Поштова лихоманка

Розділ сьомий 

На пана Шпулькіса, який сидів у своєму пропахлому мастилом і чорнилами старовинному кабінеті, дивний молодий чоловік у позолоченому одязі й крилатому капелюсі справив неабияке враження. 

— Ви явно добре знаєтеся на папері, пане Губперук, — сказав він, тим часом як Мокр мацав і роздивлявся взірці. — Дуже приємно зустріти такого клієнта. Завжди вибирай правильний папір для кожної справи, я це постійно кажу. 

— Дуже важливо, щоб марки важко було підробити, — сказав Мокр, гортаючи взірці. — Проте, з іншого боку, виробництво марки, яка коштуватиме пенні, не повинне обходитися дорожче за пенні! 

— Тут вам допоможуть водяні знаки, пане Губперук, — вказав пан Шпулькіс. 

— Але підробити можна і їх, — заперечив Мокр, подумав і додав: — Мені так казали. 

— О, ми знаємо всі ці прийоми, пане Губперук, не хвилюйтеся! — заявив пан Шпулькіс. — У цьому ми на висоті, о так! Витравлювання реактивами, магічне ретушування, зникомі чорнила, все що завгодно. Ми виготовляємо папір, робимо гравіювання і навіть друкуємо дещо для декого з найвпливовіших громадян — хоча, звичайно, я не вільний називати їхні імена. 

Він відкинувся в кріслі з потертої шкіри і щось швидко нашкрябав у своєму записнику. 

— Отже, ми можемо зробити для вас двадцять тисяч однопенсових марок, папір матовий, з нанесеним клеєм, по два долари за тисячу плюс виробництво штампів, — підсумував він. — Без клею — на десять пенсів дешевше. Як ви розумієте, вам треба буде знайти когось, хто розріже готові аркуші на окремі марки.  

— А ви не можете зробити це за допомогою якого-небудь пристрою? — поцікавився Мокр. 

— Ні. З такими маленькими шматочками паперу нічого не спрацює. Даруйте, пане Губперук.  

Мокр витягнув з кишені клаптик брунатного паперу і підняв його перед собою. 

— Вам це знайомо, пане Шпулькіс? 

— Це ж перфорований папір для зберігання шпильок? — просяяв той. — Ха, де мої юні роки! Моя давня колекція досі лежить на горищі. Я завжди вважав, що за неї можна було б виручити шилінг-другий, якби тільки... 

— Погляньте сюди, пане Шпулькіс, — перебив Мокр, беручись кінчиками пальців за краї клаптика. 

Стенлі завжди був хворобливо точним у розміщенні шпильок; точніше цього не зробила б навіть людина з мікрометром. 

Папір почав плавно розходитися вздовж ліній перфорації. Мокр багатозначно подивився на пана Шпулькіса. 

— Вся суть — у дірках, — сказав він. — Якщо в чомусь немає дірки, воно нічого не варте... 

Минуло три години. Майстрів відправили контролювати процес. Зосереджені чоловіки в комбінезонах повертали заготовки в токарних верстатах, інші щось паяли, перевіряли на міцність, прикручували і розкручували, потім розібрали невеликий ручний прес і зібрали його по-іншому. Мокр вештався навколо і відверто нудився, поки зосереджені чоловіки крутили щось у руках, вимірювали, переробляли, лудили, опускали й знову піднімали, і нарешті, під наглядом Мокра та пана Шпулькіса, офіційно ввімкнули перероблений прес... 

Дзень... 

Мокрові здалося, що всі навколо так щосили затамували дихання, що аж вікна увігнулися всередину. Він нахилився, узяв з преса аркуш, розділений перфорацією на маленькі прямокутники, і підняв його вгору. 

Потім він відірвав одну марку. 

Вікна вигнулися назовні. Всі видихнули. Кидати вгору очіпки ніхто не став. Це були не ті люди, що стали б стрибати й радіти від добре зробленої справи. Вони просто запалили свої люльки й кивнули одне одному. 

Пан Шпулькіс і пан фон Губперук потисли один одному руки над аркушами перфорованого паперу. 

— Патент ваш, пане Шпулькіс, — сказав Мокр. 

— Ви дуже люб’язні, пане Губперук. Дуже люб’язні. О, маленький сувенір для вас...  

До них підбіг підмайстро з аркушем паперу. На подив Мокра, аркуша вже було вкрито відбитками — без клею й перфорації, але це були ідеальні копії його ескізу однопенсової марки.  

— Іконодемонське гравіювання, пане Губперук! — промовив Шпулькіс, стежачи за обличчям Мокра. — Ніхто не скаже, що ми відстаємо від часу! Звичайно, тут іще виявиться кілька дефектів, але вже на початку наступного тижня ми... 

— Однопенсові та двопенсові потрібні мені завтра, якщо ваша ласка, пане Шпулькіс, — відкарбував Мокр. — Мені не треба ідеально, мені треба швидко. 

— Ого, та ви, пане Губперук, не любите гаяти часу!  

— Завжди рухайся швидко: ніколи ж не знаєш, хто або що за тобою женеться, пане Шпулькіс! 

— Ха! Точно! Е... гарне гасло, пане Губперук. Гарне, — з невпевненою усмішкою повторив пан Шпулькіс. 

— А п’ятипенсові та доларові мені потрібні, якщо ваша ласка, післязавтра. 

— Пане Губперук, якщо так поспішати, підбори розплавляться! 

— Мушу поспішати, пане Шпулькіс, мушу мчати!  

Назад до Поштамту Мокр ішов з усією поспішністю, яку дозволяла пристойність, і почувався дещо незручно. 

Фірма «Ливарник і Шпулькіс» йому подобалася. Йому взагалі подобалися компанії, де можна було наживо поспілкуватися з людиною, чиє прізвище зазначено в назві; це означало, що компанією, ймовірно, керують не шахраї. І йому подобалися дужі, солідні, незворушні робітники, оскільки він усвідомлював наявність у них усіх тих рис, яких бракувало йому самому — як-от непохитність, солідарність і чесність. Немає сенсу брехати токарському верстату чи дурити молоток. Ці люди були хорошими — і вельми відмінними від нього... 

Один із моментів, що відрізняв їх від нього, був у тому, що будь-хто з них навряд чи просто зараз приховував за пазухою паку краденого паперу. 

Так, йому не варто було цього робити, от справді не варто.  

Просто так склалося, що пан Шпулькіс виявився добросердним ентузіастом, і весь стіл було вкрито взірцями його чудової роботи, і коли зібрали перфораційний прес, усі скупчилися навколо нього, не приділяючи Мокрові жодної уваги, і він... трохи прибрав на столі. Він не міг стриматися. Він був шахраєм. Чого ще було від нього чекати тому ж Ветінарі? 

Коли він увійшов у будівлю Поштамту, листоноші вже почали повертатися. Пан Шеляг чекав на нього, занепокоєно посміхаючись. 

— Як справи, поштовий інспекторе? — бадьоро спитав Мокр. 

— Непогано, мій пане, непогано. Є добрі новини, мій пане. Нам передавали листи для відправлення. Поки що небагато, і деякі з них трохи, е, жартівливі — але ми брали за кожен по пенні. Ось сім пенсів, мій пане, — гордо завершив він, простягаючи монети.  

— Ого, мій друже, сьогодні ми не ляжемо спати голодними! — кинув Мокр, приймаючи монети та кладучи до кишені листи. 

— Прошу, мій пане? 

— О, нічого, пане Шеляг. Добра робота. Е... ви сказали, що маєте добрі новини. Можливо, є й якісь інші?.. 

— М-м-м... Декому з адресатів не дуже сподобалося, що ми доставили їм листи, мій пане. 

— Ви помилялися адресами? — уточнив Мокр. 

— О, ні, мій пане. Але давнім листам не завжди радіють. Наприклад, не тоді, коли це заповіт. Тобто остання воля, мій пане, — багатозначно додав старий. — І коли виявляється, наприклад, що матусині коштовності двадцять років тому дісталися не тій дочці. Десь так. 

— От лихо, — сказав Мокр. 

