Темнолесникове прокляття

Розділ чотирнадцятий Непрохані гості

Маріс глибоко вдихнула ранішнє санктафракське повітря, вщерть наповнюючи ним легені й відчуваючи, як воно розходиться по всьому тілу. Воно було прохолодне, свіже і підбадьорливе. Голова їй прояснилася, м’язи відпружились, і лячна летаргія, яка тримала її у своїх лабетах під землею, в кам’яних щільниках, нарешті розвіялась остаточно. Вона повернулася до Чіпуса.

— Я потерпаю за Квінта, — зізналася дівчина.

— За Лініусового учня? — перепитав старий.

— Атож, — кивнула Маріс. — І як ми примудрилися його загубити?

— Розуму не приберу, — відповів Чіпус. — Ще хвилину тому він ішов за нами. А тоді як у воду канув. — Він замовк. — Мабуть, подався на пошуки Старожитньої лабораторії.

— Сам-один, — зажурилася Маріс.

Чіпус узяв дівчину за руки.

— Я певен у щасливій фортуні твого друга, — проголосив він. — Мені він видався хлопчиною, що зуміє дати собі раду.

— Слушно, — погодилась Маріс. — Але ми збиралися рушати на пошуки лабораторії разом. І тепер я мала би бути з ним. О, я така невдаха! — простогнала вона і зазирнула в карі Чіпусові очі. — А може, ви відпровадите мене назад у кам’яні щільники? — палко вигукнула вона. — Мені вже набагато краще. Відпровадьте, Чіпусе, відпровадьте! Прошу вас, будь ласка…

— Давай-но спочатку повернемо тебе батькові, а тоді вже помізкуємо, що робити далі, — відповів Чіпус. Він задумливо поморщив чоло. — Мені давно вже час поговорити з ним по щирості. Я маю напевне знати, що він робить у тамтій лабораторії.

У цю мить забемкали дзиґарі на ратушній вежі.

— Сьома година! — вигукнула Маріс. — Чудасія, та й годі! Ми пробули в кам’яних щільниках цілу ніч.

— Ще одна причина не гаяти часу, — нагадав Чіпус. І, відпустивши руку Маріс, відгорнув каптур паперової киреї.

— Гайда! — гукнув він і зник у темені бічного переходу.

— Куди ви? — закричала Маріс, силкуючись ухопити його за поли. — Це сюди.

— Тільки не для мене, — заперечив Чіпус. — Я не можу собі дозволити муляти очі перехожим на центральних санктафракських вулицях.

— Чому? — здивувалася Маріс.

— Тому, що я землезнавець, — з серцем кинув Чіпус, — а землезнавцям не місце в теперішньому Санктафраксі — крім хіба недоумків, що галасують і пащекують на Віадукових сходах. Якби хтось застукав мене тут, мене б витурили звідси утришия і засудили на довічне животіння в нетрищах Нижнього міста. Ось чому я мушу вдень переховуватись у Великій бібліотеці. Ніхто більше не відвідує тамтого закладу, і нікому невдогад, що я там.

Маріс озирнулася — ану ж хтось за ними пантрує чи скрадається. На щастя, люду о такій ранній годині швендяло небагато, і на них ніхто не звертав уваги.

— Але мій батько напевне… — почала Маріс.

— Тс-с-с! — просичав Чіпус, кидаючись у темну нішу і тягнучи Маріс за собою. — Сторожа, — прошепотів він.

Повітря задвигтіло від важкого гупання чобіт. Маріс визирнула з сутінку і побачила, як повз їхній завулок проходить загін плескатоголових гоблінів.

— Що ж до твого батька, — стиха вів далі Чіпус, — то я покинув Санктафракс багато років тому. І він, мабуть, вирішив, що мене вигнали з летючого міста під час останньої хвилі чисток.

— Але ж бувши Найвищим Академіком він міг якось вам допомогти, — звела брови догори Маріс.

