Поштова лихоманка

Розділ чотирнадцятий 

У Великій залі панував жахливий галас. Більшість чарівників скористалася можливістю зібратися в буфеті, який більшість нечарівників наразі покинула. Якщо чарівники щось і ненавидять, то це — поки людина в черзі перед ними вагається, який сорт капустяного салату взяти.  

«Це ж салат-бар, — кажуть вони. — Тож тут салати, а не щось інше, бо якби тут було щось інше, це був би не салат-бар, словом, його не призначено, щоб роздивлятися. Що ви тут хочете побачити? Смаженого носорога? Маринованого целаканта?» 

Викладач новітніх рун підклав собі до мисочки салату ще трохи бекону, зі знанням справи збільшивши місткість мисочки вп’ятеро завдяки продумано збудованим оборонним спорудам зі селери та капустяним фортифікаціям. 

— Хтось із шановних колег взагалі розуміє, що тут відбувається? — поцікавився він, вивищуючи голос над загальним гамором. — Мені здається, що багато хто тут трохи розтривожився. 

— Семафорні справи, — відповів Завкаф неточних наук. — Ніколи я на це не покладався. Бідака Ключиця. По-своєму ж достойний юний хлоп. Хай і прищавий. Тільки, здається, не це тепер його найбільша біда... 

Що було, те було. Кривко Ключиця, по той бік скла, тільки розтуляв і стуляв рота, як витягнута на берег рибина. 

Натомість Маструм Ридикуль, безпосередньо перед ним, дедалі більше наливався гнівом: це був його неодноразово випробуваний спосіб розв’язання будь-яких проблем. 

— ...вибачте, пане, але ж тут так сказано, а ви просили мене це зачитати, — пояснював Ключиця. — І воно повторюється, пане, і повторю... 

— І саме це вам дали семафорники? — вимогливо спитав Архіректор. — Точно? 

— Так, пане. Авжеж, поглядали вони на мене якось дивно — але, пане, це точно воно. Архіректоре, чого б я став брехати? Я й так провів більшість цього часу в цистерні, пане. Нуднющій самотній цистерні, пане. 

— Ні слова більше! — заверещав Зеленм’яс. — Не дозволю! 

Пан Мускат за його спиною вдавився питвом і забризкав кількох гостей. 

— Перепрошую? Не дозволите? — перепитав Ридикуль, обертаючись до Зеленм’яса в нарешті неприхованому гніві. — Я очолюю цей заклад, пане! І ніхто, пане, не диктуватиме мені, що я можу робити у цій Академії! Якщо, пане, тут щось і буде заборонятися, то заборону накладатиму я! Красно дякую! Пане Ключиця, продовжуйте!  

— Е, е, е, — задихався Ключиця вмираючим голосом. 

— Продовжуй, тобі сказано! 

— Е... е... так... «Тут не було безпеки. Тут не було честі. Все, що було, — це гроші. Все впиралося в гроші, а гроші впирались в усе. Але гроші були важливішими за нас — і от ми гинули...» 

— Та що тут, законів немає? Нахабний наклеп! — зарепетував Крадько. — Це ж фокус якийсь! 

— І чий же, пане? — проревів Ридикуль. — Ви хочете сказати, що пан Ключиця, цей юний чарівник із хорошими здібностями, який непогано, я скажу, працює там зі зміями... 

— ...вустрицями, — прошепотів Зрозум Впертонз. 

— ...працює там з вустрицями, намагається нас розіграти? Як ви смієте! Пане Ключиця, продовжуйте! 

— Я, я, я... 

— Докторе[69] Ключиця, це наказ! 

— Е... «Механізми “Великого шляху” мастилися кров’ю, тим часом як самовіддані добровольці платили життями за злочинну недбалість ради директорів...» 

Навколо знову зчинився гомін. Мокр побачив, як Правитель Ветінарі озирає приміщення. Пригнутися він не встиг.  

Пронизливий погляд Патриція пройшов крізь нього. Що цей погляд ніс у собі, сказати було неможливо. Допитливо здійнялася брова. Мокр і собі роззирнувся, шукаючи Злотного. 

Того ніде не було. 

Ніс пана Ключиці червонів у омніскопі, як бекон на пательні. Чарівник через силу примушував себе гортати сторінки, руки його трусилися, але він продовжував читати з упертістю людини, здатної цілісінький день роздивлятися одну-єдину вустрицю. 

— ...не більше, ніж спроба очорнити наші імена перед обличчям цілого міста! — протестував Крадько. 

— «...не знаючи про ціну, яку ми заплатимо. Що ж можемо сказати ми про тих, хто це заподіяв, хто зручно сидів у своїх кабінетах, доки наші смерті ставали звичайною статистикою? Ось...» 

— Я затягаю Академію по судах! Затягаю! — скричав Зеленм’яс.  

Він схопив стільця і пожбурив його в омніскоп. Не долетівши, той перетворився на зграйку голубів, які панічно пурхнули під стелю. 

— Будь ласка, затягайте! — гримнув Ридикуль. — У нас тут греблю можна гатити людьми, які хотіли затягати нас по судах! 

— Тихо, — сказав Ветінарі. 

