Темнолесникове прокляття

Розділ одинадцятий Вільне падіння

Маріс стояла в темному коридорі перед замкненими дверима батькової опочивальні. Очі її були червоні, ноги тремтіли. Вона вже стільки стукала у двері, аж їй обдерлися кісточки пальців і тепер вони пульсували болем.

З її боку не надто гарно затівати щось потай від батька, а піти, не поцілувавши його на прощання, — це вже й зовсім казна-що! Це скидалося б на зраду. Та ба, вона мала розкрити таємницю підземної камери, хоч би яка жахлива та була. І в пригоді їй тут стане Квінт!

Маріс відчула приплив ревнощів. Чому батько вибрав для своїх доручень сина небесного пірата, а не звірився зі своїми таємницями їй, своїй дочці? Вона похитала головою. Знайшла час ятрити собі душу. Хоч би чим це пояснювалося, Квінт тут не винен. Навпаки, вона має бути йому вдячна, що він поділився з нею роздобутими відомостями, — а не впадати у пасію.

Маріс знову скупчилася на дверях. Їй направду хотілося побачити свого батька перед розлукою. Хай Лініус знає: Маріс його любить, Маріс пишається тим, що вона — дочка Найвищого Академіка, байдуже, яка в нього душа! Аби тільки він пустив її до себе!

— Відчини! — ячала дівчина і тарабанила по дверях ще несамовитіше. — Заради Неба, впусти мене…

Почувся металевий брязкіт, і в замку повернувся ключ. Прочинилися двері, в отворі з’явилися пухкі риси Вельминої тварі.

— Панночко Маріс! — гарикнула трольчиха. — Що означає цей весь гармидер?

— Я хочу бачити батька.

— Батько спочиває, — злагідніла Вельма. — Він суворо заборонив мені впускати до себе.

— Але…

— Маріс, Найвищий Академік щойно пережив жахливий струс, — пояснила вона. — Він і говорити про це не захоче…

— Ба ні, зі мною він говоритиме, — не здавалася Маріс. — Я певна. Він…

Вельма вийшла в коридор, причинивши за собою двері.

— Яблучко моє солоденьке, — звернулася вона до дівчини, ніжно плескаючи її по щоці. — Надто ж він наполягав, щоб до нього не пускати тебе.

— О! — Маріс сперло дух. До горла підступив клубок. — Він… він мене вже не любить? — прошепотіла вона. У кутиках її очей заблищали сльози.

— Не любить? Ні, звісно ж, він любить тебе, дурненька. Того-то й не хоче, щоб ти бачила його в такому вигляді, як зараз. На його обличчі живого місця немає від подряпин та саден, а на вусі — глибоченна рана… — Вона звела догори брови. — Зрозумій, Маріс, ти й сама виглядаєш не бозна-як. Ніс червоний, очі позапухали і позапалювалися… — Вона витягла з фартушної кишені заяложений носовичок і простягла Маріс.

Дівчина взяла хустину, втерла очі й висякалась.

— Вибач, — перепросила вона. — Я просто дурна. Крім того, батько зараз мабуть дуже стомлений.

— Спить як після маківки, — кивнула головою Вельма.

Маріс мужньо всміхнулася.

— Спасибі тобі, що ти за ним доглядаєш, — промовила вона. — Я знаю, ніхто так про нього не подбає, як ти. Просто перекажи йому від мене… скажи йому… — Вона подалася вперед і поцілувала няньку в кінчик пругкого, мов гума, носа. — Скажи, хай там що, а я його люблю.

— Неодмінно скажу, — запевнила її стара трольчиха.

Дивлячись, як коридором віддаляється її вихованка, Вельма раптом відчула легку гризоту. Брехати Маріс завжди було для неї мукою. Але жодна сила у світі не змусила б її сказати всю правду про те, як виглядав і як почувався Найвищий Академік. Широкий, просяклий кров’ю бандаж, обв’язаний навколо голови і сам собою справляв тяжке враження, але жах, застиглий у його очах — того жаху трольчиха не зуміла б описати жодними словами.

І все ж Лініус Паллітакс не спав, як запевняла Вельма. Він сидів у ліжку — недвижний, напружений, скоцюрблений, а в очах його світився невимовний жах, навіяний побаченим у підземеллі.