— Навпаки, — заперечив Чіпус. — Якби коли-небудь його зв’язок із землезнавцем та ще й бібліотекарем на додачу, виплив назовні, йому б не уникнути гучного скандалу. І тоді б йому самому вже ніхто не позаздрив. Досить було б небознавцям пронюхати про його юнацькі студії у Великій бібліотеці, — і Лініуса вже ніколи б не обрали Найвищим Академіком, — Чіпус замовк і зітхнув. — О, панночко Маріс, я покладав такі великі сподівання на твого батька, гадав, зі своєю всебічною освітою, він вважатиме за слушне усунути розкол між земле- та небознавцями.

— Але ж він так і вважає, — відповіла Маріс. — Того-то й перебрався до Палацу тіней. Того-то…

— Хай я й усамітнився у Великій бібліотеці, — гостро урвав Чіпус, — але рідко яка подія в Санктафраксі проходить повз мою увагу. — Він гучно зітхнув. — Я знаю, що коли він став Найвищим Академіком, наміри його були благі. Він збирався щось там реформувати, щось там відродити… а що вийшло? Він збився з курсу, чи не так? Просто розмінявся на дрібнички.

Маріс знову глянула у прохід. Гупання чобіт дедалі глухло і незабаром завмерло. Але Чіпус і гадки не мав продовжувати подорож.

— Він так поринув у свою «титанічну працю», — провадив учений зі зневажливою гримасою, — що занедбав геть усе. Свої сподівання, свої мрії, свої обов’язки…

— Свою дочку, — ледь чутно прошепотіла Маріс.

— І на сьогодні Санктафракс занадто небезпечне місце для Найвищого Академіка, аби йому бодай на мить послаблювати свою пильність, — не вгавав він. — Гадаєш, мало таких, хто не завагається скористатися з нагоди посісти його місце?

Зненацька Маріс почула звук голосів. Вона роззирнулась — і примітила двох молодших учнів-дощознавців, судячи з їхніх оторочених хутром мантій, які поспішали кудись вузьким завулком.

— Хтось іде, — занепокоєно прошепотіла дівчина. — Гайда звідси!

Чіпус кивнув головою, поправив каптура, і обоє подалися завулком. Діставшись кінця вулички, вони злодійкувато роззирнулися. Якщо не рахувати кількох мешканців Нижнього міста, заклопотаних своїми рундуками, ніде ні душі. Чіпус і Маріс повагом перетнули широченний Центральний проспект і розчинились у мороці навпроти.

Завернувши за Коледж Хмар, вони збігли сходами вниз і опинилися під арковим входом. Перед ними височів Палац тіней. Маріс зиркнула на вікна і застогнала.

— Віконниці його опочивальні ще зачинені, — похмуро зазначила вона. — Хоч би вже йому попустило!

— Скоро попустить, — запевнив Чіпус і поплескав по бесагу з зіллями та примочками, перекинутому через плече.

— Він був у жахливому стані, — похитала головою Маріс. — Порізаний, потовчений, ще й весь час марив…

— А все ж не багато на світі таких, кого б я не зцілив, не вилікував чи не відживив, — заспокоїв її Чіпус. — Ходімо, панно Маріс! — гукнув він, беручися палацовими сходами до головного входу. — Нумо поставмо твого батька на ноги, і заразом з’ясуймо, раз і на все, що за мороку напитав він на свою голову.

Тим часом із тильного боку величного Палацу тіней, під кухняними дверима завмерли в очікуванні двоє інших візитерів. Перший — могутньої статури плескатоголовий гоблін, озброєний до зубів, у шоломі та нагруднику санктафракської охорони. Поруч із ним стовбичила висока, пригорблена постать, одягнута в грубу кирею з каптуром, з-під якого, мов гострий дзьоб білого крука, стримів срібний ніс-маска.

— Спробуй-но ще раз, Пийпузо, — озвався каптурник. — Тільки стукай гучніше.

Плескатоголовець обернувся і гидомирно вищирився.

