Темнолесникове прокляття

Розділ сьомий Водограйний Дім

Діставшись назад до Палацу тіней, Квінт із професором не застали там ані Маріс, ані Вельми. Тільки Щип, мавши напрочуд гострий слух, прокинувся, щойно вони ступили в коридор і зійшов униз привітати їх.

— О, пане мій, — засюрчав він, коли його очі спинились на Лініусові. Веретенникові вуса заходили ходором. — Вигляд у вас просто жахливий! Ради Неба, що спобігло вас цього разу?

Квінт нахмурився.

— Ти хочеш сказати, що й раніше таке бувало?

— Зроду я ще не бачив, щоб він виглядав так зле, — відповів Щип. — Хоча ні, — він кивнув своєю величезною кутастою головою. — Так, йому вже не раз доводилося по вертатись у жалісному стані після своїх нічних походеньок. — Він прикро крекнув. — Клятущі небесні клітки! — поскаржився він. — В одну з таких ночей він колись себе погубить. Скільки я вмовляв його скористати з нижньонебового пулера, так ні, він і слухати не хоче…

Квінт промовчав. Хай краще Щип думає, ніби професорів стан якось причетний до небесної клітки. Так можна уникнути незручних запитань на кшталт, скажімо, такого: мовляв, як це так, що учень дозволив професорові зашиватися одинцем аж у самісінькі кам’яні щільники, та ще й кілька годин, у морозяну ніч, не вибирався на його пошуки…

Оглянувши професора, що тремтів усім тілом, веретенник співчутливо крекнув.

— Цікаво, — виснував він і знову обернувся до Квінта. — Що ти можеш із цього приводу сказати?

— Нічого, — відповів Квінт, не надто кривлячи душею, — я…

Лініус здригнувся.

— Облиште, — промурмотів він. — У всьому винен я сам…

— О, добре! — повернувся до професора Щип. — А тепер мені лишається принести з підвалу одне з моїх найкращих зіль. Скажімо, з гой-ягід. Або цілющої браги… А відтак покласти його в ліжко. Він як із хреста знятий. — Веретенникові очі обернулися на щілинки. — Та й ти, Квінте, не кращий.

— Маєш рацію, — зізнався Квінт, — я почуваюсь розбитим! — Він потер очі. — Котра там година?

— Скоро п’ята, — відповів Щип.

Квінт застогнав.

— А о шостій до школи, — стомлено зітхнув він.

— Слухай, далі я вже сам опікуватимуся нашим всевладником, — делікатно запропонував йому веретенник. — А ти піди приляж. Зрештою, краще поспати годинку, аніж лупати очима, як сова.

— Свята правда, — мляво погодився Квінт. У ніч своєї мандрівки в нижньонебовій клітці, як і в ніч свого походу до Великої бібліотеки, він спав лише уривками. Хлопець повернувся йти. Та не встиг він ступити кроку, як веретенник шарпнувся вперед і схопив його за плече.

— Ага, ще одне, — остеріг він, — ані слова про це жодній душі за стінами Палацу тіней. Затямив?

Квінт кивнув головою. Він пробув у Санктафраксі досить часу, аби розуміти, як важливо не забувати чиїхось осторог. Чутки, нехай і безпідставні, могли виявитися, і часто виявлялися, небезпечними — ба, навіть фатальними. Як слушно зауважила Вельма: «Один нестриманий язик може зупинити биття багатьох сердець».

— Мої вуста будуть запечатані, — пообіцяв хлопець.

Не роздягаючись, Квінт упав на ліжко і, ледь торкнувшись головою подушки, провалився у глибокий, але тривожний сон. Знов і знов йому снилося, ніби він падає — з вершечка Головного віадука, із драбини під склепінчастим дахом Великої бібліотеки, з мостів, із кошиків, з нижньонебової клітки — вимахуючи руками, дриґаючи в повітрі ногами. Та жодного разу він так і не приземлився. Щойно мав він зіткнутися з поверхнею, як сон переносив його деінде, наче Квінт знав навіть уві сні, що досить ударитись об землю, як його серце перестане битись.

