Розділ третій 



НІХТО, КРІМ НАС 


В якому наш герой відкриває для себе світ шпильок — Апострофи замість лапок у торговця городиною — З.П.Л. — Стежина долі — Любителька ґолемів — Бізнес бізнесу і чергова дискусія про природу свободи — Клерк Браян демонструє ентузіазм 



— Вставайте Й Сяйте, Бане Губберук! Настав Ваш Другий День На Посаді Поштмейстера! 

Мокр ледь роздер одне око і глипнув ним на ґолема. 

— О, то ви ще й будильник? — сказав він. — Ох. Мій язик. Його ніби мишоловкою притиснуло.  

Він наполовину проповз, наполовину перекотився через своє ліжко з листів і зумів встати на ноги лише за дверима. 

— Мені потрібен новий одяг, — вимовив він. — І їжа. І зубна щітка. Я йду в місто, пане Помпа. Ви залишаєтеся тут. Візьміться за щось. Наведіть тут лад. Ліквідуйте графіті на стінах, гаразд? Принаймні ми можемо надати цьому місцю чистішого вигляду! 

— Все, Що Накажете, Бане Губберук. 

— Чудово! — сказав Мокр, зробив крок і скрикнув. 

— Бережіть Кісточку, Бане Губберук, — сказав пан Помпа. 

— Між іншим! — гукнув Мокр, балансуючи на одній нозі. — Як вам вдається завжди мене вистежити? Звідки ви знаєте, де я? 

— Кармічна Сигнатура, Бане Губберук, — пояснив ґолем. 

— І що конкретно це означає? — зажадав Мокр. 

— Це Означає, Що Я Завжди Точно Знаю, Де Ви.  

Глиняне обличчя не виражало абсолютно нічого. Мокр здався. 

Він викульгав назовні, в те, що для цього міста правило за свіжий новий ранок. Вночі трохи підморозило, якраз настільки, щоб надати повітрю особливого присмаку, що пробудив у Мокрові апетит. Нога все ще боліла, але принаймні сьогодні йому вже не потрібен був костур. 

І ось — містом ішов Мокр фон Губперук. Він ніколи раніше цього не робив. Бувало, доводилося робити це покійному Альбертові Спенґлеру, доводилося Мундо Сміту та Едвінові Стріпу, і ще пів дюжині особистостей, які він вдягав і скидав із себе в міру потреби. О, всередині він завжди залишався Мокром (от ім’я ж, він чув усі можливі жарти щодо нього), але зовні перебували вони — між ним та навколишнім світом.  

Едвін Стріп узагалі був шедевром. Це був Не Досить Спритний Шулер, якому потрібно було, щоб це було помітно. Він настільки відкрито, очевидно невміло махлював у «Знайди даму» та інших вуличних іграх, що народ просто-таки в чергу ставав, аби обшахраювати нездару-шахрая і піти собі геть, усміхаючись... усміхаючись до того самого моменту, доки вони не намагалися розплатитися так легко здобутими монетами.  

Мистецтво шахрайства має секрет, і Мокр відкрив його: в поспіху або в перезбудженні люди доповнювали дії шахрая власною жадібністю. Вони так прагнули витягти гроші з очевидного ідіота, що їхні власні очі самотужки доповнювали ті деталі карбування, яких насправді не було на монетах, що їх вони так гарячково розпихували по кишенях. Усе, що треба було зробити, — це дати натяк. 

Та це були ще квіточки. Деякі клієнти навіть ніколи не дізнавалися, що поклали в свої гаманці фальшиві монети — бо примудрялися дозволити невмілому шулеру побачити, куди кладуть самі ці гаманці. Згодом вони переконувалися, що Стріп, може, й був нетямущим у картах, але це більше ніж компенсувалося його винятковим талантом кишенькового злодія. 

Зараз Мокр почувався обдертою креветкою. Так, ніби вийшов у місто голяка. І, попри це, ніхто так і не звертав на нього жодної уваги. Ніхто не кричав «Гей, ти!» або «Це він!». Він був просто одним з облич у натовпі. Це було дивне нове відчуття. Раніше він якось ніколи не мав необхідності бути самим собою.  

Він відзначив цю подію купівлею путівника в Гільдії торговців і, замовивши каву та сандвіч із беконом, взявся масними пальцями гортати цього путівника в пошуках списку барів. Того, що він шукав, у цьому списку не виявилося — але воно виявилося в списку перукарень, і він усміхнувся. Приємно мати рацію. 

Також він знайшов згадку про Шпильковий ринок Дейва, в районі Лялечок, на одній з алейок між домом легкодоступної любові та масажним салоном. На ринку купували й продавали шпильки колекціонерам.  

Мокр допив каву з тим виразом обличчя, який будь-кому, хто добре його знав (тобто, фактично, нікому), сказав би, що він складає план. У кінцевому підсумку, все впиралося в людський фактор. Якщо він збирається на якийсь час тут затриматися, йому потрібно облаштуватися якомога комфортніше. 

По тому він прогулявся до будинку під саморобною вивіскою «Дім акуфілії!!![14]»  

Це було наче підняти нічим не прикметний камінь і виявити під ним цілий незвіданий світ. Шпильковий ринок Дейва був такою невеликою крамницею, власник якої знає кожного клієнта на ім’я. Це був чарівний світ, світ шпильок. Це було хобі, здатне тривати все ваше життя. Мокр знав про це, бо витратив долар на книгу Дж. Пýхнаста Совмогили під назвою «Шпильки» — схоже, останньої новинки на цю тему. Всі мають свої маленькі дивацтва, це Мокр завжди розумів, але він таки почувався ні в сих ні в тих серед людей, які, дивлячись на постер із напівголою дівулею, в першу чергу звертали увагу на те, чим його пришпилено. Декотрі відвідувачі, які проглядали книжкові полиці («Дефекти шпильок», «Подвійні кінчики та їхні недоліки», «Шпильки Убервальду та Ґеної», «Вступ до шпилькознавства», «Несподівана акуфілія»...), одночасно з жагою позираючи на засклену стійку зі шпильками, мали настільки напружений вираз облич, що це його просто лякало. Чимось вони були схожі на Стенлі. До речі, всі вони були чоловіками. Очевидно, жінки від природи не могли бути повноцінними «шпилькоголовими». 

«Всезагальну шпильку» він знайшов на найнижчій полиці. Журнал мав неохайний, кустарний вигляд, шрифт був дрібний і щільний, а текстам бракувало таких нюансів, як абзаци і, в багатьох випадках, розділові знаки. Можливо, пересічні коми, поглянувши на вираз обличчя Стенлі, впадали в кому.  

Коли Мокр поклав журнальчика на стійку біля каси, крамар — бородатий велетень із дредами, шпилькою в носі, достатнім для трьох чоловіків пивним черевом і татуюванням «Шпильки або смерть» на біцепсі — взяв видання в руки і зневажливо кинув назад на стійку.  

— Ви впевнені, пане? — спитався він. — Ми маємо «Шпильковий щомісячник», «Нові шпильки», «Практичні шпильки», «Сучасні шпильки», «Шпильки-екстра», «Шпильки International», «Поговорімо про шпильки», «Світ шпильок», «Шпильки світу», «Шпильки і світ», «Шпильки і шпилькарні»... 

Мокр на кілька митей відволікся, але повернувся саме вчасно, щоби почути:  

— ...«Дайджест акуфіла», «Екстремальні шпильки», «Stifte!»[15] — це з Убервальду, дуже корисне, якщо ви збираєте іноземні шпильки, «Шпильки для початківців» — тут друкують статті з продовженням, пане, і щотижня є нова шпилька, «Час шпильки» та, — тут велетень підморгнув, — «Шпильки з потайних кубелець». 

— Цей я помітив, — сказав Мокр. — Там повно ілюстрацій з дівчатами, вдягненими в шкіряне. 

— Так, пане. Проте ж зазвичай вони тримають в руках шпильки. Отже... Вам усе-таки «Всезагальну шпильку», еге ж? — спитав він так, ніби давав дурневі останній шанс розкаятися в дурості. 