— А ось і він, — кинув гоблін.

— Так, — озвався Сефтус Лепряк і поплескав по своїй розбухлій кишені. — Трохи удачі — і ця штука виявиться куди дійовішою, ніж перерізування ланцюга повітряної клітки.

Пийпузо вдоволено рохнув.

— Я й досі не розумію, що там вийшло не так, — сказав він. — Тобто, якщо його плаща знайшли в Нижньому місті, то як він примудрився…

З рипом відсунувся засув, відтак у замку забряжчав ключ. Лепряк підніс пальця до свого срібного носа-маски.

— Мовчок, Пийпузо, — остеріг він. З рипом відчинилися двері, випускаючи назовні клуби пари. Щойно вона розійшлася, у проході показалася кутаста, майже прозора голова.

— Оце так-так! — дратливо просюрчала вона. — Вам що, повилазило? Не бачите сигнальних прапорців? — Веретенник показав на один з горішніх балконів, звідки звисали цяцьковані клаптики матерії. — Найвищого Академіка не можна турбувати.

— А, Щип, — привітно вишкірився охоронець. — Яка це втіха — бачити тебе знову і знати, що з тобою все гаразд!

— Хіба я вас знаю? — спохмурнів веретенник.

— Чи знаєш ти мене? — розреготався Пийпузо. — Таж ми зустрічалися вчора на торговиці.

— Невже! — здивувався Щип.

— Тільки не кажи мені, що ти забув, — захмарилося гоблінове обличчя, — а то, боюся, моя візита виявиться марною.

Щип цмокнув язиком і пустив трель.

— Нагадай-но мені, — попрохав він, — останнім часом моя голова така заморочена…

— Точнісінько те саме казав ти й учора, — зауважив Пийпузо і знову зайшовся сміхом. — Я шукав тілдерячої ковбаси, — додав він. — Ти ґречно показав мені, де її знайти. Приємно було побачити дружнє обличчя з Темнолісу.

Щип приглянувся до плескатоголовця пильніше. Його вуса заворушилися.

— А-а-а, пригадую, — озвався він нарешті. — Чим я можу вам прислужитися?

— Тут доречніше було б сказати, чим я можу прислужитися тобі, — відповів Пийпузо. — Пригадуєш, ти розповідав мені, що твій пан попав у бурю, і всяке таке інше. Так от, послуга за послугу. Мені здається, я знайшов блискучу відповідь на те, як тобі зарадити лихові.

— Справді? — запитав Щип.

— Кладу голову до пня! — вигукнув Пийпузо. — За яких півгодини після того, як ми з тобою розпрощалися, я зустрів свого давнього друга… Знайомся — Сеф.

— Радий з вами запізнатися, — привітався тип зі срібним носом і добув із бганок своєї мантії шкляну гранчасту пляшку, наповнену липучою темно-зеленою рідиною. Він про стяг пляшку. — Я приніс оцей бутлик заболонного вина із гой-ягідним зіллям, — оголосив він. — Кращих, помічніших ліків не знайдеш у всьому Темнолісі. Я заживаю їх сам.

Веретенник зацікавлено, аж вуса йому затремтіли, вкняпився у пляшку, але не рушив із місця. Від парадних дверей за його спиною почувся стук.

— Ось, візьми. — Каптурник ступнув уперед. — Це чудодійний трунок. Затям собі мої слова.

— Дуже ласкаво з вашого боку, — відповів Щип, — хоч я не певен, чи варто давати своєму панові, щось таке, чого я не перевірив.

— Кілька крапель перед тим, як він ляже спати, — підпрягся Пийпузо. — Та й годі. Ти відразу ж побачиш дію, Щипе. Твій пан як на світ народиться.

— І все ж таки… — почав Щип.

Стук у вхідні двері залунав гучніше, настирливіше.

