Темнолесникове прокляття

Розділ третій Велика бібліотека

Квінт поклав перо на стіл і прислухався. Так, знов те саме. Виття і крики — незграйні, спершу далекі, а тоді все ближчі й ближчі, аж поки повітря починав стрясати несвітський гамір.

— Що за чортівня? — промурмотів хлопець. Він визирнув у крихітне віконце. Був тільки один спосіб відгадати цю загадку.

Квінт із гуркотом відсунув стільця назад, вискочив із-за столу, скинувши на дерев’яні мостини берестяні сувої, які щойно читав, і порвався до вікна. Тільки-но він розчинив його, як гамір переріс в оглушливу какофонію. Що ж її спричиняло?

Квінт якомога далі вистромив голову з вузенького віконця і чимвище задер її. «Невже снігова буря? — подумав він, дивуючись із роїв снігово-білих пластівців, що кружляли в повітрі. — У таку теплінь? Із таким гуком?» Потім, запримітивши вогненні очі та блискучі кігті, хлопець зрозумів, що то буря не снігова, а пір’яна.

— Білі круки! — ахнув Квінт. — Сотні й сотні білих круків!

Звісно, коли хлопець іще мешкав у Нижньому місті, йому випадало бачити зграї цих птахів. Їхні дивні польоти нагадували санктафракським вченим, що в Каменосаду час збирати летючі скелі. Це знали всі. Але Квінтові ще ні разу не доводилося бачити їх так близько і чути так виразно. Навіть тепер, спускаючись по спіралі усе нижче й нижче, вони не стишували свого крику, від якого закладало вуха. Відірвавши ноги від долівки, Квінт вихилився з вікна трохи далі й зліг на підвіконня.

Він побожно спостерігав, як вороняча зграя обліпила дах обсерваторії, утворивши величезну пір’яну кучугуру.

— Неймовірно! — пробурмотів він. — Ну просто… Ой-ой-ой!

Щось тверде й кощаве уп’ялося йому в кісточку і боляче її шарпало.

— Ой! — заволав Квінт, щоправда, далеко не так голосно, щоб перекрити гамір гайвороння. Він брикнув ногою. — Геть звідси! — Незграбно звиваючись, хлопець сповзав назад. Раптом уже обидві його ноги опинилися в цупких лещатах якихось двох костомах.

— Маріс, якщо це ти, то я… а-а-а! — зойкнув хлопець, коли з’ясувалося, що хтось цупить його назад у покій. А ще за мить він добряче — аж загуло в кімнаті! — бахнувся потилицею об край підвіконня, коли його стягували на долівку.

— У-у-у! — застогнав хлопець.

Нарешті кісточки відпущено, і його ноги гупнули на підлогу. Повіки Квінтові здригнулися, очі розплющились. Помалу-малу кімната знерухоміла, переставши стрибати на всі боки.

— Ти! — вигукнув Квінт. — В ім’я Неба, навіщо ти це робиш?

— Тисяча вибачень! — перепросив Щип, манірно вклоняючись. — Я не думав… Тобто, я думав, що вам загрожує небезпека. — Його голос тремтів од збудження.

Квінт потер голову і театрально поморщився.

— Я буду обачніший, — запевнив він.

— Це було б непогано, — мовив Щип, — бо мені доручено переказати вам вимогу засвідчити свою присутність моєму панові, сиріч вашому професорові, що як такий…

— Що? — нецеремонно урвав його Квінт.

Веретенник із поважним виглядом зачинив вікно, щоб приглушити пекельний лемент білих круків.

— Найвищий Академік хоче вас бачити.

— Зараз? — поцікавився Квінт, спинаючись на непевні ноги.

— Ні, — відповів Щип. — Він хотів вас бачити п’ятнадцять хвилин тому. Казав, невідкладна справа. Украй невідкладна.

Квінт поспішився до виходу. Останнього тижня йому траплялося, коли й не бачити на власні очі, то принаймні чути, як сердиться Найвищий Академік, коли його змушують чекати. Він уже виходив із покою, аж на плече йому лягла Щипова клешня.

— І ще одне, юний учню, — промовив веретенник.

— Ну? — озвався Квінт.

— Найвищий терпіти не може, коли його змушують чекати.

