Поштова лихоманка

Розділ шостий 

— Бане Губберук? — промовив пан Помпа. 

Мокр підняв погляд на вогняні очі ґолема. Ох, це був таки не найкращий спосіб ранкового пробудження. Божечки, декому вистачає простого будильника! 

Він лежав на голому матраці, вкритий запліснявілою ковдрою, у своєму свіжорозкопаному з-під листів кабінеті, де тхнуло давнім папером — і в нього боліла кожна дрібка організму. Ніби крізь повсть, він почув слова Помпи: 

— Листоноші Чекають, Шефе. Поштовий Інспектор Шеляг Сказав, Що Ви, Можливо, Побажаєте Відрядити Їх Сьогодні На Завдання, Як Належно. 

Не відриваючи погляду від стелі, Мокр зморгнув. 

— Поштовий інспектор? Я підвищив його аж до поштового інспектора? 

— Так, Шефе. Всередині Вас Палала Жага Звершень. 

Спогади минулого вечора підступно заполонили головну сцену Старого Доброго Театру Непозбувної Бентеги, й затанцювали там свою фірмову чечітку.  

— Листоноші? — перепитав Мокр. 

— Братство Ордена Пошти. Це Літні Люди, Шефе, Але Витривалі. Тепер Вони Вже Всі Пенсіонери, Але Зголосилися Одностайно. Вони Тут Уже Кілька Годин — Розбирають Пошту. 

Я винайняв натовп ще древніших старих, ніж Шеляг... 

— А що ще я зробив? 

— Проголосили Дуже Натхненну Промову, Шефе. Я Був Особливо Вражений, Коли Ви Вказали, Що Слово «Янгол» Означає Просто «Посланець». Не Кожен Це Знає. 

Мокр, так і лишаючись у ліжку, повільно спробував запхнути кулака собі в рота. 

— О, І Ви Пообіцяли Повернути Великі Люстри Та Прекрасну Поліровану Стійку, Шефе. На Листонош Це Справило Велике Враження. Ніхто Ж Не Знає, Куди Те Все Поділося. 

«О боги», — подумав Мокр. 

— І Статую Бога, Шефе. Я Б Сказав, Що Це Справило На Них Ще Більше Враження, Шефе, Бо, Схоже, Її Переплавили Багато Років Тому.  

— Я взагалі зробив учора щось, що свідчило б, що я при здоровому глузді? 

— Перепрошую, Шефе? — не зрозумів ґолем. 

Та тут Мокр згадав те світло й шепіт листів. Шепіт, який сповнив його... знань — чи спогадів про те, чого він ніколи не переживав. 

— Незакінчені історії, — промовив він. 

— Так, Шефе, — без подиву погодився ґолем. — Ви Весь Час Про Них Говорили, Шефе. 

— Справді? 

— Так, Шефе. Ви Сказали... 

...що кожне недоставлене повідомлення — це шматочок простору-часу без другого кінця, маленький згусток пориву й почуття, що вільно плаває у всесвіті. Зберіть в одному місці мільйони цих згустків, і вони почнуть робити те, що й повинні робити листи. Вони стануть спілкуватися і змінювати природу речей. А коли їх достатньо, вони можуть викривляти всю навколишню реальність. 

Тепер Мокрові це здавалося логічним. Ну чи не менш логічним, ніж усе інше. 

— А я... справді здійнявся в повітря, оточений золотим сяйвом? — поцікавився Мокр. 

— Напевне, Саме Це Я Пропустив, Шефе, — відповів пан Помпа. 

— Тобто ви натякаєте, що ні. 

— У Певному Сенсі Це Таки Трапилося, Шефе, — сказав ґолем. 

— Але в звичайному, буденному сенсі — ні? 

— Можна Сказати, Що Ви Світилися Внутрішнім Світлом, Шефе. На Листонош Це Справило Надзвичайне Враження. 

Мокрів погляд наштовхнувся на крилатого капелюха, що валявся на письмовому столі. 

— Я ніколи не досягну необхідного рівня, пане Помпо, — вимовив він. — Їм тут потрібен святий, а не хтось на кшталт мене. 

— Можливо, Саме Святий Їм І Не Потрібен, Шефе, — відгукнувся ґолем. 

Мокр сів, і ковдра звалилася з нього. 

— А що з моїм одягом? — спитав він. — Я чудово пам’ятаю, що акуратно повісив його на підлозі! 

— Просто Я Намагався Почистити Ваш Костюм Засобом Для Видалення Плям, Шефе, — пояснив пан Помпа, — Але, Оскільки Сам Костюм Був Як Одна Велика Пляма, То Засіб Видалив Його Весь.  

— Мені цей костюм подобався! Ви могли б зберегти його хоча б на ганчір’я... 

— Даруйте, Шефе, Мені Здалося, Що Це Якраз Ганчір’я Зберегли Для Пошиття Цього Костюма. Хай Там Як, Я Виконував Ваш Наказ, Шефе.  

Мокр розгубився. 

— Який наказ? — з підозрою спитав нарешті він. 

— Ввечері Ви Попросили Мене Знайти Костюм, Який Пасував Би Поштмейстерові, Шефе. Ви Дали Мені Абсолютно Чіткі Інструкції, — сказав ґолем. — На Щастя, Мій Колега Швейна Машина № 22 Працював Для Театральних Костюмерних. Все Висить На Дверях. 

Ґолем навіть роздобув дзеркало. Воно було невеликим, та все ж достатнього розміру, щоб Мокр зрозумів: якби він вдягнувся ще хоч трохи яскравіше, то осліп би. 

— Ого, — видихнув він. — Це стиль «Ельдорадо», чи як? 

Костюм було пошито із золотої тканини, чи що там актори використовують замість золота. Мокр розтулив був рота для протесту, але хороша думка приходить другою. 

Вдалий костюм — це завжди корисно. Навіть добре підвішений язик дає малий ефект, якщо на вас груботкані штани. До того ж навколишні звертатимуть увагу на костюм, а не на нього. А на цей костюм не звернути уваги не вдасться нікому; ним можна вулиці освітлювати. Щоб поглянути на Мокра в цьому костюмі, іншим доведеться прикривати очі долонею. І, схоже, він сам попросив такий костюм...  

— Він дуже... — Мокр завагався; єдиним годящим словом видалося: — ...легковажний. Я маю на увазі, таке враження, що він ось-ось полетить! 

— Так, Шефе. Швейна Машина № 22 Таки Має Талант. Зверніть Увагу Також На Золоті Сорочку та Краватку. В Тон Із Капелюхом, Шефе. 

— Е-е-е, а ви не могли б попросити його склепати щось трохи тьмяніше, га? — поцікавився Мокр, прикриваючи очі, щоб не осліпнути від власних вилог. — Таке, що я міг би носити, коли не маю наміру освітлювати все у великому радіусі навколо себе? 

— Негайно Так І Зроблю, Шефе. 

— Що ж, — сказав Мокр, мружачись на блиск своїх рукавів, — тоді нумо поквапмо пошту, гаразд? 

Відставні листоноші чекали на нього у вестибюлі, на клаптику простору, розчищеному після вчорашньої зливи листів. Усі вони носили однострої, хоча, оскільки серед цих одностроїв не було двох цілком однакових з вигляду, це важко було назвати повноцінними одностроями. Всі капелюхи мали козирки, але деякі з них були цупкі й вигнуті, а інші — м’які, а самі старигані настільки зсохлися, що жакети матлялися на них як портьєри, а штани зібгалися в гармошки.  

