Темнолесникове прокляття

Розділ вісімнадцятий Темнолесникове прокляття

Надвечірнє сонце хилилося до обрію. Воно лінькувато освітлювало летюче місто Санктафракс, золотячи його величні, розкішні будівлі та кидаючи довгі тіні на пішохідні доріжки і проспекти. У повітрі панував цілковитий спокій. Проте небознавці всіх великих міських шкіл та коледжів, хоч би хто вони були — мрякощупи, дощознавці, хмарогляди чи вітролови — як один, сходилися у висновках, зроблених за показами їхніх приладів. То було затишшя перед бурею. Про це свідчили усі шкали, усі поділки всіх без винятку вимірювальних приладів.

На самісінькому вершечку Піднебесної обсерваторії Професор Світлознавства відірвав очі від шкали.

— Ми закінчили Інаугураційну церемонію саме вчасно, — оголосив він. — Менше як за годину Велика буря досягне Санктафракса.

Його колега Професор Темрявознавства поважно кивнув головою.

— Якщо Небо буде ласкаве, Гарлініус Гернікс зуміє наздогнати бурю і повернутися до Санктафракса з її виплодом — безцінним бурефраксом.

— Якщо Небо буде ласкаве, — луною озвався Професор Світлознавства. Він повернувся і визирнув у вікно. З цього найвищого пункту Санктафракса професорові було видно все летюче місто — Школу Світлознавства і Темрявознавства, Ратушу, Головний віадук, Східну та Західну пристані… — Санктафракс! — видихнув він, і голос його святобливо затремтів. — Найпрекрасніше місто в світі.

До нього підійшов Професор Темрявознавства і обидва задивилися у вікно.

— Воно справді величне, — погодився він, після чого тихенько додав: — Але місто потребує гідного врядування.

— Свята правда, — підтвердив Професор Темрявознавства, і обидва перевели свої погляди на Палац тіней.

З усієї стародавньої будівлі, зануреної в тінь позаду помпезного Коледжу Хмар, навіть із такого вигідного пункту, як обсерваторна вежа, було видно тільки верхівку найвищої палацової башточки.

— Мене непокоїть наш давній друг Лініус, — сказав Професор Темрявознавства. — Останнім часом він виглядав просто жахливо.

— Щораз, як я його бачив, він виглядав усе гірше й гірше, — додав Професор Світлознавства і похитав головою. — Санктафракс заслуговує на краще ставлення з боку свого Найвищого Академіка.

Ув опочивальні Лініуса Паллітакса, найвищого Академіка Санктафракса, панувала пітьма. Ніч до покоїв Палацу тіней зазирала рано.

Сам Лініус, скручений калачиком під укривалами, невдовзі заснув. Обличчя його виглядало сумирним, дихав він тихо, ледь сопучи. Лініус нічого не чув, коли в обідню пору до нього зазирнула Вельма: як там ведеться недужому? Не потривожив його спокою і Щип, досі занепокоєний душевним станом свого пана. На заході сонця веретенник навідався до покою, щоб позачиняти віконниці й засвітити свічки біля ложа. І навіть тепер, коли дверна клямка повернулася і двері з рипом відчинилися втретє, це не урвало Лініусового важкого сну без сновидінь.

Прибулець безшелесно перетнув покій і схилився над сонним професором.

— Прокидайтесь, — прошепотів гість, і, не дочекавшись відповіді, взяв Лініуса за плече і легенько потермосив. — Професоре, — вів далі він. — Я вже прийшов.

На мить Лініусові повіки затремтіли, відтак рвійно розплющилися.

— Квінте, — промовив він голосом, млявим від снодійного, яке дав йому Чіпус. — Ти живий.

— Я мчав сюди щодуху, — похвалився Квінт.

— І дяка Небові, Квінте, що ти живий, — провадив Лініус. Він обвів поглядом покій, і його брови занепокоєно зсунулися. — А де… а де ж Маріс? І Чіпус? Ти їх не знайшов?

Квінтові затремтіли ніздрі. Він облизнув смажні губи.

— Маріс і Чіпус? — перепитав він. — О, так, вони знайшли мене вмент.

Лініус сів у ліжку.

— Як? І Маріс ходила теж? А де ж вони? — запитав він різким, стривоженим голосом. — З ними все гаразд? Скажи мені, Квінте, будь ласка.

— Не знаю, як вам пояснити, — почав Квінт, зиркаючи на двері. — Маріс привела мене до тями. Чіпус оглянув мої рани. Ми покинули лабораторію, а тоді… — Хлопець замовк, і в мерехтливому світлі свічок Лініус побачив його вираз. — А тоді сталося щось жахливе, — докінчив він.

— Розказуй! — ледь витиснув із себе Лініус.

Квінт відвернувся. Майнув його язик, куштуючи на смак повітря.

— Тут ніхто нічого не вдіяв би… — Він затнувся. — Усе сталося так швидко.

— Що? — запитав Лініус, чиє серце шалено закалатало. Він підвівся на руках і сповз із ліжка. — Ти мусиш мені розповісти. — Непевною ходою, долаючи біль у руках і ногах, академік підійшов до хлопця. — Квінте, будь ласка, — благав він. — То я у всьому винен, знаю. Чому Маріс теж пішла? Чому я не подужав перебороти сон і спинити її? Який з мене батько?… — Він важко опустився на ліжко, його обличчя жалісно скривилося. — Не кажи мені, що її попав криваво-червоний блискун.

Квінт обернувся з усміхом.

— Він з’явився нізвідки, — зронив він тихо.

— Ні! — закричав Лініус. — О, Маріс! Маріс! — він підступив до Квінта ближче, заточуючись від кволості. — Що з нею сталося? Скажи мені!

— Тварюка схопила її, — почулася відповідь.

Лініус здригнувся з жаху.

— За горлянку.

Лініус обійняв себе за плечі, судомно вп’явшись у них пальцями. Перед очима все плавало, серце як не вискакувало з грудей.

— Її обличчя зчервоніло. Очі витріщилися…

— Ні! Ні! — розпачливо зойкнув Лініус.

У повітрі знову майнув сласний Квінтів язик. Лініус підвів очі й зустрівся з поглядом свого учня. На Квінтовому обличчі читалася погано приховувана зневага. Мозок Лініусові прошив жахливий здогад.

— Квінте! — скрикнув він, — чи це справді ти?

Квінт спохмурнів.

— Та як ви можете сумніватися? — обурився він. — Звісно, я, а то хто ж! — Хлопець лукаво всміхнувся і відгорнув каптура. — Погляньте, — показав він підборіддям на Велику печатку Найвищої канцелярії, що красувалася на його грудях.

— Моя печатка! — полегшено вигукнув Лініус. Це таки Квінт. Він почухав потилицю і запитав: — А Маріс?

— Саме це я й намагаюся вам розтлумачити, — відповів Квінт. Він похитав головою. — Маріс було непереливки. Я боявся, що їй уже кінець. Але я не здавався. Я… я знову став до бою і таки відбив її у потвори — у того криваво-червоного блискуна. Я відтяг її чимдалі.

Лініус полегшено зітхнув.

— Але він повернувся, — не вгавав Квінт. — Ще більший і ще потворніший, ніж перше. — Голос його погучнішав. — Він весь кипів скаженою люттю, і я нічим не міг запобігти його новому нападові!

— Ні! — заячав Лініус. — Скажи, що це неправда.

— Я б залюбки, професоре, та ба! — зітхнув Квінт. Він помовчав, а тоді вів далі тихим тремтячим голосом. — Вона впала долу. За мить чудовисько як стій опинилося на ній. Я був безсилий щось зробити…

— А що ж Чіпус?

— Чіпус? — перепитав Квінт і сплюнув на підлогу. — Не нагадуйте мені про цього… про цього лісового слимака!