Квінт саме падав із Західної пристані, коли до нього дійшло, як то часом буває з сонними, — що його переслідує причепливий кошмар. Він вдивлявся у тіні, переконаний, що там хтось є, аж гульк! — із доброго дива на нього цибнув білогривий лісовий вовк. Палали його жовті очі. Блищали жовті зуби.

— Ні! — простогнав Квінт, ступаючи крок назад і втрачаючи опертя під ногами, а тоді знову почав довго, безладно падати на землю десь далеко-далеко внизу під ним. — Це не ява, — вичавив із себе хлопець. — Прокидайся, Квінте. Прокидайся!

Він розплющив очі.

Крізь розчинені віконниці струменіло сіре світло. Забаламкав дзвін на ратушній вежі. Квінт роззирнувся. Була сьома година, він спізнився до школи. У Вількена Нестуляйгуби це викличе пересердя.

— О, Маріс! — вигукнув хлопець, підхоплюючись із ліжка. — Чого ж ти мене не розбудила?

Нашвидкуруч сполоснувши обличчя водою з рукомийника і так-сяк пригладивши чуприну, Квінт прожогом вискочив з кімнати. Він помчав сходами вниз, відтак — мармуровим коридором і вилетів через парадний хід. Погода, на його подив, змінилася до невпізнання. Надворі потепліло і замість снігу періщив дощ.

Відкотивши комір і вбгавши голову в плечі, Квінт погнав до шкільного приміщення, поминув Вологознавчий факультет, обігнув Пам’ятник Патріотові — і ось він перед ним — Водограйний дім.

Квінт остовпів з подиву. Уперше за весь час свого перебування в Санктафраксі він побачив Водограйний дім у всій його красі. Нарешті він зрозумів, чому решта учнів-спудеїв з його класу називали цей дім Дірявим відром: у бучний дощ він і справді скидався на величезне відро, звідки крізь численні діромахи жбухали потоки води.

— Неймовірно! — пробуркотів він.

Будівлю увінчувала величезна конструкція у формі чаші, прикриваючи собою майже всю її, розташовану нижче, баню. У тій чаші збиралася дощівка. Коли дощ тільки бризкав, вона правила за своєрідну купіль для птахів, певніше — білих круків, які прилітали з Каменосаду. Коли ж дощ піжив, як сьогодні, чаша сповнювалась по вінця, а в її основі відкривалися клапани. Дощівка виливалася всередину самої бані і, розтікаючись по мережі Рур могутніми водяними каскадами, з гуркотом спадала з лотоків ув оздобний водозбір навколо будівлі, голосний своєю колекцією рожевих і зелених птахориб. Що за величне видовище!

Квінт пірнув у парадний хід і вбіг досередини. За величезним різьбленим камінним столом сиділа дебела сіра сорокуха. Її довгі кігті тарабанили по гладенькій стільниці. Вона прищулила очі.

— Спудей? — запитала вона.

— Так, я…

— Ім’я? — Вона взяла перо і розгладила жовтуватий сувій перед собою.

— Квінт, але я…

— Клас?

— Вількена Нестуляйгуби, але…

Сорокуха щось занотувала в журналі й звела очі.

— Ти спізнився, Квінте, — пояснила вона. — Професорові Нестуляйгубі не подобаються спудеї, охотники спізнюватись…

— Я знаю, просто…

— Тобі краще приберегти свої пояснення для нього, — сказала вона, і кігті її пір’ястої руки знову ритмічно затарабанили по стільниці.

Квінт понуро кивнув головою. Повернувшись, він пішов через вхідний вестибюль. Під арковим склепінням луною озивався дзюркіт води. Хлопець ніби опинився в самісінькому серці водоспаду.

