Темнолесникове прокляття

Розділ восьмий Скарбівня

Скарбницький день відзначався щороку в перший день другого місяця, коли нічне світило сягало підповні. Дата поважна у санктафракському календарі: вона знаменувала той час, коли академіки-небознавці взяли гору над землезнавцями і вперше занесли бурефракс до нової скарбівні, розміщеної глибоко внизу, в самому серці плавучої скелі.

Книжники-землезнавці чинили відчайдушний опір таким перемінам, заявляючи, що вони не тільки порушать Третій закон плавучості, а й взагалі абсолютно зайві. Відповіді на питання, пов’язані з плавучою скелею, правили вони, треба шукати, вивчаючи скелю та її властивості, а не бездумно переобтяжуючи її бурефраксом.

Небознавці, з другого боку, твердили, що без таких їхніх заходів Санктафракс зірвався б зі своїх мертвих якорів і пропав навіки. Зрештою суперечка так і лишилася нерозв’язаною, то більше, що небознавці, щиро вірячи у правильність своїх дій та ще й налякані страхом загубилися у відкритому небі, — заручилися підтримкою зграї плескатоголових гоблінів, аби втілити в життя свої задуми.

На світанку того фатального дня плескатоголовці вдерлися до Великої лабораторії і живосилом витурили з неї всіх академіків-землезнавців. А вже під обід — уперше в історії Санктафракса — академіки-небознавці цілковито контролювали плавучу скелю. Під їхнім проводом у новостворену скарбівню тунелями доправили скриню з бурефраксом і, точно визначивши центр зали, обережно опустили її там. А щоб бути певними, що ніхто, як мовиться, не наплює їм у кашу, виставили групу охоронців, охрещену згодом Скарбницькою гвардією, вельми грізною для непроханих гостей.

Те все сподіялося багато-багато років тому, головні дійовці давно вже повмирали і пам’ять про них зберігають лише підручники з історії та міські літописи. А все ж цей день наклав певний відбиток на традиції, ритуали, ба навіть на мову. Наприклад, заклик «Довірся Небесам!» набув значення «Хай вам гаразд ведеться», а вираз «Розор для бібліотеки!» набув прямо протилежного значення як у Санктафраксі, так, трохи згодом, і в Нижньому місті. Скарбницький день (як його нарекли) був святом, яке в уяві багатьох сполучалося з письмовими поздоровленнями та обміном дарунками, а також із відзначенням його у трапезній бенкетом із семи страв.

Але ближче до суті. Цього ж таки дня так званий Найвищий Академік № 2 мав провести урочистий огляд Скарбницької горниці та Скарбницької гвардії. З раннього ранку перед входом до скарбницького тунелю юрмився натовп, замаяний із цієї нагоди прапорами та корогвами, готовий споглядати видовище і підтримувати його своїми схвальними вигуками.

— Чи ти ба, який блискучий виїзд цього року! — вирік Професор Світлознавства, сидячи у розкішній бідці, запряженій зубощиром-скрадайлом, яка рівно о третій підкотила до Мозаїчного квадрата.

— Так, що правда, то правда, — підхопив Професор Темрявознавства, підтягуючи рукави своєї хутряної мантії і по-царському махаючи рукою галасливим ґавам. — Ще й розгодинилося ніби на замовлення, поглянь — жодної дощової хмари!

Бідка рухалася мудрованою кахляною мозаїкою до пірамідальної форми входу. Глядачі зі збудженими вигуками подалися назад, коли вона поторохтіла в їхній бік. За сім ступнів од дверей зубощир спинився, і двоє професорів зійшли на червоно-золотий килим, завбачливо розстелений перед порогом.

Квінт, який усе добре бачив зі свого спостережного пункту на ратушних сходах, був просто зачарований. Зроду ще йому не доводилося бачити такої помпи та розкоші.

— Поглянь-но на зубощира-скрадайла! — промовив він схвильовано. — Що це? Невже його упряж оздоблена трясовинними самоцвітами і болотяними перлами?!

— Ти не помилився, — потвердила Маріс.

— А професорські мантії! — вигукнув Квінт. — Невже це натуральний кедровий горносталь?

— Достеменно так! — відповіла Маріс. — Снігово-біле зимове вбрання для Професора Світлознавства і чорне літнє — для Професора Темрявознавства.

