Темнолесникове прокляття

Розділ дванадцятий Блискуни

— Маріс, будь ласка, не хилитай ліхтарем, — попросив Квінт, насилу тамуючи роздратування в голосі. Він шукав на стіні чорних крейдяних стрілок, але з дівчини була кепська помічниця. — Я не можу гаразд розгледіти.

— А чого б не потримати тобі? — відрубала Маріс. Квінт напружився. У її голосі знову бриніли зверхність і холодний гнів, що їх він уже чув у Палаці тіней та у Водограйному домі… — Ой, пробач, я й забула, — додала вона. — Тобі ж вогонь вадить, правда?

Квінт одвернувся від неї і проковтнув терпкий клубок у горлі. Він прискіпливо вивчав стіну. Бракувало ще тільки сварки: тут хоч би не схибити зі шляху!

— Сюди, — оголосив він нарешті, показуючи вздовж тунелю. Він підібрав ковіньку, що принесла з собою Маріс, і рушив у дорогу.

Усе було зовсім не так, як тоді, коли Квінт уперше вступив у тунель кам’яних щільників. Тоді він просто супроводжував професора, не знаючи, куди той іде. А тепер уже сам був за провідника, і тільки від нього залежало, щоб вони з Маріс не загубилися у нескінченному лабіринті мінливих тунелів. Спершу Квінт спробував пустити Маріс попереду. Та це себе не виправдало. Маріс було все видно, але вона погано уявляла, чого їй шукати, а Квінт, удатний непомильно розпізнати позначки, ледве міг щось бачити. Йти пліч-о-пліч у тісному тунелі було зовсім ніяк, тож лишилося одне: помінятися місцями.

Отак було куди краще: Квінт ішов попереду, а Маріс ступала слідком, тримаючи ліхтаря високо над його лівим плечем. Тривога на обличчі в хлопця від близького сусідства яскравого, гарячого полум’я малювалася ще виразніше. Закусивши губу, він вдивлявся у дивну, лиховісну тьму перед собою. Повітря, червонувате і немовби підсвічене, мерехтіло, спалахуючи вогниками далеко попереду.

— Пробач мені, — шепнула Маріс йому на вухо.

— А ти мені, — відповів Квінт. — Нам і без сварок вистачає клопоту.

— Маєш на увазі наші мандри у кам’яному щільнику? — запитала Маріс.

Квінт кивнув головою.

— Це найнеприємніше місце з усіх, де мені доводилося бувати, — пояснив хлопець. — Нескінченний лабіринт тунелів. Безперервні зміни у скельних глибинах… — Він здригнувся. — Нам краще не спинятися.

Та не тільки кам’яні щільники непокоїли Квінта. З голови йому не йшли чудовиська, які знайшли притулок у цьому страхітливому місці. Ще свіжі були спогади про те, як щось переслідувало його під час попередньої візити. Про багряне мерехтливе світло. Про дрібцювання, сопіння і гарчання та про те, як таємнича тварюка кричала від неприхованої насолоди, поласувавши Квінтовою кров’ю.

Хлопець пристав. Вони дійшли до місця, де тунель розгалужувався, і Квінтові слід було зосередитися, щоб вибрати правильний шлях. Поки він ретельно оглядав стіну, крижаний дріж пройняв його до п’ят. Сумнівів не лишалося: за ним стежать!

— Оце воно? — запитала Маріс, показуючи на велику, неправильної форми стрілку на стіні одного з входів.

— Так, — непевно відповів Квінт. — Так, це тут. Ходімо.

Вони мовчки звернули в тунель ліворуч і дедалі заглиблювалися у скелю. У повітрі навколо них почали заходити зміни. Свист прищух, зате посилився гуд і ставало гаряче. Невдовзі Маріс і Квінт утирали піт із чола і порозстібали одяг, не легше їм було і від того, що стежка круто вела вгору. Раптом Квінт зупинився. Маріс із розгону наскочила на нього, і ліхтар несамовито захилитався.

— Що там таке? — запитала дівчина.

