Темнолесникове прокляття

Розділ п’ятнадцятий Лініус розказує

Лініус лежав на ліжку, повернувшись обличчям до вікна, і яскравий сонячний промінь світив йому просто в очі. Знадвору долітали звуки пробудженого міста: дзвін дзиґарів і торохтіння коліс, гул голосів і монотонний спів; хрипко крякали білі круки, розкрилені, щоб ліпше ловити тепло ранішнього сонця. Лініус зітхнув, перевернувся на спину і встромив очі в стелю.

— Я починав, мавши… мавши щонайкращі наміри, — промимрив він. Погляд його затуманився. — Лелечки, скільки мені хотілося зробити для Санктафракса!

Чіпус нахилився вперед і взяв професора за ліву руку.

— Повідай мені цю історію, Лініусе, — сказав він. — Я слухаю.

Лініус повернув голову до свого колишнього навчителя і протяжисто, глибоко зітхнув.

— О, Чіпусе, — стомлено промовив він. — Здавалося, ще тільки вчора ти ділився зі мною таємницями Великої бібліотеки. — Він кволо усміхнувся. — Ти стільки мені всього показав! Знав би я тоді, чим це все обернеться…

Він заплющив очі, та сама квола усмішка грала на його в устах. Чіпус заспокійливо стис його руку. Лініус підвів повіки.

— Щасливі дні, — прошепотів він замріяно. — Який я був ще тоді зелений, Чіпусе, який наївний! Мені видавалося, ніби Санктафракс — благословенне місце, де всі знання не можуть бути вживані на шкоду, а обов’язок кожного науковця — поповнювати загальну скарбницю знань для добра всіх і кожного. — Його обличчя бридливо зморщилося. — Небознавці! — вигукнув він. — Тоді я нічого не знав про те, як б’ють ножем у спину, не знав про дворушництво, яке квітувало серед них, про зради, про змови, про гризню за посади. Мрякощупи проти дощознавців, хмарогляди проти вітроловів… Небо свідок: єдине, що бодай на час замирювало супротивні партії, це їхнє неприязне, вороже ставлення до землезнавчих досліджень! — Лініус утер із чола рясний піт. — Мене це бридило, — сердито блиснув він очима. — І коли я був учнем, а тоді молодшим мжичкоміром, я страшенно ненавидів цю ворожнечу. — Він тяжко зітхнув. — Навіть тоді, коли доводилося й самому грати в такі ігри…

Маріс повернулася до Чіпуса.

— Батько надто кволий, аби продовжувати розповідь, — запротестувала вона. — Він потребує відпочинку.

Та Лініус замкнув їй рота порухом руки.

— Не хвилюйся, Маріс, — хоробро всміхнувся він. — Я хочу довести оповідь до кінця. Розказати вам обом про свої колишні мрії-сподівання. — Він знову зітхнув. — Ах, що то були за мрії! Я мав надію, ставши Найвищим Академіком, згуртувати порізнені ворожнечею кліки для змагань в ім’я загального добра. Ба більше, — провадив він, обертаючись до Чіпуса, — я поставив собі за мету знов повернути вчених-землезнавців до Санктафракса. Розбратові між небознавцями та землезнавцями малося покласти край. Велика бібліотека повинна була відкритися знов. Дати пропасти таким багатющим знанням про Світокрай?! Ні за що в світі!!!

— Та хоч як я розпинався перед академією у своїй Інаугураційній промові, тамті йолопи мене навіть не слухали. Певніше, — поправився Лініус, — слухали тільки те, що жадали почути їхні вуха. Навіть коли я перенісся до Палацу тіней, аби підкреслити свою неналежність до будь-якої із санктафракських шкіл і вдихнути друге життя у звичаї, що їх сто років тому започаткували старожитні вчені — навіть тоді мої заміри нікого не обходили.

— На ділі все виглядало так: щоразу, як я намагався внести у Санктафракс гармонію, це ще дужче загострювало суперечності. Мої рожеві сподівання швидко змінювалися розпачем. — Професор замовк і похитав головою. — Та попри це все, — додав він із прояснілим обличчям, — я ані трохи не шкодував, що перебрався до Палацу тіней. Та й чого б мені шкодувати! Хіба я зустрів би коли-небудь його хранителя, нині свого вірного служника — Щипа? А якби я не зустрів його…

Тут почувся легенький стук у двері, а відтак — брязк дверної клямки, яку хтось торгав.

— Не звертай уваги, — сказав Чіпус. — Розказуй далі.

Та не встиг Найвищий Академік розтулити рота, як почулося легеньке клацання, і двері розчинилися. На порозі стояв Щип, міцно тримаючи клешнями тацю. На ній видніли трав’яні облатки, порожня шклянка та карафка з яскраво-червоною рідиною. Старий веретенник звів очі.

