Темнолесникове прокляття

Розділ дев’ятий Кам’яні щільники

Ось уже втретє упродовж трьох діб нічний Квінтів сон потривожено. О четвертій годині його пробудив легенький стукіт у двері опочивальні. Хлопець перевернувся на бока і вдивлявся у кімнатний морок.

— Хто там? — сонно промурмотів він.

Стук погучнішав і став настирливіший.

— Я питаю, хто там? — повторив Квінт, уже голосніше.

— Квінте, ти тут? — озвався стурбований голос.

— Це ви, професоре? — запитав Квінт, сідаючи в ліжку. — Заходьте!

— Квінте, — прогарчав професор. — Я до тебе на розмову!

— Двері незамкнуті, професоре!

— Квінте!

— О, сили небесні, — буркнув Квінт і, підвівшись із ліжка, почалапав до дверей. — Я ж бо сказав, що не…

Ледве він торкнувся клямки, як двері рвачко розчахнулись, і хлопець опинився на підлозі. У дверному отворі стояв Найвищий Академік із ліхтарнею в руці. Його спотворене гримасою обличчя аж пашіло.

— Квінте, це терміново, — промовив він. — Ти маєш зі мною йти. Негайно.

Квінт кивнув головою і непевно зіп’явся на рівні ноги. Його добряче огріло дверима по голові.

— Дайте хоч одягтися, — миркнув він.

— А-а-а, ну, звісно ж, — розгублено протяг професор, після чого, поки Квінт одягався, повісив ліхтаря на стіну і заходився міряти кроками кімнату. — Цілу ніч я очей не зітнув, — схвильовано пролопотів він. — І сумніваюся, чи взагалі коли засну, якщо не… якщо не спробую ще раз, — його мова ставала дедалі шпаркіша, голосніша, а дихання чимраз частіше. Він замовк і вхопив голову в руки.

Квінт шнурував черевики, застібав куртку, затягував пояс, а сам усе скоса зорив Академіка. Серце йому болісно стискалося. Було видно простим оком: вельмишановний професор на межі цілковитого виснаження.

— О, пробачте мені за те, що я наброїв, — затремтів тамтой. — За те, що я вивільнив… — Квінт промовчав. Він розумів, що ці слова звернені не до нього. Професор знову заходив: туди — сюди, туди — сюди… — Це так розумно. Так дотепно. Це остання моя надія. З поміччю Неба цього разу мені поведеться. Бо якщо в мене нічого не вийде… — він обернувся до Квінта і вп’явся очима в юнакове обличчя, наче бачив його вперше. — Мені має повестися.

— Я жду, професоре, — подав голос Квінт.

Професор знову взяв ліхтаря.

— Ходімо, хлопче, — звернувся він до Квінта. — На нас чекає праця.

Надворі було темно хоч в око стрель, як зазвичай тієї години ночі, що безпосередньо передує світанню. Окрім професорового лойового ліхтаря, не було видно ані світельця, і, поспішаючи слідом за професором по Західній пристані, де було погашено всі ліхтарі, Квінт дивився на небо.

Уперше за час свого перебування у Санктафраксі він бачив зірки ясно, достоту, як із борту «Приборкувача ураганів». Ось на півдні яскріє сузір’я Павука Боріуса. А онде — Великий Блукай-бурмило Мітрас. Далі на схід розкинувся Дракон Дарш, у якого нині на кінчику лівого крила сяяла Східна зоря.

Квінт зітхнув. Світло вогнів Санктафракса та Нижнього Міста скрадало зірки. Без знайомих зоряних візерунків йому було не мед: звикле вони додавали йому певності в собі. Але тепер, знову побачивши їхнє світло, хлопець зрозумів, що ще більше, ніж їх, йому бракує батька, бракує життя на борту корабля небесних піратів.

— Годі ґав ловити, Квінте! — гукнув професор від клітки, що крутилась у повітрі. — Дорога кожна хвилина.

