Темнолесникове прокляття

Розділ десятий Змови та підступи

— Він — що? — скрикнула Маріс.

Квінт тривожно роззирнувся. Кілька учнів-вітроловів, не дійшовши до вітровежі, зупинились і витріщилися на них. Квінт схопив Маріс за руку і завів її за вежу.

— Не галасуй, — шикнув хлопець. — Нам зараз аж ніяк не випадає привертати до себе увагу.

— Вибач, — перепросила Маріс. Її голос звучав ледь провинно. — Просто… я не можу повірити…

— Я розповідаю тільки про те, що сам бачив і чув, — запевнив Квінт. — Там, унизу, він тримає під замком якусь істоту.

Маріс похитала головою.

— Що за істота? — запитала вона. — Ручна тваринка на кшталт Мізинчика? Чи сторожова тварина? Чи може…

— Воно говорило, — урвав Квінт.

Маріс роззявила рота.

— Говорило? — прошепотіла дівчина. — Просто повторювало слова? Може, так само, як папугач або пересміхун?

Квінт тріпнув головою.

— Воно благало, — пояснив хлопець. — Умовляло.

— Виходить, розумна істота, — зітхнула Маріс. — Мабуть, щось на взір примата-гобліна чи троля… І, безперечно, страшна, судячи з батькових ран. Я боюся, Квінте. Він тільки живий та теплий.

— Знаю, — кивнув головою Квінт, згадуючи, як Лініус Паллітакс вилазив із тунелю. Кульгав так, що господи, та й годі, уся мантія — закривавлена. А потім, коли бідолаха підвів голову, Квінт аж закричав: вухо у професора висіло на ниточці, немов хтось допіру силкувався його відірвати. Вочевидячки істота з таким кволим, жалісним, нещасним голосом була здатна на відчайдушний опір.

У Квінтовій пам’яті знову зринули професорові слова, які він спершу пустив повз вуха.

— Твій батько назвав його злюкою, — стиха промовив хлопець.

— Ще б пак не злюка — отак немилосердно його зранити! — зверетенилась Маріс. — А все ж… — вона замовкла. Квінт чекав, поки вона озветься знов.

У глибокій тиші чути було тільки легке лопотіння поворотних вітрил високо над їхніми головами, які то надималися на реї, то знов опадали; і хоча вітру майже не було, висока вежа вітроловів фіксувала найменший його подмух.

— Усе ж що? — запитав Квінт.

Маріс звела очі.

— Не знаю, — відповіла вона. — Просто я намагалась уявити собі, як би я поводилася, коли б мене замкнули живосилом.

Квінт співчутливо кивнув. Він розумів, як нелегко було Маріс уявити, що її батько ступив на слизьку стежку. Думка, що вона здатна поставити себе на місце невідомої ув’язненої істоти, підбадьорювала хлопця.

— Нам треба туди спуститися, — рвучко мотнула вона головою. — Ти повинен узяти мене з собою, Квінте. Я маю на власні очі побачити, що там коїться. І якщо ми впевнимося, що… — Вона завагалася. — Якщо мій батько… — Їй перехопило горло і вона замовкла.

— Ми вчинимо правильно, — хапливо запевнив її Квінт. — Я… — Несподівано вгорі різко заскреготіло. Задерши голову, він угледів, як ті самі два вітролови злодійкувато втягують свої голови назад у димницю. — За нами хвіст, Маріс, — шикнув хлопець. — Гайда звідсіля!

Віадукові сходи, як завжди, повнилися чутками та плітками, таємними змовами та наклепами, аж повітря над ними сичало, неначе та стиснена пара, що нині вихоплювалася стовпом із кислотно-туманних кубів на даху розкішного Коледжу Хмар. І слова тут теж, як і згадана пара, були розжарені, отруйні, інколи туманні, інколи кришталево ясні. Вони засвідчували близькість якоїсь драматичної події. Із відкритого неба насувалася Велика буря. У Санктафраксі — навіть якщо лиш наполовину вірити чуткам — мала вибухнути ще більша буря.

На західному боці вісімнадцятого сектору було велелюдніше, ніж завжди. Окрім звичних поодиноких словоблудів та нероб з їхніми зловорожими теоріями та попередженнями про кінець світу, сюди заявилися і рідші гості, радячи раду на мармурових сходах. То були всілякі ворожбити, черевомовці, віщуни.