— Хтось згадав моє ім’я? — запитав він.

Найвищий Академік усміхнувся.

— Атож, Щипе, — відповів він, — ти не помилився. Заходь, заходь. Я саме збирався розповісти про нашу першу зустріч. — Він повернувся до решти. — Як довгорічний хранитель Палацу тіней, Щип знає кожну його п’ядь. Саме він і показав мені Чорнодеревну палату.

— Що? — вигукнула Маріс. — Я гадала, ніби теж знаю кожну п’ядь палацу, але про палату не чула зроду.

Лініус перевів погляд на Чіпуса.

— Зате ти, гадаю, не міг не чути, — зауважив він.

— Певно, що, — кивнув головою Чіпус. — Хоча досі я не знав, реальність це чи міф.

— О, палата цілком реальна, — запевнив Лініус. — Правда, Щипе?

— Ну, звісно ж! — відповів веретенник. — Пан любить цей палац не менше за мене. Я мав досить часу, аби показати йому всі потаємні палацові закамарки та закапелки. Але найпринаднішою для нього завше була Чорнодеревна палата.

— А що воно таке? — поцікавилась Маріс. — Що в ній особливого?

Лініус розплющив повіки і знову їх зімкнув.

— Розкажи їй ти про призначення палати, Чіпусе, — прошепотів Найвищий Академік, — бо я втомився. — Він здригнувся. — І мене трохи лихоманить.

— У мене тут якраз на цей випадок, пане, — озвався Щип. Він поставив тацю на полицю. — Ферментний плодово-кореневий напій, — пояснив він, — зрихтований за особливим рецептом Темнолісу. Він напевняка поставить вас на ноги, і то негайно. — Веретенник хлюпнув трохи червоної рідини із карафки у шклянку. Вона взялася білими бульбашками і спінилась. — А ще я приніс трохи облаток, — додав він, беручи шклянку і тарілку. — Щоб ви могли відновити свої сили.

Він повернувся і рушив до ліжка. Лініус розплющив очі й сів рівно.

— Ти такий турботливий, Щипе, — сказав він, важко дихаючи.

— Що турботливий, то турботливий, — втрутився Чіпус, виступаючи наперед і забираючи у Щипа питво, — але мені здається, мої ліки будуть кращі.

— Отакої! — обурено вигукнув Щип.

— Знаєш, Чіпусе, — кволо всміхнувся Лініус. — У цій твоїй торбинці знайдуться ліки на всяку болячку. Та боюся, цього разу навіть ти мені не допоможеш.

Але Чіпус і оком не змигнув. Повернувши шклянку з тарілкою назад на тацю, він заходився порпатись у своєму бесагові, буркочучи щось собі під ніс.

— Від перевтоми, від жару, від надмірного збудження… — Він вибрав флакончик із бурштиновою рідиною і нацяпав двадцять чотири краплини у каламарчик чистої води. Потім знову забубонів. — Інфекційні нариви на пальцях, подряпини на щоках, зранене вухо. Цера — від кольору шагрені до попелясто-сірої…

Маріс не зводила зі старого зачарованого погляду. Вона помітила, як Чіпус, пильнуючи за Лініусовим самопочуттям, із кожною його зміною додавав у рідину пучку порошку то тієї, то тієї ароматичної речовини, добутої з бесага. Нарешті він заткав каламарчика, енергійно поколотив його і підніс до світла. Рідина так сяяла і яскріла, наче в посудині були не трави та кореневе борошно, а ціла ложка пороху потовчених у ступці чорних діамантів.

Чіпус підступив до ліжка.

— Випий оце, Лініусе, — запропонував він.

Обличчя Найвищого Академіка видовжилося.

— Зілля виглядало апетитніше, — зізнався він.

— Тамте зілля — десь-найпевніш одне з тих лікарств, що їх мешканці Темнолісу продають легковірним академікам, — зауважив Чіпус. — Вони абсолютно нешкідливі, але й користі з них як із цапа вовни. Натомість оце… — Він відкоркував каламарчика з пінявою рідиною і простяг Найвищому Академіку. — Ось що тебе вилікує, Лініусе. Покріпить і тіло твоє, і дух — зцілить тебе всього.

Лініус підніс каламарчика до вуст і ледь пригубив, готовий відразу ж виплюнути зілля, якщо не смакуватиме. Проте на смак пійло виявилося добренне. Його обличчя розпливлося у блаженній усмішці, і він до щирця вихилив каламарчик солодкого зілля.

— Чудово, Чіпусе, — сказав Лініус. — І знаєш, що? Я вже відчуваю, як воно діє. — Він підвівся, легенько почухав крізь бандажі вухо. — Свербить, — скривився він.

— Себто, гоїться, — виснував Чіпус. — І очі твої теж проясніли. Ну, як, готовий продовжувати розповідь?