Квінт задріботів, наздоганяючи професора. Не час і не місце тужити за домівкою! Батько лишив його з Найвищим Академіком, і тільки його мав слухатися Квінт — принаймні тим часом.

— Перепрошую, професоре, — промовив Квінт. — Більше цього не буде.

— Сподіваюся, — буркнув професор, ступаючи в клітку. Він засвітив ліхтарню і обернувся до Квінта. — Якщо ти мене спустиш до входу в тунель так само справно, як і той раз, ми забудемо про цю розмову.

Квінт кивнув головою, шкодуючи, що не встиг повідомити Маріс про нову експедицію. Він став на своє місце за гирьовими важелями.

— Попустите корбового ланцюга, коли я дам знати, профес… а-а-а! — зойкнув він, коли хистка клітка раптом каменем шугнула вниз.

Відчайдушно силкуючись утримати клітку сторчма, Квінт натис ногою на гальмівну педаль і гарячково шарпав до себе та відводив назад гирьові важелі. Даремна праця. Невже клітка просто зірвалася з мертвого приколу?

Бряжчав, розмотуючись, ланцюг, рипіла клітка. Аж раптом, із гучним скреготом, нижньонебова клітка дала дикий кант — і перестала падати.

— Дякувати Небу! — видихнув Квінт. — А я вже думав, ми попали в халепу. Часами нелегко вгадати, якого коника викине такий старомодний літальний апарат, професоре.

Спостерігаючи за ними із Західної пристані, Пийпузо, плескатоголовий охоронець, підніс до обличчя м’ясисту руку і витер із чола краплинки поту, що виступили від хвилювання.

«Ого-го, ще б трохи — і клямка!» — подумав він. Що ж, нижньонебова клітка потрапить і сама впоратись із таким завданням, без його допомоги. Але цього не буде.

Бо хоч як нетерпеливилось Пийпузу вивести з ладу клітковий механізм, що спричинило б трагічну загибель Найвищого Академіка слушний час для цього ще не настав. Спершу слід отримати платню, а тоді вже виконувати завдання! Він назвав двісті золотих дукачів, і хоч каптурник зі срібним носом-маскою не сказав «так», але ж не сказав і «ні». Гріх професорові гинути, перш ніж Пийпузо укладе угоду. Ні, таки справді гріх. Бо так, чого доброго, ще й облизня спіймаєш!

Він поглянув на знерухомілу клітку аж ген унизу під собою. Вона виглядала такою ненадійною! Гиденько хихикнувши, він обернувся і подався геть. На нього ще чекала важлива справа.

Квінт цілком налагодив керування і клітка плавко спускалася далі. Вона знов упритул наблизилася до входу в тунель. Знов академік для більшої безпеки прив’язав її причіпною линвою до схожого на острогу прискалку. І знову Квінт зостався у ній сам, коли професор видерся на кам’яний виступ — патериця в одній руці, запалений ліхтар у другій — і зник у тунельному отворі. Однак же цього разу Квінт поклав не сидіти у клітці.

Щойно зникло оліїсто-жовте сяйво ліхтаря і завмер стук патериці, він сягнув рукою вгору і, згнітивши серце, зняв із гака кліткову ліхтарню. Потім, пересвідчившись, що поки його не буде, причіпна линва не відв’яжеться від скелі, Квінт відчинив двері й обережно ступив на прискалок.

Здоровенний білий крук — він сидів якраз над роззявиною у скелі — залопотів крильми, знявшись у повітря. Птах з робив коло, роз’яріло крякнув і ринув на непроханого гостя.

Квінт пригнувся і поспішив у тунель. Він підняв свого ліхтаря — і ахнув. Хлопець уперше опинився всередині плавучої скелі, в кам’яних щільниках, і це було щось надзвичайне. Схожі на величезне кубло лісових шершнів, суціль помережане порожнинами та ходами, вони, здавалося, не мали кінця-краю. Вітер продував їх наскрізь, гув у них і стогнав, світилися тунелі. Квінта пройняв тривожний дріж. Щільники видавалися мало не живими.