Проходячи повз темні лаковані двері класів Нижчої школи, Квінт чув за ними дитяче бубоніння. Безбарвними, монотонними голосами школярі товкли, які бувають хмари: «Рвані низькі, рвані плескаті, купчасті широкі, купчасті високі…»

— Не крутися, Пеавілте! — гримнув професор Лемуелла Вандаванкс, і вся будівля залящала, відлунюючи його рипучий голос.

Квінт важкенько зітхнув і побрався вгору крученими парадними сходами, що вели до Вищої школи. Сходовий помісток був обшитий панелями і прикрашений портретами старожитніх учених. На відміну від Портретної галереї, де подобизни Найвищих Академіків не вивішувалося кілька десятків років, тут свято пильновано традиції. Найбільше Квінтові подобались найдавніші портрети, почеплені високо в тіні. Довгі білі бороди і прості чорні ковпаки надавали їм неймовірно мудрого вигляду; всі вони належали до Великих бібліотекарів.

Найсвіжіші портрети висіли внизу, упорівень з очима. Люди, зображені на них, видавалися публікою малосимпатичною: мудроване, помпезне вбрання, лукаві обличчя, глумливо витріщені на Квінта. Небознавці! Професор Барнум Прокрустус. Професор Нудогін. А отам — самовдоволений, бришкливий професор Вількен Нестуляйгуба, власною персоною. Квінт пристав на мить біля портрета. Схожість з оригіналом разюча: тхорячі очі, гострий закандзюблений ніс немов принюхується, зачувши неприємний запах, дві п’явки саркастичних губів…

Квінт роззирнувся на всі боки: чи ніхто його не бачить? Він був сам. Хлопець витяг із кишені шматочок чорної крейди, нахилився вперед і, зустрівшись із пильним поглядом спортретованого, провів маленьку стрілочку, націлену в ліве вухо Нестуляйгуби. І розгонистим письмом вивів: «ВІДКРИТЕ НЕБО».

Він відступив назад, щоб помилуватися на свій шедевр.

Гуп, гуп, гуп, гуп…

Хтось сюди йшов! Квінт кинувся до важких дверей із залізного дерева і тричі постукав.

— Заходьте! — озвався тонкий пронизливий голос.

Квінт глибоко вдихнув у себе повітря і штовхнув двері.

Приміщення, куди він вступив, було височенне і заразом страшенно тісне. Бічні та задня стіни були обсаджені виступами, на яких знуджено сиділи згорблені спудеї, посхилявши голови, теліпаючи ногами, з тацями на шиї, де лежали незаймані сувої, чорнильниці та пера. Вони нагадували сонну зграю пихтунів, яка обсіла сон-дерево. Повітря у класі було затхле і задушливе.

За високою конторкою, підвішеною на срібних ланцюгах до високої стелі, сидів бундючний чоловічок у розцяцькованій мантії та шапці з китичками. То був професор Нестуляйгуба. Здивовано звівши догори брови, він глипнув на запізнілого учня поверх своїх окулярів зі скельцями у формі півмісяця.

— Паничу Квінте, — промовив він, ледь пирхнувши, — як ґречно з вашого боку — приділити дещицю свого дорогоцінного часу нашому нікчемному зібранню. — Він коротко і пронизливо хихикнув.

— Так, професоре Нестуляйгубо, — відповів Квінт, відчуваючи, як палають його щоки.

Решта спудеїв дивились на нього байдужими, безбарвними очима. Здавалося, ніщо вже не могло їх вирвати із класної нудьги, яка отупляла їхній мозок.

«Цікаво, що їм товкмачили цього ранку? — подумав Квінт, видираючись драбиною на горішній виступ. — Туманографію? Класифікацію дощів?» — Він зітхнув.

Ще перед тим, як записатися до школи, Квінт уявляв собі, як він проводить дні в захопливих дослідженнях. Насправді ж, на кожнім уроці вони тільки знай гули, безперестанку повторюючи те, що читав їм уголос Нестуляйгуба із «Великої книги небознавства».

Коли Квінт дістався верхньої сходинки, кілька кремезних юнаків у дорогих мантіях невдоволено посунулися, даючи йому місце. З однієї таці зірвався каламар із чорнилом і глухо гупнув на брудну долівку ген унизу.