— Розповідь, — зітхнув Лініус. — Ну, звісно ж, розповідь. Гай-гай, нелегко її вести, та, боюся, доведеться… — Він зиркнув на Маріс. — Молитиму тільки Небо, щоб не впасти в очах своєї доньки, як дійду до кінця.

— Хоч би що ти розповів, моя любов до тебе, тату, не похитнеться! — палко запевнила Маріс. — Даю тобі слово, — всміхнулася дівчина. — Ти зупинився на Чорнодеревній палаті.

Академік, споважнівши, кивнув головою.

— О, Маріс, люба моя доню, Чорнодеревна палата — одна з найдавніших скарбниць у палаці. Найдавніших і найтаємніших. Так, Щип про неї не прохопився й словом, поки не впевнився, що я заслуговую на його довіру. На її дерев’яних стінах вирізьблено докладну історію Санктафракса. І як вирізьблено! Безліч виконаних на дереві картин, оправлених у рельєфні, візерунчасті рами. Картин оздобних, закрутистих, позначених ряснотою вишуканих деталей…

— І збіса незручних для витирання, — промурмотів Щип, відтак, зоставивши тацю з зіллям, пройшов до порогу і покинув опочивальню. Він не може правити теревені цілісінький день, на нього чекають важливі справи.

Його зникнення лишилося непоміченим.

— Просто якесь диво! — палко провадив Лініус. — Різьблені картини видаються майже живими. А які історії вони воскрешають! «Благословення Летючої скелі»… «Оповість про братчика Руктуса та блукай-бурмила»… «Легенда про Іменну вежу»… «Облога Великого небесного дракона»… А згодом, ознайомившись із ними ближче, я виявив, що кожна сцена була оточена плетивом кручених візерунків, схожим на сплутане гілля терників Темнолісу. Спершу я взяв його за звичайний декоративний орнамент, одначе жоден старожитній різьбярський витвір у цій казковій палаті не міг бути просто прикрасою. Численні візити до Великої бібліотеки та незліченні години, присвячені студіям закурених манускриптів виявили, що це — кутастий шрифт Стародавньої мови. То був достотний голос Перших учених — ще давніших, ніж найдавніші сувої Великої бібліотеки, — вкарбований у стіни. — Його очі спалахнули дитячим запалом. — Голос незрівнянної чарівності, тріумф генія тих, хто жив задовго перед нами.

Маріс усміхнулась. Давно, дуже давно не бачила вона свого батька в такому піднесеному стані.

— Ти тільки подумай, Маріс! — вигукнув він. — У Чорнодеревній палаті закарбована сливе вся історія Санктафракса — і той день, коли стародавні вчені припнули велику летючу скелю Якірним ланцюгом, і сторіччя гармонії та вченості, і Великий розкол, коли старожитні академіки поділилися на землезнавців та небознавців, і навіть Перші чистки… — Він замовк, щоб перевести дух. — І зненацька все уривається — сьома стіна так і лишилася розцяцькована лише наполовину. Десь-найпевніш різьбярів, через їхню належність до різьбярів землезнавчого ухилу, було витурено з Санктафракса. — Лініус скрушно похитав головою. — Отака жахлива, отака ганебна пляма…

З надвору почулося бемкання дзвону на ратушній вежі. Маріс нервово здригнулася. Минуло вже стільки часу, одколи Квінт залишився сам-один у кам’яних щільниках!

— А Старожитня лабораторія? — запитала вона батька. — Її також зобразили різьбярі-чорнодеревники?

— Атож, — відказав Лініус, і його очі знову прояснилися. — А тож, зобразили. Мінливе обличчя Санктафракса різьбилося там сторіччя за сторіччям. Будівництво споруд, зведення Головного віадука, прокладання тунелю і заснування Скарбівні… Чи то пак Великої лабораторії, — поправився він, коли Чіпус буркнув щось собі під ніс. — А також пробиття Великого західного тунелю, — провадив Лініус, обертаючись до Маріс. — Саме цей тунель, — до нього можна було дістатися тільки нижньонебовою кліткою, — вів до другої, Старожитньої лабораторії.

— Тож можете собі уявити моє хвилювання, коли я випадково нагледів тамтой загублений осередок ученості. Це місце започаткували кілька найблискучіших умів, що їх будь-коли знав Санктафракс, і мені страх кортіло побачити лабораторію на власні очі. — Він спохмурнів. — Але тут поставали реальні труднощі. З різьби пізнішого часу я дізнався, що лабораторію занедбано, а тунель до неї завалений. А в найостанніших записах ані тунель, ані лабораторія не значаться взагалі. — Лініус провинно похнюпив очі. — Гадаю, я мав негайно відмовитися від своєї затії, — зронив він. І, помовчавши, додав: — Але не зміг!

— Не зміг, — повторила Маріс, неспроможна приховати колючих ноток у своєму голосі.

