Поштова лихоманка

Розділ одинадцятий 

Годинник відбивав сьому. 

— А, пане Губперук, — промовив, підводячи погляд, Правитель Ветінарі. — Дуже дякую, що зазирнули. Такий клопітний видався день, чи не так? Тулумбасе, подайте-но панові Губперуку стільця. Я так гадаю, ремесло пророка — справа вельми стомлива.  

Мокр жестом відпустив клерка і з полегшенням опустив своє зболене тіло на стілець. 

— Насправді я не планував зазирати, — повідомив він. — До мене зайшов здоровенний троль зі Сторожі й ухопив мене за руку. 

— О, не сумніваюся, що він хотів вас просто підтримати, — сказав Правитель, уважно вивчаючи хід битви між кам’яними тролями та кам’яними ґномами. — Ви ж пішли за ним добровільно, чи не так? 

— Бачте, я дуже прив’язаний до своєї руки, — пояснив Мокр. — Тож вирішив піти за нею. Чим можу прислужитися, ваша високосте? 

Ветінарі встав, пройшов від столика з грою до свого робочого столу, всівся у крісло і зміряв Мокра поглядом, у якому відображалося щось подібне до захвату. 

— Командор Ваймз надав мені стислий звіт про сьогоднішні події, — заговорив він, відставляючи фігурку троля, яку тримав у руках, і гортаючи аркуші перед собою. — Починаючи з ранкових заворушень біля контори «Великого шляху», що їх, як він стверджує, спровокували ви?..  

— Все, що я зробив, — це запропонував доставити повідомлення, які затрималися через прикрий негаразд із семафорами, — сказав Мокр. — Я не очікував, що бовдури в конторі компанії відмовляться повертати повідомлення своїм клієнтам! Зрештою, люди ж заплатили наперед. Я просто хотів допомогти в скрутну хвилину. І вже точно не «провокував» нікого бити клерка стільцем по голові! 

— Звісно ні, звісно ні, — погодився Ветінарі. — Я глибоко переконаний, що ви не чинили правопорушень і діяли з найкращих міркувань. Але я вмираю від бажання почути про золото, пане Губперук. Сто п’ятдесят тисяч доларів, якщо не помиляюся.  

— Щось я про таке не дуже пам’ятаю, — промовив Мокр. — Якось нечітко все. 

— Так, так, уявляю собі. Можливо, я зумію дещо прояснити? — запропонував Ветінарі. — Цього ранку, пане Губперук, ви промовляли до людей біля вашого так прикро постраждалого Поштамту, аж раптом, — на цьому моменті Патрицій кинув швидкий погляд у папери, — раптом звели погляд до неба, затулили очі рукою, впали на коліна й закричали: «Так, так, дякую, я недостойний, слава, хай чисто очистять птахи зуби твої, алілуя, хай деренчать шухляди твої», — й тому подібне — чим неабияк зацікавили навколишніх — а тоді підвелися, простягнули руки вперед і скричали: «Сто п’ятдесят тисяч доларів, вони закопані в полі! Дякую, дякую, я заберу їх негайно!». Після цього ви вихопили лопату в одного з тих, хто допомагав розчистити руїни будівлі, й цілеспрямовано рушили до виходу з міста. 

— Справді? — спитав Мокр. — Жодного спогаду щодо цього моменту. 

— Не сумніваюся, — радісно запевнив Ветінарі. — Мабуть, пане Губперук, ви б неабияк здивувалися, дізнавшись, що за вами рушило чимало народу? Включаючи пана Помпу та двох офіцерів Сторожі.  

— О небо, справді? 

— Справді. Це тривало кілька годин. Ви не раз зупинялися для молитви. Мушу припустити, що таким чином ви жадали отримати божественні вказівки, які й скерували врешті-решт ваші кроки до маленького гаю серед капустяних полів.  

— Справді? Боюся, для мене це просто суцільний туман, — сказав Мокр. 

— Наскільки мені відомо зі звіту Сторожі, ви копали як демон. Повинен наголосити, що ваша лопата стукнула по ляді скрині в присутності значної кількості вартих довіри свідків. Гадаю, завтра в наступному випуску «Часу» буде велика іконографія. 

Мокр промовчав. Це був єдиний спосіб не сказати зайвого. 

— Маєте якісь коментарі, пане Губперук? 

— Ні, ваша високосте, по суті, ні. 

— Гм-м-м. Близько трьох годин тому я бачився в цьому кабінеті зі старшими жерцями трьох головних божеств, а також — добряче збитою з пантелику вільнонайманою жрицею, яка, наскільки мені відомо, на позаштатній основі відає земними справами Вжедістали. Кожне з них заявляє, що це їхній бог повідомив вам про розташування золота. А сам ви, часом, не пам’ятаєте, яке божество це було?  

— Я швидше відчував голос, ніж чув його, — старанно добираючи слова, відповів Мокр. 

— Правдоподібно, — сказав Ветінарі. — За дивним збігом обставин, вони й собі відчули, що їхні храми мають отримати десятину грошей. Кожен, — уточнив він.  

— Шістдесят тисяч доларів? — вигукнув Мокр, випрямляючись на стільці. — Так не можна! 

— Віддаю належне вашій здатності до швидких арифметичних підрахунків попри проблеми зі свідомістю. Радісно бачити, що в цьому ви проблем із ясністю та чіткістю не маєте, — сказав Ветінарі. — Я порадив би вам пожертвувати п’ятдесят тисяч доларів на чотирьох. Врешті-решт, цей дар богів було явлено у дуже публічний, а також — дуже конкретний і беззаперечний спосіб. Хіба не час виявити благоговійну вдячність?  

Запала тривала пауза, в кінці якої Мокр підняв пальця і, всупереч усьому, зумів зобразити бадьору усмішку. 

— Слушна порада, ваша високосте. До того ж ніколи не знаєш, в який момент тобі потрібна буде служба божа. 

— Саме так, — сказав Ветінарі. — Це менше, ніж вони вимагають, але більше, ніж вони очікують, а я вкажу їм, що решту грошей цілком витратять на громадські потреби. Їх же витратять на громадські потреби, чи не так, пане Губперук? 

— О, так. Безумовно! 

— Тоді тим краще, що наразі вони вже перебувають у камерах під контролем командора Ваймза, — Ветінарі опустив погляд на Мокрові штани. — Бачу, Поштмейстере, ваш гарненький золотий костюм увесь забруднено. Так дивно, що всі ті гроші виявилися заритими на полі. І ви все ще не пригадуєте нічого про те, як ви туди дісталися?  

Вираз обличчя Ветінарі починав діяти Мокрові на нерви. «Все ти знаєш, — подумав він. — Я знаю, що ти знаєш. Ти знаєш, що я знаю, що ти знаєш. Але я знаю, що ти не маєш цілковитої впевненості, не маєш». 

— Ну... мені таки явився янгол, — проказав він. 

— Невже? Якогось конкретного різновиду? 

— Гадаю, такого, якого зустрічаєш тільки раз у житті, — відповів Мокр. 

— А, ну гаразд, — відкидаючись у кріслі, сказав Ветінарі. — Що ж, тоді мені все абсолютно зрозуміло. Смертні нечасто досягають подібного божественного одкровення, але жерці запевнили мене, що це можливо, а хто ж знає краще за них? Тепер будь-хто, хто спробує хоч би припустити, що гроші... здобуто в який-небудь не дуже чистий спосіб, муситиме протистояти декотрим вкрай невгомонним жерцям[53], а до того ж, підозрюю, стикнеться зі значними труднощами при потребі засунути свої кухонні шухляди. Крім того, ви жертвуєте ці гроші місту... — Мокр розтулив був рота, але Патрицій застережно звів руку й продовжив, — а саме Поштамту, тож питання про вузькоособистий інтерес не постає. Схоже, ці гроші не мають ніякого власника, хоча поки що, звісно ж, дев’ятсот тридцять вісім осіб хотіли б переконати мене, що все належить їм. Таке вже життя в Анк-Морпорку. Відтак, пане Губперук, ви отримуєте наказ якнайшвидше відбудувати Поштамт. Рахунки буде оплачено, а оскільки ці кошти є явним даром богів, міський бюджет ніяк не постраждає. Прекрасно зроблено, пане Губперук. Просто прекрасно. Не хотів би вас затримувати[54].  

