Темнолесникове прокляття

Розділ четвертий Вельма Тернодерев

На кухні можна було задихнутися від паркої жароти. Повітря над розпеченою плитою хвилювало, наче вода, а під високою склепінчастою стелею клубочилися цілі хмари густої пари. Та ба, Вельмі й цього було замало.

— Піддай-но жару, — пихтіла вона, безнастанно помпуючи пічні міхи — спочатку однією ногою, потім другою. Один-два, один-два. У рурах сичало стиснуте повітря. Ревіло полум’я.

Маріс відкинула пасмо зі спітнілого чола і звела голову. Цілий ранок вона тремтіла з холоду у відкритому для всіх протягів класі Нестуляйгуби, чи ж випадало тепер ремствувати на густий жар, яким пашіло від палахкої печі?

— Вона що, справді має бути така гаряча? — запитала дівчина.

— Якщо ми… хочемо, щоб наші запашні коржики були ячні… а не камінні, — засапано відповіла Вельма. — Що полум’я жаркіше…

— … то тісто пишніше, — закінчила за неї Маріс і засміялася. Вона вже тисячу разів чула ці слова у «коржикові» дні. То була одна з численних приповідок лісових тролів, які Вельма винесла з Темнолісу і які поколіннями переказувалося з уст в уста. Трольчиха почула їх від своєї матері, та — від своєї, а та — від своєї… А тепер бездітна Вельма ділилася своїми скарбами з Маріс.

Вельма озирнулась і побачила, що юна панночка сидить на своєму табуреті за круглим столом з усмішкою від вуха до вуха. Трольчиха підтикала фартух.

— Ти вже вибачай, — сказала Вельма, — мені здавалося, ніби тобі подобаються коржі, хрусткі зверху і пухкі всередині.

— Свята правда, — підтвердила Маріс.

— Тоді нам слід зробити дві речі, — оголосила Вельма. — По-перше, натопити піч до білого жару. По-друге… — Її погляд ковзнув по нерухомій копистці в руці Маріс. — Ми повинні вимішувати тісто, аж поки воно стане пухке, наче піна. — Її очі прищулились. — Воно вже стало, як піна? — запитала трольчиха.

Маріс зазирнула в миску. Тісто розмазалося по стінках.

— Ще не зовсім, — трохи засоромлено відповіла дівчина.

— О, вимішуй, дитино! Вимішуй! — наказала Вельма. — А я тим часом кину оком на лісові яблука.

Маріс кивнула головою, обхопила миску рукою і заходилася щосили повертати кописткою в масній суміші. З самого малку з-поміж усіх тістечок, печив та іншої печеної смакоти, яку вони випікали у парі з Вельмою, найбільше їй подобалися духмяні ячні коржі. Вони були смачні й так, а з традиційною для Окострільної ночі начинкою з лісових яблук, викачаних у меді й покритих вершками, видавалися просто неперевершені. Власне, то Маріс запропонувала напекти трохи коржів для Квінта. А тепер, відчуваючи, як їй болить права рука і терпне ліва, вона вже починала каятися у своєму пориві великодушності.

— Ну, як там у вас із юним нащадком капітана небесних піратів? — поцікавилась Вельма, ворушачи в горщику тушковані лісові яблука.

Маріс здригнулася. Ось уже вкотре вона запитувала себе, чи її стара нянька не читає часом чужих думок. І якби її обличчя не пашіло вогнем від жару, вона зашарілася б від збентеження.

— У нас усе гаразд, — відказала дівчина.

— Я б сказала, краще не буває, — поправила Вельма. — Бо з якого б то дива ми готували для нього духмяні Окострільні коржі?

Маріс іще з більшим запалом заходилася місити тісто. Бризки липкої маси ляпали на неї, на стіл, на підлогу.

— Здається, я тобі вже сказала, — знизала вона плечима, — у нас усе гаразд.

— А хіба ти не сказала, ніби він тобі видається… — Вельма знову опустила накривку на запінений горщик, — …трохи загрубим і зарізким.

— Ну, видається, — шморгнула носом Маріс.

— Хм-м-м, — задумливо протягла Вельма. — А твій батько начебто високої про нього думки, — додала вона.

Маріс закопилила губи.