— Ми загналися не туди, — відповів Квінт.

— Не туди? — перепитала Маріс, і в її голосі знову забринів холодний гнів. — А я гадала, ми йдемо шляхом, що ти позначив.

— Ми так і йшли, — заходився пояснювати Квінт, намагаючись не втрачати самовлади. — Бачиш, коли я супроводив твого батька, ми йшли рівним тунелем. А цей тунель…

— Пнеться вгору, — докінчила за нього Маріс. І тяжко зітхнула.

— Мабуть, десь збочили, куди не слід, — припустив Квінт. — Доведеться вертати назад.

— О, яка радість! — промовила Маріс безбарвним голосом. Вона вже не сердилася — просто була стомлена. — Ти хочеш сказати, ми заблукали. — Її енергія, здавалося, враз і згасла. Дівчина важко опустилася на тунельну долівку. Ліхтар у неї під боком почав тьмяніти — закінчувалися запаси тілдерячого лою.

— Нам не можна відступати, — проголосив Квінт. Він нагнувся і насилу змусив себе підняти ліхтаря. — Гайда, Маріс, — звернувся він до дівчини. — Якщо я можу присилувати себе нести цього ліхтаря, то ти можеш присилувати свої ноги нести тебе.

Маріс мовчки затулила обличчя руками.

— Маріс, ну, будь ласка! — наполягав Квінт. — Ти мені потрібна. Я не впораюсь із цим без тебе.

Він простяг руку. Маріс повільно звела голову. В очах її стояли сльози, але десь у глибині чаївся і такий знайомий уже Квінтові вираз — твердості й безстрашності. Вона всміхнулася, взяла простягнуту руку і підвелася з землі.

— Вибач, — перепросила ще раз.

Маріс забрала ліхтар у Квінта. Та щойно взяла його в руку, як полум’я засичало, згасло, і їх огорнув гнітючий морок. Квінт роззирнувся, нижучи його очима. Хоча морок у тунелі й не був смоляний, ледь помітного, кволого світіння камінних щільників видимо не вистачало, аби щось розгледіти.

— Тепер буде ще важче, — виснував хлопець.

— Отже, я мала рацію, — понуро ствердила Маріс. — Ми таки заблукали.

Її слова озвалися свистючою луною і завмерли вдалині. Унизу в тунельній пітьмі блимали дрібні світелка — то крижано-блакитні, то ядучо-зелені.

Квінт бачив Маріс перед собою — її сильветка бовваніла проти тьмяного сяйва. Голова знову похнюплена, плечі опущені. Юнак узяв дівчину за руку.

— Усе буде гаразд, Маріс, — підбадьорливо мовив він. — Ось побачиш.

Краєчком ока він помітив, що купки летючих вогників-блискунів міняють свій колір на пастельно-рожевий та на зелений.

— Але як ми дамо собі раду, Квінте? — запитала Маріс. — Як? У такій пітьмі шукати стрілок даремна праця. Сам же бідкався.

— Нелегка це річ, я сказав, — поправив Квінт. — Але можлива. Так, тут важко щось побачити, але в такому разі… в такому разі ми посуватимемося навпомацки. Поки ми йтимемо в один і той самий бік, трясця нас не вхопить.

— Посуватимемося куди? — поцікавилась Маріс. — Ми ж як сліпі кошенята. О, Квінте, це марна річ!

Тунель загув од її розпачливого вигуку. Долу з легеньким шурхотом заструміла цівка піску. Раптом ряхтливе світло сяйнуло яскравіш, як перше. Воно спалахувало й гасло, спалахувало й гасло…

— Бачила? — тривожно прошепотів Квінт. — Що воно таке?

Маріс засмучено кивнула головою. Вона намацала хлопців камзол і корчовито вхопилася за нього.

— Гадаю, блискуни, — прошепотіла дівчина. — Хоч мені ще ніколи не випадало бачити їх стільки. — Вона напружено проковтнула клубок у горлі. — Мені це не до душі.

— Скидається на те, що вони зрозуміли твою мову, — зауважив Квінт. Він помовчав. — Чи здатні блискуни на таке, як ти гадаєш?