Мокр уже взявся за дверну ручку, коли голос за його спиною промовив: 

— Ще одне маленьке питання, пане Губперук.  

Він зупинився. 

— Так, ваша високосте? 

— Мені здається, що та сума, якою боги так щедро вирішили нас обдарувати, суто випадково майже збігається з оцінною вартістю коштів, викрадених одним відомим злочинцем і, наскільки мені відомо, так і не знайдених. 

Мокр мовчки дивився у дерево дверей перед собою. «Чому цей чоловік править всього одним-єдиним містом? — подумав він. — Чому не всім світом? Цікаво, він з усіма так поводиться? Почуваєш себе маріонеткою. З тією відмінністю, що все облаштовано так, аби ти сам себе смикав за нитки».  

Він обернувся, старанно утримуючи обличчя незворушним. Правитель Ветінарі вже повернувся до своєї гри. 

— Справді, ваша високосте? А хто ж це був? — спитав він. 

— Такий собі Альберт Спенґлер, пане Губперук. 

— Він мертвий, ваша високосте, — промовив Мокр. 

— Ви впевнені? 

— Так, ваша високосте. Я був присутній, коли його повісили. 

— Добре, що ви цього не забуваєте, — сказав Ветінарі й посунув фігурку ґнома через усю гральну дошку.  

«Прокляття, прокляття, прокляття!» — кричав Мокр. Але лише для внутрішнього вжитку. 

Він так тяжко працював заради цих гро... ну, тобто банкіри й купці так тяжко пра... словом, десь у кінці ланцюжка хтось так тяжко працював заради цих грошей, а тепер третину з них... та вкрали і все, інакше тут не скажеш.  

Мокр однозначно відчував з цього приводу спалахи неправедного гніву. 

Звичайно, він справді віддав би більшість грошей на відбудову Поштамту — для того все і влаштовувалося, — але менше ніж за сто тисяч доларів можна було збудувати збіса хорошу будівлю, і він усе-таки сподівався залишити щось і для себе.  

І все ж він почувався добре. Та й що він став би робити з грошима? В будь-якому разі, він не мав часу, щоб їх витрачати. Зрештою, що може купити досвідчений злочинець?  

Приморська нерухомість зі справжніми потоками лави та наявністю піраній неподалік була серйозним дефіцитом, а світові явно на біса не потрібен був черговий Темний Володар — принаймні поки з цією роллю так добре вправляється Злотний. Злотному не потрібна вежа з десятьма тисячами тролів на подвір’ї.[55] Йому достатньо гросбуха і гострих мізків. Це було ефективніше, дешевше і залишало час для вечірок.  

Віддати все це золото поліції було нелегким рішенням, але насправді вибору просто не існувало. Так чи йнак, Мокр вийшов сухим із води. Ніхто не наважився вийти й сказати, що боги таких речей не роблять. Авжеж, досі вони їх не робили, але ж із богами ніколи не знаєш наперед. Після виходу в світ вечірнього випуску «Часу» біля всіх трьох храмів вишикувалися черги, й це було передбачувано.  

Перед жрецькими спільнотами це поставило філософську проблему. Офіційно вони були проти того, щоб люди закопували скарби в землю, але мусили визнати позитив у тому, що міські нероби заповнили лави храмів та священні гаї, руки почали смикати кухонні шухляди, а пальці — занурюватися в ставки з юними крокодильчиками. Тож жерці зайняли позицію лицемірного заперечення того, що подібне може статися знову, — у поєднанні з натяком, що, ну, ніхто не знає наперед, шляхи богів несповідимі, чи не так? Крім того, богомольці, які стояли в чергах зі своїми листами на тему отримання великих мішків із грошима, непогано піддавалися впливові аргументів того штибу, що щось дано буде, найімовірніше, тому, хто сам уже що-небудь дав; особливо дохідливими ці аргументи ставали після кількох ударів по голові прохача тацею для збору пожертв. 

Навіть панна Екстремалія Мум, чий маленький багатоцільовий храм за друкарнею на Канатній вулиці обслуговував кілька десятків дрібних божеств, знайшла спосіб непогано заробити на тих, хто не відкидав і тіні шансу. На дверях храму вона повісила табличку. Напис на табличці проголошував: «Це могло статися З ВАМИ». 

Насправді — не могло. Цього взагалі не повинно ставатися. Але ніколи не знаєш... а раптом цього разу таки так.  

Мокр був добре знайомий з походженням цієї віри. Завдяки їй він раніше заробляв на життя. Ви знали, що в «Знайди даму» виграє банкомет, що люди в скрутному становищі не продають персні з діамантами за частку їхньої вартості, що життя зазвичай підсовує стільця з підпиляними ніжками і що боги не обирають пересічного пройдисвіта, щоб вручити йому купу золота. 

От тільки цього разу ви могли й помилятися, так? Цього разу саме це й могло статися, еге ж? 

Це й називали найбільшим з усіх скарбів — а саме Надією. Покладатися на неї було надійним способом дуже швидко збіднішати й лишатися бідним надалі. «Це могло статися з вами». Але не ставалося. 

Наразі Мокр фон Губперук ішов вулицею Античної Бджоли[56] в напрямку госпіталю леді Сибіл. Перехожі оберталися йому вслід. Зрештою, останні кілька днів він не сходив з перших шпальт. Йому лишалося тільки сподіватися, що крилатий капелюх і золотий костюм досить яскраво відтінюють його зовнішність; люди звертають увагу не на обличчя, а на золото. 

Як і всі лікарні, цей госпіталь перебував у перманентному процесі побудови, але перед його входом стояла непритаманна таким закладам черга. Проблему черги Мокр вирішив, зробивши вигляд, що її не існує — і пройшов просто всередину. У вестибюлі він побачив людей, чия задача, схоже, полягала в крикові «гей, ти!» кожному, хто заходив, але Мокр увімкнув своє персональне поле «Я-надто-важлива-особа-щоб-мене-зупиняти», й вони так і не змогли нічого висловити.  

І, звісно ж, якщо вже ви зуміли подолати вхідних демонів будь-якої організації, всі інші сприймали вашу присутність як належне і вказували вам дорогу. 

Пан Шеляг був у палаті один; табличка на дверях застерігала «Не заходити», але Мокр такими речами ніколи не переймався. 

Старий з похмурим виглядом сидів на ліжку, але, щойно побачивши Мокра, просяяв. 

— Пане Губперук! Ви просто відрада для змучених очей, мій пане! Ви не могли б з’ясувати, куди вони поділи мої штани? Я їм казав, що здоровий, як бичок, а вони взяли й сховали мої штани! Заберіть мене звідси, поки вони не понесли мене знову до ванни. До ванни, мій пане!  

— Їм доводиться вас носити? — здивувався Мокр. — Ви що, не можете ходити, Толлівере? 

— Можу, але я боровся, боровся з ними, мій пане. Купати, мій пане? І хто — дівки? Щоб вони витріщалися на мої ріжок і кеглі? Я це вважаю безсоромним! І всі ж знають, що мило знищує природний блиск шкіри, мій пане! Ох, мій пане! Вони тримають мене тут як в’язня, мій пане! Вони влаштували мені штанектомію!  