— Чому? — затремтів із жаху Лініус.

— Цей страхопуд намастив салом п’яти і драпонув, — пояснив Квінт. — Ось чому. Зроду ще не бачив, щоб хтось бігав так прудко!

У Лініуса затремтіли ноги, і щоб не впасти, він ухопився за ліжковий стовпець. Він заговорив зі слізьми на очах.

— Будь ласка, Квінте. Скажи мені, що сталося з моєю дочкою, — прошепотів він, із жахом чекаючи на відповідь свого учня.

Квінт похилив голову.

— Вона була безнадійна, — сказав хлопець.

Лініус отерп.

— Ти хочеш сказати?…

— Та навіть у ці останні хвилини вона не забувала про вас, професоре, — стиха мовив Квінт.

— Не… не забувала? — перепитав Лініус хрипким від хвилювання голосом.

— «О, тату, який жаль, що ти зараз не зі мною!» — то були її останні слова, професоре. — І бачачи, як Лініус затрусився з жаху, Квінт додав. — «Але в тебе ніколи не знаходилося часу для єдиної своєї доньки…» — Він помовчав. — Від того всього краялося серце, повірте мені, професоре, таке горе, така чорна біда…

— Годі, Квінте! — заблагав Лініус. Він відвернувся і заплющив очі. — Несила більше слухати.

— Але їй хотілося, щоб ви знали її останні слова, — напосідав Квінт. Він ступив крок уперед. У світлі свічок блиснув, лижучи повітря, його язик. — Ще й тепер я чую її голос… «Він покинув мене! Він стидався мене!..»

Лініус затулив долонями вуха.

— Годі! — простогнав він.

Та Квінт і гадки не мав спинятись.

— «Тату!» — кричала вона. — «ТАТУ!»

— Ні слова більше, благаю тебе! — закричав Лініус. — Зглянься наді мною…

— Ба ні, це ще не все, — урвав Квінт, крешучи з очей блискавиці. — Йдеться про останні її слова, коли душа вже відлітала з тіла.

Професора пройняло морозом.

— Ос… останні слова? — перепитав він. — Що ж вона сказала?

Квінт обернувся, на його вустах заграла посмішка.

— А ви певні, що справді хочете їх знати?

— Так… так, — завагався Лініус. — Скажи мені.

Квінт знову ступив крок уперед. Посмішка щезла.

— «Тату, я тебе проклинаю!», — желіпнув він.

Лініус захапав ротом повітря і поточився назад, відчайдушно махаючи руками, щоб не втратити рівноваги.

— Ні, — запхикав він, — ні…

Він з усього маху бахнув рукою по нічному столику. Світник заходив ходором, відтак похилився і безгучно впав на ліжко. Дві свічки погасли відразу ж. Третя зашипіла, але горіти не перестала.

Лініус затулив обличчя руками.

— То все я, — ридав він, здригаючись усім тілом. — Моя люба Маріс!

За його спиною від жаристої подушки вилася вгору тонка цівочка чорного диму.

— Я тебе проклинаю! — репетував Квінт. — Я тебе проклинаю! — І закинувши назад голову, він зайшовся хрипким, лиховісним сміхом.

У Лініуса одвисла щелепа. Він звів очі.

— Квінт? — сторопів професор. — Ба! Ніякий ти не Квінт. Ти… ти…

Знайомі риси його учня мінялися на очах. Його очі зжовкли і глибоко позападали, спина вигнулася, шия зникла під космами густої шерсті, а на чолі з’явилася пара ґудзуватих кручених рогів.

— Не впізнаєте мене, професоре? — запитала тварюка. — Я ваше творіння! Ви оплакуєте свою любу Маріс, — глузливо провадила вона, — але жодного жалю не маєте до мене, а саму тільки зненависть… — Темнолесник підніс лускату руку. — Це ваша робота, — просичав він лиховісно. Бестія торкнулася кігтем своєї пошрамованої, вкритої струпами мармизи. — А це… Досить мені було з’ясувати свою правдиву форму, як ви, Лініусе, назавжди спотворили мене. Ви хотіли спалити мене, своє власне творіння! — зіпонув він. — Тепер ваша черга горіти!

До темнолесникового крику, відбитого високою світличною стелею, раптом долучилися потріскування та сик, і жаристу подушку охопили вогненні омахи. Лініус обкрутився на п’ятах і побачив рожевих та фіялкових вогняних гадюк, які швидко розповзалися врізнобіч: до важких ковдр, до стебнованого укривала, до оксамитового балдахіна — аж поки все ліжко з чотирма стовпцями охопило полум’я і світлицю став заповнювати тучний ядучий дим.

— Тож гори, Лініусе! Гори! — закричав темнолесник, здіймаючись у повітря.

Професор схопив з підлоги килимка і заходився відчайдушно гасити вогонь. Та його жалюгідні потуги тільки роздмухали полум’я, від якого, пузирячись, займалася підлога та настінні гобелени. Дим виїдав йому очі, набивався в рота, легені.

— Я з… задихаюся, — простогнав Лініус, падаючи навколішки.

— Ви мене спородили, — репетував темнолесник. — А тоді покинули конати. Тепер це вам воздасться сторицею. — І знову світлиця залящала від його жахливого гиготіння. — Згинь же, Лініусе, жалюгідний невдахо! — заревів темнолесник. — ЗГИНЬ!

Підійнявшись нарешті з кам’яних щільників назад у Велику бібліотеку, Квінт і Маріс ледве трималися на ногах, але ніхто з них і гадки не мав про відпочинок — бодай хвилевий. Вони мерщій помчали до Палацу тіней. Після задушливих підземних тунелів прохолодне нічне повітря міських вулиць освіжало та бадьорило, і на бігу вони жадібно вдихали його на всі груди.

Раптом Маріс зморщила носа.

— Що це? — запитала вона.

— Що саме? — пропихтів Квінт.

— Якийсь запах, — пояснила Маріс, сповільнюючи швидкість.

Квінт зупинився поруч неї і втяг носом повітря.

— Дим, — сказав він. — Певно, щось горить.

— Авжеж, поглянь, — Маріс показала перед собою, де нічне небо було забарвлене в жовтожар. — Щось горить. Якась велика будівля.

У Маріс ворухнулося лихе передчуття. Іззаду почулися поквапливі кроки. Троє молодших підручних, підібравши до пояса поли мантій, гналися до них.

— Що там таке? — гукнула їм Маріс.

— Пожежа! — озвався захеканий підручний. — Палац тіней в огні!

Маріс уся отерпла. Пожежа? У палаці?

— Тату! — закричала дівчина і пустилася бігти. Звернувши за ріг Центрального проспекту, вона уздріла перед себе широченні пелени мерехтливого жовтого полум’я, яке лизало нічний морок за Коледжем Хмар. Квінт наздогнав дівчину.

— Навряд чи це нещасливий випадок, — похмуро процідив він.

Звідусіль до палаючої будівлі стікалися вчені й учні, служки й охорона. Маріс із Квінтом пристали до чимраз численнішого натовпу. Та що ближче вони підходили до палацу, то повільніше посувалася гурма. А коли досягли вузеньких доріжок та аркових переходів між спорудами навколо стародавнього палацу, вона вже ледве рухалася. Маріс і Квінтові довелося торувати собі шлях поміж ґав, які з роззявленими ротами спостерігали за пожежею.

На майданчику з водограєм, під мармуровими сходами, голці ніде було впасти — така тьма санктафраксців стояла там пліч-о-пліч, вражено глупіючи на жахну картину пожежі.

Сквар стояв пекельний. Палац жахтів, немов плавильна піч — ревучи, обпікаючи, барвлячи обличчя в багряний колір та зрошуючи їх блискучим потом.