— Не… не знаю, — відповіла Маріс. — Може, й так. — Вона відпустила Квінтів камзол і знову вп’яла очі в пітьму. Летючі вогники шастали туди-сюди. Звідкись із глибини тунелю долетів товстий лиховісний рев. — Вельма розповідала, що здатні, — докінчила вона нарешті.

— Вельма розповідала? — перепитав Квінт.

— О, так, — відповіла Маріс, тривожно поводячи на всі боки очима. — Вона переконана: ці потвори знають, що коїться в наших душах, і реагують на зміни нашого настрою. Наприклад, вона запевняє, що ті блискуни, які збігаються до Віадукових сходів на щорічний Парад телепнів, світяться і міняться теплими барвами, зовсім не так, як блискуни ряхтливі, мигтючі, що їх набивається на похорон у Каменосад. — Вона здригнулася. — Аби ти знав, не кожен уміє бачити їх, як Вельма. — Дівчина трохи помовчала. — А ще вона вважає, що нікому з них не можна вірити.

Вогники спалахували і мінилися ясним світлом.

— О! — вигукнув Квінт. — Знову почалося. Щоразу, як ти починаєш говорити, вони блимають! А коли говорю я… — Він задумливо нахмурив брови. — Судячи з того блимання, яке спричинюєш ти, краси їм не позичати. Цікаво, як вони виглядають насправ…

— Ні, Квінте, — різко урвала Маріс. — Кажуть, треба остерігатися дивитись блискунові в живі очі.

Квінт знову тривожно стенувся.

— А хіба що? — запитав він.

Маріс знизала плечима.

— Можна накликати на себе лихо, — похмуро відповіла вона.

Чудородні вогники, — ще мить тому вони світилися помаранчевим та червоним, — раптом яро заяскріли. Деякі попливли геть уздовж тунелю, інші — всотувалися в дірчастий камінь і щезали з очей. З темних глибин чувся тихий рик.

Пригинаючи голови, Квінт і Маріс посувалися тунелем далі. Зупинятися не випадало. Квінт озирнувся через плече.

— Але… але що ж воно таке? — запитав він.

— Кажуть усячину, — знизала плечима Маріс. — Дехто подейкує, що то заблукані душі академіків, померлих за межами Санктафракса, далеко від білих круків, покликаних звільняти від плоті їхні кістки, аби душі небіжчиків могли полинути у відкрите небо.

— Душі мертвих академіків, — промурмотів Квінт, відчуваючи, як на потилиці ворушиться волосся.

— А дехто править, ніби то демони Темнолісся, — вела далі Маріс, — безіменні демони з найглухіших лісових нетрищ. Є ще й такі, що мають їх за духів самих кам’яних щільників…

Квінт затремтів. Лиховісно замерехтіли світелка. Погучнішало моторошне гарчання.

— А втім, хто знає? — сказала Маріс, слідом за Квінтом намацуючи собі дорогу в тунелі, й у голосі її забриніли викличні нотки. — Усі байки, які можна почути в Санктафраксі, приоздоблені та перебільшені. Чому ж цим бути винятком?

Вогні пригасли й відступили. У повітрі немовби чулися зітхання. Квінт намацав руку Маріс і міцно її потиснув.

— Знаєш, ти геройська дівчина, — сказав він просто.

Маріс зіщулилася знов.

— Це нелегко, — зізналася вона, озираючись на гнітючу пітьму кам’яних щільників. — Яке мені тут усе ненависне!

— Знаю, — промовив Квінт. Він замовк, подумки картаючи себе, що через нього вони заблукали в цих тунелях-лабіринтах. — Скоро ми дійдемо до розтоки, де збилися зі шляху, еге ж, дійдемо, я знаю, — озвався він нарешті. — А потім уже вирішимо, куди нам іти — назад до входу в тунель чи до камери.

— О, ні, далі до камери, — сказала Маріс. — Тільки так! Дійти майже до кінця, а тоді повертати голоблі?!! Крім того, якби мій батько… — вона затнулася на півслові. — Квінте, диви! — вигукнула дівчина.