— Довелося викликáти Сторожу, мій пане. Це було те, що вони у звіті назвали «інцидентом» на Ткацькій вулиці, мій пане. У кабінеті вас, мій пане, чекає якась панянка. 

— О боги, це ж не одна з тих дочок? 

— Ні, мій пане. Це панянка з газети «Час». Не варто їм довіряти, мій пане, хотя кросворди вони роблят файні, — змовницьки додав Шеляг. 

— Але я їй навіщо? 

— Не можу знати, мій пане. Гадаю, це того, шо ви поштмейстер? 

— Підіть, будь ласка... зробіть їй чаю чи щось таке, — промовив Мокр, поплескуючи себе по пазусі. — Мені треба... привести себе до ладу. 

За дві хвилини, коли крадений папір було надійно сховано, Мокр зайшов до кабінету. 

Біля дверей, пригасивши очі, як притаманно ґолемам, перед якими наразі не стоїть жодного завдання, крім як просто існувати, стояв пан Помпа, а на стільці поруч із робочим столом сиділа жінка. 

Мокр спробував скласти про неї уявлення. Приваблива, безумовно, от тільки вдягається так, ніби хоче це приховати, хоча насправді лише підкреслює. З якихось загадкових причин нині в місті знову увійшли в моду турнюри, але її єдина поступка цій моді виражалася в підкладці над сідничками, що забезпечувало певну округлість обрису без необхідності вдаватися до двадцяти семи фунтів небезпечно напханої китовим вусом білизни. Вона була білявкою, але затягла волосся сіточкою — ще один продуманий хід — а наверх начепила маленький і досить модний капелюшок, який не міг мати жодної функції, крім суто декоративної. Біля стільця стояла велика наплічна сумка, на колінах жінки лежав нотатник, а на пальці виднілася обручка. 

— Пане Губперук? — радісно спитала вона. — Я — панна Кріпслок. Із «Часу». 

«Он як: обручка — але “панна”, — подумав Мокр. — Обережно. Може мати Принципи. Не намагатися поцілувати руку». 

— І чим я можу допомогти «Часу»? — спитався він, сідаючи за стіл і посилаючи їй незверхню посмішку. 

— Ви маєте намір доставити всю спізнілу пошту, пане Губперук? 

— Якщо це взагалі можливо, то так, — відповів Мокр. 

— Навіщо? 

— Це моя робота. Попри дощ, сніг, темряву й туман, як і написано над нашим входом. 

— Ви чули про конфуз на Ткацькій вулиці? 

— Я чув, що це був інцидент[37].  

— Боюся, це було дещо гірше. Коли я звідти йшла, там палав один з будинків. Це вас не непокоїть? — олівець панни Кріпслок раптом навис над нотатником. 

Обличчя Мокра залишалося незворушним, але думка гарячково працювала. 

— Звичайно, непокоїть, — промовив він. — Будинки підпалювати не можна. Але також мені відомо, що пан Паркер з Гільдії торговців у суботу побереться з любов’ю своєї юності. А ви про це знали?  

Панна Кріпслок не знала, але найретельніше записала все, що Мокр розповів їй про історію листа торговця городиною. 

— Це дуже цікаво, — сказала вона. — Я негайно до нього навідаюся. Тож ви стверджуєте, що доставка спізнілої пошти є доброю справою? 

— Справою є просто доставка пошти, — сказав Мокр і замовк.  

На межі його слуху пролунав якийсь шепіт. 

— Щось негаразд? — спитала панна Кріпслок. 

— Що? Ні! Про що я... Так, це правильна справа. Не можна нехтувати історією, панно Кріпслок. І ми — соціальні тварини, панно Кріпслок! — Мокр підвищив голос, щоб заглушити той шепіт. — Пошта мусить рухатися! Вона має бути доставлена! 

— Е... вам немає потреби кричати, пане Губперук, — вимовила репортерка, втискаючись у спинку стільця. 

Мокр спробував себе опанувати, і шепіт дещо стих. 

— Вибачте, — сказав він і прокашлявся. — Так, я маю намір доставити всю пошту. Якщо адресати кудись переїхали, ми спробуємо їх розшукати. Якщо вони померли, ми спробуємо доставити листи їхнім нащадкам. Пошту буде доставлено. Наша місія — доставити її, і ми це зробимо. А що ж іще ми можемо з нею зробити? Спалити? Викинути в річку? Відкрити й усе перечитати, аби виокремити важливе? Ні, ці листи нам довірено. Доставити їх — єдиний варіант. 

Шепіт майже припинився, тож він продовжив: 

— Крім того, нам потрібно більше місця. Поштамт відроджується! — він витягнув аркуша з марками. — Ось цим! 

Вона спантеличено роздивлялася. 

— Портретики Патриція?  

— Марки, панно Кріпслок. Одна з них, наклеєна на конверт, гарантує доставку листа в будь-яку точку міста. Це перші взірці, але вже завтра ми продаватимемо їх з нанесеним клеєм і перфорацією для зручності. Я маю намір зробити користування поштою зручним. Звісно, ми ще тільки шукаємо ґрунт під ногами, але незабаром у мої плани входитиме намір зробити так, щоб ми могли доставляти пошту в будь-яку точку світу.  

Сказати це було дурістю, але його язик випередив мозок. 

— А ви не забагато на себе берете, пане Губперук? — спитала вона. 

— Вибачте, брати на себе замало я не вмію, — відповів Мокр. 

— Я просто подумала, що ми ж тепер маємо семафорні вежі. 

— Вежі? — перепитав Мокр. — Насмілюся сказати, вони пречудові, коли вам потрібно дізнатися поточні оптові ціни на креветок у Ґеної. Але хіба можна передати семафором «З.П.Л.»? Хіба можна запечатати семаграму сповненим любові поцілунком? Хіба можна зронити на неї сльозу, відчувати її аромат, вкласти в неї засушену квітку? Лист — це дещо більше за просто повідомлення. І, в будь-якому разі, семаграми такі дорогі, що пересічна людина може вдатися до них хіба що за надзвичайних обставин: «ДІДО ВМЕР ПОХОРОН ВІВТ». Віддати денний заробіток за відправку семаграми, такої ж теплої та людяної, як кинутий в людину кинджал? А от листи — вони реальні. 

Він зупинився. Панна Кріпслок записувала, як божевільна, а раптова цікавість журналіста до ваших слів завжди непокоїть — особливо якщо ви схильні підозрювати, що ці ваші слова варті не більше за купу голубиного лайна. А якщо журналіст при цьому посміхається, все ще гірше. 

— Люди скаржаться, що семафори стають усе дорожчими, повільнішими і ненадійнішими, — сказала панна Кріпслок. — Що ви про це думаєте? 

— Я можу тільки сказати, що від сьогодні в нас працює листоноша, якому вісімнадцять тисяч років, — сказав Мокр. — Він так просто не зіпсується. 

— О, так. Ґолеми. Дехто вважає... 

— А як вас звати, панно Кріпслок? — перебив її Мокр. 

На мить жінка зашарілася. Потім сказала: 

— Сахариса. 

— Дякую. А я — Мокр. Тільки не смійтеся, будь ласка. Так-от, ґолеми... Ну от, ви таки смієтеся. 

— Просто закашлялася, чесно, — сказала репортерка, прикладаючи руку до горла і непереконливо кашляючи.  

— Тоді вибачте. Просто було трохи схоже на сміх. Сахарисо, мені потрібні листоноші, службовці, сортувальники пошти — мені потрібна сила-силенна людей. І пошта буде рухатися. Мені потрібні люди, які допоможуть її зрушити. Будь-які люди. О, Стенлі, дякую.  

Хлопець зайшов до кабінету з двома горнятками чаю, які ідеально не пасували одне одному. На першому намальовано було премиле кошеня, от тільки хаотичні зіткнення з іншим посудом в процесі миття вплинули на малюнок так, що створіння, видавалося, мало останню стадію сказу. Друге колись безтурботно повідомляло світові, що божевілля не є необхідною передумовою працевлаштування, але частина літер стерлася, і лишилося так: 

Стенлі делікатно поставив горнятка на стіл. Він усе робив делікатно. 