І, за звичаєм літніх людей, вони не забули повдягати всі свої відзнаки та набрати вигляду солдатів, готових до останнього бою.  

— Доставка-до-огляду-готова-мій-пане! — відрапортував поштовий інспектор Шеляг, так старанно демонструючи стійку «струнко», що сама лише гордість за себе наче здійняла його не менше ніж на дюйм над підлогою. 

— Дякую. Е... добре.  

Мокр не був впевнений, що саме оглядає, але робив усе, що міг. Зморшкуваті обличчя, одне за одним, вдивлялися в нього не менш пильно, ніж він у них. 

Як він помітив, не всі відзнаки були військовими медалями. Поштамт мав свої власні. Одна з них, на грудях чоловічка з обличчям, хитрим, як у цілої зграї ласок, мала вигляд золотої собачої голови. 

— Що це за, е... — почав був Мокр. 

— Старший листоноша Джордж Домахайс, мій пане. Ви про значок? П’ятнадцять укусів, і все ще на ногах, мій пане! — з гордістю доповів чоловічок. 

— О, це... це... це багато укусів, авжеж... 

— Але після дев’ятого я перехитрував їх, мій пане: зробив собі бляшану ногу! 

— Ви втратили ногу? — нажахано уточнив Мокр. 

— Ні, мій пане. Купив частину обладунку, чом би й ні? — повідомив висхлий чоловічок, хитрувато всміхаючись. — Мені аж серце тішиться, коли чую, як їхні зуби скрегочуть, мій пане! 

— Домахайс, Домахайс... — замислено промимрив Мокр, і тут йому сяйнуло. — Це не ви... 

— Я — Великий Магістр, мій пане, — завершив за нього Домахайс. — Сподіваюся, ви не сприйняли вчорашнє викривлено, мій пане. Всі ми завжди любили юного Толлівера, мій пане, але вже втратили будь-яку надію, мій пане. То ви не гніваєтеся? 

— Ні-ні, — запевнив Мокр, потираючи потилицю. 

— І я хотів би долучити до особистих привітань на вашу адресу ще й привітання від себе як від голови Анк-Морпоркського Ордену Великодушного і Дружнього Товариства Поштових Службовців, — продовжив Домахайс. 

— Е... дякую, — промовив Мокр. — А, власне, хто це? 

— Це ж ми були минулого вечора, мій пане, — сяючи, пояснив Домахайс. 

— Але я думав, ви — таємне товариство! 

— Не таємне, мій пане. Не зовсім таємне. Швидше... нікому не цікаве, сказати б так. Власне, за нинішніх часів ми хіба що вирішуємо питання пенсій та організовуємо нашим старим соратникам достойні похорони, коли їх Повертають Відправнику. 

— Це добре, — невпевнено вимовив Мокр універсальну, як він сподівався, фразу. Він відступив на крок і прочистив горло. — Отже, так, панове. Якщо ми хочемо відновити поштову службу, почати необхідно з доставки старих листів. Це наш священний обов’язок. Листи не повинні застрягати по дорозі. Це може забрати пів століття, але врешті-решт ми це зробимо. Ви знаєте свої маршрути. Твердо їх дотримуйтеся. Пам’ятайте: якщо доставити пошту неможливо, якщо потрібного будинку вже просто не існує... що ж — тоді ви приносите листа назад, і ми кладемо його в Сховище мертвих листів і знаємо, що ми принаймні спробували. Ми просто хочемо, щоб люди знали: Поштамт працює знову, розумієте? 

Один із листонош підняв руку. 

— Так? — здатність Мокра запам’ятовувати імена виявилася значно кращою, ніж здатність згадати з учорашнього вечора ще що-небудь. — Старший листоноша Томпсон, правильно?  

— Саме так, мій пане! А що нам робити, коли нам почнуть приносити нові листи? 

Мокр вигнув брову. 

— Даруйте? Я думав, ви їх доставляєте, хіба ні? 

— Ні, Білл має рацію, мій пане, — втрутився Шеляг. — Що нам робити, якщо нам почнуть приносити нові листи? 

— Е... а що ви робили зазвичай? — спитав Мокр. 

Листоноші перезирнулися. 

— Брали пенні за штампування, приносили сюди, щоб проштампувати офіційною печаткою, — поспішно підказав Шеляг. — Тоді сортували й доставляли. 

— Тобто... люди мусили чекати, поки не з’явиться листоноша? Це якось... 

— О, свого часу по місту були десятки поштових відділень, розумієте? — пояснив Шеляг. — Але коли все почало валитися, ми їх втратили. 

— Гаразд, нумо знову змусьмо пошту рухатися, а деталі пропрацюємо по ходу справи, — сказав Мокр. — Впевнений, що ідеї будуть. А зараз, пане Шеляг, поділіться-но зі мною однією таємницею...  

Шелягове кільце з ключами брязкотіло всю дорогу через підвальні приміщення Поштамту, аж доки він не привів Мокра до металевих дверей. Мокр помітив на підлозі шматок чорно-жовтої мотузки: Сторожа побувала і тут. 

Двері з клацанням відчинилися. Всередині панувало блакитне сяйво, слабке, але достатнє, щоб дратувати, створювати ледь видні пурпурові тіні та змушувати очі сльозитися. 

— Вуа-ля, — прокоментував Шеляг. 

— Це ж... це щось на кшталт концертного органу? — спитав Мокр. 

Розрізнити обриси механізму, що стояв посеред підлоги, було нелегко, але він вивищувався там з усією чарівністю гільйотини. Блакитне сяйво струмувало звідкись із його центральної частини. З очей Мокра вже текли сльози. 

— Гарна спроба, мій пане! Але насправді це Сортувальна Машина, — пояснив Шеляг. — Це прокляття Поштамту, мій пане. В ній були бісики для читання адрес на конвертах, але всі вони випарувалися багато років тому. Втім, це нічого особливо не змінило. 

Погляд Мокра впав на плетені з дроту лотки, які повністю займали одну зі стін приміщення. Помітив він і наведені крейдою обриси на підлозі. Дивне сяйво змушувало крейду переливатися. Силуети були досить невеличкими. Один із них був обрисом людської кисті. 

— Нещасний випадок на виробництві, — пробурмотів він. — Гаразд, пане Шеляг. Розповідайте. 

— Не наближайтеся до світла, мій пане, — застеріг Шеляг. — Так я й панові Хильховаю казав. Але він пізніше пробрався сюди самй, без мене. Ох, лихо, мій пане, то ж бідний юний Стенлі знайшов його тут — після того, мій пане, як побачив, що Підкажи щось тягне в зубах коридором. Тут усе було, як на бійні. Ви уявити не можете, що тут робилося, мій пане. 

— Гадаю, можу, — процідив Мокр. 

— Сумніваюся, мій пане. 

— Та можу. 

— Впевнений, мій пане, що ні. 

— Можу! Все? — скричав Мокр. — Невже ви думаєте, що я не бачу всіх тих маленьких крейдяних картинок на підлозі? А тепер, може, продовжимо, доки мене не знудило? 

— Е... ваша правда, мій пане, — сказав Шеляг. — Вам доводилося чути про Клятого Тупака Джонсона? У цьому місті він досить знаменитий. 

— Це не він був архітектором? І постійно будував усе не так, як слід? Я точно щось про нього читав... 

— Саме він, мій пане. Він будував що завгодно, але в кожному його творінні обов’язково був який-небудь здоровенний ляп. 

У Мокровому мозку один зі спогадів дав копняка якомусь нейрону. 