— Щось вона опізнюється, — промурмотів Квінт.

«За годину після заходу сонця», — сказала вона. Сонце зникло за обрієм, коли було п’ять хвилин по сьомій, а ратушні дзиґарі вже ось-ось виб’ють дев’яту. Тривожними очима Квінт нишпорив по всій Західній пристані, шукаючи Маріс.

— Де ж ти, Маріс? — бубонів він.

З настанням темряви почала різко падати температура, знову повіяло крижаним холодом. Щоб не замерзнути, Квінт тупотів ногами і вимахував руками. І, звісно, ходив — туди-сюди, туди-сюди…

Попри всі свої намагання не муляти чужих очей, Квінт знав, що вже викликав підозру в одного з охоронців пристані — величезного, як гора, плескатоголового гобліна з глибоким шрамом, що тягся від чола до лівої щоки, спотворюючи обличчя. Зрештою гевал підійшов до хлопця.

— Ти вже тут крутишся майже дві години, — озвався охоронець. Він наблизив своє обличчя упритул до Квінтового. — Хто ти такий? — запитав він.

— Я… я учень, — пояснив Квінт, із чийого рота разом з диханням вихоплювалися клубочки пари. — Учень Найвищого Академіка, — додав хлопець, сподіваючись, що охоронець дасть йому спокій, почувши ім’я такого видатного вченого.

Так воно й сталося.

Одначе Квінт не міг не помітити іскорки зацікавлення в очах охоронця, коли той повернувся йти. І тривожно закусив спідню губу: надало ж його бовкнути зайве! У Санктафраксі не заведено ділитися відомостями безкоштовно. Ну, та дарма! Зрештою, нащо здалася охоронцеві вивідана інформація? Кому він її перекаже?

Квінт роззирнувся, шукаючи очима гобліна, але плескатоголовець уже встиг зникнути за пеленою тьмавого клочкуватого туману. Пристань аж гула — стільки відбувало і прибувало пасажирів, проте гобліна так ніде Квінт і не побачив. І все ж повз його увагу не пройшло інше, вже знайоме йому обличчя.

— Я тебе пригадую, — пробубонів хлопець. То був тип зі срібним носом-маскою, якого він зустрічав на Віадукових сходах. Квінт уже намірився був привітатися з ним і вибачитися, що так зненацька отоді його покинув, аж щось його зупинило. Хіба не підозріло, що той чолов’яга так часто і так злодійкувато озирається?!! Може, він когось шукає? А чи, навпаки, уникає когось, хто міг шукати його самого? Постановивши не докопуватися до істини, Квінт нап’яв каптура на голову і зачаївся між двома дерев’яними лотками місцевих крамарів.

Дзиґарі вибили дев’яту.

— Ну от, — мовив сам до себе Квінт. — Мабуть, щось таки сталося. Годі, більше не чекаю ані хвилини, — і з цими словами він, не відкидаючи каптура, наддав ходи і з розгону наскочив на якусь закутану постать, що поспішала йому назустріч.

— Даруйте, — вибачився Квінт, — я… — Зупинившись, він дивився перед себе на цупку накидку. Постать видавалася знайомою. — Професор? — стиха запитав він.

Підвелася рука, та, що була в рукаві, відкинула каптура — і на Квінта поглянуло двійко стривожених зелених очей.

— Квінте, — почувся приглушений голос.

То була Маріс.

— Ти! — скрикнув Квінт. — Де ти пропадала?

— Я… я була… — почала Маріс. Ліхтар тремтів у її руці, обличчя скривилося. — Не май на мене серця.

Квінт нахмурився. Він не пригадував, щоб колись бачив Маріс отакою.

— Я чекаю вже цілу вічність, — злагіднів хлопець.

— Мені дуже прикро, Квінте, — стиха вибачилася Маріс. — Я ходила до батька. Я хотіла…

Квінт затяг її в тінь між ятками. Плескатоголовий охоронець і тамтой підозрілий тип зі срібним носом тулялися десь поблизу, тож вони з Маріс мали бути обачними.

— Як почувається твій батько? — пошепки запитав Квінт. — Сьогодні вранці йому було так зле.