Хмарометрія! Ну звичайно ж, подумав Квінт. Сьогодні у них хмарометрія, нескінченні переліки систем вимірювання: їх слід було запам’ятати і повторювати, супроводжуючи цей процес відповідними кивами-моргами, жестами та низькими уклонами. У чому ж її сіль?

— Сіль хмарометрії, якщо ви вже готові нас слухати, паничу Квінте! — пропищав Нестуляйгуба своїм тонким голосом, який прошивав наскрізь густу, тоскну класну нуду, — не в тому, що ви кажете, а в тому, як ви це кажете. Наприклад, про з’яву густої хмари з видимістю не далі трьох ступнів та з високою мірою чорності сповіщається за допомогою середульшого пальця та кивка головою вбік, отак.

Професор кивнув кощавим пальцем біля свого лівого вуха і різко нахилив голову на один бік, схожий на оскаженілу сорокуху, коли та довбає дзьобом стовбур залізного дерева.

Квінт перевів погляд на виступи, де сиділи дівчата, і спробував зустрітися очима з Маріс. Хлопця не полишала цікавість, чому вона його не збудила. Може, просто забула? Або розсердилася на нього? Чи знала вона, що минулої ночі він з її батьком не були вдома? Важко сказати. Обіч Квінта тихенько вихріпував Дуб Довбняк, товстенний спудей, міський гном. Хлопець зауважив, що Щукошук Лавреатікс передавав якісь записки Ляпові Лишнємелу і препротивно шкірився, а в Комаріс Комаракс вигляд був такий, ніби вона оце щойно ревла. Маріс повернула голову і видивилася на Квінта. Її обличчя було безвиразне. Хлопець знову повернувся до професора.

— …грозовий дощ не далі трьох із половиною, півлогаритма за похідною шкалою, у стадії зародження.

Його палець торкнувся правого вуха, а око виразно підморгнуло. Квінт згадав портрет у коридорі й осміхнувся.

— Відкрите небо, — промурмотав він.

— Паничу Квінте? — Нестуляйгуба вп’яв у нього погляд своїх очей, у яких спалахнули злостиві вогники. — Ви хочете із нами поділитись?

— Н… ні, професоре, — відповів Квінт, утопивши погляд у свою тацю, що заступала йому парту, і термосячи перо.

— Ні? — перепитав Нестуляйгуба ще тоншим і пронизливішим голосом, ніж перше. — Ні? Веселіше, веселіше, паничу Квінте! Хіба такому шляхетному небесному піратові, як ви, нічого сказати? Відкрите небо, ви сказали?

— Так, пане, — жалісно проквилив хлопець.

— Я намагаюся дати вам докладніші відомості про хмарометрію, а ви, паничу Квінте, перебиваєте мені балачками про відкрите небо! Відкрите небо, паничу Квінте!

— Я… я… — забелькотів Квінт, не знаходячи потрібного слова.

— Авжеж, відкрите небо! Ми всі тут небознавці, паничу Квінте. А небознавці вивчають небо зі славетних шпилів нашого прекрасного міста. Ми вивчаємо Високе небо, паничу Квінте, тимчасом як менш — як би це сказати? — менш обдаровані з нас студіюють Нижнє або Проміжне небо. Але відкрите небо, паничу Квінте! Відкрите небо! Яке зухвальство! Яка зарозумілість! Ми повертаємось туди лише по своїй смерті.

— Але ж… — почав Квінт, одначе його спинив величний помах професорової правиці. Академік уже повернувся до решти учнів.

— Ми не клопочемо собі голови вивченням відкритого неба, бо воно там, а ми — тут! Небо йде до нас, шановні мої спудеї, ніколи про це не забувайте. — Професор аж тремтів від хвилювання, бомбошки на його шапці, метлялися, мов навіжені. — Боюся, паничу Квінте, ви придатні лише для вивчення найнижчих шарів Нижнього неба. Що ж, тоді вам ніхто не боронить хоч зараз пересісти у нижньонебову клітку. Мені вас нічого тут більше навчати!