— Це не він затвердив до використання на будівництві пливун замість звичайного піску, бо вирахував, що швидше буде подавати будматеріали по трубах, аніж возити вантажними возами? — спитав він. 

— Саме так, мій пане. Власне, зазвичай головним ляпом в усіх проєктах із залученням Клятого Тупака Джонсона було саме те, що його до них залучали. Ляпи, я б сказав, були частиною його роботи. Якщо чесно, то насправді більшість його творінь працювали непогано, от тільки вони не робили саме того, для чого створювалися. Оця штука, мій пане, дійсно почала своє життя як орган, а от закінчила як машина для сортування листів. Ідея полягала в тому, що мішок листів висипали в оцей засипний кіш, і вони швиденько розсортовувалися по отих лотках. Кажуть, поштмейстер Зіщуль хотів як краще. Він був фанатом швидкості та ефективності, той чоловік. Мій дідусь розповідав, що Поштамт цілу купу грошей витратив, аби змусити цю штуку працювати. 

— І дарма, еге ж? — припустив Мокр. 

— О ні, мій пане. Вона працювала. Еге ж, вона працювала чудово. Так чудово, що врешті-решт люди почали божеволіти. 

— Дайте вгадаю, — сказав Мокр. — На листонош звалилося забагато роботи? 

— О, у листонош завжди забагато роботи, мій пане, — не зморгнувши оком, сказав Шеляг. — Ні, людей стурбувало те, що листи опинялися в сортувальному візочку за рік до того, як їх мали написати.  

Запала тиша. В цій тиші Мокр перебрав чимало варіантів відповіді — від «Пе-ре-кла-ди» до «Не може цього бути!» — і вирішив, що всі вони звучать по-дурному. Шеляг був збіса серйозним. Тож натомість Мокр просто спитав: 

— Як це? 

Старий листоноша вказав на блакитне сяйво. 

— Зазирніть швиденько всередину, мій пане. Самі побачите. Тільки в жодному разі не підходьте впритул. 

Мокр трохи наблизився до машини і втупився в її нутрощі. В самому серці сяйва він не без зусиль роздивився маленьке коліщатко. Воно повільно оберталося. 

— Я зростав на Поштамті, — сказав Шеляг з-за його плеча. — Народився у сортувальному залі, зважений на вагах для посилок. Літери вивчив за адресами на конвертах, цифри — за старими гросбухами, гегеграфію — за мапами міста, історію — з розповідей старих людей. Краще за будь-яку школу, мій пане, краще за будь-яку школу. Але ніколи не вчився гемеметрії, мій пане. Це трохи дірка в моїх знаннях, усі ці штуки про кути й таке інше. Але тут, мій пане, вся справа в Пе. 

— Це літера така, чи що? — спитав Мокр, відсуваючись подалі від зловісного сяйва. 

— Ні-ні, мій пане. Це цифра така з гемеметрії.  

— А, ви про «пі», число, яке отримуєш, коли... — Мокр помовчав. 

Він мав непогані, але дуже вибіркові пізнання в арифметиці — тобто вмів дуже й дуже швидко прикинути ставки у картковій грі або вирахувати вартість обміну валюти. В його шкільному підручнику з математики був і розділ «Геометрія», але він ніколи не бачив сенсу туди заглядати. Проте зараз все одно спробував пригадати. 

— ...це пов’язано з тим, що... це число, яке отримуєш, коли радіус круга... ні — коли довжина обводу колеса складає три і скількись там від величини... е... 

— Десь так, цілком можливо, мій пане, що десь так, — погодився Шеляг. — Три з чимось, у тому ж і річ. Але Клятий Тупак Джонсон вирішив, що це якось нечітко, і створив колесо, в якому Пе дорівнює рівно трьом. Оце там усередині воно і є. 

— Але не може цього бути! — вигукнув Мокр. — Це неможливо зробити! «Пі», воно ніби як... вбудоване в природу! Його не можна змінити. Для цього треба змінити всесвіт! 

— Так, мій пане. Мені пояснювали, що саме це і сталося, — спокійно відповів Шеляг. — Я зараз вам один фокус покажу. Відійдіть-но, мій пане. 

Шеляг вийшов кудись у сусіднє приміщення і незабаром повернувся з жердиною в руках. 

— Ще далі відійдіть, мій пане, — сказав він і кинув жердину в механізм. 

Звук був негучним. Щось на кшталт «луп!». Мокрові здалося, що, коли жердина пролетіла крізь сяйво, у ній щось змінилося. Якийсь натяк на кривизну...  

На підлогу зі стукотом звалилися уламки жердини, супроводжувані цілим дощем трісок. 

— Вони приводили сюди чарівника, щоб подивився, — сказав Шеляг. — Він сказав, що машина викривляє частинку всесвіту навколо себе так, щоб Пе могло дорівнювати трьом, мій пане, але це погано позначається на будь-якій речі, яка опиниться занадто близько. Якісь частини речі пропадають, бо лишаються в часо-просторо-контумимумі. Але з поштою такого не трапляється, бо вона проходить крізь машину в особливий спосіб. Це дуже довго пояснювати, мій пане, то я буду коротко. Деякі листи з’являлися з машини за п’ятдесят років до того, як їх відправили! 

— Чому ж ви її не вимкнули? 

— Не могли, мій пане. Це було як намагатися спинити піну, яка лізе з пляшки пива, коли її потрусиш. Та й усе одно, як сказав чарівник, якби ми це зуміли, могли б трапитися жахливі речі. То всьо через кванти, здається. 

— Ну гаразд, а припинити подавати в неї пошту ви ж могли, чи як? 

— Ах, мій пане, та отож-бо й воно, — відповів Шеляг, шкребучись у своїй бороді. — Ви, мій пане, влучили просто в хворе місце з оцим. Нам треба було так і зробити, мій пане, треба було, але ми намагалися змусити машину працювати на нас, розумієте. О, мій пане, наше керівництво мало власні плани. Як щодо того, щоб доставити листа в Лялечки за тридцять секунд після того, як його принесли до відділення у центрі міста, е? Звичайно, мій пане, якби ми доставляли листи ще раніше, ніж їх отримували, це було б нечемно, але ж ми могли показати, що робимо це майже миттєво, е? Ми ж працювали так добре, от і хотіли стати ще кращими... 

Для Мокра це звучало якось дуже знайомо... 

Він похмуро слухав. Врешті-решт переміщення в часі були лише одним із різновидів магії. Саме тому з ними завжди щось виходило не так. 

І саме тому існували листоноші, які пересувалися в звичайний спосіб, пішки. Саме тому семафорна система була довжелезною лінією веж, які коштували чимало. Коли на те пішло, саме тому селяни вирощували хліб, а рибалки закидали сіті. О, все це можна було б робити за допомогою магії, однозначно можна. Можна було б змахнути чарівною паличкою, і отримати свіжоспечену хлібину у вирі миготливих зірочок. Можна було б зробити так, щоб риба сама вистрибувала з моря, і то вже належно підсмаженою. Але потім — десь, колись, в якійсь країні — магія виставила б рахунок, і він обов’язково виявився б більшим, ніж ви здатні сплатити.  

Ось чому чари залишили чарівникам, тим, хто вмів поводитися з ними в безпечний спосіб. Головною задачею чарівників було взагалі не вдаватися до чарів — і не тому, що вони не могли, а саме в тих випадках, коли могли б, але таки не стали. Будь-який дурний неук може спробувати перетворити людину на жабу, і не зробити цього. А от коли знаєш, як це легко, потрібно чимало розуму, щоб від цього відмовитися. Деякі місця на світі зберігають пам’ять про часи, коли чарівники ще не були настільки мудрими — і в багатьох із цих місць трава не ростиме вже ніколи.  