— На що? — скрикнув він.

— Там, — показала Маріс. — На стіні біля твого ліктя.

Тунель повнився дедалі голоснішим відлунням стогонів та рику. Блимали вогники. Квінт обернувся, і серце йому тьохнуло, коли він побачив, на що показувала Маріс. Цього разу вже не могло бути жодних сумнівів — на камені видніла одна з чорних крейдяних стрілок, накреслених його рукою.

— Дякувати Небу! — вигукнув Квінт. — Я так і знав, що ми її знайдемо.

Вони рушили, куди показувала стрілка. Тунель тут був ширший, і вони вже могли йти пліч-о-пліч. Квінт тримав ковіньку. Маріс стискала в руці ліхтаря: ануж у камері знайдуться запаси тілдерячого лою — тоді він допоможе їм відшукати дорогу назад! Уперше, відколи вони ступили в оці тунельні лабіринти, Квінт і Маріс без тіні зневіри дивилися на поставлене перед собою завдання.

— Вважай, ми вже там, — заявив Квінт.

— Здорово! — озвалася Маріс. — Тепер, коли ми вже стільки пройшли, гріх повертати назад, поки не з’ясується, що ж там в отій таємничій печері.

— Згоден, — підхопив Квінт. — Мені…

— У-у-ух!

Квінт зупинився й, обернувшись, побачив, як його супутниця легенько потирає збоку голову.

— З тобою все гаразд? — занепокоївся він.

— Пусте, — відмахнулася Маріс, — просто бахнулася головою об камінний залом, ген там.

Квінт поморщився.

— Дай-но погляну, — запропонував він.

— Кажу ж, нічого страшного, — запротестувала Маріс. — Слово честі.

На її волоссі блищало щось вологе і липке. Квінта враз охопив нестямний страх.

— Маріс! — ледь вимовив він. — Маріс, ти ж уся в крові!

Голос його відбився луною. Тунелі застугоніли. Далеко перед ними заблимали, засяяли вогники.

— Еге? — безжурно запитала Маріс. Вона глипнула на свої пальці. — А й справді, — муркнула дівчина. — Ото велике діло — подряпина…

— Ні, Маріс, — заперечив Квінт глухим від жаху голосом, пригадуючи свої останні відвідини камінних щільників. — Ти не розумієш. Ота тварюка, що я тобі розказував… ота здоровенна червона потвора… вона йде на запах крові…

Крізь похмуре гарчання і стогони пробивалися форкання та сопіння. І згуки ті дедалі ближчали! Охоплений дикою панікою, Квінт ухопив Маріс за руку.

— Воно суне до нас! — закричав хлопець. — Мерщій, Маріс! Треба негайно звідси вимітатися, поки ще не пізно!

І обоє помчали темним коридором. Чалапання та форкання за спиною чимраз гучнішали. Було вже не до жартів. За ними щось гналося. Щось таке, від чого не випадало ждати добра.

— Боржій! — квапив Квінт. — Боржій! А то…

— Ві-і-і, ві-і-і, ві-і-і!

Квінтові аж серце замліло, коли цей моторошний пронизливий вереск виповнив тунель. Тварюка напала на кров Маріс — і смакувала нею з неменшою насолодою, ніж Квінтовою! Хлопця пройняла шалена дріж, коли облизування та плямкіт стали ще несамовитішими.

— Ві-і-і, ві-і-і-і-і!

Нараз майже в них за спиною почулась якась шамотня, щось заревіло, і в тунелі стало видно, як удень. Квінт спіткнувся і важко гримнув на долівку. Повітря над його головою стало тепле і затхле. Воно лускотіло і завивало. Воно сичало і блимало.

А потім запала тиша. Квінт тривожно роззирнувся довкіл.

Тунель знову був залитий тьмяним червонястим сяйвом. Потвори ніде не було. Як і Маріс!

— Квінте, — долинув до хлопця її крик, відбитий довгим тунелем.

