Темнолесникове прокляття

Розділ п’ятий Віадукові сходи

Знявся вітер, і з відкритого неба на Світокрай посунуло пасмо брижатих хмар. Небо стемніло. Дихнуло стужею. Учений з рідким чубом і диким поглядом — самітна, сиротлива постать! — замовк на півслові і загорнувся в мантію, яку рвав вітер. Випроставшись, він обкинув свою нечисленну авдиторію похмурим, проникливим поглядом.

— Та це ще ніщо супроти їдла у трапезній, — повторив він. — Хто напевне скаже, що подають нам день у день з отих здоровенних харчових рур?

— Я тут баран, але ж ви, дяка Небові, збираєтесь нас просвітити! — вигукнув чийсь голос позад невеличкого натовпу, а групка міських гномів зайшлася хихотінням.

— Нас запевняють, що то тілдерятина, — відважно провадив академік. — Або волорожина. Або м’ясо снігуна. Але я авторитетно заявляю, що там нема ні того, ні того, ні того, — він витримав промовисту павзу. — Тепер я сміливо можу вам сказати: день у день нам подають плямистих щурів, а постачають їх просто з каналізації Нижнього міста.

Слухачі дружно загули. Стара байка! Їх частували коли не плямистими щурами, то мордобрилами з Багнища чи білими круками з Каменосаду, чи іншою звіриною, якою гидували всі, крім найдикіших верств Санктафракса. Колись навіть ходили чутки, ніби вчені, розпрощавшися з життям, кінчали свою земну путь у тушкувальних казанах. Розчарований тим, що промовцеві відкриття не відзначалися оригінальністю, гурт зачав помалу танути, лишаючи промовця сам на сам із купкою міських гномів, які час від часу уривали його своїми вигуками.

— Я працюю кухарем, — вигукнув один з них. — І бачу, які прибувають туші. Нівроку собі…

— А ви бачили, які завбільшки бувають нині плямисті щурі? — перейшов у контрнаступ академік.

— У кожному разі щур не має крил! — крикнув другий голос.

— У підземеллях каналізації вони набувають хоч яких форм та розмірів, — відповів академік криком на крик. — Деякі з них двоголові. Інші мають легені й живуть під водою. Не бракує і крилатих! — переможно проголосив він.

Міські гноми тільки перезиралися між собою і знизували плечима. Один з них покрутив пальцем біля скроні.

— На цвіту прибитий, — промимрив він.

— Дурний, як квадратове коло, — додав інший. — Що й казати, знікчемнів нині оратор на Віадукових сходах.

Вони всі дружно повернулись і гуртом почвалали геть, не вважаючи на лемент академіка.

— Стійте! Зачекайте хвильку! — волав тамтой їм навздогін. — Я ще не розповів про скандал навколо Місяцеглядної обсерваторії, або про те, як затерли пропажу семи учнів-мжичкомірів… або про те, що діється насправді на Професорських зібраннях Сірими середами…

Проклинаючи чванькуватого фіґляра за своєю спиною, Сефтус Лепряк зійшов зі сходів і рушив до розбурханого натовпу. Він мав перш послухати, в якій формі перебуває яка тварина і які в неї шанси на перемогу, а вже потім ставити на одну з чотирьох.

— …а у східному кутку — Сміливець Бруто, — оголосив розпорядник боїв, чорнявий троль-тягайло з усохлою рукою, щось нотуючи на дошці. — Чотири до одного. У західному кутку — Здоровило Старт. Шість до одного. І нарешті, в південному кутку, теперішній фаворит, Кіготь Маньйо. Три до одного!

Зусібіч до розпорядника боїв п’ялися руки, кожна з них стискала золоті монети.

— Два на Бруто! — кричав один.

— Три на Маньйо! — домагався другий.

Сефтус Лепряк осміхнувся. Якщо інформація від його агента правдива, — горе Джервісові, його особистому слузі, коли вона не підтвердиться! — то ставити треба на Хитрюгу Вільбуса, що в північному кутку. Ще не нюхавши пороху санктафракських двобоїв, цей повзун упевнено виграв кілька боїв у тавернах Нижнього міста. Та й шанси в нього найвищі — аж вісімнадцять до одного!