— Але ж, пане, — заперечив Квінт, — я не хотів сказати, що…

— Геть! — не своїм голосом заверещав Нестуляйгуба, замалим не впадаючи в істерію. — Геть звідси!

— Професоре Нестуляйгубо! — Усі як на команду повернули голови в бік Маріс. Дівчина стояла на горішньому виступі і спопеляла Нестуляйгубу гнівним поглядом. — Професоре Нестуляйгубо, ви не шануєтесь! — крижаним голосом кинула вона.

За її спиною почулося хихотіння та шушукання.

— Мій батько вважає, що всякі студії — високі й низькі, неба та… землі… — Тут усі пороззявляли роти з подиву. — …так, неба та землі, — повторила Маріс, — повинні однаково вітатися у Санктафраксі. Ваш спалах, професоре, засмутив би його, якби… — Маріс зробила промовисту павзу. — …якби він про нього дізнався.

Нестуляйгубі відібрало язика. Його пальці вп’ялися у краї конторки, аж побіліли кісточки.

— Чому, чому, чому, — заволав він, — з якого б то дива він мав дізнаватися про це, люба моя спудейко?

— Паничеві Квінтові нікого не доведеться переконувати у своїй чемності, професоре. — Маріс усміхнулася Квінтові. — Натомість чи вдасться це вам?

Нестуляйгуба спливав потом.

— Авжеж, звичайно, я трохи погарячкував, паничу Квінте. Не стримався. Кажучи «геть», я насправді мав на увазі… хм-м-м… я хотів сказати: «Урок закінчено!»

Висотні «лави» озвалися радісним лементом, і спудеї, позлазивши надолину по драбині, погнали до важенних дверей із залізного дерева. І тільки двоє учнів не товклося біля галасливого виходу — Квінт і Маріс. Вони повернулися одне до одного, і їхні погляди зустрілися. Дівчина звела вгору брови і кивнула на двері. Квінт кивнув у відповідь. Вони разом підвелися.

З-за дверей долинав гучний сміх — то зібрався натовп біля професорського портрета.

— Відкрите небо! — іржали учні. — Відкрите небо!

— Дякую, — просто сказав Квінт.

— За що? — поспитала Маріс із крижаним спокоєм.

— За те, що прийшла мені на допомогу, — пояснив хлопець. — Коли Нестуляйгуба присікався до мене.

— Пусте! — відмахнулася Маріс. — Зрештою, я робила це не заради тебе, — похапливо додала вона. — Я боронила честь свого батька.

— Знаю, — сказав Квінт. — А все ж ти допомогла й мені.

Маріс кивнула головою.

— Допомогла, кажеш? — вона повернулася до хлопця. — Нам треба перебалакати, Квінте.

— Перебалакати? — здивувався той. — Про що?

— Гадаю, ти знаєш, — сказала Маріс ущипливо. Її голос звучав сухо.

Квінт нервово ковтнув клубок у горлі.

— Гаразд, — погодився він. — Але не тут.

Вони і ще кілька постатей стояли під накриттям біля підмурку Водограйного дому, чекаючи, поки перестане дощ. У водозборі біля їхніх ніг хлюпотілися і цвірінькали, допоминаючись їжі, птахориби. Тим часом дощ почав лити мов із відра.

— Ітимеш додому під такою зливою? — запитала Маріс.

— Якщо ти збираєшся говорити про те, що в мене самого на думці, — відповів Квінт, — таки доведеться тьопати.

Він кинув промовистий погляд на тих, що стояли довкола. Маріс і собі зиркнула через плече.

— Гаразд, — погодилась вона. — Вертаймо до палацу.

Удвох вони спустилися сходами і перейшли один з містків, перекинутих через водозбір. Якби хтось бачив, як вони горнулися одне до одного, рятуючись від дощу, то вирішив би, що перед ним щирі друзі. А все ж Квінт, поспішаючи за Маріс, і далі почувався ніяково. Невже дівчина вважає його винуватим, що її батько в такому стані?