— Та невже? — здивувалась вона і заходилася місити тісто так несамовито, що добрячий його кавал ляпнув їй просто межи очі. — Ой! — скрикнула дівчина, миска вислизнула їй з руки і брязнула об долівку, наробивши чималого грюку.

— НІ! — закричала Маріс і залилася слізьми. — Ні, нянечко, — ридаючи, проказала дівчина. — Я така безпорадна! Така недотепа! Що не зроблю — усе не так!

— Маріс, яблучко моє солоденьке, — втішала її Вельма, заклопотано морщачи обличчя. Відтак підійшла до дівчини, обійняла її за стан, і міцно, але лагідно пригорнула до себе. — Ну-ну, — шепотіла вона, втираючи обличчя Маріс фартухом. — Не варто так побиватися. Це жменька тіста, тільки й того.

— Але я все зіпсувала, — не вгавала Маріс. Пекучі сльози струменіли по її щоках. — Нам доведеться починати все спочатку. Знову добирати снігунові яйця, просівати ячмінне борошно, молоти присмаки…

Вельма відхилилася від дівчини і глянула на долівку.

— Ні, — проголосила вона, похитавши головою, — не доведеться. Диви!

На свій подив, Маріс побачила, що миска, зроблена з твердого, мов залізо, дерева, впала сподом донизу. Жодної крапельки тіста — яке вже було легке, як піна — не розбризкалося. Вона підібрала миску, поставила її на стіл і втерла очі.

— Ось бачиш, — усміхнулась Вельма, беручи Маріс за обидві руки, — справи йдуть куди краще, ніж здавалося спершу.

Маріс здригнулася. «Куди краще, ніж здавалося спершу». Ці слова громом озивалися у неї в голові. «Куди краще, ніж здавалося спершу». Вона випручала руки.

— Ні, не краще, — гірко промовила дівчина. — Гірше! Йдуть так, що гірше не буває!

— Як? Чому? — розгубилася Вельма. — Сили небесні, що ти городиш, дитино? Що саме йде гірше?

— Усе! — зойкнула Маріс. — Цебто, я так стараюся… — Вона захлипала. — Стараюся з усієї сили. Та батько мене, здається, навіть не помічає. Хоч би що я робила. Я знаю, він тут не винний. Він… він стільки часу присвячує своїй Великій справі, але… О Вельмо, далебі, я так за нього переживаю. Здається, він забув, що таке сон…

Трольчиха співчутливо кивнула головою. Ніхто не знав краще за неї, як у юної панночки болить серце за свого батька.

— А потім з’являється він. Він! Отой самовпевнений син небесного пірата, нікчемний усевіда — Квінт!

— Але ж ти казала, ніби ти з ним ладнаєш, — відповіла Вельма, погладжуючи дівчину по руці.

— Так, — відповіла Маріс, — але тепер у батька ще менше часу для мене. Тільки й чуєш: «Квінте, чи не зробив би ти оцього? Квінте, чи не зробив би ти отого?» — вона відвернулась. Так наче він волів би мати сина, а не дочку…

— Годі, Маріс, — урвала Вельма. І похитала головою. — Перестань дутися! Я не хочу сказати, ніби робота не поглинає у Найвищого Академіка забагато часу. Бо таки поглинає. Та хіба це означає, ніби він любить тебе бодай на крихту менше? Робота — це робота, сім’я — це сім’я, а…

— А Квінт — і те і те, — перебила дівчина. — Робота і сім’я.

— Ні, — не погодилася Вельма.

— Так, — не здавалася Маріс. — Батько втаємничує його геть у все. Посилає в якихось справах, дає завдання… — Вона підвела сердитий погляд. — Він ніколи не давав мені жодних завдань!

— Батько взяв його за учня, — лагідно пояснила Вельма. — А учні те все й роблять.

— А що він казав отоді Вітроногому Шакалові? — не вгавала Маріс, ковтаючи сльози. — «Поки Квінт лишатиметься тут, він буде мені як рідний син». Його рідний син! Ти розумієш? Робота і сім’я. Він — і те і те! А я? Куди поділась я?!!

— Маріс, золотко моє, — сказала Вельма, — послухай стару Вельму і згодься, що ти трохи ревнуєш.

— Ревную? — вибухнула Маріс. — Не сміши людей! Ревную до цього неотеси? — Я не ревную, я… я… — Її спідня губа засіпалась. — Я самітна, — озвалася вона нарешті непевним, кволим голосом.