Перестрибуючи дві-три сходинки за раз, Квінт прожогом кинувся вниз вузькими сходами, що вели з його невибагливого горища до світлиці з балконом, а на два поверхи нижче — до кабінету Найвищого Академіка. Він уже й так опізнився, тож не можна гаяти ні хвилини!

— А, явився, хлопче, — мовив Лініус, обертаючись через плече, коли Квінт, розпашілий і засапаний, постукав у двері й просунув голову до професорового кабінету. — Заходь, заходь.

Квінт переступив поріг. Він аж полегшено зітхнув, коли з’ясувалося, що Найвищий Академік — він сидів на старенькому табуреті за столом, захаращеним сувоями та мапами — був начебто у кращому гуморі, ніж можна було гадати, дарма що виглядав знервованим і втомленим. Квінт ще тоді не знав, що Щип завжди перебріхував час, аби ті, кого він скликав, завжди прибували вчасно.

— Тільки зачини двері, — додав Лініус. Його голос перейшов у вимогливий шепіт. — Жодне слово з того, що я збираюся сказати, не повинне вийти за межі цих чотирьох стін. Ясно?

Квінт мовчки кивнув головою і зачинив двері, однак серце йому товклося мов навіжене. Про що б то мав говорити професор?

Професор обернувся до хлопця.

— Ну, Квінте, — почав він, — як тобі Санктафракс?

— Він… він… — розгубився хлопець, не знаючи, з чого почати. Тут усе разюче контрастувало з тим, до чого він звик на борту «Приборкувача ураганів» — від неписаної, проте суворо дотримуваної, ієрархії у насиченій парами трапезній до інтриг, нашептів та брехонь, які не переводилися на Віадукових сходах. Окрім того, була ще школа у Водограйному домі: допотопні правила у класі Вількена Нестуляйгуби, які хлопець раз у раз несамохіть порушував, і самі лекції — такі довгі, одноманітні, нудні…

Нараз оті надворішні білі круки, що були вже примовкли, знову залементували. Хлопцеві слова потонули у хрипкоголосому гаморі.

— Яким він тобі видався? — прокричав професор, прикладаючи до вуха долоню.

— Гамірним! — так само прокричав у відповідь Квінт. — Як на мене, Санктафракс із біса гамірний.

— Згоден, — поважно кивнув головою професор. Він устав із-за столу, ледь накульгуючи, пройшов до вікон і позачиняв їх усі. — Мушу визнати, що так званому осередкові вченості такий гамір не до лиця. — Він обернувся назад і всміхнувся. — Як ти дивишся на те, щоб перебратися до найтихішого закутка у всьому Санктафраксі?

— Гадаю, мені б там дуже сподобалось, — озвався Квінт.

— Чудово! — зрадів Лініус. Він заходився смикати пальці, хрускаючи ними в суглобах. — Йдеться про одне з тих невеличких доручень, про які я згадував того дня, коли твій батько лишив тебе тут. Пригадуєш?

— Так, — не надто охоче відповів Квінт, пригадавши, що професор говорив тоді й про Лицарську Академію. Він був би щасливий, якби це доручення не мало нічого спільного з тамтим закладом. Хлопець пригадав також, що вже кілька разів проходив повз Академію, яка, через її псевдолицарські турніри — групові сутички та двобої, — що точилися в її стінах, мабуть, була найгаласливішим місцем у всьому Санктафраксі.

— Місце, куди я хотів би тебе відрядити, — провадив Лініус Паллітакс, — зветься Велика бібліотека.

Квінт спохмурнів.

— Велика… — Хлопець замислився. — Боюсь, я не знаю, де вона.

— Я теж підозрюю, що нині дуже мало вчених знають про місце її розташування. Колись давніше вона була осередком землезнавчих досліджень, а тепер це геть упосліджений заклад. Її більше ніхто не відвідує, — прикро зітхнув професор. — Сили небесні, невже ми справді так далеко зайшли? — пробурмотів він. — Ось і я, хто такий я? Найвищий Академік того місця, де нехтується сам факт існування Великої бібліотеки!

Погляд Найвищого Академіка був неуважний. Здавалося, він розмовляє сам із собою.