— Дякую, — повторив Мокр. — Е... можеш іти, Стенлі. Допоможи там сортувати пошту, гаразд? 

— У вестибюлі вампір, пане Губперук, — повідомив Стенлі. 

— Це Отто, — швидко втрутилася Сахариса. — Ви ж не... не проти вампірів, я думаю?  

— Агов, та якщо він має пару рук і вміє ходити, я його одразу на роботу візьму! 

— Він уже на роботі, — розсміялася Сахариса. — Це наш головний іконографіст. Наразі він знімає ваших людей у трудовому процесі. Ми б дуже хотіли і ваш знімок отримати. На першу шпальту. 

— Що? Ні! — скрикнув Мокр. — Ви що! Ні! 

— Він дуже вмілий іконографіст. 

— Та напевне, але... але... але... — почав Мокр, а в його голові саме собою лунало продовження: «...але не думаю, що навіть людина з талантом бути подібною до кожного другого перехожого лишиться невпізнаваною після появи її портрета в газеті». 

Те, що він вимовив вголос, звучало інакше: 

— Я не хотів би, щоб мене виокремлювали з когорти працелюбних людей і ґолемів, які повертають Поштамт до життя! Зрештою, в колективній діяльності немає місця для «я», еге ж? 

— Насправді, в «діяльності» є місце для «я»,[38] — сказала Сахариса. — Крім того, саме ви носите крилатого капелюха і золотий костюм. Нумо, пане Губперук! 

— Добре, добре, я щиро не хотів торкатися цієї теми, але іконографія суперечить моїй релігії, — сказав Мокр, який скористався часом подумати. — Нам заборонено з’являтися на будь-яких зображеннях. Розумієте, це забирає частинку душі. 

— І ви в це вірите? — здивувалася Сахариса. — Серйозно? 

— Гм, ні. Ні. Звичайно, ні. Не те щоб. Але... не можна ж ставитися до релігії як до меню в ресторації, правда ж? Я маю на увазі, не можна ж сказати: «Дайте, будь ласка, Царство Небесне та порцію Божественного Задуму, але молитов на колінах кладіть поменше, а Заборони на Зображення не треба зовсім, мене від неї роздуває». Тут або бізнес-ланч, або нічого, бо... бо інакше було б просто безглуздо.  

Панна Сахариса, нахиливши голову до плеча, дивилася на нього. 

— Ви ж працюєте на його високість, чи не так? — спитала вона. 

— Звичайно. Це ж державна служба. 

— І, гадаю, якби я спитала, ви запевнили б мене, що й раніше були клерком, нічого цікавого? 

— Саме так. 

— Хоча, можливо, вас і справді звати Мокр фон Губперук; не уявляю собі, щоб хтось узяв собі такий псевдонім. 

— Красно дякую! 

— У мене складається враження, що ви з’явилися невипадково, пане Губперук. Саме зараз із семафорними вежами виникає проблема на проблемі. Те, що вони скорочують і скорочують штати, погано пахне — як і те, що тих, хто лишається, змушують працювати до виснаження. І тут з’являєтеся ви, весь сповнений нових ідей. 

— Я серйозно, Сахарисо. Послухайте, нам уже передають нові листи!  

Мокр витягнув з кишені передані Шелягом листи і розгорнув їх віялом у руці. 

— Бачите, ось цей піде на Лялечки, цей — на Сонний Пагорб, а цей до... Сліпого Іо... 

— Він бог, — вказала співрозмовниця. — Тут можуть виникнути ускладнення. 

— Та ні, — жваво заперечив Мокр, пхаючи листи назад до кишені. — Ми доставлятимемо пошту і самим богам. Іо має в місті аж три храми. Це буде нескладно. 

«І ти забула про картинки, ура...» 

— У вас на все є відповідь, я бачу. Скажіть, пане Губперук, ви добре знайомі з історією цього місця? 

— Не надто. Я точно дуже хотів би знати, куди поділися люстри! 

— Ви не розмовляли з професором Пельцем? 

— А хто це? 

— Я дуже здивована. Він працює в Академії. І присвятив цьому місцю цілий розділ у своїй праці про... ну, про загалом специфіку великих обсягів документації, які набувають здатності мислити. Гадаю, про загиблих тут ви таки знаєте? 

— Ох, так. 

— Він стверджував, що це місце якимось чином змусило їх збожеволіти. Ну, точніше, це ми так передали його слова. Насправді він висловився куди мудрованіше. Мушу віддати вам належне, пане Губперук: щоби взятися за справу, яка вбила вже чотирьох людей, треба бути непересічною особистістю.  

«Ага, — подумав Мокр. — Треба бути непересічним дурнем». 

— А сам ви тут не помічали чогось незвичайного? — продовжувала вона. 

«Ну, мені здається, що моє тіло мандрувало в часі, хоча підошви на моїх ногах — ні, але я не впевнений, до якої міри це було галюцинацією; мене ледь не вбило листозсувом, і листи продовжують зі мною розмовляти». Мокр не вимовив цих слів, бо це були слова, яких не вимовляють при відкритому нотатнику. 

Натомість він сказав: 

— О, ні. Це дуже гарна старовинна будівля, і я маю твердий намір повернути їй колишню славу. 

— Гаразд. Пане Губперук, скільки вам років? 

— Двадцять шість. А що? 

— Ми воліємо давати якнайповнішу інформацію, — мило всміхнулася панна Кріпслок. — Крім того, це стане в пригоді, якщо нам доведеться надрукувати ваш некролог. 

У компанії Шеляга, який бочком чимчикував поряд, Мокр прокрокував через вестибюль. 

Він витягнув з кишені листи і тицьнув їх у Шелягові клешнюваті руки.  

— Доставте це. Листи, адресовані тому чи іншому божеству, відправляються до відповідного храму. Інші незвичайні листи — мені на стіл. 

— Ми щойно отримали ще п’ятнадцять, мій пане. Люди думають, що це така розвага! 

— Оплату взяли? 

— О, так, мій пане. 

— Тоді ми сміємося останніми, — твердо сказав Мокр. — Я ненадовго вийду. Маю зустрітися з одним чарівником.  

Згідно із законом та традицією, Велика Бібліотека Невидної академії була відкрита для кожного, хоча до стелажів із магічними книгами пускали далеко не всіх. Але останнього факту ніхто не помічав, оскільки всередині Бібліотеки закони часопростору порушуються, і сотні миль книжкових полиць можна легко приховати в об’ємі завтовшки з шар фарби на полотні.  

Втім, відвідувачі все одно потрапляли туди в пошуках відповідей на запитання, які споконвіку ставляться саме бібліотекарям, як-от «Це пральня?», «Як пишеться слово “небезпідставний”?» та, найчастіше, «А є у вас книжка, яку я колись читав? Вона була в червоній палітурці, і в кінці виявилося, що вони близнюки». 

Причому, строго кажучи, в Бібліотеці ця книжка знайшлася б... десь. Десь у цій бібліотеці зберігалася кожна з написаних книжок, кожна з книжок, які ще тільки мали написати, і, що найприкметніше, кожна з книжок, які в принципі можуть бути написані. Доступ до цих останніх було суворо обмежено, щоб необережне поводження з ними не спричинило зникнення всього, що тільки можна уявити.[39] 

Як і будь-який новий відвідувач, Мокр задер голову і втупився в купол. Так робили всі. Всіх дивувало, чому приміщення в принципі нескінченних розмірів накриває купол діаметром лише в кількасот футів — і всім дозволялося дивуватися з цього хоч усю решту життя. 

У нішах одразу під куполом, із поглядами, скерованими вниз, стояли скульптури Чеснот: Терпіння, Цнотливості, Мовчання, Чуйності, Надії, Тубсо, Біссономії[40] та Стійкості.  

Мокр не міг не торкнутися свого капелюха, віддаючи честь Надії, якій так багато чим завдячував. А за мить, коли він чудувався з того, що статуя Біссономії тримає в руках чайник і щось схоже на пучок пастернаку, на нього наштовхнувся невідомий, схопив його за руку і кудись потягнув. 