Ніхто з тих, хто стояв, споглядаючи вогонь, ще не бачив Палацу тіней у такому яскравому сяйві. Минули вже сторіччя, відколи він зник за новішими, вищими спорудами, які огорнули його вічною сутінню. Сьогодні, уперше за стільки років, він повернув собі колишнє своє ім’я — Палац світла. Кожна деталь величної будови недвижно малювалася проти розбурханого жаркого полум’я: кожна ребриста опора, кожна колонада, вежа, статуя, кожен кутий з металу балкон та кожна прикрашена різьбою перемичка.

На жаль, то востаннє палац висявав, немов величезний маяк-дороговказ. Внутрішній вогонь з ревом поглинав прадавні дерев’яні балки, і вже починали просідати західні стіна та вежа.

— Моя домівка, — хрипко прошепотіла Маріс. — Вельма, Мізинчик… — Вона звела очі на батькову опочивальню, де з вікна шугали великі зазублені вогненні омахи. — Тато, — промурмотіла вона.

Заціпенілий від страху, Квінт нічого не чув. Усю його істоту заполонили стражденні крики, нараз ожилі в пам’яті — крики його матері та братів, які багато років тому стали жертвами ненаситного вогню.

Маріс повернулася до найближчих до неї ґав.

— Чи знає хто-небудь, що сталося з Лініусом Паллітаксом? — лячно запитала вона. — Чи бачив хто мого батька, Найвищого Академіка?

— Ні, — відповіло кілька роззяв, не відриваючи очей від вогняної вистави, що розгорталась перед ними. — Його не видно. Ні слуху, ні духу. — Ніхто не мав ані найменшого уявлення про те, де міг бути Лініус Паллітакс, Найвищий Академік.

— Що робити? — заголосила Маріс. — О, Квінте, я…

І тут іззаду почувся пронизливий крик. Він змусив Маріс умовкнути на півслові й вирвав Квінта з полону його жахливих спогадів.

— ОН ВІН!

Обоє разом обернулись і побачили дрібногобліна у вбранні кошикотяга: той підскакував на місці й показував у далекий кінець Високого парапету, якраз під охопленою полум’ям Східною вежею. Усі як один повернули голови назад — куди показувала простягнена рука.

Там, високо над землею, вся огорнута клубами диму, бовваніла проти полум’я знайома кожному постать Найвищого Академіка. Залунали крики тих, хто пізнав Лініуса Паллітакса.

— Це він! Ондечки! ВЛАСНОЮ ПЕРСОНОЮ!

Було ясно як день, що Лініусові, який хилитаючись стояв на самім краю парапету, загрожує смертельна небезпека. Він шалено, розпачливо махав руками до натовпу внизу. Потім його нога послизнулась, і всім, хто за ним спостерігав, здалося, ніби він от-от зірветься і розіб’ється на смерть об бруківку на долині. Увесь натовп як один ахнув, і площа відлунила цей гучний вигук жаху, а ще за мить — гул полегкості, коли Лініусові пощастило втримати рівновагу.

— Він був на волосинку від смерті, — промурмотів хтось поряд.

— Цього разу йому справді пофортунило, — озвався другий, — але боюся, щастя от-от його зрадить.

Маріс повернулася до них.

— Тоді хтось має врятувати його, поки не пізно, — сказала вона.

Обидва розмовники знизали плечима і відвернулися — решта продовжували балачку.

— Що має бути — того не минути!

— Щоб мене кров гаряча залляла, йому не викрутитися з цієї халепи!

— Згадаєте моє слово, ще не настане ніч, як нам доведеться шукати нового Найвищого Академіка!

Маріс рвучко повернулася до натовпу, її очі палали гнівом.

— Треба його врятувати! — закричала вона.

— Може, скажете, як, панночко? — озвався чийсь ущипливий голос. — Гоблінівській гвардії — і тій нині його не врятувати!

Квінт, працюючи ліктями, протиснувся вперед, обкрутився на місці й обвів очима юрбу.

— Ганьба на ваші голови! — закричав хлопець. — Професор вартий тисячі таких, як ви! Можете собі стовбичити і спостерігати, як гине Найвищий Академік нашого великого міста, але від мене цього не діждетесь!

Він широко ступнув уперед, але ту ж мить відчув, як хтось ухопив його за руку.

— Квінте! — озвався чийсь голос.

Хлопець повернувся кругом і побачив Маріс. Ув очах у неї стояли сльози.

— О, Квінте, — повторила дівчина, — чи ти нічого не забув?

Квінт замулявся. Його чорні з синявим полиском очі запитально розширились.

— Але ж це вогонь, Квінте, — обливаючися слізьми, заквилила Маріс. — Ти ж бо знаєш не гірше за мене, якого жаху наганяє на тебе вогонь. У тебе нема шансів. Ні, якщо ніхто з оцих героїв-науковців не врятує батька, тоді доведеться зробити це самій! — Вона зневажливо зирнула через плече на фізіономії роззяв і сягнистою ходою рушила до входу в палац.

Квінт схопив дівчину за лікоть.

— Я син небесного пірата, — проголосив він. — І в умінні лазити тут зі мною не зрівняється ніхто!

— Але ж вогонь, Квінте! — не здавалася Маріс. — Як же бути з вогнем?

Квінт проковтнув глевтяка у горлі.

— То вже мій клопіт. Без мене твоєму батькові ніяк не обійтися.

Він рвучко повернувся кругом і, перестрибуючи відразу кілька сходинок, помчав до головного входу.

— І мені теж, — прошепотіла Маріс йому вслід.

Подолавши сходи, Квінт, замість бігти до дверей, подерся вгору по жолобчастій колоні праворуч від нього. Він спинався усе вище й вище. Натовп унизу загомонів. Колона увінчувалася рельєфною капітеллю — просто під одним із балконів третього поверху. Впершись у неї ногами, Квінт сягнув угору. Торкнувшись долонями різьблених поручнів над головою, він міцно вчепився в них і підтягся, відриваючись від капітелі.

— Браво! — пролунав чийсь голос.

— А тепер угору на балкон! — порадив хтось.

— Дурниці! — закричав другий голос. — Зависоко! Краще ринвою до Головної вежі!

Одначе Квінт міркував по-своєму. Не вагаючись ні секунди, він забрався на балкон, обминув вогонь, що гуготів з розбитого вікна, і видерся на поблизьку балюстраду. За мить увесь майдан охнув, коли юний учень, кинувши виклик силі тяжіння, скочив на сусідній балкон.

Маріс аж рота роззявила з подиву і змахнула віями сльозу. То дарма, що Квінт боявся вогню: життя на кораблі небесних піратів виробило у ньому неабияку спритність і начисто позбавило страху висоти.

Ось він перестрибнув удруге, долаючи розверсту під ним порожнечу, на інший балкон. Перестрибнув утретє. І — наостанок — учетверте.

— Що-бо він робить? — чудувався натовп. — Чому він не лізе просто вгору?

Усе стало ясно за мить, коли Квінт дістався балкона, найближчого до палацового рогу. Схожий на решту балконів, він, проте, мав одну особливість. Флагшток! Ні, Квінта цікавили не сигнальні прапорці, розмаяні на дедалі свіжішому вітрі, — його більше вабила підіймальна линва. Не мавши при собі піратського абордажного гака, він мусив крутити мозком. Можливо, якщо зладити доброго зашморга і знайти, на що його накинути, йому пощастить зіп’ястися на палацовий дах.

Знявши линву з коловорота, Квінт згорнув її у звій, перекинув його через плече і продовжував своє сходження. Підскочивши, він ухопився руками за край Долішнього парапету і видряпався на нього. Далі, спираючись на перекособочений громовідвід, подерся надвіконною аркадою, а звідти вгору, на широкий цоколь, що виставав з алькова у формі мушлі.

