Темнолесникове прокляття

Розділ сімнадцятий Помста

Лініус сів у ліжку і підібгав ноги під груди. Скінчивши свою розповідь, він виглядав виснаженим і змарнілим. Сльози каяття були всі виплакані, лишивши по собі почервонілі очі та блискучі пасмуги на щоках.

— О, тату, — тихо озвалася Маріс, нагинаючись до батька, щоб утішити його.

Та Лініус відхилився.

— Я не заслуговую на твоє співчуття після всього, що наброїв, — проголосив він. Його очі гарячково блукали довкола. — Після того, що я наслав на світ…

— Нині не час для самокатування, давній мій друже, — озвався Чіпус. — Ти був зухвалий і бездумний, що правда, то правда — та якщо ми поквапимось, то ще встигнемо відвернути катастрофу. Тепер від нас залежить, залишиться темнолесник запечатаним у Старожитній лабораторії чи ні.

— А як Квінт уже випустив його? — застогнав Лініус. — О, я ніколи собі не подарую, якщо з хлопцем сталося лихо. І Вітроногий Шакал також, — стиха додав він. — Він же здав юнака на мої руки.

— Постарайся не хвилюватися, Лініусе, — порадив Чіпус. — Яке пуття сушити голову над тим, що могло б статися? — він підвівся на краєчку ліжка. — Я негайно ж повертаюся до кам’яних щільників.

Лініус глипнув на старого бібліотекаря.

— Ти зробиш це для мене? — запитав Академік.

— Звичайно ж, Лініусе, — лагідно відповів Чіпус. — Задля тебе та Санктафракса.

Лініус повагом кивнув головою.

— То ти мав би бути Найвищим Академіком, — сказав він, — а не я. — Раптом він рвучко відкинув ковдри і спустив ноги на долівку. — Але я не пущу тебе самого, Чіпусе. Я маю йти з тобою. — Він устав. — Ми…

— Тату! — зойкнула Маріс, коли Лініус поточився вперед, і мов підтятий, повалився додолу. Оббігши круг ліжка, вона схилилася над батьком. — Ти ще такий кволий, — похитала головою дівчина.

— Твоя правда, дитино, — жалісно прохрипів професор. — Пуття з мене ніякого. Жодної надії…

— Цить, — ніжно притулила вона долоню йому до вуст. — Ми й самі упораємось. Ти стільки всього пережив… — Вона повернулася до Чіпуса. — Чи не допомогли б ви мені?

Підхопивши Лініуса попід пахви, вони підвели його з долівки й обережно вклали на ліжко. Він важко впав на подушки. Очі його заплющились.

Чіпус схилився над Найвищим Академіком і заговорив неголосно, але рішуче.

— Лініусе? Ти мене чуєш? Часу обмаль.

Лініусові повіки затремтіли.

— Лініусе, мені треба знати, як дістатися до Старожитньої лабораторії. Від Великої бібліотеки вниз до Скельного серця веде Бібліотекарів хід, але…

Лініус розплющився і нахмурив брови.

— Бібліотекарів хід? — перепитав він. — Що воно таке?

— Прямовисний тунель, давній і потаємний, — пояснив Чіпус.

— Його спорудили землезнавці багато сторіч тому.

— Уперше чую, — похитав головою Лініус. — Знав би про нього давніше — ніколи б не спускався вниз у тій жахливій небовій клітці. — Він помовчав. — Отой хід… чи не виходить він у широкий поземний тунель?

— Так, — жваво підтвердив Чіпус. — Так, виходить.

Лініус кволо кивнув головою.

— Це — Великий Західний тунель, — стиха, ледь не пошепки пояснив він. — Ви маєте йти в той бік, де повітря світиться найяскравішою червінню. — Він хвильку помовчав. — Рухаючись далі, ви побачите, що внутрішні скельні зрушення подекуди порозколювали тунель на дрібніші відгалуження. На кожній розтоці вам доведеться повертати до лівого тунелю.

— Щораз до лівого тунелю, — закивав головою Чіпус.

