Темнолесникове прокляття

Розділ шостий Нижньонебова клітка

Уже наближалася північ, а Квінта, хоч і стомленого, ніяк не брав сон. Уставши з ліжка, він міряв кроками кімнату, голова йшла обертом від усе нових і нових запитань, що не діставали відповіді.

— Гай-гай, за що мене Маріс так ненавидить? — бурмотів він, наближаючись до дверей. — Чого саме хоче від мене Найвищий Академік? Що там таке важливе — в отому берестяному сувої, який я йому приніс? — Він різко крутнувся на п’ятах і рушив до вікна. — І хто зупинив падіння у Великій бібліотеці, врятувавши мене від певної смерті.

Стільки запитань! Хлопець похитав головою. А колись життя видавалося таким простим!..

За вікном на лик дедалі блідішого місяця набігли хмарки. Хмарки і… Квінт став і прищулився.

— Небесний корабель, — прошепотів хлопець. — О, батьку, навіщо ти покинув мене тут, у Санктафраксі, з його ненависними школами Пліткарства, Чуток та Зради, в оточенні ледацюг-академіків, не кажучи вже про Її високість, усемогутню панночку Маріс? Чому я не з тобою, батьку? Не десь далеко звідси? Хай би в очах моїх відсвічував місяць, а чуб маяв на вітрі…

Квінт зітхнув і вже зачиняв вікно, коли хтось легенько, але рішуче постукав у двері.

— Там не замкнуто, — гукнув він і, озирнувшись, побачив, як повертається клямка. — А, знову ти, — промовив хлопець, здивований такою пізньою появою веретенника.

— Так, це я, — понуро кивнув головою Щип. — Я вже вкладався спати, та досить було мені торкнутися головою колодки, як пролунав дзвоник нашого пана-всевладника. — Приходько форкнув. — Він знову хоче тебе бачити.

— Мене? — здивувався Квінт.

— І то негайно, — вів далі Щип, схвильовано ворушачи вусами. — Якщо не скоріше. І прихопи свою накидку, — додав він.

— Накидку… — повторив Квінт, нишпорячи очима по кімнаті в пошуках одежини. — Ми кудись підемо? — запитав він.

— Звідки мені знати? — відрубав Щип. — Моя справа — переказати тобі вказівки мого пана-всевладника. — Угледівши Квінтову накидку в купі мотлоху біля бюрка, веретенник ухопив її парою довгих блискучих щипал і простяг хлопцеві. — Ось.

— Дякую. — Накинувши одежину собі на плечі, Квінт подався до дверей. Порівнявшись із Щипом, пристав. Низка чорних бубок повільно рухалася внутрішніми рурками та переходами до величезного прозорого веретенникового шлунка. — Пізня вечеря? — поцікавився хлопець.

— Юна панянка спекла їх особисто для мене, — гордовито заявив Щип.

— Дуже ґречно з її боку…

— Духмяні ячні коржі, — пояснив веретенник. — Хоча трішечки й пересмажені, а смаковиті.

Квінт усміхнувся.

— Хоч тобі, як не мені, — муркнув він.

— Авжеж, юна панянка цінує все, що я роблю… — почав Щип. Та Квінт уже пішов. — …у палаці. — Веретенник похитав головою. — Не так, як дехто, — буркнув він.

Лініус Паллітакс, Найвищий Академік Санктафракса, уже міряв кроками сходовий помісток, коли Квінт дістався поверху, де чекав на нього вчитель. Окрім патериці, професор мав при собі незасвіченого лойового ліхтаря.

— А, ось і ти, хлопче! — вигукнув він і, вхопивши Квінта за руку, поволік його коридором. — Ходімо, ходімо мерщій, — підганяв він. — На нас чекає пильна справа.

— Ще одне завдання? — нетерпляче запитав Квінт.

— Так, — відповів Лініус. — Але поки ми тут, краще не вдаватися в подробиці. Я чудово розумію, що проти мене кується таємна змова. І найменше мені хотілося б підкладати до жару вогню, дозволивши собі кілька необережних речень, які тут можуть підслухати.

— Навіть тут? — здивувався Квінт.

— Навіть тут, — похмуро підтвердив Лініус.