— О, то був справді сумний день, коли стався перший розкол між небознавцями та землезнавцями! — Він сторожко озирнувся, немов побоювався підслухів. — Зрозумій мене правильно, хлопче. Я не хочу сказати, що небознавство не варте зламаного шеляга. Зрештою, якби не було вітроловів, дощознавців і, певна річ, мжичкомірів, ми б нічого не знали про бурефракс. А якби не було бурефраксу, який утримує над землею летючу скелю, то Санктафракс просто порвав би свої припони і все пішло б прахом. Крім того… — погляд Найвищого Академіка затуманився, — старожитні вчені-землезнавці нагромадили стільки знань…

Квінт слухав уважно, намагаючись нічого не пропустити.

— …про властивості рослин, про якості мінералів, про таємниці дерев. І про живі істоти! Вони вивчили, розглянули і класифікували Темноліс ще ретельніше, ніж Професори Світлознавства і Темрявознавства проградуювали яскравість світла. А це, аби ти знав, про щось та свідчить!

Ці слова, здається, справили належний вплив на Квінта.

— Заковика, хлопчику мій, у тому, що нагромаджені впродовж сторіч знання, нині втрачаються. Попри всі мої намагання не дати пропасти землезнавчим наукам, їх і далі нехтують, а вмістище багатющих відомостей — Велика бібліотека — занедбане і приречене на цілковите забуття. Ось ми зараз із тобою розмовляємо, а її безцінні берестяні сувої та фоліанти тим часом розсипаються на порохно. — Він зітхнув. — А це знання, яким ми не повинні дати загинути…

— То чому б туди не навідатись і не зробити бодай якийсь лад? — запропонував Квінт. — З’ясувати, що до чого.

— О, Квінте, — стомлено потер чоло професор. — Ти навіть не тямиш, що кажеш. Навіть якщо сто вчених працюватимуть там сто днів, це однаково буде краплиною в морі.

— Гаразд, чого ж вам від мене треба? — запитав Квінт.

Надворі, відлітаючи, шугали повз вікно білі круки. Нервуючись, професор знову заходився смикати пальці — один, другий, третій…

— Треба, щоб ти приніс мені один берестяний сувій, — пояснив він хлопцеві.

— І це все? — усміхнувся Квінт.

Кров відлинула від професорового обличчя.

— Це зовсім не смішно, хлопче, — зауважив він холодно. — Я сходив би й сам, але нога моя ще негодяща.

— Вибачте, — зніяковів Квінт. — Я не навмисне…

— Важко навіть уявити всю вагу твого завдання, — провадив професор. — Якщо ти не впораєшся, тоді… — Усе його тіло пройняла дрож. — Ти повинен його виконати.

Квінт серйозно кивнув головою. Лініус зирнув у вікно, повз яке все летіли й летіли білі круки.

— Слухай мене уважно, — сказав професор. — Щип до найменших подробиць пояснить тобі, як пройти до Великої бібліотеки. Для невтаємниченого, якщо він опиниться всередині, її планування видасться надто заплутаним, але не настільки, щоб якось не розібратися. Це як ліс — ліс, що складається, так би мовити, з дерев знань. Кожне дерево виражає стрижневе поняття, скажімо, «Підводна рослинність», «Наземні організми», — тобто певний клас предметів. Конкретнішу наукову дисципліну ти знайдеш на клаптику, пришпиленому до стовбура. Тебе цікавитиме стрижневе поняття: «Повітряні істоти».

— «Повітряні істоти», — повторив Квінт, карбуючи назву в своїй пам’яті.

— Твоє завдання — залізти на потрібне дерево, — пояснював Лініус. — Що вище ти опинятимешся, то більше перед тобою буде гілок. Читаючи слова та позначки, вирізьблені на корі, ти вибиратимеш потрібні тобі відгалуження, кожне з яких уособлює поняттєву гілку, аж поки знайдеш сувій, по який я тебе посилаю.

— Звучить трохи мудровано, — чесно зізнався Квінт.

— Ось чому ти маєш слухати уважно, — відрік Лініус. Поки він говорив, повз вікно пролопотіли крильми рештки величезної пташиної зграї і розляглося лиховісне крякання. — О, тільки не це! — збуджено прошепотів професор. — Я знову запізнюся.

— Запізнитеся куди? — поцікавився Квінт.