— Будь ласка, заспокойтеся, пане Шеляг, — поспішно сказав Мокр. Обличчя старого вже густо налилося кров’ю. — То з вами все гаразд? 

— Просто подряпина, мій пане, ось дивіться, — Шеляг розщебнув піжаму. — Бачте? — тріумфально вигукнув він. 

Мокр ледве не знепритомнів. Бенші намагався накреслити на грудях старого поле для гри в хрестики-нулики. А хтось акуратно все це зашив. 

— Добра робота, то так, — неохоче визнав Шеляг. — Але я вже готовий йти вперед і з піснею, мій пане, вперед і з піснею! 

— Ви точно впевнені, що з вами все гаразд? — уточнив Мокр, не в силі відвести погляду від мішанини шрамів. 

— Краще за всіх, мій пане. Я казав їм, що коли вже бенші не зміг пробити мій грудний захист, то це не вдасться і їхнім триклятим невидимим кусючим бісикам. Закладаюся, все пішло абияк, коли Домахайс узявся всіма командувати? Закладаюся, так! Закладаюся, я був вам потрібен, мій пане! 

— Гм, так, — сказав Мокр. — Вам тут дають якісь ліки? 

— Ха, мій пане, вони називають це ліками. Постійно розповідають мені всіляке мумбо-юмбо про те, що це такі чудові засоби, а ті не мають ні смаку, на запаху, коли хочете знати мою думку. Вони кажуть, що мені від цього стане краще, а я кажу їм, що краще мені стане від тяжкої праці, мій пане, а не від сидіння у ванні з піною, поки юні дівки роздивляються мої дзвіночки й флейту. І вони мене поголили! Сказали, що волосся на тілі — негігієнічне, мій пане! Як це стерпіти! Ну так, воно трішки ворушилося саме по собі, але ж це цілком природно. Я вже давно з ним жив, мій пане. Я звик до його маленьких вибриків! 

— Шшо тут таке? — почувся голос, сповнений ображеного почуття власності.  

Мокр обернувся. 

Якщо одне з правил, яких слід навчати молодих людей, формулюється як «Не зв’язуйся з ненормальними дівчатами, які смалять, як ковальські міхи», то інше мало б застерігати: «Тікай щодуху від будь-якої жінки, яка вимовляє “що” через два “ш”». 

Конкретно з цієї жінки могли б вийти дві. Вона явно тяжіла до кубічних форм і, оскільки весь її одяг був білого кольору, нагадувала айсберг. Тільки вона була холоднішою. І під вітрилами. І в такому накрохмаленому очіпку, що об нього можна було порізатися. 

З боків, трохи позаду неї, стояли дві менші жіночки, і якби вона позадкувала, їм точно загрожувала би перспектива бути розчавленими. 

— Я прийшов провідати пана Шеляга, — слабко промовив Мокр, тоді як сам Шеляг із нерозбірливим бурмотінням натягнув собі ковдру на голову. 

— Абсолютно неможливо! Я тут старша сестра, молодий чоловіче, і мушу вимагати від вас негайно покинути приміщення! Пан Шеляг перебуває у вкрай нестабільному стані. 

— А як на мене, з ним усе гаразд, — сказав Мокр.  

Погляд, кинутий на нього старшою сестрою, був вартий поваги.  

Цей погляд давав зрозуміти, що Мокр — просто якась смітинка, яка прилипла до підошви її черевика. У відповідь він вдався до власного крижаного погляду.  

— Молодий чоловіче, він у надзвичайно критичному стані! — прогарчала вона. — Я відмовляюся його відпускати! 

— Пані, хвороба — це не злочин! — парирував Мокр. — З лікарні не відпускають, а виписують[57]! 

Сестра наблизилася до нього і обдарувала його тріумфальною посмішкою. 

— Це і є, молодий чоловіче, те, шшо нас лякає! 

Мокр був упевнений, що лікарі тримають у кабінетах скелети, щоб залякувати пацієнтів. «Ну, ну, ми знаємо, що у вас всередині...» Втім, загалом він це схвалював. Він мав до них певний братній сентимент. Нині такі місця, як госпіталь леді Сибіл, були великою рідкістю, але Мокр відчував, що міг би зробити дохідну кар’єру за допомогою білого халата, довгих мудрованих назв для недуг на кшталт нежитю та вдумливого спостереження за різними істотами в пробірках.  

По інший бік столу від Мокра доктор Батист, чиє ім’я було написано на табличці, бо лікарі — люди дуже зайняті й не можуть пам’ятати все на світі, підняв погляд від паперів з медичною справою Толлівера Шеляга.  

— Це було дуже цікаво, пане Губперук. Мені вперше в практиці довелося провести операцію, щоб зняти з пацієнта одяг, — сказав він. — Ви випадково не знаєте, з чого зроблені ті його припарки? Він нам так і не сказав. 

— Гадаю, це кілька шарів фланелі, гусячого жиру та хлібного пудингу, — відповів Мокр, роззираючись по кабінету. 

— Хлібний пудинг? Справжній хлібний пудинг?  

— Наче так. 

— Тобто ніякого тваринного матеріалу? Нам здалося, там була присутня шкіра, — сказав доктор, гортаючи аркуші. — Ага, ось воно. Так, його штани згоріли після того, як вибухнула одна з його шкарпеток. Ми не впевнені, з якої причини. 

— Він насипає в шкарпетки сірку та вугілля, щоб тримати ступні в свіжості, а штани вимочує в селітрі, щоб захиститися від москітозу, — сказав Мокр. — Розумієте, він великий прибічник народної медицини. А лікарям не довіряє. 

— Справді? — сказав доктор Батист. — Що ж, у такому разі, він ще зберіг залишки здорового глузду. Втім, із сестрами краще не сперечатися. Я вважаю наймудрішим способом спілкування з ними кинути в одному напрямку пару шоколадок, а самому якнайшвидше забиратися в протилежному, доки вони відволіклися. Пан Шеляг, схоже, гадає, що кожен сам собі терапевт? 

— Він сам собі готує ліки, — пояснив Мокр. — Кожен день він починає з чверті пінти джину, змішаної з настоями селітри, тертою сіркою, ялівцем та соком цибулі. Каже, що це прочищає проходи.  

— О небеса, не сумніваюся. Він взагалі курить?  

Мокр обдумав це запитання. 

— Ні-і. Швидше, з нього пара йде. 

— А його знайомство з основами алхімії зводиться до чого?.. 

— Наскільки мені відомо, до нуля, — відповів Мокр. — Хоча він готує цікаві льодяники від кашлю. Якщо посмоктати їх зо дві хвилини, можна відчути, як з вух починає текти сірка. А коліна він змащує якось сумішшю йоду та... 

— Достатньо! — сказав доктор. — Бувають моменти, пане Губперук, коли ми, скромні практики медичного ремесла, мусимо благоговійно відступити. У випадку пана Шеляга — відступити подалі, а бажано ще й заховатися за деревом. Будьте ласкаві, заберіть його. Повинен сказати, що, всупереч усьому, я вважаю його стан на диво добрим. Тепер мені цілком зрозуміло, чому він так легко пережив напад бенші. Власне, пан Шеляг може виявитися незнищенним у жоден із традиційних способів, хоча я не радив би дозволяти йому танцювати чечітку. О, і, будь ласкаві, заберіть його шиньйон, гаразд? Ми намагалися замкнути його в серванті, але він звідти вибрався. Рахунок ми надішлемо на адресу Поштамту, правильно? 

— Мені здалося, тут на вході написано «Безкоштовний госпіталь», — зауважив Мокр. 