— Так, — підтвердив Мокр. — А що? 

— О, нічого. Зовсім нічого, — Дейв замислено почухав своє черево. — Просто їхній редактор трохи... трохи... 

— «Трохи» що? — спитав Мокр. 

— Ну, правду кажучи, ми тут думаємо, що він трохи схиблений на шпильках. 

Мокр роззирнувся навколо. 

— Справді? — сказав він. 



Мокр зайшов до найближчого кафе і прогортав журнал. Однією з навичок, набутих ним у попередньому житті, було вміння засвоювати якраз стільки інформації з будь-якої тематики, щоб здаватися експертом — принаймні перед неекспертами. По тому він повернувся до крамниці.  

Кожен має важелі, на які можна натиснути. Часто це жадібність. Жадібність — давня надійна опора для шахраїв. Часом це — гординя. Це був важіль Шеляга. Він до розпачу прагнув підвищення; це було написано в нього на обличчі. Знайдіть важіль, а далі все піде по накатаній.  

І ось — Стенлі, так, Стенлі... це має бути просто. 

Коли Мокр повернувся до крамниці, Великий Дейв вивчав під мікроскопом якусь шпильку. Година пік для колекціонерів шпильок, схоже, добігала кінця, бо в приміщенні лишалося лише кілька невстигайків, які закохано витріщалися на шпильки у вітринах чи рилися в полицях. 

Мокр бочком прослизнув до прилавка і кашлянув. 

— Так, пане? — сказав Великий Дейв, відриваючись від свого заняття. — Повернулися, еге ж? Захопилися, так? Знайшли щось собі до вподоби? 

— Пакунок перфорованого паперу для шпильок і десятицентовий подарунковий пакетик, будь ласка, — голосно сказав Мокр. 

Інші покупці на мить підняли очі, щоб поглянути, як Дейв дістає пакунки з полиці, й знову опустили їх на товар. 

Мокр сперся на прилавок. 

— Скажіть, — хрипко прошепотів він, — а ви не маєте чогось... ну... гострішого? 

Велетень подивився на нього підкреслено беземоційним поглядом. 

— Що значить «гострішого»? — спитав він. 

— Ну, ви розумієте... — сказав Мокр і прокашлявся. — Чогось... загостренішого. 

Дзвіночок на дверях брязнув, коли останні покупці, вдоволені шпильками на сьогодні, пішли геть. Дейв провів їх поглядом і знову зосередив увагу на Мокрові. 

— Трохи розуміємося на справі, еге ж, пане? — спитав він, підморгуючи. 

— Серйозний початківець, — відповів Мокр. — Більша частина товару тут, ну... 

— Цвяхів я навіть не торкаюся! — різко відповів Дейв. — І в цій крамниці їх ніколи не буде! Я маю дбати про свою репутацію! Сюди, знаєте, малі діти зазирають! 

— О, ні! Винятково шпильки! Це моє все! — поспішно сказав Мокр. 

— Гаразд, — сказав Дейв, розслабляючись. — Ну, загалом, я саме маю пару предметів для істинного колекціонера. 

Він кивнув на намистинчасту завісу в дальньому кінці крамниці. 

— Я не все можу виставляти на вітрині — не з цією малечею, яка тут вічно крутиться, самі знаєте, як воно... 

Мокр пройшов за ним крізь брязкітливу завісу до захаращеної кімнатки, де Дейв, змовницьки озирнувшись, зняв з полички маленьку чорну коробочку і, відкривши її, стромив Мокрові просто під носа. 

— Не кожного дня таке бачиш, еге ж? — сказав Дейв. 

«А щоб мене, це ж шпилька», — подумав Мокр, але добре прорахованим тоном враженого поціновувача вигукнув:  

— Вау! 

За кілька хвилин він полишив магазин, борючись із бажанням сховатися за піднятим коміром. Ось у чому проблема з деякими різновидами божевілля. Вони можуть проявлятися геть несподівано. Зрештою, він щойно витратив сімдесят доларів на кляту шпильку! 

Він зиркнув на пакуночки в своїй руці й зітхнув. Коли він акуратно клав їх до кишені, його рука зіткнулася з чимось паперовим.  

О, так. Лист «З.П.Л.». Він уже зібрався сунути його назад, коли в око йому впала старовинна табличка на тому боці вулиці: «вул. Лоботряска». А коли його погляд ковзнув нижче, він, цей погляд, наштовхнувся на вивіску над першою ж крамницею на вузькій вуличці: 


N-1 МАГАЗИН ГОРОДИНИ 

‘С. ПАРКЕР I СИН’ 

ПЕРШОКЛАСНИХ ФРУКТIВ ТА ОВОЩIВ 


О, то чому б не доставити листа? Ха! Він же поштмейстер, ні? То що тоді в цьому поганого? 

Він прослизнув до магазину. Чоловік середнього віку намагався увести кілька морквин — чи, можливо, моркв — у життя дебелої жінки з великою господарською сумкою та волохатими бородавками. 

— Пан Сурма Паркер? — тоном ділового поспіху спитав Мокр. 

— Зачекайте буквально секундочку, п’не, я тільки... — почав чоловік. 

— Мені лише потрібно знати, чи ви — пан Сурма Паркер, це все, — урвав його Мокр. 

Жінка обернулася поглянути на несподівану заваду, але Мокр обдарував її такою всепереможною усмішкою, що вона зашарілася і навіть на мить пошкодувала, що сьогодні не нафарбувалася. 

— То тато, — сказав продавець. — Він на задньому дворі, сортує особливо складну капусту...  

— Це йому, — сказав Мокр. — Поштове відправлення. 

Він поклав конверт на прилавок і швидко вийшов з магазину. 

Продавець і покупчиня втупилися в рожевий конверт. 

— З.П.Л.? — вимовив пан Паркер. 

— О-о-о, це навіває мені спогади, пане Паркер, — сказала жінка. — За часів моєї юності ми писали таке на листах, коли фліртували. А ви ні? «Запечатано поцілунком любові». Були і З.П.Л., і Л.А.Н.К.Р., і... — вона понизила голос і хихикнула, — і, звісно ж, Х.А.П.О.Н.І.Я.[16]. Пам’ятаєте?  

— Все це якось повз мене пройшло, пані Дебела, — суворо відказав продавець. — І якщо це означає, що юнаки надсилають нашому таткові рожеві конверти з зепеел, то я тільки радий, що сам такого не застав. Нові часи, еге ж? 

Він обернувся й гукнув: 

— Батьку! 



«Що ж, от і зроблено одне добре діло на сьогодні, — подумав Мокр. — Або принаймні хоч якесь діло».  

Схоже, пан Паркер, так чи інакше, завів-таки синів. Проте все одно було... дивно думати про всі ті гори листів у старезній будівлі. Їх можна було розглядати як такі собі пакунки зі шматками історії. Достав їх, і історія піде одним шляхом. Але якщо запхнеш їх у щілини в підлозі, вона піде зовсім по-іншому. 

Ха. Він струсонув головою. От ніби один маленький вибір, зроблений кимось неважливим, міг все настільки змінити! Історію так легко в будь-який бік не розвернеш. Зрештою все повертається на круги своя, хіба ні? Він точно десь щось про це читав. Якби було інакше, ніхто б узагалі ніколи не наважувався ні на що.  

Він стояв на маленькій площі, де сходилися вісім вулиць, і вирішив іти додому по вулиці Ринок. Цей шлях був нічим не гірший за інші. 



Переконавшись, що і Стенлі, і ґолем зайняті працею на горах листів, пан Шеляг тишком зник у лабіринті коридорів. Оберемки листів тіснилися такими високими й щільними купами, що він заледве примудрявся протискуватися між ними, але нарешті досяг-таки шахти давно закинутого гідравлічного підйомника. Шахта була забита листами. 

Однак технічні сходи лишалися вільними, а головне, вони вели на дах. Звичайно, були ще пожежні східці зовні будівлі, але то було зовні, а Шеляг і в кращі часи не надто рвався назовні. Він жив у Поштамті, як дуже маленький равлик у дуже великій мушлі. Він звик до вічного присмерку. 