— Ані слова, не кажіть ані слова, але ж ви шукаєте книжку, еге ж? 

— Ну, насправді... — схоже, він потрапив у лещата чарівника. 

— ...ви не впевнені, яку саме книжку! — вигукнув чарівник. — Саме так. Знайти потрібну книгу для потрібної людини — це робота бібліотекаря. Будь ласка, просто присядьте ось сюди, і продовжимо. Дякую. Вибачте за ці паски. Це не забере багато часу. І це практично безболісно. 

— Практично? 

Мокра впевнено штовхнули у велике, хитромудро сконструйоване обертове крісло. Його ув’язнювач, чи помічник, чи хто б це не був, підбадьорливо всміхнувся. Ще якісь нерозбірливі постаті допомогли йому пристібнути Мокра пасками до старого підковоподібного шкіряного крісла, зусібіч оточеного якимсь... приладдям. Частина цього приладдя явно мала відношення до магії — воно було скрізь обмальоване черепами та зірочками — але що ж то його могли значити банка маринованих огірків, щипці та жива миша в клітці, зробленій з... 

Раптом Мокра охопила паніка — і це аж ніяк не випадково сталося точнісінько в ту ж мить, коли його голову охопили м’які навушники. Перш ніж усі звуки зникли, він ще встиг почути: 

— Ви можете відчути в роті смак яєць, вам також може видатися, що вас лупцюють по обличчю рибиною. Все це цілком... 

А потім стався тлабер. Насправді це — звичайний собі магічний термін, хоча тоді Мокр цього не знав. Якоїсь миті починає видаватися, що все розтяглося — навіть те, що розтягнутися не може. А наступної миті все раптом повертається в нерозтягнутий стан, і саме ця мить називається тлабером. 

Коли Мокр розплющив очі, крісло було повернуто в протилежний бік. Від маринованих огірків, щипців та миші не лишилося й сліду, зате на їхньому місці виявилися відро виготовлених із неймовірною подібністю пряничних лобстерів і коробка з набором новеньких скляних очей.  

Мокр сковтнув і видушив: 

— Пікша. 

— Справді? — почув він чийсь голос. — Більшість кажуть, що тріскá. Втім, на колір і смак товариш не всяк. 

Чиїсь руки вивільнили Мокра і допомогли йому зіп’ятися на ноги. Це були руки орангутана, але Мокр від коментарів утримався. Врешті-решт це ж була академія чарівників. 

Чоловік, який запхав його у крісло, тепер стояв біля столу і вдивлявся в якийсь чаклунський пристрій. 

— Секунду, — сказав він. — Секунду. Буквально секундочку... 

З-під столу тяглося щось на кшталт пучка шлангів, які зникали в стіні. Мокрові здалося, що вони на мить роздулися, ніби змія, яка щось поспішно ковтає; потому машина гикнула, і з прорізу в ній випав якийсь папірець. 

— Ага... ось воно, — сказав чарівник, хапаючи його на льоту. — Так, ви шукаєте книгу Ф. Ґ. Мезинчека «Історія капелюхів», правильно? 

— Ні. Насправді я не по книгу... — знову почав Мокр. 

— Ви впевнені? У нас їх сила-силенна. 

Цей чарівник мав дві прикметні риси. Перша... Ну, дідусь Губперук постійно казав, що чесність людини можна визначити за розміром її вух — так-от, цей чарівник був неймовірно чесним. Друга риса полягала в тому, що він носив відверто штучну бороду. 

— Я шукаю чарівника на прізвище Пельц, — наважився нарешті Мокр. 

Борода повільно розійшлася, аби явити широку усмішку. 

— Я ж знав, що машина спрацює! — зрадів чарівник. — Власне, це ви мене і шукаєте. 

Табличка на дверях кабінету повідомляла: «Ладислав Пельц, д-р маг. філ., недопрофесор патологобібліомантії».  

Зсередини на дверях було вкручено гак, на який чарівник повісив свою бороду. 

Оскільки це був робочий кабінет чарівника, тут, звісно ж, були череп зі свічкою всередині та опудало крокодила, яке висіло під стелею. Ніхто, і в першу чергу чарівники, не знає, чому так має бути — але так заведено.  

Також це було приміщення, сповнене книг, ба навіть приміщення, зроблене з книг. Меблів як таких не було; принаймні за стіл та стільці правили саме конструкції з книжок. Схоже було, що до багатьох із книжок у цій кімнаті постійно звертаються і за прямим призначенням, бо вони лежали розгорнутими, притиснуті іншими книжками, які виконували роль закладок. 

— Хочете більше дізнатися про свій Поштамт, я гадаю? — спитався Пельц, коли Мокр всівся на стілець, ретельно сформований з видання «Синоніми слова “Кеди”», томи з першого по сорок перший.  

— Так, якщо ваша ласка, — відповів Мокр. 

— Голоси? Дивні випадки? 

— Так! 

— Як же мені сформулювати, — задумливо протягнув Пельц. — Слова мають силу, розумієте? Так влаштовано наш всесвіт. Наша Бібліотека як така в дуже значних масштабах викривляє простір і час. Так-от, коли Поштамт почав ставати звалищем листів, він також став робитися місцем концентрації слів. Фактично, він перетворився на те, що ми називаємо «ґевайза» — гробниця живих слів. Ви полюбляєте красне письменство, пане Губперук? 

— Не те щоб. 

Книги були для Мокра закритою книгою. 

— Ви могли б спалити книгу? — спитав Пельц. — Скажімо, стару, пошарпану, майже без корінця, знайдену в коробці мотлоху? 

— Гм... мабуть, ні, — зізнався Мокр. 

— Чому? Думка про це викликала б у вас дискомфорт? 

— Так, гадаю, викликала б. Книги не... ну, просто з ними такого не роблять. Е... чому ви носите штучну бороду? Я завжди думав, що чарівники мають справжні. 

— Розумієте, це не обов’язково, але коли ми з’являємося серед людей, вони очікують бачити нас бородатими, — пояснив Пельц. — Це те ж саме, що і з зірками на мантіях. От тільки влітку в бороді страшенно парко. На чому я спинився? А, ґевайзи. Так. Будь-яке слово має певну силу. Ми відчуваємо це інстинктивно. Деякі слова, як-от заклинання чи імена богів, мають цієї сили дуже багато. До них треба ставитися шанобливо. В Хапонії є гора з великою кількістю печер, і от у тих печерах замуровано понад сто тисяч старовинних книг, здебільшого релігійних, і кожна загорнута в білий полотняний саван. Можливо, це надто сильний приклад, але інтелігентні люди завжди знали, що принаймні позбуватися деяких слів потрібно з усією делікатністю й повагою. 

— А не просто цілими мішками закидати їх на горище, — кивнув Мокр. — Чекайте... один ґолем назвав Поштамт «гробницею непочутих слів». 

— І нічого дивного, — спокійно проказав професор Пельц. — У старовину ґевайзи та бібліотеки нерідко винаймали ґолемів, бо єдині слова, які мають над ними силу, — це слова з сувоїв у їхніх головах. Слова важливі. А коли їх накопичується критична маса, вони змінюють світобудову. З вами не траплялося чогось такого, що ви сприймали як галюцинації? 

— Так! Я перемістився в минуле! Але лишався в теперішньому!  

— О, так. Це звичайна справа, — запевнив чарівник. — Достатня кількість стиснутих у невеликому об’ємі слів може впливати на простір і час. 

— І вони зі мною розмовляли! 

— Я пояснював Сторожі, що листи хочуть бути доставленими, — сказав професор Пельц. — Поки листа не прочитано, він не завершений. Щоб бути доставленими, вони підуть на все. Але вони не є мислячими в нашому розумінні слова, як і не є тямущими. Вони просто намагаються проникнути в будь-яку досяжну свідомість. Я бачу, ви вже стали аватарою. 

— Я не вмію літати[41]! 

— Аватара: жива подоба бога, — терпляче поінформував професор. — Крилатий капелюх. Золотий костюм. 

— Та ні, це вийшло випадково... 

— Ви впевнені? 

Запала тиша. 

— Гм... до цього моменту був упевнений, — вимовив нарешті Мокр. 

