецвітка: в одній руці — парка шклянка трав’яного чаю, у другій — тарілка з вафельними бісквітами. Нянька поставила шклянку з тарілкою на високий вузенький столик і розвернула до нього летючий Бур-штинотопів фотель.

— Ось, — озвалася вона. — Трав’яний чай і трохи ласощів. Але спершу ти повинен стати слухняним хлопчиком і зажити своїх особливих ліків. — Вона добула з фартуха невеличку шкляну пляшечку, відкоркувала її і націдила повну ложку темно-червоної рідини. Поклавши зілля назад у фартух, підійшла до духоблуда і прощебетала: — Роззяв рота!

«Вогнецвітко, я думаю інакше, — прошила няньці мозок крижана Бурштинотопова думка. — Голова моя має бути ясна. Сьогодні жодних особливих ліків. Затямила?»

— Бурштинчику, коханий мій, — запротестувала нянька. — Облиш, ти ж знаєш, я не люблю, коли ти…

«Затямила, Вогнецвітко? — духоблуд прищулив очі, вусики біля кутиків його тонкого рота затремтіли. — Зітру в твоїй голові все, чим вона напхана. Спорожню твій мозок… дочиста…»

Вогнецвітка впустила ложку і, голосячи, впала навколішки.

«Дай мені ліки, — Вогнецвітка чула, як мароблудова думка морозить їй мозок. Вона простягла пляшечку, і сухенька, тонка рука хапливо її взяла. — Тепер запакуй решту моїх пляшечок — тільки обережно. А тоді відвези мене до Худайла. Я дам йому останнє маленьке доручення». Він зирнув на пляшечку з ліками у себе в руці й похмуро засміявся.

Нянька тупо кивнула здоровою, як казан, головою.

— Знаменито! — усміхнувся Бурштинотоп. — І ще, Вогнецвітко, любонько… — Нянька завмерла — її очі були порожні й холодні. — Поквапся, час наглить.