— Знаю, знаю, — порозуміло кивнув головою Пийпузо. — Ти маєш усі підстави бути обачним. — Він озирнувся на свого супутника. — Чи не казав я тобі, який він відданий своєму панові? — Гоблін знову обернувся до Щипа. — Гадаю, твій пан розповідав тобі про свій власний, небознавчий спосіб поставити себе на ноги. — Гоблін пирхнув. — Але ж ми з тобою краще на цьому розуміємося, га, Щипе? Ми, вихідці з Темнолісу, знаємо силу зілля та спецій — старожитніх рецептів.

Веретенник ледь помітно кивнув своєю клинцюватою головою.

— Мабуть, я йому таки дам, — набрався духу Щип. — Крапелиночку, не більше.

— Правильно, — похвалив веретенника Пийпузо. — Сефе, дай йому оте заболонне зілля.

Щип узяв пляшку своєю, схожою на обценьки, клешнею і пильно до неї приглядався. Тут у парадні двері так загрюкало, аж стук почули й візитери.

— Краще б тобі відчинити, — порадив Пийпузо.

— А зілля? — озвався Щип. — Скільки я вам за нього винен?

— О, за це не хвилюйся, — заспокоїв його Пийпузо. — Назвімо це дарунком краянина краянинові, адже ми обидва вихідці з Темнолісу.

— Дуже ґречно, як на мене, — вирік Щип.

— Ет, пусте! — відмахнувся Пийпузо. — Не барися, відчиняй двері, а то ще вскочиш у яку халепу. — Він по-змовницькому підморгнув веретенникові. — Мені не треба пояснювати, що то є — служити у вимогливого володаря.

Щипова голова зникла за дверима.

— Та не забудь дати мені узнаки, як почуватиметься твій пан, — напучував старого веретенника Пийпузо.

— О, будьте певні, не забуду, — відповів Щип.

Щойно за ним клацнули двері, Пийпузо — з посмішкою від вуха до вуха — повернувся до свого супутника.

— А що я вам казав, — проголосив він. — Цей простак, цей старий телепень ковтнув мою побрехеньку — з гачком, волосінню та грузилом.

— Так, молодчина, Пийпузо, — почув він у відповідь. — Хоча краще б не називати мого імені. — А ти зарядив «Сеф!» та «Сеф!». Тільки й надії тепер, що він не допетрає, яке моє повне ім’я.

— Не варто так хвилюватися, — заспокоїв його Пийпузо. — У цьому зіллі стільки трутизни летючого хробака, що стане перетруїти цілу школу вчених. Без смаку, без запаху і смертельно небезпечне. Один ковток — і Лініус Паллітакс лусне, мов надутий торохбольний м’яч. Успіх гарантований, це тобі не затія з ланцюгом, — додав він. — Завтра, на цю пору, я буду Головним санктафракським охоронцем, а ви, Сефтусе, — Найвищим Академіком.

Срібний ніс-маска затремтів у такт потішеному хихотінню його володаря.

— Золоті слова, Пийпузо, — пробелькотів він. — Ну ж бо, щезаймо звідси. Попереду ще чимало приготувань.

— Йду, йду, — прорипів веретенник, відсовуючи передні двері й відчиняючи їх.

Просто перед собою він побачив розлючене обличчя Маріс — зі щільно стуленими губами, все поплямлене.

— Сили небесні, де ти пропадав? — накинулась вона на Щипа. — Ми вже чекаємо тут цілу вічність.

— Перепрошую, панночко, — знітився Щип. — Мені нездужалося.

— Дуже невчасні твої нездужання. — Пасія у голосі Маріс почала замінюватися на образу. — У нас важлива справа до батька.

Веретенник повернув голову, і в очі йому впала висока постать у вистріпаному вбранні за спиною в Маріс. Він зміряв незнайомця зверхнім поглядом. — І як же мені відрекомендувати того, хто домагається аудієнції у Найвищого Академіка? — сухо поцікавився він.

— Ніяк, Щипе, — відповіла Маріс, протискуючись між одвірком та спантеличеним служником і тягнучи за собою Чіпуса. — Я сама відрекомендую його батькові.