Повільно й болюче, з тремкими коліньми, він проминув забиті поштою поверхи й відчинив люк нагорі шахти.  

Від незвичного сонячного світла він заморгав і здригнувся, але виволік себе на пласку поверхню даху.  

По щирості, йому ніколи це не подобалося, але що було робити? Стенлі їв не більше за пташеня, та й сам Шеляг здебільшого обмежувався чаєм із печивом — але й це коштувало грошей, навіть якщо ходити на ринок перед самісіньким закриттям, а зарплатню ж перестали видавати кілька десятиліть тому. Шеляг був надто боягузом, щоб піти до палацу і спитати про причини. Він боявся, що якщо запитає про гроші, його взагалі виженуть з роботи. Тож він вирішив здати в оренду стару голуб’ятню. Що тут було поганого? Всі голуби давно приєдналися до своїх диких братів, а достойний прихисток був не тим, від чого можна було відмахнутися в цьому місті, навіть якщо в цьому прихистку таки трохи смерділо. Тут були зовнішні пожежні східці й усе таке інше. Порівняно з більшістю місцевих гостелів це був маленький палац. 

До того ж ці хлопці сказали, що запах їх не хвилює. Це були голуб’ятники-аматори. Шеляг не був точно впевнений, що воно значить — хіба що знав, що для правильного голуб’ятництво-аматорства вони використовують маленьку семафорну вежку. Але платили вони акуратно, ось що було головним. 

Він обійшов велику цистерну для збору дощової води, яка колись використовувалася для нині неробочого підйомника, бочком пробрався уздовж парапету до голуб’ятні й чемно постукав.  

— Це я, хлопці. Той-во, по квартплату прийшов, — сказав він. 

Двері відчинилися, і він почув уривок розмови: «...з’єднання довше тридцяти секунд не витримають...» 

— О, пане Шеляг, заходьте, — запросив чоловік, який відчинив двері.  

Це був пан Карлтон, власник бороди, якою міг би пишатися ґном — ні, якою могли б пишатися двоє ґномів. Він здавався більш тямущим, ніж двоє його компаньйонів, хоча й ненабагато. 

Шеляг скинув капелюха. 

— Прийшов по квартплату, пане, — повторив він, зазираючи чоловікові через плече. — І маю, той, троха новин. Подумав просто, що треба вам знати, хлопці, що в нас новий Поштмейстер. То, може, вам варто якийсь час бути трохи обережнішими, га? Ну, натяк розумієте? 

— І скільки ж протримається? — промовив чоловік, який сидів на підлозі й порпався у великому металевому барабані, всередині якого, як видалося панові Шелягу, містився дуже складний годинниковий механізм. — До суботи ви зіштовхнете його з даху, еге ж?  

— Ну, ну, пане Вінтоне, не треба так із мене жартувати, — нервово сказав Шеляг. — Коли він пробуде тут кілька тижнів і освоїться, я типу... натякну, що ви тут живете, гаразд? Між іншим, як голуби, в порядку? 

Він роззирнувся навколо. В приміщенні видно було лише одного голуба, який, настовбурчившись, сидів у кутку під самою стелею. 

— Вони зараз на ранкову зарядку полетіли, — сказав Вінтон. 

— А, он воно як, ну нехай так, — сказав Шеляг. 

— Хай там як, ми зараз трохи більше цікавимося дятлами, — сказав Вінтон, витягаючи з барабана погнутого металевого стержня. — Бачиш, Алексе? Казав же я тобі, що він погнувся. І на двох шестірнях всі зубці полетіли... 

— Дятлами? — перепитав Шеляг. 

Атмосфера явно згустилася, ніби він сказав щось не те. 

— Саме так, дятлами, — сказав третій голос. 

— Дятлами, пане Емері?  

Третій голуб’ятник завжди діяв Шелягові на нерви. Ця його звичка вічно нишпорити поглядом навколо, так, ніби він намагався бачити одразу все. І постійно у нього в руках була яка-небудь трубка, з якої йшов дим, або ще який-небудь механізм. Коли на те пішло, всі вони надзвичайно цікавилися трубками та шестірнями. При цьому, на диво, Шеляг ніколи не бачив ні в кого з них у руках голуба. Він не знав, як аматорять голубів, але дійшов висновку, що в присутності сторонніх цього не практикують. 

— Так, дятлами, — сказав чоловік, тим часом як трубка в його руках змінювала колір з червоного на синій. — Бо... — здавалося, він на мить призупинився, щоб подумати, — ми досліджуємо, чи можна навчити їх... о, вистукувати повідомлення по прибутті до адресата, розумієте? Це значно краще за поштових голубів. 

— Чому? — не зрозумів Шеляг. 

Якусь мить пан Емері дивився в нікуди. 

— Бо... тоді вони зможуть доставляти повідомлення в темний час доби? — сказав він. 

— Непогано, — промимрив той, хто розбирав барабан. 

— А, це може придатися рятувальникам, розумію, — сказав Шеляг. — Але не розумію, як вони перевершать семафорні вежі. 

— Це ми й хочемо з’ясувати, — сказав Вінтон. 

— Але ми будемо дуже вдячні, якщо ви нікому про це не скажете, — поквапливо вставив Карлтон. — Ось ваші три долари, пане Шеляг... Ми не хочемо, щоб хтось вкрав нашу ідею, розумієте. 

— Ні пари з вуст, хлопці, — запевнив Шеляг. — За це не хвилюйтеся. На Шеляга ви можете покластися.  

Карлтон уже відчиняв двері. 

— Ми знаємо, що можемо. На все добре, пане Шеляг. 

Йдучи дахом, Шеляг почув, як позаду грюкнули, зачиняючись, двері. В голуб’ятні, здається, почалася якась суперечка; він ще почув, як хтось вигукнув: «Навіщо ти взяв і сказав йому це?». 

Було трохи образливо, що хтось вважає його не вартим довіри. З полегшенням спускаючись довгими сходами, Шеляг роздумував, чи не варто вказати хлопцям, що дятли вночі не літають. Дивовижно, що такі тямущі хлопці не помітили такої вади свого плану. Він вирішив, що все-таки вони трохи наївні. 



На сотню футів нижче, і за чверть милі вбік (як літає дятел при денному світлі), Мокр ішов шляхом долі. Наразі він вів його через район, що був на самому дні за будь-яким показником, які враховують при купівлі нерухомості. Графіті та сміття були тут повсюди. Ні, коли на те пішло, вони були по всьому місту, але в інших районах сміття було якіснішим, а графіті містили менше помилок. А тут уся місцевість наче чекала якоїсь значної події на кшталт нищівної пожежі. 

А потім він побачив. Це була одна з тих маленьких крамничок, які вивішують плакати на кшталт «Гігантський Загальний Розпродаж!!!» і торгують виробами крихітних домашніх підприємств, виробами, термін придатності яких вимірюється днями й серед яких нормою є шкарпетки з двома п’ятками, колготки з трьома штанинами та сорочки з одним рукавом чотири фути завдовжки. Вікно було забито, але над ним, ледь помітні під плетивом графіті, виднілися слова: «Траст ґолемів».  

Мокр штовхнув двері. Під його ногами захрустіло скло. 

Раптом пролунав голос: 

— Тримайте руки на виду, шановний! 

Він обережно підняв руки, щосили вдивляючись в морок. У мороці явно спостерігався арбалет, який тримала розпливчаста постать. Крихти світла, які зуміли-таки проскочити крізь щілини у стінах, поблискували на вістрі стріли. 

— Ох, — сказав голос у мороці з такими інтонаціями, ніби той факт, що вагомих підстав когось підстрелити немає, дещо дратував. — Все гаразд. Минулої ночі в нас були візитери.  

— Вікно? — спитав Мокр. 

— Це повторюється приблизно щомісяця. Я саме все це підмітала, — черкнув сірник, загорілася лампа. — Зазвичай на самих ґолемів вони не нападають — принаймні не зараз, коли навколо стільки вільних ґолемів. А от скло здачі не дасть. 