— До моїх обов’язків Найвищого Академіка належить і благословляти вчених, які відбувають ритуал очищення, готуючись до збору летючого скелля, — відказав він. — Вони не вирушать до Каменосаду, поки я цього не зроблю. — Він утер рукавом спітніле чоло. — Стільки роботи — і так мало часу! — пробуркотів учений, і повз Квінтову увагу знову не пройшло, який стомлений вигляд у Найвищого Академіка.

— Тоді розкажіть мені конкретно, як шукати вашого сувою, — запропонував Квінт. — І чимшвидше.

— Тобі доведеться діяти за принципом «сходження від супротивного», — заходився пояснювати професор. — Біля першої розсохи тобі доведеться вибирати між «птахами» та «не-птахами». Звертай до «не-птахів». Біля другої будуть «рептилії» та «не-рептилії». Вибирай «не-рептилії». Біля третьої розсохи — «ссавці» та «не-ссавці».

— І я виберу «не-ссавців», — підпрягся Квінт.

— Авжеж, — кивнув головою Лініус. — І так увесь час, поки буде вибір. Далі — трохи складніше. Та й гілля повужчає, тож скористайся хідниками та підвісними кошиками там, де вони є. Тобі треба буде знайти дві «галузки», одну — з позначкою «міфічні»…

— «Міфічні», — повторив Квінт.

— А другу — з позначкою «летючі».

Квінт кивнув головою.

— Отам, де вони сходяться, і має висіти сувій, який ти мені принесеш. — Він гучно перевів подих. — Ну як, прояснилося?

— Здається, — відповів Квінт. — «Повітряні істоти». «Не-…», «не-…», «не-…», аж поки всі закінчаться. А потім — «міфічні» та «летючі».

— Молодець! — похвалив Лініус. — Ти кмітливий парубійко. Лишається сподіватися, що й на ділі ти виявишся таланистим шукачем.

— Можете на мене покластися, — запевнив Квінт.

— Сподіваюся, — похмуро кинув професор. — Як я вже казав раніше, Квінте, ти не маєш права схибити. Тож ні на хвильку не забувай про поставлене перед собою завдання і менше лови ґав. — Він обернувся і взяв патерицю. — А тепер іди, хлопче. І хай Небо придасть ходи тобі в ноги! — Він зітхнув. — А я мушу йти і заопікуватися своїми блаженними вченими.

Квінт, якому голова йшла обертом від Щипових вказівок та професорових настанов, вийшов із Палацу тіней. І як завжди, коли хлопець опинявся на вулиці пополудні, його вразило, що день уже хилиться до вечора, а надворі ще так ясно. У Палаці тіней, обступленому високими будівлями, денне світло скидалося на сутінки, а найпогідніший день видавався похмурим. Вийшовши з вузького завулка на широченний центральний майдан, що напроти Головного віадука, Квінт мусив затулитися долонею від сліпучого сонця.

— А тепер куди? — пробуркотів він собі під ніс і з маху відповів сам собі Щиповими словами: — До південного боку Віадукових сходів.

Тиждень тому якраз це і спантеличило б його: хлопцеві пригадалось, як сміялася з нього Маріс, коли він, певний, що рушає до Західної пристані, почухрав у прямо протилежний бік. А все через те, що сторони світу в Санктафраксі позначено ще перед тим, як летюча брила знялася в повітря. Тож нині, коли велетенська скеля висіла в повітрі й вічно крутилася, так званий «південний» бік міг бути де завгодно. Та тільки не цього разу. Нещодавно Квінт довідався, що висока Піднебесна обсерваторія містилася з південного боку Головного віадука, — от він і подався туди, йдучи вздовж його Західних сходів.

За тиждень свого перебування у Санктафраксі Квінт зібрав чимало відомостей про величезне летюче місто. Навчальний день починався тут о шостій ранку, вкрай незручній для хлопця годині, зате закінчувався о першій, себто друга половина дня вся належала йому. Кожну днину він присвячував прогулянкам по місту, ознайомленню з різними школами, коледжами та факультетами, призвичаюючись до вулиць і доріжок, до міських мостів та причалів — великих і малих. Проте найбільше його вабили Віадукові сходи.

Сам Головний віадук був величною спорудою, головною магістральною артерією, яка сполучала Піднебесну обсерваторію з Ратушею. Оздоблений десь двома сотнями вишикуваних обабіч веж дрібніших навчальних факультетів — від бересточитального до місяцехвалебного, — він стояв на двадцяти чотирьох могутніх колонах. До просвітів між їхніми підніжжями можна було піднятися Віадуковими сходами, одні — утворювали східний бік, другі — західний.