— Загалом, авжеж, загалом так, — погодився доктор Батист. — Але ті, на кого боги проливають стільки благ — сто п’ятдесят тисяч доларів, наскільки я чув, — уже отримали свою частку благодійності, гм? 

«І вся ця “благодійність” лежить у підземеллях Сторожі», — подумав Мокр. Він сягнув у кишеню й витягнув пожмаканий аркуш із зеленими однодоларовими марками. 

— Можливо, візьмете це? — запитав він. 

Зображення Підкажи, якого виносить з Поштамту Мокр фон Губперук, стосувалося тварини — а відтак, на думку «Часу», не могло не зачіпати людського начала і, як таке, виявилося на найвиднішому місці першої шпальти.  

Хаббар Злотний, роздивляючись його, не виявив навіть тіні емоцій. Потім він перечитав розміщену одразу під зображенням статтю, заголовки якої повідомляли: 

— Гадаю, іноді редакторові «Часу» доводиться шкодувати, що він має тільки одну першу шпальту, — сухо зауважив він. 

Від групи чоловіків, які сиділи за великим столом у кабінеті Злотного, почувся якийсь звук. Це був звук того штибу, який лунає, коли людям насправді не смішно. 

— Гадаєте, боги й справді на його боці? — поцікавився Зеленм’яс. 

— Дуже сумнівно, — відповів Злотний. — Очевидно, він знав, де заховано гроші. 

— Ви так вважаєте? Якби я знав, де взяти таку купу грошей, я б не лишив їх закопаними в землі. 

— Авжеж, ви не лишили б, — погодився Злотний таким тоном, що Зеленм’яс відчув легкий дискомфорт. 

— Дванадцять з половиною пррроцентів! Дванадцять з половиною пррроцентів! — скричав Альфонс, підстрибуючи на своїй жердинці.

— Нас виставили дурнями, Хаббаре! — сказав пан Крадько. — Він знав про вчорашні неполадки на Лінії! З тим же успіхом він міг мати й божественне одкровення! Ми вже втрачаємо на місцевих мережах. Де б ми не зіткнулися з проблемою, він, будьте певні, просто заради зловтіхи відправить туди диліжанс. Цей негідник нічим не гидує, аби лиш нам нашкодити. Він перетворив Поштамт на... виставу! 

— Рано чи пізно будь-який цирк їде з міста, — зауважив Злотний. 

— Але він з нас насміхається! — не заспокоювався Крадько. — Ще одне ламання на «Шляху», і я не здивуюся, якщо він відправить диліжанс до Ґеної! 

— Такий рейс триватиме кілька тижнів, — сказав Злотний. 

— Так, але це дешевше, і повідомлення доходять за адресою. Він же так і скаже. Причому скаже дуже голосно. Хаббаре, нам необхідно щось зробити. 

— І що ви пропонуєте? 

— Чому б нам не виділити фінансування і не організувати належне техобслуговування? 

— Не вийде, — сказав новий голос. — У вас немає людей. 

Голови присутніх повернулися до чоловіка в дальшому кінці столу. Поверх робочого комбінезона на ньому було вдягнуто піджак, а на столі поряд лежав потертий циліндр. Звали чоловіка паном Поні, і він був головним інженером «Шляху».  

Він працював у компанії від початку і залишився при нових власниках, бо коли маєш п’ятдесят вісім років, двох близнят на руках, хвору дружину й болі в спині, двічі подумаєш, перш ніж робити принципові жести й грюкати дверима. Ще три роки тому, до заснування компанії, він уявлення не мав про семафори, але підходив до будь-якої справи методично. А інженерія є інженерія. 

Тепер його найкращими друзями були рожеві копіювальні папірці. По роботі він робив усе, що міг, але йому не праглося виявитися крайнім, коли компанія нарешті поруйнується, і рожеві папірці мали подбати про те, щоб цього не сталося.  

Білий папірець доповідної — голові ради директорів, жовту копію — в архів, рожеву копію — собі. Ніхто не скаже, що він не попереджав. 

Зараз у його папці лежав дводюймовий зчеплений стосик рожевих папірців за найостанніший період. Відчуваючи себе старим божеством, яке схиляється над хмарами Армагеддону і гримить: «Хіба я не казав? Хіба я не застерігав? Хіба ви слухали? А тепер слухати пізно!» — він вдався до тону терпіння-через-силу: 

— Я м’ю шість ремонтних бригад. Ще м’нулого тижня їх було вісім. Я направляв вам д’повідну на цю тему, отут у мене копія: нам треба вісімнадцять бригад. При цьому половину хл’пців необхідно навчати без відриву від роботи. Бо часу на навчальні курси в нас нема. К’лись ми мали «ходячі вежі», щоб возити запчастини до місць ремонту, а тепер у нас н’віть на це нема людей... 

— Гаразд, потрібен час, ми зрозуміли, — урвав його Зеленм’яс. — Скільки часу знадобиться, щоб ви... винайняли людей і запустили ці «ходячі вежі», і... 

— Ви змусили мене звільнити багатьох майстрів, — сказав Поні. 

— Ми їх не звільняли. Ми їх відпускали, — заперечив Злотний. 

— Ми... оптимізовували витрати, — додав Зеленм’яс. 

— Схоже, вам це вдалося, шефе, — зауважив Поні. 

З однієї кишені він дістав огризок олівця, а з іншого — розтріпаного записника. 

— Отже, п’нове, нам треба зробити справу швидко, дешево чи добре? — спитав він. — За наших умов я можу запропонувати тільки щось одне.  

— Як швидко ми можемо добитися того, щоб «Великий шлях» запрацював без аварій? — запитав Зеленм’яс; Злотний відкинувся в кріслі й заплющив очі.  

Поні, лише ворушачи губами, проглянув стовпчики цифр. 

— Що ж, гадаю, якщо всі бачитимуть, що ми тяжко працюємо, то дев’ять місяців нестабільної роботи не будуть... — почав пан Крадько. 

— Дев’ять місяців повної зупинки, — сказав пан Поні. 

— Не будьте дурнем, чоловіче! 

— Я не дурень, шефе, дякую, — гостро сказав Поні. — Я мушу знайти й навчити нових майстрів, бо багато хто зі звільнених не п’вернуться, що б я їм не обіцяв. Якщо ми зачинимо вежі, я можу послати на ремонт семаграфістів; вони хоч би знають обладнання. Якщо нам не д’ведеться тягати і встановлювати «ходячі вежі», ми зможемо виконати більше робіт за той самий час. Почати все з нуля. Зрештою, ці вежі ще збудовані були не ідеально. Любесерце й уявити не міг такого потоку повідомлень. Дев’ять місяців повного відключення, панове.  

Він хотів сказати, ох, як він хотів це сказати: «Майстри. Та чи знаєте ви, що означає це слово? Це означає людей з гордістю, людей, які кажуть “досить” і звільняються, якщо їх змушують виконувати роботу абияк і поспіхом, і неважливо, скільки грошей їм за це пропонують. І тому я повинен зараз винаймати на місце “майстрів” тих, хто ледь дотягує до посади прибиральника в майстерні. Але вам усе одно, бо якщо людина має сім років навчання у підмайстрах, але не протирає цілий день задом крісло, то для вас вона не краща за якого-небудь покидька, котрому не можна довірити навіть забити цвях». 

Він не сказав цього вголос, бо хоча літня людина, ймовірно, має куди менше майбутнього, ніж людина років двадцяти, вона куди більше про це майбутнє турбується... 

— Більше нічого ви зробити не можете? — запитав Крадько. 

— Пане Крадько, якщо я вкладуся в дев’ять місяців, це вже буде успіхом, — відповів Поні, знову зосереджуючись на розмові. — Якщо ви не хочете повністю зупиняти «Шлях», я, можливо, впорався б за півтора року — якби мені вдалося знайти достатньо людей, а ви були б готові витратити достатньо грошей. Але все одно щодня доведеться робити перерви в передачі повідомлень. Це буде біг на одній нозі, шефе. 