Ґніт у лампі, очевидно, підкрутили для яскравішого вогню, бо раптом стало видно високу молоду жінку в обтислому сірому вовняному платті, з вугільно-чорним волоссям, зачесаним так щільно, що воно видавалося наклеєним, і зав’язаним на потилиці в тугий-тугий клубок. Її очі були дещо почервонілими, наштовхуючи на підозри, що недавно вона плакала.  

— Вам пощастило, що ви мене застали, — сказала вона. — Я тільки зазирнула пересвідчитися, чи звідси нічого не вкрали. Ви продавати чи винаймати? Можете опустити руки, — додала вона, кладучи арбалета на прилавок. 

— Продавати чи винаймати? — перепитав Мокр, обережно опускаючи руки. 

— Ґолема, — пояснила вона типовим «тоном-для-тупих». — Ми — Траст ґо-лемів. Ми купуємо або здаємо внайми ґо-лемів. Ви хочете продати ґо-лема чи винайняти ґо-лема? 

— Ні те, ні те, — сказав Мокр. — Я вже маю ґо-лема. Я маю на увазі, він на мене пра-цює.  

— Справді? А де? — зацікавилася жінка. — І, думаю, ми можемо розмовляти не так повільно. 

— На Головному поштамті. 

— О, Помпа-19, — сказала жінка. — Він казав, що влаштувався на державну службу. 

— Ми називаємо його паном Помпою, — повчально зауважив Мокр. 

— Справді? І маєте чудове тепле відчуття благодіяння, коли так робите? 

— Даруйте? Що? — перепитав спантеличений Мокр. 

Він не був упевнений, чи вона не кпинить із нього під прикриттям суворого виразу обличчя.  

Жінка зітхнула. 

— Вибачте, я зранку сьогодні трохи різкувата. Як тут не стати різкуватою, коли тобі на робочий стіл цеглина падає. Обмежмось тим, що вони бачать світ не так, як ми, гаразд? Вони мають почуття — на свій манер, але не схожі на наші. Менше з тим... Чим можу допомогти, пане...? 

— Фон Губперук, — сказав Мокр і, щоб одразу проминути найгірше, додав: — Мокр фон Губперук.  

Одначе жінка навіть не всміхнулася. 

— Губперук, містечко в Близькому Убервальді, — промовила вона, взяла з купи скляних скалок і уламків на своєму столі цеглину, критично її оглянула і, обернувшись до старовинної картотечної шафи за своєю спиною, поклала її в комірку під літерою «Ц». — Головні статті експорту: звісно ж, знамениті місцеві собаки, а на другому місці — пиво, за винятком двох тижнів Сектоберфесту, коли містечко експортує... вживане пиво, можна так сказати? 

— Не знаю. Ми поїхали звідти, коли я був ще малим, — сказав Мокр. — Мені завжди здавалося, що це просто таке собі кумедне ім’я. 

— За нагоди спробуйте взяти ім’я Коханна Краса Любесерце, — сказала жінка. 

— А. От це не кумедне ім’я, — сказав Мокр.  

— Так отож, — погодилася Коханна Краса Любесерце. — Втім, у мене почуття гумору все одно вже зникло. Гаразд, тепер, коли ми ознайомилися з рисами характерів одне одного, що конкретно вам потрібно? 

— Розумієте, Ветінарі, так би мовити, нав’язав мені пана... Помпу-19 в ролі... в ролі помічника, але я не знаю, як поводитися... — Мокр спробував вловити в погляді співрозмовниці який-небудь натяк на політкоректний термін і зважився: — ...з ним. 

— Гм? Та просто нормально поводьтеся. 

— Нормально з погляду людської істоти чи нормально з погляду глиняного створіння з вогнем усередині?  

На неабиякий подив Мокра, Коханна Краса Любесерце вийняла з шухлядки столу пачку сигарет і припалила одну з них. Неправильно зрозумівши вираз його обличчя, вона простягнула пачку йому. 

— Ні, дякую, — промовив він, і заперечно змахнув рукою.  

Якщо не зважати на кілька випадків, коли йому траплялося зустріти яку-небудь стареньку пані з люлькою, він ще ніколи не бачив, щоб жінки курили. Це було... у дивний спосіб привабливим, особливо тому, що вона, як дуже швидко стало помітно, курила неначе з відразою: затягувалася й негайно видихала дим. 

— Вам це в’їдається в печінку, авжеж? — сказала вона. 

Коли панна Любесерце не затягувалася, вона тримала сигарету на рівні плеча, вперши лікоть лівої руки в долоню правої. Загалом Коханна Краса Любесерце справляла враження жінки, по маківку сповненої заледве стримуваного гніву.  

— Так! Тобто... — почав Мокр. 

— Ха! Це геть як Комітет «Рівність Зросту», з усіма їхніми зверхньо-поблажливими балачками про права ґномів та про те, чому не можна говорити «у своїй справі він на голову вищий за інших» або «вона їй не рівня». Але ґолеми не тягнуть на власних карках наш типово людський вантаж на кшталт «Хто я? Чому я тут?», розумієте? Бо вони це знають. Їх створили як інструменти, як власність, як робочу силу. Праця є їхнім життям. У певному сенсі, вони самі є працею. Кінець екзистенційному жахіттю. 

Панна Любесерце затягнулася і видихнула дим одним і тим же нервовим рухом.  

— Тим часом усілякі бовдури вживають вирази на кшталт «особа з альтернативного матеріалу» або «пан Гайковий Ключ», що для ґолемів просто дивно. Вони розуміють, що таке свобода волі. Вони також розуміють, що не мають її. Але майте на увазі: коли ґолем належить сам собі, все по-іншому. 

— Належить? Як же власність може належати сама собі? — здивувався Мокр. — Ви сказали, що вони були... 

— Вони заощаджують і купують самі себе, невже не ясно? Придбати право власності на себе — єдиний прийнятний для них шлях до свободи. Власне, все відбувається так: вільні ґолеми підтримують Траст, Траст за будь-якої нагоди купує невільних ґолемів, а ті потім викуповують себе у Трасту за собівартістю. Це чудово діє. Вільні ґолеми працюють двадцять чотири години на добу всі вісім днів на тиждень, і їх стає дедалі більше. Вони не їдять, не сплять, не носять одягу і в принципі не розуміють, що таке лінощі чи відпочинок. Тюбик керамічного цементу, якого вони вряди-годи потребують, коштує недорого. Нині вони щомісяця викуповують все більше ґолемів, платять мені зарплатню і оплачують оренду цього смітника, господар якого виставив захмарні вимоги, бо знає, що здає його ґолемам. Вони ж, знаєте, ніколи не скаржаться. Платять, скільки скажуть. Вони такі терплячі, що з глузду можна з’їхати.  

«Тюбик керамічного цементу», — подумав Мокр. Він намагався запам’ятати цю інформацію на випадок, якщо вона колись придасться, але йому заважали мисленнєві процеси, що зводилися до дедалі чіткішої думки про те, наскільки гарний вигляд уміють мати деякі жінки в простих строгих сукнях. 

— Пошкодити їх, звісно ж, неможливо? — зумів нарешті вимовити він. 

— Звісно ж, можливо! Удар кувалдою в потрібне місце завдасть ґолему справжніх неприємностей. Невільний ґолем просто стоятиме й терпітиме. Але ґолемам Трасту дозволено захищатися, а якщо хтось вагою з тонну вихоплює кувалду з ваших рук, вам варто дійсно швидко забратися геть. 

— Гадаю, панові Помпі бити людей дозволено, — припустив Мокр. 

— Цілком можливо. Багато вільних проти цього, але інші стверджують, що не можна засуджувати інструмент за те, як саме його використовують, — сказала Любесерце. — Вони дуже багато про це сперечаються. По кілька днів поспіль.  

Мокр помітив, що вона не носила перснів. Що за людина має бути приваблива дівчина, яка працює на зграю глиняних створінь? 