Він мацнув рукою, чи рівно тримається на обличчі срібний ніс-маска. Такі стародавні ритуальні прикраси з мудрованим орнаментом у вигляді закруток та дрібними філігранними дірочками носили колись академіки — охотники дихати очищеним повітрям. Сьогодні ж носами-масками користувалася професура, зацікавлена з тих чи інших причин у збереженні інкогніто. Сефтусові Лепряку не усміхалося бути впізнаним. Зрештою бої повзунів — це не той спосіб проводити дозвілля і тратити гроші, який личить заступникові декана Школи Мжичкомірів. Та ба, давні звички живучі.

Сефтус поправив срібного носа, нап’яв каптур мантії і став пропихатися крізь натовп.

— Двадцять на північного! — оголосив він.

Дрібногоблін повернувся до нього і зміряв його поглядом з-під прищулених повік.

— Кажеш, двадцять? — перепитав він. Якусь мить дрібногоблін вагався — зазвичай він уникав мати діло з тими, чийого обличчя не бачив. Та зрештою, золото є золото. Його рука шарпнулася вперед і вхопила простягнутий до нього капшук із золотими монетами. Він щось нашкрябав на квиті й, тицьнувши його Сефтусові, знову повернувся до своєї дошки. Шанси повзуна в північному кутку впали — тепер вони були вже дванадцять до одного.

Коли дзиґарі на ратушній вежі вибили шість разів, дрібногоблін перестав приймати ставки. Натовп завмер. Сефтус Лепряк, лишившись у перших лавах юрми, задумливо дивився, як повзунів визволяють із кліток. Хитрюга Вільбус виглядав молодшим за інших, але брак зросту він із горою надолужував агресивністю, що аж перла з нього, коли він вистрибував на кінчику смика, плювався, верещав і пускав піну з пащеки, намагаючись доп’ястися до суперників.

— Вигляд у тебе і справді скажений, — пробубонів Сефтус собі під ніс. — І це просто щастя, бо пізно вже ставити на когось іншого.

Усіх чотирьох повзунів було взято на смики — досить довгі, аби кожен з них міг дотягтися до бійцівського кола посередині, але закороткі, щоб дати їм зчепитися між собою. Їхні кісточки були обсаджені гострими як лезо острогами, а чіпкі хвости увінчувалися гострющими шпичаками. Голод і жорстоке поводження перетворювали ці зазвичай приязні створіння на нещадних убивць, і поєдинок не припинявся, аж поки якийсь один повзун не брав гору над рештою трьома.

— БІЙ ПОЧИНАЄТЬСЯ! — ревнув дрібногоблін і рвучко махнув рукою.

Негайно ж повітря сповнилося різноманітним галасом — виттям, вереском, ревом. То вили, верещали і ревіли глядачі. Перший визівнув духа Сміливець Бруто зі східного кутка — ліва острога Кігтя Маньйо черкнула його по горлянці. Та за мить перерізано шию і Маньйо — то знайшов свою жертву хвостовий шпичак Хитрюги Вільбуса.

— Ну ж бо, Вільбусе, давай! — шепотів Сефтус Лепряк, коли лютий повзун переніс свою увагу на Здоровила Смарга з західного кутка, і вони наскочили один на одного, сплівшись ув один клубок закривавленого хутра та мигтючих лез.

Дрібногоблін спохмурнів, коли Хитрюга Вільбус став брати гору, і знишка озирнувся, немовби готуючись накивати п’ятами.

— Е, ні, не втечеш, — процідив Лепряк, хапаючи дрібногобліна ззаду за шию. — Ти стоятимеш тут.

Удвох вони дожидали кінця бою. І він не забарився. Не встигли промайнути й кілька секунд, як розітнулися виття переможеного і тріумфальний вереск переможця. Хитрюга Вільбус виграв бій. Лепряк упритул наблизив свою злобну мармизу до дрібногоблінової.

— Слушна нагода для розрахунку, — просичав він.