— Біля останньої розтоки потрібний вам прохід скидатиметься на глухий кут, — пояснював Лініус далі. — Але то тільки так здається. Ти протиснешся між обваленим скеллям. Лабораторні двері будуть на тому боці. — Він розплющив очі і задивився кудись у простір перед себе. — О, який я немічний! Так і хилить на сон, — простогнав він. — Та коли я засну, мене переслідуватимуть такі видива! О, Чіпусе, ти навіть не уявляєш…

Чіпус нічого не відповів. Він сягнув у шкіряний бесаг і добув пляшечку з фіолетовою рідиною. Відкрутивши ковпачок, простяг її Лініусові.

— Випий оце, — припросив він лагідно. — Воно допоможе тобі заснути.

— Але сни… — почав Лініус.

— Про сни воно подбає теж, друзяко, — запевнив Чіпус. — Слово честі.

— Випий, тату, — підпряглася Маріс. — Як прокинешся, світ постане зовсім ув інших барвах.

Лініус сягнув уперед. Він обхопив пальцями шкляну пляшечку, підніс до губів і осушив хильцем.

— На смак нічогенька, — похвалив він і повернувся до старого бібліотекаря. — Ну, йди вже Чіпусе, тільки чимдуж налягай на ноги. Якщо буде на те воля Неба, ти ще встигнеш.

— На все воля Неба, Лініусе, — відрік Чіпус. — І Землі теж. — Він повернувся кругом і сягнистою ходою рушив до дверей.

Лініус знову відкинувся на подушки. Його повіки налилися оливом.

— І ще, Чіпусе, — додав він мляво. — Пообіцяй мені… що ти… що ти подбаєш… — Голос його завмер. За кілька секунд у кімнаті розляглося спокійне, ритмічне дихання.

Чіпус усміхнувся.

— Приємних сновидінь, Лініусе, — прошепотів бібліотекар. Відтак обернувся до Маріс. — Я мав за велику честь зустрітися з тобою, Маріс, донькою Лініуса Паллітакса, — провадив він. — Можливо, колись наші стежки перехрестяться знову. Прощавай! — Він повернувся і відчинив двері.

— Як! — вигукнула Маріс. Батько зітхнув уві сні й перевернувся на другий бік, але не прокинувся. Маріс скочила з ліжка і побігла слідом за Чіпусом. — Я йду з вами, — заявила дівчина.

— Ні, Маріс, тобі зась, — відрубав Чіпус. — Хіба ти не чула, що казав батько? Не розумієш, як це небезпечно? Та й сама ти ще гаразд не оговталась…

— Дарма! — вигукнула Маріс. — У тому, що Квінт вернувся вниз, насамперед моя провина. Я не можу отак просто взяти та й покинути його!

— Панночко Маріс, — почувся тремтливий голос зі сходового помістка у неї за спиною. — Якась закарлючка?

— То все Чіпус! — обурено вигукнула Маріс. — Він повертається до кам’яних щільників і не хоче брати мене з собою.

Веретенник заворушив вусами-антенами.

— І чого б ото я туди йшов? — кинув він. — Це жахливе місце…

— О, ти такий самий упертюх, як і він! — вибухнула Маріс. Дівчина обернулася до Чіпуса. — Йду, і край! — заявила вона не без виклику. — Мені стане снаги. А як не візьмете — піду за вами слідом!

Обличчя Чіпусове злагідніло.

— А ти, бачу, завзятого десятка! — зауважив він. — Достоту, як твій батько. — Вчений зітхнув. — Невже я не знайду слів, щоб ти одумалася?

Маріс тріпнула головою.

— Що ж, тоді ходімо, — здався Чіпус. — Тільки цур, не пхикати, що не можеш за мною угнатися! — додав він сердито.

Надворі стругав шалений вітрюган, коли Маріс і Чіпус вийшли з Палацу тіней. Борвій приніс із собою запах ладану та гомін голосів, якісь схвальні вигуки. Коли обоє збігли сходами вниз і вузькою пішохідною доріжкою подалися до Західного проспекту, запах та захоплений галас посилилися.

— Що там діється? — поцікавилась Маріс.

— Гадаю, Інаугураційна церемонія, — відповів Чіпус. — Насувається Велика буря — такий, здається, прогноз Професорів Світлознавства і Темрявознавства?