— Усе це просто вражає, — сказав він. — А де б мені дізнатися побільше?  

— Ми випускаємо брошури, — сказала майже-точно-незаміжня Любесерце, знову витягаючи шухляду столу й викладаючи на стіл тоненьку книжечку. — П’ять пенсів.  

На обкладинці стояло: «Спільна глина». 

Мокр поклав на стіл долар. 

— Решту лишіть собі, — сказав він. 

— Ні! — заперечила Любесерце, порпаючись у шухляді в пошуках решти. — Ви що, не бачили напису на дверях? 

— Бачив. Там написано «Розобьємо уродів», — сказав Мокр. 

Любесерце стомлено приклала долоню до лоба. 

— А, так. Маляр же ще не прийшов. Але під тим написом... гляньте — ось, на зворотному боці брошури. 

«», — прочитав Мокр. Ну чи принаймні побачив. 

— Це одна з їхніх мов, — пояснила його співрозмовниця. — Вона трохи... містична. Вважається, що нею розмовляють янголи. Написане тут означає «Ніхто, Крім Нас». У них страшенно незалежна вдача. Ви навіть не уявляєте.  

«Та вона від них у захваті, — подумав Мокр. — Нічого так собі. Але... янголи?» 

— Що ж, дякую вам, — сказав він уголос. — Я, мабуть, піду. Я щось явно... Словом, дякую вам все одно. 

— А які обов’язки ви виконуєте на Поштамті, пане Губперук? — спитала вона, коли він уже відчинив двері. 

— Звіть мене просто Мокр, — сказав Мокр, і частина його внутрішнього «я» здригнулася. — Я — новий Поштмейстер. 

— Ви серйозно? — зчудувалася панна Любесерце. — Тоді я рада, що поряд із вами є Помпа-19. Останні кілька Поштмейстерів, наскільки я знаю, недовго протрималися. 

— Здається, я щось про це чув, — життєрадісно відповів Мокр. — Схоже, за старих часів справи йшли досить кепсько.  

Панна Любесерце вигнула брову. 

— За старих часів? — перепитала вона. — Минулий місяць — це старі часи? 

Правитель Ветінарі стояв біля вікна і дивився надвір. Колись із його кабінету відкривалася чудова панорама міста — і, формально, вона відкривалася й зараз, от тільки зараз шереги дахів вкрилися лісом семафорних веж, що миготіли й мерехтіли в сонячному світлі. На Кургані — древньому пагорбі по той бік ріки, де колись стояв замок, — виблискувала семафором величезна вежа, від якої починався Великий шлях, що простягнувся на дві тисячі миль через весь континент аж до Ґеної.  

Приємно бачити, що кров торгівлі, комерції та дипломатії перекачується так стабільно — особливо якщо на тебе працюють службовці, добре обізнані в дешифруванні. То чорні, то білі вдень, то світляні, то темні вночі, щитки на вежах призупиняли роботу лише за снігопаду чи туману. 

Принаймні так було ще кілька місяців тому. Патрицій зітхнув і повернувся до свого столу. 

Там лежала розгорнута папка. Вона містила звіт командора Міської сторожі Ваймза, а звіт містив купу знаків оклику. Також у папці був помітно зваженіший звіт клерка Альфреда, в якому Правитель Ветінарі обвів розділ, присвячений «Димному Гну». 

У двері делікатно постукали, й у кімнаті безгучно, як привид, з’явився помічник Тулумбас. 

— Усі панове з семафорної компанії «Великий шлях» уже тут, ваша високосте, — сказав він.  

Він поклав на стіл кілька аркушів, укритих дрібними хитромудрими значками. Ветінарі лише ковзнув по стенограмі поглядом. 

— Балачки ні про що? — спитав він. 

— Так, мілорде. Можна було б сказати, геть ні про що. Але я впевнений, що трубка для прослуховування практично непомітна, мілорде. Вона дуже вміло замаскована в золоченому херувимі, ваша високосте. Клерк Браян замаскував її під ріг достатку, завдяки чому значно краще чути, і можна повернути її в будь-якому... 

— Не обов’язково бачити предмет, щоб здогадатися про його наявність, Тулумбасе, — Ветінарі побарабанив пальцями по паперах. — Ці люди — не дурні. Принаймні дехто з них. Ви принесли документи?  

Тулумбасове обличчя на мить відобразило весь біль людини, змушеної зрадити високі принципи документування. 

— У певному сенсі, мілорде. Фактично, ми не маємо нічого істотного на підтвердження жодної з підозр, справді нічогісінько. Ми зібрали конклав у Довгій галереї, але я боюся, що все, що ми маємо, — це тільки чутки. Є... натяки, то там, то тут, але нам потрібне щось ґрунтовніше... 

— Ще буде можливість, — сказав Ветінарі. 

Бути абсолютним правителем за наших часів не так просто, як прийнято думати. Принаймні не так просто, якщо до ваших планів входить лишатися абсолютним правителем і в майбутньому. Це ремесло має купу нюансів. О, ви можете наказати своїм людям вибити чиї-небудь двері, витягти мешканців і без суду кинути їх у підземелля, але захоплення такими справами демонструє брак стилю і шкодить бізнесу, стає звичкою, а врешті-решт ставить під дуже-дуже велику загрозу ваше здоров’я. Розумний тиран, на думку Ветінарі, мав куди важчу роботу, ніж правителі, піднесені до влади якою-небудь ідіотською системою типу «голосуй-за-кращі-обіцянки» (на кшталт демократії). Ці хоч би мали можливість заявити виборцям, що виборці винні в усьому самі. 

— Ми зазвичай не заводимо персональних справ на такому етапі, — Тулумбас практично агонізував. — Розумієте, я просто посилався на них у щоденних... 

— Ваш підхід, як завжди, просто взірцевий, — урвав його Ветінарі. — І, наскільки я бачу, ви все-таки підготували деякі матеріали. 

— Так, мілорде. Я розширив деякі з них, додавши копії аналітичного звіту клерка Гарольда щодо виробництва свинини у Ґеної. 

Тулумбас із нещасним виглядом передав папери Правителеві. Умисна маніпуляція з документами діяла на його душу, як дряпання залізом по склу діє на слух. 

— Дуже добре, — сказав Ветінарі. Він поклав папки на стіл, витягнув з шухляди ще одну папку, виклав її поверх решти і прикрив увесь стосик іншими паперами. — Тепер, будь ласка, запросіть гостей сюди. 

— З ними пан Підступп, ваша високосте, — повідомив клерк. 

Ветінарі безрадісно всміхнувся.  

— Який сюрприз. 

— І пан Хаббар Злотний, — додав Тулумбас, уважно дивлячись на боса. 

— Ну звісно ж, — сказав Ветінарі. 

Коли за кілька хвилин фінансисти вервечкою зайшли до кабінету, стіл для нарад у дальньому кінці приміщення сяяв абсолютно пустою поверхнею, якщо не зважати на лоток для паперів та стосик папок. Сам Ветінарі знову стояв біля вікна. 

— А, панове. Як люб’язно з вашого боку було прийти на цю невеличку бесіду, — сказав він. — Я саме насолоджувався краєвидом. 

Він раптом рвучко розвернувся і окинув поглядом групу спантеличених облич — крім двох, що спантеличеними не були. Одне з цих двох облич мало сірий колір і належало панові Підступпу, найвідомішому, найвисокооплачуванішому і, безсумнівно, найстарішому адвокатові міста. Він уже багато років був зомбі, хоча, схоже, смерть ніяк не вплинула на звички, які він мав за життя. Друге обличчя мало одне око і чорну пов’язку на іншому і всміхалося, як міг би всміхатися тигр. 

— Особливо мене надихає той факт, що «Великий шлях» знову запрацював, — сказав, ігноруючи це обличчя, Ветінарі. — Якщо не помиляюся, вчора система не функціонувала протягом усього дня. Я саме замислився, як це сумно, адже «Великий шлях» життєво важливий для нас усіх, і, на превеликий жаль, він у нас лише один. Як я розумію, інвестори «Нового шляху» зараз дещо вибиті з колії, що, звісно, залишає «Великий шлях» на самоті, а отже, панове, й поза конкуренцією. Ох, та що ж я собі думаю? Прошу панство сідати. 