Коли вони порівнялися з Пам’ятником Патріоту, Маріс рвучко обернулася, неспроможна стримуватися далі.

— Я тебе ненавиджу! — закричала вона, молотячи хлопця у груди. — Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу!

Квінт стояв як укопаний, відмовляючись давати відкоша. Удари Маріс ставали все слабшими й слабшими, аж поки її руки обм’якло опустились, а кулаки розціпились. Сльози бризнули їй з очей і змішалися з дощинами на щоках. Вона зазирнула хлопцеві в очі. Квінт відвів погляд.

— Як ти міг допустити, щоб це сталося? — запитала вона тихим тремтливим голосом.

Квінт відвернувся.

— Я так розумію, — озвався він, — що ти бачила свого батька нині вранці.

Маріс кивнула головою.

— Я його ще ніколи не бачила в такому жалісному стані, — сказала вона. — Блідий. Посірілий. Весь тремтить. Він ледве язиком міг повернути!.. А потім Щип мені заявляє, що з ним був ти. — Вона схлипнула і відкинула з обличчя пасмо намоклого волосся. — Ось чому я не завдала собі клопоту будити тебе, коли ти не з’явився на сніданок. Я хотіла, щоб ти вскочив у халепу…

— Мені дуже прикро, — зізнався Квінт. — То було одне з тих завдань…

Маріс побачила замішання в темно-бузкових хлопцевих очах і ковтнула клубок у горлі.

— Мені теж дуже прикро, — зізналася вона. — Я люблю його. Я хочу опікуватися ним. А він натомість обирає якогось… якогось учня, щоб довіритись йому і поділяти з ним свою працю. — Її очі блиснули. — Учня, який повертає його до Санктафракса напівмертвого! Мене цікавить, що ж усе-таки сподіялося там, у Нижньому небі? І навіть не намагайся заперечувати, що ти спускався вниз в одній з отих повітряних кліток. Я знаю, де він буває ночами!

Квінт похитав головою.

— Уявлення не маю, що з ним сталося, — відказав він.

— Не маєш? — недовірливо вигукнула Маріс. Квінт крадькома оглянувся, чи не підслуховує їх, бува, хтось із перехожих? Та дощ чустрив без упину, і вулиці були пустельні. — Тобто як не знаєш? — напосідала дівчина. — Ви були удвох в одній і тій самій нижньонебовій клітці, чи не так? Як же ти можеш не мати уявлення?

— Він… він не все був у клітці, — спокійно відповів Квінт.

— Не все? — щелепа Маріс одвисла. — Ви спускалися до самого низу? Щось приключилося в Нижньому місті?

Квінт тріпнув головою.

— Тоді де? — домагалася свого Маріс.

Квінт нахмурився.

— Він наказав мені мовчати, ні пари з уст, і ти не повинна допитуватись…

— Небо всевишнє, Квінте! — обурилася Маріс. — Я народилась і зросла у Санктафраксі. Ти ж тут без року тиждень, а вже маєш зухвальство розказувати мені про небезпеку, що хтось когось підслуховує…

— Я обіцяв Лініусові Паллітаксу, — досадливо перебив Квінт. — Найвищому Академікові. Твоєму батькові…

Маріс видивилась на нього. Від її гніву не лишилося й сліду, в очах бриніли сльози.

— Пробач мені, Квінте, — перепросила вона. — Просто я так потерпаю за нього. — Вона повагалась. — Будь ласка, розкажи мені, що ти знаєш. Розкажи мені все.

— Якщо з твоїм батьком щось і скоїлося, — почав Квінт, стишуючи голос, — то тільки всередині летючої санктафракської скелі. У ній збоку отвір — вхід до тунелю, який веде углиб кам’яних щільників. Він пропадав там півночі. Коли ж повернувся, був уже такий, як ти його бачила сьогодні вранці.