Спочатку Квінт мало зважав на вчених, які, порозбивавшись на громадки, тинялися східцями. Та з часом став примічати, що одні й ті самі люди в одних і тих самих місцях роблять одні й ті самі речі й почав прислухатися до їхніх розмов.

Наприклад, дванадцятий сектор Західних сходів був тим місцем, де молодші учні, криючись та ховаючись, обмінювалися екзаменаційними квитками і перемивали кісточки своїй професурі, а натомість вісімнадцятий був ареною красномовності, де академіки прилюдно розвінчували і таврували своїх супротивників, нерідко збираючи немалий гурт слухачів. Тим часом із протилежного боку Східних сходів у вісімнадцятому секторі, можна було подивитися бої повзунів чи стати учасником заборонених азартних ігор…

Одначе, того пам’ятного дня, заполонений нагальними настановами Найвищого Академіка, які ще й досі бриніли у вухах, Квінт не вештався дурно Віадуковими сходами, хоча вони його й вабили. Без жодної зупинки здолав він один по одному сходові марші, де вирувало життя, обійшов цоколь Піднебесної обсерваторії і зупинився як укопаний. Щелепа йому відвисла.

«Як, ради Неба, я міг не помітити цього?» — дивувався Квінт, уп’явшись очима в величезну дерев’яну споруду перед собою. Він зауважив невибагливий стиль будови: невисока кругова стіна, увінчана, мов велетенським парасолем, високою жолобчастою крівлею і оздоблена нехитрою оглядовою вежею. На відміну від своїх височенних, показних сусідів, які з усіх поглядів затьмарювали старожитню бібліотеку, її взагалі не було видно.

Квінт перейшов тіняву площу і розчинився у ще густішій тіні під неосяжним дахом. Ніхто не бачив, як він обходив кругляву стіну і випадково натрапив на потаємні двері. І ніхто не бачив, як він прослизнув усередину.

— Оце так-так! — ахнув хлопець.

Якщо зовні Велика бібліотека лише дивувала Квінта, то зайшовши всередину, хлопець узагалі втратив дар мови. Її приміщення було величезне, але безлюдне. У ньому панували прохолода і тиша. У повітрі витали ледь чутний запах соснової живиці та лиховісний присмак листяної плісняви. Нічого подібного йому ще не доводилося відчувати.

Ті «дерева», які описував Лініус, були масивними вертикальними дерев’яними колонами, вкопаними у втоптану земляну долівку, з рядами поперечних кілків обабіч, що правили за щаблі для рук і ніг; «гілки» ж виявилися складною системою перекриттів та поперечок, розташованою на чималій відстані від землі. До опор на різній висоті кріпилися платформи та помости, а драбини та линви з підвісними кошиками з’єднували дерева між собою. Самі ж берестяні сувої звисали на дротах із «гілок». Одні висіли окремо, наче листки, інші — в’язками, штук по п’ятдесят, у великих касетах. Деякі з них зовсім обсипавшись, надавали долівці вигляду, що викликав ув уяві образ осіннього Темнолісу.

Квінт присів навпочіпки, сягнув до клаптика сувою і обережно розгорнув його долі. Ту ж мить йому здалося, ніби по долівці ковзнуло кілька блискучих цят — незрозуміло, предметів чи істот. Та коли він роззирнувся довкіл, то нічого не побачив.

Він знову повернувся до сувою, провів рукою по його цупкій пергаменовій поверхні й приглянувся уважніше. Текст — старанно виведений дрібним розгонистим письмом і супроводжуваний ескізами та мапами з доданими до них коментарями — розповідав про блукай-бурмил, чи, радше, про блідий ситиловий мох, що росте в їхній густій шерсті, надаючи цим вайлуватим велетам Темнолісу притаманного їм зеленкавого відтінку. Для Квінта то була просто приголомшлива новина.

— І це лише клапоть одного-однісінького сувою, — зачудовано пробуркотав Квінт. — Одного з незліченних тисяч, — додав він, глипаючи вгору на висячі в’язки. — Бездонна скарбниця знань! Що за фантастичне місце — оця Велика бібліотека! — він звівся на ноги. — Одначе, не варто втрачати розуму, — різко присадив він себе. — Найперше треба знайти потрібний професорові сувій і якнайборше занести йому.