Це було промовлено негучно, але спричинило приблизно такий же ефект, як крапля чорнила в склянці чистої води. Слово ніби випустило мацаки, які проникали повсюди. Воно придушило весь шум. 

Втім, завжди є хтось, хто не звертає уваги на важливе. 

— До того ж, — продовжував Крадько, у власному мінісвіті праведного гніву, так і не вловивши навколишньої тиші, — цілком очевидно, що... 

— Тихо, я сказав, — повторив Ветінарі.  

Крадько замовк, роззирнувся і здувся. Запанувала тиша. 

— Чудово, — спокійно сказав Ветінарі. 

Він кивнув командорові Сторожі Ваймзу, і той прошепотів щось одному з вартових, який проклав собі шлях через натовп гостей до дверей. 

Ветінарі повернувся до Ридикуля. 

— Архіректоре, я був би надзвичайно вдячний, якби ви наказали своєму учневі продовжити, гаразд? — сказав він тим-таки спокійним тоном. 

— Звичайно! Ну ж бо далі, професоре Ключиця. Як вам буде зручніше й зберетеся із силами. 

— Е... е... е... е... Далі тут так: «Ці люди захопили “Шлях” у спосіб, відомий як ”подвійний удар”, коли оборотні кошти передовіряються їм клієнтами, які й не підозрюють, що...» 

— Припиніть це читати! — закричав Зеленм’яс. — Це просто смішно! Це наклеп на наклепі!

— У мене тут було одне прохання, — нагадав Правитель.

Зеленм’яс зам’явся. 

— Чудово. Дякую, — сказав Ветінарі. — Безумовно, обвинувачення ці вкрай серйозні. Розтрата? Вбивства? Я не маю сумніву, що пан... даруйте, професор Ключиця є чоловіком, вартим усілякої довіри (Кривко Ключиця, наймолодший професор Невидної академії, відчайдушно кивав в омніскоп), а отже, просто зачитав нам текст отриманої семаграми. А отже, схоже, що текст цієї семаграми написано вашими ж співробітниками. І це серйозні звинувачення, пане Зеленм’яс. Висунуті вам перед усіма ось цими людьми. Ви ж не гадаєте, що я мушу поставитися до них як до якогось жарту? На нас же дивиться все місто, пане Зеленм’яс. Ох, схоже, панові Крадькові щось недобре. 

— Та тут не місце... — почав Зеленм’яс, знову зайшовши на тонкий лід. 

— Тут ідеальне місце, — заперечив Ветінарі. — Бо публічне. А за цих обставин, враховуючи суть висунутих обвинувачень, усі присутні, як я глибоко переконаний, прагнуть від мене якнайшвидше розібратися в цих обвинуваченнях — хоч би для того, щоб довести їхню цілковиту безпідставність. 

Він роззирнувся. Почувся хор згодних голосів. Вершки суспільства теж полюбляють вистави. 

— Що ви кажете, пане Зеленм’яс? — поцікавився Ветінарі. 

Зеленм’яс не говорив нічого. Тріщини в льоду ширилися на всі боки від нього. 

— Чудово, — підсумував Ветінарі. 

Він обернувся до постаті перед собою. 

— Командоре Ваймз, будьте такі ласкаві надіслати офіцерів до офісів «Великого шляху», Асоціації «Анк — Сто», компанії «Рівнин Сто Холдингс», «Анк Ф’ючерс» і, особливо, до Анк-Морпоркського торгово-кредитного банку. Накажіть поставити керівника банку, пана Сирборо, до відома, що банк закрито на аудит і що я хотів би зустрітися з ним якнайшвидше. Будь-яку особу, яка до прибуття моїх службовців хоч би торкнеться будь-якого папірця у будь-якому з перелічених приміщень, буде заарештовано й обвинувачено в будь-чому, що тільки може статися надалі. Понад те: поки триватиме виконання цих моїх наказів, цю кімнату не покине ніхто, будь-яким чином пов’язаний із «Великим шляхом», як і ніхто з працівників компанії. 

— Ви не маєте права! — слабко запротестував Зеленм’яс, але його дух вже зотлів.  

Пан Крадько похилився на підлогу, тримаючи голову в руках. 

— Не маю права? — здивувався Ветінарі. — Я ж тиран. Ми завжди так робимо. 

— Що відбувається? Де я? Що це за місце? — стогнав Крадько, який, очевидно, завжди вбачав спасіння у перебуванні на рівні підлоги. 

— Але ж нема ніяких доказів! Цей чарівник бреше! Когось підкупили! — благав Зеленм’яс. Лід не просто тріснув: він опинився сам-один на крижині з величезним голодним моржем. 

— Пане Зеленм’яс, — промовив Ветінарі, — ляпнете ще щось без мого дозволу — і сядете за ґрати. Я зрозуміло висловлююся? 

— За яким звинуваченням? — спитав Зеленм’яс, з останніх сил шукаючи резерви для такої звичної погорди. 

— Обійдемося без звинувачень! 

Чорна мантія розгорнулася, як покривало ночі, коли Ветінарі обернувся до омніскопа й Кривка Ключиці, який раптом відчув, що дві тисячі миль — це й справді не так уже й далеко.  