Про цих понур подейкували, ніби вони — останні з колись думних землезнавців, а нині заледве не карнавальні блазні, чиї знання про Темноліс звелися до міфології та забобонів. Небознавці зневажали їх, але толерували — як живе свідоцтво нікчемності землезнавчих студій. Кожен з віщунів-голодранців був озброєний інструментарієм, відповідним до його «профілю»: болотяними самоцвітами, тілдерячими тельбухами, корінням крайдорожника. Одному з них — цибатому чолов’язі з більмом на оці та сивими баками — пощастило зібрати навколо себе найбільший натовп.

— Кістки ніколи не брешуть! — ревів він з несамовитою надсадою у голосі, вимахуючи вибляклим кістяком риби-болотниці перед носом найближчих слухачів. — Я був свідком вакханалії смерті та невтишимого розпачу в Палаці тіней. Я бачив, як Найвищий Академік, огорнутий блакитним полум’ям, танцював із мерляками. — Голос його спав майже до шепоту. — Я бачив наше плавуче місто, наш укоханий Санктафракс, бачив, як його ковтав… — Голос його знову погучнішав. — Шматував своїми зубами… — Більмастий уже майже кричав. — І випльовував гемон… — І враз він зірвався на дикий репет. — Гемон, якого ми вивільнили своїм невіглаством та амбіціями! Гемон, якого не стримають жодні тюремні ґрати. Гемон, такий страшний, що ніхто не втече від його жахливої пасії!

Натовп дружно ахнув. Нечасто віщуни лякали такими страхіттями.

— А як нам упізнати цього гемона? — зойкнув хтось.

— Це неймовірно важко, — відрік оратор, — бо він мастак змінювати свою подобу. Він потрафить розмовляти знайомими голосами і виступати в личині найрідніших і найдорожчих для нас істот. Він ошуканець, спокусник, найстрахітніша тварюка на весь Світокрай…

— Викапаний темнолесник! — пронизливо галаснув хтось із-поза юрми, і збіговисько вибухнуло реготом.

Хоча батьки та няньки і лякали цим лукавцем дітей усього Світокраю, розповідаючи про нього історії, від яких кров холола в жилах, проте з дорослих у темнолесника вірили тільки представники найдикіших племен та громад Темнолісу. Ті ж, хто покинув Темноліс і перебрався у Санктафракс та Нижнє місто, залишили в його нетрях не лише свої сім’ї, а й давні забобони; а корінні мешканці летючого Санктафракса чи Нижнього міста, що розкинулося під ним, взагалі ніколи не вважали страшні оповідки про цього злостивця за щось інше, ніж прадавні міфи та легенди.

Віщун роз’яріло вимахував риб’ячим кістяком.

— Смійтеся, смійтеся! — репетував він.

— Красненько дякую, добродію, — вигукнув хтось глузливо, і сміх залунав з новою силою.

Безстрашний віщун повагом повернувся кругом і зміряв натовп похмурим поглядом. Очі його зизували врізнобіч, і несила було вгадати, куди падав його погляд. Залягла тиша.

— Виходить, ви не вірите в темнолесника, га? — запитав він, переходячи на крижаний шепіт.

Ніхто не пустив пари з уст. Ніхто ані ворухнувся.

— Я знав мудрагелів, які не вірили у м’ясожерні дерева, але це не врятувало їх від пащеки жаского дуба-кривавника. У вашому невірстві, друзі мої, сила темнолесника. — Голос його став гучніший і різкіший. — Затямте мої слова, закарбуйте собі на лобі — темнолесник іде сюди! Земля поквитається за небо. Бо так написано на кістках!

Знявся легенький смішок.

— За кого ви нас маєте? — гукнув хтось.

— Виплодки Темнолісу! — гарикнув іще чийсь голос, і натовп почав розходитися.

Чутки про наближення години великої темноти та скорботи не були чимось новим на Віадукових сходах. Коли віщуном із кістками болотниці тут іще й не пахло, весь вісімнадцятий сектор Східного боку уже був охоплений шалом азартних ігор. Попри загальний скептицизм щойно почуті найсвіжіші віщування дуже скоро спричинили нову хвилю ставок та парі. Посередники опинилися дослівно в облозі.

— Десять золотих монет, що в Палац тіней поцілить блискавка, — оголосив високий учень-дощознавець в отороченій хутром мантії.

— П’ятнадцять золотих монет, що Найвищий Академік залишить свою посаду ще перед найближчою повнею, — озвався його партнер.