— О, Маріс, — прошепотіла Вельма, скрушно хитаючи головою.

— І я нічого тут не вдію, — випалила дівчина. — Я просто відчуваю це — і край…

— «Твої відчуття — це твої відчуття», — так кажемо ми, лісові тролі. — Вельма поплескала Маріс по плечі. — І коли ти знаєш, що відчуваєш, — це вже перший крок до того, щоб змінити відчуття, — сказала вона. — Якщо ти справді цього хочеш.

Маріс стенула плечима. Вона ще не оговталася після сліз.

— Як же мені щось змінити, якщо нічого більше не міняється? — схлипнула вона. — Я хочу сказати, якщо батько не перестає так важко працювати, а Квінт — постійно поглинати всю його увагу…

— Ну, — сказала Вельма, — тоді ти повинна змінити становище.

— Як? — запитала Маріс.

Вельма закліпала очима.

— Подумай сама, — відповіла вона повагом. — Тобі здається, ніби твій батько тебе не помічає. Ти не можеш доступитися до нього. І ти почуваєшся самотньою. А натомість Квінт, здається ближчим до твого батька, але він тут новак. Він зовсім не має друзів. Можна гадати, він і сам трохи самотній. Либонь, йому хотілося б перекинутися словом-другим із якимось своїм перевесником. Отож…

— Отож, подружитися з Квінтом? — урвала Маріс.

Вельма усміхнулась.

— Неодмінно, — потвердила вона. — Гадаю, непогано було б для почину приготувати до чаю на Окострільну ніч найсмачніші у світі духмяні ячні коржі. Отож, до роботи! Вивертай бляху, а я тим часом востаннє стану до міхів, і…

— А коли їх посадять у піч… — почала Маріс.

— Ну? — нашорошилась Вельма.

— Можна мені буде почистити миску? — запитала дівчина.

Вельма розпливлась у широкій усмішці, аж очі її заховались у щоках, а бульбатий ніс задерся догори.

— Ну, звісно ж, яблучко моє солоденьке, — сказала вона. — Чисть собі на здоров’ячко.

У горішній галереї над кухнею, високо над юною панночкою та її напутницею-трольчихою, стояла самітна постать, чия голова була повита хмарами пари. То був Квінт.

Надто зморений після довгої ночі, проведеної у Великій бібліотеці, аби заходитися коло домашнього завдання, яке завдав їм Нестуляйгуба, але надто збуджений, аби спати, він знову блукав палацовими коридорами. Тут усе вражало уяву.

Цим разом Квінт напав на музичну палату. Вона була чудова. На узвишші стояв клавінет — клавішний інструмент: струни всередині нього бриніли, мабуть, чи не від щипків. Поруч стояло три крісла, кожне з іншим інструментом. Перше — з духовим, друге — зі струнним, третє — зі струнно-духовим. Цей останній був змайстрований із панцира якогось величезного жука-королаза і мав порожнисту руру почасти зі світлякової деревини, почасти з кишки лісового кота. Смик стояв, прихилений до спинки. Наскільки Квінт зміг розібратися, на гібридному інструменті грали смиком і гуділи водночас.

Та найбільше хлопця вразило те, що заходами вірного веретенника Щипа приміщення сяяло чистотою. Ба, крім чистоти, тут панував ще й взірцевий лад. Музичний квартет міг першої-ліпшої хвилини переступити поріг, узяти інструменти і грати, мов і не він.

Те саме він бачив і в інших приміщеннях, поверх за поверхом обходячи коридори і навмання відчиняючи то ті, то ті двері. Кожна світлиця була любовно доглянута і воднораз тиха, ніхто її не тривожив.

На першому поверсі розташувався Дорадчий передпокій — обшита деревом палата, заставлена шкіряними фотелями, де колись засідали старші бібліотекарі, збираючись тут щоразу, коли покидав сей світ Найвищий Академік, аби обрати собі нового провідника. А на четвертому поверсі була Дарча палата, де у глибоких зашклених шафах спочивали призбирувані з покоління в покоління урочисто піднесені в різний час дари: від сервізів кришталевих келихів для деревного грогу — до позолоченого опудала блукай-бурмила. Далі коридором простягалася Портретна галерея з ретельно витертими від пилу зображеннями Найвищих Академіків, поповнювана вже не одне сторіччя. Декотрі Академіки були знамениті, такі як математики Ферумікс чи Архемакс, чиї філософські роздуми про світло колись вважали за схизматичні. Решта — дрібнота, забута ще перед тим, як білі круки в Каменосаду пооббирали їхні кістки, вивільняючи душі вчених.