Квінт зірвався на ноги. Жахлива бестія щойно скуштувала крові — крові Маріс — а тепер запопала і саму дівчину! Квінт грізно стис ковіньку. Його темні очі палали.

— Я йду! — відгукнувся він.

І хлопець чимдуж погнав тунелем. Кругом мерехтіло-яскріло повітря. А попереду, вся в багряному сяйві, тікала кровожерна тварюка.

— Квінте! — волала Маріс. У голосі її бриніли жах і розпука — дівчина дійшла краю.

— Згадай, яка ти хоробра! — закричав у відповідь Квінт.

Знагла світло погасло. Квінт біг далі, аж поки натрапив на розтоку. Він спинився. Наставив вухо. Із правобічного тунелю долітали тихе сопіння та форкання.

— Так ось ти де, — процідив крізь зуби Квінт, запалавши раптовим гнівом. — Ляжу трупом, а тебе злапаю!

І нагнувши голову, він помчав низеньким і страх вузьким тунелем. Скеля гула і світилася. Блимало повітря. Знову далеко попереду замріло червоне сяйво.

Квінт уперто, дедалі пришвидшуючи біг, переслідував тварюку, яка ще тільки вчора гналася за ним самим. Раз по раз спотикаючись і зашпортуючись, він силкувався чимхутчій проскочити тісний тунель, щоб не згубити з очей і не перестати чути своєї здобичі. Якби з Маріс щось сталося, Квінт ніколи б собі цього не простив.

Зненацька світло зникло знову. Напевне потвора кудись звернула. Квінт добіг до звороту, пристояв, наставив вухо дослухаючись, і знову кинувся на звуки, що віддалялися.

— Тримайся, Маріс! — гукнув він. — Я доберуся до тебе!

Він збивав кісточки пальців об шкарубкі стіни, перечіпався об нерівності камінної долівки під ногами, боляче вдарявся об низьку стелю — але вперто біг далі. Гнів кипів йому в грудях, поки хлопець гнався за бестією, яка, сопучи та форкаючи, невтомно волокла кудись Маріс. Він летів щодуху, а все ж утікач зі своєю жертвою дедалі відривався.

— Живіше, — бурмотів Квінт. — Я не можу їх згубити.

Та навіть підганяючи себе, Квінт відчував: з кожною секундою бігти важче. Кам’яні щільники утворювали страхітливий підступний лабіринт. Крихітні тунелі давали початок величезним, а ті несподівано розгалужувалися на незліченні менші переходи, що кривулясто розбігалися врізнобіч. Невже він їх уже згубив? Квінт зупинився. А куди тепер?

— Маріс! — закричав хлопець. — МАРІС!

— Квінте!

Голос озвався лівобіч. Звучав він кволо та знеможено. Крутнувшись, Квінт побіг на нього. Тунель поширшав і повищав, тож він рвонув уперед, відчайдушно намагаючись наздогнати їх.

— Квінте!

Тепер голос бринів гучніше. Він мусить їх нагнати.

— Я йду, Маріс! — знову заволав Квінт. — Тримайся!

Діставшися протилежного кінця тунелю, Квінт звернув за скрут — і завмер на місці. Щелепа йому відвисла. Освітлений тьмяним сяйвом тунель зяяв попереду пусткою. Ані сліду чудернацьких вогнів — ані блимання, ані спалахів! І, хоч як він натужував слух — ані звуку.

— Але ж мені не примарилось! — глухо пробуркотів хлопець, тремтячи всім тілом. — Маріс! — гукнув він. — МАРІС!

Виляски від його криків — тільки й того! Він похитав головою і повільно рушив уперед.

— Не могла ж вона отак із доброго дива узяти й зникнути. Вона…

І тут він почув отой звук — тихе дряпання. Але звідки ж воно долітало? Не спереду — це ясно як день. Хлопець повернувся кругом, пройшов трохи назад і уважно прислухався.

Звук повторився. Якесь дряпання, якесь шкрябання. І, якщо це тільки не лихий жарт його уяви, — тихе сьорбання. Кров похолола йому в жилах.

