Темнолесникове прокляття

Розділ тринадцятий Чіпус Семиджерел

Квінт поволі приходив до тями. Він поворухнувся. У попереку тупо нило. Хлопець стиха застогнав, будячи луну в тихих сутінках. Голова здавалася легкою, ватяною і якоюсь навдивовижу порожньою — наче її очистили від думок.

Де я? Запитував себе Квінт. Хто я? Йому навіть довелося зробити над собою невеличке зусилля, аби згадати, як його звуть.

— Квінт, — прошепотів він, і це ім’я зринуло на поверхню його свідомості, буцім риба-болотниця на мутне плесо Багнища. — Квінт. Мабуть, я Квінт.

А проте бути певним не випадало. Його розум здавався порожнім і безвиразним, наче саме Багнище. І ще одна думка зринула. Вона піднялася під самісіньку поверхню, розпливчаста, а все ж лиховісна. У пітьмі він із чимось зчепився, з чимось лихим і безформним, таким, що не укладалося в голові, але здатним засягати в тебе не менше, ніж смердюча туманна примара з Багнища.

Квінт скривився. Воно напало на нього. Воно притисло його до землі. Квінт не міг ворухнутись і тільки відчував, як воно його досліджувало, розліплювало йому повіки…

З дедалі більшою тривогою Квінт усвідомлював, що, навіть тепер, оце зараз, поруч із ним щось було. Хлопець чув, як воно легенько шелестіло. До нього долетів терпкуватий дух прілого листя. Він затамував подих і, не розплющуючи очей, палко молився, щоб воно дало йому спокій. Зненацька Квінт відчув, як щось схоже на папір гладить його роз’ятрені повіки.

— А-а-а! — закричав Квінт і вдарив навідліг.

Щось різко хруснуло і пролунав болісний крик: його кулак наразився на плоть і кістку.

Квінт зойкнув. Хоч би що він ударив, воно було доволі тверде. Різко розплющивши очі, він побачив схиленого над собою високого дідугана: старий легенько потирав собі щелепу вузлуватими пальцями.

У тьмяному ліхтарному світлі Квінт розгледів його величезні кущуваті вуса, схожий на дзьоб ніс із трепетливими ніздрями та густі брови. Він мав на собі чудернацький одяг із чогось наче папір, а через плече йому звисав невеличкий шкіряний бесаг. Він упіймав Квінтів погляд і примружив очі.

— Гарно ж ти поводишся з тим, хто щойно порятував тобі життя! — пробурчав незнайомець тихим і сухим, мов пергамен, голосом.

— Порятував мені життя?! — запитально промимрив Квінт.

— Ти ще дешево відбувся, — провадив стариган. — Якби я не нагодився, коли…

Квінтові зайняло дух.

— То була якась червона, як кров, тварюка! — скричав він, затоплений жахливими спогадами. — Вона напала на мене!

— То був блискун, — пояснив його рятівник.

Квінт обернувся до нього.

— Блискун? — перепитав він. — Не може бути! Отаке одоробло!

— Знаю, що одоробло, — відповів незнайомець, — а все ж, вір не вір, то був блискун. Здоровенний блискун-самітник, який знайшов собі пристановище в кам’яних щільниках. Він полює на хирляків, на блудців…

— Маріс! — закричав Квінт. Рвучко підхопившись із землі, він попав незнайомця за його пожмакану кирею. — Моя супутниця Маріс, — повторив він і поморщився, коли біль у попереку з тупого став гострий, нестерпний. — Вона… вона…

— Не шарпайся, — порадив старий і присадив його лагідно, але рішуче до землі. Коли він рухався, одяг його шелестів. Запах вологого зілля посилився.

— Але… — почав Квінт.

— Твоя супутниця жива, — сповістив незнайомець. — А тепер лягай на місце.

— Жива? — одвів дух Квінт. — Хвала Небу…

— Ну годі вже про це, хлопче мій, — гостро, докірливо урвав стариган. — Дякувати треба не Небові, а Землі. — Незнайомець відкинувся назад, спершись на п’яти, і в його руках знову з’явився відкритий горщик, добутий звідкись із-за спини. — А тепер дай я трохи помащу тобі цією мастю повіки, де їх попекла ота здоровецька бестія, отой блискун, — вів далі старий. — Заплющ-но очі.