Лініус приязно глянув на дочку.

— Так, я знаю, що нехтував тебе, — зізнався батько. — Грішний, каюся. Я знехтував усі свої обов’язки… Та що я міг удіяти! Надто великі були чари, щоб їм опиратися. Що більше я відкривав нового, то більше прагнув… то більшу мав потребу відкривати. Я ж науковець, Маріс, попри всі свої вади. Ти ж розумієш мене, чи не так?

— Так… гадаю, так, — неохоче відповіла Маріс.

— Я уявляв себе великим дослідником, який розкриває забуті таємниці цілого втраченого світу, — вів далі професор, і очі його палали завзяттям. — Попервах справа посувалася звільна. Давнє письмо важко читалося, а подекуди, оскільки й сама мова була архаїчна, — і розумілося. Мені доводилося вчащати до Великої бібліотеки, де пощастило виявити ще й інші давні сувої. Вони й допомогли мені в моїй нелегкій справі…

Він знову замовк, і Маріс бачила, як він повернувся до старого бібліотекаря. Обличчя Лініусове засяяло вдячністю.

— Я багато чого тобі завдячую, Чіпусе, — сказав він. — Дуже багато. Ти перший показав мені давні словники та лексикони. Ти навчив мене основ Старожитньої мови. І ти ж напоумив мене, як користуватися бібліотекою — на яке дерево лізти, щоб знайти потрібні відомості, як правильно вибирати гілку… — Він похитав головою. — Ех, знав би я, що ти там!

— Що ж, може, мені, зрештою, і слід було зголоситися, — сказав Чіпус. — Я б міг трохи вставити тобі ума і в зародку придушити цей несусвітній навісний героїзм…

Проте Лініус енергійно тріпнув головою.

— Мене б ніщо не зупинило, — запевнив він. — Я був одержимий, Чіпусе. Сп’янілий. Я був певен: у Старожитній лабораторії коїлося щось неймовірне. Тож мені лишалося одне: вперто домагатися розкриття її таємниці. Зрештою по багатьох довгих тижнях досліджень я з’ясував усе, що міг. Настав час дослідити Старожитню лабораторію безпосередньо на місці.

— А я гадала, вона опечатана, — озвалася Маріс.

— Так воно й було, — кивнув головою Лініус. — Але я згоряв од цікавості. І не міг утриматись, щоб не піти подивитися самому. І ось я вперше вирушив туди в небовій клітці. — Він подався вперед, по-змовницькому стишуючи голос. — Треба було діяти дуже обережно, — провадив він. — Одне те, що багато клопоту завдавало керування повітряною кліткою, а друге — я мав критися зі своїми намірами від колег-учених. Їм би не сподобалось, що їхній Найвищий Академік опустився до нижньонебових студій, а якби хтось із них запідозрив, що мене цікавлять питання землезнавства… — Він драматично вмовк і прикипів поглядом до Маріс. — Моє життя тоді не варте було б зламаного шеляга.

Маріс, широко розплющивши очі, ловила кожне батькове слово, коли той описував спуск у небовій клітці. Його розповідь оживила в ній спогади про свою власну недавню подорож до кам’яних щільників у парі з Квінтом, про свій страшенний переляк, коли обірвався ланцюг і клітка шугонула вниз, розтинаючи холодне нічне повітря.

— Летюча скеля розрослася, відколи прокладено тунель, — не вгавав Лініус, — через це тунель із рівного став крученим, і повітряна клітка не спускалася акурат навпроти входу до нього. Понад годину я згаяв на те, щоб усіма правдами й неправдами наблизитися до вхідного отвору, але мого запалу це не остудило. Зрештою мені вдалося припнути причіпну линву до гострого кам’яного виступу.

Маріс кивнула головою. Своїм внутрішнім зором вона бачила, як те саме проробляє Квінт.

— Крім того, — вів далі Найвищий Академік, — те, що скеля, розростаючись, міняла свою форму, одного разу, коли я перебував усередині тунелю, стало мені у пригоді. Звісно, такі зміни означали, що давній мапі, прихопленій із собою, довіряти не можна, але був тут і плюс. Діставшись до заваленої колись ділянки, я виявив, що вона вже прохідна. Там, де перше громадилися кам’яні насипи, утворилась вузенька пролазка.

— Протискуючись крізь тісну нору, я кілька разів чіплявся мантією за скельні зазубні, а все ж подолав усі перешкоди. І ось переді мною, за який десяток кроків, забовваніли двері, чиє зображення я вже бачив безліч разів — на папері, на пергамені, накреслене крейдою, вугіллям, червоним чорнилом, ну й, звісно ж, вирізьблене на святому чорному дереві. — Він зітхнув. — А все ж побачити їх, так би мовити, в живі очі — була зовсім інша річ. — Він затнувся, добираючи потрібного слова. — То… то був вхід до Старожитньої лабораторії, а я — Лініус Паллітакс, Найвищий санктафракський Академік, був першим науковцем, що стояв на її порозі після стількох сторіч забуття.