— За дев’ять місяців той фон Губперук нас просто розтопче! — вигукнув Зеленм’яс. 

— Дуже шкода, шефе. 

— І скільки ж це коштуватиме? — сонно, не розплющуючи очей, спитав Злотний. 

— Так чи інакше, пане, я гадаю, близько двохсот тисяч, — відповів Поні.  

— Це просто смішно! Ми менше заплатили за весь «Шлях»! — вибухнув Зеленм’яс. 

— Так, шефе. Але бачте, шефе, техобсл’говування потрібно проводити весь час. Вежі зношені майже до межі. Минулого сектобера був той потужний буревій, плюс ті проблеми в Убервальді. Мені не вистачає людей. Якщо не проводити техобсл’говування, маленький дефект скоро стане великим. Я надсилав вам, панове, багато доповідних. А ви двічі скорочували мій бюджет. Мушу сказати, мої хлопці і так робили дива з... 

— Пане Поні, — неголосно сказав Злотний, — гадаю, тут розгортається світоглядний конфлікт. Чи не могли б ви, якщо ваша ласка, пройти до мого кабінету? Ігор зробить вам чаю. Дуже вам дякую.  

Коли Поні вийшов, Зеленм’яс сказав: 

— Знаєте, що найбільше зараз мене непокоїть? 

— Розкажіть же, — попрохав Злотний, складаючи руки на своїй дорогущій жилетці. 

— Відсутність тут пана Підступпа. 

— Він попросив вибачення. Сказав, що має важливі справи, — повідомив Злотний. 

— Ми — його найбільші клієнти! Які ще справи можуть бути важливішими за наші? Ні, його немає тут, бо він бажає бути деінде! Триклятий старезний мертвяк проблеми нюхом чує, і його ніколи немає там, де справи йдуть кепсько. Підступп завжди лишається весь у білому й пахне трояндами! 

— Принаймні це приємніше за його традиційний запах формальдегіду, — зауважив Злотний. — Не панікуйте, панове. 

— Та хтось уже панікує, — заявив Крадько. — Ще скажіть мені, що пожежа на Поштамті була випадковою! Невже? Далі, а що сталося з бідним старим Товстунчиком Ґедзем? 

— Спокійно, друзі, спокійно, — промовив Злотний.  

«Вони всього лише банкіри, — подумав він. — Не хижаки, а стерв’ятники. Не мають жодної уяви». 

Він дочекався, доки вони дещо заспокоїлися й почали дивитися на нього тим дивним і досить лячним поглядом, яким багаті люди дивляться тоді, коли підозрюють, що можуть збіднішати. 

— Я очікував чогось подібного, — сказав він. — Ветінарі хоче розорити нас, от і все.  

— Хаббаре, ви ж знаєте, що якщо «Шлях» припинить роботу, у нас будуть великі проблеми, — сказав Мускат. — Дехто з нас має... борги, які потрібно обслуговувати. Якщо «Шлях» зупиниться назавжди, люди почнуть... ставити питання.  

«Ох уже ці паузи, — подумав Злотний. — “Розтрата” — таке важке слово».  

— Багатьом з нас доводиться тяжко працювати, щоб накопичити кошти, — зауважив Крадько. 

«Авжеж, для тебе має бути непростим фокусом — дивитися своїм клієнтам у вічі», — подумав Злотний. Вголос він сказав: 

— Думаю, нам доведеться заплатити, панове. Думаю, ми так і зробимо. 

— Двісті тисяч? — вигукнув Зеленм’яс. — І як ви думаєте, де ми візьмемо таку суму? 

— У вас вони вже є, — промурмотів Злотний. 

— А це що має означати, якщо ваша ласка? — дещо аж надто щиро обурився Зеленм’яс. 

— Нещасний Кріспін заходив до мене в ніч перед тим, як загинути, — сказав Злотний тоном холодним, як шестидюймовий шар снігу. — Верз таке, що навряд чи варто повторювати. Гадаю, він вирішив, що на нього полюють. Втім, він щосили наполягав на тому, щоб вручити мені одного зошита. Зайве казати, що зараз той зошит у надійному сховку.  

У кімнаті запала тиша, яка ставала дедалі глибшою й задушливішою в міру того, як присутні чоловіки у відчаї починали міркувати все сильніше й швидше. За їхніми власними стандартами, вони були чесними людьми, адже робили тільки те, що, на їхню думку, робили й усі інші, причому ніколи безпосередньо не проливаючи крові; але зараз вони почувалися людьми, які зайшли далеко-далеко по замерзлому морю і раптом почули тріск криги. 

— Я дуже підозрюю, що там таки трохи менше двохсот тисяч, — сказав Злотний. — З боку Поні дурістю було б не просити асигнувань із запасом.  

— Ви нас про це не попередили, Хаббаре, — з образою сказав Крадько. 

Той змахнув руками. 

— Крутитися треба! — пояснив він. — Поштамт? Фокуси і спритність рук. О, фон Губперук має ідеї — але це все, що він має. Він навів шереху, але в нього немає ресурсу для перегонів на довгу дистанцію. А в новому контексті може виявитися навіть, що він зробить нам послугу. Можливо, ми були... трохи самовдоволені, трохи недбалі — але ми зробили висновки! Підбадьорені конкуренцією, ми вкладемо кількасот тисяч доларів... 

— Кількасот тисяч? — не стримався Зеленм’яс. 

Злотний жестом наказав йому замовкнути й продовжив: 

— ...кількасот тисяч доларів у багатоаспектну, старанно структуровану та глибоко продуману системну реформу всієї нашої організації, зосередившись на наших ключових сервісах і зберігаючи всебічну та відповідальну співпрацю з громадами, яким ми маємо честь служити. Ми цілком усвідомлюємо, що наші енергійні спроби покращити успадковану нами занепалу інфраструктуру не були цілком задовільними, й висловлюємо надію та віру в те, що наша головна цінність — наші віддані клієнти — разом із нами пройдуть ці кілька непростих місяців, протягом яких ми в синергетичній єдності з новим менеджментом докладемо всіх зусиль для втілення нашого прагнення до досконалості. Це — наша місія.  

Настала благоговійна тиша. 

— І це буде нашим ударом у відповідь, — додав Злотний. 

— Але ви сказали «кількасот...» 

Злотний зітхнув. 

— Саме сказав. Покладіться на мене. Це гра, панове, а добрий гравець — це той, хто вміє повернути погане становище на свою користь. Досі ж я давав усьому раду, чи не так? Трохи готівки та правильна громадська думка вирішать і решту проблем. Я впевнений, ви зумієте знайти ще трохи грошей, — додав він, — десь там, де за ними не надто сумуватимуть.  

Тепер це вже була не просто тиша. Це було дещо більше. 

— Що ви маєте на увазі? — запитав Мускат. 

— Розтрата, розкрадання, зловживання довірою, нецільове використання коштів... буває, люди геть не добирають слів, — промовив Злотний. 

Він знову широко розвів руки, і його люб’язна усмішка була як поява сонця з-за штормових хмар. 

— Панове! Я розумію! Гроші створені для того, щоб працювати, рухатися, рости — а не лежати в якомусь сховищі. Нещасний пан Ґедзь, я гадаю, не зовсім це розумів. Бідака, він турбувався одразу про стільки справ. Але ми... ми бізнесмени. Ми, друзі мої, розуміємо подібні речі.  

Водночас він вивчав обличчя людей, які ось щойно зрозуміли, що намагаються проїхатись верхи на тигрі. Ще десь із тиждень тому для них це була така гарна їзда. І не те щоб не можна було зістрибнути з сідла. Зістрибнути вони могли. Проблема полягала в тому, що тигр знав, де вони живуть.  