Кілька хвилин Квінт стояв, розглядаючи портрет Лініуса Паллітакса. Зображення ще зберегло запах свіжої фарби, а табличка внизу портрета свідчила, що то перше зображення після кількох десятиріч забуття галереї. Ще одна давня традиція, яку намагався відродити теперішній Найвищий Академік.

Поза всяким сумнівом, схожість з оригіналом була велика: гакуватого носа, клинцювату борідку та кінчасті вуха, ледь не позакручувані вгорі, намальовано правдоподібно. Що ж до очей, то малярові пощастило точно схопити їхній вираз — жвава дитяча допитливість у поєднанні з застиглим виразом…

— Виразом чого? — промурмотів Квінт. — Втоми? Відчаю? Страху? — Він заперечно похитав головою. — Чи, може, в тих очах є всього потроху? — Він зітхнув. — Але ж ти не скажеш мені цього, еге ж? — звернувся він до портрета. — Доведеться з’ясувати самому.

Та досить було Квінтові зачинити за собою двері портретної галереї, як усі думки про Найвищого Академіка розвіялись. Коридор сповнився якогось дурманного запаху. Солодкавий, густий, приправлений медом та спеціями, він страх нагадував Квінтові зілля, яке ще раніше, перед цими всіма безрадісними роками варила його мати з дубових яблук. Задерши голову, втягуючи носом повітря, Квінт подався коридором на запах, спустився по сходах до задньої частини палацу і пірнув у невеличкі дверцята…

— М-м-м, — зітхнув хлопець. Він з’ясував, звідки ширився запах, від якого йому аж слинка текла. Запах огортав Квінта, дурманив йому голову, здіймаючися звідкись ізнизу.

Квінт рушив уперед до кам’яної балюстради. Серед хмар пари видніло кілька здоровенних пристроїв. Спершу хлопець подумав, що, мабуть, натрапив на якусь подобу майстерні, одначе, приглянувшись пильніше, зрозумів, що стоїть у галереї над велетенською кухнею. Запахи рихтованих страв підтверджували його здогад. Величезні механізми виявились звичайнісінькими печами, казанами та жаровнями, де кипіло, пеклося і смажилося стільки всякого добра, що стало б прогодувати цілу армію вчених та повний штат прислуги, публіку, якою в давнину, з усього видно, аж кишів Палац світла. Тепер, перетворившись на Палац тіней, він правив за притулок щонайбільше для п’яти душ, і кухонне начиння, як і багато чого іншого в цій споруді, було в бездоганному стані, дарма що ним не користувалися.

— І все ж хтось на чомусь куховарить, — пробубонів Квінт. Він чув дух печених дубових яблук. Майже чув їхній смак.

Квінт видивився вниз. Джерело пари було якраз під ним. Мабуть, там піч, подумав він, просто її не видно, і хлопець уже лаштувався повернутися назад, щоб перевірити свій здогад, дивлячись із другого боку галереї, аж це…

— КВІНТ!

Хлопець підскочив.

— КВІНТ!

Голос долітав знизу, з кухні. Він належав Маріс.

— КВІНТ!

Ось уже втретє названо його ім’я. Що йому робити тепер?

Він перегнувся через бильця і, напруживши слух, намагався вхопити, про що ж там балачка. Даремна праця! Одне було ясно: дівчина гомоніла з Вельмою, але тепер уже ніхто не кричав, і розмова між ними скидалася згори на приглушений гуд.

Квінт відвернувся, вийшов із кухонної галереї і подався до себе в кімнату. Гнів у голосі Маріс, коли вона викрикувала його ім’я, неможливо було сплутати ні з чим.

— Вона мене ненавидить, — муркнув Квінт безживним голосом собі під ніс. — Це єдине пояснення. Вона мене ненавидить.

Копняком він зачинив двері своєї опочивальні і впав на ліжко.

— Маленька лицемірка!