Крижаний дріж пронизав усе тіло Маріс. Вона аж надто виразно уявляла, що відчував її батько.

— Із завмиранням серця я наблизився до витесаних у камені дверей, — вів далі Лініус тихим, сповненим побожності голосом. — Простяг руку. Торкнувся каменю. І враз моє тіло немовби пронизав електричний заряд неймовірної сили. У руках і ногах закололо. Чуб нагороїжився. Я знав, що стою на порозі дивовижного відкриття. — Він зробив павзу. — Але як відчинити двері? Як зайти всередину?

— Себто потрібен був ключ? — встряла Маріс. — А в настінних написах чи сувоях про нього не згадувалося?

Лініус кинув на дочку сповнений любові погляд.

— Мені подобається, як ти міркуєш, Маріс, — похвалив він. — Якби ти була старша, коли я ще тільки починав, я залучив би тебе до своїх досліджень.

Маріс аж затремтіла з утіхи. Отже, досі вона помилялася. То через її вік, а не тому, що вона дівчина, батько не міг їй довіритись. Вона щасливо всміхнулася.

— Я натрапив на одну згадку, — сповістив Лініус. — Але вона виявилась надто таємничою. «Двері відчинить золота блискавиця», — так вона звучала. Суцільний туман! І тільки коли я опинився перед самими дверима з піднятим у руці ліхтарем, камінна різьба на них відкрила нарешті свою таємницю.

— А що там було? — видихнула Маріс.

— Якраз посередині кам’яних дверей красувалася кругла печатка. Я відразу її впізнав, — пояснив Лініус. — Компасна шкала, вписана в багатокутну зірку, і глибоко викарбуваний жмут кривулястих блискавок. Достотний відбиток Великої печатки Найвищої канцелярії!

«Чи не тому він глузував, коли я виклала для нього оту мозаїку? — подумала Маріс. — Може, гадав, ніби я напала на якийсь слід?»

— Велика печатка Найвищої канцелярії, — повторив Лініус. — Отой золотий медальйон зі жмутом кривулястих блискавиць, що сторіччями переходить від одного Найвищого Академіка до іншого, Велика печатка, що саме висіла у мене на шиї. Міцно стискаючи її в руці, я приклав медальйона до камінного його відбитка. Він прийшовся саме в раз, одначе, всупереч моїм сподіванням, двері не відчинилися. Я не вірив своїм очам. Це мало спрацювати. Бо навіщо тоді було різьбити відбиток на самій видноті? Я думав, може, заковерзував механізм чи скеля, розростаючись, викривила дверний отвір…

Він звів очі й широко всміхнувся.

— Потім, уже віднімаючи медальйон від каменя, я ненароком крутнув ним праворуч. Камінь зрушився, і з глибоким глухим гуркотом, схожим на розкоти далекої громовиці, двері відсунулися.

Глибоко внизу, у підступних кам’яних щільниках, Квінт пильно вдивлявся в тунельну пітьму. Дарма, що його очі вже доволі звикли до тьмяного сяйва каменю, розібрати дорогу все одно було нелегко. Усе, що він міг зробити, — це не загубитися в заплутаних тунельних лабіринтах. Кожен крок обертався випробуванням, кожен поворот — пригодою.

— Може, краще було б і мені піднятися нагору з Маріс і Чіпусом? — промурмотів хлопець і аж здригнувся, коли його слова озвалися до нього свистючим відлунням: «Маріс-с-с. Чіпус-с-с…»

Квінт зітхнув. Тунель зітхнув і собі.

— Ні, я зробив свій вибір, — сказав він. — Тепер уже пізно шкодувати. Я повинен іти далі. Поки не оклигав блискун…

Квінт поплентався вперед, важко переставляючи ноги. Минуло вже чимало часу, відколи він востаннє побачив провідну чорну крейдяну стрілку і, як щоразу в таких випадках, нервова напруга дедалі зростала. Його долоні змокріли від поту. Шкіру на голові поколювало. А що, як він так і не знайде стрілки?

І тут, о, диво! Вона з’явилася — на стіні, попід якою йшов юнак, тієї самої миті, як він уже полишив усяку надію знайти дорогу. Якщо це, звісно, не… Він зупинився і провів пальцем по стрілці. Вуста Квінтові розтяглися в усмішці. Так, він не заблукав.

— Старожитня лабораторія, — пробубонів він, вдивляючись у пітьму перед собою. І міцніше стис ковіньку. — Вона вже десь неподалік.