Йому знову спали на гадку слова Нестуляйгуби, на яких той особливо наголошував: «Небознавці туди не потикаються».

«І повітряні пірати теж», — подумалося Квінтові. Принаймні не мали потикатися. А все ж він стояв на краю підступного лабіринту з вузьких тунелів, кожен з яких міг би розчавити його на смерть чи замурувати на віки-вічні, якби всередині цієї постійно мінливої скелі його зрадила удача. Серце рвалося йому з грудей, коли Квінт рушив тунелем.

Не ступивши й десятка кроків, він натрапив на три нові тунелі, які розбігалися врізнобіч перед ним. І тільки тьмяне жовте світло з лівобічного — підказувало хлопцеві дорогу. Дякуючи в думці Небові, він почимчикував на світло, але ця невеличка пригода розтривожила йому душу. Наочний приклад того, як легко заблукати у зрадливих кам’яних щільниках! Добувши з кишені уламок чорної крейди, Квінт заходився значити свій маршрут.

Сторіччя неконтрольованого і безладного розростання скелі далися взнаки: тунель крутив і вився у скелі, мов червоточина в заболоні. Квінт заглиблювався усе далі й далі, спиняючись щокілька кроків, аби нашвидкуруч намалювати на стіні стрілку. І щоразу, як хлопець пристоював, його охоплювало моторошне відчуття, що за ним пантрують. Та, коли він обертався, нічого підозрілого не примічав. Тільки вітер свистів і завивав, продуваючи сяйну дірчасту скелю.

Квінт відчайдушно силкувався не відставати від професора, хапливо значив стіни і поспішав далі. Одначе тунель видався важкопрохідним. Низька стеля, долівка в незліченних вибоїнах, куди він раз по раз ускакував, збиваючи собі кісточки ніг… Стіни подекуди так змикалися, що лишалося одне з двох: або обдирати боки, пролазячи між їхніми шорсткими поверхнями, або повертати назад.

Професор, зрозумів Квінт, мабуть, усунув найгірші перешкоди під час давніших мандрівок, бо щоразу хлопцеві доводилося натрапляти на місця, де камінь мав свіжі подряпини від ударів кайлом, а землю вкривали крем’яні уламки та порох.

Тим часом у кам’яних щільниках ні на мить не змовкали дивні стогони та хрипкий буркіт. «Невже ті всі звуки породжує тільки вітер?» — стрілило нараз Квінтові в голову, і його пальці затремтіли, сквапно креслячи чергову стрілку на одній з нерівних стін кам’яних щільників.

Діставшись кінця порівняно чистого відтинка тунелю, Квінт добачив перед себе майво професорової хламиди. Хлопець нерішуче зупинився, відтак відступив назад і затамував подих. Хай Лініус Паллітакс не знає, що він іде за ним назирці! Крізь гуд і свист до хлопця долинула нетерпляча клятьба. Професор зачепився мантією за кам’яний гостряк.

— Спокійно, Лініусе, — почув Квінт, як бубонить професор, відчіпляючи тканину. — Тобі ж буде гірше, якщо ти весь кипітимеш. Опануй собою, інакше тобою опанує воно!

Квінт нахмурився. Що воно за знак? Був тільки один спосіб з’ясувати правду.

Тремтячи всім тілом, Квінт кинувся навздогін за професором. Повітря в тунелі тепліло, ставало задушливіше. Буркіт погучнішав, а сичання завмерло. Повітря тепер світилося густішим, багряним світлом. Круто звернувши, Квінт зненацька уздрів професора: той стояв перед кам’яними дверима, врізаними у тверду скелю, за яких кілька кроків від нього.

Хлопець зачаївся і тихо ждав.

Двері були круглястої форми і видавалися часткою зовнішньої оболонки самого багряного скельного серця. Якби не зображення численних істот, вирізьблені на дверях, їх би ніхто й не завважив.

Професор приступив до дверей. Він взяв у руку Велику канцелярську печатку, почеплену в нього на шиї, і схилився над різьбленим каменем. Із-за його згорбленої спини Квінтові нічого не було видно. За мить глухо заскреготіло, відтак тихо клацнуло, і двері почали відчинятися, являючи очам нутро просторої, тьмяно освітленої, печери.