Веретенник зайшовся обуреними трелями.

— Але ж, панночко, — запротестував він, — це грубе порушення етикету. Я не вповноважений дозволяти вам…

Та Маріс — загадковий каптурник не відставав від неї — уже мчала першим сходовим маршем. Щип скрушно зітхнув. Що він міг удіяти? Останніми днями його суглоби, як дерев’яні, — де вже йому ганятися за кимось по палацу! А юна панночка така впертюща! Поки він добіжить до професорської опочивальні, Маріс і отой волоцюга, її супутник, поза всяким сумнівом, уже сидітимуть на краю професорського ліжка і ляпатимуть язиками.

— Ох, ця сьогоднішня молодь, — бурчав Щип. — Ніякої поваги до протоколу. Ніякого етикету. Ніякої зовнішньої пристойності…

Отак собі буркочучи під ніс, веретенник повернувся до кухні. Час пильніше приглянутися до отого заболонного зілля…

Сягнувши другого сходового помістка, Маріс і Чіпус почули з горішнього поверху збуджений гомін голосів. Маріс повернулася до Чіпуса, її широко розплющені очі були сповнені тривоги.

— Хто б там міг бути? — запитала дівчина. — І чого вони сперечаються?

— Можна піти з’ясувати, — запропонував Чіпус.

Обоє подолали ще один марш. Голоси стали виразніші.

— Та як ви смієте? — бубонів один.

— Невже ви не усвідомлюєте серйозності ситуації? — галасував другий.

— Хай скарає вас Небо, якщо з ним щось трапиться! — гнівно кинув третій.

— Ви можете торочити й городити, що вам заманеться, — озвався четвертий голос, гостріший за решту, але вдавано спокійний.

— Бігме, це Вельма, — пропихтіла Маріс, женучи з Чіпусом довгим коридором. — Моя старенька нянька.

— Вам що, позакладало? Я сказала «ні»! — знову зринув Вельмин голос. — Ніхто з вас сюди не ввійде.

— Шановна, чи ви хоч знаєте, хто я такий? — запитав один з голосів.

— Хоч би ви були самим Професором Темрявознавства — про мене, Семене! — відрубала Вельма.

— Таж… таж я і є Професор Темрявознавства! — обурився голос.

— Я вже сказала, — відмахнулась від нього Вельма, — мені це не свербить.

Запала вражена тиша, щоб за мить вибухнути ще дужчим лементом роз’юшених голосів. Круто загальмувавши, Маріс завернула за ріг коридору, від неї, насолопивши на самісіньке обличчя каптур своєї паперової киреї, не відставав Чіпус.

— Вельмо, що тут діється? — гарикнула вона.

— Ага, знайшлася наша Маріс! — вигукнула Вельма. Вона стояла, заступаючи шлях до дверей опочивальні Найвищого Академіка. — Твоє ліжко неторкане. Де тебе носило всеньку ніч?

— Це все глупства, — урвав Професор Темрявознавства. — Над Найвищим Академіком нависла грізна небезпека. Один замах на його життя уже вчинено…

— А мої тайняки викрили ще й другу змову, — втрутився Нехнюпніс, Головний охоронець. — Плескатоголовий гоблін Пийпузо, уклав спілку з другим зрадником — якоюсь темною особою в масці у вигляді срібного ритуального носа. Мій обов’язок — захистити Найвищого Академіка…

Вельма піднесла догори руки.

— Я вже казала й кажу ще раз, — звернулася вона до гостей, — він живий і здоровий. І щоб лишатися таким і надалі, йому треба вилежатися, він-бо страшенно охляв і…

— Але ж йому не можна! — заволав Професор Світлознавства. — Скільки я вам товк, насувається Велика буря. Він просто зобов’язаний піти з нами!

— Висвячення Гарлінія Гернікса не терпить ні хвилини зволікання, — додав Професор Темрявознавства. — Якщо ж церемонія зірветься, він шукатиме бурефраксу до нових віників.