Маклер занотував ставки й обміняв золоті монети на паперові жетони, де зазначалося як парі, так і ставки. Вище на сходах уже ставили тільки на те, чи існує темнолесник. На тиждень, добу, ба навіть на годину раніше ви могли укласти парі на тисячу проти одного, що ця твар — не що, як персонаж фантастичних казок та страхітних нічних сновидінь. Та тепер чутки посилилися, плітки обернулися на щиру правду, і дехто вже божився, що знайомі їхніх знайомих на власні очі бачили оте жаске чудовисько.

Ще вище на Віадукових сходах, у сімнадцятому секторі, зібралася дивоглядна купка академіків. Розташовані по центру віадука, ці сходи — як східні, так і західні — були чимось на кшталт нейтральної території, такою собі нічийною землею, де інкогніто могли зустрічатися вчені, які репрезентували різні школи і стояли на різних щаблях мудрованої санктафракської ієрархічної драбини.

Попри те, що всі вони прибували сюди не в мантіях, прикметних для тієї чи тієї школи, той, хто знав їх у вічі, упізнав би з десяток-півтора заступників деканів, завсідників дев’ятого сектору на Східному боці, які захоплено гомоніли про щось із рожевощокими учнями та підручними відділу мрякощупізму. Здавалося, всі намагалися перекричати один одного.

— А чи не тхне від таких пропозицій крайнощами? — запитав хтось.

— Надзвичайна ситуація вимагає надзвичайних заходів, — почулось у відповідь.

— Поведінка Найвищого Академіка негідна. Нестерпна. Неприйнятна…

— І тепер він мусить піти!

— А що він не захоче звільнятися за власним бажанням, то…

— Якщо хтось упирається, щоб не стрибати, його треба турнути…

Крізь дедалі збудженішу гурму протискувався ніким не помічений довгань у мантії та насолопленому низько на очі каптурі. Ось він обернувся до свого напарника, і з-під відлоги сяйнув срібний ніс-маска.

— Бачиш, як легко розпускати чутки, Пийпузо, — прошепотів каптурник. — Готувати ґрунт для змови, заколоту, сіяти розбрат…

Плескатоголовий охоронець, також виряджений у довгу накидку з відкоченим каптуром, енергійно кивнув головою.

— Усе йде куди краще, ніж я уявляв, — відказав він пошепки. — А як же сама операція?

— Усе готово, — почулася відповідь. Обидва сторожко озирнулися. — Коли нині вночі Найвищий Академік сяде у свою клітку, то виявиться, що хтось обрізав линви…

Ще й досі перешіптуючись, Квінт і Маріс повільно чвалали понад центральним каналом, який відходив від вітровежі. Вода, гнана величезним колесом, — воно крутилося завдяки вітрилам на вітровежі, — текла вузьким каналом і, живлячи водогін, розходилася по всіх санктафракських будівлях, окрім найдавніших і найзужитіших. Слухаючи Квінта, Маріс намацала в кишені шматочок небесного кришталю і розгублено жбурнула його в пінявий потік.

— Від того всього аж мороз іде поза шкірою! — озвалася вона.

— Але те все було, — відповів Квінт. — Сопіння, форкання, плямкання — і оте сяйво. Багряне, Маріс. Багряне, як кров!

Маріс жахнулася.

— Мало того, що в щільниках і так завжди небезпечно, — сказала вона, — то, за твоїми словами, вони ще й кишать… кишать… ну, як їх там?

— Хвороба його знає, — відповів Квінт, хитаючи головою. — Зроду я ще не бачив чогось такого, не бачив і не чув. То ще велике щастя, запевняю тебе, що я живим виніс звідти ноги.

Маріс мляво усміхнулася.

— Маріс, — повернувся до неї Квінт, — чи ти певна, що тобі ще не перехотілося… не перехотілося туди?

— Що?!! — блиснула очима Маріс.

— Я… я просто поцікавився, — пробелькотів Квінт. — Себто з огляду на оту стару каліку — нижньонебову клітку, а також на небезпечні кам’яні щільники, не кажучи вже про оте одоробло, оте криваво-червоне невідь-що, яке там унизу… З огляду на те все, тобі ще не пізно передумати.

— Передумати? — пирхнула Маріс. — Ти що, сказився, та я й гадки не маю міняти свою думку! Злякатися якихось диких зубощирів?!! — І з цими словами вона повернулась і шпаркою ходою почимчикувала геть. — Чекай на мене на Західній пристані за годину після заходу сонця, — долинув до хлопця її голос.

Квінт непорушно стояв на місці й розгублено дивився услід дрібненькій, але сповненій рішучості постаті Маріс. Хлопцеві здавалося, ніби він ніколи не збагне цього дівчиська.