Квінт кивнув головою і змовк — утім, ненадовго.

— Щось я не розумію цієї всієї метушні навколо Найвищого Академіка № 2, — зізнався він. — Невже Найвищий Академік сам не в змозі виконати цього ритуалу? І чому їх тут двоє?

— Тобі ще стільки всього треба взнати, — відповіла Маріс доволі зверхнім тоном. — Ну, та якщо ти й далі базікатимеш, то проґавиш церемонію. Цить, ось вони вже йдуть!

— Пе-ре-прошую, — похмуро вибачився Квінт. — Більше не зроню ані слова.

— От і добре, — сказала Маріс манірно, поправляючи намокле волосся і розгладжуючи парку на сонці мантію. — Нині Скарбницький день, тож маю виглядати відповідно, — вона відповіла на помах руки помічника Професора Мрякощупізму сповненим гідності кивком голови. — Як-не-як, я дочка Найвищого Академіка № 1.

Згорблений тип у гостроверхому каптурі й зі срібним носом-маскою, що стояв на сходинку нижче, повернувся до них обличчям.

— Вибачте, що встряю в розмову, — озвався він товстим хрипким голосом, — але хлопець, далебі, має рацію. Сьогодні ми так сліпо сприймаємо все, що діється навколо. Може, варто трохи прочинити двері для сумнівів.

Маріс пирхнула і відвернулася. Квінт підступив до незнайомця ближче.

— Може, ви зуміли б мені відповісти? — запитав хлопець.

— Можна спробувати, — відповів той. — Почнімо хоча б із того, що спочатку Найвищого Академіка № 2 вибирали тому, що за тих часів, коли Велика лабораторія стала Скарбницькою горницею, за Найвищого Академіка був Великий Бібліотекар, фахівець у царині землезнавства. Треба було забезпечувати належну охорону нової скарбівні — саме це й спонукало обирати небознавця. Нині ж Найвищий Академік сам небознавець, тож роль Найвищого Академіка № 2 суто декоративна.

Діставшися війстя до скарбницького тунелю, обидва професори повагом і воднораз загупали патерицями у двері. Один удар. Другий. Третій. Коли лункий гриміт ущух, над квадратом запала тиша. Потім з німотного безгоміння за дверима долинув приглушений голос.

— Кого там Небо несе? — запитав він.

— Це — друг Санктафракса! — рявкнули професори.

Двері з рипом відчинилися, і з-за них, прискіпливо оглядаючи гостей, вийшов дебелий плескатоголовий гоблін з мечем в одній руці та обсіяною шпичками булавою — у другій.

— Що це за один? — прошепотів Квінт.

— Нехнюпніс, начальник охорони, — так само пошепки відповіла Маріс.

Натовп і далі стояв тихо, здавалося, дихнути і то боявся. Потім плескатоголовець опустив зброю і озвався.

— Ласкаво просимо, друже! — запросив він, і квадрат залящав схвальним ревом.

Двійко професорів щезли всередині, двері з голосним брязком зачинилися за ними, і гурма заревла ще гучніше. Та Квінт видавався спантеличеним.

— Друг Санктафракса, — повторив хлопець. — Друг, а не друзі. Чому ж їх тут двоє? Може, вони близнюки?

— О, ні, не близнюки, хоч на вигляд на них і схожі, — прогарчав срібноносий незнайомець. — Вони зазнайомилися ще молодшими учнями, їх звели разом спільні зацікавлення у царині люмінесценції. З часом вони почали досліджувати ті самі питання і навіть виглядати однаково… — Він поглянув у бік дверей. — Подібно до предмета їхніх студій, вони — два боки однієї медалі. І було просто неможливо настановити на посаду Найвищого Академіка одного з них, поминувши другого.

— Розумію, — відповів Квінт. Натовп починав танути. Він уже й сам намірився йти, коли незнайомець міцно взяв його за руку.

— Чи ж можу я дивитися крізь пальці на те все? — просичав він.

— Пробачте, я не зрозумів? — промовив Квінт сухо, намагаючись випручати руку. Проте незнайомець стис її ще дужче.