Якомога випнувши шию, Квінт устиг побачити мигцем дивацьку картину. За порогом висявали сила-силенна бутлів та шкляних сфер, і всі вони погойдувалися на довгих, подібних до стебла рурок, що йшли від увігнутих стін. А посередині печери висіла в повітрі величезна блискуча, немовби зіткана зі світла, сфера.

— О, Небо, що це?… — вихопилось у Квінта, і хлопець, припавши до землі, підповз ближче, аби краще все розгледіти.

А потім до нього долинув дивний звук: тихий, жалісний, наче плач дитини з болю, аж по тілу забігали мурашки. Хлопець підібрався ще ближче, щоб гаразд усе розглянути, але професор і далі затуляв собою отвір. Хоч би що там квилило всередині, воно видавалося невеличким і безборонним.

— Тихо будь, маленька злюко, — гарикнув професор.

Немовби на відповідь, жалісний плач перетворився на гистеричне, пронизливе виття. Крізь неприховану муку Квінтові неначе вчувалися слова. Благання. Умовляння.

— Годі! — голосило воно. — Я благаю! Годі!..

Квінт підвівся і вже збирався ступити крок уперед, аж двері з гуркотом зачинилися. Нещасний голос миттю вщух, і Квінтові лишилося тільки знов зорити на візерунчасте коло на камені. Він підкрався до дверей і припав до них вухом, але скеля була надто щільна та глуха, щоб крізь неї могло щось проникнути, опріч нерозбірних звуків.

Квінт обернувся. Професор щось — певніше, когось — тримав під замком у цій глибці. Хлопець тривожно здригнувся: таке не насниться і вві сні! У голові вихором снували думки. Квінт довіряв Лініусові Паллітаксу, навіть обожнював його. А тепер не знав, що про нього й думати.

Кого ж професор ув’язнив у цій камері? І що за моторошні досліди провадив над безталанною істотою, якщо вона так жалісно ячала? І що, пронизала його нараз думка, він скаже Маріс? Що її батько причинний, що він мордує нещасних істот у підземній катівні?

Одне було певне. Треба дістатися нижньонебової клітки раніше за професора. Крий Боже, щоб Найвищий Академік довідався чи навіть запідозрив, що хлопець скрадався за ним назирці. Повернувшися спиною до замкненої камери, Квінт ізнову пустився коридором, поклавши якнайшвидше вернутися на місце.

Він долав поворот за поворотом, весь упрілий від зусиль та напруги. Серед скельного гуду йшов за чорними стрілочками крізь нескінченні тунелі, аж поки…

— О, темнолесник! — лайнувся хлопець, знову опинившись перед знайомими різьбленими дверима. — А це що за мана?

Десь, якимось дивом, він зійшов на манівець і повернувся туди, звідки вирушив. І ніхто тут не винен, крім нього самого, лайнувся подумки Квінт. Він так поринув у думки про те, що могло діятися там, за дверима, аж забував пильнувати дороги.

Квінт знову вирушив у путь. Цього разу треба дивитися обома. Найвищий Академік міг нагрянути будь-якої миті. Боронь Боже, заблукати вдруге.

Квінтове серце шалено закалатало, коли з’ясувалося, як він збився з дороги. Хлопець напевняка знав, що позначив весь маршрут від входу в тунель до дверей камери невеличкими крейдяними стрілками, але в нервовому поспіху деякі з них він накреслив так нездало, що вони й на стрілки майже не скидалися, а решта виявилися такі бліді, що їх ледве можна було розпізнати. Ба, більше, подекуди кам’яні щільники були поцяцьковані й своїми власними знаками: темні плями, якісь ляпки, бризки, чорні, як сажа, відбитки…

Які з цих знаків його? запитував себе Квінт. А які тут були й раніше?