Вони мовчки пішли далі коридором, потім сходами донизу, потім через вестибюль. Вийшовши надвір, Лініус і Квінт почали спускатися мармуровими сходами, відтак, пересвідчившись, що в пітьмі ніхто не зачаївся, Лініус повернув ліворуч. Перед ними вдалині височіли блискучі підіймальні вежі Західної пристані.

— Холодно, — заляскав зубами Квінт.

— Хмарогляди обіцяють сніг, — похмуро озвався Лініус. Він наддав ходи. — Ось чому нам слід діяти якнайшвидше.

— Я… я нічого не розумію, — зізнався Квінт, кутаючись у накидку і дрібочучи ногами, щоб не відстати від професора.

— І за кращих часів отими клітками не так просто було орудувати, — пояснив Лініус, — а як надворі дощ зі снігом, то вони взагалі стають небезпечні.

— Клітки? — перепитав Квінт. — Ми будемо спускатися в одній з отих нижньонебових кліток? Я думав, ними вже ніхто не користується.

— Я користуюсь, — просто сказав Найвищий Академік і додав: — Гадаю, твій батько, Вітроногий Шакал, навчив тебе азів повітроплавання?

— Еге ж, — відповів Квінт, трохи спантеличений, — певне, що навчив.

— Чудово! — зрадів Лініус. — Бачиш, повітроплавання і керування нижньонебовою кліткою у чомусь схожі між собою. Так, звичайно, сьогодні практиканти з Лицарської Академії вправляються на навчальних кораблях у Нижньому місті, а колись, у давнину, вони осягали основи повітроплавання саме у клітках.

Квінт кивнув головою, але промовчав. Не маючи бажання залишатись у Санктафраксі жодної зайвої хвилини, він не хотів узагалі порушувати тему Лицарської Академії. А Лініус, здавалося, не вважав на його мовчанку.

— Мені подобається нічний Санктафракс, — провадив Академік, — коли немає денної штовханини та метушні. Отих кошиків, які вічно прибувають і відбувають, отого невпинного гуку. — Він повернувся до Квінта. — Я розумію, усвідомлюю, що ми, академіки, залежимо від доброї волі мешканців Нижнього міста, для нас це питання життя і смерті. Але, хлопче мій, які ж вони подеколи галасливі! Лайка, вереск, ґвалт торгівців. Щодня я чекаю, коли виб’є північ і останні з них відбудуть у Нижнє місто до себе додому, а Санктафракс повернеться до свого споконвічного вигляду як місця спокою, тиші та академічної споглядальності…

Зненацька з будинку по ліву руку долинув лютий рев із нотками зчудування, а відтак — оглушливий глумливий сміх. Почувся спів: «Гетьте по норах! Гетьте по норах! Гетьте по норах!»

Квінт запитально поглянув на Лініуса. Професор зітхнув.

— Можливо, у декого з нас наукове мислення на вищому рівні, ніж у решти, — вирік він.

— Що це за одні? — запитав Квінт.

— Бурегляди, — відповів Академік, зводячи догори занепокоєний погляд. — Судячи з гармидеру, одна з їхніх кумедних церемоній висвячення в розпалі. — Він спохмурнів. — Бурегляди подекуди такі самі непрогнозовані, як і погода, що її вони пильнують.

Квінт із професором продовжували свою путь, і шум вечірки згас за їхніми спинами. Знову запала тиша — гнітюча, непроникна. Може, Найвищому Академікові вона й була до душі, але не Квінтові. Хлопцеві вона видавалася лиховісною, неприродною, і, — можливо, через те, що йому важко було повірити, ніби місце, яке так часто поставало перед ним розбурханим людським сонмищем, могло бути таке порожнє, — Квінт аж здригнувся, уявивши собі обличчя в сутіні, які лупали очима з кожного закамарка, з кожної шпарини. Коли він напружував зір, там і близько нікого не було, а все ж хлопець не міг спекатися відчуття, що їх сочать.

Нарешті під ногами загули мостини величезної пристані, і професор рушив до старосвітської на вигляд клітки, яка тихенько порипувала під подмухами леготу. Клітка висіла у повітрі, прикріплена до корби на самісінькім краю причалу. Професор підійшов до неї, відсунув шплінтовий засуві заходився піднімати клітку на брязкучому ланцюгу, аж поки вона порівнялася з помостом. Квінт потяг на себе ґратчасті двері. Ті з рипом розчинилися.