— Багато хто, — сказав він, стріляючи навсібіч очима, — підозрює, що Професори Світлознавства і Темрявознавства мають вплив на Найвищого Академіка. Зрештою, який резон мрякощупістові брати радників з якоїсь іншої школи? Нащо вони йому здалися?.

— Ходімо, Квінте! — блиснула очима Маріс, хапаючи хлопця за вільну руку. — Нам час вертатися додому! — І з цими словами вона потягла Квінта від незнайомця.

Щойно вони змішалися з натовпом городян, які вже розтікалися з Мозаїчного квадрата хто куди, Квінт заозирався.

— Чому такий поспіх?

Маріс повернулася до хлопця.

— Він починав розводити плітки і пускати чутки — безглуздя лишатися там далі, — пояснила вона. — Я чула це все раніше сотні разів. Нашепти. Інтриги. Брехня. Що за цим стоїть? Ось у чому заковика!

Професори Світлознавства і Темрявознавства полегшено зітхнули, щойно за ними грюкнули двері. Далі ця щорічна урочистість мала відбуватися далеко від очей збуджених санктафракських глядачів, і потреба в помпі та церемонності відпала. Професор Світлознавства скинув традиційну білу трикутку і почухав голову.

— Ну, як, Нехнюпносе, — звернувся він до гобліна, — чи є які свіжі новини стосовно того, про що ми вчора говорили?

Нехнюпніс був здоровенний плескатоголовий гоблін, довгорукий і довгоногий, міцної статури; численні шрами та хитромудре татуювання на тілі промовисто свідчили про його довгу кар’єру охоронця. Бецман підніс догори свій ліхтар і обернувся.

— Так, володарю, — озвався він і крадькома озирнувся. — Дві свіжі події. Перша, — зашепотів він, — мрякощупісти щось затівають — і цим разом уже не тільки учні. Йдеться про великих цабе. Декан. Заступник декана. Помічник професора. Один з них, двоє, а то й усі троє тут уплутані.

— Лініус мав би зауважити… — скрушно похитав головою Професор Світлознавства.

— І зауважив би, — перебив його Професор Темрявознавства, — та ба, чоловікові ніколи вгору глянути! Бідолаха! Він так добре починав як Найвищий Академік, а тепер… перевівся ні на що, страшно на нього дивитись…

— Не спить цілими ночами. Морить себе голодом, — підхопив Професор Світлознавства. — І хоч як мені прикро таке казати про свого давнього вельмишановного друга, він занедбав свої обов’язки високопосадовця…

— Ще б пак! Убивати стільки часу в клітках за дослідженнями Низького неба! — палко вигукнув Професор Темрявознавства. — Просто в голові не вкладається!

— У мене теж, — підпрягся Професор Світлознавства. — Та ми, двоє його найближчих друзів, маємо переконати його повернутися обличчям до своїх обов’язків.

— Панове, вам доведеться його також остерегти, — зітхнув Нехнюпніс. — Бо мене він не послухається.

— Остерегти? — разом вигукнули професори.

— Так, і це друга моя новина, — сказав із притиском Нехнюпніс. — Хтось намагався підкупити охорону кліток…

Ту ж мить у темному нутрі тунелю, десь далеко праворуч, озвався якийсь рип. Нехнюпніс вихопив меча, наставив вухо і прислухався. Відтак повернувся до професорів.

— Ми повинні бути обачливі, — просичав він. — Навіть тут, у скарбницькому тунелі, може знайтися хтось, хто не погребує нагріти руки на чиємусь необережно сказаному слові.

Професор Темрявознавства набурмосився.

— Чи не хочеш ти сказати, що охороні скарбівні сьогодні не можна довіряти? — прошепотів він.

Нехнюпносів голос став ще глухіший.

— Боюся, так, мосьпане. Усіх санктафраксців зачіпає дивна поведінка Найвищого Академіка… Я не пам’ятаю серед охорони скарбівні такого морального занепаду, як нині.