— Бачиш, — торохтіла Вельма. — Як темноліснячка, мушу сказати, що я схвалюю все, що робить твій батько для Санктафракса. Оті великорозумні небознавці надто гнуть кирпу — яке пуття з усіх їхніх мжичкомірів, дощознавців та здоровенних веж, яких тут скрізь як гною. Овва! Послухати їх, то можна подумати, ніби Темнолісу взагалі ніколи не існувало! Та ба, він є, і були часи, коли землезнавчі студії мали вагу. Старі бібліотекарі це добре знали, і саме до таких студій повертається твій батько…

Маріс зачудовано слухала, потихеньку облизуючи копистку. Це зовсім не скидалося на Вельму — обговорювати політику Санктафракса, а все ж відтоді, як вони поставили бляху в піч, стара нянька теревенила без упину.

— О, я розумію, знати наперед, коли піде дощ, може бути вигідним, але я темноліснячка і знаю, як важливо розумітися на особливостях звірини та рослинності Темнолісу, — провадила вона. — Знати, що можна їсти, а чого зась, у чому варто ходити, а в чому не варт, знати, чим можна лікувати хвороби, а чим ні… У сиву давнину бібліотекарі це все знали. Хтось має зберегти всі знання, нагромаджувані сторіччями, — інакше вони просто пропадуть.

Маріс кивнула головою. Вона відняла дерев’яну копистку від рота.

— Просто я хочу, щоб отой хтось не був моїм батьком, — пояснила вона.

— Знаю, золотко моє, — відказала Вельма. — Він узяв на себе чималий тягар, що й казати. І так щиро заповзявся довести справу до кінця, що я за нього боюся.

— Що ти хочеш сказати? — стривожилась Маріс.

Вельма спохмурніла.

— Пам’ятаєш, я тобі колись розказувала одну давню байку? — запитала вона. — «Хвалилося дерево, що вміє літати»?

Обличчя Маріс розпливлося в усмішці.

— Здається, пам’ятаю, — відповіла дівчина.

— Ану ж розкажи, — зажадала Вельма.

Маріс поклала копистку на стіл.

— Ну, вона, ця байка, про світляк та олив’як, — почала дівчина. — Світне дерево хвалиться: «Я полечу, я полечу, якщо це виявиться останнім, що я зроблю». А олив’яне йому на те: «Казав сліпий — побачимо!»

Вельма усміхнулась і підбадьорливо кивнула головою.

— Як не замахає тут світне дерево гілками, — дарма, стоїть на місці. Як не затріпоче листям, — все одно стоїть. Як не затрясе корінням, — стоїть як укопане! — вела далі Маріс. — Олив’яному вже терпець уривається через хвалькуватого сусіду, аж у світне дерево бах! — влучає блискавка. Світляк займається, плавучий вогненний смолоскип вириває з корінням — і він злинає в небо. «Я ж казав, полечу!» — гукає надолину світляк. «Еге ж, друзяко, — гукає у відповідь олив’як. — Ти хвалився, що полетиш, якщо це виявиться останнім, що ти зробиш. Бігме, ти не збрехав». — Маріс підвела голову і кволо всміхнулась. — Маленькою мені здавалося, ніби то щаслива кінцівка. — Але це не так, правда ж?

— Залежить, як на це поглянути, — відказала Вельма. — Зрештою бажання світного дерева збулося.

— Так, але ж воно спопеліло дощенту, — заперечила Маріс.

— Що правда, то правда, — погодилася Вельма. — А ти пригадуєш мораль цієї байки? Успіх може крити в собі згубу.

— Гадаєш, — здригнулася Маріс, — мій батько, як отой світляк? Гадаєш, він…

Тут важкі подвійні двері, що вели на кухню, так рвучко розчахнулися, аж хряпнули об стіну другим боком, ледь не зіскочивши з завіс. Обернувшись кругом, Маріс і Вельма побачили на порозі Лініуса Паллітакса.

Мантія його була у страшенному безладі. Чуб скуйовджений. Обличчя бліде й перекривлене, з набряками під очима і — не побачив би хіба сліпий — сердите.

— Чому ніхто з вас не збудив мене? — гримнув він. — Я згаяв майже цілий день!

— Але ж… ти цілу ніч не зітнув очей, — захвилювалася Маріс. — Тобі слід було перепочити.

— Навіть під загрозою перетворитися на сновиду, — не без ущипливості додала Вельма.