— Після вас, — сказав він.

Хлопець не без бентеги витріщився на висячу клітку. На відміну від підвісних кошиків, які переправляли пасажирів угору і вниз, курсуючи між Санктафраксом і Нижнім містом, то був старовинний пристрій. Через свій веретенистий каркас, взятий у пруття летючий камінь та потьмянілі патрубки і рурки, клітка справляла враження вкрай ненадійної, вкрай непевної…

— Вона безпечніша, ніж видається, — запевнив Квінта Лініус, умощуючись на своєму місці у клітці. Сівши, він засвітив свого ліхтаря та лампу, почеплену на каркасі упорівень з його головою, і обернувся до Квінта. — А все ж, як я вже казав, керування кліткою завжди трохи ризиковане, особливо, коли в повітрі відчувається морозець.

Квінт проковтнув клубок у горлі. У нього над головою із криком немовляти шугонув у небі снігун. Зціпивши зуби і з усієї сили намагаючись зберегти хоробрий вигляд, Квінт ухопився за дверну раму і ступив у клітку. Вона несамовито закрутилася навсібіч. Професор перехилився через хлопцеву голову і замкнув двері.

— Отже, так, — підсумував він. — Оця штуковина, не знаю як її назвати, призначена для того, щоб підіймати-опускати, а оце — важільне хазяйство…

— Важелі гир, — поправив Квінт, по-знавецькому кивнувши головою. — Вони простіші за ті, що біля штурвала «Приборкувача ураганів», але якщо ця штука бодай трохи працює так, як повітряний корабель, то вони мали б регулювати нахил, швидкість і рівновагу.

Професор був вражений.

— Отже, ти гадаєш, ніби зможеш керувати кліткою?

Квінт подався вперед, потяг один важіль на себе, а другий відвів од себе. У відповідь клітка повернулася спочатку в один бік, потім у другий. Квінт схвально кивнув головою.

— Гирі наладнані на славу, — заявив він. — Що, рушаємо?

— Негайно ж, — відповів Лініус Паллітакс. — Поки не надто похолодало. — Він поплескав себе по кишені. — Настав час перевірити, наскільки правильно я переклав сувій, що ти приніс. Іноді письмо Старого лісу вельми каверзне. Сподіваюся, помилок не надто рясно… — Він замовк, і на його обличчі з’явився вираз безмежної втоми. — Може, Небо змилосердиться, і переклад виявиться вправний. Ну-бо, Квінте. Спускаймося!

Щойно корба закрутилася і клітка, брязкаючи ланцюгами, пішла вниз, із тіні виступила незграбна постать велетня, чиє обличчя з одного боку перетинав глибокий шрам. То був Пийпузо, плескатоголовий гоблін, сторож: щойно Найвищий Академік та його юний учень прибули на пристань, він не спускав із них свого цікавого ока.

Ледве нижньонебова клітка зникла з поля зору, Пийпузо добув із бічної кишені звій грубого шпагату. То була його мотузка-незабувайка. Гоблін прокрутив у своїй голові все, що бачив і чув. Лініус Паллітакс. Учень. Він відзначив час, місце, погоду… і щоразу, як карбував у пам’яті якусь подробицю, зав’язував на мотузці-незабувайці вузлика. Пізніше ці вузлики допоможуть йому пригадати все, свідком чого він став. Роздобуті відомості він продасть тому, хто більше заплатить.

Спочатку, коли вільний ланцюг був ще куций, клітка «брикалася». Та мірою того, як вона спускалася і ланцюг над їхніми головами дедалі розмотувався, давав про себе знати летючий камінь, і з’явилася спромога її приборкати. Орудуючи занімілими пальцями, Квінт завиграшки виконував Лініусові накази «опуститися нижче», взяти «ще більше праворуч» чи «ближче до скелі».

— Браво, Квінте! — вигукнув Академік. — Хлопче, Небо свідок, що виконання цього простенького маневру забрало б у мене щонайменше чверть години.

— Просто треба наламати руку, — скромно відрік Квінт. — Тоді — жодних клопотів, як каже мій батько, раз плюнути! — Він повернувся до професора. — Я не думаю, що він якось нагадував про себе, відколи залишив мене у Санктафраксі, чи, може, я помиляюсь?