— Продовжуйте, професоре. Вас більше не перебиватимуть. 

Мокр спостерігав, як усі слухають непевне й уривчасте читання Ключиці. Він говорив куди більше про загальне, ніж про конкретику — але він називав дати, імена й озвучував жахливі звинувачення. Вони не містили нічого нового, насправді нового, але їх було загорнуто в гарні слова — і їх передавали мерці. 

«...І ми, загиблі на темних вежах, вимагаємо...» 

Йому вже б мало бути соромно. 

Одна справа — вкладати свої слова у вуста богів; жерці практикували таке повсякчас. Але це... це було трохи занадто. Треба бути справжнім виродком, щоб до такого додуматися. 

Мокр дещо розслабився. Чесний громадянин до такого не опустився б — але чесний громадянин і не отримав би цієї роботи за те, що є чесним громадянином. Для вирішення деяких завдань потрібен чесний добрий молоток. Для інших — хитро викручений штопор. 

Якби він дуже-дуже постарався, він міг би й сам у це повірити. 

Під вечір випав сніг, і ялини навколо Вежі № 181 виблискували під безжально-яскравим зоряним світлом. 

На місці були всі: Дідусь, Роджер, Великий Стів на прізвисько Ох, Хрипун Половинко — ґном, який мусив підкладати під себе подушки, щоб дотягнутися до клавіш, — і Принцеса. 

Коли вони отримали семаграму, не обійшлося без здушених вигуків. Тепер, якщо не зважати на зітхання вітру, стояла тиша. Принцеса ясно бачила пару їхнього дихання у крижаному повітрі. Дідусь барабанив пальцями по дерев’яному руків’ю робочого крісла. 

Потім Хрипун спитав: 

— Це все насправді було?  

Хмарки пари погустішали. Всі розслаблялися, повертаючись до реального життя. 

— Ви ж бачили отримані нами накази, — сказав Дідусь, не відводячи погляду від темного лісу за вікном. — Нічого не змінювати. Нам сказали передати повідомлення. Ми його передали. Ми збіса добре його передали! 

— Від кого воно було? — спитав Стів Ох. 

— Яка різниця, — сказав Дідусь. — Повідомлення надходить, повідомлення передається далі, повідомлення рухається. 

— Так, але невже воно справді від... — почав Стів Ох. 

— Щоб тебе, Стіве, ти справді не знаєш, коли варто заткнути пельку? — спитав Роджер. 

— Я просто чув про Дев’яносто третю вежу, де хлопці загинули, й вежа сама передала сигнал тривоги, — промимрив Стів Ох.  

Він швидко вправлявся з клавіатурою, але невміння вчасно заткнути пельку було лише однією з його соціальних вад. У вежах за таке могли і вбити. 

— «Важіль мерця», — сказав Дідусь. — Ти мав би про це знати. Якщо ключ оператора вставлено, але протягом десяти хвилин ніхто не торкається клавіатури, барабан автоматично заряджає стрічку, противага падає, і вежа передає прохання про допомогу. 

Він говорив, ніби читаючи з інструкції. 

— Так, але я чув, що в Дев’яносто третій стрічка застрягла, і... 

— Ні, сил моїх нема, — пробурмотів Дідусь. — Роджере, давай-но знову запустимо цю вежу. У нас же є місцеві семаграми для передачі, так? 

— Аякже. Плюс те, що вже в барабані, — відповів Роджер. — Але ж Злотний наказав не поновлювати роботу, поки... 

— Злотний хай поцілує мене в... — почав Дідусь, згадав про решту присутніх і завершив: — У щоку. Ти ж читав, що ми щойно передали! Ти думаєш, той му... той мужик і досі тут усім керує? 

Принцеса визирнула у вікно в напрямку «вгору» по Лінії. 

— Сто вісімдесят друга засвітилася, — оголосила вона. 

— Отож! Тому нумо й ми засвітімо й почнемо трансляцію, — прогарчав Дідусь. — Це наша робота! І хто нас зупинить? Кому нема за що взятися, забирайтеся! Ми поспішаємо! 

Принцеса, аби не плутатися під ногами, вийшла на відкриту платформу вежі. Сніг унизу сяяв, як іскристий цукор, кожен вдих різав їй легені, ніби ніж. 

Коли вона поглянула у напрямку, який звикла сприймати як «вниз по Лінії», то побачила, що Вежа № 180 щось передає. Тієї ж миті вона почула, як відчиняються щитки її власної Вежі № 181, і з них злітає сніг. «Ми ведемо трансляцію, — подумала вона. — Це наша робота». 

Стоячи на верхівці вежі й дивлячись на те, як інші вежі підморгують, наче зірки, відчуваєш себе ніби на небесах. 

А ще вона думала, чого більше боїться Дідусь: що мертві можуть надсилати повідомлення живим — чи що не можуть. 

Ключиця дочитав. Потому він видобув носовичка і стер те зелене, що почало з’являтися на об’єктиві омніскопа, чим би там воно не було. Почувся неприємний звук. 

Він нервово зиркнув через розмазаний бруд. 