Нещасний пан Ґедзь... чутки вже поповзли. В принципі, ці чутки були абсолютно необґрунтованими, адже пан Ґрайль був неперевершеним у своїй справі (коли не вплутувалися голуби), рухався, як тінь із кігтями, а якщо й лишав ледь помітні сліди, то вони цілком зникали під слідами крові. Для перевертня запах крові забиває все інше. І все одно чутки струмували над вулицями Анк-Морпорка, як випари над сміттєзвалищем. 

І ось тепер до деяких членів ради директорів дійшло, що товариське «друзі мої» у вустах пана Злотного — такого щедрого на вечірки, маленькі подарунки, поради та шампанське — всіма своїми інтонаціями й півтонами починає нагадувати слово «агов» у вустах людини, яка в темному провулку пропонує вам сеанс пластичної хірургії горлечком від розбитої пляшки за умови, що ви не віддасте їй гроші. З іншого боку, досі вони перебували в безпеці; можливо, є сенс йти за тигром до завершення його полювання. Краще вже йти за хижаком, ніж бути його здобиччю... 

— Втім, здається, я геть неприпустимим чином затримую вас цієї пізньої години, — сказав Злотний. — На добраніч, панове. Можете цілком спокійно лишити все на мене. Ігорю!  

— Так, панє, — сказав Ігор з-за його спини. 

— Будь ласка, проведи гостей і попроси зайти пана Поні.  

Злотний провів їх поглядом із виразом вдоволення на обличчі, який змінився виразом непідробної радості, коли до кабінету зайшов пан Поні. 

Розмова з інженером була такою. 

— Пане Поні, — сказав Злотний, — я надзвичайно втішений повідомити вам, що рада директорів, вражена вашою відданістю справі та важкою працею, яку ви вкладаєте в благо компанії, одностайно проголосувала за збільшення вашої зарплатні на п’ятсот доларів на рік.  

Поні просяяв. 

— Дуже дякую, пане. Це, безумовно... 

— Проте, пане Поні, як представника менеджменту компанії «Великий шлях» — а ми дійсно розглядаємо вас як частину команди — ми мусимо просити вас враховувати показники наших доходів. Цього року ми не можемо виділити на ремонтні роботи більше двадцяти п’яти тисяч доларів. 

— Це ж лише близько сімдесяти доларів на кожну вежу, пане! — запротестував інженер. 

— Тц, справді? Я казав їм, що ви не погодитеся, — сказав Злотний. — Пан Поні — відповідальний фахівець, сказав я їм. Менше ніж на п’ятдесят тисяч він не погодиться, доводив я!  

Поні мав зацькований вигляд. 

— Навіть за ці гроші, пане, багато діла не буде. Я зможу спорядити кілька бригад із «ходячими вежами», але більшість стаціонарних веж у горах, по факту, вже перевершили термін придатності... 

— Ми на вас розраховуємо, Джордже, — урвав його Злотний. 

— Ну, я вважаю... Ми можемо повернути «годину мертвих», пане Злотний? 

— Я дуже не хотів би, щоб ви використовували цей химерний термін, — сказав той. — Він серйозно викривляє позитивний імідж. 

— Перепрошую, пане, — сказав Поні. — Але це все одно потрібно зробити. 

Злотний побарабанив пальцями по столу. 

— Ви багато просите, Джордже, справді. По суті, це ж питання прибутків. Рада директорів не схвалить моїх дій, якщо... 

— Думаю, я змушений наполягати, пане Злотний, — заявив Поні, дивлячись у підлогу.  

— А що ж ми матимемо в результаті? — поцікавився Злотний. — Ось що захоче знати рада директорів. Вони скажуть: «Хаббаре, ми даємо старому доброму Джорджеві все, що він попросив; а що ми отримаємо у відповідь?». 

На мить забувши, що це тільки чверть того, що він просив, старий добрий Джордж сказав: 

— Ну, ми могли б позатикати дірки, привести найрозхитаніші вежі у відносний лад — особливо дев’яносто дев’яту та двісті першу... ох, стільки всього потрібно зробити... 

— Це може дати нам, скажімо, рік більш-менш нормальної роботи? 

Після хвилі мужньої боротьби з притаманним будь-якому інженеру небажанням давати тверді обіцянки пан Поні видушив: 

— Ну, якщо ми втратимо не дуже багатьох робітників, а зима буде не надто суворою — хоча, звичайно, завжди трапляються... 

Злотний клацнув пальцями. 

— Прокляття, Джордже, ви мене умовили! Я скажу раді директорів, що підтримую вашу думку, і хай ідуть до пекла! 

— Ну, це, звісно, дуже люб’язно з вашого боку, пане, — промовив спантеличений Поні, — але це тільки спроба заклеїти діри у стінах шпалерами, справді. Якщо ми не проведемо капітального ремонту, то закладемо собі тільки ще більші проблеми в майбутньому... 

— За рік чи близько того ви зможете представити нам будь-який план! — товариськи промовив Злотний. — Ваш досвід та винахідливість — запорука порятунку компанії! Втім, я знаю, що ви — зайнята людина, і я не маю права вас затримувати. Ідіть же й сотворіть диво економії, пане Поні! 

Пан Поні вибрів з кабінету — гордий, вражений, сповнений жаху. 

— Старий наївний дурень, — сказав Злотний сам до себе, нахилився і висунув нижню поличку робочого столу. Звідти він дістав ведмежий капкан, не без зусилля звів його, а тоді став посеред приміщення, поклавши капкан у себе за спиною. 

— Ігорю! — гукнув він. 

— Так, гасподарю, — сказав Ігор позаду нього. Почувся металевий брязкіт. — Гадаю, це ваше, гасподарю, — продовжив Ігор, подаючи Злотному замкнений капкан. 

Злотний опустив погляд. Ноги Ігоря мали неушкоджений вигляд. 

— Як тобі вдалося... — почав він. 

— О, ми, Іґарі, знайомі зі звичькамі дапитлівих гасподарів, — похмуро повідомив той. — Адін мій пан, було, ставав спиною до ями з гострими кілкамі. Ох ми й хіхотіли у нього за спиною, панє. 

— І що було далі? 

— Адін раз він забувся і сам туди вступів. Ось вам і смєх, панє.  

Злотний розреготався, після чого повернувся до свого столу. Такі жарти він не полюбляв. 

— Ігорю, скажи, я божевільний? — спитав він.  

Ігорі не мають опції брехати своїм господарям. Це — частина кодексу Ігорів. Цей конкретний Ігор знайшов порятунок у суворому дотриманні буквальної правди. 

— Нє думаю, щьо міг би так сказати, панє, — відповів він. 

— Має бути саме так, Ігорю. Або я божевільний, або всі інші, — сказав Злотний. — Тобто я ж демонструю їм, що я роблю, показую, як саме краплені карти, я пояснюю їм, яким я є... а вони тільки з посмішкою штовхають один одного під ребра, і кожен вважає себе пречудовим хлопцем, раз веде зі мною спільний бізнес. Вони ставлять справжні гроші проти фальшивих. Вони вважають себе майстерними маніпуляторами, а самі йдуть на заклання, як ягнята. Обожнюю спостерігати за виразом їхніх облич, коли вони почуваються хитромудрими. 

— Це точна, панє, — погодився Ігор. 

Про себе він роздумував, чи все ще відкрита та вакансія в новій лікарні. Його кузен Ігор уже туди влаштувався і стверджував, що це чудова робота. Часом працювати доводилося цілу ніч! І тобі видавали білий халат, стільки гумових рукавичок, скільки подужаєш з’їсти, а найголовніше — тєбя паважалі. 