— Твій батько? — неуважно перепитав Лініус Паллітакс, дивлячись, як клітка крутиться перед печеристою поверхнею плавучої скелі, яка бовваніла в мороці перед ними. — Ні. Ні, він мовчить. Та я й не чекаю…

Раптом він різко подався вперед і рвонув гальмівний важіль. Нижньонебова клітка спинилась, різко смикнувшись, і загрозливо перекособочилась. Квінт прикипів руками до пруття.

— Навіщо ви це робите? — заволав хлопець, на мить забувши, хто перед ним. Його руки гарячково забігали по важелях — підняли один, опустили другий, аж поки клітка знову вирівнялася і заспокоїлась. — Даруйте, професоре, але ця клітка стара і ненадійна. З нею треба матися на бачності. — Він перевів подих. — Спускатися далі?

Лініус заперечно похитав головою.

— Ні, ми вже прибули на місце, — пояснив професор.

Квінт був спантеличений. Клітка висіла упритул до плавучої скелі.

Цього тижня у Водограйній школі Квінт саме студіював небо — виталище Санктафракса. З науковою метою його було поділено на три ділянки. Нижнім небом називалася ділянка між Санктафраксом і Нижнім містом; його вивчали за допомогою кліток. Верхнє небо височіло над плавучою скелею; його обшири досліджували за допомогою небознавчих веж. А ще було небо навколо самої скелі — і не нижнє, і не верхнє. І хто його дослідник — він не знав.

— Це Проміжне небо, правда? — запитав хлопець.

— Достеменно так, — відповів Лініус. — І Проміжне небо аж надто для нас цікаве, хлопче мій, тільки любесенькі мої колеги про це й не здогадуються. О, я знаю, думати так сьогодні не модно, але тут, у Проміжному небі, повітря струменить просто крізь нашу неосяжну скелю, — погляд у професора був якийсь відсторонений, невидющий. — Тут криються великі таємниці, на які нам ще доведеться шукати відповіді, — зазначив він. — Стародавні землезнавці це розуміли. — Він показав на круглясту пляму праворуч від себе, темнішу, ніж решта дірчастої поверхні. — Чи можна підвести клітку ближче до неї?

— Зараз спробую, — озвався Квінт.

Він підтяг ланцюг корби і переладнав важелі гир. Клітка, м’яко погойдуючись, перемістилася на кілька ступнів праворуч. Коли темна пляма поближчала, Квінт побачив у скельній поверхні невеличку роззявину. Коли вони порівнялися з нею, професор несподівано сягнув руками крізь пруття, вхопився за камінний залом біля отвору і спритно прив’язав до нього клітку причіпною линвою. Він вочевидячки робив це не вперше. Професор обернувся до Квінта.

— Добре, — кинув він, зводячися з місця і знімаючи з гака ліхтар. — А тепер я маю дещо зробити сам. Еге ж, сам. Ти почекаєш мене тут, поки я вернуся. Звідси — ні на крок. Зрозуміло?

— Так, — відповів Квінт, — але…

— Зараз не час для запитань, — сказав професор, відчиняючи дверцята клітки і видираючись на прискалок, притулений, як міг тепер бачити Квінт, біля війстя до тунелю, що вів усередину летючої скелі. — Я незабаром повернуся. — З цими словами він пірнув униз і розчинився в атраментовій пітьмі.

Квінт стежив за жовтим світлом і прислухався до його квапливих кроків та стуку патериці, коли професор чимчикував тунелем. Світло мерхло і врешті зникло зовсім. За мить розчинилися у тиші й звуки кроків.

Якби не дзвін дзиґарів на ратушній вежі, Квінт так і не знав би, скільки вже збігло часу. Невдовзі по тому, як професор зник у тунелі, глухо бемкнули куранти. Перша година ночі… Коли вибило другу, Квінт уже був по зав’язку ситий чеканням.

По-перше, він замерз як цуцик. Як і передбачали хмарогляди, температура впала, і з неба посипалася снігова пороша. Накидка не рятувала від холоду, і Квінт промерз до кісток. Він пробував зігрітися, плескаючи себе руками по тілу, обіймаючи себе за плечі й тупцюючи на місці, але жодні рухи в тісній повітряній клітці не годні були його зігріти чи принаймні вгамувати цокіт зубів. Від його тіла дрібне тремтіння передавалося підлозі, відтак ланцюгові, аж поки заходила ходором уся конструкція. Квінт занепокоєно вдивлявся у порожнечу під собою.