— Щойно я відняв від карбованого відбитку Велику печатку Найвищої канцелярії, — провадив Лініус, — як важкі різьблені двері плавко відсунулися. Двері, не торкані багато сотень літ, ковзали легко й безшелесно. Я переступив поріг. Після стількох зусиль, стількох відчайдушних спроб проникнути в неї, я нарешті стояв усередині покинутої лабораторії, про яку стільки начитався.

— Я підніс ліхтаря високо вгору — і завмер. Неосяжна печера, де я опинився, нічим не нагадувала решти лабораторій, що їх мені випадало бачити до і після неї. Фантастичне, дивовижне видовище…

Маріс жадібно ловила кожне батькове слово. Вона хотіла запам’ятати найменшу подробицю.

— Я стояв у величезній, склепінчастій камері, видовбаній у твердому скельному ядрі. Величезні скляні рури, немов велетенське покручене коріння, тяглися звідусіль у склеп, витикаючись зі стін і звисаючи зі стелі, інші, ще грубші, п’ялися вгору з долівки. Деякі рури були герметизовані. Деякі вільно погойдувались. Більша ж їхня частина, переплітаючись і розгалужуючись, утворювала велику заплутану мережу.

— Спершу мені здалося, ніби я всередині якогось гігантського механізму. Але, постоявши там і розглянувшись довкола, я не міг вийти з дива: враження було таке, ніби це все колись було живе. У самій конфігурації рур було щось від органічної структури — вони нагадували вени та артерії чи якусь велетенську нервову систему. Ту ж мить я надумав знову вдихнути життя у цей величезний безживний склеп.

— Перша моя візита до лабораторії була коротка. Та невдовзі я повернувся, маючи при собі настінні смолоскипи, відро зі щітками, а також усі сувої та пергамени з описами лабораторії, які на той час мені вдалося виявити.

— Тепер Старожитня лабораторія була яскраво освітлена, і я чистив, замітав і глянсував її, аж поки кожен її вершок засяяв, як новий. О, Маріс, годі передати, яке я відчував піднесення: мені випало повернути цьому місцю його колишню славу… — Лініус замовк, аби перевести дух. — Поприбиравши грубі шари пилу, я з’ясував, що мережу рур, на перший погляд безладну, насправді було продумано до найменших подробиць. Рури та їхні більші й менші розгалуження утворювали надзвичайно складну систему, яка дозволяла тримати під контролем їхній летючий вміст і керувати ним. І, як зазначалося в сувоях, кожна деталь — від найширшого каналу до найвужчого патрубка — мала своє призначення.

— Деякі з тонших рурок утворювали шкляні сфери, блискучі, мов стиглі овочі. Поміж рештою шкляних дудок висіли, сполучаючись із ними, тоненькі, мов павутиння, сітки, а посередині лабораторії просто з долівки п’явся вгору жмут грубих рур, нагадуючи трьох пітонів — кільчастих, в’юнких, із роззявленими пащеками. А помежи ними стриміла здорова центральна рура, куди, мов притоки у Крайріку, впадали решта труб.

— У самому центрі лабораторії кілька сходинок вели до круглястої платформи, облямованої силою важелів, коліс та педалей. Як і решта обладнання Старожитньої лабораторії, цей хитромудрий пристрій також мав своє призначення. Лишалося тільки з’ясувати, яке саме.

Лініус повернувся до своєї дочки.

— О, Маріс! Це було суще диво! Час летів так швидко, що я заледве розрізняв, де день, а де ніч. Безліч годин я проводив у Великій бібліотеці, з’ясовуючи призначення того чи того пучка рурок, потім знову поспішав до лабораторії і провадив досліди — тільки для того, аби відкрити щось таке, чого я не помічав раніше і що тепер знову гнало мене до сувоїв. Я просто зрісся з отим усім, Маріс. Я був надто заклопотаний, аби виконувати решту своїх обов’язків науковця, і надто збуджений, аби відчувати потребу в їжі та питві, — навіть сон почав мене обтяжувати і я мріяв про те, як би без нього обійтися.

Маріс кивнула головою, але не озвалася й словом. То ось чому він видавався шаленцем! А вона гадала, ніби батько недужий, або, ще гірше, схибнувся. Вона так переживала! Ледь усміхнувшись, дівчина присунулась до батька ближче і заспокійливо взяла його за руку.

— Мій перший серйозний прорив стався через кілька місяців, — схвильовано вів далі Лініус. — Суворо дотримуючись настанов, знайдених у давньому пергамені, я відкрутив ковпаки трьох герметизованих рур, тих, що витикалися з долівки, і сполучив їх із трьома рурами, які трикутником звисали зі стелі високо над моєю головою. Потім, тремтячими руками, я схопив важелі в основі перших трьох труб і відвів їх угору — один по одному. Коли я упорався з двома першими важелями, нічого не сталося, та коли клацнув третій відхилений до краю важіль, із нутра всіх трьох труб зненацька вихопився рев.