Коли своє місце займав пан Підступп, Патрицій приязно йому усміхнувся. 

— Здається, я знайомий не з усіма присутніми, — сказав він. 

Пан Підступп зітхнув. 

— Ваша високосте, дозвольте відрекомендувати вам пана Зеленм’яса від Асоціації співпраці «Анк — Сто», який є скарбієм компанії «Великий шлях», пана Муската від «Рівнин Сто Холдингс», пана Ґедзя[17] від Анк-Морпоркського торгово-кредитного банку, пана Крадька від «Анк Ф’ючерс (Фінансові радники)» та пана Злотного... 

— ...від самого себе, — незворушно завершив одноокий. 

— А, пан Хаббар Злотний, — промовив Ветінарі, дивлячись прямо на того. — Я такий... радий нарешті з вами познайомитися. 

— Ви ж не ходите на мої вечірки, мілорде, — сказав Злотний. 

— Прошу вибачення. Державні справи забирають дуже багато часу, — сказав Правитель Ветінарі без сліду ввічливості в голосі. 

— Кожному з нас треба іноді розслаблятися, мілорде. Як то кажуть, на те й субота, щоб не все робота.  

Дехто з присутніх, почувши це, затамував дихання — але на обличчі Ветінарі не ворухнувся жоден м’яз. 

— Цікаво, — тільки й мовив він. 

По тому Патрицій порився в папках, що лежали на столі, й розгорнув одну з них. 

— Отже. Мої підлеглі підготували деякі нотатки, укладені на основі загальнодоступної інформації з Барбакану[18], — сказав він, звертаючись до адвоката. — Наприклад, щодо рад директорів. Звичайно, таємничий світ фінансів для мене загадка, щось таке, як загробний... даруйте, потойбічний світ; але в мене складається враження, що декотрі з ваших клієнтів, по суті, працюють одне на одного? 

— І, ваша високосте? — спитав Підступп. 

— Це нормально? 

— О, ваша високосте, це досить поширене явище, коли люди з винятковою компетенцією засідають у радах директорів одразу кількох компаній. 

— Навіть якщо це компанії-конкуренти? — уточнив Ветінарі. 

Люди за столом заусміхалися. Більшість фінансистів дещо розпружилися. Цей чоловік явно був невігласом у бізнесовій сфері. Що він міг знати про складені відсотки, га?  

Він же має класичну освіту. Та тут вони згадали, що цю свою освіту він отримав у Школі найманців, і їхні посмішки згасли. І тільки пан Підступп продовжував пильно дивитися на Ветінарі. 

— Є методи — абсолютно доброчесні методи — забезпечити конфіденційність і уникнути конфлікту інтересів, ваша високосте, — сказав нарешті адвокат. 

— А, це, мабуть... як же воно... «скляна стеля»[19]? — промовив Ветінарі, сяючи. 

— Ні, ваша високосте. Це дещо інше. Гадаю, ви мали на увазі «агатійську стіну»[20], — м’яко виправив пан Підступп. — Ця система процедур дає всебічну й надійну гарантію того, що конфіденційність не буде порушено, якщо, наприклад, одна частина певної організації отримає у своє розпорядження привілейовану інформацію, яку інша частина організації могла б використати для неетичного отримання прибутку. 

— Вражаюче! А як конкретно це працює? — поцікавився Ветінарі. 

— Люди домовляються не чинити неетично, — пояснив пан Підступп. 

— Перепрошую? Ви ж сказали, що є стіна... — почав Ветінарі. 

— Це просто термін, ваша високосте. Означає домовленість не чинити неетично. 

— Ах. І ніхто справді не чинить? Неймовірно. Що, навіть якщо ця невидима стіна проходить просто через чиї-небудь мізки? 

— Ми, знаєте, маємо кодекс поведінки! — пролунав голос.  

Всі очі, за винятком очей пана Підступпа, звернулися до власника голосу, який занепокоєно засовався в кріслі. Але пан Підступп вивчав Патриція давно і знав, що коли той починає прикидатися розгубленим держслужбовцем і ставити наївні запитання, потрібно бути на сторожі. 

— Дуже радий це чути, пане...? — почав Ветінарі. 

— Кріспін Ґедзь, мілорде, і мені не до смаку тон вашого допиту! 

Якусь мить здавалося, що крісла колег пана Ґедзя самі намагаються відсунутися від нього подалі.  

Пан Ґедзь був досить молодистим чоловіком, який не просто прямував до погладшання, а підстрибом мчав до ожиріння. До тридцяти років він набув поважної колекції підборідь, і зараз усі вони трусилися від праведного гніву.[21]

— Повірте, я маю чимало й інших тонів, — спокійно відповів Правитель Ветінарі. 

Пан Ґедзь озирнувся на своїх соратників, які дивним чином ніби опинилися аж ген на обрії. 

— Я просто хотів пояснити, що ми не зробили нічого поганого, — промимрив він. — От і все. Є кодекс поведінки. 

— Я глибоко переконаний, що й не говорив, ніби ви зробили щось погане, — сказав Правитель. — Одначе я візьму сказане вами до уваги.  

Він підсунув до себе аркуш паперу й каліграфічним почерком занотував: «Кодекс поведінки». З-під витягнутого ним аркуша визирнула папка з написом «Незаконне привласнення майна». Решта присутніх, зрозуміло, бачили надпис догори дриґом, і оскільки звідси випливало, що він не призначений для прочитання ними, вони негайно його прочитали. Ґедзь аж шию витягнув, щоб краще бачити. 

— Одначе, — продовжив Ветінарі, — позаяк пан Ґедзь підняв питання правопорушень, — він обдарував молодика короткою посмішкою, — то я висловлю впевненість, що ви обізнані з чутками, нібито серед вас існує змова з метою підтримання високих цін та недопущення конкуренції, — фраза протекла швидко і плавно, як рухається язик змії, а фінальним «клац» були слова: — Як і, зрештою, з чутками щодо смерті юного пана Любесерце минулого місяця.  

Певний рух у півколі відвідувачів показав, що Ветінарі відправив м’яча точно у ворота. Команда суперників не прагнула цього м’яча, але вона на нього таки чекала — і ось він був у сітці. 

— Наклеп, що тягне за собою судовий позов, — сказав пан Підступп. 

— Я б сказав, пане Підступп, — сказав Ветінарі, — що просте нагадування про існування чутки не тягне за собою судового позову. Впевнений, це вам добре відомо. 

— Немає жодних доказів, що ми якось пов’язані з убивством хлопаки, — відрубав Ґедзь. 

— А, тобто ви теж чули, що люди говорять саме про вбивство? — промовив Ветінарі, не відриваючи погляду від обличчя Хаббара Злотного. — Ці чутки неначе з неба падають, чи не так...  

— Ваша високосте, людям аби побалакати, — стомлено сказав Підступп. — Але факт у тому, що пан Любесерце був у вежі сам-один. Ніхто інший не піднімався туди і не спускався звідти. Наскільки можна судити, його страхувальний трос не був ні на чому закріплений. Це була випадковість, таке трапляється нерідко. Так, ми знаємо, що говорять, нібито його пальці були зламані, але хіба це може бути дивним при падінні з такої висоти, після ударів об конструкції вежі? На жаль, компанія «Великий шлях» наразі не дуже популярна, тому й виникають ці образливі та безпідставні звинувачення. Як вказав пан Ґедзь, в будь-якому разі немає жодних доказів, що те, що сталося, було чимось іншим, аніж нещасним випадком. І, якщо я можу бути відвертим, з якою конкретно метою ви нас покликали? Мої клієнти — зайняті люди.  

Ветінарі відкинувся в кріслі і сплів пальці. 