— Вони не прагнуть нікому зашкодити, пане Губперук, — сказав Пельц. — Вони лише прагнуть доставки. 

— Ми ніколи не зможемо доставити їх усі, — зізнався Мокр. — На це знадобляться роки. 

— Я впевнений, що сам факт доставки хоч якоїсь частини вже покращить ситуацію, — сказав професор Пельц з усмішкою лікаря, який рекомендує пацієнтові не хвилюватися, бо смерть від цієї хвороби настає лише у 87 відсотках випадків. — Чи можу ще чимось вам допомогти? 

Він встав, даючи зрозуміти, що час чарівників — річ цінна. 

— Ну, мені б дуже хотілося знати, куди поділися люстри, — сказав Мокр. — Було б добре їх повернути. Це символічно, так би мовити. 

— Тут я не зможу вам допомогти, але, не сумніваюся, зможе професор Зоб. Він — післяпрофесор патологічної бібліомантії. Можемо зазирнути до нього дорогою назад, якщо бажаєте. Він у Коморі чарівників.  

— А чому він «після»? — поцікавився Мокр, коли вони вийшли в коридор. 

— А він помер, — пояснив Пельц. 

— А... Я просто якось сподівався, що йдеться про щось метафоричне, — сказав Мокр. 

— Не переймайтеся, він сам погодився на «Ранню смерть». Там був дуже хороший пакет пропозицій.  

— Он як, — сказав Мокр. 

У подібній ситуації важливо не помилитися з моментом, зручним, щоб накивати п’ятами; але вони прийшли сюди через цілий лабіринт похмурих коридорів, і це було не те місце, де хочеться заблукати. Хтозна, що може тебе знайти. 

Вони зупинилися біля дверей, крізь які долинав приглушений шум голосів і брязкання склянок. Щойно професор відчинив двері, шум зник, і що його спричиняло, було загадкою. Це й справді виявилася комора, і в ній нікого не було, тільки вздовж стін тяглися полиці, заставлені банками. В кожній банці було по чарівнику. 

«От тепер саме час тікати», — подумав Мокрів спинний мозок, тим часом як Пельц узяв одну з банок, відкрутив кришку і почав виловлювати крихітного чарівника всередині. 

— О, це не він, — підбадьорив професор Мокра, помітивши вираз його обличчя. — Економка кладе ці нитяні ляльки чарівників у банки просто для того, щоб кухарі не використали їх для інших цілей. Бо був у нас один випадок — з арахісовим маслом, наскільки пригадую. А ляльку я витягнув просто щоб краще було чутно голос.  

— Тоді... е, де ж тоді, власне, професор? 

— О, він всередині банки, в певному розумінні, — сказав професор Пельц. — Невтаємниченому непросто це пояснити. Він мертвий лише... 

— ...в певному розумінні? — підхопив Мокр. 

— Саме так! І раз на тиждень він може повертатися, згідно з розпорядком. Нині цей варіант обирають чимало старих чарівників. Вони кажуть, що це дуже освіжає — як річна відпустка, тільки довше. 

— І куди ж вони потрапляють? 

— Ніхто достеменно не знає, але чутно брязкіт посуду, — відповів Пельц і підніс банку до рота. — Перепрошую, професоре Зоб? Ви часом не пригадуєте, що сталося з люстрами з Поштамту?  

Мокр очікував у відповідь слабенького голоску з бляшаним відлунням, але натомість бадьорий, хай і старечий, голос за кілька дюймів від його вуха сказав: 

— Що? А! Так, звичайно! Одна опинилася в Опері, а другу придбала Гільдія найманців. Тут візочка з пудингом підігнали! На все добре! 

— Дякую, професоре, — з пафосом вимовив Пельц. — У нас тут усе гаразд... 

— А я ж так за вас переживаю! — перебив безтілесний голос. — Ідіть собі, будь ласка, ми їмо! 

— От ви й дізналися, — сказав Пельц, вкладаючи ляльку чарівника назад у банку і закручуючи кришку. — Опера й Гільдія найманців. Підозрюю, повернути буде непросто. 

— Так, гадаю, я це відкладу на день-другий, — сказав Мокр, виходячи в коридор. — З цією публікою зв’язуватися небезпечно. 

— Безумовно, — погодився професор, зачиняючи двері, що негайно знову викликало до життя шум голосів усередині. — Наскільки я знаю, декотрі з їхніх сопрано можуть загилити з ноги не гірше за мула.  

Вночі Мокрові снилися чарівники в пляшках, і всі вони вигукували його ім’я. 

У кращих традиціях пробудження з кошмару, всі голоси поступово злилися в один, який виявився голосом пана Помпи. 

— Частину з них залили варенням! — скричав Мокр і тут же прийшов до тями. — Що таке? 

— Бане Губберук, У Вас Зустріч З Правителем Ветінарі. 

Коли слова дійшли до свідомості Мокра, він зрозумів, що є речі, гірші за галас чарівників у банках. 

— У мене не передбачено ніякої зустрічі з Ветінарі! Е... чи передбачено? 

— Він Каже, Що Передбачено, Бане Губберук, — сказав ґолем. — А Отже, Так І Є. Вийдемо Через Каретний Двір. Перед Центральним Входом Зібрався Великий Натовп. 

Мокр застиг, не натягнувши до кінця штани. 

— Вони розлючені? Вони принесли відра зі смолою? Яке-небудь пір’я? 

— Не Знаю. Я Отримав Інструкції. Я Їх Дотримуюся. Раджу І Вам Чинити Так Само. 

Мокра витягли на задвірки, де все ще плавали пасма туману. 

— Заради неба, яка хоч година? — жалісно спитав він. 

— За Чверть Сьома, Бане Губберук. 

— Та ще ж ніч! Він взагалі хоч коли-небудь спить? Що такого сталося, що мене вирвали з теплих і ніжних обіймів купи листів? 

Годинник у вітальні Правителя Ветерані цокав неправильно. Часом «цок» лунало на частку секунди раніше, ніж слід, часом — запізнювалося. Часом його взагалі не було.  

Це не було аж надто помітним, якщо тільки ви не перебували тут уже протягом п’яти хвилин, чого було цілком достатньо, щоб почали божеволіти невеличкі, але важливі ділянки вашого мозку. 

Та й у будь-якому разі Мокр почувався сам не свій, якщо мусив вставати на світанку. Одна з переваг ремесла кримінальника полягає в тому, що можна валятися в ліжку, доки вулиці не заповняться людьми. 

Клерк Тулумбас, із його безшумною ходою, ковзнув у кімнату так непомітно, що Мокр ледь не отримав інфаркт. Він був чи не найбезшумнішою людиною з усіх, кого Мокр зустрічав. 

— Чи не бажаєте кави, Поштмейстере? 

— Пане Тулумбас, у мене проблеми? 

— Навіть не можу сказати, пане. Ви вже читали ранковий «Час»? 

— Газету? О. Ні... 

Мокр гарячково прокрутив у голові вчорашнє інтерв’ю. Він же не сказав нічого такого, правда ж? Все було лише позитивом і конструктивом, чи не так? Ветінарі ж хотів, щоб люди вдавалися до послуг пошти, хіба ні? 

— У нас завжди є кілька примірників одразу з друку, — сказав Тулумбас. — Я принесу один. 

Незабаром він повернувся з газетою. Мокр розгорнув її, в одну пекельну мить увібрав очима першу шпальту, прочитав кілька речень, затулив очі долонею і промовив: 

— О боги... 

— Ви помітили карикатуру, Поштмейстере? — безневинно спитав Тулумбас. — Її можна оцінити як досить кумедну.  

Мокр наважився кинути ще один погляд на шпальту, що навіювала жах. Можливо, підсвідома реакція витіснення змусила його погляд оминути карикатуру, яка зображувала двійко вуличних хлопчаків у лахмітті. Один із них тримав у руках марку. Текстівка була такою: 

Перший хлопчина (зі свіжонадрукованими «марками»): «‘гов, бачив тильну сторону Правителя Ветінарі?» 

Другий хлопчина: «Е, я ту сторону й за пенні лизати не стану, нє-нє-нє!» 