— Батько спав, — відповіла Маріс. — Я… я не хотіла його турбувати.

Квінт кивнув головою. Місяць у третій чверті відбивався у соляних кристаликах, застиглих на її щоці. Вона вочевидячки плакала.

— Тоді ходімо, — запропонував він тихо. — Ходімо побачимо на власні очі, що він знайшов. — Квінт нахилився вперед, аби взяти дівчину за руку, але наштовхнувся на щось холодне і тверде. — Що це? — прошепотів він.

Маріс підібрала широченні згортки батьківської накидки, і з-під неї визирнула важенна металева ковінька із хижо загнутою карлючкою. На неї й наскочив Квінт. Хлопець здивовано звів брови.

— Про всяк випадок, — тихо пояснила Маріс. — Зрештою, ми обоє бачили, що зробило оте чудовисько з моїм батьком. А береженого і Небо береже.

Квінт промовчав. З такого боку Маріс він іще не бачив: дужа, рішуча, майже безжальна, і, водночас, десь у глибині її зелених очей зачаївся страх. Квінт не міг не захоплюватись її сміливістю. Він поклав руку на колодку ножа у себе при боці.

— Про всяк випадок, — повторив хлопець.

Тримаючись у тіні, Квінт і Маріс задріботіли по Західній пристані. Пориви зимного вітру змушували туман клубочитися над мостинами і ще більше студили нічне повітря. Уподовж пристані на гаках висіли лойові світники, сяйво навколо них то яснішало, то темнішало, а вогники всередині світників то мерехтіли, то спалахували, а подекуди і жбухали назовні.

Що ближче вони підходили до протилежного краю пристані, то густіший натовп вирував навколо. Галас, лемент стрясали нічне повітря. «Обережно — ззаду!», «Спускаємось униз!», «Сюди, сюди!» — кошикарі-перевізники переправляли звичний потік купців, слуг, охоронців та академіків, снуючи туди-сюди між Санктафраксом та Нижнім містом. Здавалося, жоден із них не помічав двох підлітків, що торували собі шлях між ними, посуваючись до причалу, де стояла нижньонебова клітка, проте неприємне відчуття, що за ними не перестають стежити, посилювалося.

— Стій тут, — звелів Квінт своїй супутниці. Він відчепив припону, спустив клітку нижче і розчинив перед Маріс двері. Але щойно та залізла всередину, як клітку різко гойднуло.

Дівчина скрикнула і схопилася за ґрати.

— Мені це не подобається, — зронила вона.

— Незабаром звикнеш, — запевнив Квінт. — Вам, сухоземникам, завжди потрібен час, аби звикнути до висоти. Авжеж, — додав він, скоса поглянувши в бік дівчини, — я стільки років збавив у небі, що не втрачу рівноваги і в найшаленішу бурю.

— Отже, я маю звикати до твоєї висоти та ще й ліхтарі засвічувати? — примружила очі Маріс. — Може, у тебе вийшло б краще?

Квінт блідо всміхнувся. Його долоня, щоправда, вже загоїлася, але болісно нила щораз, як він згадував прикру оказію в світлиці з балконом.

— Вибач, — відповів хлопець. Він помовчав. — Я й гадки не мав тебе під’їдати. Просто мені страшенно подобається відчуття небесного польоту — важко уявити, що комусь воно незнайоме. Зрештою, якби ми не були створені для польоту, нам би ніколи не бачити летючих скель!

Маріс боязко здригнулась.

— Облишмо про це, гаразд? — попрохала вона.

— Мовчу, — відповів Квінт. Він потер задубілі руки одну об одну, щоб поновити кровообіг, і схопився за костяного держака. — А тепер, Маріс, — звернувся він до дівчини, — на мою команду відпустиш корбового ланцюга.

— О… оцього, ти хочеш сказати, — запитала вона, затинаючись як від страху, так і від холоду. І показала пальцем на ребристий заржавілий важіль посередині ланцюгового звою.

— А то ж якого! — кивнув головою Квінт. — Смикнеш його донизу… Давай!