— Пане, все гаразд? Я ж не матиму проблем, га? — спитав він. — Саме зараз, коли, здається, я майже розшифрував шлюбні пісні гігантських молюсків... 

— Дякую, професоре Ключиця: ви проробили велику роботу. Цього достатньо, — холодно сказав Архіректор Ридикуль. — Заберіть пристрій, пане Впертонзе. 

На обличчі Ключиці відбилося полум’яне полегшення — і тут омніскоп погас.  

— Пане Поні, чи не ви є головним інженером «Великого шляху»? — спитав Ветінарі, перш ніж присутні знову заговорили. 

Інженер, раптово ставши центром всезагальної уваги, позадкував, відчайдушно розмахуючи руками. 

— Будь ласка, ваша високосте! Я простий інженер, я нічого не зна... 

— Прошу вас заспокоїтися. Ви чули, що душі загиблих продовжують мандрувати «Шляхом»? 

— О, ваша високосте, так. 

— Це правда? 

— Ну-у-у, гм... — Поні зацьковано роззирнувся. 

Він мав свої рожеві папірці, за допомогою яких міг би довести, що лише намагався привести справи до дії — але саме зараз йому могла допомогти тільки правда. І він вдався до правди. 

— Не знаю, як це все працює, та... часом, коли чергуєш у вежі вночі, і щитки тріскотять, і вітер виє у снастях, ну, тоді можна в це й повірити. 

— Якщо я не помиляюся, є й така собі традиція Повернення додому? — спитав Ветінарі. 

Інженер здивувався. 

— Та є, ваша високосте, але... — Поні відчував, що має сказати щось реалістичніше, от тільки геть не вірив в силу слова, — на час передачі повідомлення Лінію було вимкнено, і я не розумію, звідки взялося це... 

— Хіба що його відправили мерці? — завершив Правитель. — Пане Поні, для порятунку власної душі, а не в останню чергу й тіла, ви вирушите зараз до Вежі на Кургані, під конвоєм одного з офіцерів командора Ваймза, і звідти передасте всім іншим вежам певну семаграму. Ви накажете зібрати всі записи, які, я так гадаю, називаються у вас барабанними стрічками, по всіх вежах «Великого шляху». Наскільки я розумію, такі записи фіксують зміст усіх ретрансльованих повідомлень, і швидко підмінити їх неможливо? 

— Ваша високосте, це займе цілі тижні! — запротестував Поні. 

— Тоді вам краще розпочати якнайшвидше, — вказав Правитель Ветінарі. 

Пан Поні, який раптово зрозумів, що чим далі він наразі виявиться від Анк-Морпорка, тим краще це позначиться на його самопочутті, кивнув і промовив: 

— Ваша правда, ваша високосте.  

— «Великий шлях» тимчасово зачиняється, — додав Правитель Ветінарі. 

— Це приватна власність! — вибухнув Зеленм’яс. 

— Так я ж тиран, забули? — майже весело сказав Ветінарі. — Але, не сумніваюсь, аудит допоможе хоч би частково внести ясність у цю сповнену загадок історію. Однією з таких загадок, до речі, є відсутність у цьому приміщення Хаббара Злотного.  

Усі роззирнулися. 

— Можливо, пригадав, що має іншу зустріч? — припустив Ветінарі. — Гадаю, він не так давно втік. 

До членів ради директорів «Великого шляху» дійшло, що їхнього голови немає — а от вони, що набагато гірше, є. Вони збилися докупи. 

— А чи не можемо ми, гм, ну, обговорити цей момент у приватному порядку, ваша високосте? — запропонував Зеленм’яс. — Боюся, Злотний був у спілкуванні не найкращим. 

— Не командний гравець, — погодився Мускат. 

— Хто? — спитав Крадько. — Що це за місце? Хто всі ці люди? 

— Практично ніколи нічого нам не пояснював... — пожалівся Зеленм’яс. 

— Нічогісінько не пам’ятаю... — поскаржився Крадько. — Мене допитати не можна, вам будь-який лікар підтвердить... 

— Гадаю, від імені всіх нас можу запевнити, що ми весь час підозрювали його в... 

— Нічого в пам’яті, ну взагалі. Нічогісінько... Що це в мене з пальцями... хто я...  

Правитель Ветінарі роздивлявся раду директорів на п’ять секунд довше, ніж це було б для них комфортно, тихо постукуючи себе по підборіддю руків’ям ціпка. Потому ледь помітно посміхнувся. 

— Ясно, — промовив він. — Командоре Ваймз, гадаю, утримувати тут цих добродіїв і далі було б надто жорстоко. 

Щойно обличчя перед ним розпливлися в усмішках надії — найбільшого з усіх скарбів, — він додав: 

— По камерах їх, командоре. Якщо не складно — по окремих камерах. Я поговорю з ними вранці. А якщо до вас у їхніх інтересах зазирне пан Підступп, перекажіть йому, що я хотів би перекинутися з ним слівцем, гаразд? 

Це пролунало... чудово. Поки всі гомоніли, Мокр рушив до дверей — і майже досягнув їх, коли крізь гамір, як ніж, прорізався голос Правителя: 

— Вже йдете, пане Губперук? Будь ласка, зачекайте хвилиночку. Я вас підкину до вашого славетного Поштамту. 