— Він уже майже виліз, — почувся схвильований вигук із натовпу.

— Найважче у нього ще попереду, — застеріг другий голос.

— Що він у біса робить? — запитав третій, коли Квінт несподівано шарпнувся вперед і метнув один кінець линви високо вгору.

— Повилазило, абощо? — почулася роздратована відповідь. — Він хоче заарканити одну з парапетних урн. Щоб потім дістатися нагору.

Маріс із жахом дивилась, як линва шугала над парапетною стіною. Удруге, втретє, вчетверте перелітала вона через неї, але щоразу верталася назад.

«Давай, давай! — підганяла вона його подумки. — Ти зможеш!»

П’ятий кидок… Шостий… Линва знову розминається з ціллю. І тільки з сьомої спроби грушеватий зашморг так легко ліг на скульптурну дахову урну, що могло видатися, ніби досі він просто «валяв дурня».

Натовп затамував подих. Маріс подумки читала молитву. А за мить усі як один ахнули — Квінт відштовхнувся від цоколя і загойдався там, високо вгорі, у димному повітрі, маючи киреєю на поривчастому вітрі. Усі, хто стояв унизу, не встигли й оком змигнути, як Квінт обережно, вершок за вершком, почав просуватися догори.

Гурма бачила, як професор, — він височів акурат над хлопцем, — замахав руками ще відчайдушніше. Полум’я дедалі ближчало. Відвага молодого учня не викликала жодних сумнівів, та коли йому забракне моторності, як він, так і його навчитель, напевняка загинуть!

Маріс замружилася. Ні, краще не дивитись! Та за мить розлягся радісний гамір, вона розплющила очі й побачила, як Квінт перемахнув через балюстраду.

— Хвала Небові, — вдячно пробуркотіла Маріс. Юнка напружено вдивлялася крізь дим. — А де ж мій батько?

Вона обнишпорила очима весь Горішній парапет, але за Лініусом і слід загув. Мабуть, відступив назад, чимдалі від краю, і зник з очей.

Ту ж мить пролунав тріск, щось грюкнуло, і здоровенний трикутний шмат палахкотючого дерева і відколотого мурування відпав від горішньої частини палацу. Щойно він гримнув на землю, як із виламу бухнуло сліпуче полум’я зі струменем густого чорного диму і заслало парапет.

Кілька секунд Маріс сліпо дивилася вгору. А коли дим розвіявся, розшаліле серце завмерло. Квінт пропав також.

— Усе гаразд, професоре, — лагідно озвався Квінт. — Але часу в нас обмаль. Підійдіть-но сюди, я обв’яжу вас линвою за пояс. Ми вмент… — Він замовк. — Професоре? — гукнув він. — Професоре, назад!

Не кажучи ні слова, Лініус став звертати за вежу. Квінт ковтнув давкий клубок у горлі. Жар від вогню був нестерпний — він обпалював обличчя і водночас проймав холодом до кісток. Напруга, відчута під час сходження на верх великого палацу, здавалася абищицею проти жаху, який огорнув хлопця тепер.

Квінт зирнув із-за балюстради на землю. Далеко внизу йому видно було Маріс: дівчина не зводила з нього очей. Ні, він її не підведе. Тільки не тепер.

— Професоре! — гукнув хлопець. — Заждіть!

Ту ж мить пролунав оглушливий вибух. Квінт пригнувся, ухиляючись від вогненних уламків. Повітря сповнилося густим їдким димом. Сльозилися очі, дерло у горлі. Він хитаючись поплентався до вежі.

— Професоре! — прохрипів він. — Професоре, будь ласка, заждіть!

Коли дим розійшовся, Квінт побачив Лініуса. Той стояв, спершись об стіну вежі, нечулий до всього круг себе.

— Професоре, ви повинні слухатись мене, — сказав Квінт, утираючи з очей пекучі сльози. — Треба негайно звідси забиратися.

Але вимогливий хлопців голос залишив Лініуса байдужим.

— Уже? — кинув Академік. — Але ж ти щойно піднявся. Хлопче мій, сядь і бодай одведи дух.

— Зрозумійте, — наполягав Квінт, — палац може завалитися першої-ліпшої хвилини.

Професор похитав головою.

— Ну ж бо, Квінте, — підохочував він. — Дай спочити своїм ногам і погрійся біля багаття цього холодного вечора. — Він сягнув до полум’я і театрально затер долоні. — Ба! Але ж цей вогонь! Я чую страх, Квінте. Полум’я сповнює тебе жахом, чи не так?

Квінт здригнувся усім тілом і відвернувся. Мелькнув професорів язик, жадібно лижучи повітря.

Бідолашний Лініус, розпачливо подумав Квінт. Після стількох тяжких переживань ця пожежа, либонь, остаточно довела його до краю. Відчуваючи, як у грудях шалено калатає серце, він обернувся, аби заспокоїти свого навчителя.

— Вас наче підмінили, професоре. Але все буде гаразд. Я обіцяю…

Проте коли їхні очі зустрілися, хлопця так вразив професорів вираз, його пронизливий, мало не кровожерний погляд, — аж йому сперло дух. Щелепа Квінтові одвисла: він побачив, як професорів язик лизнув повітря.

Примітив він і ще дещо. У мерехтливому світлі яскраво зблисла Велика печатка Найвищої санктафракської канцелярії!

— Ні! — задихнувся Квінт. — Не може цього бути.

Унизу, на майданчику, перед палахким Палацом тіней, атмосфера одмінилася. Відколи Найвищого Академіка та його учня бачили востаннє, здавалося, минула ціла вічність, і що більше вогнистих уламків падало згори на землю, то менша ставала надія на їхнє щасливе повернення.

Тривогу посилювало й те, що пориви вітру відносили палаючі шматки будівельних матеріалів до сусідніх будинків, ба, навіть до ще дальших.

Уже поповзли чутки, ніби почали займатися Школа Світлознавства і Темрявознавства та Вежа Дощознавців — ще одна пожежа спалахнула на даху Ратуші. Жоден небознавець надто не шкодував за Палацом тіней, згори донизу охопленим полум’ям, натомість думка, що небезпека може загрожувати їхнім власним коледжам та академіям, посіяла паніку в їхніх лавах.

Група дощознавців — учнів та підручних — зі сполотнілими обличчями, лопочучи мантіями, поспішилася назад до Коледжу Дощознавства. Заступник декана Школи Світлознавства і Темрявознавства шастав туди-сюди, мов очманілий лісовий когут. Тим часом на затиллі майданчика тьма-тьмуща учнів-хмароглядів та добровольців усіх мастей, вишикувавшись довгим ланцюжком перед Коледжем Хмар, хапливо передавали з рук у руки відра з водою, які мандрували вгору по сходах, через усі двадцять прогонів, на самий дах, де ще один гурт помічників негайно виливав їх, гасячи чергову іскру, що заблукала з палаючої будівлі напроти, загрожуючи пожежею.

Вчені, служки та охоронці кидалися врозтіч із майданчика, полишаючи Палац тіней напризволяще, і повітря знову повнилося їхнім галасом.

— Нам ніколи цяцькатися з цією старою руїною!

— Треба захищати власні будинки!

— Нехай палац спопеліє. Туди йому й дорога!

Лише Маріс не зрушила з місця серед цієї веремії. Вона не зводила очей з Горішнього парапету.

— Борони їх Небо, — шепотіла вона сумно. — Хай вони вийдуть сухими з води.

Хоч як вона вдивлялася в димуче полум’я високо над своєю головою, їй не щастило викрити й сліду батька чи Квінта. Дівчину огорнув крижаний жах.