Квінт слухняно заплющився і цього разу вже не пручався, коли старечі вихудлі пальці втирали йому в шкіру заспокійливу масть. Повіки перестало пекти, по них розлилася приємна прохолода. Запах прілого зілля тепер аж шибав у носа.

На Квінта наринули решта спогадів: спершу струмочком, далі — потоком, і нарешті — могутньою хвилею, яка розлилася по поверхні бридкого порожнього багнища його свідомості, засіюючи її думками. Маріс. Професор. Берестяний сувій, похід у кам’яні щільники, таємнича печера… Терпкий запах повернув його до дійсності. І раптом Квінт виразно згадав, де він вдихав його раніше — і де чув цей тихий шелестливий звук.

— Бібліотека! — вигукнув він. — Ви той, хто спіймав мене, коли я падав. Ви… ви порятували мені життя.

Старий пирхнув.

— Здається у мене це вже входить у звичку, — промурмотів він. Пальці, що погладжували Квінтові повіки завмерли. — Так, то був ти, — визнав він. — А тепер перевернися, хай я огляну твою спину.

Квінт зробив, як йому сказано.

— Хто ви? — запитав він, викручуючи голову назад.

— Про мене тобі не доводилося чувати, — відповів незнайомець. — Моє ім’я — Чіпус Семиджерел. Я Великий Бібліотекар, опікуюся землезнавчими студіями. — Він зітхнув. — Не скажу, щоб це нині було чимось поважним… — Він міцно натис на Квінтів поперек лопаточками своїх палюхів. — Отак болить?

— Ні, — відказав Квінт.

— А так?

— Ні.

— А…

— Ай-яй-яй! — заволав Квінт. — Так, отепер болить! — Відчуття було таке, ніби в нього у спині застрягла крижана скалка.

— Хм-м-м, — спантеличився Чіпус. — Блискун завдав ушкоди, — виснував він, — і то вельми поважної.

— Що це означає? — стривожився Квінт. Слова старого звучали не надто втішно. Невже щось страшне?

Почулося човгання, і Чіпус опинився у Квінта над головою.

— Це означає, — сухо пояснив він, — що ми повинні щось придумати, аби нам стало краще. Так, дай-но я погляну…

Він зняв свого шкіряного бесага і розщібнув його. Квінт зиркнув на нього і з переляком, змішаним із подивом, побачив, як Семиджерел витяг ще одне маленьке горнятко. Видобувши з нього вісім смугастих гладеньких листочків, старий узяв їх у рота і заходився енергійно жувати. Жуючи, він знову обернувся до бесага, витяг широкий бандаж і розіслав його на землі.

— Я… я помру? — кволо запитав Квінт.

Чіпус тільки усміхнувся, не кажучи ні слова, видобув із рота зелену липучу жуйку і заходився розмазувати її по Квінтовій спині.

— Примочка з листя зілля пасастого, — сказав він просто. — Вельми помічна при запаленнях і тамує біль при глибоко-тканинному онімінні.

— Боляче, — поскаржився Квінт.

Чіпус кивнув головою.

— Це означає, що примочка починає діяти, — пояснив він. Витерши пальці об мантію, він узяв бандаж і притиснув його до Квінтової спини так, щоб масть пристала до рани. Пекти перестало, а натомість з’явилося тепло, яке, здавалося, проникало вглиб, розтоплюючи нестерпний крижаний шпичак у хлопця в спині. — Готово, — сказав нарешті Чіпус. — А тепер устань і скажи, як ти почуваєшся.

Квінт обережно підвівся, побоюючись, як би знову не закричати від гострого болю. Та біль уже пройшов, навіть сліду по собі не лишив, і коли хлопець розім’яв занімілі м’язи, йому навіть ніде не нило.

— Ну як? — запитав Чіпус.

— Самопочуття чудове, — зізнався хлопець. — Наче народився вдруге.