— Це ж так... елементарно, — говорив Злотний. — Заробляєш, коли компанія занепадає, заробляєш на її відновленні, можеш заробити навіть на управлінні нею, а коли вона банкрутує, продаєш її самому собі. Та саме тільки право оренди варте цілого статку. Дай Альфонсові його горішки, гаразд? 

— Дванадцять з половиною пррроцентів! Дванадцять з половиною пррроцентів! — заявив какаду, збуджено стрибаючи на жердці.

— Звичайна, панє, — сказав Ігор, дістав із кишені торбинку і обережно наблизився до клітки. Дзьоб Альфонса був гострий і твердий, як ножиці.

«А може, податися у ветеринари, як мій інший кузен Ігор», — міркував Ігор. Це, безумовно, був чудовий, традиційний для них вид діяльності. Якби ще не весь той галас, що здійнявся, коли хом’ячок розтрощив своє колесо і, перш ніж полетіти геть, відкусив і проковтнув ногу того хлопця... але такою вже є ціна Прагрєсу. Де б ти не працював, головне — вшитися до того, як набіжить розлючений натовп. Наприклад, коли твій бос починає сам із собою розмовляти про те, який він чудовий, — саме час так і зробити.  

— Надія — це прокляття людства, Ігорю, — заявив Злотний, закладаючи руки за голову. 

— Мажліва, панє, — відповів Ігор, намагаючись уникнути жахливого кривого дзьоба. 

— Тигр не плекає надії спіймати здобич, як і газель не живе сподіваннями врятуватися від пазурів. Вони, Ігорю, просто біжать. Тільки біг має значення. Все, що вони розуміють, — це те, що треба бігти. А я мушу зараз бігти до тих чудових молодих людей у «Часі», аби розповісти їм про наше світле майбутнє. Виведи карету, добре? 

— Звичайна, панє. Цільки, якщьо ви дазволитє, спачатку я піду візьму сабі навога пальця.  

«Мабуть, поїду я назад у гори, — думав він дорогою до льоху. — Там чудовиська хоч би мають достатньо гідності, щоб бути самими собою». 

Вогні навколо Поштамту пронизували ніч вкрапленнями діамантів. Ґолемам вони були не потрібні, чого не скажеш про землемірів. Мокр уклав тут вигідну угоду. Зрештою, це ж була воля богів. Для фірми асоціюватися з відродженням Поштамту-фенікса з попелу було б аж ніяк не шкідливо.  

У тій незначній частині будівлі, яка ще лишалася стояти, оточена підпорками й накрита брезентовими полотнищами, Поштамт — тобто колектив, який і був Поштамтом — працював усю ніч. Насправді роботи для стількох було замало, але вони все одно прийшли, щоб усе було зроблено як слід. Така вже це була ніч. Прийти потрібно було вже для того, щоб пізніше говорити: «Я теж там був, тієї самісінької ночі...» 

Мокр знав, що йому необхідно поспати — але також йому було необхідно бути разом з усіма, бадьорим і енергійним.  

Це було... неймовірно. Тут його слухали, тут виконували його накази, тут метушилися навколо нього так, наче він був керівником за правом, а не аферистом і шахраєм. 

І ще були листи. Ох, ці листи краяли серце. Листів приходило дедалі більше й більше, й вони були адресовані йому. Новина облетіла все місто. Про це написали в газеті! Боги дослухалися до цього чоловіка!  

...ми доставлятимемо пошту і самим богам... 

Він був тим самим чоловіком у золотому костюмі й крилатому капелюсі. Вони зробили з пройдисвіта вісника богів і загромадили його обгорілий стіл усім запасом своїх страхів та надій... з поганою пунктуацією, авжеж, і зі спричиненими нагальною потребою щось написати мазаниною олівця або плямами чорнила, яке Поштамт видавав безкоштовно. 

— Вони тебе вважають янголом, — зауважила панна Любесерце, яка сиділа за його столом навпроти, допомагаючи йому сортувати жалісні послання. Пан Помпа приблизно кожні пів години приносив нову партію. 

— Ну, я не янгол, — відрубав Мокр.  

— Ти розмовляєш із богами, й боги слухають, — із усмішкою сказала панна Любесерце. — Саме боги сказали тобі, де заховано скарб. Це і є те, що я називаю релігією. Між іншим, а звідки ти справді дізнався, де гроші? 

— Ти що, не віриш у богів? 

— Звісно, ні. Принаймні поки по землі ходять такі, як Хаббар Злотний. Все, що є, — це тільки ми. То щодо грошей?.. 

— Я не можу тобі сказати, — відповів Мокр. 

— А ти читав ці листи? Особливо деякі з них? — спитала панна Любесерце. — Хворі діти, дружини при смерті... 

— А дехто просто хоче грошей, — поспішно сказав Мокр, ніби це змінювало справу. 

— І хто ж тому винен, Спритнику? Ти — людина, яка може витиснути з богів купу бабла! 

— Ну й що ж мені робити з усіма цими... молитвами? — поцікавився Мокр. 

— Доставити їх, ясна річ. Ти ж мусиш це зробити. Ти — посланець богів. А на листах є марки. Деякі вкриті марками повністю! Це твоя робота. Доправ їх по храмах. Ти ж обіцяв це зробити! 

— Коли це я... 

— Ти пообіцяв це, бо продавав марки! 

Мокр ледь не впав зі стільця. Вона використала цю фразу, ніби кулак. 

— І це дасть їм надію, — вже значно спокійніше додала вона. 

— Фальшиву, — сказав Мокр, щосили намагаючись сидіти прямо. 

— Можливо, цього разу й ні, — сказала панна Любесерце. — На цьому всяка надія й стоїть. 

Вона взяла в руки потрощену коробочку Анґхаммарада. 

— Він ніс повідомлення через усю тривалість Часу. А ти вважаєш, що важка праця — у тебе? 

— Пане Губперук? 

Голос долинув із вестибюля — і тієї ж миті загальний гамір осів, як погано приготоване суфле[58].  

Мокр підійшов до місця, де колись стояла внутрішня стіна. Тепер, під тріск обпаленої плитки під ногами, він міг звідси бачити весь вестибюль унизу. У глибині його мозку проскочила думка: «Коли ми все відбудуємо, тут треба буде встановити велике панорамне вікно. Для слів це надто промовисте видовище». 

Довкола зачулися перешіптування та, подекуди, придушені схлипування. Крім співробітників, у залі було й чимало відвідувачів, навіть такої ранньої й туманної години. Хороша молитва невчасною не буває. 

— Усе гаразд, пане Шеляг? — гукнув Мокр. 

Внизу помахали чимось білим. 

— Ранковий випуск «Часу», мій пане! — прокричав Шеляг. — Тільки-но вийшов! Вся перша шпальта — про Злотного, мій пане! А мала би бути, мій пане, про вас! Мій пане, вам це не сподобається! 

Якби Мокр фон Губперук робив кар’єру клоуна, він ходив би на вистави та до цирку й пильно спостерігав би за королями дурисвітства. Він захоплювався б елегантною траєкторією кремового торта, напам’ять завчав би новітні прийоми з драбиною та відром білила й уважно досліджував би кожне «випадкове» розбиття яйця. Доки решта аудиторії споглядала б дійство з логічними почуттями жаху, злоби та роздратування, він робив би нотатки. 

Тепер, як підмайстро, що розглядає витвір генія, він вчитувався у слова Хаббара Злотного на ще вологому після друку газетному аркуші. 