— О, Квінте, — мурмотіла вона. — Що ти наробив? Я…

Зненацька з горішнього сходового помістка палацу долетіли звуки якоїсь шамотні. Тривожні голоси. Клацання засувки. Скрегіт ключа в замку…

Розчахнулися двері, і з отвору виринула невеличка, круглява постать. Вона мала на собі пантофлі та фартух, на плечі сиділо дрібне звірятко з блакитним хутром.

— Вельма! — закричала Маріс, кидаючись по сходах до своєї старої няньки. — Мізинчик!

Вельма і Маріс упали одна одній в обійми і не розмикали рук, аж поки лемурчик-дереволаз і собі перейнявся їхнім настроєм — та й давай із голосним скрекотом гарцювати по їхніх плечах.

І тут до Маріс дійшло, що за спиною в неї хтось кричить. Ланцюжок носіїв відер щось уздрів. Вона відірвалася від няньки і озирнулася на дверний отвір. І побачила там Щипа: здоровенний, цибатий старий веретенник, хранитель Палацу тіней, задкував із димної зали, задкував для більшої певності, що не вдарить ноші, яку бережно ніс у передніх лапах. Уже надворі він повагом розвернувся.

— Ось він! — закричав хтось.

— Старий пляшконіг його врятував!

Маріс ледве вірила своїм очам.

— Тату! — зойкнула вона і майнула до нього.

Лініус повернув голову. Маріс здригнулася. Його шкіра взялася пухирями, чуб обсмалився. Його безживні очі некліпно дивилися кудись у простору.

Маріс повернулася до Щипа.

— Він одужає? — запитала дівчина.

— Я заберу його до колишніх його палат у Школі Мрякощупізму, — сухо відповів Щип. — Вельма перев’яже рани. І ми покладемо його в ліжко. А тоді нам залишиться тільки чекати. А як ти, юна панійко? З тобою все гаразд?

— Так… ні, — відповіла Маріс. І враз нахмурилася. — Де Квінт?

У веретенника затремтіли антени вусиків.

— Юний учень Найвищого Академіка? — запитав Щип. — Звідки мені знати?

— Невже ти його не бачив? — запитала дівчина. — Він був на даху з моїм батьком. Він…

— Я знайшов твого батька у його опочивальні, а не на даху, — відказав веретенник. — Він сидів, забившись у кут, а навколо шаленіло пекельне полум’я…

— Але ж цього не може бути, — пробуркотіла Маріс.

Веретенник повернув голову, озираючись на Палац тіней.

— О, колись це мало статися! — заволав він і пустив розпачливу трель. — Мені соромно за самого себе. Я мав бути пильнішим. Виказувати більшу турботу! — Він понурив голову. — А тепер усе пропало. Усе. Сторіччя традицій і вченості стерто з лиця землі… — Він клацнув клешнями. — Сьогодні.

Та Маріс не чула його. «Якщо мій батько ні на хвильку не покидав опочивальні, — чудувалася вона, — то кого ж я бачила на даху? Кого, важачи головою, рятував Квінт?»

Нараз її обличчя видовжилося: дівчину осяяв жахний здогад.

— Ти! — застогнав Квінт. — То це був ти! Цей увесь час!

На його очах професор обернувся на тварюку з огидною понівеченою шкірою та довгими, крученими кінчастими рогами. Вона ширяла перед ним у повітрі.

— Ви напрочуд проникливі, паничу Квінте, — зневажливо просичав темнолесник, беручись лускатою лапою за Велику печатку. — То вона зрадила мою невеличку таємницю, чи не так? Печатка канцелярії Найвищого Академіка! — Він закинув назад голову і зайшовся хрипким сміхом. — Тепер йому з неї пуття, як з бика молока.

Квінт роззирнувся. Тікати наче нікуди.

— Бачу, до тебе починає доходити, — провадив темнолесник, брязкаючи ланцюгом перед носом у Квінта. — Це брязкальце тепер йому до нічого, бо Лініус Паллітакс уже труп. Весь узявся хрусткою скоринкою — так спікся! — желіпнув він і закихкав іще голосніше. — Думав, рятуєш його, га? А він тим часом лежав унизу, в своїй опочивальні у вогняному кільці, й вогонь той дедалі ближчав, розгорявся, жаркішав.

— Ні… ні! — Квінт затремтів.

— Ти програв! — заревів темнолесник. Його очі спалахнули дикою радістю, коли він лизнув повітря своїм в’юнким язиком і прицмокнув порепаними губами. Бестія наблизилася до Квінта, і страх каменюкою став йому в горлі.

— Можеш собі уявити, як він мучився, — провадила потвора, і очі її звузились. — Овва! Бачу, ти уявляєш до найменших подробиць, — муркнув темнолесник. — Як лопається його шкіра, як займається чуб. Пекельний жар. Огидний сморід горілого м’яса. О, і Академіків репет, коли його пожирає полум’я — усе пронизливіший і пронизливіший…

— Годі! — заблагав Квінт. — Невже тобі ще цього мало?

Тварюка на хвильку завагалась. Відтак обернулась і вп’ялася у Квінта своїми жовтими сліпаками.

— Мало? — зіпонула вона. — Та я ще й не починав. Зажди лишень — побачиш.

Незважаючи на палючий жар, у Квінта дрижаки пішли поза спиною. Темнолесник упритул наблизив до нього свою шкарадну мармизу.

— Я посію колотнечу та безлад, — проголосив він. — Я буду спокушати. Дурити. Брехати. Вдамся до облуди й підступів. І живитимусь болем та розпукою, причинцем яких я стану. — Коли Квінта пройняв холодний дріж, темнолесник аж затремтів з утіхи й облизнув губи. — А також страхом, — додав він пошепки.

Квінт лячно відступив від нього і зараз же знов подався вперед, обпалений подихом усежерущого пекла.

— Той дурень Лініус, — торочив темнолесник, — не мав жодного уявлення, кого він вивільнив. Він викликав мене з порожнечі, а тоді серйозно повірив, що триматиме своє творіння в руках, що я буду йому вдячний і коритимусь йому. Який же марнославний і жалюгідний нікчема він був!

Тим часом з вогненної вежі загув униз палаючий брус. Пролетівши за кілька вершків од Квінта, він увігнався в кам’яні двері й вибухнув цілим снопом біло-жовтих іскор… Квінт розпачливо озирнувся. Як би його вернутися назад до линви… Але кудою бігти? Задля високого полум’я та сліпучого диму, що його поривчастий вітер гнав то в той, то в той бік, він стратив орієнтацію.

— Він викликав мене до життя, аби лиш ув’язнити в отій підземній лабораторії, — не вгавав темнолесник, — надто переляканий творінням своїх рук, аби зрозуміти, ким я можу стати, якщо мені дати волю. Але я живився його страхом, і мені сподобався його смак. Я зростав, учився, плекав таємні думки — і нарешті… — Він тріумфально скинув лапи догори і залопотів драною хламидою. — Ось я! — заревів монстр.

Квінт жахнувся. Якщо відступ неможливий, йому нічого не лишається, як перейти в наступ. Його рука міцно стисла колодку ножа. Темнолесник глибоко втяг у себе повітря, і його ніздрі затрепетали.

— На волі ще краще, ніж я міг собі уявити, — провадив темнолесник медоточивим голосом. — Я чую довкола себе таке замішання, такий страх, такий біль та розпач. Це додає мені снаги. Це зміцнює мене. Я стокрот помножу безмежні довколишні страждання! — Він глипнув згори на Квінта. — І це все я завдячую тобі! То ти визволив мене з моєї в’язниці. Ти випустив мене у світ, який нічого не підозрює.

— І я звільню його від тебе, — закричав Квінт.

Охоплений сліпим гнівом, він кинувся вперед і ну штрикати летючу бестію. Отже темнолесник ухилявся від леза і, відлітаючи на безпечну відстань, лишень глумливо шкірився.