— Авжеж, — кивнула головою Маріс. — За цією всією метушнею я геть забула. Гарлініус Гернікс розпускає паруси до Присмеркового лісу на пошуки бурефраксу. Я чула, ніби він — один з найкращих учених, що їх знала Лицарська Академія з перших днів свого заснування. — Мандрівці наближалися до місця, де доріжка впиралась у проспект. — Погляньте, — сказала дівчина, показуючи на верх Головного віадука. — А ось і герой урочистості.

Високо над собою вони угледіли новоспеченого лицаря, верхи на дужому зубощирові-скрадайлу. У згоді з церемонією, звір із вершником урочисто простував віадуком од Ратуші, де відбувалася Інаугурація, до Піднебесної обсерваторії, де на них чекав величезний корабель-бурелов, припнутий до кільця на сяйній бані. Гарлініус був виряджений з голови до ніг у блискучі обладунки.

— Гар-лі-ніус! Гар-лі-ніус! — ревів йому вслід розбурханий натовп.

— У добрий час, Гарлініусе! — вигукнув хтось.

— Нехай Небо тебе окрилить! — вигукнув інший.

Чіпус узяв Маріс за руку.

— Гайда! — сказав він. — Я землезнавець і відаю, як уникнути юрми. Повертаймо назад і рушаймо бічними вуличками. Манівцями вийде борше.

Маріс кивнула головою і задріботіла слідом за високим бібліотекарем, а той подався назад дорогою, якою вони щойно йшли. Хутенько подолавши її, вони заглибились у лабіринти завулків та переходів. Чіпус вів перед, Маріс ішла за ним назирці. Дівчина вже сумнівалася, чи старий бібліотекар знає планування летючого міста так добре, як він хвалився, аж вони вийшли на порожній майдан. Перед ними височіла Велика бібліотека.

— Нарешті! — полегшено зітхнула Маріс.

Потрапивши всередину величезного, занедбаного приміщення, Чіпус заклопотано забігав.

— Світло, світло, світло, — бубонів він, знімаючи зі стіни дві ліхтарні та засвічуючи їх. — Як спускаєшся у підземелля, зайвий світник ніколи не завадить.

І він як стій подерся драбиною на горішню платформу, щоб за хвильку повернутися з двома важкими поясами. З одного звисав кривий меч, а з другого — кинджал.

— Ось, візьми, — простяг він Маріс пояс із кинджалом. — Може тобі придатися.

Тремтячими руками Маріс підперезалася ременем і защібнула застібку. Піхви били її по стегну, немов безнастанно нагадуючи про можливі дорожні небезпеки.

— Тобі ще не перехотілося йти? — запитав Чіпус.

Маріс тріпнула головою.

— Що ж, тоді гайда, — Чіпус перейшов у протилежний кінець бібліотеки і, нахилившись, відкрив віко люку. Він подав Маріс один з ліхтарів. — Я за тобою, — сказав учений.

Маріс завагалась. Поки вона вдивлялась у темний тунель під собою, в її пам’яті зринули спогади про цю жахливу місцину: нескінченні вузькі тунелі, блискуни-паразити, моторошна криваво-червона потвора — породження отих старожитніх учених…

— Тобі ще не пізно повернутися до батька, — лагідно нагадав Чіпус. — Ти не конче маєш іти зі мною.

Маріс повернулася до нього.

— Ні, я піду, — сказала вона просто. Відтак мовчки присвітила собі ліхтарем і почала спускатися вузькою дерев’яною драбиною до тунельного входу внизу.

— От і добре, — підбадьорив Чіпус. — А я — відразу за тобою.

Щойно Маріс досягла низу драбини і відчула замість дерев’яних щаблів під ногами кам’яний ґрунт, як серце їй завмерло. Нарешті! Вона знову всередині страхітливих щільників!