— Колись усі лікувалися зіллям пасастим, — сказав Чіпус. — Хоча, гадаю, так звані вчені-небознавці з усіма їхніми новомодними дурницями — цілковиті невігласи у травах…

Та Квінт старого вже не слухав. Щойно його очі звикли до мороку величезної яйчастої печери, він побачив свою приятельку: бліда і знеможена, вона сиділа із заплющеними очима, спершися спиною на стіну.

— Маріс! — зойкнув Квінт і кинувся до неї. Він укляк перед дівчиною і взяв її руки в свої. — Маріс, із тобою все гаразд?

Маріс розплющила очі й мляво кивнула головою, але не пускала пари з уст. Шкіра її була холодна і волога на дотик, погляд — наче шкляний.

— Їй потрібен час, — пояснив Чіпус, підходячи до Квінта. — Вона попала у блискунові лабета набагато раніше за тебе, хоча ви обоє були на волосинку від смерті. Я зробив для неї все, що міг.

Старий поплескав долонею по шкіряному бесагові.

— Вивчення лікарських рослин Темнолісу — одна з найдавніших землезнавчих наук. Подумай тільки, — додав він, похитавши головою, — певний час вашому життю загрожувала смертельна небезпека. Цей блискун-самітник — страшна, небезпечна тварюка…

— Він мене злапав, Квінте, — промовила Маріс тихим безбарвним голосом. Кожне слово давалося їй на превелику силу. — Попри всі свої зусилля, я не могла його здихатись…

— Він ішов твоїм слідом, — пояснив Квінт. — Зачув твою кров і… — Помітивши, як Чіпус сповільна хитає головою, він повернувся до нього. — Авжеж, так воно й було, — запевнив хлопець, — і тут це не первина. Та сама потвора переслідувала і мене, коли я був порізався.

— Блискун тебе переслідував, охоче вірю, — погодився Чіпус. — Як я тобі казав, він полює на здобич. Тільки не запах крові його веде.

— Ні? — спантеличився Квінт. — А що ж тоді?

— Твій страх, — відповів Чіпус. — Він іде на запах твого страху.

Квінт здригнувся, згадавши, які вони з Маріс були тоді налякані.

— Звісно, блискуна принаджує не тільки почуття страху, — вів далі Чіпус. — Це може бути й гнів, розчарування, заздрощі… Усі блискуни, байдуже, дрібні чи великі, чують чужі емоції.

Квінт енергійно закивав головою.

— Ми це помітили, правда, Маріс?

— Він переслідував мене, — пробуркотіла кволим голосом Маріс. — Я не могла його здихатись.

Квінт повернувся до Чіпуса.

— Щораз, як ми заходили в розмову, блискуни реагували начебто по-різному. Часами просто світилися. Часами спалахували і яскріли.

— Що дужче почуття, то яскравіше світло, — пояснив Чіпус. — Та найяскравіше світитися їх змушує чужий страх. — Він помовчав. — Бо саме чужий страх пробуджує в них голод.

— Голод, — повторив Квінт, і в голосі його забриніли нотки жаху.

— Вони годуються страхом, — пояснив Чіпус і похитав головою. — Хоча зазвичай блискуни схожі на… лісову мошву, ласу до волорогів. Вони абсолютно нешкідливі. Ужалити разів з кілька в потилицю, нагнати холоду — і нічого більше їм не треба. Як учений-землезнавець я займався вивченням блискунів тут, у кам’яних щільниках, ще у званні молодшого бібліотекаря, і вірте моїм словам… — він обвів поглядом муміфіковані тіла, розкидані по печері, — блискун-самітник не такий, як решта блискунів, що будь-коли…

— Це якесь страховисько! — простогнала Маріс, стрепенувшись. — Він мене переслідував… Злапав мене… Я не могла боротися… Я не могла ворухнутися… Не годна була спинити його, коли він розплющував мої повіки і засягав у мої думки. То була мука, Квінте! Така мука! — Вона замовкла і повернулася до Чіпуса, з кутиків її очей котилися сльози. — Якби ти вчасно не наспів…

— Але ж я наспів, — стиха мовив Чіпус. Він нахилився і взяв її за руку. — Тепер ти в безпеці.