Світло падало навскоси на дев’ятий сектор східного боку Віадукових сходів, знаний ще як «збігсовисько». То було місце, де заступники декана всіх санктафракських шкіл сходилися докупи, аби обговорити ті чи ті питання: через заплутаність і складнощі їхньої роботи вони мали між собою куди більше спільного, ніж з іншими вчителями своїх шкіл. Така його назва пішла від давнього слова «совисько», яке в печерників означувало місця, де мешкали дрібні лісові сови, та слова «збігсовисько», оскільки за повір’ям згадані підступні птахи влаштовували там гамірні збіговиська для вироблення своїх подальших мисливських маршрутів. Як і лісові сови, ті академіки, кому пощастило вибитися в заступники декана, також відзначалися хитрістю, розумом… і галасливою вдачею.

— Бачу, Сефтус знову вирішив не приходити, — зауважив заступник декана дощознавців.

— Надто велика цяця, аби знатися з нами, — пояснив заступник декана хмароглядів.

— Як і решта отих недолугих мжичкомірів, — докинув заступник декана кафедри вітроловства і гучно пирхнув. — Відколи Лініус Паллітакс став Найвищим Академіком, вони просто нестерпні.

— А відколи Паллітакс перебрався до Палацу, взагалі пустилися берега, — додав четвертий заступник декана.

— Вони все чваняться перед нами, — поскаржився ще хтось. — А Найвищий Академік пальцем не кивне, щоб покласти край цьому неподобству, знай тільки просторікує, які ми всі тут рівні.

— Рівні? — пирхнув ще хтось. — Чи й не так! Мжичкоміри найкраще йдуть угору. Він тільки про них і дбає. А до решти й не загляне.

— Це кричуща несправедливість! — обурився заступник декана факультету хмароглядства.

— Свинство! — підтримав його колега-вітролов.

— Щось треба з цим робити, — похмуро виснував заступник декана дощознавців.

— П’ятдесят золотих монет, та й квит! — заявив цибатий учень з бульбатим носом.

— Бійся Бога, Мастакуне, — благав другий учень, — я ж тобі казав, п’ятдесяти я не маю.

— Тоді не марнуй мого часу, Тягнинегідь, — пирхнув Мастакун і відвернувся. Тягнинегідь, за метрикою — Тягниневід, скривився. Він ненавидів своє прізвисько. А втім, він розумів, що зараз не найкращий час ображатися через нього. За якихось два дні важливий екзамен із мжичкометрії, а він до нього майже не готовий — тут і нечистому душу продаси. Краєм вуха Тягнинегідь десь почув, що Мастакун роздобув копії екзаменаційних квитків. Якби тільки вдалося їх запопасти, він зміг би підготувати відповіді — і склав би іспит! Якщо ж він ухопить шилом патоки — його просто витурять звідси. І тоді його батько, велике спілчанське цабе, просто зречеться свого сина.

Тягнинегідь побіг слідом за учнем, який віддалявся від нього.

— Стій! — закричав він, хапаючи Мастакуна за мантію.

— Відчепися! — гримнув Мастакун, повертаючись і ляскаючи по плечу молодшого підручного, мов по якій кузьці.

— Ти повинен мені їх дати, — наполягав Тягнинегідь. — Повинен… — Він вихопив із кишені гаманця і забряжчав ним у повітрі. — Отут тридцять вісім золотих монет, — оголосив він, — а решту я віддам тобі на тому тижні.

— Решту? — перепитав Мастакун.

— Решту, дванадцять золотих, — кивнув головою Тягнинегідь.

— Скажи «двадцять», і, може, мене це зацікавить, — урвав Мастакун.

У Тягнинегоді одвисла щелепа.

— Двадцять? — здивувався він. — Але ж ти казав… я не можу… це дуже багато…

— Як знаєш, — знизав плечима Мастакун і знову показав спину.

Та цього разу Тягнинегідь не намагався його спинити. Його купецький запал тільки розохочував Мастакуна продати квитки дорожче. Вони обидва знали, що у Школі Мжичкометрії кілька учнів мали куди щедріших батьків. Таким тільки заїкнися про екзаменаційні квитки — і вони заплатять за них подвійну ціну. І їм, гірко подумав Тягнинегідь, таки заїкнуться…

— Хай йому темнолесник! — розпачливо промимрив він і обхопив голову руками. — О, Небо, що почати?

— Наскільки я розумію, в тебе зараз два шляхи, — озвався в нього за спиною чийсь хрипкий утробний голос.