Та що найгіршого, раптом сяйнуло йому, змінювалася сама скеля! Деякі вузькі проходи стали ще тісніші, а подекуди й доти низька стеля сіла так, що хлопець мусив пробиратися згинці. Поволеньки Квінта огортала паніка. Оцей невгавучий гул — ніякий не вітер, він швидше скидався на голос самих дірчастих кам’яних щільників, які невпинно розросталися, змінювали обриси, форму, множили звивини. А коли тут мандрують самі стіни, то яке пуття із провідних стрілочок?

— Куди ж мені податися? — прошепотів Квінт глухим тремтячим голосом, діставшись тунельної розтоки, де кожне відгалуження позначалося одним і тим самим знаком, покликаним указувати потрібний керунок. — Я намалював лише одну з них, — простогнав Квінт, — але яку?

Підійшовши до стіни, він тернув указівним пальцем по одній із плям і підніс пучку до очей. Овва! Вроблена у легесенький порох чорної крейди!

Отже, сюди, вирішив Квінт, повертаючи в тунель по ліву руку, але тут йому стукнуло перевірити ще й другу позначку. Він обстежив руку. Тепер уже його середульший палець, подібно до вказівного, був замащений тією самою чорною крейдою.

— Ні! — зойкнув він, і цей вибух страху та розчарування сповнив вилясками катакомби, утворені з вельми заплутаного плетива тунелів, ходів та галерей. — Ні! Ні! Ні! Ні! — І знову виляски, а тоді вони завмерли, щоб за мить їх заступив зовсім інший звук.

Якесь наче шкряботіння і дрібцювання… Звук дедалі ближчав…

На мить Квінтові подумалося, що то, мабуть, чи не професор швидкує назад до клітки. Але тільки на мить. Гук чувся аж ніяк не ззаду, а спереду, з одного із двох тунелів. От тільки з якого? Лунка акустика збивала з пантелику.

Квінт зайшов до першого тунелю, наставив вухо і прислухався. Чоло йому захмарилося. Ба! Нічого певного! Він відступив назад і вже збирався перевірити тунель ліворуч, аж гульк! Із другого боку, навально зближаючись, замерехтіло якесь світло.

Серце йому тенькнуло. Червоножаре світло, ритмічно пульсуючи, гналося тунелем до нього. Сопіння та форкання чимраз гучнішали.

Не роздумуючи ні секунди, Квінт дременув навтіки у тунель праворуч від себе. Дріботіння пришвидшилось, і повітря сповнилося хлипким сопінням та лунким чалапанням. Вража істота — хоч би чим вона була — кинулася за ним навздогін.

Озираючись через плече, Квінт спіткнувся і впав, глибоко зранивши праве коліно об гострий камінь. На щастя, ліхтарня не згасла. Згуки дедалі ближчали. Світло ззаду розгорялося.

Огорнутий нудотним страхом, Квінт зіп’явся на рівні ноги і, перемагаючи пекучий біль у коліні, пустився бігти далі.

— Хутчій! — підганяв він сам себе, протискуючись крізь довге звуження тунелю і кульгаво женучи далі. — Хутчій!

Квінтів переслідник спинився. Хлопець почув сопіння, супроводжуване гучним плямканням. Від огиди його пересмикнуло. Потвора знайшла місце, де він зранив коліно.

— Ві-і-і, ві-і-і, ві-і-і!

Збуджений пронизливий вереск озвався відлясками в тунелі, сповнюючи Квінта невимовним жахом. Тварюка не просто скуштувала крові — кров їй припала до смаку!

Квінт зірвав із шиї хустину і, кривлячися з болю, туго обв’язав нею коліно, щоб затамувати кров. Треба було урвати за собою слід зі спокусливих червоних крапельок, що ним біг хижак.

Він випростався і плигонув чимдалі вперед. Кров стугоніла у скронях. Серце у грудях товклося як навіжене. Звідусіль, заглушуючи скельне дудніння, знову долинали заводи вітру. Тільки тепер вони поновилися, і тільки тепер до парубійка дійшло, що ще зовсім недавно їх не було. І ще щось одмінилося. Повітря було свіже, прохолодне. Непохибний знак, що хлопець наближається до надворішньої поверхні скелі!

