Темнолесникове прокляття

Розділ перший Палац тіней

У великому склепінчастому Палаці тіней панувала тиша, хіба що чути було свист вітру та ляскучу, хоча й легеньку, ходу велетенської комахоподібної істоти, яка, погойдуючись, чапала мармуровою долівкою. Крізь коло аркових вікон високо вгорі просмикувалося кволе світло, розтинаючи тьмаве повітря. Вітерець, віючи з-поза Світокраю, повільно обертав на Якірному ланцюгу летючу Санктафракську скелю, і сонячне проміння знай ворушилось, а тіні пускалися в танок.

Веретенник затримався на мить біля широких сходів і глянув угору. Крізь його шкіру, здатну змагатися своєю прозорістю з горішніми арковими вікнами, було видно, як плине його жилами кров, як б’ються шестеро його сердець, як поволі перетравлюється у прозорому шлунку вчорашня вечеря. Світло вигравало на тремтливих вусиках-антенах, запалювало келих та пузату пляшечку свіжого напою на полірованій мідяній таці, затиснутій у його лапах. Веретенник пильно до чогось прислухався.

— Де ви, пане? Де ви? — бурмотів він собі під ніс.

Жук повернув свою клинцювату голову набік. Його антени нетерпляче ворушилися. Вони впіймали приглушений гомін голосів: звідкись із цього величезного приміщення долинали далеке бурчання старої мамки, лісової трольчихи, і тихий, проте жвавий голос молодої панночки, обидві видавалися украй заклопотаними, а також сухий кашель, — поза всяким сумнівом, із кабінету його пана.

— Чую вас, мій пане, — стрепенувся веретенник. — Я певен, вам би не зашкодив ковточок зіллячка, аби сприйняти новину, яку я несу, — гомонів він сам до себе деренчливим голосом. І, під дзенькіт келиха об пляшечку, дивоглядна істота почала довге сходження нагору.

Веретенник знав напам’ять ці сходи, як і кожен закуток, кожну шпарину в здоровенному Палаці тіней з його потайними кімнатами, смертодайними ямами та коридорами, які вели в нікуди, величезним балконом, звідки цілі сторіччя Найвищі Академіки зверталися до вчених унизу, до цих запеклих змовників та інтриганів. Мало того, він знав усі палацові таємниці, його чутливі вуса ловили шепоти, плітки, чутки та поголоси.

Веретенник, важко відсапуючи, зупинився на першому помістку і, переводячи дух, подумав, що літа аж ніяк його не молодять. Так, він був старий навіть як на веретенника. Сто вісім весен перевернулось відтоді, як він вилупився з кокона на підземних плантаціях колонії бражних гоблінів у далекому Темнолісі. О, як давно те було!..

Работоргівці… Вони прийшли до них, потолочили лани з дорогоцінними грибами і поневолили веретенників, змусивши на себе працювати. Але тільки не Щипа, ні! Він був тоді молодою комахою — прудкою, меткою на розум. Почувши, як работоргівці ламаються крізь мури, він забився у глухий закут і, злившись із сутінню, став невидимцем. Потім веретенник кинувся до Темнолісу, де все тримався тіні, нашорошивши вуха, ні на хвилину не втрачаючи пильності. Морок зробився його спільником.

Щип дістався другого помістка, того місця, де колись уперше побачив свого нового пана — Лініуса Паллітакса, наймолодшого Найвищого Академіка з усіх тих, кого тут могли спогадати, та його юну дружину. Вона саме стояла на вході до гардеробного покою, пригадав Щип, і сміялася з того, як недоладно сидить на її чоловікові нова мантія та як безглуздо він виглядає з Великою печаткою Високого посадовця у себе на шиї. Вона ходила дитиною і була така вродлива і сповнена життя, що, здавалося, їй не місце в цьому старому закуреному палаці.

Щип зупинився.

А невдовзі настала ота моторошна ніч, коли її радісні крики переросли у страдницький зойк. Він не любив згадувати про це: нянька, лісова трольчиха, яка гасала туди-сюди, моторошні крики з пологового покою, ридання його молодого пана. Жалісні звуки. Жахливі звуки. А тоді — тиша.