З-під згорток рудого каптура вихопилося пирхання і відразу ж за ним: «Овва, бурефракс!»

Маріс легенько копнула Чіпуса в ногу і шикнула, аби той стояв мовчки.

— Проводити церемонію має Найвищий Академік. Якщо ж вона не…

Чіпус озвався знову, цим разом голосніше.

— А чому б вам, властиво, не провести її самим? — прогув він крізь подібну до пергамену тканину.

— Перепрошую? — не второпав Професор Темрявознавства. Він з неймовірою витріщився на підозрілого цибаня в заяложеній одежі. — Хто ви такий, чоловіче? — поцікавився він. — Відкрийте-но своє обличчя!

Та Чіпус і бровою не повів. Цій доскіпливій професурі не конче знати, хто стоїть перед ними.

— Наскільки я розумію, — вів він далі, — ви, як Найвищий Академік, могли б провести церемонію й самі. Або одинцем. Або спільними зусиллями.

Професори перезирнулися, брови їм полізли вгору.

— Ми? — запитували вони один в одного. — А хіба можна? Чи це не проти правил? А статутові не суперечитиме?

Звісно, тут було над чим задуматись. Гігантська летюча скеля, де стояло місто, збільшувалася з кожною дниною. Якби запаси важкого бурефраксу в Скарбниці регулярно не поповнювались, над Санктафраксом постійно висіла б загроза зірватися з припони і помандрувати у відкрите небо. Водночас дійшовши якогось рішенця, професори побралися за руки і почимчикували геть.

— Найперше треба пошукати поради у «Великому Фоліанті небознавства», — озвався Професор Світлознавства.

— Усе впирається в час, — нагадав йому Професор Темрявознавства. Їхні голоси дедалі завмирали. — Чи не розумніше було б порадитися з великою книгою вже після проведення церемонії?

Чіпус пирхнув знов.

— Захланні старі канюки, — промимрив він. — Тільки запахне владою, як вони кидаються на її примару, як лісовий кіт на пташиний щебет!

— Принаймні вони зслизли, — кинула Маріс. Вона обернулася до Нехнюпноса. — А що мій батько, зрештою, не покидатиме своєї кімнати, то без ваших послуг він також обійдеться завиграшки.

М’язистий Головний охоронець блимнув на Маріс, і на мить їй здалося, ніби він почне з нею споритися. Отже Нехнюпніс прикусив язика. Він уже на власній шкурі пересвідчився: дочку Найвищого Академіка ліпше не дратувати.

— Ну-бо, ворушіться! — підпряглася Вельма. — Чули, що сказала молода панночка?

Нехнюпніс рвучко кивнув головою.

— Я пришлю наряд із дванадцятьох охоронців, хай оточать палац і стережуть входи, — пообіцяв він.

— Чиніте, як знайте, — відповіла Вельма. — А тепер ідіть! — і, впершись в охоронця руками, вона заходилася його випихати.

Щойно трольчиха відійшла від дверей, Маріс скочила вперед і взялася за клямку. Відтак натиснула її — майже певна, що двері замкнені на ключ, — і, о, радість! — фортуна їй сприяла. Двері з рипом розчинилися. Вельма обернулася.

— Панночко Маріс! — люто вереснула вона. — Про що ми оце щойно балакали?!

Але Маріс не мала гумору для подальших сперечань. Утягнувши за собою в опочивальню Чіпуса, вона з ляском прибила двері й повернула ключа.

— Маріс! — залементувала Вельма. — Маріс, відчини негайно!

— З якого б то дива? — прокричала у відповідь Маріс. — Він мій батько, і я маю право його навідати.

Вельма оніміла. Маріс припала вухом до дверей. Мить у коридорі стояла тиша, відтак нянька почовгала углиб коридору.