— Де тобі мене знищити! — ревіло чудовисько, глушачи завивання вітру, і вибухало сміхом, від якого проймав циганський піт. — Допоки дужі кривдитимуть немічних, допоки страх у більшій пошані, ніж добрість, допоки зненависть, заздрощі та недовіра сіють розбрат між різними племенами Світокраю — доти я лишатимуся незнищенний!

Виголошуючи тираду, темнолесник наближався до Квінта. З останніми зухвалими словами він несподівано його хвицнув. Вибитий із Квінтової руки кинджал покотився по долівці й зник у димі та вогні. Серце товклося у його грудях мов навіжене. Темнолесник облизався.

— Страх безборонного куди солодший, ніж страх дужого, — муркнув він. — Та над усе солодкий, — провадив він чимраз брутальнішим і лиховіснішим голосом, — безперечно смак самого менту смерті.

Квінтові душа втекла в п’ятки… Ноги стали, наче ганчір’яні.

— І цей мент, — прогримів монстр, — настав!

Темнолесник шугнув униз, наближаючись до хлопця впритул і відтісняючи його назад, до чимраз ближчої вогняної стіни. Квінт шатнувся ліворуч. Ту ж мить перед ним виріс темнолесник, перетинаючи шлях до втечі. Почвара хижо вилупила зуби.

— Паняй назад! — загарчала вона. — У вогонь!

Квінт застогнав із жаху. Він уже чув, як вогненні омахи лижуть йому спину, обпікають шию, осмалюють чуб. У відчайдушному намаганні уникнути неминучого він відкотив комір і для захисту обгорнувся киреєю. Вона зашелестіла, мов сухий папір, коли полум’я торкнулося її країв.

Раптом його рука в одній з кишень натрапила на щось тверде. Він обмацав його пальцями. То був невеличкий шкіряний капшук, зав’язаний шворкою.

Ну звичайно ж! На ньому біла Чіпусова кирея, а не його власна. Чіпус кутав у неї Маріс, тамта загубила її у вузькому тунелі, а він, Квінт, накинув її на себе. Тож-бо капшук мав належати Чіпусові!

— О, Чіпусе, — лячно пробуркотів Квінт, пригадавши скарлючене тіло мертвого старого бібліотекаря, яке лежало в кам’яних щільниках. Коли на нього напав криваво-червоний блискун, він, мабуть, також сягнув до кишені по капшука, але його там не виявилося. — Пробач мені, — прошепотів хлопець.

У повітрі мелькнув темнолесників язик.

— Пора, Квінте! — проголосила тварюка, лиховісно блимаючи своїми жовтими баньками. — Тобі вже пора згинути у вогні!

Квінт відповів темнолесникові не менш лихим, ніж у нього, поглядом. Його рука відчайдушно термосила капшука. Пальці рвучко сіпнули шворку, і він відчув, як йому в долоню лоскітливо заструменіли якісь піщинки. Він міцно стис порошок у руці.

— Пора згинути! — вишкірився темнолесник.

— То згинь же! — луною озвався Квінт і, вихопивши руку з кишені, жбурнув дорогоцінну хіну в злобну мармизу бестії.

Темнолесник різко відкинув назад голову і заверещав ув агонії від лютого болю, щойно крихітні кристалики пороснули на його лапи, мармизу. Він шаленів, звивався у корчах. Золота Печатка канцелярії спала йому з лускатої шиї і брязнула додолу.

— Мої очі! Мої очі! — репетував монстр, обхопивши лапами голову.

Квінт ступнув уперед і погрозливо підніс другий, порожній, кулак.

— Я маю ще хіну, — гарикнув він на тварюку, що не переставала корчитись і стогнати. — Багато хіни. Повнісінькі відра хіни, по всьому Санктафраксу. І я скористаюся нею, присягаю! — Він посварився кулаком на темнолесника. — Ти тут у небезпеці — і вона все тобі загрожуватиме. Я полюватиму на тебе по всіх вулицях! Ось побачиш!

Темнолесник ширяв над хлопцем — налиті кров’ю очі, наполовину оплила твар. Він заскреготів зубами.

— Ти — жалюгідна пародія на учня! — загарчав він. — Мерзенний недомірку! Ти маєш нахабство погрожувати мені своїм триклятим вогняним пісочком? Він пече мене! О, як він мене пече!..

— Застерігаю тебе! — гримнув Квінт. — Чухрай звідси! Живо!

— О, я піду, — вищирився темнолесник. — Але затям мої слова, добре їх затям, Квінте. Ти женеш мене сьогодні, але настане день, коли я поквитаюся з тобою!

У небі над темнолесником сунуло, клубочачись і ревучи, багряно-чорне хмаровиння Великої бурі. Свінула блискавка. Ударив грім.

— Я проклинаю тебе, учню Квінте! — казився темнолесник. — Тебе самого і весь твій рід! Ти гадаєш, ніби твоя хіна захистить тебе, ніби тобі з нею нічого не загрожує, та я ще почую запах твого страху. Я проклинаю тебе навіки! Я знайду тебе і поквитаюся з тобою, як поквитаюся з хирляками всього світу!

Він шугнув вище і звів догори свої страшнючі пазуристі лапи.

— Я — темнолесник, і тепер на кожній днині твого життя лежатиме тавро прокляття. Прокляття від якого тобі ніде не сховатися. Твоє прокляття буде у твоєму знатті, що то ти, учень Квінт, випустив мене у білий світ!

Темнолесник вибухнув зневажливим реготом.

— Остерігайся мого прокляття, Квінте! — прохрипів він, злітаючи в нічне небо. — Остерігайся темнолесникового прокляття!

Довго ще по зникненні темнолесника Квінт вдивлявся в морок.

— Дав драла, — пробуркотів він нарешті, розціплюючи порожню жменю. — Темнолесник дав драла.

І ту ж мить відчуття полегкості замінилося на страх. Хіна допомогла хлопцеві спекатися темнолесника, та жодні кристалики з Верхоріччя не подужають вогню. Якщо Квінт не хоче, щоб його поглинуло страшне полум’я, він мусить якось звідси вибратися.

Дарма, що його очі сльозилися від диму, хлопець став пробиватися через парапет до зовнішньої балюстради. Зусібіч з охопленої полум’ям вежі валилося каміння та палахкотючі уламки дерева. Завивав вітер. Гуркотів грім.

Нарешті Квінт побачив її. Линва! Вона ще була тут, прив’язана до витесаної з каменю урни, і диво, та й годі! вогонь її навіть не торкнувся.

— Хвала Небові! — зрадів Квінт і порвався вперед.

Ухопившись за линву, він уже ось-ось мав відштовхнутися від балюстради, коли за спиною пролунав оглушливий гуркіт.

Вогняне кільце навколо Східної вежі нарешті зімкнулося, і та стала валитися, тягнучи за собою і палацовий дах. Квінт і незчувся, як полетів униз слідом за цілою зливою вогненних головешок та уламків мурування.

Він заплющився. Перед ним промайнули незліченні картини. Його мати. Його брати.

Вітроногий Шакал і «Приборкувач ураганів».

Маріс.

Палац тіней. Водограйний дім.

Маріс.

Криваво-червоний блискун.

Маріс.

Темнолесник.

Маріс…

І раптом — порожнеча.

Після пожежі минуло три дні. Пийпузо, колишній охоронець скарбівні, сидів у просторій приймальні Сефтуса Лепряка, заступника декана Школи Мрякощупізму, і видивлявся у розчинене вікно.

— Трохи вина марки «Заболонь», Пийпузо? — запропонував Лепряк. — За наш великий успіх, за те, що ми нарешті навіки розпрощалися з Найвищим Академіком Санктафракса. — Він узяв із таці глека і налив зеленої рідини в одну з двох принесених шклянок.