Щип похитав головою і подерся на третій помісток. Він і досі пам’ятав ту тривалу та непроникну тишу. Попри свої чуйні вусики, він і гадки не мав, що там коїлося. Повільно спливали секунди, одна за одною…

І зненацька, розбиваючи гробову тишу, розітнувся найсолодший у світі звук — плач немовляти. Голос новонародженої панночки.

Лініусові Паллітаксу довелося тоді пережити жахну трагедію, — муки пологів забрали у нього дружину, — але він також вдихнув нове життя у Палац тіней. Здавалося, знов ожили, подумалося Щипові, давні часи, коли він уперше вступив до величезного летючого міста, а палац повнився гуком, гамором, вирував життям.

Тоді санктафракські академіки вивчали переважно Землю: їх вабив Темноліс, його рослинний і тваринний світ. Авжеж, навіть на нього, Щипа, дивилися тоді, як на дивовижу! Сам Великий Бібліотекар — найперший фахівець із землезнавства — знайшов його, ледь живого з голоду, в нетрищах Нижнього міста і доправив до цього палацу. О, щасливі, блаженні спогади!

Звісно, за тих часів Палац тіней знали ще як Палац світла, і, приоздоблений незліченними вікнами з кольоровими шибами, завдяки яким усе всередині вигравало самоцвітними барвами, він був найвеличнішою спорудою у Санктафраксі. Отоді-то його, Щипа, дивовижне створіння, немовби видуте зі шкла, призначили хранителем палацу.

Старезний веретенник добрався до четвертого помістка і зупинився, аби віддихатись. Та ба, часи змінилися. Небознавці почали брати гору. Здавалося, наземні студії віджили своє. По всьому Санктафраксу виростали небознавчі вежі — вони ставали дедалі гінкіші, сягаючи високо в небо. Із завершенням будівництва Коледжу Хмар Палац світла геть загубився серед споруд і поринув у глибоку тінь.

Невдовзі після того почалися Великі чистки; фахівців із землезнавства хвиля за хвилею виганяли з міста, і величний Щипів палац перетворився на Палац тіней. Щип зітхнув. Потім потяглися самотні літа. Помер старий бібліотекар, і на посаду Найвищого Академіка обрали небознавця. Він віддав перевагу одній із новозбудованих величних веж, і Щип сам-один зостався доглядати старий палац з усією ревністю, на яку був тільки здатний.

Але тіні були його друзі. Він лишався в палаці, слухав і чекав.

А потім — років за шістдесят — Найвищим Академіком став Лініус, молодий Професор Мрякощупізму. «Ще один небознавець!» — подумав тоді Щип. Одначе веретенник помилявся. Лініус не був схожий на інших. Він шанував давні традиції. Він переїхав жити до палацу і виступав з балкона, закликаючи покінчити з ворожнечею та суперечками між угрупованнями і покласти початок новій ері, коли вчені-землезнавці та вчені-небознавці не ворогуватимуть між собою, а доповнюватимуть одні одних.

Небознавці були аж ніяк не в захваті від такої перспективи — ні тоді, ні тепер. Вони шушукалися, змовлялися між собою — Щипові траплялося їх чути, — та що це нині могло зарадити? Адже Лініус — Найвищий Академік.

Щип зупинився біля дверей кабінету свого пана і тричі постукав.

— Заходь, Щипе, — озвався втомлений голос.

— Пане, я приніс новину від Вітроногого Шакала, — сказав Щип, заходячи в накурену кімнату. — Він повідомляє приблизний час свого прибуття.

— Коли?

— За три години, пане.

— Куди ти мене тягнеш, Маріс? — тихо засміявся Лініус, усвідомивши, ще й досі із пов’язкою на очах, що слідом за дочкою, ледь накульгуючи на поранену ліву ногу, переходить велику залу.

— Стій! — скомандувала дочка, і Лініус відчув, як її тендітні пальці розв’язують вузол у нього на потилиці. Шовковий шарф упав додолу. — Гаразд, — мовила вона, — тепер можна розплющувати очі.