Хлопець обернувся і побачив перед собою довготелесого типа. Незнайомець був закутаний у професорську мантію, яка йому страшенно не пасувала. З глибин бахматого каптура поблискував срібний ніс-маска.

— Ви до мене? — запитав Тягнинегідь.

Академік стрельнув оком в один бік, стрельнув у другий і кивнув головою.

— Еге ж, — прогарчав він. — Так уже сталося, що я почув про твій невеличкий… клопіт, — додав він, — і… тобто… я саме той, хто може тобі допомогти.

— Ви? — підозріливо перепитав Тягнинегідь. У Санктафраксі ніхто нікому нічого не робив задарма. Хлопець озирнув академіка з голови до п’ят, але через причіпного носа так і не дібрав, хто то такий, хоча й було щось знайоме у запаху лою та лісової камфори, що пробивався з-під мантії.

— Тебе цікавить іспит із мжичкометрії, чи не так? — запитав академік.

Тягнинегідь ствердно кивнув головою.

— Останній іспит, — зітхнув хлопець.

— Якраз те, що треба, — кинув академік, поляскуючи себе по боковій кишені.

Тягнинегоді перехопило подих.

— Ви маєте копії екзаменаційних квитків? — запитав він.

— Більше, ніж копії, — відказав професор. — Я маю відповіді.

Тягнинегоді відібрало язика. Відповіді! Якщо він не спромігся купити питання, то на відповіді не стягнеться й поготів! Якби він тільки міг… він звів погляд на академіка.

— С… скільки ви за них просите? — пробелькотав він, схвильовано чекаючи на відповідь.

— Тридцять вісім золотих монет, — відповів учений муж.

— Тридцять вісім? — збуджено перепитав хлопець. — Ну, стільки в мене набереться. Ось…

Академік простяг руку.

— Тридцять вісім золотих монет, — повторив він, щулячи очі, — і одна невеличка послуга.

Коли тіні видовжилися і високо над головами мжичкомірів спалахнули вишикувані рядочком ліхтарі Головного віадука, їхній гурт, що стояв у двадцять четвертому секторі, збився докупи щільніше. Складався він здебільшого з підручних та учнів, які, звичаєм підручних та учнів усього Санктафракса, збиралися побідкатися і поскаржитись на своїх викладачів. Одначе того вечора, через присутність шкільних деканів та помічників професорів, а також усіляких викладачів — молодших і старших — критичні зауваження набували особливої ваги.

— Він так силкується видати себе за справедливця, що геть забув про нас, мжичкомірів, — ремствував один з учнів.

— Так, — енергійно кивнув головою другий. — Здається, він уже не намагається, як перше, доводити, що всі люди рівні. Бачте, навіть отой нікчемний покидьок Дервіллус, ота сльота, і той просувається.

— А відколи він перебрався до отого стародавнього палацу, то став ще гірший!

— Маєш рацію, — підхопив четвертий. — До мене доходили навіть чутки, ніби він збирається збільшити силу та владу Професорів Світлознавства і Темрявознавства. Нашим коштом! — Він обвів поглядом усіх присутніх. — Тимчасом як саме ми, мжичкоміри, мали б стояти вище, а не вони!

Тягнинегідь почув, як натовпом прокотилася хвиля ремства.

Довгий, як тичка, старший викладач із воскованими сивими вусами підніс руку до вуст і так, щоб ніхто не почув, прошепотів своєму опецькуватому сусідові:

— Авжеж, вони мають рацію. Треба діяти, поки не пізно, а то ми ніколи нічого не зможемо довести…

— От-от, у цьому вся заковика, — почулася тиха відповідь.

Тягнинегідь повернувся до них і для спроби витяг згорнутий клапоть пергамену.

— Я не знаю, чи може оце правити за доказ, — промимрив він.

Кремезний, присадкуватий декан подався вперед і взяв згорток із хлопцевих рук. Розгорнув його. Старший викладач зазирнув через його плече і, покручуючи вуса, став читати написане на пергамені.

— А, бий його лиха година! — вигукнув він.

— Свят, свят! — роззявив рота декан.

Учні урвали на півслові плітки і заозиралися.

— Письмо його, — правив декан. — Поза всяким сумнівом. У себе на службі я вже доста на нього надивився, — він обернувся до Тягнинегоді. — Хто дав тобі пергамен?