— Уявімо, що певні дуже обдаровані ентузіасти розробили вражаючу систему зв’язку, — сказав він. — У них, причому у великих масштабах, є пристрасть до винахідництва. А от чого вони не мають — то це грошей. Вони не звикли мати гроші. І ось вони зустрічають... певних людей, які знайомлять їх з іншими людьми, які за, ну, сорок відсотків у новому бізнесі надають їм таке необхідне фінансування і, що дуже важливо, детальні батьківські поради та доступ до справді хорошої бухгалтерської фірми. І ось вони помалу роблять свою справу, гроші з’являються й зникають, але поступово вони починають розуміти, що їхній бізнес фінансово не настільки стабільний, як їм видавалося, і насправді потребує більше грошей. Що ж, усе гаразд, адже кожному ясно, що основне підприємство зрештою стане грошів’яним деревом, тож чом би не продати ще п’ятнадцять відсотків? Це ж усього лише гроші. Вони не настільки важливі, як механізми щитків, чи не так? А потім вони з’ясовують, що так — важливі. Що в них усе. Світ раптом перевертається з ніг на голову, ті чудові люди раптом перестають ставитися до наших героїв по-дружньому, раптом виявляється, що ті папірці, підписані в такому поспіху — підписані за порадою людей, які не припиняли усміхатися, — означають, що наші винахідники насправді геть нічим не володіють, ні патентами, ні власністю, нічим. Власне, навіть вмістом своїх голів. Схоже на те, що навіть ідеї, які просто зараз у них народжуються, теж їм уже не належать. І при цьому вони чомусь досі мають проблеми з грошима. Що ж: хтось іде, хтось ховається, хтось намагається боротися, що надзвичайно нерозумно, бо суди вирішують, що все було зроблено законно — адже воно й справді було зроблено законно. Хтось погоджується на третьорядні посади, бо ж треба на щось жити, і, в будь-якому разі, підприємство володіє навіть їхніми снами. І при цьому нічого протизаконного, як виявляється, не трапилося. Бізнес є бізнес.  

Правитель Ветінарі розплющив очі. Люди за столом як один дивилися на нього. 

— Просто думки вголос, — сказав він. — Упевнений, ви зауважите, що це не справа уряду. Я знаю, що пан Злотний точно зауважить. Проте відтоді, як ви отримали «Великий шлях» за дещицю його реальної вартості, я став помічати, що перебої частішають, швидкість передачі знижується, а розцінки ростуть. Минулого тижня «Великий шлях» не працював майже три доби. Ми навіть зі Сто Латом поговорити не могли! Якось не відповідає це вашому девізу «Зі швидкістю світла», панове. 

— Це було через техобслуговування... — почав був пан Підступп. 

— Ні, через ремонт, — відрубав Ветінарі. — За попереднього менеджменту система зачинялася на одну годину щодня. От то було техобслуговування. А тепер вежі працюють без перерв, поки в них що-небудь не ламається. Ви взагалі думаєте, що ви робите, панове?  

— Це, ваша високосте — з усією повагою — не ваша справа. 

Патрицій усміхнувся. Вперше за весь ранок це була усмішка непідробного задоволення. 

— Ах, пане Хаббар Злотний, я все чекав, коли ж ви висловитеся. Ви сьогодні такий незвичайно мовчазний. Я з величезним інтересом прочитав вашу нещодавню статтю в «Часі». У мене склалося враження, що ви палкий прибічник свободи. Ви тричі використали слово «тиранія», і один раз — слово «тиран». 

— Не треба бути зверхнім зі мною, мілорде, — сказав Злотний. — Ми володіємо «Шляхом». Це наша власність. Ви розумієте? Власність є основою свободи. О, споживачі послуг скаржаться на якість та розцінки, але споживачі завжди скаржаться на такі речі. Якими б не були розцінки, нестачі в клієнтах ми не відчуваємо. До появи семафорів новини з Ґеної йшли сюди місяцями, а тепер на це потрібно менше дня. Це — наче магія, доступна кожному. Ми відповідальні перед акціонерами, мілорде. Не — з усією повагою — перед вами. Це не ваша справа. Це — наша справа, наш бізнес, і ми управлятимемо ним відповідно до ситуації на ринку. Я сподіваюся, у нас і справді немає тиранії. Це — з усією повагою — вільне місто. 

— Стільки поваги — це приємно, — сказав Патрицій. — Але єдиний вибір, що його мають ваші клієнти, — це між вами й нічим.  

— Саме так, — незворушно сказав Хаббар Злотний. — Вибір є завжди. Можна взяти коня й проскакати кілька тисяч миль, а можна терпляче почекати, доки ми надішлемо семаграму. 

Ветінарі обдарував його посмішкою, яка тривала не довше, ніж спалах блискавки. 

— Або знайти фінансування і збудувати іншу систему, — сказав він. — Щоправда, як я помітив, усі компанії, які останнім часом намагалися запустити конкурентну семафорну систему, досить швидко розорялися, нерідко за доволі трагічних обставин. Падіння з семафорних веж і все таке. 

— Нещасні випадки трапляються завжди. Це дуже сумно, — холодно сказав пан Підступп. 

— Дуже сумно, — луною повторив Ветінарі. 

Він знову підтягнув до себе аркуш, ще трохи більше відкривши папки, так, що на них стали помітні ще кілька написів, і занотував: «Дуже сумно». 

— Що ж, гадаю, це все пояснює, — промовив він. — В принципі, метою цієї зустрічі було офіційно оголосити вам, що я нарешті, як і планувалося, відновлюю роботу Головного поштамту. Це просто жест ввічливості, але я почуваюся зобов’язаним поставити вас до відома, адже, зрештою, ви задіяні в аналогічному бізнесі. Я сподіваюся, що ланцюжок нещасних випадків, які трапилися останнім часом, тепер пере... 

Хаббар Злотний гмикнув. 

— Перепрошую, мілорде? Я правильно вас зрозумів? У нинішніх умовах ви й далі беретеся за ці дурниці? Поштамт? Коли всі ми знаємо, що це був незграбний, самовдоволений, напханий непотрібним персоналом розжирілий монстр? Вони заледве окуповувалися! Квінтесенція і взірець державного підприємства! 

— Вони ніколи не приносили великого прибутку, це правда, але в бізнес-райони міста кореспонденцію доправляли сім разів на день, — сказав Ветінарі голосом, крижаним, як океанські глибини. 

— Ха! Не під кінець! — вигукнув пан Ґедзь. — Вони стали збіса непотрібними! 

— Точно. Класичний приклад корумпованої урядової організації, яка постійно залазить у народний гаманець, — додав пан Злотний. 

— Чистісінька правда! — погодився пан Ґедзь. — Тоді казали: хочеш позбутися трупа — відправ поштою, і його ніхто ніколи більше не побачить! 

— Що, так і було? — спитав Ветінарі, здіймаючи брову. 

— Що «так і було»? 

— Трупа так більше ніхто й не бачив? 

В очах пана Ґедзя раптом промайнув зацькований вираз. 

— Що? Та звідкіля я знаю? 

— А, розумію, — сказав Правитель. — Це був жарт. Ну гаразд, — він знову порився в паперах. — На жаль, із часом пошту стали розглядати не як систему ефективної передачі інформації задля загального блага, а як джерело доходу. І все розвалилося, так що не стало ні передачі інформації, ні грошей. Можливо, це урок для всіх нас. В кожному разі, я покладаю великі надії на пана Губперука, молоду людину, сповнену свіжих ідей. Його голова зазвичай на висоті — хоча, я думаю, він ні на які вежі лазити не стане.  

— Я щиро сподіваюся, що це воскресіння не змусить нас вивертати останні кишені перед податковою, — сказав пан Підступп. 

— Запевняю вас, пане Підступп: окрім скромної суми, необхідної, щоб, як то кажуть, запустити помпи, поштова служба буде самоокупною — якою, власне, вона свого часу й була. Ми ж не можемо залазити в народний гаманець, чи не так? А тепер, панове, я не хотів би більше відволікати вас від ваших важливих справ. Я глибоко переконаний, що «Шлях» знову введуть в експлуатацію дуже скоро. 