Мірою того, як вони заглиблювалися у скелю, Маріс помічала те, чого не бачила того дня, коли Чіпус її звідси виносив. Наприклад, спуск, який видавався неймовірно крутим, коли вона трималася за Чіпусову шию, цей, так званий, прямовисний хід, насправді становив собою низку коротких прогонів, які кривульками спускалися донизу. Там, де прадавні зсуви всередині скелі спричинили обвали тунельних стін, хитромудрі камінні опори, змуровані без розчину, запобігали їхній цілковитій руйнації. Довгий товстий канат, відшліфований за сторіччя сотнями й сотнями рук, кріпився до стіни і відігравав ролю імпровізованого поручня. Круглякові розсипища під ногами коли й не пришвидшували спуску, то принаймні робили його безпечнішим. Та найбільшою несподіванкою стало те, яким довжелезним виявився їхній шлях.

— Цьому тунелю не буде кінця, — скривилася Маріс.

Чіпус реготнув.

— Назад іти куди довше, — зазначив він. — Та ще, коли за тобою хтось женеться.

— І як тільки ви мене донесли, розуму не приберу, — похитала головою Маріс.

— А ти поноси кілька років по бібліотеці важкі томи та скрині з сувоями, — пояснив Чіпус. — До того ж ти далеко не перша, кого мені довелося рятувати від… — Він замовк.

Маріс повернулася.

— Чого? — тривожно запитала дівчина.

— Ш-ш-ш, — шикнув Чіпус. Притуливши пальця до він нахилив голову набік і уважно прислухався. Звідкись із самого низу, перекриваючи свист і гуд у кам’яних щільниках, долітав тихий шерех, наче щось рухалося. Потім — тиша. — Мабуть, якийсь невеличкий зсув усередині скелі, — припустив старий. — Зрештою щільники невпинно розростаються.

Далі обоє спускалися в цілковитій тиші. Лиховісний гуд навколо них чимраз гучнішав, а мірою того, як вони наближалися до скельного серця, багрове сяйво в тунелі гусло. Крутосхил під ногами дедалі вирівнювався, аж поки хід зненацька сполучився з ширшим, рівнішим тунелем.

— А ось і він, — тихо оголосив Чіпус. — Великий Західний тунель. — Він узяв ліворуч. — Це сюди. Ходи за мною.

Тепер, ідучи по рівному, вони посувалися тунелем швидше. Щоразу, як тунель розгалужувався, Маріс і Чіпус брали ліворуч — як научав Лініус. Серце у Маріс калатало. Кожен крок наближав її до Старожитньої лабораторії. Що вона там застане? Може, Квінт цієї миті намагається відчинити двері? А може, вони з Чіпусом не встигнуть туди вчасно?

Раптом тунель попереду розгалузився на три ходи. Чіпус пристав і почережно освітив ліхтарем кожен з них.

— Мабуть, Лініус згадував оцей глухий кут, — нарешті озвався він, показуючи на кам’яний завал перед собою.

— Гайда поглянемо, — запропонувала Маріс. — Я… — Вона схопила Чіпуса за руку. — С… слухайте, — прошепотіла дівчина.

Та Чіпус почув уже й сам. З глибини проходу долинали аж надто знайомі звуки: дедалі ближче жаске плямкання та пирхання.

— Тільки не це. Лишечко моє, тільки не це, — зашепотіла дівчина, і в тремтячому її голосі вчувався жах.

— Угамуй свої нерви, — наказав Чіпус. — Не забувай, воно може вчути твій ляк.

Ту ж мить із-за повороту вивернулося й саме джерело огидних звуків. Маріс заверещала не своїм голосом. То був криваво-червоний блискун — і блискун той жадав помсти.

— Далі йди сама, Маріс. — Чіпусів голос був спокійний, але в ньому вчувалася крига. — Я наздожену тебе, тільки-но раз і назавжди покінчу з цією мерзотною тварюкою.

Та Маріс прикипіла до місця, не годна поворухнутися. Блискун проворно наближався, лупаючи своїми вирлами, погойдуючи мацаками і трусячи безформною тушею. Чіпус узяв дівчину за плечі й попхнув уперед до лівого тунельного відгалуження.

— Знайди Квінта, — звелів він.

На вході до тунелю Маріс пристала й озирнулася назад. Вона побачила, як Чіпус сягнистою ходою йде вперед, звівши перед собою здорову патерицю. Обличчя вченого було освітлене криваво-червоним сяйвом блискуна, який сунув на нього. Чіпус сягнув до кишені — і краєчком ока примітив Маріс.