Квінт занепокоєно нахмурився.

— А як ви нас знайшли? — поцікавився він. — Так само йшли за нами слідком?

Десь на споді його свідомості жевріла думка, що Великий Бібліотекар теж міг бути причетним до змови проти Найвищого Академіка. Та коли Чіпус Семиджерел і помітив недовірливі нотки у Квінтовім запитанні, то нічим цього не показав.

— Ні, не за вами, — відповів він сухим, шелестким, мов папір, голосом. — Я йшов за самим блискуном-самітником. — Він зітхнув. — Після Великої бібліотеки, кам’яні щільники для мене друга домівка — утечище від небознавців, що отам, нагорі. — Він звів очі в чорняву і посварився кулаком. — Та вже давненько я чую плітки, розмови про зниклих, про чудні підземні гуки та всілякі дивовижі, що кояться внизу. Кажете, вас переслідували. Так, ви тут такі не перші. Перші постерегли велетенського криваво-червоного блискуна і доповіли про побачене охоронці скарбниці. За їхніми повідомленнями, він не лише годувався страхом, а й, проникаючи крізь очі, пожирав кожне відчуття, кожен спогад, кожну гадку, залишаючи свою жертву спустошеною, висхлою, позбавляючи її навіть дихального інстинкту. Небознавці не брали до уваги цих вістей, вважаючи їх забобонами Темнолісу, але я знав краще, що до чого. А тепер знаєте і ви.

— Як вам вдалося відігнати його від мене? — поцікавився Квінт. — Ви його вбили?

— Чи вбив я його? — Чіпус скорботно похитав головою. — Ви зеленого уявлення не маєте про блискунів, — заявив він. — І чого вас тільки навчають в отій вашій школі!

Квінт умить перенісся до класу в Водограйнім домі, який знову гув, завчаючи напам’ять різновиди хмар: «Пір’ясті низькі, пір’ясті пласкі, купчасті широкі, купчасті високі…» Механічно. Бездумно.

— Скільки марновірних нісенітниць городять про блискунів! — провадив Чіпус. — Мовляв, то душі, духи чи щось таке. А насправді вони — насіння відкритого неба, навіяне у Світокрай з-поза його меж. Так було справіку, з початку часів, коли землю засівалося життям. Блискуни — то цеглинки самого буття, їх заносять до Верхоріччя ураганні вітри, там їх приймає земля, а Крайріка мчить у Темноліс, щоб вони там процвіли всіма формами та видами життя.

Чіпус замовк, і Квінт побачив, як на його обличчя набігла задума.

— Принаймні, — стрепенувся він, — так було, аж поки над Світокраєм злинула летюча санктафракська скеля. Відтоді кільком небесним насінинам нічого не лишалося, як залетіти в саму скелю і пустити коріння в кам’яних щільниках. Тут, далеко од Верхоріччя, вони й обернулися на блискунів — примарних істот, приречених нишпорити тунелями.

Квінт роззирнувся. Дякувати Небові, кругом — ані блискуна!

— Певна річ, більшість із них абсолютно нешкідливі, — вів далі Чіпус. — Часами якийсь блискун, якщо його роз’ятрити, лишає по собі невеличкий опік, але я ще зроду не бачив таких здоровенних блискунів-душогубів, як оцей. — Він помовчав. — Та великий блискун чи малий, ти все одно його не вб’єш із простої причини: вони — не живі істоти, принаймні в нашому розумінні. Це — фантоми істот, яких ніколи не було на світі. Ті з них, що блукають поза межами кам’яних щільників, швидко розчиняються в небутті. — З цими словами Чіпус добув із кишені киреї шкіряного капшука і розв’язав його. — Тут, усередині, є дещо таке, що їх відлякує.

Маріс і Квінт зазирнули в капшука.

— Пісок? — здивувався Квінт. — Яка ж із нього користь?

— То не пісок, — сказав Чіпус. Він запустив руку в капшука і дістав з нього пучку зернистого білого порошку. — Учені-землезнавці називають його хіною, — пояснив старий.