Проте Квінт швидко переконався, що зробити це набагато легше на словах, аніж на ділі. Мало того, що належало перевірити понад сто дерев-колон, так ще й написи, які вказували, де яке дерево стоїть, було зроблено таким закрутистим письмом, що Квінт ледве міг у них дібрати глузду.

— «Жес-ти спіл-ку… Жести спілкування», — читав він, водячи пальцем по незвичних літерах. Далі перейшов до другої колони. — «Ха»… ні, «Хи… Хижі ро… Хижі рослини». — Від другої — до третьої. Відтак — до четвертої. Поступово розбирати літери стало легше. «А» було, наче «Л», «Г» — наче «Т», «Р» — наче «Ф». Він дедалі швидше переходив від одного дерева-колони до іншого, методично шукаючи потрібної галузі знань.

Але мірою того, як спливав час — півгодини, година, друга, — Квінт дедалі більше бентежився і шукав дедалі гарячковіше. А що, як він примудрився поминути те, на чому йому так залежало? Що, як не знайде його до заходу сонця? Навряд, щоб у бібліотеці збереглося освітлення.

Знов і знов у голові йому дзвоном гучали фатальні професорові слова: «Ти не маєш права схибити!» А що, коли він уже схибив?

— Не панікуй, — наказав собі Квінт. — Сувій тут. І я його знайду.

Залишилося перевірити ще з десяток колон. Квінт перебігав від однієї до іншої, читаючи бирки, проте, як він того й побоювався, на жодній із них не значилося «Повітряні істоти». Якщо хлопець не помилився в розрахунках, то вже мав би повернутися туди, звідки починав.

Він схилився над черговою биркою.

— Ну, звісно, це вже було, — буркнув Квінт собі під ніс. — «Жести спілкування»… А втім… Хвильку! — Він подався вперед і приглянувся пильніше. — Очам своїм не вірю! — вигукнув Квінт. — Ось воно! «Повітряні істоти»! Нарешті. І подумати тільки, цю колону я оглядав найпершу!

Картаючи себе за помилку і невимовно радіючи, що зрештою таки знайшовся потрібний стовбур-колона, Квінт негайно ж подерся щаблями вгору. Він був спритний, мав чіпкі пальці й анітрохи не боявся висоти. Попечена рука вже майже загоїлась і не заважала спинатися, а після років, проведених на кораблі повітряних піратів, де постійно доводилося лазити по щоглах і вічно лагодити повітряні снасті, це сходження аніскілечки не видавалося йому важким. Невдовзі Квінт досяг першої розсохи.

— «Птахи. Не-птахи», — прочитав він слова, вирізьблені на дереві знайомою квітчастою в’яззю.

Як його й напучували, він обрав «не-птахи» і поліз далі. Відтепер він уже не спинався простопадно вгору: щаблі закінчились, і йому доводилося ступати страх обережно, аби не зірватися донизу, то більше, що й світло вже починало тьмяніти.

Зі зростанням висоти «сходження від протилежного», як висловився професор, вибір обертався справжнім безглуздям. Спочатку Квінтові не доводилося довго сушити собі над ним голову, він просто вибирав напрям, де стояло «не», та збігло небагато часу, і йому вже треба було чітко з’ясувати, яке саме повітряне створіння він шукає. «Фатальні» — «Не-фатальні». «Певні» — «Непевні». «Нормальні» — «Не-нормальні».

— Непевні й ненормальні, — заклопотано буркотів Квінт, дивуючись, нащо професорові здалися відомості про істоту з такою немилозвучною назвою. Може, він завів її? Або хоче завести? Зрештою, що воно за один — цей професор? Але ті всі запитання видавалися неістотними, коли треба було вибирати між «щось» та «не-щось».

Проблукавши навпомацки хвилин з десять у сутінках, що дедалі гусли під склепінням, і не намацавши на корі жодних вирізьблених написів, Квінт не на жарт розхвилювався. Він стояв на вузькій, майже поземній гілці далеко, страх далеко від бібліотечної долівки. Попри весь свій природжений сприт, хлопець почувався вельми пригніченим. Від найменшого поруху гілка зловісно погойдувалась. Якщо вона вломиться, хлопець жухне в темряву — і вб’ється. Тож він відчайдушно намагався зберегти самовладу.