Обличчя Генерального поштмейстера вкрила воскова блідість.  

— Він це бачив? — прохрипів Мокр. 

— О, так, пане. 

Мокр швидко встав. 

— Ще ранній ранок, — сказав він. — Пан Мотузяник, певне, ще на службі. Якщо я побіжу бігцем, він, гадаю, ще встигне мене обслужити. Вирушу негайно. Так же буде краще, правда? Буде менше паперової роботи. Я не хотів би нікого обтяжувати. Я навіть... 

— Ну-ну, Поштмейстере, — урвав Тулумбас, м’яко штовхаючи Мокра назад у крісло. — Не засмучуйтеся, поки на те нема причин. Як каже мій досвід, його високість... непроста людина. Спроби передбачити його реакцію — не дуже вдячна справа.  

— Тобто ви думаєте, що я житиму? 

Усе обличчя Тулумбаса наморщилося від зусилля думки, й він на кілька секунд втупився в стелю.  

— Гм-м-м, так. Так, я думаю, що це можливо, — сказав він нарешті. 

— Я маю на увазі, на волі? І з усіма частинами тіла? 

— Цілком можливо, пане. Тепер пан може увійти.  

Мокр навшпиньки пройшов до кабінету Патриція. 

Газета закривала Правителя повністю, видно було лише пальці, якими він її тримав. Мокр із глухим жахом ще раз прочитав заголовки. 

«Ми не зіпсуємося», — 

запевняє Поштмейстер 

Неймовірна атака на семафори 

Використання нових дивовижних «марок» 

Це була тема номера. Компанію їй складала менша стаття, яка, однак, теж привернула Мокрову увагу. Її заголовок повідомляв: 

«Великий шлях» знову не працює 

Зв’язку з континентом немає 

...а в «підвалі» шпальти, таким шрифтом, щоб було ясно, що це — легеньке чтиво, під заголовком  

Не можна нехтувати історією 

...містилося більше десятка історій про те, що сталося там чи там після доставки за адресою задавненої пошти. Тут були інцидент, який перетворився на конфуз, пан Паркер та його майбутня наречена і багато всього іншого. Отримана пошта дещо змінила життя пересічних людей. Це було ніби прорубати вікно в Історію й побачити, що могло б статися, якби не сталося інакше. 

Ці матеріали займали практично всю першу шпальту, коли не зважати на замітку про розшук Сторожею якогось «таємничого вбивці», що до смерті побив банкіра у його ж власному будинку. Замітка стверджувала, що Сторожа спантеличена. Мокра це дещо підбадьорило: якщо їхній паскудний поліціянт-перевертень не може винюхати кривавого вбивцю, то, може, не знайде і його, Мокра, — коли настане час. Як не крути, мізки сильніші за ніс.  

Правитель Ветінарі наче зовсім не помічав його присутності, і Мокр замислився, який ефект може справити ввічливе покашлювання. 

Саме в цю мить газета зашаруділа. 

— Тут у рубриці «Листи», — пролунав голос Патриція, — сказано, що фраза «тобі песець» походить від давньоефебійського прислів’я двохтисячолітньої давності, тобто є явним перекрученням, бо в Стародавній Ефебії песці не водилися — але, з іншого боку, відповідні ситуації, ймовірно, вже були.  

Він опустив газету і поглянув поверх неї на Мокра. 

— Не знаю, втім, чи стежили ви за цією цікавою етимологічною дискусією. 

— Ні, ваша високосте, — промовив Мокр. — Якщо пригадуєте, попередні шість тижнів я провів у камері смертників. 

Його високість відклав газету, сплів пальці рук перед собою і став дивитися на Мокра вже поверх них. 

— А, дійсно. Так і було, пане Губперук. Так-так-так... 

— Послухайте, мені справді шко... — почав Мокр. 

— У будь-яку точку світу? І самим богам? Наші листоноші так просто не псуються? Не можна нехтувати історією? Вражаюче, пане Губперук. Нічогенький фонтан ви запустили, — Ветінарі посміхнувся, — як сказала одна рибка одному чоловікові зі свинцевим бруском на ногах.  

— Я говорив не зовсім такими сло... 

— Як вказує мій досвід, панна Кріпслок має звичку записувати те, що їй кажуть, саме такими словами, якими це сказано, — повідомив Ветінарі. — Це так жахливо, коли журналісти роблять подібним чином. Псується вся розвага. Чомусь інстинктивно вчуваєш у цьому якийсь підступ. Наскільки я розумію, ви також почали продавати векселі? 

— Що? 

— Марки, пане Губперук. Обіцянка доставити пошту за пенні. Обіцянка, якої необхідно дотриматися. Підійдіть-но й погляньте ось на це, — він встав, підійшов до вікна і жестом покликав Мокра. — Та підійдіть же, пане Губперук. 

Похололий від думки, що просто зараз його можуть викинути з вікна на далеку бруківку, Мокр усе ж таки виконав прохання Правителя. 

— Бачите ту велику семафорну вежу на Кургані? — спитав Ветінарі, вказуючи. — Сьогодні на «Великому шляху» не надто багато активності. Проблеми з якоюсь із веж на рівнинах, наскільки я чув. До Сто Лата й далі не доходить жодна семаграма. Але тепер погляньте-но вниз...  

Мокрові знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що він бачить — а тоді... 

— Перед Поштамтом стоїть черга? — здивувався він. 

— Так, пане Губперук, — підтвердив Ветінарі із загрозливою веселістю в голосі. — По розрекламовані марки. Громадяни Анк-Морпорка інстинктивно, якщо можна так сказати, гуртуються довкола будь-якої розваги. Візьміться за це питання, пане Губперук. Не сумніваюся, що ви сповнені ідей. Я не хотів би вас затримувати[42]. 

Правитель повернувся до столу і знову взяв газету. 

«Це ж просто на першій сторінці, — подумав Мокр. — Він не міг не помітити...» 

— Е... ще один момент... — наважився він, не в змозі відірвати погляд від карикатури. 

— І що ж це міг би бути за момент? — здивувався Ветінарі. 

На кілька секунд запала тиша. 

— Е... та, загалом, нічого, — вимовив Мокр. — Я тоді піду? 

— Безумовно, Поштмейстере. Пошта мусить рухатися, чи не так?  

Ветінарі дочекався віддаленого грюкання дверей, встав, підійшов до вікна і дивився в нього, поки не побачив одягнену в золото постать, що поспішала через палацове подвір’я. 

Увійшов Тулумбас і взявся впорядковувати папери у папці «Вихідні документи». 

— Чудово пророблено, ваша високосте, — неголосно промовив він. 

— Дякую, Тулумбасе. 

— Я так розумію, пан Ґедзь спочив навіки, ваша високосте. 

— Я теж так розумію, Тулумбасе. 

Коли Мокр підійшов до Поштамту, в натовпі відбулося пожвавлення. На своє невимовне полегшення, Мокр побачив пана Шпулькіса в компанії одного з серйозних чоловіків із друкарні. Шпулькіс одразу поквапився назустріч. 

— Я приніс, е, кілька тисяч, е, примірників обох типів, — прошепотів він, витягаючи з-під пальто пакунок. — По пенсу й по два. Це не найвища якість, на яку ми здатні, але я подумав, що, можливо, вони потрібні вам якнайшвидше. До нас дійшли відомості, що семафори знову зупинилися. 

— Ви мене просто врятували, пане Шпулькіс. Тобто врятуєте, якщо зможете пронести їх у Поштамт. До речі, скільки коштує семаграма до Сто Лата? 

— Гадаю, навіть коротеньке повідомлення обійдеться пенсів у тридцять, — відповів гравіювальник.  

— Дякую.  

Мокр відступив і склав долоні рупором. 

— Пані та панове! — прокричав він. — За п’ять хвилин Поштамт розпочинає продаж одно- та двопенсових марок! Крім того, ми почнемо приймати поштові відправлення на Сто Лат! Перша експрес-доставка до Сто Лата, пані та панове, вирушає за годину і буде на місці сьогодні ж до обіду. Ціна становитиме десять пенсів за стандартний конверт! Повторюю: десять пенсів! Це Королівська пошта, пані та панове! Уникайте підробок! Дякую! 