Якусь мить — невловиму частку секунди — Мокр міркував, чи не побігти. І не побіг. А сенс? 

Коли й Правитель Ветінарі рушив до виходу, присутні квапно розступилися; за ним зімкнулася Сторожа. 

Хай там як, кожен має свободу зіткнутися з наслідками своїх дій. 

Коли карета рушила, Патрицій відкинувся на спинку шкіряного сидіння. 

— Дивний вечір, пане Губперук, — промовив він. — Серйозно, дивний. 

Як і нещодавно випалий з реальності пан Крадько, Мокр зрозумів, що його майбутнє залежить від того, як мало він скаже. 

— Так, ваша високосте, — сказав він. 

— Цікаво, чи скоро той інженер виявить, що та дивна семаграма потрапила на Лінію через руки живої людини? — вголос поцікавився Ветінарі. 

— Не знаю, ваша високосте. 

— Не знаєте? 

— Ні, ваша високосте. 

— А, — сказав Ветінарі. — Ну що ж, мертві вміють розмовляти, це не секрет. Іноді. Спіритичні сеанси, все таке. Хто сказав, що медіумом не може бути семафорна вежа?  

— Не я, ваша високосте. 

— Я так бачу, вам подобається ваша нова робота, пане Губперук. 

— Так, ваша високосте. 

— Чудово. З понеділка до ваших обов’язків входитиме управління «Великим шляхом». Компанія переходить у власність міста. 

Ну от тобі й майбутнє недалеке щастя... 

— Ні, ваша високосте, — сказав Мокр. 

Ветінарі здійняв брову. 

— А є вибір, пане Губперук? 

— Це справді приватна власність, ваша високосте. Компанія належить сім’ї Любесерце та іншим, хто її створив. 

— Ой, як цікаво все обертається, — зауважив Ветінарі. — От тільки, розумієте, проблема в тому, що вони не тямили в бізнесі, а лише в механізмах. А то б вони наскрізь побачили Злотного. Свобода успіху й свобода поразки нерозлучні. 

— Їх обікрали через обрахунок, — заперечив Мокр. — «Знайди даму» в гросбухах. Вони не мали шансів. 

Ветінарі зітхнув. 

— Не дуже й вигідну угоду ви мені пропонуєте, пане Губперук. 

Мокр, який зеленого уявлення не мав, що пропонує якусь там угоду, промовчав.  

— Ох, ну гаразд. Питання власності залишиться відкритим, доки ми не розкопаємо всі огидні деталі цієї оборудки. Але загалом я мав на увазі, що від функціонування «Шляху» залежить життєво важливий дохід дуже багатьох людей. Ми повинні щось зробити вже просто з гуманістичних міркувань. Дайте цьому лад, Поштмейстере. 

— Та мені би встигнути Поштамту дати лад! — запротестував Мокр. 

— Щиро на це сподіваюся. Але, як підказує мій досвід, найкращий спосіб досягти успіху — це доручити справу зайнятій людині, — повідомив Ветінарі. 

— Коли так, я збираюся продовжити роботу «Великого шляху», — заявив Мокр. 

— Напевне, з поваги до мертвих, — сказав Ветінарі. — Як скажете. О, ваша зупинка.  

Коли візник відчинив дверцята, Правитель Ветінарі нахилився до Мокра.  

— А, і сподіваюся, що до світанку в старій чарівниковій вежі вже нікого не залишиться, — сказав він. 

— Про що ви, ваша високосте? — здивувався Мокр. 

Він знав, що його обличчя нічого не виражає. 

Ветінарі відкинувся на сидінні. 

— Чудова робота, пане Губперук. 

Перед Поштамтом юрмився натовп, і, коли Мокр рушив до дверей, почулися вітальні вигуки. Ішов дощ — точніше, сірувата мрячка, щось ненабагато більше за туман із дещо надмірною вагою. Всередині лишалася частина колективу. Мокр зрозумів, що останні новини сюди ще не дійшли. Навіть анк-морпоркський млин чуток не впорався б із цим швидше, ніж він приїхав з Академії. 

— Що сталося, Поштмейстере? — ламаючи руки, спитав Шеляг. — Вони перемогли? 

— Ні, — відповів Мокр, але його інтонації ні від кого не приховалися. 

— А ми перемогли? 

— Це доведеться вирішувати Архіректору, — сказав Мокр. — Підозрюю, на це підуть тижні. Втім, семафорну Лінію поки закрито. Вибачте, це все трохи складно... 

Вони стояли й дивилися йому вслід, коли він почвалав до свого кабінету, де традиційно стояв у кутку пан Помпа. 

— Доброго Вечора, Бане Губберук, — прогуркотів він.  

Мокр сів і стиснув голову долонями. Це була перемога, от тільки він її не відчував. Він відчував лише безлад у душі. 

Ставки? Ну, якщо Лом доїде до Ґеної, можна буде заявити, що, з огляду на умови змагання, він переміг — але Мокр відчував, що ставки вже не мають значення. Що ж, принаймні це означало, що всі отримають свої гроші назад.  