Втім, у всьому цьому було дещо неминуче. Люди прагнули бути обдуреними. Вони всерйоз вірили, що золоті самородки валяються просто на землі, що зараз випаде дама потрібної масті, що перстень зі скельцем хоч раз та виявиться перснем зі справжнім діамантом.  

Слова сипалися з пана Шеляга, як листи з тріщини в стіні забитої поштою кімнати. Іноді машина видавала на-гора тисячі копій одного й того ж листа або ж завалювала приміщення листами з наступного четверга, наступного місяця, наступного року. Траплялися листи, які ще тільки мали бути написані, або могли б бути написані, або так і не були написані, хоча мали бути, або листи, які, як божилися ті чи інші люди, були написані, але насправді не були; проте всі вони були наділені примарним існуванням у якомусь дивному невидимому всесвіті пошти, а завдяки машині ставали реальними.  

Якщо десь може існувати будь-який можливий світ, то десь можуть існувати й усі можливі листи. Десь є навіть усі ті банківські чеки, які ви нібито відправили поштою. 

І вони ринули потоком — листи з сьогодення, яке, однак, виявилися не цим сьогоденням, але яке могло б ним бути, якби в минулому свого часу змінилася якась дрібна деталь. Вимкнення машини, сказали чарівники, нічого не змінило б. Вона існувала в багатьох «зараз», а тут функціонувала завдяки... далі було довжелезне речення, якого листоноші геть не зрозуміли, але яке містило слова «портал», «багатовимірний» і «квантовий», причому «квантовий» повторювалося двічі. Не зрозуміти вони не зрозуміли, але ж зробити щось та мусили. Доставити всю цю пошту нікому було б не під силу. І кімнати Поштамту почали заповнюватися листами... 

Чарівники з Невидної академії страшенно зраділи виникненню цієї проблеми; так лікарі щиро радіють появі нової епідемії, тоді як пацієнти, щиро цінуючи цікавість лікарів, усе-таки набагато більше зраділи б одужанню — або хоч би припиненню курсу уколів.  

Чарівники оголосили, що зупинити машину неможливо, а зруйнувати — не можна взагалі. Адже знищення машини могло б автоматично і миттєво припинити існування всього всесвіту.  

Водночас Поштамт таки завалювало листами. І одного разу головний поштовий інспектор Дивнюк завалився до цього приміщення з ломиком в руках, витурив усіх чарівників і дав машині такого прочухана, що в неї завмерли всі рухомі частини. 

Потік листів нарешті припинився, дяка небесам. Це неабияк усіх потішило, проте в Поштамті діють правила, тож головного поштінспектора викликали до поштмейстера Зіщуля, а там спитали, чого це йому заманулося отак-от раз — і зруйнувати всесвіт.  

Згідно з поширеною на Поштамті легендою, Дивнюк відповів: «По-перше, мій пане, я вирішив, що якщо я раз — і знищу всесвіт, то ніхто і не встигне про це дізнатися; по-друге, щойно я вперіщив по цій штуці, всі чарівники прожогом побігли з кімнати, тож я припустив, що, оскільки навряд чи вони могли побігти в інший всесвіт, то не так уже й упевнені були в знищенні цього; а по-останнє, мій пане, ця бісова штука діяла мені на нерви. Ніколи терпіти не міг всілякі машини, мій пане». 

— На тому все й скінчилося, мій пане, — завершив Шеляг, коли вони виходили з приміщення з машиною. — Власне, я чув, як чарівники казали, що всесвіт дійсно раз — і зник, але негайно раз — і відновився. Вони казали, що це легко помітити, мій пане. Тож усе склалося якнайкраще, а старого Дивнюка лишили в спокої на тій підставі, що в Правилах Поштамту не прописано покарання за знищення всесвіту. Хоча — ха — бували поштмейстери, які ввели б такий пункт. Але ця історія вибила нас із колії, мій пане. Після того все пішло шкереберть. Всі занепали духом. Це нас зламало, мій пане, правду кажучи. 

— Хвилинку, — сказав Мокр, — а ті листи, що ми доручили вашим колегам, не з якого-небудь там іншого виміру чи... 

— Не турбуйтеся, я звечора їх перевірив, — відповів Шеляг. — Це просто старі листи. Зазвичай це видно по штампах. Я добре вмію відрізняти справжні листи, мій пане. Мав чимало часу, щоб навчитися. Питання досвіду, мій пане. 

— А інших ви могли б навчити? 

— Смію припустити, що так. 

— Пане Шеляг, листи розмовляли зі мною, — наважився Мокр. 

На його подив, старий схопив його за руку і почав її трусити. 

— Чудово, мій пане! — вигукнув він, і на його очах зблиснули сльози. — Я ж сказав, що це питання досвіду, еге ж? Слухати їхній шепіт — це половина справи! Вони живі, мій пане, живі. Не в тому сенсі, як люди, а живі як... як кораблі, мій пане. Готовий заприсягтися, всі ці листи, якими тут усе забито, вся їхня... пристрасть, мій пане, — все це якось дає, я впевнений, цьому місцю щось на кшталт душі. Мій пане, я справді в цьому впевнений... 

По щоках Шеляга котилися сльози. «Це божевілля, авжеж, — подумав Мокр. — Але тепер ним заразився і я». 

— Ах, я бачу це у ваших очах, мій пане, так, бачу, — продовжував Шеляг, усміхаючись крізь сльози. — Поштамт знайшов вас, мій пане! Він уклав вас у конверт, еге ж, мій пане, саме так. Тепер ви ніколи його не покинете, мій пане. Деякі сім’ї працювали тут сотні й сотні років, мій пане. Якщо вже Поштамт промаркував вас, мій пане, шляху назад немає... 

Мокр, як міг тактовно, вивільнив руку. 

— Саме так, — сказав він. — До речі, розкажіть мені про маркування.  

Ляп. 

Мокр дивився на папірець. Розмазані літери, щербаті й вицвілі, складалися в напис «Анк-Морпоркський Поштамт».  

— От і все, мій пане, — промовив Шеляг, змахнувши в повітрі важким штампом із металу й дерева. — Б’ю штампом по цій ось чорнильній подушечці, потім б’ю, мій пане, б’ю ним по конверту. Ось! Бачите? Ще один є. І так щоразу. Промарковано. 

— І за це платять цілий пенні? — здивувався Мокр. — О боги, та навіть дитина може підробити цей штамп, вирізавши його з картоплини! 

— Так, мій пане, це завжди було певною проблемою, — визнав Шеляг. 

— А чому взагалі маркування роблять листоноші? — спитав Мокр. — Чому ми не можемо продавати штампи всім охочим, і хай маркують свої листи самі? 

— Але тоді вони заплатять лише один раз, а маркувати листи зможуть скільки завгодно, — логічно зауважив Шеляг. 

У механізмі всесвіту з клацанням зчепилися коліщата неминучості... 

— Ну, тоді, — сказав Мокр, замислено роздивляючись проштампований аркуш, — як щодо... щодо штампу, яким можна користуватися лише раз? 

— Ви маєте на увазі, щоб на ньому було поменше чорнила? — спитав Шеляг.  

Від мисленнєвих зусиль він так зморщив лоба, що його шиньйон сповз на бік. 