Він обережно поминув вигин і за який десяток кроків уздрів перед собою червоне світло, що лилося з отвору в самісінькому низу тунельної стіни, розгортаючись по дну віялом, схожим на калюжу крові.

— Проклята Небом місцина! — лайнувся Квінт. — Я ж напевняка сюдою проходив!

Щойно тунелі відлунили його розлючений голос, як дряпання та сьорбання в норі раптово стихли, а червоне світло згасло.

Квінт спантеличено підійшов до нори, присів і зазирнув до середини. Серце затовклося у грудях мов навіжене. Перед ним тягнувся довгий вузький тунель. Якщо Маріс у ньому, хлопцеві лишалося одне: шукати її далі навкарачки. А що, як її там немає? Ану ж це пастка?

— Маріс? — гукнув Квінт, весь обертаючись на слух, коли луна від його крику завмерла.

Спершу не чути було нічого. Квінт мовчки ждав. Ще й досі — нічого. Потім, коли він уже ладен був продовжувати пошуки деінде, те саме шкрябання і те саме сьорбання озвалися з супротивного кінця звивистого, схожого на руру, тунелю.

— Маріс? — знову гукнув Квінт.

Цього разу йому відповів немічний, тремтливий голос:

— Кві… і… інте… допом… м… м-м-м…

Квінт увесь аж отерп, коли її зойк раптово урвався. А все ж вона й досі жива. Ось що важливо. Вона й досі жива! Хлопець намацав ковіньку.

— Я йду до тебе, Маріс! — похмуро пробуркотав він.

Серце калатало у грудях. Квінт упав навколішки і поповз у тунель. Мірою того, як нора у скелі вужчала, йому доводилося дедалі натужніше протискатися крізь неї, чимраз нижче опускаючи плечі. Шорсткий камінь під ним протирав йому штани на колінах і обдирав долоні.

— Вона має вже бути десь поруч, — підбадьорював себе Квінт.

Його тіло трусилося, а обличчя блищало від холодного поту. Скелясте нутро нори було підсвічене багряним світлом, яке знову струменіло тунелем звідкись іспереду. Шкряботіння стало уривчасте і набагато слабше, але тихе лиховісне сьорбання не уривалось ні на мить.

— О, Маріс, — промовив Квінт. — Не здавайся. Я поспішаю чимдуж.

Він звів голову, щоб побачити, що діється спереду. І просто перед собою уздрів ясне світляне кружало. Кінець тунелю.

— Десь тут, — буркнув Квінт.

Поки він долав ці останні кілька кроків догори, похиливши голову і зітнувши зуби, у повітрі зайшли якість зміни. Воно стало прохолодніше і вологіше, а його слух ухопив порожнистий лункий відгомін, як ото лящить у великій залі. Квінт знову з зусиллям підвів голову, вдивляючись уперед.

Він і гадки не мав, що кінець тунелю вже так близько. Просто перед ним видніло, сягаючи своїм вершком отвору, віялоподібне розсипище щебінки. Раптом до нього дійшло, що він зазирає в нутро якоїсь подоби величезної печери.

— Вважай, — наказав собі Квінт. — Бери очі в руки й оглядайся на задні колеса.

Квінт підповз до самого краю тунелю. Зненацька знову заплямкало — тепер уже голосніше.

— Ні, — вичавив із себе Квінт і спробував відповзти назад, але рука не могла знайти опертя у слизькій щебінці, тіло подалося вперед, і він безпорадно ковзнув із тунелю вниз, здіймаючи куряву і гуркочучи каменюччям.

Сьорбання завмерло. Червоне світло згасло. Квінт звівся на ноги і дико роззирнувся.

Так, він стояв усередині печери — величезної яйчастої камери, темної, холодної, залитої примарним світлом і сповненої рухомих тіней. Печера мала дірчасті й шорсткі на дотик стіни і, — як відзначив із дедалі більшою панікою хлопець, — не мала жодного виходу, крім тісного тунелю, який привів його сюди.