Лініус зробив, як сказано. Він потер очі, глянув униз і побачив на столі, просто перед себе, напівзакінчену мозаїку. Він задумливо потер підборіддя.

Лагідний промінь тьмяно-жовтого світла перетнув тіняву залу: велетенська летюча скеля крутнулась на місці. Маріс затамувала подих.

Чи сподобається батькові картина, викладена зі шматочків небесних кристалів, а чи він волів би, щоб його дочка зробила щось оригінальніше?

Коли Маріс тільки бралася до роботи, намір повторити стародавній Мозаїчний квадрат видавався їй просто чудовим, і напередодні її початку вона кілька годин провела на людному мармуровому майдані перед Ратушею, копіюючи складний візерунок до найменших подробиць. Дуги концентричних кіл. Кути, під якими ламалися жмути блискавиць. Точне співвідношення різних секторів. Відтак розрахунки перетворилися на ескіз, щоб з його допомогою домогтися якнайдокладнішого відтворення.

Батько підняв схему, розглянув, відклав набік і перевів погляд на незавершену мозаїку.

— Вона… — почав він і нахмурився.

Маріс ковтнула клубок у горлі. Так, вона повинна була зробити щось оригінальне. Птаха помагай-біду, приміром. Або спілчанський корабель… ні, краще корабель небесних піратів, а під ним — шпилі Санктафракса. А може, білих круків, які кружляли б над Піднебесною обсерваторією…

— … просто… чудова! — захоплено вигукнув Лініус. Він схилився над столом із рудодуба і скуйовдив доччині коси. — Ти, Маріс, розумничка.

Дівчина усміхнулась. Тільки так їй пощастило стриматися, аби не замуркотіти з утіхи, ба, Маріс була така щаслива, що поки вона ворожила, куди покласти шматочок жовтого небесного кристала, рука, в якій вона його тримала, тремтіла.

— Може, отуди? — запропонував Лініус, показуючи на прогалину в одній із кривулястих блискавиць.

Маріс опустила кристал куди слід, і тут знадвору почулося баламкання дзвона — дзиґарі вибили п’яту. Вона звела погляд і сором’язливо всміхнулась, та батько уже встиг відвернутися і зі збентежено наморщеним чолом видивлявся кудись крізь шкло високих балконних дверей.

— Саме в раз, — промовила дівчина. — Дякую.

— Що? Я… — неуважно муркнув Лініус. Потім, оглянувшись, він завважив, що дівчина завершила блискавку. — А, бачу, бачу. — Він помовчав. — Скажи-но мені, Маріс, чому ти вирішила скласти мозаїку саме у формі Великої печатки?

— Великої печатки? — здивовано перепитала дівчина.

— Так, дитино моя, — відказав Лініус із ноткою нетерплячки в голосі. Він підняв свій важкий нашийний ланцюг високого посадовця, і перед дівчиною загойдався туди-сюди медальйон, підвішений на ньому.

— Ах, оце, — озвалася дівчина. — Так, справді, на вигляд схоже. Але я складала Мозаїчний квадрат.

— Я можу за теє поручитися, — пропищав чийсь голос із протилежного кінця кімнати. — Учора ми провели там три години. Стругав такий бурхливий вітрюган, а що вже холодний — не сказати!..

Лініус обернувся, вдивляючись у напівтемряву.

— Вельма Тернодерев? — здивувався він. — Невже ти?

— Ні, королева процесії в Окострільну ніч, — відповів ледь саркастичний голос.

Лініус усміхнувся. Як темнолісняки різняться від учених! Ані манірності, ані кривлянь, ані нещирих компліментів, які, досить лише повернутися спиною, відразу змінюються злісними плітками. У няньки Вельми, старої лісової трольчихи, що на умі, те й на язиці.

— Аби ти знав, — вела далі Вельма, — скиглити не в моїй натурі. Якщо доньці, щоб привернути до себе увагу, доводиться вистоювати по три години на буйному вітрі, що ж, нехай, — вона стиха прокашлялася. — Я це не з тим, щоб когось образити, — додала трольчиха.