Поволеньки, ледь не ляскаючи зубами з нервового напруження, Маріс повернулася кругом. Чому її батько не зронить ані звуку? Хіба можна заснути в гармидері, як отой, що вони допіру наробили всім кагалом. Вона вп’яла очі в низенький світник на коминковій полиці, неспроможний розігнати густої кімнатної тьми.

Прихопивши його з собою, Маріс рушила до ліжка. Ось світло ковзнуло по батьковім виду… Маріс ахнула.

Увесь обкладений подушками і попідтикуваний зусібіч ковдрою, Найвищий Академік виглядав ще гірше, ніж образ, створений у її уяві. Блідий, виснажений. З-під поплямлених кров’ю бандажів на голові вибиваються пасма волосся. Та найдужче гнітять його очі. Дивляться просто себе — не кліпаючи, нічого не бачачи, — досі сповнені жахіть, свідком яких їм довелося стати.

— Тату! — зойкнула Маріс. Вона злізла на ліжко і міцно обняла його, припавши щокою до його кістлявих грудей. Тіло Лініусове було заклякле та холодне; і якби не калатання серця біля самого її вуха, можна б подумати, що Найвищий Академік неживий. — О, тату, що за лихо тебе спобігло?

Нараз біля стіни світлиці заскреготіло. Озирнувшись, Маріс побачила, як Чіпус розчиняє віконниці.

— Який жахливий морок, яка жахлива сутінь, — бубонів старий. — Світло — ось чого потребує Лініус.

Самотній промінчик сліпучого світанкового сонця вдерся в покій і ковзнув по долівці. Світло торкнулося обличчя враженого шоком професора, той моргнув раз, другий…

— Маріс, — нагукав він тихим деренчливим голосом.

Маріс усміхнулася. Стала навколішки, ніжно поцілувала батька в лоба.

— Чолом! — привіталася дівчина.

— Чого ти плачеш? — запитав батько. В очах його малювався подив.

— Я не плачу, — шморгнула носом Маріс.

Не кажучи ні слова, професор підніс вихудлу руку до її щоки, зняв пучкою вказівного пальця сльозу і показав їй.

— Скажи мені, що завдає тобі жалю? — лагідно допитувався він.

— О, тату! — заридала Маріс і знов обняла Лініуса. — Я так переживала за тебе. Оті всі порізи та подряпини… і твоє вухо! Що з тобою сталося?

— Тихіше, Маріс, — мовив Лініус, беручи її обличчя у свої руки і пестячи пальцями її коси. — Усе вже позаду. Я повернувся. Я живий. Я… — Тільки тут він завважив сильветку проти вікна. — Небо святе, а то хто такий?

Маріс відхилилася від батька і роззирнулася по хаті.

— То… — почала дівчина.

Але Чіпус уже застережливо підніс пальця до вуст. Він приступив до ліжка, тримаючись осторонь від сліпучого світла, і відкинув каптура.

— Скажи-но мені, Лініусе, — стиха озвався Великий Бібліотекар. — Чи впізнаєш ти свого давнього друга? — Чіпус осміхнувся. — Чимало води вже втекло.

Згоряючи з нетерплячки, Маріс поглянула на батька, потім на Чіпуса, потім — знову на батька. Спершу вона догледіла в його очах замішання, тоді він почав щось пригадувати, і нарешті розплився в широкій дитячій усмішці.

— Чіпус Семиджерел, — промовив він, недовірливо хитаючи головою. — Чи може, я ще не пробудився зі сну? Ніколи не думав, що доживу до такого дня…

— Вітаю тебе, Лініусе! — Чіпус ступнув уперед і потис йому руку. — Я — не сон.

— Але ти ж наче покинув Санктафракс, — кволо упирався Лініус. — Мені сказали…

— Тобі сказали, ніби я повернувся до Темнолісу, — перебив Чіпус, — аби спокійно провадити там свої землезнавчі студії.

— Достеменно так, — кивнув головою Лініус.

— Я сам розпустив ті чутки, — пояснив Чіпус. — Навіщо комусь знати, що Велика бібліотека не лишилася покинутою напризволяще.