У натовпі заметушилися, дехто поквапився геть. 

Мокр провів пана Шпулькіса в будівлю, з усією ввічливістю зачинивши двері просто перед натовпом. Він відчував внутрішній трепет, як завжди перед вирішальним поворотом у грі. «З таких моментів і мало б складатися життя», — вирішив він. Коли він взявся роздавати накази, його серце співало. 

— Стенлі! 

— Так, пане Губперук? — почув він голос хлопця в себе за спиною. 

— Зганяй до «Стаєнь Гобсона» і передай, що мені потрібен хороший і швидкий кінь, гаразд? З вогнем у крові! І не якась старезна перефарбована шкапа, бо я таку зможу відрізнити! Щоб кінь був тут за пів години! Вперед! Пане Шеляг? 

— Тут, мій пане! — цього разу Шеляг і справді відсалютував.  

— Зробіть з якого-небудь столу стійку, добре? — сказав Мокр. — За п’ять хвилин ми починаємо прийом листів і продаж марок! Поки семафори не працюють, я повезу листи до Сто Лата, а ви на час моєї відсутності призначаєтеся в. о. Поштмейстера! Пане Шпулькіс! 

— Я ж поряд із вами, пане Губперук. Нема потреби так кричати, — з докором сказав гравіювальник. 

— Даруйте, пане Шпулькіс. Я прошу ще марок. Маю взяти трохи з собою, на випадок, якщо хтось схоче надіслати відповідь. Можете це зробити? А марки по долару та по п’ять потрібні мені якомога... Пане Шеляг, з вами все гаразд? 

Старий розгойдувався на місці, щось безгучно шепочучи. 

— Пане Шеляг? — повторив Мокр. 

— В. о. Поштмейстера, — пробелькотів Шеляг. 

— Саме так, пане Шеляг. 

— Ніхто в роду Шелягів ще ніколи не був в. о. Поштмейстера... 

Шеляг раптом впав на коліна і обійняв Мокрові ноги. 

— О, дякую, мій пане! Я вас не підведу, пане Губперук! Покладіться на мене, мій пане! Ні дощ, ні сніг, ні тем... 

— Авжеж, авжеж, дякую, пане виконувач обов’язків, дякую, достатньо, дякую, — говорив Мокр, намагаючись вирватися. — Будь ласка, встаньте, пане Шеляг. Пане Шеляг, будь ласка! 

— А можна мені носити крилатого капелюха, коли вас немає, мій пане? — благально промовив Шеляг. — Це так багато значило б, мій пане... 

— Не сумніваюся, пане Шеляг, але не сьогодні. Сьогодні капелюх летить до Сто Лата. 

Шеляг підвівся. 

— Мій пане, ви впевнені, що пошту й справді треба везти особисто вам? 

— А кому ж? Ґолеми не можуть пересуватися з достатньою швидкістю, а Стенлі... ну, Стенлі є Стенлі, а решта з вас надто ста... багаті роками, — Мокр потер руки. — Не сперечатися, в. о. Поштмейстера Шеляг! А тепер... продамо трохи марок! 

Двері було відчинено, і натовп ринув у будівлю. Ветінарі мав рацію. Що б де не відбувалося, анк-морпоркці прагнули взяти в цьому участь. Через саморобну стійку потекли однопенсові марки. Логіка покупців була простою: за пенні купуєш щось, варте пенні, еге ж? Тож, зрештою, навіть якщо це був розіграш, справа була настільки ж надійною, як купівля грошей! Поряд жваво купували і конверти.  

Дехто вже писав листи просто у вестибюлі. Мокр відклав собі в пам’яті ідею: конверти з одразу наклеєними марками й аркушем чистого паперу всередині. «Миттєвий набір для листа: просто додай чорнил!» Це було важливим правилом гри: завжди забезпечувати людям найзручніший спосіб розлучитися з грошима. 

На чималий його подив — хоча логіка й підказувала, що нічого дивного тут немає, — крізь натовп проштовхався Тулумбас із невеликим, але явно важким шкіряним пакунком, запечатаним великою восковою печаткою з витисненими на ній гербом міста та великою літерою «В». Посилку було адресовано мерові Сто Лата. 

— Державна справа, — багатозначно заявив він, вручаючи пакунка. 

— Бажаєте купити для посилки марки? — поцікавився Мокр, приймаючи його. 

— А ви як думаєте, Поштмейстере? — своєю чергою, поцікавився клерк. 

— Я глибоко переконаний, що урядові замовлення виконуються безкоштовно, — сказав Мокр. 

— Дякую, пане Губперук. Правитель цінує тямущих учнів.  

Втім, решта відправлень до Сто Лата таки маркувалися. Чимало хто мав там друзів або бізнес. Мокр роззирнувся. Скрізь писали листи, дехто — навіть притуливши аркуші до стіни. Запас одно- і двопенсових марок танув на очах. У протилежному кінці вестибюля ґолеми сортували звалену неосяжними купами пошту... 

Власне, будівля знову сповнювалася метушні, хоч і поки в маленьких масштабах. 

Бачили б ви це, мій пане, бачили б ви! 

— Це ви — Губперук? 

Він отямився від роздумів про люстри й побачив просто перед собою непересічного здорованя, в якому не одразу ж, але впізнав власника «Дохідних стаєнь Гобсона»[43], найзнаменитішого і водночас найбільш сумнозвісного серед подібних закладів міста. Ні, можливо, «Стайні» й не були таким уже гніздом злочинності, яким їх зображував поговір, хоча їхня величезна територія частенько й видавалася місцем зосередження неохайних людей, які наче не мали іншої справи, крім як сидіти при вході й скоса позирати на перехожих. А ще, всі це знали, серед робітників «Стаєнь» був Ігор — що було логічним, коли врахувати значну потребу в послугах ветеринара, от тільки ж чутки...[44]  

— О, вітаю, пане Гобсоне, — сказав Мокр. 

— Ви, схож’, д’маєте собі, шо я ото підкидаю людям старих півдохлих шкап, ш’новний? — спитав Гобсон.  

Його посмішка була не дуже приязною. За його спиною стояв знервований Стенлі. Гобсон був тілистим чоловіком, але не гладким у прямому сенсі слова; швидше, він мав вигляд, який міг би мати повністю поголений ведмідь. 

— Якось я проїхався на коняці, яка... — почав Мокр, але Гобсон здійняв руку. 

— Схож’, вам треба кінь з вогнем, — сказав Гобсон. Його посмішка поширшала. — Ну, ви ж знаєте, я завжди даю клієнтові те, що хочу. Тому я привів вам Бориса. 

— Справді? — спитав Мокр. — І він довезе мене до Сто Лата, так? 

— О, як блискавка, ш’новний, — запевнив Гобсон. — Ви добре їздите? 

— Коли треба поїхати з міста, пане Гобсон, я найшвидший. 

— Це добре, ш’новний, це добре, — промовив Гобсон повільним голосом мисливця, який обережно заманює здобич до пастки. — Борис має пару маленьких недоліків, але я бачу, що ви досвідчений вершник і не матимете з ним проблем. То що, готові? Він надворі. З одним із моїх людей. 

Як виявилося, це був не один, а цілих четверо чоловіків, які намагалися втримати в цілому плетиві канатів гігантського вороного огира, що брикався, хвицався, гарцював і намагався кусатися. П’ятий чоловік нерухомо лежав на землі. Борис був справжнім убивцею. 

— Як я й сказав, ш’новний, він має пару маленьких недоліків, але ніхто не назве його... як же це... а, так, старезною перефарбованою шкапою. Все ще бажаєте коня з вогнем?  

Гобсонова посмішка відверто промовляла: «Ось як я поводжуся із зарозумілими виродками, які намагаються мене повчати. Побачимо тепер, як ти поїдеш на цьому коні, добродію Я-Все-Знаю-Про-Коней!». 

Мокр поглянув на коня, який саме намагався потоптатися по лежачому чоловікові, а тоді — на приваблений видовищем натовп. Триклятий золотий костюм. У такій ситуації Мокр фон Губперук міг зробити лише одне, а саме — підвищити ставки. 