— Ну, хто б міг подумати? — промовив Пийпузо. — Він зацілів, коли обірвалася небова клітка, і не дав дуба від отруєного зілля, щоб зрештою згоріти у пекельному вогні, без жодного втручання з нашого боку.

Лепряк кивнув головою.

— Я вже почав був думати, ніби він заворожений, — вирік заступник декана, переводячи погляд на другу шклянку. — Надто, як почув, що Щип виніс його з полум’я.

— Він так горює, так побивається, отой Щип, — сказав Пийпузо. — Він весь був у сльозах, сповіщаючи мене, що його володар помер від ушкоджень. Він кляне себе за свою забарність, за те, що не мав при собі кращих ліків…

— І дякувати Небові, що не мав, — гиденько захихотів Лепряк. Він поставив на тацю наполовину порожнього глека. — Коли нарешті Лініуса прибрано з дороги, а декана спіткав збіса нещасливий випадок, я, найстарший мрякощуп, маю тепер посісти місце Найвищого Академіка. Бо як недвозначно тлумачить «Великий фоліант небознавства», якщо Найвищий Академік помирає на службі, його наступником має стати представник тієї наукової школи, з якої той Академік вийшов. — Лепряк бридко оскальнувся. — І навіть оті клятущі Професори Світлознавства і Темрявознавства нічого тут не вдіють!

— А я? — не на жарт розхвилювався Пийпузо. — Як же я?

— А ти, Пийпузо, будеш моїм Чільним драбантом, — осміхнувся Лепряк. — І матимеш свою власну катівню.

Обидва піднесли шклянки.

— Я пропоную випити до того, хто приніс нам таку чудову новину! — вигукнув Лепряк. — До Щипа!

— До Щипа! — підхопив Пийпузо, і вони дружно осушили шклянки.

— Бігме, — крекнув Лепряк, утираючи губи затиллям долоні, — непогана штука. Ще по келишку, Пийпузо?

— Якщо можна, — погодився гоблін.

— Звичайно ж, можна, старий, — приязно мовив Лепряк. — Ми святкуємо велику перемогу. — Він знову наповнив шклянки, і, як і дві перші, їх вихилено одним духом.

— Розкіш! — прицмокнув Лепряк. — Джервісе! — гукнув він. — Джервісе! — Він роздратовано мотнув головою. — Джервісе!

Відчинилися двері, до приймальні зайшов згорблений, середніх років хлоп і принишк під стіною. Його очі занепокоєно забігали по кабінету. Здається все зроблено так, щоб не гнітити пана — вікна розчинено, штори розсунуто, картини на стіні висять рівно. Його погляд упав на срібний предмет на софі…

— Джервісе, годиться з’являтися, коли тебе кличуть, — зауважив Лепряк.

Джервіс нахмурився. Він ладен був забожитися, що це… це ніс!

— ДЖЕРВІСЕ! — заревів Лепряк.

Джервіс похнюпив очі і слухняно закивав головою.

— Так, пане, — промимрив він. — Перепрошую, пане. Ви покликали мене, і я чекаю на ваші вказівки, пане.

— Отак, Джервісе, — сердито прогарчав Лепряк. — Я… — Відтак, згадавши, чого він кликав слугу, злагіднів. — Скажи-но мені, що за винороб прислав нам отого чудового трунку марки «Заболонь»? — поцікавився він. — Хоч би від кого він був, розстарайся на нього ще.

— Його… його… його не надсилав ніякий винороб, якщо ваша ласка, — буркнув собі під ніс Джервіс. — Принаймні, — додав він лячно, побачивши, як зловісно сходяться над переніссям чорні Лепрякові брови, — ніхто з тих, кого я знаю, хоча гадаю, можна б з’ясувати…

— Що ти тут мені верзеш? — скипів Лепряк. — Звідки це вино?

— Від… від Щипа… Ш-ш-чипа… — перестрашено пробелькотів Джервіс. — Знаєте, отой веретенник із Палацу тіней.

У Лепряка відвисла щелепа.

— Щип! — прохарчав він.

— Достеменно так, — підтвердив Джервіс. — Він вручив мені оте вино марки «Заболонь» під моє чесне слово, що я поверну його вам. Він запевнив, що його панові воно вже не буде потрібне, і вам краще забрати його собі, а ще він ґречно подякував вам обом за вашу турботу і піклування. — Слуга схилив голову на знак подяки. — Далебі, він видався мені непоганим хлопцем, хоча зовнішність у нього й чудернацька, що правда, то правда, мабуть, не одному, хто його бачив, чуб ставав дибки…

— Так ти приніс нам вино від отого веретенника? — запитав Лепряк. Його голос звучав глухо і тремтів.

— Ви хочете сказати, — вхопив його за руку Пийпузо. — що ми випили свою власну…

Вони витріщилися один на одного.

— …мікстуру, — вичавив із себе Лепряк.

— …отруту летючого хробака, — пробелькотав Пийпузо. І втупив у Лепряка безпорадний погляд. — Ваше обличчя! — зойкнув гоблін. — Воно починає роздуватися.

— І твоє тіло теж! — зауважив заступник декана. — Отрута починає діяти! — Він повернувся до Джервіса. — Поглянь, що ти наробив! — заревів Лепряк. — Ти недоум… буф-ф-ф, — зупинившись на півслові, заступник декана відчайдушно схопився за свою роздуту твар.

Джервіс зацокотів зубами зі страху, коли двійко добродіїв, що стояли перед ним, почали невпинно роздиматися: їх розпирало зсередини. Тріщав одяг. Бубнявіли животи. Уподібнившись до кумедних карнавальних надувних куль, Пийпузо і Лепряк не могли вимовити й слова, руки й ноги їм пороздувалися, очі мало не повилазили з орбіт. Потім, просто на очах у Джервіса, дві розбухлі здоровенні туші відірвалися від підлоги і знялися в повітря.

Нерви Джервісові не витримали. Зойкнувши з жаху, він кинувся геть із кабінету, грюкнувши за собою дверима. Було ясно як день: йому доведеться шукати собі нового пана. Із чуток у трапезній він знав, що десь на Факультеті Дощознавства були вільні вакансії.

Гримання дверей озивалося луною на поверх вище від кабінету заступника декана, де містилися розкішні апартаменти Професора Мрякощупізму. Лініус Паллітакс, який сидів за бюрком у своїй просторій опочивальні, запитально звів очі — і знову поринув у свої мрії.

У кімнаті через коридор напроти здригнувся Квінт.

— Квінте! — зойкнула Маріс. Вона зірвалася зі стільця, де перебула стільки годин протягом попередніх трьох діб, очікуючи, сподіваючись, молячись… — Квінте, ти мене чуєш?

Повіки у хлопця розплющилися. Він бездумно дивився у простір перед себе.

— Вогонь! — заячав Квінт. — Темнолесник! Падаю… падаю…

— Тихіше, Квінте, чуєш? — благала його Маріс. — Тобі вже ніщо не загрожує. Усе минулося.

Квінт кліпнув і перевів погляд на лагідне обличчя, яке дивилося на нього. Воно усміхалося, по розпашілих щоках текли сльози.

— Маріс, — прошепотів хлопець.

— О, Квінте, — заридала дівчина. — Ти три дні не приходив до тями. Я вже гадала, ми втратили тебе назавжди…

Квінт обвів поглядом кімнату. Він лежав у ліжку на м’яких подушках та чистих простирадлах.

— Де я? — запитав хлопець.

— Колись це була моя дитяча кімната, — пояснила Маріс. — Потому, як Палац тіней згорів, ми з батьком мусили повернутися до Школи Мрякощупізму. Наші колишні апартаменти знову стали нашою домівкою…

— Твій батько живий? — роззявив рота Квінт. — А я думав… — Він замовк. Отже, темнолесник йому набрехав.