— Я маю на увазі... якщо зробити багато відбитків на папері і вирізати ці відбитки... — Мокр прикрив очі, ніби в роздумах, а насправді лише щоб не бачити шиньйона, який повільно сповзав на Шелягову потилицю. — Доставка в будь-яку точку міста коштує пенні, так? 

— Крім Затінків, мій пане. Туди — п’ять пенсів, бо листоношам надається озброєний супровід, — пояснив Шеляг. 

— Чудово. О’кей. Гадаю, в мене може знайтися дещо... — Мокр перевів погляд на пана Помпу, який світив очима з кутка кабінету. — Пане Помпо, чи не були б ви такі ласкаві сходити в «Козу і дух», що над «Куркою та курчатами», і попросити у шинкаря скриньку пана Робінсона? Можливо, він попросить за це долар. А дорогою зазирніть у друкарську майстерню «Ливарник і Шпулькіс» і повідомте, що Генеральний поштмейстер бажає обговорити дуже велике замовлення. 

— «Ливарник і Шпулькіс»? Це дуже дорого обійдеться, мій пане, — сказав Шеляг. — Це ж вони роблять усі ті шикарні роздруківки для банків. 

— І їх страшенно важко підробити, я це добре знаю, — сказав Мокр, і швидко додав: — Принаймні мені так говорили. Водяні знаки, спеціальні волокна в папері, все що хочеш. Кхм. Отже... Марка за пенні, і ще одна — за п’ять... Як щодо доставки в інші міста? 

— До Сто Лата — п’ять пенсів, — відповів Шеляг. — Десять чи п’ятнадцять до інших міст. А, три долари, якщо аж до Ґеної. Зазвичай ми суму просто на конверті писали. 

— Отже, нам потрібна марка за долар, — сказав Мокр, починаючи щось шкрябати на папірці. 

— Марка за долар! Та хто ж стільки платитиме? — здивувався Шеляг. 

— Всякий, кому потрібно надіслати листа до Ґеної, — сказав Мокр. — Пізніше для цього доведеться купувати три такі марки. Але поки що я скидаю ціну до долара.  

— Всього долар! Але ж це тисячі миль, мій пане! — запротестував Шеляг. 

— Ага. Видається вдалою оборудкою, еге ж?  

Шеляга, схоже, розривало між захватом і відчаєм. 

— Але ми маємо тільки купку стариганів, мій пане! Вони всі парубки моторні, я вас запевняю, але... перш ніж бігати, мій пане, треба навчитися ходити!  

— Ні! — Мокрів кулак грюкнув по столу. — Ніколи цього не повторюйте, Толлівере! Ніколи! Бігайте, перш ніж ходити! Літайте, перш ніж повзати! Ви вважаєте, що ми маємо спробувати організувати нормальну поштову службу в цьому місті. Я вважаю, що ми маємо спробувати доставляти листи по всьому світу! Бо тоді, якщо ми провалимося, це буде великий провал! Все або нічого, пане Шеляг! 

— Вау, мій пане! — відреагував Шеляг. 

Мокр обдарував його своєю фірмовою сонячною усмішкою. Вона майже відбилася в його костюмі. 

— До справи. Нам знадобиться більший штат, поштовий інспекторе Шеляг. Значно більший штат. Вище носа, чоловіче. Поштамт повертається! 

— Достоту так! — вигукнув Шеляг, сп’янілий від ентузіазму. — Ми... ми робитимемо щось нове, і в цікавий спосіб! 

— О, ви швидко вхопили суть справи! — промовив, закотивши очі, Мокр. 

За десять хвилин після цього Поштамт отримав першу посилку. 

Це був старший листоноша Гнівс; його обличчям струмувала кров. Його принесли на саморобних ношах двоє вартових. 

— Виявили його, коли він брів по вулиці, пане, — сказав один з них. — Сержант Колон, пане, до ваших послуг. 

— Що з ним? — нажахано спитав Мокр. 

Гнівс розплющив очі. 

— Даруйте, мій пане, — пробелькотів він. — Я тримав її міцно, але вони заїхали мені по головешці чимось важким! 

— На нього стрибнули двійко гопників, — пояснив сержант Колон. — А його сумку вони викинули в річку. 

— І що, це звичайна справа для листонош? — поцікавився Мокр. — Я думав... О, ні... 

Наступною, до болю повільною, посилкою виявився старший листоноша Домахайс. Він волочив одну ногу, бо на тій висів бульдог. 

— Даруйте, мій пане, — промовив він, шкандибаючи ближче. — Боюся, мої формені брюки зіпсовано. Я оглушив цього покидька сумкою, але спробуйте-но змусити його розчепити зуби.  

Очі бульдога були заплющені; здавалося, він глибоко замислився про щось зовсім стороннє. 

— Добре, що у вас є обладунки, еге ж? — сказав Мокр. 

— На іншій нозі, мій пане. Але не хвилюйтеся. В районі литок я н’пробивний від природи. Там усе в шрамах, мій пане, об них сірники можна запалювати. От у Джиммі Тропса справжні проблеми. Він сидить на дереві в Сховному парку. 

Мокр фон Губперук крокував вулицею Ринок, несучи на обличчі печать суворої рішучості. Вікно Трасту ґолемів усе ще закривали дошки, але на них уже були нові графіті. А нова фарба на дверях встигла обгоріти й піти пухирями. 

Він відчинив двері, і тут інстинкт змусив його пригнутися. Він почув, як між крильцями на його капелюсі шугнула арбалетна стріла.  

Панна Любесерце опустила арбалет. 

— О боги, це ви! А я вже подумала, що на небі зійшло друге сонце! 

Вона відклала арбалет, і Мокр обережно випростався. 

— Вчора вночі нам кинули запалювальну бомбу, — ніби між іншим, пояснила вона свою спробу прострелити йому череп. 

— Панно Любесерце, скільки ґолемів можна замовити на цей момент? — спитав Мокр. 

— Га? О... десь... близько дюжини... 

— Чудово. Я їх беру. Можете не упаковувати. Нехай з’являться до Поштамту якомога скоріше. 

— Що? — на обличчя панни Любесерце повернулася звична гримаса перманентного роздратування. — Послухайте, не можна просто прийти, клацнути пальцями і отак-от замовити дюжину людей...  

— Вони вважають себе власністю! — заперечив Мокр. — Ви ж самі мені так сказали. 

Їхні погляди зіткнулися. Потім панна Любесерце почала знічено порпатися в лотку з папками. 

— Можу допомогти вам замо... найняти чотирьох просто зараз, — сказала вона. — Двері-1, Пилка-20, Дзвіниця-2 і... Анґхаммарад. Тільки поки що з них вміє говорити лише Анґхаммарад; решті вільні ще не допомогли... 

— «Не допомогли»? 

Панна Любесерце знизала плечима. 

— Багато культур, у яких створювалися ґолеми, вважали, що інструменти не повинні розмовляти. Ґолеми не мають язиків. 

— І ваш Траст надає їм ще по шматочкові глини, еге ж? — весело поцікавився Мокр. 

Вона поглянула йому у вічі. 

— Тут справа трохи містичніша, — серйозно сказала вона. 

— Ну, хай не розмовляють, аби розуміли, — сказав Мокр, намагаючись зберігати серйозний вигляд. — А цей Анґхаммарад має ім’я? Не просто опис?  

— Серед дуже старих ґолемів імена має багато хто, — пояснила співрозмовниця. — Скажіть-но, а яку роботу ви для них пропонуєте? 

— Листонош, — відповів Мокр.  