— А ніхто й не ображається, — відказав Лініус. Він знав, що стара має рацію. Виконання почесних обов’язків поглинало силу часу і вбило чималий клин між батьком та дочкою, а раніше ж вони так раділи зі своєї близькості.

Летюча санктафракська скеля крутнулася ще раз, і по просторій кімнаті метнулися тіні. Вельму Тернодерев на мить осяяло тьмяно-жовте світло. Вона сиділа на підвісній канапі, тримаючи на колінах кросна, а на плечі у неї вмостився лемурчик-верхолаз — ручне звірятко Маріс.

— Звісно, остаточно завершеною мозаїка виглядатиме ще краще, — гомоніла вона, не відриваючи очей від шитва.

Її постать знову накрила тінь. — І якщо Маріс пообіцяла закінчити її якнайшвидше, було б дуже ґречно з вашого боку не змушувати її чекати на ваші наступні відвідини невідь-скільки.

— Авжеж, авжеж, — муркнув Лініус, який не розчув жодного слова. Патериця знов опинилася в його руках, і, спершись на неї всім тілом, Найвищий Академік вдивлявся у балконні двері. Вітерець ворушив довгі мережані штори. — Дивно, — пробурмотів він собі під ніс. — Я міг би заприсягтися, що Щип сказав «три»…

Ту ж мить лемурчик, що сидів на Вельминому плечі, застрибав на повідцю і заверещав не своїм голосом: тонкий пронизливий крик супроводжувався голосним покашлюванням, і, якби він, замість летючого палацу, знову був у Темнолісі, — ці згуки сколошкали б усіх його родичів, попереджуючи про невидиму небезпеку.

— Ва-а-ай-й-й — кха-кха-кха-кха-кха…

— Заспокойся, Мізинчику! — сказала Вельма, садовлячи звірятко біля себе і погладжуючи його тремтливі шию та плечі. — Ну, годі, заспокойся. Тихо будь!

Одначе лемурчик і гадки не мав утихомирюватись, і, коли Вельма спробувала взяти його на коліна, тваринка подряпала їй ноги і так хвисьнула по обличчю своїм чіпким хвостом, аж на щоці їй схопився білий басаман.

— А-а-а! — закричала трольчиха з болю і випустила кінець повідця.

Лемурчик скочив на підлогу і, прищуливши очі та настовбурчивши синє плямисте хутро, прожогом шаснув до дверей.

— Мізинцю! — гукнула Маріс, кидаючись за ним навздогін. — Ах, ти ж, гидотнику! Назад, на місце!

— ВА-А-АЙ-Й-Й — КХА-КХА-КХА-КХА! — знову заголосив лемурчик.

— На місце! — вдруге скомандувала Маріс, уже сердячись. — Негайно ж! — Вона занепокоєно зиркнула на батька. Він ніколи не схвалював її бажання тримати в палаці ручну звірину і найменше їй хотілося дати привід позбутися її. Та, дивна річ, він, здається, не усвідомлював, що діється, — ба більше, немовби нічого не помічав.

І тут Маріс зрозуміла, в чім річ. За шкляними балконними дверима з неба поволі спускався могутній корабель небесних піратів. Лопотіли вітрила, в золотому світлі призахідного сонця блищала корабельна мідь. Видовище було величне. Та й це ще не все. По кривизні ліній та різьбленні на блискучій полірованій прові вона впізнала «Приборкувача ураганів».

Поки вона дивилась, піратський корабель кинув якір. За мить на поручні спустився трап — і на балкон зійшов елегантний капітан «Приборкувача ураганів».

У Маріс тьохнуло серце.

Не те, щоб їй був неприємний капітан повітряних піратів, навпаки, з усіх батькових друзів Вітроногий Шакал подобався їй чи не найбільше. Дядько Вітроніг — ось як вона колись його охрестила. З ним було весело, а ще він інколи показував їй дивовижні фокуси. Ні, зовсім не Вітроногий Шакал розчарував її — уся притичина була в батьку та ще, звичайно, в тому, що вона така дурна!