— Я… я знайшов його, — відказав Тягнинегідь, і щоки його спалахнули.

— Але як він міг? — втрутився старший викладач. Він похитав головою. — Сефтус Лепряк навряд чи буде в захваті.

— Від чого? — грянули хором з’юрмлені довкола учні, намагаючись на власні очі побачити, що ж там написано на клапті пергамену.

— Ану ж бо, — озвався чийсь голос, — від чого там я не буду в захваті?

— Лепряче, друзяко, — відповів декан. — Ми просто… — Він нахмурився і вручив йому аркуш паперу. — Тобі краще прочитати оце.

Решта всі спостерігали, як Лепряк мінився на обличчі: спантеличення заступив жах, а жах — несамовитий сказ.

— Я… я не знаю, що й казати, — пролопотів він.

— Ти не хвилюйся, — заспокоїв його старший викладач. — Ми не допустимо, щоб це сталося.

— Що? Що? Що? — обурено галасували учні та підручні. — Що сталося?

Декан випнув груди, випростався на весь зріст і повернувся, готовий відповідати.

— Як видно з цього листа, написаного рукою самого Найвищого Академіка, він пропонує замінити заступником декана Школи Світлознавства і Темрявознавства заступника нашого декана. — Він похмуро похитав головою. — І це ще тільки квіточки, затямте собі.

— А як же тоді з Сефтусом Лепряком? — запитав Тягнинегідь, достоту, як навчав отой тип зі срібним носом-маскою. — Не чекати ж нам, згорнувши руки, поки його звільнять із посади.

Дружний гомін невдоволення прокотився рядами учнів та молодших викладачів.

— А на нього чекає призначення, — декан помовчав і здригнувся, — молодшим бібліотекарем.

— Уявляєте, — вигукнув старший викладач, чиї вуса тіпалися від обурення. — Наш, із дозволу сказати, Найвищий Академік планує воскресити Велику бібліотеку.

Усі завмерли, вражені. Велика бібліотека належала минулому, як і її закурені сувої, повні всякої абракадабри, і місця їй у теперішньому Санктафраксі не було.

Тягнинегідь обурено горлав, звертаючись до всього натовпу:

— І куди ж котиться наш світ, коли землезнавству віддається перевага над небознавчими студіями?

Купкою учнів прокотилася нова хвиля гніву, і невдовзі всі вони вимагали, щоб справедливість узяла гору і було вжито рішучих заходів.

— Поки він не здихався нашого декана, може ліпше нам здихатись його? — запропонував хтось, чи то серйозно, чи то жартома.

— Авжеж, — піддав жару інший. — Зрештою, яка всім нам із нього користь?

— Та ніякої! — встряв третій. — Радше, навпаки. Те, що він виробляє зі Школою Мжичкометрії, — справжнісіньке шкідництво.

— І не тільки зі Школою Мжичкометрії! — підпрягся ще хтось. — Усім санктафракським небознавцям буде непереливки, якщо його ще геть сирі плани почнуть утілюватися в життя.

— Наземний покидьок! — загарчав хтось іще. — Ми мусимо спинити його.

— Ну, гаразд, а чи не міг би з ним приключитися якийсь нещасливий випадок? — запропонував молодший підручний із розчухраним рудим чубом. — Я знаю, де таке могло б і статися.

— Ота многоцінна нижньонебова клітка? — втрутився якийсь учень.

— Авжеж! — вишкірився підручний. — У ній можуть розігнутися прути. Можуть обірватися ланцюги…

Тягнинегідь обвів удячним поглядом співучнів-мжичкомірів. Отой жук із дванадцятого сектору обіцяв йому відповіді на екзаменаційні квитки, якщо він зуміє посіяти сум’яття серед мжичкомірів. Це виявилося легшим, ніж він сподівався. Збіговисько зрадників — ось хто ця професура, подумав Тягнинегідь з усміхом.

Упоравшися зі своїм завданням, Тягнинегідь повернувся і подався геть зі Сходів. Тепер йому лишалося тільки забрати відповіді на екзаменаційні квитки в отого таємничого професора і вивчити їх. Високо в небі замерехтіла Східна зоря. А коли дмухнув ходовий вітер-тиховій, він відчув знайомий запах лісової камфори. І лою…