— Ти мусиш довести до кінця «сходження від супротивного», — буркнув він собі під ніс. І обачно роззирнувся. У довколишній темряві можна було постерегти лиш обриси висячих берестяних сувоїв. Одні висіли одинцем, інші — в’язками. Щоб відшукати отой особливий, потрібний професорові… «Знайди дві галузки», — сказав Лініус. Та як їх розпізнати? «Легендарні» і… і… і що? Голова йшла обертом. Ноги затремтіли. Стільки пройти — і лише для того, щоб тепер сісти маком? І все ж, хоч як він напружував пам’ять, нічого не пригадувалося…

— Прокляття! — пробубонів він і, хоч голос його лунав притишено, луна ще довго кружляла по круглому приміщенню, оскверняючи мертву бібліотечну тишу, аж поки завмерла остаточно. Ту ж мить із-за хмар визирнула повня та й давай світити у вікна схожої на корону вежі акурат над Квінтовою головою. Сяйво — пречудове сріблясте сяйво — залило Велику бібліотеку.

— «Небесні»! — радісно скрикнув Квінт. — Ось що було сказано! Я… — Вузька «гілка» задриготіла й увігнулася, хлопець застогнав од нападу раптової нудоти і корчовито обійняв брус, припавши щокою до деревини. Поступово хилитання вщухло. Квінт роззирнувся довкола. Поглянув угору. Далі вниз. — Дякувати Небові, обійшлося! — прошепотів хлопець.

У сріблястому світлі Квінт побачив, що залишатися на «дереві» далі вже не було жодної потреби. Він опинився високо вгорі, в добре провітрюваному, вільному від шкідників середовищі, — з п’янким від соснової живиці повітрям, — де висіли берестяні сувої. Тут, де працювали старожитні бібліотекарі, ще збереглися щаблі, а з линв звисали кошики, призначені сполучати між собою дерева і відкривати доступ до сувоїв, які він бачив знизу.

Полегшено зітхнувши, Квінт ледь відсунувся назад і опустився у найближчий кошик. З линви, на якій він висів, знялася хмаринка пилу і замерехтіла в місячному сяйві.

Тягнучи за напрямну линву, Квінт посував кошика усе далі й далі вздовж неї, оглядаючи дорогою кожен схожий на гілку відросток, а також, принагідно, кожен берестяний сувій. Та що далі він посувався і що більше бачив, то дужче його інтригували ті вчені-землезнавці, які не тільки розробили таку мудровану систему класифікації, а й почувалися в ній як риба у воді. Пошуки тривали, аж поки Квінт радісним криком сповістив лунку порожнечу про жадану знахідку.

— «Легендарні», — прочитав він, — і «небесні». Хлопець підвів голову і побачив — достоту, як пояснював професор, — що під розсохою двох галузок сиротів висячий сувій. — Так ось ти де! — мимохіть усміхнувся Квінт.

Провівши стільки часу в пошуках, він, зрештою, знайшов те, за чим шукав. Квінт шарпнув за линву, підтягуючи кошика вперед. Той сіпнувся, але з місця не зрушив. Квінт знову смикнув за линву, цим разом дужче — марно. Потяг ще раз. Знову марно.

— А бодай тобі! — пробурмотів хлопець, не зводячи погляду з сувою, який висів у нього під самим носом і наче дражнився. — Може, якби спробувати дотягтися…

Він видряпався на край кошика і, тримаючись за напрямну линву, сягнув уперед. Але до сувою було ще далеченько. А внизу під ним зяяло глибоке провалля. Вершок за вершком, пересуваючи по линві тремтячі руки, Квінт тягнувся усе далі й далі. Ось-ось його пучки діткнуться сувою. Нарешті вони ковзнули по його краю, і сувій закрутився в повітрі.

— Ну, ще трохи, — муркнув хлопець.

Сувій і досі крутився, але так сповільна, аж Квінт розізлився. Він увесь подався вперед і завмер, чекаючи, поки той повернеться так, що стане досяжний. Його очі були вирячені, руки трусилися, а сухожилля на шиї понапиналися. Коли сувій наблизився, Квінт рвонувся вперед. Його пальці обхопили шкіряний циліндр. Він його таки запопав! Берестяний сувій у нього в жмені!