Він мусив продовжити роботу «Шляху» — а тільки боги знають як. Він же ніби дав обіцянку «Гну», хіба ні? І як це тільки всі так швидко звикли довіряти семафорам... Він ще кілька тижнів не дізнається, як там справи у Лома, і він же сам уже звик до щоденних новин із Ґеної. Таке відчуття, ніби тобі відрубали пальця. Але Лінія була величезним, незграбним чудовиськом — забагато веж, забагато людей, забагато зусиль. Мав бути спосіб зробити її швидшою, надійнішою, дешевшою... а може, це чудовисько було таким великим, що не могло давати прибутку в принципі. Може, воно як Поштамт, і вигода від його роботи рівномірно розподіляється серед усього суспільства. 

Завтра йому доведеться взятися за все це серйозно. Вчасна доставка пошти. Набагато більший штат. Сотні негайних справ, і ще сотні справ, які потрібно зробити перед негайними. Це вже не було весело, це більше не означало грати в перегони з неповоротким велетнем, у чому б ці перегони не полягали. Він переміг, тож саме він і повинен зібрати уламки і змусити все знову працювати. А наступного дня знову йти сюди і виконувати те саме знову. 

Не цим такі речі повинні закінчуватися. Виграєш, кладеш гроші в кишеню і йдеш собі. Так же влаштовано будь-яку гру, хіба ні? 

Його погляд упав на коробочку Анґхаммарада на перекрученому поіржавілому браслеті, і йому захотілося опинитися на морському дні. 

— Пане Губперук? 

Він підняв погляд. Секретар Ветінарі, Тулумбас, стояв у дверях, а з-за його плеча визирав інший клерк. 

— Так? 

— Перепрошую, що потурбували, — сказав клерк. — Ми до пана Помпи. Невеличке переналаштування, якщо ви не проти? 

— Що? А. Без питань. Що завгодно. Вперед, — Мокр байдуже махнув рукою.  

Двоє візитерів підійшли до ґолема. Перекинулися про щось кількома тихими словами, а потім істота встала на коліна, і вони відкрутили їй верхівку черепа. 

Мокр нажахано дивився. Звичайно, він розумів, що з ним таке робили — але зовсім іншою справою було побачити на власні очі. Вони покопалися в ґолемовій голові (Мокр не розібрав, що саме вони там робили), а тоді з тихим глиняним скрипінням кришка черепа встала на місце. 

— Перепрошую, що потурбували, пане, — повторив Тулумбас, і двоє клерків відбули.  

Пан Помпа певний час лишався на колінах, а тоді повільно встав. Вогняні очі знайшли Мокра, і ґолем простягнув йому руку. 

— Мені Невідомо, Що Таке Задоволення, Але Якби Було Відомо, То, Впевнений, Працювати З Вами Було Б Саме Цим, — сказав він. — Тепер Я Мушу Вас Покинути. Маю Інше Завдання. 

— То ви більше не мій, е, наглядовий офіцер? — спитав вражений Мокр. 

— Саме Так. 

— Чекайте-но, — промовив Мокр, якому сяйнуло. — Ветінарі посилає вас по Злотного? 

— Я Не Маю Права Казати. 

— По нього, по кого ж іще? Тож я тепер вільний від вас? 

— Від Мене Ви Відтепер Вільні. 

— То я вільний? 

— Я Не Маю Права Казати. Доброї Ночі, Бане Губберук, — пан Помпа зупинився в дверях. — Я Не Впевнений, Що Таке Радість, Бане Губберук, Але Гадаю — Так, Гадаю — Що Був Радий Зустрітися З Вами.  

І ґолем, нахилившись, зник у дверному отворі. 

«Тепер проблема тільки у перевертні, — майнула думка, швидша за світло. — А вони не дуже-то добре відстежують на воді, не кажучи про океани! Зараз глибока ніч, Сторожа зайнята по самі вуха, всі зайняті, я маю ще трохи готівки, і персня з діамантом, і колоду карт... хто що помітить? Хто почне шукати? Кому яке діло?» 

Він міг забиратися куди завгодно. Але насправді це були не його думки, а... це просто за інерцією працювали якісь залишкові нейрони. Ніякого «куди завгодно» більше не було. 

Він підійшов до дірки в стіні й визирнув у вестибюль. Тут взагалі хоч хтось ходить додому з роботи? Але ж тепер усі дізналися про все, і якщо хоч хтось хотів завтра написати хоч кудись хоч про щось, він мусив зайти до Поштамту. Навіть тепер тут було повно народу. 

— Горнятко чаю, пане Губперук? — пролунав за його спиною голос Стенлі. 

— Дякую, Стенлі, — сказав Мокр, не озираючись. 

Внизу панна Маккаларіят прицвяховувала щось до стіни, стоячи на стільці. 

— Усі кажуть, ми виграли, шефе, бо ж семафори закрилися, бо їхні директори під арештом. Кажуть, пан Стоякк має просто дістатись до місця, і все! Але пан Шеляг, шефе, каже, що букмекери можуть нічого й не дати. А король Ланкру хоче собі марок, але це коштуватиме добру копійку, шефе, бо вони ж там хіба що по десятку листів на рік відсилають. А все ж, ми їм усім показали, шефе, чи не так? Поштамт працює знову! 