Квінт приглянувся ближче до крихітних блискучих кристаликів у шорсткій долоні Великого Бібліотекаря.

— Я назбирав їх на березі озера у Верхоріччі, — зазначив Чіпус.

— Верхоріччя! — вражено вигукнув Квінт. — Навіть мій батько на «Приборкувачі ураганів» ніколи не важився залітати в такі нетрища Темнолісу. Я навіть не був певен, чи воно існує взагалі.

— А Вчені Бібліотекарі не раз відвідували Верхоріччя, — похвалився Чіпус. Він усміхнувся. — Я часто мріяв і самому туди помандрувати, але, як і багато чого в землезнавстві, шлях до Верхоріччя забуто. На жаль. — Він спустив очі на свою долоню. — Для нас хіна те саме, що для небознавців — бурефракс. Це — кристалізований екстракт Крайріки. А для блискунів, — додав він, — кристалик хіни не менш ядучий, ніж для нас — найміцніша кислота. Якщо котрийсь наблизиться на небезпечну відстань… — Він підніс руку до рота і здув із долоні одну зернинку. — Ху! І його немає.

— Мати б його нам трохи раніше, — зітхнув Квінт.

— Гай-гай, боюся, всі мої запаси хіни пішли на те, щоб нагнати отого почварного криваво-червоного блискуна, що ми зустріли, — стрепенувся Чіпус, засовуючи шкіряного капшука назад у кишеню. — Ота пучка, якою я його знешкодив, мала послабити його, — може, на кілька годин, — та він однаково повернеться. — Тож не барімося. Далебі, нам не варто тут лишатися.

Маріс потисла йому руку. Вона ще не оклигала остаточно — як душею, так і тілом — після жахливого випробування.

— Ви мене врятували — і мій батько щедро вас винагородить, — прожебоніла вона.

Чіпус осміхнувся і запропонував їй руку, щоб вона могла на неї спертися.

— Твій батько? — запитав він. — Б’юсь об заклад, він у тебе небознавець. Ти дуже ласкава, але жоден небознавець не стане важити своєю посадою, аби допомогти такому старому та порохнявому бібліотекарю-землезнавцеві, як я.

— Тільки не мій батько, — владно заперечила Маріс. — Бо він — сам Найвищий санктафракський Академік.

Чіпус став як укопаний. Він повернувся до Маріс — очі широко розплющені, рот роззявлений.

— Ти — донька Лініуса Паллітакса? — ледве вичавив він із себе.

Тепер настала черга Маріс дивуватися.

— Ви знаєте мого батька?

— Авжеж, знаю, — кивнув головою Чіпус. — Певніше, знав.

— Але як таке могло статися? — запитала Маріс із палаючими очима. Вона схопила старого книжника за рукав. — Ну ж бо, кажіть!

— Земле всеплодюща! — вигукнув Чіпус. — Як же ти на нього схожа! Тепер я це бачу… — Він похитав головою. — Ще замолоду Лініус навідувався до Великої бібліотеки, — пояснив він. — Юнак тікав із Водограйного дому, розчарований нудним педантизмом недолугих учителів; він прагнув ближче доступитися до щирої стародавньої мудрості, захованої у висячих берестяних сувоях. Спершу я втаємничив його в основи землезнавства. Пізніше, осягнувши всі премудрощі бібліотечного дерева, він почав незалежно від мене керуватися своїми власними зацікавленнями.

Квінт кивнув головою.

— Ось чому він знав це місце, як свої п’ять пальців, — здогадався хлопець. — Він міг докладно розтлумачити мені, де знайти потрібний йому сувій.

— Тепер мені ясно, щo ти робив у моїй бібліотеці, — задумливо протяг Чіпус. Він звів очі догори. — Ти, звісно, не пам’ятаєш, за яким сувоєм шукав Лініус?

— Я… не розібрав гаразд напису, — замулявся Квінт. — Він…

— Тоді де саме ти його знайшов? — поцікавився Чіпус. — Будь ласка, спробуй пригадати. — Він втопив у хлопця неблимний погляд. — На яке дерево знань ти здирався?