Коли всі встали, Хаббар Злотний перехилився через стіл і сказав: 

— Вас можна поздоровити, мілорде? 

— Я втішений, що ви відчуваєте бажання поздоровити мене хоч би з чим, пане Злотний, — відповів Ветінарі. — Але що саме стало причиною цього унікального випадку? 

— Ось це, мілорде, — пояснив Злотний, вказуючи на маленький столик, на якому лежала грубо обтесана каменюка. — Хіба це не справжня Гнафльбафльсніфльвіфльтафльська плита? Ллямедівський блакитний граніт, чи не так? А фігури, здається, з базальту, який ізбіса важко обробляти. Дуже цінна антикварна річ, я так гадаю. 

— Це мені колись подарував Підземний Король ґномів, — сказав Ветінарі. — Вона і справді дуже давня. 

— І, як я бачу, партія в розпалі. Ви граєте ґномами, так? 

— Так. Я граю через семаграми з давнім другом з Убервальду, — сказав Ветінарі. — На щастя для мене, ваш учорашній перебій в роботі дав мені зайву добу на роздуми над наступним ходом.  

Їхні погляди зустрілися. Хаббар Злотний гучно розреготався. Ветінарі посміхнувся. Решта візитерів, які давно вже відчували гостру потребу посміятися, теж вибухнули сміхом. «Бачте, — демонстрували вони, — ми всі тут друзі, ми, власне, практично колеги, все буде добре». 

Втім, сміх швидко припинився, не без певного відчуття незручності. Тільки Злотний та Ветінарі продовжували посміхатися — і продовжували дивитися один одному у вічі. 

— Нам із вами варто якось зіграти, — сказав Злотний. — Я теж маю досить гарну дошку. Коли є вибір, я волію грати тролями. 

— Безжалісними, в меншості на початку гри, приреченими на поразку в руках не досить вдумливого гравця? — уточнив Ветінарі. 

— Саме так. Достоту як і ґноми, які покладаються на підступність, оманливі ходи та швидку зміну позицій. За цією грою можна зрозуміти всі слабкості опонента, — сказав Злотний. 

— Справді? — спитав Ветінарі, здіймаючи брови. — А чи не краще буде спробувати зрозуміти власні слабкості? 

— О, це просто «Гуп!». Це легко! — прогавкав чийсь голос. 

Обоє чоловіків обернулися до Ґедзя, який просто від полегшення зробився жвавим до зухвалості. 

— Я грав у це, як був малим, — проторохтів він. — Нудно! Ґноми завжди виграють! 

Злотний та Ветінарі обмінялися поглядами. Погляди говорили: хоча я ненавиджу тебе і кожен аспект твого світогляду до глибини душі, яку не виміряти жодним лотом, я все ж таки поважаю тебе хоч би за те, що ти — не Кріспін Ґедзь. 

— Зовнішність оманлива, Кріспіне, — приязно сказав Злотний. — Тролями ніколи не програєш, якщо будеш добре думати. 

— Одного разу ґном застряг у мене в носі, й Матуся мусила видлубувати його шпилькою для волосся, — повідомив Ґедзь таким тоном, ніби це був привід для безмірної гордості. 

Злотний обійняв його за плечі. 

— Страшенно цікаво, Кріспіне, — сказав він. — Як гадаєш, а може таке статися знову? 

Коли вони пішли, Ветінарі знову став біля вікна, споглядаючи місто внизу. За кілька хвилин до кабінету вплив Тулумбас. 

— У прийомній відбувся короткий діалог, ваша високосте, — доповів він. 

Ветінарі не обернувся, але здійняв руку. 

— Дайте-но подумати... Гадаю, хтось із них почав говорити щось на кшталт «Ви думаєте, він...», — а Підступп дуже швидко примусив його замовкнути? Підозрюю, це був пан Ґедзь. 

Тулумбас зиркнув на аркуш у своїй руці. 

— Майже дослівно, ваша високосте. 

— Великих інтелектуальних зусиль тут не знадобилося, — зітхнув Правитель. — Любий пан Підступп. Він такий... надійний. Іноді я всерйоз думаю, що якби він уже не був зомбі, його слід було би перевести в цей стан.  

— Мені розпорядитися провести щодо пана Злотного розслідування першого ступеня, ваша високосте? 

— О небо, ні. Він для цього занадто розумний. Віддайте таке розпорядження щодо пана Ґедзя. 

— Серйозно, ваша високосте? Але буквально вчора ви сказали, що вважаєте його не більше, ніж жадібним дурнем. 

— Нервовим дурнем, а це може стати в пригоді. Він продажний боягуз, і ще він ненажера. Якось я бачив його за pot au feu[22] з білими бобами, і мені, Тулумбасе, буде непросто забути це вражаюче явище. Соус був скрізь. Між іншим, ті рожеві сорочки, що він носить, коштують від ста доларів штука. Що ж, він відбирає чужі гроші — в безпечний, потайний і не дуже розумний спосіб. Доручіть справу... так, клерку Браяну. 

— Браяну, ваша високосте? — перепитав Тулумбас. — Ви впевнені? Він чудово вправляється з технічною апаратурою, але не дуже-то зграбний на вулиці. Його помітять. 

— Так, Тулумбасе. Я знаю. Я хочу, щоб пан Ґедзь став трохи... нервовішим. 

— А, розумію, ваша високосте. 

Ветінарі знову повернувся до вікна. 

— Дозвольте запитати, Тулумбасе, — сказав він. — А ви сказали б, що я тиран? 

— Звісно ж, у жодному разі, ваша високосте, — відповів Тулумбас, прибираючи на столі. 

— Але ж у цьому, очевидно, і проблема, чи не так? Хто скаже тиранові, що він таки тиран? 

— Так, очевидно, це неоднозначна ситуація, ваша високосте, — погодився Тулумбас, вирівнюючи стосик папок. 

— У своїх «Роздумах», які я завжди вважав мало придатними для перекладу, Густочуб стверджує, що втручання з метою відвернення вбивства означає обмеження свободи дій вбивці, тоді як свобода, за визначенням, є невід’ємною й універсальною категорією буття без будь-яких умов, — сказав Ветінарі. — Ви, мабуть, пригадуєте його знаменитий афоризм: «Доки хоч хтось не є вільним, я теж — маленький пиріжок із курятиною», — афоризм, що призвів до масштабних дискусій. Тож ми можемо вважати вилучення пляшки у людини, яка вбиває себе випивкою, благодійним, ба більше, похвальним актом — проте тут також відбувається обмеження свободи. Пан Злотний явно вивчав Густочуба, але, боюся, не спромігся його зрозуміти. Свобода цілком може бути природним станом людства, але те ж стосується й пожирання, сидячи на дереві, свого ще живого обіду. З іншого боку, Фрайдеґґер[23] у своїх «Контекстуальностях модальності» проголошує, що будь-яка свобода є обмеженою, штучною, а відтак ілюзорною, в кращому випадку — масовою галюцинацією. Жоден смертний у здоровому глузді не є істинно вільним, оскільки істинна свобода настільки жахлива, що тільки безумець чи божество можуть поглянути їй в обличчя. Вона приголомшує душу, вводячи її в стан на кшталт того, який він десь в іншому місці називає «Vonallesvolkommenunverstandlichdasdaskeit». А вам яка з цих точок зору ближча, Тулумбасе? 

— Особисто я завжди вважав, ваша високосте, що чого світ і справді потребує, то це — міцніших картотечних скриньок, — сказав Тулумбас після нетривалої паузи. 

— Гм-м-м, — протягнув Патрицій. — Про це однозначно потрібно подумати. 

Він зупинився. Серед різьблення над каміном раптом із тихим рипінням почала обертатися фігурка херувимчика. Ветінарі, звівши брову, питально поглянув на Тулумбаса. 

— Я негайно переговорю з клерком Браяном, ваша високосте, — сказав секретар. 

— Чудово. Заразом скажіть, що йому варто більше бувати на свіжому повітрі. 



Загрузка...