— Це якийсь плакат, — зауважив Мокр уголос. 

— Даруйте, пане Губперук? — перепитав Стенлі. 

— Е... та нічого. Дякую, Стенлі. Займися марками. Радий бачити тебе таким... випростаним... 

— Це як заново народитися, шефе, — пояснив Стенлі. — Я таки піду, шефе, там треба допомогти з сортуванням... 

Плакат був настільки ж безжальним, наскільки й неоковирним. На ньому було написано: «Дякуємо, пане Губирук!». 

На Мокра накотив туман. Перемога завжди народжувала неприємні відчуття, але цей випадок був гіршим за інші. Останні кілька днів його розум був перенапруженим — і Мокр почувався живим. Тепер йому заціпило. Він був брехуном і злочинцем — а йому намалювали отакий плакат. Він усіх їх дурив — а вони віддячили йому отаким плакатом, і саме за те, що він їх надурив. 

Тихий голос від дверей сказав: 

— Схиблений Ал і хлопці розповіли мені, що ти зробив. 

— А, — відповів Мокр, так само не обертаючись.  

«Прикурює», — подумав він. 

— Не дуже-то гарно це було, — тим самим рівним тоном продовжувала Коханна Краса Любесерце. 

— Гарні обмани не працюють, — сказав Мокр. 

— Будеш мені розповідати, що ідею тобі підкинула душа мого брата? — спитала вона. 

— Та ні. Сам вигадав, — сказав Мокр. 

— Молодець. Повір, якби ти тільки спробував таке сказати, кульгав би до кінця життя. 

— Дякую, — через силу вимовив Мокр. — Це була лише брехня, в яку, я знав, повірити захоче кожен. Лише брехня. Це був спосіб утримати Поштамт в роботі та відібрати в Злотного «Великий шлях». Можливо, якщо забажаєш, ти зможеш його повернути. Тобто ти та інші, кого Злотний тоді обдурив. Якщо я зможу, то допоможу. Але подяки не потрібно. 

Він відчув, що вона підійшла. 

— Не брехня, — промовила вона. — Це не могло не бути правдою. Мамі сподобалося. 

— Вона вважає, що це правда? 

— Вона не хоче вважати інакше.  

«Ніхто не хоче вважати інакше, — подумав Мокр. — Я цього не витримаю». 

— Послухай, — сказав він. — Я ж знаю, хто я такий. Я не той, ким мене вважають. Я просто хотів довести собі, що я не такий, як Злотний. Не просто інструмент, розумієш? Але я все одно пройдисвіт, робота така. Я думаю, тобі це відомо. Я так добре підробляю щирість, що сам собі вірю. Я морочу людям голови... 

— Ти не надурив нікого, крім себе самого, — сказала панна Любесерце і взяла його за руку.  

Мокре... скинути б її руку й бігти з цієї будівлі, бігти з цього міста, бігти до старого життя чи життів — у вічному русі, у видаванні скла за діаманти — от тільки якось так воно стало, що це не спрацює, чуйка пропала, не той нині Миргород, навіть карти вже, схоже, тобі не підігрують, грошей нема, і ще одна зима в якомусь готелі, інакше кажучи, в кутку обличчям до стіни... 

І тут явився янгол. 

— Що таке? — спитала панна Любесерце. 

Можливо, янгола зустрічаєш і двічі в житті... 

— Думка одна, — пояснив Мокр. 

Він дав золотому сяйву в собі розростися. Він таки всіх надурив — навіть зараз. Але позитив був у тому, що це можна було робити й далі: ніхто не змушує його спинитися.  

Все, що йому потрібно, — це кожні кілька місяців нагадувати собі, що він може зупинитися, авжеж. Бо ж якщо він вірить, що може, то зупинятися йому не доведеться. І лише за фут від нього стояла панна Любесерце, без вічної сигарети в губах. Він нахилився... 

...і за його спиною пролунав гучний кашель. Як виявилося, джерелом цього кашлю був пан Шеляг, який тримав здоровенне поштове відправлення. 

— Мій пане, перепрошую, що заважаю, але ось цево щойно прибуло для вас, — повідомив він, несхвально шморгаючи носом. — Доставив хтось не з наших. То я собі подумав, що краще б мені це одразу принести до вас, бо там всередині щось ся ворушить... 

Всередині й справді щось ворушилося. Мокр помітив і дірки в коробці — для повітря. Він обережно відчинив кришку і навіть встиг вчасно відсмикнути пальці. 

— Дванадцять з половиною пррроцентів! Дванадцять з половиною пррроцентів! — скричав какаду і пурхнув на капелюх пана Шеляга.

Записки всередині не було. На посилці теж не було нічого, крім адреси. 

— Чого б то комусь надсилати вам папугу? — поцікавився Шеляг, намагаючись не потрапити рукою в межі досяжності кривого дзьоба. 

— Та це ж папуга Злотного, еге ж? — сказала панна Любесерце. — Він дарує тобі цього птаха? 

Мокр усміхнувся. 

— Схоже на те. Піастри! 

— Дванадцять з половиною пррроцентів! — зарепетував какаду. 