Тихенько крекнувши з натуги, Маріс повернула тугий важіль донизу. Клітка трохи нахилилась, ланцюг над її головою ледь чутно брязнув і почав, ланка за ланкою, розмотуватись. Дівчина сіла. Клітка поволеньки спускалася.

Маріс повісила свого ліхтаря і намірилася запалити кліткову лампу. Квінт наладнав гирьові важелі. Подібно до кожного другого вправного повітроплавця, він усе робив машинально. «Вір своїм пальцям, а не очам», — так дід навчав його батька, а Вітроногий Шакал — його.

Блискуча порада! Навчитися так-сяк літати міг будь-хто, але назвати когось підкорювачем неба можна було тільки після того, як він розвинув у собі «чуття дотику». Ба більше: якби Квінт дивився на ті важелі, він би не постеріг двох типів, які виринули з темряви на причальному помості. Маріс і собі їх примітила, скинувши очима догори.

— У-ух, — здригнулася вона. — Ондечки наш знайомий слимак зі срібним носом. Отой, що з Віадукових сходів…

— Знаю, — відповів Квінт. — А другий — охоронець пристані. Він балакав зі мною раніше. — Хлопець помовчав. — Скидається на те, що вони знаються між собою.

Клітка тим часом спускалася далі, й незабаром прибульці зникли з очей.

— Охоронця звати Пийпузо, — просвітила хлопця Маріс. — Я впізнала його по татуюванню. А ще — шрам. Він колись служив у Палаці тіней, — додала вона, — поки батько його не потурив…

— Потурив? — перепитав Квінт. — За що?

— Звичайна історія, — пояснила Маріс. — Інтриги. Подвійна гра. Натоптував собі кишені… Бачив, він допіру запихав у куртку якогось капшука чи гаманця? Я б анітрохи не здивувалася, якби виявилося, що ця парочка щось замишляє…

Дівчина замовкла. Спуск супроводжувався свистом вітру в клітковому прутті. «Клац, клац, клац», — бряжчав ланцюг.

— Якщо це не звичайний збіг, — озвався нарешті Квінт, — вони тримаються разом.

— Може бути, — підхопила Маріс. — Скидається на те. Але тоді, наскільки я знаю Санктафракс…

«Брязь!»

Від голосного металевого скреготу задвигтів ланцюг, а за ним клітка. Щось тут не те!

Маріс обернулася до Квінта.

— Що то бул… А-а-а! — заячала дівчина, коли клітка з карколомною швидкістю раптом ринула вниз.

— Ланцюг! — зойкнув Квінт. — Він обірвався!

Брязкаючи, мов зрадник кинутим йому капшуком із золотими, ланцюг зірвався з коловороту. Клітка падала все швидше й швидше. Маріс скочила з місця і припала до ґрат. Квінт ухопився за гирьові важелі, знов і знов тиснучи на гальмівну педаль.

У клітці завивав крижаний вітер, пронизуючи до кісток двох її переляканих пасажирів і водночас остуджуючи летючу скелю до самісінького ядра. Несподівано Квінтові пальці відчули зміну швидкості. Він зрозумів це по важелях.

— Ми сповільнюємо падіння, — вигукнув хлопець. — Від холодного вітру камінь стає летючіший. — Він розпачливо озирнувся. — Але в нас кілька секунд, не більше. — Його руки стрибали по важелях, здіймаючись і опускаючись з усією проворністю, на яку були вдатні. — Маріс! — зойкнув Квінт. — Тобі видно отвір у скелі? Десь під нами…

Маріс ухопила ліхтар і присвітила ним у напрямі печеристої поверхні скелі.

— Ні… — сказала вона. — Ні, я… О, бачу!

— Де? — прокричав Квінт.

— Лі… ліворуч від нас.

— Ліворуч, — повторив Квінт, гарячково переладновуючи важелі. — Скільки градусів?

— Градусів? — здивувалася Маріс.

— Уяви собі, що перед нами годинник, — занетерпеливився Квінт. — Скільки хвилин до дванадцятої?

— П’ять, — визначила Маріс. — Може, трохи менше…

— Двадцять п’ять — тридцять градусів, — похмуро промимрив Квінт, не перестаючи опускати зовнішні гирі. Клітка падала далі, але вже тихіше і під потрібним кутом. Поверхня скелі вимальовувалася ближче. Назустріч їм наближався вхід до тунелю. Хлопець закріпив гирьові важелі, дістався до дверей і рвучко розчахнув їх навстіж.