Зрослий на піратському судні, хлопець не боявся висоти, але зараз він був не на кораблі. На борту «Приборкувача ураганів» він завжди міг цілком звіритися на летючий камінь, який у дев’яноста дев’яти випадках зі ста не втрачав своєї підіймальної сили навіть у найгірших тарапатах. З другого боку, летючий камінь цієї нижньонебової клітки дуже мало допомагав нею керувати, вочевидячки замалий, щоб утримувати її над землею. Для цього був ланцюг, а він виявився допотопний! Коли клітка крутилася, ланцюг так бряжчав і скреготів, що хлоп’як тривожився ще дужче.

— Тільки не порвися, — розпачливо буркотів він. — Д… дивись н… не здумай обірватися! — Від холоду та страху хлопець затинався. Аби відвернути думки від благенького іржавого ланцюга, якому Квінт довірив своє життя, він спробував подумки перенестися у своє колишнє життя…

Квінт уявив собі, як його батько, Вітроногий Шакал, випиває шклянку деревного грогу і лаштується до сну. Хлопець згадав свій власний гамак — такий м’якенький, такий тепленький…

— Я замерз як цуцик, — промимрив він.

Квінт переніс увагу на печерувату поверхню скелі перед собою. Він уперше бачив її так близько. По суті величезна летюча скеля нічим не різнилася від летючих каменів, на яких ходили цілі флотилії небесних кораблів, ба навіть від невеличкого летючого каменя цієї клітки, — хіба що своїми велетенськими розмірами.

Знову Квінтові набігли на гадку уроки Вількена Нестуляйгуби у Водограйному домі. Як це він казав? Ага, згадав! Зовнішні шари скелі не такі міцні, як видаються — вони порожнисті, вивітрені. Зате осердя тверде. Червоне. Світне… Як пак називав його Нестуляйгуба? Квінт наморщив лоба.

— Кам’яне серце, — промурмотів він. Авжеж, саме серце! Тверде, незмінне, міцне, ідеальний сховок — найнебезпечніше і найпотаємніше місце у всьому Санктафраксі. А кругом його обросли… Квінт згадав те слово і здригнувся. Кам’яні щільники.

Кам’яні щільники — розгалужена мережа чарунок, як у щільниках лісових бджіл — оточували кам’яне серце. Вони жили, не переставали рости, зазнавали невпинних змін і забезпечували плавучість скелі. Та це місце страшне, попереджував учнів старий небознавець. Місце, сповнене жахіть. Лабіринт, який змінюється за твоєю спиною, щойно ступиш крок уперед. Небознавці туди не потикаються, похмуро наголошував Вількен.

«Та й чого б його туди ото лізти?» — подумав Квінт. А все ж він був саме тут, дубнучи з холоду і тупо вдивляючись у вхід до того, що могло виявитися жахними кам’яними щільниками. Збожеволів він, абощо? Хлопець тупнув ногою. Лиховісно брязнув ланцюг. Ні, правильніше було б запитати, чи не збожеволів Найвищий Академік?

— Повернутися б оце додому і завалитися в ліжко, — хрипко прошепотів хлопець. Одначе професорові настанови були ясні й недвозначні. Квінт мав чекати на його повернення. Відлучатися звідси зась!

Дзиґарі на Ратуші вибили третю.

Сніг уже перестав. У Квінта заклякли руки й ноги. У скронях стугоніло. Добре, хоч горів ліхтар, а то він би обернувся на бурульку. Квінтові думки блукали так далеко, що голова здавалася порожньою. Відчуття було таке, ніби його тіло та розум заніміли, наче в якоїсь запалої у сплячку істоти з найнепривітніших нетрів Темнолісу.

Квінт уже не чув, як дзвін вибив четверту. Не зауважив він і мерехтливого світла в тунелі, не почув дедалі ближчого звуку кроків. І тільки, коли перед ним з’явився професор, зсуваючи ногою з прискалку шапку свіжовипалого снігу, лише тоді хлопець заворушився. Квінт блимнув очима — раз, удруге… Нарешті довге очікування на холоді лишилося позаду.