— Хух! — відвів подих Квінт і обережно, не відпускаючи линви, повернувся в кошик. — Це пропаще місце. Не місце, а…

Зненацька за його спиною пролунав різкий звук — ніби щось рвалося. Крутнувшись, Квінт побачив, як вузол линви, застряглий у блокові, рвався просто на очах — волоконце за волоконцем. За лічені секунди нитки розкошлалися, наче головка деревного реп’яха. Квінтові радощі змінилися розпачем.

— О, тільки не це, — простогнав він, чуючи, як надсадно стугонить його серце. — Ні! — Запхавши сувій за пазуху, Квінт учепився за линву та стінку кошика. Розірвалися останні волоконця. — Ґвалт! Рятуйте! — заверещав він, коли кошик шугонув униз.

Кошик із хлопцем падав усе нижче й нижче — б’ючись об балки, зриваючи в’язки сувоїв і розкидаючи їх урізнобіч. Той увесь час Квінтом так підкидало і крутило, що врешті стінка кошика випорснула йому з рук і він випав зсередини.

Униз! Він загув униз — назустріч певній загибелі… коли раптом, узявшись невідь-звідки, його спіймала за плесно чиясь рука.

— Тримайся! — просто у вухо прошипів чийсь голос.

Квінт спробував повернути голову, щоб побачити свого рятівника. Усе відбулося надто швидко. Він ще встиг почути якийсь сухий тріск і густий вільготний запах, схожий на дух прілого листя.

Із переляку Квінт замружився. На мить йому здалося, ніби він знову на борту «Приборкувача ураганів», яким жбурляє велика буря. Потім, кудись бухнувши, він відчув під ногами щось тверде, а коли поглянув униз, то виявилося, що він на висотній повітряній платформі одного з «дерев».

Але хто закинув його сюди?

Зіп’явшись на ноги, Квінт понишпорив очима між деревами-колонами, сподіваючись побачити того, хто зупинив його падіння. Ніде ні душі.

Квінт нахмурився.

— Ти врятував мені життя, — пробуркотів він і, погладивши рукою згорнутий сувій, надійно схований у нього за пазухою, всміхнувся. — Я міг би уже вбитися сто разів.

Квінт знав, що забарився, хоч уявлення не мав, скільки тривали його пошуки. Коли він ступив на поріг Палацу тіней, рожево-червона лінія обрію вже звістувала початок нового дня.

Він повернув величезну мідяну клямку і штовхнув важкі вхідні двері. Кругла зала відлунила жалібний скрип. Хлопець зайшов усередину.

— Де ти пропадав? — запитав чийсь голос. Квінт обернувся і побачив Маріс, яка, взявши руки в боки, стояла посередині вхідного вестибюлю.

— Я… я ходив виконувати одне доручення, — відповів хлопець, — для твого батька. — Він сягнув за пазуху і вийняв сувій. — Батько просив принести йому оце. — Квінт ступив крок уперед. — Я повинен негайно передати.

— О, ні, не повинен, — заперечила Маріс. — Ти ж бачив, який він стомлений.

— Але…

— Він знову працював цілісіньку ніч, — сказала дівчина з притиском. — І зараз його в жодному разі не можна турбувати.

— Але ж, Маріс! — не вгавав Квінт. Далебі, він її не розумів. Осоружний він їй абощо? Хоч би що він зробив, — усе не те, принаймні, так подеколи йому здавалося.

— Можеш віддати мені, — нетерпляче сказала дівчина і простягла руку. — Батько прокинеться — і я йому вручу.

Квінт неохоче скорився.

— Дякую, — бришкливо сказала Маріс. — А тепер піди вмийся і перевдягнись. Не являтися ж тобі в клас у такому вигляді. Нестуляйгуба як розсатаніє — буде нам непереливки, і моєму батькові, й мені.

— Клас? Нестуляйгуба? — спантеличено перепитав Квінт. — Котра зараз година?

Ту ж мить дзиґарі на ратушній вежі вибили три чверті.

— За чверть шоста, — відповіла Маріс. — До початку лекцій залишилося п’ятнадцять хвилин!