— Ти ще тут? — гримнув він. — Іди! Іди НЕГАЙНО Ж!

Маріс обкрутилася на п’ятах і подріботіла тунелем. Вона чула, як кричав за її спиною Чіпус.

— Ядуча мерзосвітня гадина! — кляв він. — Зараз ти повернешся у те смердюче повітря, звідки вийшла!

Маріс подалася тунелем далі. Дісталася завалу, присвітила ліхтарем. Правду казав батько: між купою каміння та стіною зяяв вузький прохід! Вона почала протискатися крізь нього.

Чіпусів голос позаду дедалі завмирав, глухнув.

— Цілими роками я переслідував тебе і намагався знищити. І ось нарешті година твоя наспіла… — Подальших слів вона вже не чула.

— Нехай боронить тебе Небо, — пробуркотіла Маріс, пробираючись до кінця вузького проходу в завалі. — І Земля також, — додала вона.

Коли тунель знову став вільний, єдиним звуком у ньому лишався глухий гуд самих кам’яних щільників. Маріс хвильку повагалася: чекати їй Чіпуса чи йти далі самій?

— Іди, — наказала собі дівчина. — Я мушу знайти Квінта.

Звернувши ще раз, дівчина спинилася. А ось і вони! Величезні різьблені двері Старожитньої лабораторії.

Відчуваючи, як шалено калатає серце, Маріс рушила до дверей. І тут вона постерегла щось таке, що змусило її збліднути в лихому передчутті. Праворуч від дверей додолу падала світляна смуга. Світло лилося зсередини, а це могло означати лиш одне. Двері лишилися непричинені.

— О, ні, — промурмотіла дівчина. — Квінт?

Вона підступила ближче. Так ось чого лабораторія незамкнена! Уламок шкляної рури заклинив двері, не даючи їм щільно причинитися. Маріс із завмиранням серця глянула у вузький просвіт. Схожа на печеру лабораторія виглядала достоту, як описав її Лініус: рури, патруби, конторка та стілець, химерна, схожа на гніздо, купа. І сліди руйнувань…

— Квінте, — гукнула Маріс. — Квінте, ти тут?

Уся долівка біля уламка рури, що заклинив двері, була обсіяна скалками. Маріс просунула голову в шпару й озирнула лабораторію. Там теж валялися уламки рур, розбиті на друзки сфери та шкляні ковпаки, дротяні бухти, сувої — деякі неторкані, деякі — пошматовані на безліч клаптів, які вкривали долівку, немов конфеті, а ще…

Маріс завмерла. За дверима з пітьми стирчала пара ніг. На ногах були знайомі краги та черевики.

— Квінт! — скрикнула дівчина і шаснула у дверний просвіт.

Квінт нерухомо лежав долі: на обличчі кров, очі заплющені.

Маріс уклякла і припала вухом до хлопцевих грудей. І… о, радість! Чути! Серцебиття — кволе, безладне, та все ж серцебиття! Вона нахилилася вперед і ніжно поплескала Квінта по щоках, заразом щось шепочучи.

— Я прийшла по тебе, Квінте, — лебеділа дівчина. — Я б ніколи не залишила тебе тут. Ти ж знаєш, що це правда, чи не так? — Але хлопець не ворухнувся. — О, Квінте! — зойкнула Маріс. — Пробач мені! То я у всьому винна. Будь ласка, не помирай. Ну, будь ласочка… — Дівчина нахилилася над хлопцем і легенько, ледь торкаючись губами, поцілувала його у чоло. — Будь ласка, прокинься, Квінте.

Квінтові повіки затремтіли і розплющилися. Його збентежений погляд ковзнув по дівчині.

— Маріс, — суворо промовив хлопець, — а що ти тут робиш?

— Ми прийшли тобі на допомогу, — пояснила дівчина. — Чіпус і я…

— Чіпус? — перепитав Квінт, блукаючи очима по похмурій лабораторії. — Чіпус тут?