— Зніміть сідло, — сказав він. 

— Що? — здивувався Гобсон. 

— Зніміть сідло, пане Гобсон, — твердо повторив Мокр. — Сумка з поштою й без того достатньо важка, тож обійдімося без сідла. 

Гобсонова посмішка не зникла, але решта обличчя наче намагалася відсунутися від неї подалі. 

— Тобто у вас уже достатньо дітей, еге ж? — сказав він. 

— Просто дайте мені попону та підпругу, пане Гобсон. 

Посмішка пана Гобсона зникла остаточно. Скидалося на те, що результат його задуму буде надто схожим на умисне вбивство. 

— Може, ви таки п’думаєте, ш’новний, — сказав він. — Торік Борис відкусив одному пару пальців. Ще він брикається, впирається, рве вудила і скидає з себе вершника за першої ж нагоди. В ньому сидять демони, я вам точно кажу. 

— Але він поскаче? 

— Не так поскаче, як полетить, ш’новний. Це природжений біс, а не кінь, — запевнив Гобсон. — А ще вам знадобиться лом, щоб керувати ним на поворотах. Слухайте, ш’новний, жарти жартами і все це дуже добре, але в мене повно... 

Мокр обдарував Гобсона однією зі своїх спеціальних посмішок, і той здригнувся. 

— Його обрали ви, пане Гобсон. І я поїду на ньому. Буду вдячний, якщо ваші люди розвернуть його вздовж Брод-Вею, а я ще залагоджу пару питань по роботі. 

Мокр зайшов у будівлю, прожогом злетів по сходах до свого кабінету, грюкнув за собою дверима, запхав собі в рота носовичка і кілька секунд тихо рюмсав, доки йому не полегшало. Він таки їздив кілька разів без сідла — коли серйозно припікало, — але Борис мав очі абсолютно божевільної потвори. 

Але якщо от зараз відступити, перетворишся на... просто блазня в блискучому костюмі. Ти мусиш дати їм образ, виставу, щось, що закарбується в пам’яті. Все, що потрібно, — це втриматися в сідлі, доки місто не залишиться позаду і не підвернеться годящий кущ, щоб у нього зістрибнути. Так, це має спрацювати. А тоді пришкутильгати до Сто Лата із запізненням на кілька годин, але з поштовою сумкою, яку героїчно захистив від розбійників. У це повірять, бо це звучатиме гарно... Бо люди схильні вірити в подібне, бо з цього вийде чудова історія, бо якщо вміло відполірувати скло, воно більше схоже на діамант, ніж справжній діамант. 

Коли він знову вийшов на ґанок Поштамту, натовп вітально зашумів. Саме цієї миті сонце вирішило вийти з-за хмар і засяяло на крильцях його капелюха.  

Тепер Борис мав наче спокійний вигляд — просто стояв і жував вудила. Мокр, однак, на цю вудочку не спіймався; якщо кінь на кшталт Бориса стоїть спокійно — то тільки тому, що щось задумує. 

— Пане Помпо, мені знадобиться, щоб ви мене підсадили, — сказав він, перекидаючи ремінь поштової сумки через шию. 

— Так, Бане Губберук, — сказав ґолем. 

— Пане Губперук! 

Мокр обернувся і побачив Сахарису Кріпслок, яка поспішала до нього вулицею з нотатником у руці. 

— Завжди радий бачити вас, Сахарисо, — промовив Мокр, — але цієї миті я трохи зайнятий... 

— Ви знаєте, що «Великий шлях» знову не працює? — спитала вона. 

— Авжеж, про це було в газеті. А тепер... 

— Отже, ви кидаєте семафорній компанії виклик? — її олівець прицільно завис над нотатником.  

— Просто доставляю пошту, панно Кріпслок, тобто, як і казав, роблю свою роботу, — твердим і мужнім голосом відповів Мокр. 

— Але хіба не дивно думати, що вершник може бути надійнішим за... 

— Я вас прошу, панно Кріпслок! Ми ж — поштова служба! — вигукнув Мокр своїм найшляхетнішим тоном. — Ми працюємо не заради дріб’язкового суперництва! Ми щиро шкодуємо, що наші колеги з семафорної компанії зіткнулися з тимчасовими негараздами в своїй апаратурі, ми від усього серця співчуваємо їхньому становищу, і якщо вони побажають, щоб ми доставили їхні повідомлення, ми безумовно з радістю продамо їм відповідну кількість марок, які незабаром з’являться в цінових категоріях пенні, два пенні, п’ять пенні, десять пенні і один долар, придбати можна на Поштамті, клей вже нанесено. Між іншим, ми плануємо почати використання клею зі смаками лакриці, апельсина, кориці та банана, а от полуничного смаку не буде, бо я терпіти не можу полуницю. 

Він бачив, що вона всміхається, записуючи. Потім вона сказала: 

— Я ж правильно вас зрозуміла, авжеж? Ви готові доставляти повідомлення семафорної компанії? 

— Безумовно. А транзитні повідомлення можна передати на семафори «Шляху» в Сто Латі. «Рука допомоги» — наше друге ім’я. 

— Ви впевнені, що не «Нахабство»? — сказала Сахариса під сміх натовпу. 

— Я впевнений, що не розумію вас, — заявив Мокр. — А тепер, якщо ви... 

— Ви хочете знову обскакати семафорників, чи не так? — перебила журналістка. 

— А це, певне, такий журналістський термін? — сказав Мокр. — Я ніколи не брав участі в кінських перегонах, а якби й брав, то до чого тут семафорники? А тепер, якщо ви дозволите, я маю доставити пошту, і вирушити мені треба до того, як Борис кого-небудь з’їсть... знову. 

— Можна зовсім останнє запитання? Чи дуже значну частину душі ви втратите, якщо Отто зніме ваш від’їзд? 

— Гадаю, я не матиму підстав заперечувати, якщо моє обличчя не буде відображено аж надто чітко, — відповів Мокр, тим часом як Помпа вже склав чашею свої глиняні долоні, щоб допомогти йому залізти на коня. — Наш жрець, знаєте, дуже на цьому наполягає. 

— О, щодо «жерця» не сумніваюся, — зіронізувала панна Кріпслок, старанно виділивши лапки інтонацією. — Між іншим, судячи з вигляду цього звіра, схоже, це наш останній шанс отримати ваше зображення. На вигляд він як чотиринога смерть, пане Губперук.  

Коли Мокр всівся верхи, натовп затих. Борис, однак, майже не помітив нової ваги на власній спині. 

«Поглянь на це так, — подумав Мокр. — Що ти можеш втратити? Життя? Але тебе вже повісили. Ти у світі янголів. І вже справив на всіх пекельно сильне враження. Чому вони купують марки? Бо ти влаштував їм виставу...» 

— Ви тільки попередьте, пане, — попрохав один з Гобсонових конюхів, матляючись на мотузці, що стримувала коня. — Ми б не хотіли бути поруч, коли його відпустимо! 

— Секундочку, — швидко сказав Мокр.  

У перших рядах натовпу він помітив постать; на ній була сіра обтисла сукня, і, поки він дивився на неї, вона нервово видихнула в небо хмарку цигаркового диму, поглянула на нього і знизала плечима. 

— Як щодо вечері сьогодні, панно Любесерце? — гукнув він. 

Голови роззяв почали обертатися в її бік. Почулися смішки й кілька підбадьорливих вигуків. Вона кинула на нього блискавичний погляд, який мав би лишити від нього тільки відбиток на оплавлених залишках стіни за його спиною, а тоді уривчасто кивнула. 

Не виключено, що там можуть бути приховані персики... 

— Хлопці, пускайте! — скомандував Мокр, відчуваючи в серці піднесення.  

Конюхи порскнули врозтіч. Світ затамував подих, а тоді Борис миттєво перейшов від спокою до шаленого танцю дибки, гамселячи бруківку копитами задніх ніг, тим часом як передні несамовито матлялися в повітрі.  

— Чуттофо! Дершіть його! 

Світ побілів. Борис здурів.