— Професоре, — озвався хлопець, — я радий вас бачити. Я вже починав непокоїтися, що… — він замовк. Навіть у тьмяному світлі лампи, яка блимала, гаснучи, було видно: щось тут не так. З сірим, як попіл, обличчям і тремтячими руками, Лініус видавався приголомшеним і до краю виснаженим. — Професоре? — тихенько гукнув Квінт.

— Кінець… кінець усьому, — видихнув Лініус Паллітакс. Голос його, як і обличчя, за час його відсутності, здавалося, також постарів.

Квінт відімкнув дверцята і допоміг професорові зайти у клітку. Світло від внутрішнього ліхтаря ковзнуло по його обличчю, і Квінт, йойкнувши з жаху, відсахнувся. Лініусові вуста були міцно зціплені, обличчя спотворене гримасою відчаю, а шкіра восково-бліда, неначе в мерця. Його очі — зазвичай такі жваві — дивилися перед себе тупим невидющим поглядом. Вони нічого не помічали — ані оточення, ані безпорадного виразу Квінтового обличчя.

Хлопець збагнув: професора слід якнайшвидше доправити до Палацу тіней і подати йому допомогу. Щип має знати, що робити. У Вельми знайдеться якесь помічне зілля, не може не знайтися.

А Маріс… Квінт поморщився. Маріс! Що скаже Маріс? Може, ж таки не стане звинувачувати його, Квінта, що батько в такому стані!

Квінт намагався зберегти ясність розуму. Рухатися треба швидко, але обережно. Звісно, не можна просто взяти і крутнути ручку корби: ланцюг може заплутатись, а то й урватися. Ні, перш ніж підніматися вгору, годилося б іще трохи опуститися, щоб звільнити від снігу, якого вже встигло насипатися, колісні блоки. Із крижаним летючим каменем, що поривався вгору, це обіцяло бути непростою справою.

— Тобі це вдасться, — цідив він крізь зуби, розплутуючи вузол причіпної линви. — Тобто нам це вдасться, — виправився він, прив’язуючи професора мотузкою до сидіння — так, про всяк випадок. Лініус Паллітакс не опинався і вперто мовчав. — Отак, — провадив Квінт. — Тепер, якби я тільки міг відв’язати нас і заразом…

Несподівано нижньонебова клітка рвучко гойднулася, пориваючись угору. Професора притисло до крісла. Квінт крутнувся на підборах і одним рухом руки опустив усі передні важелі. Звісно, трохи загрубо для точно відрегульованого механізму, але ефект не забарився! Відхитнувшись від кам’яної поверхні, клітка, замість підійматися, різко пішла вниз. Навколо неї знялася ціла хмара снігу, а вниз посипалися крижані скалки.

Квінта поривало закричати з радощів, але він опанував себе. Треба зосередитись. Відпустивши корбу, він ухопився за блокове колесо та й давай чимборжій його крутити. Клітка пішла вгору. Скеля даленіла. Причал дедалі ближчав…

Коли раніше Квінт знемагав від холоду, то тепер аж упрів. А все ж він спочатку відв’язав професора, потім пришвартував нижньонебову клітку до причалу, і тільки тоді втер піт, який заливав йому очі.

— Ну ж бо, професоре, ходімо, — благав він, виводячи Лініуса з клітки на порівняно тверду поверхню Санктафракса. Він закинув собі за шию безживну руку травмованого професора, щоб той міг на ньому повиснути, і вони вдвох рушили дерев’яним помостом причалу. — Тут недалеко, — шепотів Квінт. — Скоро будемо на місці.

Яка ж приключка мала приключитися у кам’яних щільниках, щоб професор упав у такий жахливий стан?

Та не тільки Квінта цікавила надзвичайна пригода, що спіткала Лініуса Паллітакса, Найвищого Академіка Санктафракса. Щойно дивацька пара, шкандибаючи, поминула пристань, як із тіні знову виринув Пийпузо.

— Найвищий Академік вочевидячки вскочив у халепу, — промимрив він, зав’язуючи вузлика на своїй мотузці-незабувайці. — Блідий. Не при собі. На плечах у свого учня…

Він зав’язав іще одного вузлика і зиркнув услід Лініусові, який важко злягав на плече молодого учня. Його грубі риси розпливлись у посмішці.

— Розвідати, що то за учень!