— Тобто роботу на людях? 

— Навряд чи бувають таємні листоноші, — сказав Мокр (на мить в його уяві промайнули невиразні фігури, що в сутінках крадуться від дверей до дверей). — А що, щось не так? 

— Та... ні. Звісно, ні! Це все через тих, хто трохи перебільшено нервується і постійно підпалює нашу установу. Я приведу ґолемів якнайшвидше, — вона помовчала. — Ви ж знаєте, що найнятим ґолемам належить один вихідний на тиждень? Ви ж прочитали брошуру, так?  

— Е... вихідний? — перепитав Мокр. — Але навіщо їм вихідні? У молотка не буває вихідних, авжеж? 

— Щоб залишатися ґолемами. Не питайте, що вони поробляють у цей час, — я думаю, просто сидять у якихось підвалах. Це... це спосіб показати, що вони — не молотки, пане Губперук. Ті, хто працював сам-один, забувають про це. Тоді їх навчають вільні. Але не турбуйтеся, всю решту часу вони навіть не сплять.  

— То... у пана Помпи скоро вихідний? — уточнив Мокр. 

— Звичайно, — сказала панна Любесерце; Мокр зафіксував це у пам’яті під заголовком «Корисно знати». 

— Чудово. Дякую вам, — промовив він.  

«Чи не бажаєте сьогодні повечеряти разом?» Як правило, Мокр не мав проблем зі словами, але ці примерзли в нього до язика. У поведінці панни Любесерце було щось шпичасте, як ананас. Крім того, щось у виразі її обличчя ніби промовляло: ти абсолютно не здатен чим-небудь мене здивувати. Я знаю про тебе все. 

— Ще щось? — спитала вона. — А то стоїте з роззявленим ротом, а нічого не кажете. 

— Е... ні. Все гаразд. Дякую, — промимрив Мокр. 

Вона усміхнулася, і Мокра пройняв трепет.  

— Тоді бувайте, пане Губперук, — сказала вона. — Осявайте дорогою світ, як промінчик. 

Четверо з п’яти листонош були тими, кого пан Шеляг називав «стара ля гвардія»; наразі вони заварювали чай у заваленій листами кімнатці, яку для сміху називали своєю кімнатою відпочинку. Домахайса, після відлучення бульдога від його ноги, відправили додому; Мокр звелів також занести йому кошик фруктів. Послати комусь кошик фруктів ніколи не зайве. 

Що ж, вони принаймні вразили навколишніх. Як і бульдог — декого з них. Але не можна було не визнати, що пошта почала потроху доставлятися. Не можна було не визнати й того, що це відбувалося з запізненням на довгі роки — та все ж процес пішов. Це відчувалося в усьому. Поштамт більше не справляв враження забутої гробниці. Тепер Мокр закрився у своєму кабінеті, де віддався творчості. 

— Горнятко чаю, пане Губперук? 

Він відірвався від свого заняття і поглянув у дещо дивне обличчя Стенлі. 

— Дякую, Стенлі, — сказав він, відкладаючи перо. — Бачу, цього разу ти доніс у чашці майже все! Чудова робота! 

— Що ви малюєте, пане Губперук? — поцікавився Стенлі, витягаючи шию, щоб роздивитися. — Схоже на Поштамт. 

— Молодець. Це буде на марках, Стенлі. А що скажеш про інші ескізи? 

Мокр підсунув до юнака решту малюнків. 

— Ого, ви чудовий ху-дож-ник, пане Губперук. Це ж викапаний Правитель Ветінарі! 

— Це марка за пенні, — сказав Мокр. — Я змалював портрет з однопенсової монети. На двопенсовій марці буде міський герб, на п’ятипенсовій — Морпоркія[35] зі своєю виделкою, на великій, за долар — Вежа мистецтв. Про десятипенсову марку ще треба подумати. 

— На вигляд дуже гарно, пане Губперук, — сказав Стенлі. — Всі деталі є. Як на маленьких картинах. А як називаються всі ці крихітні рисочки? 

— Перехресне штрихування. Так марки буде важче підробити. А коли лист із маркою приходитиме на Поштамт, ми братимемо один зі старих гумових штампів і ставитимемо відбиток зверху марки, щоб її не можна було використати ще раз, і... 

— Ну так, бо вони ж зовсім як гроші, — жваво сказав Стенлі. 

— Перепрошую? — Мокр не доніс чай до губ. 

— Як гроші. Ці марки будуть як гроші, бо ж марка за пенні — це і є пенні, якщо подумати. З вами все нормально, пане Губперук? У вас якось дивно змінилося обличчя. Пане Губперук? 

— Е... Що? — спитав Мокр, з дивною потойбічною посмішкою роздивляючись стіну. 

— З вами все нормально, шефе? 

— Що? О. Так. Так, чесно. Е... як ти гадаєш, нам потрібні ще більші марки? Скажімо, за п’ять доларів?  

— Ха, я думаю, з такою маркою можна послати дійсно великого листа, і то хоч на Останній континент, пане Губперук! — радісно відповів Стенлі. 

— Тоді треба буде це обдумати, — сказав Мокр. — Я маю на увазі, раз уже ми взялися за розробку марок... 

Але увагою Стенлі вже заволоділа «скринька пана Робінсона». Скринька і Мокр були разом вже давно. Він ніколи не використовував псевдонім «пан Робінсон» інакше, як для того, щоб лишити скриньку на зберігання якому-небудь відносно чесному крамареві чи шинкареві — тож вона лишалася в безпеці навіть тоді, коли її власнику доводилося поспішно забиратися з міста. Для пройдисвіта і шахрая ця скринька була тим самим, чим є набір відмичок для грабіжника, тільки вміст цієї скриньки допомагав проникати в людський мозок. 

Це був витвір мистецтва сам по собі: чого варто було лише те, як підіймалися і висувалися його численні крихітні відділення, досить було підняти кришку. Звичайно ж, там були пера й чорнила, але також — і крихітні глечики з фарбами, тональними кремами, тінями та розчинниками.  

Також там містилися вкрай акуратно вкладені аркушики паперу тридцяти шести різноманітних видів, декотрі з яких було зовсім не легко дістати. Папір був важливою річчю. Помилишся зі щільністю та відтінком — і жодні навички вже не врятують. Той же поганий почерк становить меншу загрозу, ніж неправильний папір. Власне, поганий почерк часто спрацьовує навіть краще, ніж цілий тиждень безсонних ночей, протягом яких ви намагатиметеся як слід промалювати кожну рисочку — бо людський мозок влаштовано так, що в акуратно написаному тексті він зауважить найменшу неакуратність, але цілком вдовольниться каракулями. Комунікація, інтерпретація і презентація — ось що все вирішує. 

«Ця скринька — геть як я сам», — подумав Мокр. 

У двері постукали, причому так, що вони відчинилися. 

— Так? — гаркнув Мокр, не підводячи погляду. — Я зайнятий, ясно чи ні, я тут гро... тобто марки малюю! 

— Там до вас дама, — відсапуючись, повідомив від дверей Шеляг. — З ґолемами!  

— А, це, певно, панна Любесерце, — сказав Мокр, кладучи перо. 

— Саме так. Вона сказала: «Повідомте панові Сонячному, що я привела його листонош», — мій пане! Ви збираєтеся зробити з ґолемів листонош, мій пане? 

— Так. Чом би й ні? — відповів Мокр, суворо поглянувши на Шеляга. — З паном Помпою ви ж спрацювалися, чи не так? 