Квінт напружив мозок і на мить злякався: ану ж зустріч із блискуном-самітником витравила з його пам’яті цей ключовий спогад. Але потім, перед його внутрішнім зором нараз постала золота табличка.

— Повітряні створіння! — випалив хлопець.

Чіпус кивнув головою.

— Ти певний?

— Так, — сказав Квінт. — Я мав лізти праворуч і вгору аж до верху, обираючи відгалуження з «не» — «не-птахи», «не-рептилії», «не-ссавці»… Сувій звисав під перехрещенням двох поперечок, — пояснив він. — «Небесні» і… і… не пригадаю, хоч забий.

Обличчя Чіпусове спохмурніло.

— Що могло бути на умі в мого колишнього учня? — мовив він занепокоєно. — Де ж бо це видано — дозволяти своїй доньці та учневі самим-одним блукати кам’яними щільниками?

Маріс і Квінт ззирнулися. Тут, у спорожнілому лігві криваво-червоного блискуна, вони раптом відчули себе жалюгідними і страх самотніми комашками. Мабуть, оцей чудернацький обідраний бібліотекар у паперовому одязі, посідач такого чудодійного зілля, і справді міг би їм допомогти. Квінт у темряві потис руку Маріс. Вона відповіла йому тим самим.

— Чи можна вам вірити? — запитала Маріс.

— Вірити мені? — усміхнувся Чіпус. — Може, я і землезнавець, але колись твій батько на мене покладався.

— Чудово! — На Марісу раз налягла страшенна втома. — Розкажи йому, Квінте.

Квінт кивнув головою. Він докладно розповів йому, як Найвищий Академік, віднедавна одержимий якоюсь роботою, узяв собі за помічника його, Квінта. Хлопець розповів Чіпсові про їхні нічні мандрівки до кам’яних щільників та про страшенні рани, що їх професор звідти виніс. Хлопець описав підступного типа зі срібним носом та підозрілого охоронця, описав зумисну аварію повітряної клітки…

Чіпус слухав мовчки, нахнюплений, зі збриженим чолом та непроникним обличчям. І тільки, коли Квінт дійшов до того, що він устиг побачити і почути всередині склепу, Чіпус нарешті звів голову.

— Велика світна куля? — запитав він. — Голосне ридання? — Його обличчя сполотніло. — Невже це правда?

Маріс затремтіла. Після зустрічі з жахливим блискуном-самітником вона ледь стояла на ногах і їй нудило.

— Чи не покинути б нам це місце негайно ж? — прошепотіла вона. — Будь ласка.

Та Чіпус не озвався й словом. Він свердлив поглядом пітьму.

— У сиву давнину, — тихо мовив він, немов звертаючись до самого себе, — таку сиву, що це вже стало майже легендою… невже мій колишній учень справді віднайшов загублену Старожитню лабораторію Першовчених?

Квінт нахмурився.

— А я гадав, ніби Велику Лабораторію перетворили на Скарбницю, — зауважив він, пригадуючи урок із короткого курсу історії, почутий від незнайомого типа на Віадукових сходах.

Чіпус заперечно похитав головою.

— Колись були дві лабораторії, — пояснив він. — Велика і Старожитня. Кожна мала цілком відмінне призначення. Велика Лабораторія була осердям землезнавчих студій, місцем, де аналізували і класифікували нові відкриття — зоологічні, ботанічні, мінералогічні… Аж поки її загарбали небознавці й перетворили на Скарбницю, — додав він гірко. — А Старожитня лабораторія… О, Квінте, хлопче мій, — сказав Чіпус, — навіть тоді, коли скеля була молода, її вже знали як Старожитню лабораторію, бо саме тут займалися своєю триклятою справою вчені, які вивчали походження матерії.

Він витяг із кишені носовика і витер холодний піт, яким зросилося його чоло.

— І що ж вони робили? — поцікавився Квінт.

Чіпус здригнувся.

— Їм не бракувало зверхності, — сказав він. — Як і марнославства. Розуміти світ уже сущий — було для них замало. Вони… — Голос його урвався.

— Що? — нетерпляче запитав Квінт.