— Борони мене, Небо, — пробуркотів він, чуючи, як спазма перехоплює йому горло.

Те, що напало на Маріс, хоч би чим воно було, мабуть, зачаїлося десь тут, у пітьмі. І видивлялося, дослухалося, чигало на нього.

— Спо… спокійно, — підбадьорював себе хлопець. Однак серце, здавалося, от-от розірветься. Як можна лишатися спокійним у цьому моторошному місці? Все тут наповнювало його страхом…

А потім він почув оті таємничі звуки: лиховісне вологе форкання та сопіння. Звук долинав із густої гнітючої пітьми, звідкись ісправа. Серце Квінтові завмерло. По спині забігали мурашки.

Круг нього замерехтіли-заяскріли ясні вогники: міріади крихітних блискунів — Квінтові пощастило їх розпізнати — пообпадали камінні заломи та зазублені гостряки. Коли-не-коли котрийсь із них покидав насиджене місце і знімався в повітря — краєчком ока Квінт міг бачити, як він ряхтить, пролітаючи мимо.

Обличчя Квінтові зросилося холодним потом. Їх було так багато! Здригнувшись усім тілом, він зрозумів, куди попав — у самісіньке лігво блискунів!

Відразні звуки гучнішали. Квінт пощулився. Він повинен знайти Маріс, поки не пізно. Зібравши докупи рештки мужності, хлопець обережно ступнув уперед, ідучи на звук. Мерехтливі вогники зіскакували з прискалків та кругляків, розкиданих по печерному дну. Печера повнилася відлясками Квінтової ходи. Він укляк і якомога тихіше поліз навкарачки.

Цікаво, чи почула його тварюка? Може, вона спіймала ніздрями пах його крові? Чи вона й далі тримає Маріс у своїх лабетах, а чи дівчина вислизнула з них і десь ховається у цій величезній печері? Може, забилася в якийсь закутень, перелякана, самотня і чекає, поки він її вибавить?

Квінт підкрався ближче до моторошного згуку. І враз йому аж млосно зробилося: просто нього невиразно бовванів чорний силует. Він завмер. Згори йому присвічували мерехтливі блискуни, і Квінт стенувся з жаху, коли горбкувата маса вималювалася виразніше.

— Що воно за проява?… — прошепотів він.

Тварюка блимнула сяйвом, немовби відгукуючись на Квінтів голос, але не повернулася.

То було достеменне страшило: безформна, криваво-червона бестія, що невпинно міняла свої обриси, наче міх, напханий повзунами, зчепленими між собою у смертельному бою; то кругле, то довгасте, то гладесеньке як шовк, то охоплене корчами скупчення очей та мацаків. І безупину всередині її світного тіла, хоч би яких обрисів воно прибирало, по б’ючких жилах нескінченним ланцюжком циркулювали багряні вогники.

— Що за гидь! — простогнав Квінт, якому аж у шлунку замлоїло, коли він уздрів цю мерзотну криваво-червону істоту.

Хлопець відвернувся. Його так і поривало дати дьору! Але де ж Маріс? Не міг же він вертатися без неї!

Квінт розпачливо розглядався навсібіч, не поминаючи очима жодної розколини чи шпарини — може, вона там? Він ступив крок уперед. Його нога вдарилась об горбок на дні печери.

Щойно в печері залящало від стуку, сьорбання стихло і, вже вкотре, світло всередині велетенської потвори згасло. Тварюка прислухалася. За кілька ментів червоне світло спалахнуло знов, а огидне сьорбання забриніло ще сласніше. Прикипівши до місця, Квінт не зводив з потвори нажаханого погляду.

І тут він щось побачив! З-під величезної безформної істоти стриміла нога.

— МАРІС! — закричав він і метнувся вперед, але за щось перечепився і гримнув на долівку. Він нервово звівся на ліктях і сів. Відчуття було таке, ніби хтось ухопив його за кісточку ноги.

Уся печера довкола нього враз замерехтіла — міріади крихітних блискунів блиманням відповідали на його невимовний переляк. І тут Квінт побачив, щo його повалило.