— Я злякано відсахнувся назад і помчав до платформи з золотниками. Звідусіль у силі-силенній сполучених між собою рур рипіло, гримало, свистіло і сичало — то по них ринуло повітря. На початку також було чути силечу дивних плюсків та незграйних стуків-грюків — то скрипіли, працюючи, внутрішні клапани розблоковувалися ходи. Невдовзі, однак же, ця вся звукова какофонія урвалася, — слух ловив тільки пульсування повітря, яке всмоктувалося всередину і помпувалося по всьому лабораторному начинню. — Лініус звів очі на слухачів, його обличчя сяяло з утіхи. — Я впорався зі своїм завданням, — заявив він. Я знову вдихнув у Старожитню лабораторію життя. Пора було провести кілька попередніх дослідів.

Він підвівся з подушок.

— Найперше я добув жменьку небесних кристалів, які так тобі, Маріс, припали до вподоби. Червоні, жовті, зелені, багряні — усі вони утворилися в сітчастих конструкціях. Опанувавши це мистецтво, я звернув свою увагу на іншу частину лабораторії. І виготував психозілля — добуті з негодяної атмосфери згустки дивацьких мазей у скляних сферах. Колись давно старожитні вчені вживали їх, щоправда, у мізерних кількостях, у всіх галузях медицини. Наприклад, дрібка «жадліну» поліпшувала апетит, а про мікроскопічну дозу «лютію» казали, що вона лікує геть-чисто все. — Академік сором’язливо звів брови догори. — Що ж до мене, то я прилюбився до «веселону», — зізнався він і зітхнув. — Саме він допоміг мені пережити тяжкі часи. — Він зиркнув на Маріс. — Бо вони були й справді тяжкі, оті часи, коли я хотів махнути на все рукою і ніколи більше не показуватися у Великій бібліотеці та Старожитній лабораторії. А все ж… — він замовк.

— Що, тату? — запитала Маріс.

Лініус спохмурнів.

— У Чорнодеревній палаті була одна різьба — вона мене заінтригувала, щойно я на неї напав. На картині було зображено найпершого вченого: він стояв на платформі з золотниками, от тільки я не міг дібрати, що він там робив, бо весь барельєф, єдиний такий у всій палаті, був страшенно понівечений. Там, де руки вченого спочивали на важелях керування, бракувало кількох добрячих шматів чорного дерева, немовби їх відбили вмисне. Але навіщо? Що він робив і що за химера витала над ним?

— Звичайно, я також, бувало, стояв на тому самому місці, орудуючи золотниками в найрізноманітніших, яких тільки можна уявити, їхніх поєднаннях і потроху навчаючись керувати лабораторією. Та попри всі свої зусилля, мені не вдавалося зібрати водно всю потугу лабораторії, відкривши весь ліс рур та перемичок водночас і в такій послідовності, щоб усе вмить полинуло в центральну, корінну руру. А отже, і та сутність, яка могла при цьому виникнути, лишалася для мене ще й досі недосяжною.

— І все ж я не здавався. Потяглися тижні нових досліджень. Годину за годиною проводив я на платформі в дослідницькій гарячці, аж поки все починало плисти перед очима, а руки терпли від чаклувань біля клапанних важелів та вентилів, від невпинних одмикань-замикань перемичок. Виснажений та розчарований, я вже ладен був назавжди зректися свого наміру, аж зачув такий жаданий сик повітря. Ще не сміючи повірити, що наближаюся до мети, я натис на важіль, який тримав у руках, відсуваючи всю засувку. Сичання переросло в оглушливий рев. По рурах забігали іскри. І нарешті диво сталося!

— Величезна куля з наелектризованих часточок вродилася вгорі над моєю головою і зависла там, утримувана струменем повітря, що вихоплювалося з центральної, корінної труби. Вона іскрилася і пульсувала. Я доскочив свого! Мені вдалося добути світну кулю. Як і тамтой Найперший учений задовго переді мною, я зумів загнуздати небесну електричну енергію!

— Ключ до створення самого життя, — промурмотів Чіпус.

Лініус обернувся до нього.

— Твоя правда! — підтвердив він. — Створення нового життя! А що по всіх кам’яних щільниках водилися блискуни, то я мав і насіння цього нового життя. То була нагода справдити свої найбуйніші мрії, і я ще з більшим запалом поринув у працю.

Маріс із гордістю зорила на свого батька. Який же він мудрак! Просто геній! Такий високочолий, такий головатий! І такий рішучий! Дівчина перевела погляд на Чіпуса з надією, що його вираз потвердить її власні чуття, одначе старий бібліотекар і гадки не мав усміхатися. Його вуста були зціплені, чоло нахмурене.

— Невже ти не розумів, що коїш? — запитав він поважно. — Творити життя — річ свята, Лініусе. І вносити сюди свавільні зміни — блюзнірство, профанація. — Краще було б тобі облишити цю справу!