— Що ти робиш? — скрикнула Маріс.

— Ми повинні вибратися звідси, поки не пізно, — пояснив Квінт. — Ну-бо, Маріс. Готуйся до стрибка.

— Стрибка? — Маріс перехопило дух. У голосі її забриніли панічні нотки. — Я… я не можу…

— Ти мусиш! — напосідав Квінт.

Повітряна клітка спустилася ще нижче. Нора у скелі поближчала.

— Дивись на отой прискалок, — показав Квінт. — Цибаймо на нього.

— Ні, Квінте, — заблагала Маріс, — він…

Та Квінт уже її не слухав. Ухопивши дівчину за руку, він шарпнув її до виходу з клітки.

— НІ! — зойкнула Маріс.

Нараз кінець важкого кліткового ланцюга, — досі він падав куди швидше, ніж сама клітка, — випередив її і, різко шарпнувши знизу, безладно захитав нею, вибиваючи плавучий камінь з його місця. Почалося вільне падіння.

— Квінте! — заверещала Маріс і розпачливо вп’ялася в його руку.

— Стрибай! — закричав Квінт. — Ну ж бо!

І вони вдвох вискочили з падучої клітки. Маріс відчайдушно верещала, провалюючись у пустку, Квінт міцно тримав дівчину. А за мить обоє, відчайдушно вчепившись одне в одного, з усього маху гримнули на прискалок. Ліхтар у руці Маріс торохнувся об камінь, засичав і згас.

Позад них почулися рип та тріск, і нижньонебова клітка разом з ланцюгом шугнула вниз попри них. За кілька секунд пролунало гучне тарарах! — і повітря прошив чийсь зойк. Потім запала тиша. Маріс зіп’ялася на тремтячі ноги і допомогла підвестися Квінтові.

— Таки наша взяла! — промовив хлопець.

Маріс напружено проковтнула клубок у горлі, поглянувши вниз на стрімку поверхню плавучої скелі. Її крутий вигин затуляв землю просто під ними, і дівчині не було видно решток небової клітки, одначе вона знала, що вони там — покручені, понівечені, потрощені вщент. Така сама доля спіткала б і їхні тіла, якби їм не пощастило виплигнути.

— Не наша, а твоя, — стиха поправила вона хлопця. — Ти порятував мені життя, Квінте. — Її обличчя спохмурніло. — А ланцюг не обірвався. Його хтось перетяв. Мабуть, чи не отой незнайомець з охоронцем. Квінте, вони хотіли нас убити!

Квінт похитав головою.

— Вони вбивали не нас, — зауважив він. — Вони полювали на твого батька, а ти була в його киреї, от вони, певно, й переплутали тебе з ним.

Обоє як на команду звели вгору очі. Високо-високо над ними, видаючись не більшими за пару лісових мурах, проти освітленої Західної пристані вирізнялися дві постаті. Вони стояли на краю балюстради і зирили вниз.

— Ось вони, — гірко озвався Квінт. — Наші недолугі вбивці.

— Ну, що ж, дамо їм те, чого вони хочуть, — вирішила Маріс, знімаючи почеплену на рукаві ковіньку і скидаючи з плечей широченну батьківську кирею. Зжужмивши її, дівчина шпурнула одежину вниз на скельну кручу. Те саме зробив і Квінт. — Принаймні якийсь час негідники будуть переконані, що замах удався. — Вона знову повернулася до Квінта і зустрілася з його пильним поглядом: вираз у хлопця був похмурий. — Не хнюп носа! У них нічого не вийшло. Ми живі.

— Може, ти цього не постерегла, — пирхнув Квінт, — але ми стоїмо на бічному виступі плавучої скелі, за сотні ступнів од землі. Нам не скочити надолину. Нам зась лізти вгору чи вниз. Ми без заспинних крил. Як нам бути? Скажи мені — як?

Маріс спокійно зорила на нього.

— Робитимемо те, заради чого сюди прийшли, — відповіла вона, сердито блиснувши зеленими очима.