Це була локшина для вух, але приготована справжнім шеф-кухарем. О, так. Не можна було не оцінити того, як цілком безневинні слова було скручено, зґвалтовано, позбавлено всього їхнього істинного значення та гідності й відправлено на панель заради Хаббара Злотного (хоча слово «синергетичний», мабуть, було повією з самісінького початку). Проблеми «Великого шляху» з усією очевидністю поставали наслідком якогось загадкового збою в діяльності всесвіту й не мали нічого спільного з жадібністю, самовпевненістю та впертою тупістю. О, менеджмент «Великого шляху» робив, бувало, промахи — ой, тобто ухвалював «спрямовані на благо рішення, які, озираючись назад, із жалем доводиться визнати в певних моментах хибними» — але все мало такий вигляд, наче вони ставалися через необхідність виправляти «фундаментальні системні помилки», зроблені попередниками. Ніхто не висловлював ніякого жалю, адже жодна жива душа не була ні в чому винна; певні ж негаразди мали місце через вплив якогось зловісного, холодного, бездушного паралельного світу, і з цього приводу таки «доводилося шкодувати»[59].  

Кореспондент «Часу» намагався цьому протистояти, але протистояти шаленому наступу Хаббара Злотного на значення значень могло б хіба що стадо знавіснілих биків. «Великий шлях» існував «для людей» — і кореспондентові навіть близько не вдалося з’ясувати, що конкретно це означає? І потім, був же той фрагмент під назвою «Наша місія»... 

Мокр відчував, що його горло наповнювалося кислотою, аж доки, здавалося, він зміг би одним плювком перетворити сталевий лист на фігурний виріб. Дурні беззмістовні слова людей, позбавлених будь-якої мудрості, інтелекту чи хисту, крім хисту замилювати очі. О, «Великий шлях» був за все позитивне, від життя і свободи до матусиного Пудингу-На-Чорний-День. Він був за все разом — і ні за що окремо. 

Крізь рожевий туман в око йому впали слова: «Безпека передусім». Та чому ж не розплавилися свинцеві літери, чому папір не спалахнув, щоб не стати частиною цього неподобства? Верстат мав тріснути, циліндр погнути пластину... 

Це було кепсько. Але потім він побачив відповідь Злотного на поспішне запитання про Поштамт. 

Хаббар Злотний любив поштарів, від їхніх капелюхів до шкарпеток. Він був глибоко вдячний за їхню підтримку в скрутні часи й був би радий подальшій співпраці, хоча, звичайно, в технологічному світі сучасності пошта не здатна бути ефективною інакше, як на найвужчому місцевому рівні.  

Не забувайте — хтось же має приносити комунальні рахунки, хо-хо... 

Це було майстерно... Виродок. 

— Е... ти в порядку? Не міг би ти не кричати? — спитала панна Любесерце. 

— Що?  

Туман перед очима трохи розсіявся. 

Всі у вестибюлі, пороззявлявши роти, дивилися на нього широко розплющеними очима. Із застиглих у повітрі пер крапало рідке поштамтівське чорнило, марки почали присихати до язиків. 

— Ти кричав, — пояснила панна Любесерце. — Точніше, лаявся. 

До нього з рішучим виразом обличчя проштовхалася панна Маккаларіят.  

— Пане Губперук, я сподіваюся більше ніколи не почути подібних виразів у цих стінах! — заявила вона. 

— Це він про голову ради директорів «Великого шляху», — пояснила панна Любесерце тоном, який, очевидно, вважала заспокійливим. 

— О, — панна Маккаларіят завагалася була, але опанувала себе. — Ну, тоді... може, трошки тихіше, гаразд? 

— Безумовно, панно Маккаларіят, — слухняно сказав Мокр. 

— І, можливо, без слова на літеру «б»? 

— Так, панно Маккаларіят. 

— А також без слів на «х», на «п», на «с» та варіанти слів на «й», на «ї» та на «є»? 

— Як скажете, панно Маккаларіят. 

— Втім, «довбаний брехливий виплодок щура» може бути прийнятним. 

— Я це запам’ятаю, панно Маккаларіят. 

— Дуже добре, Поштмейстере.  

Панна Маккаларіят розвернулася на підборах і рушила вичитувати якомусь нещасному, що мав нахабство не скористатися промокальним папером. 

Мокр передав газету панні Любесерце.  

— Ось так він і відмажеться, — сказав він. — Просто закидає всіх словами. «Шлях» надто великий, аби розоритися. У них забагато інвесторів. Він залучить ще грошей, втримає систему в мінімально робочому стані, якраз на межі катастрофи, а потім дасть усьому зруйнуватися. Згодом, можливо, викупить усе через підставну компанію за ціною брухту. 

— Я від нього чекаю чого завгодно, — сказала панна Любесерце. — Але ти говориш так упевнено... 

— Бо я сам так зробив би, — ляпнув Мокр. — Е... якби був таким, як він. Цей фокус старий як світ. Втягуєш грав... учасників настільки глибоко, що вони вже не наважуються вийти з гри. Це ніби мрія, розумієш? Вони думають, що якщо лишаться в грі, то рано чи пізно все налагодиться. Вони женуть від себе думку, що це — лише мрія. Ти використовуєш велемовні слова, аби переконати їх, що завтра все буде в шоколаді — й вони отримують надію. Але вони ніколи так і не виграють. У глибині душі вони це розуміють, але більшою частиною свідомості не дослухаються самі до себе. Завжди виграє казино. 

— Але чому люди беруть і дозволяють Злотному провернути таку оборудку? 

— Я ж тобі щойно пояснив. Через надію. Вони повірять навіть, що хтось готовий продати їм справжній діамант за один долар. Вибач. 

— Знаєш, як я прийшла працювати в Траст ґолемів? — спитала панна Любесерце. 

«Бо з глиняними людьми легше мати справу, ніж зі звичайними? — подумав Мокр. — Бо вони не покашлюють, коли до них говориш?» 

— Ні, — сказав він вголос. 

— До того я працювала у банку в Сто Латі. «Кооперативний банк виробників капусти...» 

— А, той, що на центральній площі? З різьбленим зображенням качана над входом? — бездумно перебив її Мокр. 

— То ти його знаєш? — спитала вона. 

— Ну, так. Якось проїздив там... 

«О, ні, — подумав він, передбачаючи подальший хід розмови, — будь ласка, ні...» 

— Це була непогана робота, — сказала панна Любесерце. — Ми мали перевіряти платіжки та чеки. На предмет підробки, розумієш? І одного дня я пропустила цілих чотири. Чотири фальшивки підряд! Це обійшлося банку в дві тисячі доларів. Це були чеки до видачі готівки, і підписи були бездоганними. Мене за це звільнили. Мені сказали, що мусить же щось бути зроблено, інакше клієнти втратять довіру. Це зовсім не весело, коли навколишні підозрюють у тобі шахрайку... Отак воно й буває з такими, як ми з тобою. А такі, як Злотний, завжди відмазуються. З тобою все гаразд? 

— Гм-м-м? — відреагував Мокр. 

— Ти якось трохи... зблід. 

«А який же хороший то був день», — подумав Мокр. Принаймні ще кілька хвилин тому він пригадався б як хороший. А безпосередньо того дня Мокр взагалі був дуже задоволений. У таких випадках якось не очікуєш коли-небудь зустріти своїх жертв знову. Хай йому грець, тому Помпі з його концепціями непрямого вбивства! 

Він зітхнув. Ну що ж, ось воно й настало. Він знав, що так буде. Він та Злотний, сам на сам, щоб з’ясувати, хто з них більший виродок. 

— Це сільський випуск «Часу», — сказав він. — Міський вони випускають із затримкою на півтори години, щоб не пропустити найсвіжіших новин. Гадаю, я зможу щонайменше стерти цю усмішку з його обличчя. 

— Що ти збираєшся робити? — спитала панна Любесерце. 

Мокр поправив крилатого капелюха. 

— Спробую здійснити неможливе, — сказав він.