— Кам’яні щільники, — прошепотіла Маріс. — Але чому?

— Професор не казав, — відповів Квінт. — Хоча мені здається, це якось пов’язане з тим берестяним сувоєм, що я приніс йому з Великої бібліотеки. — Він знизав плечима. — А може, вся штука у скарбівні? — припустив хлопець. — Хіба вона не всередині великої скелі? Може, він лазив туди.

Та Маріс тільки похитала головою.

— До скарбівні лише один вхід, — пояснила вона, — і він тут у Санктафраксі. — Дівчина нахмурилася. — Достолиха! Яка напасть могла його загнати в оті страшнючі кам’яні щільники?

Квінт здригнувся.

— Невже вони і справді такі небезпечні, як про них подейкують?

Маріс знизала плечима.

— Ходить багато переказів, — кинула вона.

— Переказів? — здивувався Квінт.

— Ну, всяких там історій про тих, хто у хвилю, коли скеля зміщувалася, втрачав орієнтацію і навіки залишався бранцем звивистих тунелів. Історій про сліпих прозорих тварей, які мешкають у темних глибинах і сочать тих, хто посміє забратися в утробу скелі. Історії про блискунів.

— Блискуни? — запитав Квінт. — Що воно за чудо-юдо?

— Тут суцільний туман. Очевидно, вони водяться в найглухіших, найпохмуріших закутах скелі, живучи з крихт, які туди заносить вітром. А ще вони світяться. Подеколи підіймаються на поверхню.

— Еге? — не повірив Квінт.

— Авжеж, — запевнила Маріс, — хоча, як дивитися просто на них, нічого не побачиш. Але інколи ти немовби ловиш їхній блиск — раптові спалахи світла, — помічаєш їх краєчком ока…

— Слушно! — схвильовано вигукнув Квінт. — Слушно, я сам їх бачив. У Палаці тіней. А також у Великій бібліотеці.

— От-от, — кивнула головою Маріс, — вони чомусь полюбляють старі будівлі… Начебто…

— Отже, на твого батька могли напасти блискуни?

— Не знаю, — відказала Маріс, — але якщо історії, які розповідають про хранителів скарбів, не вигадка, таке напевняка могло статися. — Вона здригнулася. — Я нізащо у світі не спустилася б ув оті кам’яні щільники.

— І все ж, — кивнув головою Квінт, — твій батько, хоч і знав про ті всі небезпеки, вирішив туди податися.

— Так, — задумливо проказала Маріс. — Мабуть, йому було непереливки. — Вона повернулася до Квінта. — Пообіцяй мені, що надалі я завжди знатиму про всі його завдання, — попрохала вона.

— Обіцяю, — відповів Квінт.

— А я й сама все тобі розказуватиму, якщо він про щось обмовиться у балачці зі мною, — пообіцяла вона. — Ясно як божий день: він зіткнувся з чимось… чимось смертельно небезпечним! І ми, думаючи про нього, зобов’язані з’ясувати в чім тут річ. — Вона змовкла і взяла Квінта за обидві руки. — Якщо він знову забере тебе з собою в нижньонебову клітку, ви подастеся у кам’яні щільники вдвох, — проголосила вона. — І будь ласка, Квінте, не спускай його з очей. Благаю тебе!

Квінт героїчно всміхнувся: на душі в нього шкребли кішки.

— Зроблю все можливе, — пообіцяв він. Хлопець помовчав. — Якщо це тільки тебе заспокоїть: коли твій батько повернувся у клітку, то сказав, що хоч би що це означало, а тепер уже кінець, кінець усьому. Я… Ой, що це? — запитав хлопець, коли повітрям струснув рев тріумфальних голосів. Він озирнувся. — Це відтіль. — Квінт показав на Піднебесну вежу в себе за спиною.

Спантеличений вираз на обличчі Маріс умить розвіявся.

— А-а-а, — промурмотіла вона. — Сьогодні Скарбницький день. — Вона хоробро всміхнулася. — Ходімо, Квінте. Тобі це сподобається.