Вони мовчки спускалися тунелем, що провадив крізь кам’яні щільники до серця скелі — її центру. Саме там, у Скарбницькій горниці, видовбаній у твердій породі, зберігався святий бурефракс. У своєму первісному вигляді тунель, рівний, як стріла, був за найкоротший шлях сполучення між поверхнею велетенської санктафракської скелі та її осердям. Одначе з часом цей первісний тунель, там, де були кам’яні щільники, почав викривлюватися, дедалі дужче в’юнитися. Скеля не переставала рости і прокладати в ній тунелі було достеменною карою. Ба більше, оскільки діркувата скеля невпинно розширювалася і переінакшувалася, сам тунель опинявся під загрозою завалу: ще сяде стеля чи стуляться стіни! Тож завдання зберегти тунель ніколи не втрачало своєї нагальності.

— Не я буду, якщо тунель не довшає рік у рік, — поскаржився Професор Темрявознавства.

Професор Світлознавства кивнув головою.

— Давно вже пора збудувати новий скарбницький тунель, — озвався він. — Просто від Школи Світлознавства і Темрявознавства. — Він озирнувся. — Це буде нелегко і вскочить у копієчку, але справа варта заходу.

Кам’яні щільники, мінливі й щораз обсяжніші, були діркуваті, як грудка крихкої губки. Повні розпадин та порожнин, які, сполучаючись між собою, утворювали величезну хитромудру мережу ходів та нір, щільники без угаву свистіли і гули. Деякі коридори були досить просторі, аби ними можна було вільно пересуватися всередині скелі, інші — затісні навіть для крихітних земляних павуків, яких тут не бракувало. То був широченний заплутаний лабіринт, охоплений невпинними змінами і сповнений відлясків та шепотів, тіней та чудородних істот, світних у темряві. Декотрі з них були примарні, інші — недотворені, а деякі — по-справжньому хижі.

Десь попереду озвалися приглушені голоси. І тоді ж кам’яні щільники замінилися на тверде темно-червоне скельне серце.

— Хвала Небові! — полегшено зітхнув Професор Темрявознавства, не перестаючи спускатись довгим рівним проходом і перебігаючи пальцями по гладенькому твердому ребру скелі. — Від цих камінних щільників мені завжди мулько на душі. — Він гигикнув. — Надто я підтоптався, щоб ганяти навзаводи з блискуном!

Голоси спереду погучнішали, а коли вони вже наближалися до кінця тунелю, по праву руку відчинилися здорові куті двері, й на підлогу лягла жовта світляна пасмуга. На порозі постав плескатоголовий гоблін-хранитель, заступаючи дорогу.

— Стій! — звелів він. — Хто йде?

Нехнюпніс ступив крок уперед.

— Це я, Нявкучий Змію, — відповів він сердито. — Чи ти забув, який сьогодні день?

— Ні, пане… Я… — замулявся Нявкучий Змій. Його голос був хрипкий і тягучий: всі плескатоголові гобліни Темнолісу тягли слова і гугнявили. Він глипнув на професорів і кивнув підборіддям у їхній бік. — Хто оті двоє?

Нехнюпніс зітхнув і обернувся до професорів.

— Ви вже даруйте йому, — попросив він. — Неборака тільки недавно в охороні. — Гоблін знову повернувся до Нявкучого Змія. — Сьогодні Скарбницький день, друже. Той день року, коли Найвищий Академік № 2 проводить урочистий огляд бурефраксу.

Нявкучий Змій похнюпив очі.

— Звідки мені було знати? — промимрив він.

— Звідки? — здивувався Нехнюпніс. — Таж я сьогодні вранці тобі нагадував! А тепер уступися, хай ми пройдемо! — Нявкучий Змій відступив назад, після чого Нехнюпніс крутнувся мимохідь до гобліна і дав тому добрячого ляща. — Недоумку! — прогарчав він і повернувся до професорів. — Кажу ж, він в охороні новак. Бігме, щойно з Темнолісу. Дужий у руках, але слабий на голову, це його вразливе місце. Ну, та нічого, навчиться.

Нехнюпніс повернувся і рушив далі коридором униз, повз непричинені величезні різьблені двері. Залопотіли мантії, професори поспішили за ним. Поминаючи двері, вони зазирнули всередину і побачили за порогом довге склепінчасте приміщення, видовбане у скелі.

То була казарма охоронців, де мешкав загін добірних плескатоголових гоблінів, які чергували у три зміни. Хто задавав хропака в ліжках, витесаних у стінах казарми, хто грав у карти за столом, а хто, як і Нявкучий Змій, стояв на чатах. Вигляд у кожного, як і в їхнього зверхника Нехнюпноса, був страховитий.