То було тіло — зашкарубле, висхле, наче мумія, тіло зі зморшкуватими губами, запалими очима і застиглим виразом тваринного жаху. Квінт перечепився об його ліву руку — відокремлена від решти тіла, вона лежала тепер неподалік у куряві.

Квінтові мало не занудило.

— Ні, ні, — застогнав він, задкуючи, переляканий, нажаханий, але неспроможний відвести погляду від моторошного видовища.

Колись це тіло належало охоронцеві скарбниці. Квінт упізнав нагрудник зі шкураток та шпичастий шолом. Але цьому плескатоголовому гоблінові навіть дика сила та вояцька звага не допомогли врятувати своє життя. І якщо вже він упав жертвою криваво-червоної потвори…

— Маріс, — прошепотів Квінт, і гіркий клубок підступив йому до горла. — МАРІС!

Високо звівши ковіньку, він поклигав уперед — і знову перечепився. А проте, відчайдушно замахавши руками, таки зберіг рівновагу — і угледів під ногами другого трупа. Його обличчя було спотворене гримасою жаху, як і в першої жертви, голова неймовірно перекособочена, а руки й ноги — підтягнуті аж до пояса.

І він був не єдиний.

Тепер, коли блискуни світилися яскравіше, ніж перше, Квінт побачив, що вся долівка обсіяна мертвяками — лісовими тролями, живолупами, міськими гномами, яких можна було розпізнати хіба по амулетах та чубові; академіками, чиї кістяки були окриті мантіями, наче поховальними покрівцями; дивними морхлими створіннями, які мали кінцівки, схожі на дерев’яні цурки, і були зодягнені у шати, сподибувані лише в історичних книжках.

Здорова безформна бестія перед ним, — тепер вона світилася густою ярою червінню, — підвелася з бездушного тіла Квінтової подруги. Не дивниця, що вона таке одоробло, ловлячи дрижаки, збагнув Квінт. Скільки сторіч вона переховується тут, полюючи на роззяв, тих, кого заводила сюди цікавість, чи просто цимбалів? Скільки люду затягла вона до свого жахного леговища, щоб висмоктати з жертв усі їхні соки?

Мокре, вологе сьорбання розляглося по камері, коли почварна тварюка відняла довгі світні мацаки від очей Маріс. Зі страху Квінтові аж заканудило. Тут він мав до діла не з дитячими забавками, де пильнували правил і можна було передихнути. Тут усе було по-справжньому. І викликало жах. Можливо, Маріс уже мертва. Можливо, тепер на черзі він. Та шляху назад нема. Квінт не міг покинути дівчину, хоч би довелося зазнати не менш жахливої долі.

Заячавши, мов розлютований звір, Квінт шарахнув уперед. Засвистіла у повітрі ковінька. З-під ніг полетіли кістки.

— Ві-і-і, ві-і-і, ві-і-і!

Начинена смертю печера залящала оглушливим лиховісним вереском, і роз’юшений хижак повернувся до Квінта. Хлопець закам’янів, у голові застугоніло, тіло пройняла дрож. Пролунало скажене ревіння, хлопця обдало струменем затхлого повітря.

Квінт замружив очі. З рук йому вибило ковіньку. А за мить і його самого жбурнуло горілиць.

Чудовисько миттю опинилося на ньому, всмоктуючи хлопця у свою здоровецьку безформну тушу. Годі було не то ворухнутися — м’яза напружити! І лежачи, — недвижний, тихий, настрашений, — він одчув, як щось, мов жар гаряче, обмацує його обличчя, намагаючись розліпити повіки спершу одного ока, а далі другого.

Квінт не годен був закричати, він заледве дихав. Вереск — здавалося, він засягав у самісінький мозок — наростав. Усе тіло було знеможене, розбите. І зовні, і всередині страхітне світло дедалі розгоралося, дедалі яснішало, аж хлопцеві почало видаватися, ніби криваво-червоне сяйво ось-ось розсадить йому голову.

А тоді — пустка.