— Чи не хочеш ти сказати, що цей весь час переховувався у Великій бібліотеці? Але ж… — Лініус спантеличено вмовк. — Але ж я й сам там бував. Учащав туди. І ніколи тебе не бачив.

— Бо я не хотів, щоб ти мене бачив, — сказав Чіпус просто.

— Але чому? — здивувався Лініус. — Якби тільки… — Голос його урвався.

— Я не міг ризикувати, — пояснив Чіпус, — ані собою, ані тобою.

— Тепер ви разом, — втрутилася Маріс. — Ось що важливо. — Вона повернулася до батька. — Чіпус тут для того, аби поставити тебе на ноги. Він втаємничений у лікарські секрети Темнолісу.

— Та невже! — здивувався Лініус, кривлячи губи в усмішці.

— Свята правда! — запевнила Маріс. — Після того, як на нас із Квінтом напав велетенський блискун, він… — Дівчина затнулася, з жахом усвідомивши, що пробовкалася. Серце їй закалатало. Щоки зашарілися.

— Блискун? — мало не задихнувся батько. Він спробував сісти рівно, але зразу ж упав на подушки, на його обличчі відбилася тривога. — Тільки не кажи мені, що ви спускалися у кам’яні щільники.

Маріс винувато відвернулась.

— Ти що і справді там була? — запитав професор, збираючись на силі. — Це все той учень! То він затяг тебе туди! — Очі його палали. — Ні, я таки спущу з нього шкуру! — Він натужно звівся на ліктях.

— То була не Квінтова ідея, — заперечила Маріс. — То я запропонувала. Будь ласка, тату, тобі ж і так нездужається.

— Ох, і дав же я маху, довіряючись йому, — вів далі без передиху її батько. — Ти знаєш, я щиро прагнув дотримати слова, даного Вітроногому Шакалові…

— Ти не слухаєш мене, — сказала Маріс. — То я запропонувала спуститися в кам’яні щільники. Я завзялася з’ясувати, чим ти займався. Де взялися твої рани… Я його змусила взяти мене з собою.

Лініус знеможено відкинувся на спину, його обличчя стало попелясто-сіре.

— І де зараз цей маленький поганець? — видихнув він. — Соромиться й носа сюди поткнути, га?

— Він… він і досі внизу, всередині летючої скелі, — зізналася Маріс.

Вираз Лініусового обличчя вмить змінився. Він нахилився вперед.

— Ти лишила його там? — запитав він глухим від жаху голосом. — Квінт — єдиний син мого любого друга Вітроногого Шакала — сам-один у жахливих кам’яних щільниках? Але чому? Були разом, а вибиралися порізну?

— Я… я не могла йти. Чіпус ніс мене, — пояснила Маріс. — А Квінт ішов за нами… — Вона проковтнула клубок у горлі. — А потім його не стало.

Чіпус ступив крок уперед.

— Безстрашний юнак подався на пошуки Старожитньої лабораторії.

Лініусові одвисла щелепа. Він ухопив Маріс за плесна.

— То ви чули про Старожитню лабораторію? — запитав професор.

— Певно, що чули, давній мій друже, — відповів замість неї Чіпус. — А чого б ото їм із доброго дива нишпорити вдвох по отих кам’яних щільниках?

— Але Квінт у великій небезпеці, — затривожився Лініус. — Йому й ногою не можна ступати в лабораторію! Навіть дверей відчиняти!.. — Професор затулив обличчя руками і став гойдатися — туди-сюди. — Що ж я наробив? — застогнав він. — Ой лишечко, що я наробив?!!

Чіпус присів на край професорського ліжка і лагідно, проте рішуче відняв його руки від обличчя. Хворий звів голову і вкняпився просто Чіпусові в вічі.

— Ану ж знікчемнілий учений-землезнавець зарадить своєму старому другові, — вирік той. — Розкажи мені, Лініусе. Розкажи мені все.