Процесія досягла кінця коридору. Нехнюпніс витяг із-за паса в’язку ключів, відімкнув двері й ступив крок убік, даючи професорам Світлознавства і Темрявознавства зайти першими.

— Вона мене завжди вражає, — прошепотів Професор Світлознавства, вступаючи до Скарбницької горниці.

— Так і проймаєшся увесь побожністю та святобливістю, — підхопив Професор Темрявознавства.

Вони перейшли горницю; височенна склепінчаста стеля відлунювала їхні кроки. Професори ступали по вирізьбленому в камені візерунчастому кругу з рівнобічних трикутників, концентричних кіл та блискавиць, що віялом розходилися з одного пункту. Малюнок нічим не різнився від візерунка на Мозаїчному квадраті. Обидва професори ступили крок уперед до скриньки, сміховинно малої супроти приміщення, де вона спочивала. Скринька стояла в самісінькому центрі Скарбницької горниці.

— Погаси ліхтаря, — звелів гоблінові Професор Темрявознавства.

Нехнюпніс заходився прикручувати ґнота, аж поки світло потьмяніло і згасло. Скарбницю огорнула кромішня пітьма. Професор Світлознавства подався вперед, відхилив віко скрині. І враз увесь склеп залило сліпуче сяйво бурефраксу, схованого в ній на споді. Так само удвох професори перелічили окрушини дорогоцінної речовини. Закінчивши рахубу, вони похилили голови.

— Світло у темряві, — прошепотів Професор Світлознавства, як того вимагав звичай.

— Темрява у світлі, — пробуркотів йому на відповідь Професор Темрявознавства.

Ці слова означали завершення церемонії Скарбницького дня.

Професор Темрявознавства опустив віко. Нехнюпніс знову засвітив ліхтаря.

Уже по їхньому виході в тунель, охоронець, замикаючи двері, обернувся до професорів.

— Від нього, отого бурефраксу, мені аж дух займає. Щороку. Слово честі! Зроду ще не бачив такої краси. — Він трохи помовчав. — Одного ніяк не збагну: як така мізерія бурефраксу може правити за баласт для всього нашого летючого скельного гіганта?

— Наперсток бурефраксу, — осміхнувся Професор Світлознавства, — важить більше як тисяча залізних дерев…

— У кромішній пітьмі, — додав Професор Темрявознавства.

— Авжеж, — притакнув Професор Світлознавства. — Це диво небесних наук, Нехнюпносе. Достоту, як і те, що розпечена скеля опускається, а зимна підіймається…

— А світляк стає летючим при горінні, — підхопив Професор Темрявознавства. — Оскільки велика летюча скеля невпинно розростається, треба дедалі більше бурефраксу, щоб утримати її на місці. Хмарогляди вчора потвердили, що віднедавна в повітрі збільшився вміст кислотно-туманних часток, нагнаних у Світокрай із відкритого неба.

— Велика буря уже в дорозі, — виснував Професор Темрявознавства.

— Авжеж, — притакнув Професор Світлознавства. — Гарлініус Гернікс ось-ось відбуде з Лицарської Академії до Присмеркового лісу на пошуки свіжого бурефраксу. — Він обернувся до гобліна. — Чудодійного бурефраксу, Нехнюпносе. Найціннішої речовини як у небі, так і на землі, яка утворюється тільки у Присмерковому лісі зі жмуту блискавиць Великої бурі…

Нехнюпніс почухав потилицю.

— Для мене це китайська грамота, професоре, — зізнався він. — Лишаю ці наукові премудрощі вам, ученим. Я простий охоронець, тільки й того.

— Ну-у-у! Не будь такий скромний, Нехнюпносе! — дорікнув Професор Світлознавства. — Ти — наші очі й вуха.

— Без тебе, — підхопив Професор Темрявознавства, — ми ні сном ні духом не відали б ані про зрадливих мрякощупістів, ані про чиїсь намагання підкупити охорону кліток.

— Що ж, як мовиться, кого застерегли, тому зброю до рук дали, — вирік Професор Світлознавства. — Ми сповістимо Найвищого Академіка при першій же нагоді. Він мусить знати, яка серйозна небезпека нависла над ним.