— Вони замахнулися на найвікодавнішу таємницю — загадку життя, — відрік він. — Та й давай бавитися у світобудову.

Квінт мало не онімів з подиву.

— І… і в них вийшло? — запитав він.

— Цього ніхто не знає, — відказав Чіпус. — Та вочевидячки сталася якась страхітлива помилка, бо за легендою Першовчені повісили на лабораторію замок і перекрили хід до неї через кам’яні щільники. А невдовзі зайшла Велика схизма між землезнавцями та небознавцями, і про обидві лабораторії та експерименти в їхніх стінах просто забули, — Чіпус зітхнув. — Відтоді те все залишалося великою таємницею, хоча, судячи з твоєї оповіді, у Санктафраксі є хтось, хто міг би знати відповідь. Себто Лініус Паллітакс.

Маріс, чия неуважність, як вона виявила, невпинно зростала, на згадку про батька звела голову. Він учинив щось страхітливе, це було ясно як день, але дівчині все плуталося в голові. Маріс ледве дихала. Світ їй вернувся, а ноги поробилися, мов ганчір’яні. Вона стояла навшпиньки, погойдуючись уперед-назад, і ризикуючи будь-якої миті гримнути додолу.

— Маріс! — гукнув Чіпус, ступаючи крок уперед, щоб підтримати дівчину. Він обернувся до Квінта. — Що й казати, перепало їй від блискуна — далеко більше, ніж тобі, — похитав головою вчений. — Вона була на волосинку від смерті, коли я її знайшов. Дивно, як після такого нападу вона ще взагалі тримається на ногах. Треба відпровадити її назад до батька.

Квінт кивнув головою.

— Не журися, крихітко, — прошепотів Чіпус до Маріс. Він зняв свою паперову одежину і накинув дівчині на плечі. — Зараз рушаємо. Зіпрись на мене і став ноги одну поперед одної. — І він знову пустився в путь, мурмочучи підбадьорливі слова. — Отак. У тебе вийде!

Невдовзі вони дісталися входу в тунель. Старий став і повернувся назад.

— Я піду перший, — проголосив учений. — Маріс, я хочу, щоб ти йшла за мною. А ти, Квінте, йтимеш останній. І пильнуй, щоб вона не відстала, — прошепотів він напослідок.

Один за одним вони видерлися нагору по всипаному галькою крутосхилу і навкарачки влізли у темний, вузький тунель. Квінт аж здригнувся, пірнувши у вугільну чорноту. Маріс посувалася перед ним, і йому майже не було видно світла Чіпусового ліхтаря. Нервово покусуючи спідню губу, хлопець вершок за вершком долав тунель.

Прохід був низький та тісний, і коли він звужувався, аж Квінт наледве міг протиснутися крізь скельне нутро, яке тисло зусібіч, серце стугоніло йому в грудях. Хто народився і виріс над землею, не почуватиметься комфортно у що далі, то вужчих кам’яних щільниках. А для Квінта, звиклого ширяти в небесному огромі, ув’язнення всередині страхолюдної скелі і поготів було мукою. Він намагався притлумити свою тривогу, повернутися до причини, яка спонукала їх із Маріс уперше податися до кам’яних щільників, скупчитись тільки на тому, що, як він знав, йому слід було зробити: знайти лабораторію — оту Старожитню — і з’ясувати, що ж крилося за її замкненими дверима. Та серце його калатало чимраз несамовитіше, тільки-но він запитував себе, що, власне, могло бути ув’язнене всередині цього дивного, стародавнього місця…

— У-у-ух! — голова його вдарилась об щось тверде попереду. Квінт зиркнув угору — нічого не видно! Він простяг руку і намацав пару ніг просто перед собою. Ноги не рухались.

— Маріс! — просичав Квінт. — Маріс, треба лізти далі.

Ніякої відповіді.

— Маріс! — зойкнув хлопець.

З тунелю попереду долинув далекий Чіпусів поклик.

— Що там у вас? Не спиняйтесь, ми вже майже на місці.

— Маріс, ну ж бо, не здавайся! — благав Квінт. — Чула його слова? Ще трішечки вперед. Не спиняйся.