— Він у тунелі, — відказала Маріс. — Там знову об’явився отой страшенний криваво-червоний блискун…

— Блискун знову повернувся? — перепитав Квінт. Він сів і торкнувся рукою голови. — А я про нього й забув. Останнє, що пригадую, — як я балакав з отим чудом-юдом… — Він затнувся. — А потім сталася якась дивовижа…

— Так ти бачив оту тварюку? — жахнулася Маріс. — Вона плавала в повітрі? Рогата? Із противною лускатою шкірою?

Квінт нахмурився.

— Ні, — стиха відказав хлопець. — Нічого такого. Воно було невеличке, худе як скелет, мало великі очі, аж поки… аж поки одмінилося і… стало, як я!

— Як ти! — сплеснула руками Маріс. — Ну, звичайно ж!

— Що? — не зрозумів Квінт.

— Ота тварюка може прибрати будь-якої подоби, досить їй захотіти, — пояснила Маріс. — Батько це все пояснив. Вона — перевертень!

— Перевертень? — здивувався Квінт.

Маріс гірко кивнула головою.

— Квінте, мій батько породив темнолесника, — прошепотіла вона.

Квінт дивився на неї — очі широко розплющені, рот роззявлений.

— Не розумію, — зізнався він нарешті. — Темнолесника? Але ж вони водяться лише в міфах та казках. Насправді ніяких темнолесників не буває.

Маріс проковтнула давкий клубок.

— Один уже є, — сумно ствердила вона.

Через силу спинаючись на рівні ноги, Квінт пригадав руку, яка п’ялася до його грудей. Зиркнув на них — і ахнув. Великої печатки не було. Хлопець повернувся до Маріс.

— Воно забрало печатку твого батька, печатку Найвищої канцелярії, — простогнав Квінт. — Що я тепер йому скажу? Ох, і бовдур же я! Воно мене дурило, а я повірив… — Він нервово закусив спідню губу, згадавши те все, що тварючка намолола про Лініуса. — Маріс, — глухо сказав хлопець, — темнолесник ненавидить твого батька.

— Мій батько! — скрикнула Маріс. — Треба негайно вернутися до нього і попередити, що темнолесник вирвався на волю! — Вона гірко похитала головою. — Він так намагався не дати йому втекти! О, Квінте, краще б ми нікуди не втручалися. Це все через нас. Тепер його життя в небезпеці!

— Аби ж то знаття! — вигукнув Квінт. — Ми ж бо хотіли допомогти.

Маріс журно похитала головою, підвелася і квапливо рушила до дверей.

— Ходімо! — гукнула вона. — Нам треба повернутися чимхутчій!

— А як же Чіпус? — запитав Квінт. — І блискун?

— Любий безстрашний Чіпус, — промовила Маріс. — Він став до бою з блискуном, аби я втекла і відшукала тебе. Гріх кидати його. Мерщій до нього, Квінте!

Маріс покинула лабораторію перша, за нею війнувся Квінт. Він був більший за дівчину і, пірнаючи в щілину, зачепив двері. Не встиг він вискочити, як розітнувся раптовий хрускіт — то в щілині трісла труба, що заклинила двері.

— Рура! — закричав Квінт.

Маріс крутнулася на підборах, ухопила Квінта за простягнену руку і шарпнула на себе. Не втримавши рівноваги, вона поточилася назад і обоє повалилися на землю. Двері Старожитньої лабораторії з ляском зачинилися за ними.

— Замкнулися навіки, — прошепотіла Маріс.

— На лихо, запізно, — похмуро кинув Квінт. Він підвівся сам і допоміг підвестися Маріс. — Тікаймо звідси.

Вони знову пропихалися між кам’яним завалом та стіною, а потім — до іншого кінця тунелю. Діставшися розтоки, де тунель утворював чотири відгалуження, Маріс здивовано роззирнулася.

— Чіпус був тут, — оголосила дівчина. — А блискун з’явився звідтам. Я чула, як вони стялися…

— Шукаймо далі, — вирішив Квінт. — Можливо, Чіпусові пощастило втекти.

Вони скрадалися навшпиньки похмурим тунелем. Маріс із ліхтарем, високо піднесеним у тремкій руці, попереду. Зненацька мерехтливе світло вихопило з пітьми дрібну постать з розкинутими кощавими руками, простерту долі просто них.

— Чіпус? — здавлено зойкнув Квінт.