— Ну, з ним у нас все гаразд, мій пане, — пробелькотів старий. — Я маю на увазі, він підтримує Поштамт у чистоті, завжди привітний... Але скажу вам, як думаю: люди трохи недолюблюють ґолемів, мій пане, з оцими їхніми вогняними очима і всім таким, і що вони ніколи не відпочивають. Хлопці можуть з ними не порозумітися, мій пане, ось я про що. 

Мокр здивовано дивився на нього. Ґолеми були скрупульозними, надійними і, бачать боги, завжди виконували накази. І він матиме шанс отримати ще одну усмішку панни Любесерце... Та думай про ґолемів! Ґолеми, ґолеми, ґолеми! 

Він усміхнувся і сказав: 

— Навіть якщо я покажу, що вони справжні листоноші? 

За десять хвилин по тому кулак першого ґолема, якого звали Анґхаммарадом, пройшов крізь поштову скриньку і кілька квадратних дюймів деревини, що розлетілася на друзки. 

— Пошту Доставлено, — оголосило створіння і застигло непорушно. Його очі пригасли. 

Мокр обернувся до купки листонош-людей і вказав у напрямку імпровізованого Маршруту Листоноші, який він обладнав у вестибюлі. 

— Зверніть увагу, панове, на розплющені ролики. Зверніть увагу на купку покришеного скла там, де лежала пивна пляшка. Навіть не додаватиму, що пан Анґхаммарад зробив це з мішком на голові. 

— То так, але його очі пропалили в мішку діри, — вказав Шеляг. 

— Ніхто з нас не здатен змінити свою природу, — формальним тоном сказала Коханна Краса Любесерце. 

— Мушу визнати, мені аж серце тішилося, коли він пройшов крізь ті зачинені двері, — повідомив старший листоноша Гнівс. — Це б відучило декого робити щілини для пошти так низько і з гострими краєчками. 

— І з собаками, думаю, він не мав би проблем, — додав Джиммі Тропс. — Він бо не допустить, щоб усі дивилися на його зад у подертих штанях.  

— Отже, всі тут згодні, що ґолем може бути листоношею? — спитав Мокр. 

Та тут усі обличчя раптом скривилися, і листоноші неодностайно загомоніли: 

— Ну розумієте, вони ж не такі, як ми... 

— ...справжнім людям можуть не сподобатися, е, глиняні люди... 

— ...і вся ця тема про те, що вони забирають роботу у справжніх людей... 

— ...я нічого не маю ось проти цього ґолема, але... 

Вони замовкли — бо ґолем Анґхаммарад зібрався заговорити знову. На відміну від пана Помпи, він потребував певного часу на досягнення нормального темпу мовлення. Коли ж його голос таки пробивався назовні, він лунав ніби звідкись здалеку і здавна, як шум прибою в давній скам’янілій мушлі. 

Ґолем запитав: 

— Що Таке Листо Ноша? 

— Посланець, Анґхаммараде, — сказала панна Любесерце.  

Мокр помітив, що з ґолемами вона розмовляла зовсім не так, як із людьми. В її голосі відлунювала справжня ніжність. 

— Панове, — звернувся він до листонош, — я розумію, ви відчуваєте... 

— Я Був Посланцем, — прогуркотів Анґхаммарад. 

Його голос відрізнявся від голосу пана Помпи — як відрізнявся і колір його тіла. На вигляд він був неоковирно зліпленою й недбало обробленою брилою з різноманітних шматків глини, від майже чорної до світло-сірої, з вкрапленнями коричневої.  

Анґхаммарадові очі, на відміну від вогняних, як жар у горнилах, очей інших ґолемів, палали густо-рубіновим червоним. Він мав древній вигляд. Понад те, від нього віяло древністю. Він просто-таки випромінював холод століть. 

На його руці, одразу над ліктем, містилася металева коробочка, закріплена на роз’їденому корозією обручі, з якого по глині пішли іржаві патьоки. 

— На побігеньках був, еге? — нервово спитав Шеляг. 

— На Останній Своїй Роботі Я Доставляв Декрети Хета, Короля Тутського, — повідомив Анґхаммарад. 

— В житті не чув про короля Хета, — сказав Джиммі Тропс. 

— Ймовірно, Це Тому, Що Королівство Тутське Змило В Океан Дев’ять Тисяч Років Тому, — урочисто прорік ґолем. — Таке Буває. 

— Най шляк мене трафить! — вигукнув Шеляг. — Тобі дев’ять тисяч років? 

— Ні. Мені Майже Дев’ятнадцять Тисяч Років, Бо Я Народжений У Полум’ї Жерцями Упси У Третій Нінґ Гоління Цапа. Вони Дали Мені Голос, Щоб Я Міг Передавати Повідомлення. Так Влаштовано Світ. 

— Про цих жерців я теж уперше чую, — заявив Тропс. 

— Упсу Було Знищено Вибухом Гори Шіпуту. Я Провів Два Століття Під Купою Пемзи, Поки Мене Не Вимило Звідти Ґрунтовими Водами, Після Чого Я Став Посланцем Королів Рибальського Народу В Священному Ульмі. Могло Бути Гірше. 

— Ви, мабуть, стільки всього бачили, пане! — втрутився Стенлі. 

Вогненний погляд звернувся до хлопця і освітив його обличчя. 

— Морські Їжаки. Я Бачив Багато Морських Їжаків. І Морських Огірків. І Мертві Кораблі Вгорі. Одного Разу Бачив Якір. Все Минає. 

— Довго ви перебували на дні моря? — проказав Мокр. 

— Близько Дев’яти Тисяч Років. 

— Тобто... просто там сиділи, і все? — спитав Домахайс. 

— Мені Ніхто Не Сказав Цього Не Робити. Я Чув Пісні Китів Над Головою. Було Темно. Потім З’явилася Сітка, І Підйом, І Світло. Буває Й Так. 

— А вам там не було... ну, нудно? — спитав Шеляг.  

Решта листонош втупилися в ґолема. 

— Нудно, — без виразу повторив Анґхаммарад і обернувся до панни Любесерце. 

— Він уявлення не має, про що ви, — пояснила вона. — Ніхто з них не має. Навіть наймолодші. 

— Тоді, гадаю, ви будете в захваті від можливості знову доставляти повідомлення! — сказав Мокр куди жвавіше, ніж хотілося. 

Ґолемова голова знову обернулася до панни Любесерце. 

— В захваті? — спитав Анґхаммарад.  

Вона зітхнула. 

— І знову не те, пане Мокр. Це не краще за «нудно». Найкращий відповідник, який спадає мені на думку, — це «ви будете задоволені потребою виконувати приписи». 

— Так, — погодився ґолем. — Повідомлення Повинні Доставлятися. Це Записано В Моєму Чемі[36].  

— Ідеться про сувій з поведінковими інструкціями, який є в голові у кожного ґолема, — пояснила панна Любесерце. — Тільки у випадку Анґхаммарада це глиняна табличка. За тих часів паперу ще не винайшли. 

— Ви справді доставляли повідомлення королів? — спитав Шеляг. 

— Багатьох Королів, — відповів Анґхаммарад. — Багатьох Імперій. Багатьох Богів. Багатьох Богів. Усі Зникли. Зникає Все.  

Ґолемів голос поглибшав, ніби він декламував напам’ять. 

— Ні Злива, Ні Буран, Ні Потойбічна Тьма Не Спинять Справу Цих Священних Посланців. Не Питайте Нас Про Шаблезубих Тигрів, Смоляні Ями, Величезних Зубатих Зелених Потвор Чи Про Богиню Кзоль. 