— Заберіть його звідси, пане Шеляг, гаразд? — сказав Мокр. — Навчіть його говорити... гм... 

— «Довіртеся мені»? — припустила панна Любесерце. 

— Точно, — погодився Мокр. — Саме так, пане Шеляг.  

Коли Шеляг відбув із вдоволеним какаду на плечі, Мокр знову обернувся до жінки. 

— А завтра, — сказав він, — я точно поверну наші люстри! 

— Що? Та тут і стелі майже немає, — зі сміхом заперечила панна Любесерце. 

— Почнемо з важливіших справ. Довірся мені! А далі — хтозна? Може, я навіть знайду поліровані стійки! Нема нічого неможливого! 

Тут з-під стелі метушливого вестибюля посипалося біле пір’я. Можливо, янгольське — хоча, куди ймовірніше, це було пір’я якого-небудь голуба, що його на балці розчленовував який-небудь яструб. Та, хай там як, на них і справді сипалося пір’я. Стиль є стиль.  

Часом істина стає зрозумілою, коли складеш докупи всі-всі невеличкі обмани, а потім зробиш висновки з наявних даних.  

Правитель Ветінарі стояв нагорі сходів Великого залу в своєму палаці й дивився на своїх службовців. Через цей конклав вони заповнили весь зал. 

Тут і там на підлозі були окреслені крейдою фігури — кола, квадрати, трикутники. В них височенними хиткими стосами лежали папери й гросбухи. Тут же були й службовці: одні працювали в крейдяних кордонах, інші ж безгучно переносили між ними документи, так, ніби то були святі дари. Час від часу прибували нові клерки та вартові, приносили нові папки та гросбухи, і старанно їх розбирали, розсортували та складали до відповідних стосів. 

Скрізь стукотіли рахівниці. Клерки сновигали туди й сюди, іноді зустрічалися в якомусь із крейдяних трикутників і схилялися один до одного в тихій розмові. Іноді наслідком цього було те, що клерки вирушали в іншому напрямку, а іноді — й дедалі частіше у міру поглиблення ночі — один із них малював на підлозі нову крейдяну фігуру. А іноді в такій фігурі нічого не лишалося, її витирали, а вміст розподіляли між іншими фігурами.  

Жодного магічного кола, жодної містичної мандали ще не малювали так ретельно, як ці фігури на підлозі. Все це тривало години й години, з невідступністю, яка попервах викликала жах, а потім — нудьгу. Це було Мистецтво війни держслужбовців, які винищують ворога папками документів і колонками цифр. Мокр мав здібність читати літери, яких немає, — а ці клерки вміли читати цифри, яких немає, а також цифри, які є двічі або просто є не на своєму місці. Вони не поспішали. Приберіть усю брехню — і от постане істина, оголена, присоромлена, не маючи за чим сховатися. 

О третій ночі, в горі й великому поспіху, прибув пан Сирборо, й негайно дізнався, що його банк є банком тільки на папері. З ним прибули його власні клерки, в заправлених у абияк защібнуті штани нічних сорочках; новоприбулі попадали на коліна поряд з іншими й розкидали навколо ще більше паперів, переперевіряючи цифри в надії, що ті покажуть інші суми, якщо на них досить довго дивитися. 

А потім прийшли вартові з невеличким червоним записником, і навколо нього намалювали окреме коло, і незабаром весь рух зосередився саме навколо цього кола... 

Уже майже на світанку прибули кілька серйозних людей. Вони були немолоді, добре вгодовані й добре — але в жодному разі не крикливо — одягнені, а ще рухалися з тією ж поважністю, з якою рухаються великі гроші. Це теж були фінансисти, тільки багатші за багатьох королів (які насправді часто дуже бідні), але ніхто в місті, крім них самих, не впізнав би жодного з них на вулиці. Вони тихо поговорили з Сирборо (як із людиною, що втратила близького родича), потім поговорили між собою, а тоді маленькі золоті ручки запрацювали над цифрами, примушуючи ті танцювати й стрибати крізь обручі. Потому було досягнуто мовчазної згоди й усі потиснули одне одному руки, що в цьому колі означало куди більше, ніж будь-який підписаний контракт. Кості доміно не впали одна на одну. Основи світу перестали тремтіти. «Кредитний банк» відчиниться вранці, й коли це станеться, рахунки лишаться надійними, зарплати платитимуться, а місто не залишиться голодним. 

У цьому плані вони врятували місто за допомогою золота куди успішніше, ніж будь-який давній герой міг би врятувати його за допомогою сталі. Хоча насправді це було не золото, навіть не гарантія золота, а швидше, сон про золото, уявлення, що золото є, що воно ось там, по той бік райдуги, й завжди буде там — якщо тільки вам не спаде на думку піти й переконатися.  

Ось це і називається Фінансами. 

Дорогою додому, до свого невибагливого сніданку, один із цих людей зазирнув до Гільдії найманців, аби засвідчити повагу своєму давньому другові панові Дауні, і в розмові вони коротко торкнулися останніх подій. Після чого Хаббар Злотний, де б він нині не був, став найбільшим страховим ризиком у світі. Ті, хто володіє райдугою, не люблять, щоб інші затуляли сонце.