Лініусове обличчя видовжилося.

— Гай-гай, — зітхнув він. — Тепер я це знаю. Та все моє життя мене вабили таємниці. Маючи перед собою стільки знань, які тільки й чекали, щоб їх опанувати, як я міг цього не зробити?

Чіпус пирхнув.

— Крім того, — провадив Лініус, — я був певен, що зможу закрутити крани в момент, коли запахне смаленим. — Він озирнувся. — Я недооцінив свою жадобу успіху: що далі посувався експеримент, то одержиміший я ставав. Нічого більше для мене не існувало. Я мав створити нове життя!

— Лініусе, Лініусе, — стиха промовив Чіпус, — такої самої помилки припустилися і старожитні академіки. І ти знаєш, що це призвело їх до краху.

— Знаю, — кивнув головою Лініус, — але натоді мені здавалося, ніби я перевершив отих прадавніх учених. Мені відкривалися похибки в їхній праці. Я був переконаний, що, врахувавши їхні помилки, зумію завершити експеримент, розпочатий перед стількома сторіччями. — Він помовчав. — Бачиш, я став відчувати лабораторію. Для мене вона була, немов жива істота. Стоячи за пультом керування, я почувався…

— Творцем-Володарем, — глузливо ввернув Чіпус.

Лініус похнюпив голову.

— Так, — сказав він просто. Він здригнувся, корчовито обхопив руками плечі і звів очі до стелі. — О, Небо! — заблагав він. — Якби я знав тоді те, що знаю нині, то замкнув би двері й повернувся до лабораторії спиною — раз і на все. Та я не міг того знати. І тільки минулої ночі я нарешті зробив те, що мав зробити давним-давно: запечатав лабораторію.

Він обернувся до Маріс і взяв її руки у свої.

— Збігло багато, багато місяців, — вів він далі, — поки я нарешті усвідомив хибність своїх нерозумних дій. Тепер на цьому поставлено хрест. Назавжди.

— Назавжди? — перепитала Маріс. — Невже ти забув, тату? Таж навіть нині твій учень, Квінт, десь блукає по щільниках, шукаючи стежки до Старожитньої лабораторії.

— Не хвилюйся, — відказав Лініус. — Усередину йому не проникнути. Тільки той, хто має Велику печатку Найвищої канцелярії, доступиться туди. — Він затер руки. — Будь розумничкою, принеси її мені.

Протиснувшись крізь вузький прохід у породі, Квінт побачив, що майже досяг мети. На гострому краю скелі досі висів віддертий клапоть матерії. Дякувати Небові, Чіпусова кирея, — нині хлопець мав її на собі, — була з далеко міцнішої тканини. Сопучи з натуги, він обминув зазублений виступ і помандрував далі.

За мить, ледве він досяг далекого кінця завалу, тунель знову розімкнувся. Перед ним, облиті тим самим тьмяно-червоним сяйвом, вимальовувалися двері до Старожитньої лабораторії.

— Нарешті! — прошепотів Квінт. — Я її віднайшов. Хлопець ступнув уперед і поставив ковіньку під стіною.

Відтак повагом сягнув руками, поклав їх на різьблену поверхню дверей і обвів пальцями обриси істот. Він погладив пучками їхнє майже живе хутро, полоскотав їм вуха. Ось його пальці намацали кругле карбування в самій середині їхнього скупчення, відтак пучки оббігли зовнішнє коло і засовалися туди-сюди по трикутних зубцях, градусній шкалі. Очі Квінтові спалахнули.

Хлопець пригадав, що спіткало професора, коли той востаннє переступив поріг лабораторії: страшенні рани, сповнений жаху погляд…

— Що ж воно за чудовисько криється за дверима? — голосно запитав Квінт і стенувся від моторошного передчуття. — Ще не пізно одуматися, Квінте. Чому б тобі не повернутися кругом і не звіятися? — звернувся він сам до себе. — Ніхто тебе не осудить. Ніхто про це й не знатиме…

Та навіть проказуючи ці слова, Квінт знав, що ніколи наповажне їх не візьме. Він розумів: коли він зараз поверне, як мовиться, голоблі, то вже ніколи, до гробу, не подарує собі такого боягузтва. Та й запізно вже відступати! Шляхи до відступу відтято ще з тої миті, як він допоміг ураженому шоком професорові дістатися ліжка позаминулої ночі, попустив йому комірець і звільнив його шию від важкого ланцюга…

Квінт сягнув до кишені свого камзолу і добув масивного золотого медальйона. Глибоко втяг у себе повітря, аби заспокоїтися… Узяв Велику печатку, приклав до її відбитку в різьбленому камені й крутнув нею ліворуч, праворуч…

Почулося тихеньке клацання. Двері безшелесно відчинилися.