Вони сторожко наблизилися. Тіло розпласталося ниць. Маріс побачила знайоме «паперове» вбрання, затиснуту в сухій, як у скелета, руці дерев’яну патерицю з галкою.

— О, Чіпусе! — заголосила дівчина.

Квінт схилився над мерцем.

— Упізнаю це місце, — проголосив він. — Ми біля входу в тунель, який веде до лігва блискунців.

Маріс розгублено закліпала очима. Де він тут бачить якісь ходи?

— Мабуть, камінням завалило, — припустив Квінт. — Ну, звісно ж, поглянь, — він показав на різьблений цурпалок, що стримів зі скельної тріщини. — То кінець Чіпусової патериці. Певне, він зламав її, коли підважував оту здоровенну кам’яну брилу.

І тут із-під бганок бахматої киреї почулося хрипливе зітхання. Квінт подався вперед і спробував повернути голову старого бібліотекаря обличчям до себе. Та щойно він до неї діткнувся, як тіло вченого звів раптовий корч, і воно перевернулося. Голова його затряслася, руки й ноги зашарпались, а спина затіпалась, важко б’ючись об землю. Квінт скрикнув і відсахнувся. Чіпус підвів повіки і, здавалося, був здивований.

Квінт заціпенів, а Маріс нажахано зойкнула — перед ними було зовсім не те обличчя, яке вони досі знали. Запалі щоки, висхлі щелепні м’язи, шкіра щільно облягає кістки! Губи — колись повні й виразні — обернулися на дві сухі вузенькі смужечки, такі зморщені й постягувані, що оголювалися зжовклі зуби, вишкірені у зловорожій гримасі. Та найбільше вражали Чіпусові очі. Кремово-білі, без жодного натяку на зіниці чи рогівку, вони сліпо зирили на Маріс та Квінта, аж їм мороз ішов поза спиною.

— Блискун-самітник. Криваво-червона потвора… — пробуркотів Чіпус здушеним тріскучим голосом, витискаючи з себе кожне слово. — Треба спинити потвору. Треба вибавити Лініусову доньку…

Сльози забриніли в очах Маріс.

— Ви вже мене вибавили, — схлипнула вона. — Постарайтеся більше не говорити.

Та Чіпус пустив її слова повз вуха.

— На мене… — прохрипів він. — Такий жах, такий жах… Чіпкі мацаки… — Його правиця сіпнулася. — Я мусив битися… Хіна. Треба хіни… Де вона? Де вона поділася? Де хіна?

Раптом Чіпусова спина вигнулася дугою, наче крізь його тіло пропустили електричний струм. Його пальці скарлючилися, чуб на голові настовбурчився. Ще мить — і по всьому. Чіпус обм’як усім тілом, висолопив язика, захарчав і завмер.

— Ні! — не своїм голосом закричала Маріс. — О, Чіпусе! Чіпусе! Прости мене. То я у всьому винна…

Квінт міцно обійняв Маріс за плече.

— Я винен теж, — зауважив він. — Чіпус загинув, боронячи нас обох, — Квінт схилився над тілом і закрив повіки старому бібліотекареві. — Останнє його добре діло — ув’язнення блискуна в його жахливому лігві. Нехай він його і не вбив, та може пишатися тим, що навіки відгородив від нас.

— Звичайно, — схлипнула Маріс. — О, він був такий відданий. І такий хоробрий… — Вона повернулася до Квінта, на її обличчі малювалися біль та жаль. — Але ми випустили на волю темнолесника! Як нам тепер бути, Квінте?

— Треба повідомити професора, — відповів Квінт. — Він скаже, що почати.

Маріс скрушно похитала головою. Її батько хорує, навіть ходити не може. Коли вона його залишила, він швидко заснув на своєму ложі. Він видавався таким змарнілим, таким виснаженим! Невже він справді знав би, що почати? Уперше на віку Маріс сумнівалась у своєму батькові, Найвищому Академіку Санктафракса. Як він міг опертися темнолесникові? Проте їй не випадало показувати Квінтові свій страх, вона мала бути сильною.

— Так, Квінте, — хоробро відповіла Маріс. — Він скаже, що почати.