— О Небо, порятуй мене! — пробуркотав Квінт. — Не заведи у глухий кут, дай добігти до виходу і щасливо звідси вибратися.

А за мить він побачив ще дещо.

Спочатку мозок відкидав свідоцтва очей. Хлопець подався вперед і мацнув клаптик тканини, завислий на скельному гостряку. Так і є! Саме тут професор зачепився своєю мантією. Він ішов правильно. Перша втішна вістка по вступі до цієї страхітливо темної, моторошної системи тунелів! Ба більше, червоне світло начебто перестало блимати, а мерзосвітнє плямкання завмерло. Невже він одірвався від тварюки?

За мить хлопець уздрів мерехтливе світло перед собою — і похолов. Ну, звісно ж, гидомирна тварюка не відстала! Як він міг таке подумати? Так чи так, а страховисько примудрилося перейняти його. Не зводячи зі світла лячного погляду, Квінт позадкував. Від гучних звуків у себе за спиною він став стовпом. Дріботіння, рохкання, гарчання… Хлопець обернувся і побачив друге світельце, яскравіше, ніж досі. А бодай тобі, їх тут двоє!

— Я в пастці! — зойкнув Квінт. Його долоні стали вологі та холодні, по шкірі під чубом забігали мурашки.

Куди йти? Уперед? Назад? Дріботіння дедалі гучнішало. Ні, таки вперед! На відчай душі!

Зсунувши брови, Квінт добув ножа, підніс ліхтаря і рушив далі. Він згадав батькову науку самооборони. Науку Вітроногого Шакала. У такій ситуації найкраща, якщо не єдина, оборона — напад. Завваживши найменший рух, хлопець як стій мав ринути вперед і завдати удару ножем.

Квінт дістався вузького закруту. Він спинився і перш, ніж рушати далі прислухався. Іззаду засопіло з новою силою. Клята тварюка наступала на п’яти. Серце шалено закалатало, м’язи напружилися — хлопець порвався вперед. Світло здавалося, як ніколи, яскравим. Квінт глибоко вдихнув повітря, звернув за ріг, і…

— Дякувати Небу! — промурмотів хлопець.

Тепер світло мало червону забарву і не пульсувало. Ярими рожево-блакитними тонами мінився новий ранок. Мало не плачучи з полекші та захвату, Квінт продибав останні кілька кроків до сяйного кола і ступив на прискалок. Нарешті він вирвався зі страхолюдних кам’яних щільників.

На вершечку клітки сидів білий крук. Тільки-но Квінт сягнув до дверцят, щоб відчинити їх, птах хрипко закричав, підскочив ближче і довбонув його своїм гострющим дзьобом. Квінта охопила сліпа лють.

— Гадаєш, ти мені страшний після втечі від… від кровожерних чудиськ? — желіпнув він. Хлопець тицьнув кулаком у птаха, який знову закричав, блискаючи своїми жовтими сліпаками. — Гадаєш, я злякався? — заволав він, стусаючи птаха вдруге. — Ну, скажи, гадаєш?

Гучно залопотівши крильми, величезний птах злетів у повітря і шугонув угору, не перестаючи обурено лементувати. Квінт відчинив двері клітки і вже збирався ввійти всередину, коли з тунелю долинув якийсь гармидер.

Юнак озирнувся і завмер.

— Професоре! — закричав він. — А тепер… а тепер що вас спіткало?

Коли Квінт допомагав професорові увійти в небову клітку, хлопців погляд упав на медальйон високого посадовця на шиї Найвищого Академіка. На печатці грало ясне сонячне світло, вияскравлюючи славнозвісний різьблений візерунок із зображенням жмута блискавок. Обличчя вченого повивала задума…

— Квінте… — очамріло простогнав Лініус.

— Професоре, — спустив його учень із хмар на землю. — Даруйте, але зараз, прошу вас, тримайтеся міцніше. Ще мить — і ми вдома.