Коли ще раніше, пополудні, Лініус зайшов до цієї світлиці, зайшов без попередження, неждано-негадано, Маріс так нетямилась від щастя, що навіть не запитала про причину відвідин. Вона просто подумала, що йому хочеться трохи побути зі своєю донькою.

Тепер вона зрозуміла, що помилялася, і пригадала, як він місця собі не знаходив, раз по раз звіряючи час і визираючи у вікна. Батько прийшов сюди зовсім не для того, щоб її побачити! Лініус просто виглядав одного зі своїх друзів-темнолісняків.

— Ва-а-ай-й-й — кха-кха…

— Мізинчику! — закричала Маріс із раптовою люттю. — Чи заціпить тобі нарешті?

— … кха-кха…

Вельма кинулася вперед і копнула верескливу і дряпучу тварючку, відкидаючи її від дверей. Маріс ухопила кінець смика і намотала його собі на руку.

Ту ж мить розчинилися двері і з них, роззираючись на всі боки, виткнулася кутаста веретенникова голова.

— Я приніс зілля для свого пана, — почав він, — а також…

— А-а-ау-у-у! — заголосив лемурчик, і до болю в голосі звірятка долучалися гнів та образа.

Щип замовк.

— Де… де ручна тваринка молодої панночки? — поспитав він засапано.

— Тобі ніщо не загрожує, — заспокоїла його Вельма. Веретенник помітив, як у руках Маріс звивається розлючений лемурчик, і скривився. Вельма осміхнулась. — І не сором тобі? Щоб оце такий бугай, такий здоровило-веретенник та боявся крихітного лісового лемурчика!

— Я… тобто… — зніяковіло заворушив антенами Щип. — У мене нове повідомлення для пана, Найвищого Ак…

— Авжеж, авжеж, чеши далі! — нетерпляче гукнула Вельма. Подеколи старий веретенник бував страшенним марудою.

— Повідомлення надійшло від Вітроногого Шакала, капітана піратського небесного корабля «Приборкувач ураганів». — Щип відкашлявся. — Він перепрошує, що його затримали непередбачені обставини, але сподівається прибути не пізніше як за дві години від названого ще раніше часу, про який я доповідав панові…

— Як завжди, тебе принесло запізно, — вдруге урвала Вельма веретенника. І кивнула на розчинені балконні двері, де за майвом штор Лініус Паллітакс щиро вітав Вітроногого Шакала. — Гадаю, капітан зможе особисто переказати своє повідомлення, — глузливо додала вона.

— Це вже занадто, — жалісно пробуркотів веретенник. — Я ще не оголосив про його прибуття…

— О, нічого страшного! — сказала Вельма, яка завжди вважала поведінку веретенника щонайменше за дивацьку. — Але на вашому місці я б уже йшла, — додала вона, — поки Мізинчик не випручався знову. — Тут лемурчик заверещав і ще голосніше, ніж перше. Щипова голова ураз зникла, і Вельма зачинила двері. — Прекумедна істота, — засміялася вона. — Чи ба, не сповістив про прибуття! Таж Вітроногий Шакал — давній приятель нашого пана. Ну-бо, Маріс, — сказала вона, повертаючись до кросон, — живенько все прибери. На твого батька чекає робота.

Та Маріс її не слухала. Знічев’я чухаючи під бородою лемурчика, який уже муркотів, вона не зводила очей з балкона, де до її батька та капітана Вітроногого Шакала приєднався ще хтось третій. Ні спорядження повітряного пірата, ні довгий плащ та заспинні крила не могли приховати його юного віку — судячи зі стрункої постави, він був хіба трохи старший за Маріс.

Спіймавши на собі її погляд, він звернув на неї свої глибокі, темні очі бувалого в бувальцях небесного паливоди, які аж ніяк не в’язалися з його тринадцятьма чи скількома там роками. Уся терпнучи з ляку, Маріс відчула, що червоніє.