— Якщо я потребуватиму поради, коли мені краще спати, я звернуся до вас, — відрубав Лініус. — Чи хтось із вас бачив Квінта?

— Ні, — відповіла Маріс. — Відколи…

— Сили небесні! — заревів Академік. — Невже я маю геть усе робити сам? Я послав його у важливій, коли б не сказати, нагальній справі — і що ж я бачу? Він зник!

Маріс насупилась.

— Нагальній? — перепитала вона. Дівчина сягнула рукою в бічну кишеню і добула згорнутий берестяний сувій. — Оце ти шукаєш?

Батько кинувся через усю кухню, вихопив у неї сувій і розгорнув його.

— Так, — прошепотів Лініус, — Так! — Він повернувся до своєї дочки і пропік її поглядом. — То чому ж Квінт не віддав мені відразу ж?

— Бо… бо я йому заборонила… — пробелькотіла Маріс. Її обличчя скривилося, в очах защеміло. — Ти… ти спав. Я не хотіла, щоб він тебе тривожив…

— Коли він повернувся?

— Сьогодні вранці, — похнюпилася Маріс. — Близько шостої.

— О шостій годині! — вигукнув Лініус. — Маріс, це переходить усякі межі! Тобі зась втручатись у справи, про які ти ні сном ні духом не відаєш…

— Але ж я тільки хотіла…

— Не пхай носа до моїх справ. Тобі ясно?

— Т… так, тату, — уривисто відповіла Маріс.

Не кажучи ні слова, Лініус Паллітакс обкрутився на п’ятах і порвався до порогу. Гримнули подвійні двері.

— Бачила? — вигукнула Маріс, коли він вийшов. — І так щоразу. Як його послухати, то я недотепа, яких світ не бачив.

— Дарма, яблучко моє солоденьке, він і в думці такого не має, — втішала її Вельма. — Хіба ти не бачила, який у нього стомлений вигляд? Як він змарнів?…

— То Квінт у всьому винен, — гірко провадила Маріс. — Він приніс батькові отой нещасний берестяний сувій. Ось чому він не в гуморі. Ось чому він роз… розкр… розкрича… — Вона вдарилась у сльози. — …розкричався на мене.

— Заспокойся, Маріс, — лагідно промовила Вельма.

Проте дівчина була невтішна. Вона відіпхнула Вельму і затулила обличчя руками. Ледь знизавши плечима, Вельма рушила до печі й прийняла заслонку. Маріс почула, як ахнула трольчиха, і розплющила очі. З печі валив густий, чорний дим.

— Е, та ми з тобою обоє рябоє, — озвалася нарешті Вельма. — За біганиною та метушнею я геть забула про ячні коржі.

— Вони згоріли! — зойкнула Маріс.

— Може, б мені спробувати їх пообшкрябувати? — запропонувала Вельма.

— Викинь їх геть! — блиснула очима Маріс. — Все одно Квінт на них не заслуговує!

Зі слізьми, що пекли їй очі, вона вибігла з кухні й помчала сходами нагору. Назустріч їй ішов Щип, міцно затиснувши у прозорих клешнях урну, але Маріс не відповіла на його ґречний уклін і грубо відмахнулася від веретенника.

— Юна панночка? — залящав веретенників голос у сходовому колодязі.

Не вагаючись жодної миті, Маріс порвалася далі. Ні, не до своєї опочивальні, там би Вельма кинулась її шукати найперше, а їй не хотілося, щоб хтось її знайшов. Вона бігла до світлиці з балконом. Протупотівши по дерев’яній долівці, дівчина забігла за мереживні штори і гулькнула у шкляні двері.

Знеможено сапаючи, вона підійшла до краю балкона і вдихнула тепле парке повітря. Праворуч від неї височіла Західна пристань зі своїми невеличкими восьмикутними вежами, праворуч — Піднебесна обсерваторія, а попереду, якщо дивитись у вузький просвіт між будівлями, видно було Віадукові сходи, де вирувало життя.

— Санктафракські академіки, — зневажливо промурмотіла вона, пантруючи за вченими. — Рояться там, метушаться, наче комашня. Укладають угоди, порушують обіцянки; змови, інтриги… — Вона дмухнула на пасмо, нависле над очима. — Усе ваше кодло, всі ви разом узяті у підметки не годитеся моєму батьку, Лініусові Паллітаксу, Найвищому санктафракському Академіку!