— Так, — радо кивнула головою Маріс, — він живий. Звісно, пережите не могло не позначитися на його фізичному та душевному стані. Але це пусте: трішечки терпіння, розуміння, і його здоров’я поліпшиться. А поки що, — тарабанила вона без упину, — Професори Світлознавства і Темрявознавства правитимуть Санктафраксом разом з ним… — Вона журно всміхнулася. — Я б сказала, замість нього. Аж поки він знову повернеться до своєї колишньої фор… — Її голос раптом завмер.

— А їм можна довіряти? — поцікавився Квінт.

Маріс ствердно кивнула головою.

— Професори Світлознавства і Темрявознавства давні друзі і поплічники мого батька, — пояснила дівчина. — Крім того, — вела вона далі, — ти теж не пройшов повз їхню увагу.

— Я? — здивувався Квінт. — Що ти хочеш цим сказати, Маріс?

— Особливо вихваляв тебе Професор Світлознавства, — провадила Маріс.

— Він? Мене? Але ж…

— Він хоче рекомендувати тебе до Лицарської Академії, — проголосила дівчина. — Він узяв би над тобою опіку.

— Опіку наді мною, — прошепотів Квінт. Він сів у ліжку. — Але ж мій батько, Вітроногий Шакал… Я завжди мріяв стати, як і він, капітаном морських піратів.

— Як Лицар-Академік, ти міг би колись гайнути на лови бурі, — сказала Маріс.

Квінтові засяяли очі.

— Як Гарлініус Гернікс, — прошепотів хлопець. — Гарлініус Гернікс і оті всі геройські лицарі, які полетіли за Великою Бурею на пошуки бурефраксу.

— І ти міг би стати одним з них, — провадила Маріс. Вона несміливо усміхнулася і відразу ж понурила голову. — Тобто, якби ти лишився тут у Санктафраксі хоча б ненадовго, Квінте.

— Я не знаю, — почав Квінт. — Воно, звісно, спокусливо, от тільки… — Зненацька його очі розширилися. — Ой, що це?

— Де?

— У вікні! — видушив він із себе, не зводячи погляду з шибки. Маріс обернулася і…

— Ген там! — скрикнув Квінт. — А онде ще один! Хто вони?

— Чисто тобі величезні погодні зонди, — зауважила Маріс.

— Ба ні, вони видавали якісь звуки, — заперечив Квінт. — Стогнали.

Маріс кинулася до вікна. Та поки до нього добігла, вітер повідносив геть обидві величезні кулі.

Маріс і Квінт не єдині бачили страхітливо роздутих заступника декана та колишнього охоронця, які здіймалися в небо. Їх догледіли також Професори Світлознавства і Темрявознавства зі свого зручного спостережного пункту на вершечку Піднебесної обсерваторії.

— Погляньте отуди! — закричав Професор Світлознавства. — Вони вилетіли з тамтого вікна Школи Мрякощупізму. Якийсь осяйний предмет. І ще один…

— Лишенько! — ахнув Професор Темрявознавства. — Що б воно могло бути? Згустки мряковиння?

— Чи, може, наелектризований тьмяний вихор?

— А може, шипуча хмара?

— Або ж кульова блискавка незвичної форми?

Поки вони сперечалися, що б то могло бути, дві сфери незрозумілого походження, з кожною секундою роздуваючись, здіймалися в нічне небо. На мить вони засяяли, немов дві нові зірки, а потім стали швидко даленіти, аж поки остаточно зникли з очей.

— Дивовижно! — вигукнув Професор Світлознавства.

— Надзвичайно! — підхопив Професор Темрявознавства.

— Ми повинні негайно зафіксувати все в найменших подробицях, — проголосив Професор Світлознавства.

— Слушно, — погодився Професор Темрявознавства. — І порівняти добуті результати з уже наявними записами — щоб знати, що ж ми бачили.

Та попри всі свої намагання, професори так ніколи й не дізналися, що їм довелося бачити тієї ночі, хоча й стикалися — як і решта глядачів феєричного світозорого видовища — з багатьма безумними теоріями. З часом почали з’являтися ще божевільніші теорії щодо загадкової пропажі заступника декана факультету мрякощупізму Сефтуса Лепряка та юди-охоронця на ім’я Пийпузо. Провину зіпхнули на хронічні змови, а численні плітки вже стали притчею во язиціх. Та ніхто навіть у найхитромудріших здогадах та умовиводах так і не спромігся сполучити ці дві події водно.

З усіх санктафракців лише Щипові та Джервісові було звісно, що швидке зникнення двох нових зірок та пропажа помічника декана й охоронця якось пов’язані. Але вони нікому про це навіть не заїкалися. Боже борони!

Ставши обличчям до вікна колишньої дитячої кімнати у Школі Мрякощупізму, Квінт і Маріс разом вдивлялися у тем не нічне небо. Над ними мерехтіли зірки — яскраво, немов відшліфовані чорні діаманти.

— Яка краса! — вигукнула Маріс.

— Вона ще більша, коли вогні міста не підсвічують неба, — запевнив Квінт. — О, Маріс, я навіть не знаю, як тобі пояснити, що це за розкіш — темної ночі, як оця, летіти на кораблі понад Темнолісом. Або дрейфувати над баранцями кипучого моря снігово-білого туману. Або впіймати потік райдужних хмар, що ковзають мимо. — Його очі спалахнули. — Відчувати сонце на своєму обличчі, вітер у чуприні… — Він урвав і повернувся до Маріс. — І все ж я ніколи не переслідував бурі. Тут я невіглас. Якщо Санктафракс готовий мене підкувати, тоді може я й пристану на пропозицію Професора Світлознавства.

— Хочеш сказати, лишишся тут?

Квінт кивнув головою.

— Атож, — сказав він. — Але не назавжди. Це місце не для мене, Маріс. Колись я покину Санктафракс з усіма його змовами та інтригами і вже ніколи сюди не повернуся.

— Квінте, — попрохала Маріс, беручи його за руку. — Коли ти покидатимеш місто, візьми мене з собою.

Квінт усміхнувся, але промовчав. Він знову повернувся до вікна і вдивлявся у далечину за шибою. Ген там тягнеться незайманий Присмерковий ліс, а за ним — похмурий Темноліс: йому нема кінця-краю. По тілу розливалося приємне тепло. Він жадав дослідити величезний безкраїй світ перед своїми очима, світ, повний чудес…

І тут, ні сіло ні впало, в голові громом озвався темнолесників голос. Трепет охопив усю його істоту.

«Я проклинаю тебе, учню Квінте… І тепер на кожній днині твого життя лежатиме тавро прокляття. Твоє прокляття буде у знатті, що то ти, учень Квінт, випустив мене у білий світ!»

«Ні, ні», — сказав собі Квінт і похитав головою. Темнолесник здимів. Потвора ніколи вже не повернеться до Санктафракса, а що Квінт десь випадково натрапить на неї, це ще вилами по воді писано. Світокрай справді безмежний. Ні, це все вже позаду.

Чи так?

— Ну? — почувся нетерплячий голос Маріс. — Так ти береш мене з собою? Береш чи ні?

Квінт знову повернувся і, забачивши серйозне обличчя своєї другині, розсміявся.

— Ось що я тобі скажу, — почав хлопець. — Якби ти була поруч зі мною, темнолесник ніколи б не посмів підступитися до мене.

— Отже, це треба розуміти як «так»? — запитала Маріс.

— Так, Маріс, саме так, — кивнув головою Квінт. — Санктафракс я покину з тобою. Ти стоятимеш коло мене на капітанському містку великого небесного корабля, і ми вкупі сягнемо найглухіших небесних закутків.

Маріс потішено кивнула головою.

— А може, — додала вона мрійливо, — ще й далі.