— У вас уже тоді були величезні зубаті зелені потвори? — здивувався Тропс. 

— Більші. Зубатіші. І Зеленіші, — прогуркотів ґолем. 

— А що за богиня Кзоль? 

— Не Питайте.  

Запала сповнена роздумів тиша. Мокр знав, як її перервати. 

— То ви вирішите, чи він листоноша? — вкрадливо поцікавився він. 

Листоноші ненадовго збилися докупи, а потім Шеляг знову обернувся до Мокра. 

— Та це півтора листоноші, пане Губперук. Звідки ж ми знали. Хлопці кажуть... ну, що це буде честь, мій пане, честь працювати з ним. Тобто це як... як історія, мій пане. Це як... словом, отаке. 

— А я завжди казав, що наш Орден має давню історію, правда ж? — промовив Джиммі Тропс, сяючи від гордості. — Листоноші були вже на початку часів! Та коли в інших таємних товариствах почують, що один з наших членів має такий вік, вони всі позеленіють, як... як...  

— Як величезні зубаті потвори? — припустив Мокр. 

— Точняк! І до його компанії теж нема питань, якщо виконуватимуть накази, — щедро пообіцяв Шеляг. 

— Дякую, панове, — проголосив Мокр. — Тепер лишається тільки... — він кивнув Стенлі, який підняв у руках дві великі бляшанки з лазуровою фарбою, — забезпечити їх уніформою. 

За загальною згодою Анґхаммарад отримав звання «най-найстаршого листоноші». Це видавалося... чесним. 

За пів години, все ще липкі від фарби, ґолеми вийшли на вулиці — кожен у супроводі листоноші-людини. Мокр дивився, як услід їм обертаються перехожі. Лазур сяяла в променях пообіднього сонця, крім того, Стенлі, благослови його боги, знайшов десь і невеличкого горщика із золотою фарбою. Чесно кажучи, ґолеми справляли неабияке враження. Вони мали блискучий вигляд. 

Людям потрібні видовища. Дайте їм видовище, і, якою б не була ваша мета, її вже наполовину досягнуто. 

Голос за його спиною промовив: 

— «Листоноша приходить, як вовк до овечих загонів / Синє й золото сяють у барвах його легіонів...» 

На секунду, буквально на мить, Мокр подумав: вона все знає, вона мене викрила. Не знаю як, але викрила. Та тут тверезий розум узяв гору. Він обернувся до панни Любесерце. 

— У дитинстві я думав, що «легіон» — це якийсь елемент обладунків, — усміхаючись, сказав він. — Я уявляв, як солдати сидять цілу ніч і його полірують.  

— Мило, — сказала панна Любесерце, припалюючи сигарету. — Значить, я приведу решту ґолемів, як тільки зможу. Звичайно, можуть виникнути проблеми. Втім, Сторожа буде на вашому боці. У Сторожі служить вільний ґолем, і вони йому досить симпатизують, та й у Сторожі не так важливо, хто ти, бо командор Ваймз у будь-якому разі подбає про те, щоб ти до мозку кісток став поліціянтом. Це найцинічніший виродок з усіх, хто ходить під сонцем. 

— Тобто ви вважаєте його циніком? — спитав Мокр. 

— Так, — відповіла вона, видихаючи дим. — Як ви цілком правильно підозрюєте, це практично експертна думка. Між іншим, дякую вам за те, що винайняли хлопців. Не впевнена, що вони розуміють слово «подобатися», але їм справді подобається працювати. А Помпа № 19, схоже, відчуває до вас певну повагу. 

— Дякую. 

— Особисто я думаю, що ви пройдисвіт. 

— Не здивований. 

О боги, панна Любесерце була міцним горішком. Йому доводилося й раніше стикатися з жінками, непідвладними його чарам, але вони були просто низенькими пагорбами, як порівняти з крижаними висотами гори на ім’я Любесерце. Це вона навмисно. Так має бути. Це гра. Так має бути. 

Він дістав пачку аркушів з ескізами марок. 

— Що ви думаєте про це, панно Лю... Слухайте, панно Любесерце, а як до вас звертаються ваші друзі?  

Про себе він заздалегідь озвучив її відповідь: «Не знаю», — і в ту ж мить жінка сказала: 

— Не знаю. А що це таке? Для економії часу носите при собі власні портрети? 

Отже, це була гра, і його запрошували зіграти. 

— Я сподіваюся, їх віділлють у бронзі, — миролюбно сказав він. — Це мої ескізи нових марок.  

Доки вона переглядала аркуші, він пояснив їй ідею. 

— Ветінарі добре вдався, — сказала вона. — Між іншим, кажуть, він фарбує волосся. А це що? А, Вежа мистецтв... який чоловічий підхід. А це долар, еге? Гм-м-м. Так, вийшло все досить непогано. Коли ви збираєтеся почати їх використовувати?  

— Та, власне, поки хлопці на завданнях, я саме збирався підскочити до «Ливарника і Шпулькіса» і обговорити з ними гравіювання, — сказав Мокр.  

— Це добре. Вони — гідна фірма, — кивнула вона. — Воду для їхніх гідравлічних механізмів подає Шлюз-23. І вони тримають його в чистоті й не чіпляють на нього записок. Я ж щотижня перевіряю умови праці всіх найманих ґолемів. Вільні дуже вимогливі щодо цього. 

— Щоб переконатися, що з ними не поводяться погано? — уточнив Мокр. 

— Щоб вони переконалися, що не самотні. Ви не уявляєте, на скількох підприємствах міста де-небудь у робочих приміщеннях працює ґолем. Хіба що крім «Великого шляху», — додала вона. — Там я їм працювати не дозволяю. 

В останніх словах Мокр відчув якусь надмірну різкість. 

— Е... чому? — спитав він. 

— Буває таке лайно, в якому не варто працювати навіть ґолемам, — тим же сталевим тоном відповіла панна Любесерце. — Вони мають мораль. 

«Та-ак, — подумав Мокр, — то це у нас болюча точка?» 

А його вуста самі собою вимовили: 

— Чи не бажаєте сьогодні повечеряти разом?  

На мить панна Любесерце здивувалася — втім, і наполовину не так сильно, як сам Мокр. Та її природний цинізм негайно повернувся на позиції. 

— Я щовечора бажаю повечеряти. Але разом? Ні. Маю справи. Дякую за пропозицію. 

— Нема проблем, — запевнив Мокр, відчуваючи певне полегшення. 

Жінка окинула поглядом лункий вестибюль. 

— Вас це місце не морозить зсередини? Можливо, його вдалося б покращити за допомогою квіткових шпалер і запалювальної бомби. 

— Тут все буде приведено до ладу, — швидко сказав Мокр. — Але ми вирішили, що краще в першу чергу запустити робочі процеси. Щоб показати, що ми повернулися. 

Вони дивилися, як Стенлі та Шеляг, схожі на золотошукачів біля підніжжя гори листів, сортували пошту при самому краєчку цього підніжжя. На тлі білих поштових хребтів ці двоє виглядали ліліпутами. 

— Насправді на доставку цього всього вам знадобиться вічність, — зауважила панна Любесерце, розвертаючись, щоб іти. 

— Насправді так, — погодився Мокр. 

— Але в тому й фішка ґолемів, — продовжила панна Любесерце, вже стоячи у дверному отворі; світло з вулиці дивним чином освітлювало її обличчя. — Вони не бояться слова «вічність». Вони не бояться нічого.