— Не… не можу, — почувся тремтячий голос. — Я т-така немічна…

— Але ти мусиш! — заперечив Квінт і, в нестямі від думки, що вже ніколи не покине цього тунелю, щосили її попхнув.

Маріс трохи посунулася — і знову завмерла.

— Маріс! — заячав Квінт. — Заради Неба! — йому почало здаватися, ніби стіни змикаються навколо нього.

— Хапайся за мій пояс! — прокричав спереду Чіпус. — Отак. Тепер міцно за нього тримайся — і я тебе витягну.

Квінт почув, як Маріс посунулася вперед. Ту ж мить Чіпусова кирея сповзла з її плечей. Квінт підібрав її і поквапом став пропихати в тунель слідом за нею.

— Ще трошки вперед, — долітали до нього Чіпусові слова. — Отак. А тепер осюди…

П’ядь за п’яддю, Квінт пропихався вперед. Його обдерті коліна терлися об шорстке кам’яне дно. Нарешті він почув Чіпусів крик.

— Отак! — залящала луна. — Молодчина, панночко Маріс!

За мить уже й Квінтова голова виткнулася з вузького отвору, пірнаючи в ширший тунель. Маріс сиділа долі. Чіпус схилився над нею з піднятим ліхтарем і, вдивляючись у її втоплені кудись у простір, незмигні очі — спочатку в одне, потім у друге — щось підбадьорливо примовляв.

— Найважче вже позаду, панночко Маріс, — говорив він тихим голосом. — Зараз ми живенько тебе звідси виведемо.

Вона потрапила в надійні руки, зрозумів Квінт. Чіпус подбає про неї і запевне доправить її цілою і неушкодженою в Санктафракс до батька. Що ж до Квінта, то йому ще не час повертатися до професора, — навіть попри те, що його недавня рішучість, коли він розглянувся довкола, похитнулася. Лабіринт тунелів застрашливо розбігався навсібіч, у хлопця не було ліхтаря, що допомагав би йому вибирати шлях, та що найгіршого — криваво-червоний блискун нікуди звідси не подівся, і досі був десь тут. Та хоч як його лякала небезпека вдруге здибатися з почварною тварюкою, обов’язок віднайти лабораторію взяв гору.

— Не хнюп носа! — підбадьорював він себе. — Ми вирушаємо на пошуки таємної лабораторії. Гріх зрікатися свого наміру. — Він покосився в темряву. — Зрештою сяйва від стін мені стане, аби знайти дорогу. Що ж до блискуна-самітника, то він ще не скоро очуняє. Так сказав Чіпус…

Квінт ступив кілька кроків у глиб тунелю. Добре! Старий бібліотекар не помітив його таємного зникнення. Світло його лампи сюди вже не сягало, та коли його очі призвичаїлися до тьмяного світіння скель, виявилося, що він може непогано бачити. Та й у лабораторії, коли він на неї надибає, неодмінно знайдеться лампа.

Квінт повагався. Якщо тільки надибає…

Хлопець запитував себе, чи не повернутися йому все-таки до Чіпуса й Маріс, коли завважив щось таке, від чого серце його закалатало мов навіжене. Маленька стрілка, накреслена чорною крейдою на стіні акурат упорівень з його плечем, показувала напрям далі по коридору.

— Щоб мене грім побив, це стрілка, — промимрив хлопець. — Нарешті я знову вийшов на шлях.

Нараз Квінт зважився. Не завдавши собі клопоту навіть оглянутись, він поспішився тунелем, не випускаючи з рук «паперової» киреї. Пройшовши з десяток кроків, Квінт напав на другу стрілку. Отже, він рухався правильно.

— Я знайду цю Старожитню лабораторію, — переконував хлопець сам себе, — і відкрию її незбагненну таємницю. — Він усміхнувся самому собі. — Ти ще пишатимешся мною, Маріс!

Здалеку почувся глухий рипучий голос. То був Чіпус.

— Я понесу Маріс, — гомонів старий. — А ти, Квінте, йди за нами тінню. Чуєш?

У відповідь — тиша.

— Квінте? Квінте!..