Поштова лихоманка

Розділ перший 

Кажуть, загроза бути повішеним на світанку чудово зосереджує мислення; на жаль, тим, на чому зосереджується розум, неодмінно виявляється той факт, що він перебуває в тілі, яке на світанку повісять.

Чоловікові, якого мали повісити, люблячі, хай і не дуже далекоглядні, батьки дали колись ім’я Мокр фон Губперук, але він не збирався зганьбити це ім’я — наскільки це взагалі було можливим — тим, що під цим іменем його повісили б. Світові, і зокрема тій його частині, де виносять смертні вироки, він був відомий як Альберт Спенґлер[2].  

І ось він прийняв позитивніший погляд на ситуацію та зосередився на шансі не бути повішеним на світанку, в першу чергу — на шансі видовбати ложкою крихкий цемент навколо каменя в стіні своєї камери. Наразі ця робота забрала в нього п’ять тижнів і перетворила ложку на щось, більше схоже на пилочку для нігтів. На щастя, постіль тутешнім постояльцям ніхто не міняв, а то б тут знайшли найважчий на світі матрац.  

Камінь, який став предметом його уваги, був великим і важким, і в нього було вбито залізну скобу для кріплення кайданок.  

Мокр сів обличчям до стіни, обома руками стиснув залізну дугу, вперся ногами в сусідні камені й потягнув.  

Його плечі зсудомило, й червоний туман заслав йому зір — але брила виповзла зі стіни з тихим і якимсь неадекватним «дзень!». Мокр із зусиллям відсунув її вбік і зазирнув у дірку. 

Вона була затулена іншою брилою, і цемент навколо неї був підозріло свіжим і міцним. 

А просто перед ним лежала новенька ложка. Вона аж сяяла. 

Уважно її роздивляючись, він почув за спиною аплодисменти. Він озирнувся (сухожилля агонічно затріщали) і побачив кількох охоронців, які спостерігали за ним через ґрати.  

— Чудово зроблено, пане Спенґлер! — гукнув один із них. — Рон винен мені п’ять доларів! Я ж казав йому, що ви — впертюх! Це справжній впертюх, казав я! 

— Це ви все підлаштували, Вілкінсоне? — слабким голосом спитав Мокр, роздивляючись відблиски світла на ложці. 

— О, пане, то не ми. Наказ Правителя Ветінарі. Він вимагає, щоб усім приреченим в’язням надавалася перспектива звільнення. 

— Звільнення? Але ж там стирчить та бісова брила! 

— Так, стирчить, пане, авжеж, стирчить, — погодився тюремник. — Бачте, це ж тільки перспектива. Не звільнення як таке. Ха, то було б трохи по-дурному, еге ж? 

— Еге ж, було б, — погодився Мокр. 

Він не став додавати «виродки ви». Ці шість тижнів охоронці поводилися з ним досить людяно, а він завжди старався налагоджувати з навколишніми добрі стосунки. В цьому йому не було рівних. Навички комунікації були частиною його капіталу; власне, вони й становили практично весь той капітал. 

Крім того, ці люди мали великі дрючки. Тож він обережно додав: 

— Декому це може здатися жорстоким, Вілкінсоне. 

— Так, пане, ми йому про це казали, пане, але він сказав, що нічого подібного. Він сказав, що це, — тюремник наморщив лоба, — тру-до-те-ра-пі-я, яка корисна для здоров’я і для того, щоб не сумувати, бо дає найбільший з усіх скарбів, а саме — Надію, пане. 

— Ах, надію, — похмуро буркнув Мокр. 

— Ви ж не засмучені, правда ж, пане? 

— Засмучений? Чого б це я мав бути засмученим, Вілкінсоне? 

— От якраз перед вами в цій камері сидів один, то він проліз через злив. Дуже маленький був чоловічок. Дуже спритний. 

Мокр поглянув на невеличку решітку в підлозі. Він витягнув би її за кілька секунд. 

— Вона веде до річки? — поцікавився він. 

Тюремник усміхнувся. 

— Ви б так і подумали, правда ж? Отой хлопець таки засмутився, коли ми його виловили. Приємно бачити, що ви вловили ідею, пане. Ви для всіх нас були прикладом, пане, у своїй поведінці. Цементну крихту пхали в матрац? Дуже розумно, дуже чисто зроблено. Дуже охайно. Ми справді раді були вашій присутності. Між іншим, пані Вілкінсон переказувала вам вдячність за святкового кошика з фруктами. Шикарна штука, авжеж. Там навіть кумквати були! 

— О, нема за що дякувати, Вілкінсоне. 

— Начальник в’язниці аж позеленів від заздрощів, бо в його кошику були тільки фіги, але я сказав йому, пане, що ці фруктові кошики — вони як життя: поки не зазирнеш під ананас, ніяк не вгадаєш, що ж там під ним. Він теж переказував вам вдячність. 

— Радий, що йому сподобалося, пане Вілкінсон, — відсутньо сказав Мокр.  

Кілька разів господині, в яких він у різний час винаймав житло, приносили передачі для «бідного хлопчика, який збився з дороги», а Мокр завжди волів інвестувати у щедрість. Зрештою, така кар’єра, як у нього, ґрунтувалася в першу чергу на стилі. 

— Загалом кажучи, пане, — знову заговорив Вілкінсон, — ми з хлопцями тут усе думали, чи не побажаєте ви, ну, в таку хвилину, полегшити свою долю, висловившись на предмет місця розташування, ну, в якому перебуває та точка, де, ну, розташовано місце, словом, де ви сховали всі вкрадені вами гроші?.. 

Уся в’язниця затихла. Вуха нашорошили навіть таргани. 

— Ні, я не можу цього зробити, Вілкінсоне, — гучно сказав Мокр, витримавши достатню для драматичного ефекту паузу. 

Він поплескав себе по кишені куртки, підняв угору пальця й підморгнув. 

Охоронці запосміхалися у відповідь. 

— Абсолютно розуміємо пана, — запевнив Вілкінсон. — А тепер ви би перепочили, бо за пів години будемо вас вішати. 

— Гей, а сніданок мені принесуть? 

— Сніданок у нас не раніше сьомої, прошу пана, — із докором сказав тюремник. — Але знаєте що, я принесу вам сандвіч із беконом — адже це ви, пане Спенґлер.  

І ось до світанку лишалося кілька хвилин, і саме він був тим, кого провели коротким коридором до маленької кімнатки під ешафотом.  

Мокр зауважив, що бачить себе ніби зі сторони, наче якась його частина випливла з його тіла на кшталт дитячої повітряної кульки на ниточці — і ниточку ось-ось відпустять. 

Кімнатку освітлювало лише те світло, яке потрапляло ззовні крізь тріщини в підлозі ешафота, а найбільше — крізь щілини по краях великого люка. Петлі цього люка саме старанно змащував чоловік у каптурі, що закривав обличчя.  

Коли вони увійшли, він припинив свою діяльність і сказав: 

— Доброго ранку, пане Спенґлер, — він послужливо підняв каптура. — Це я, Деніел Мотузяник на прізвисько «Раз-і-все»[3]. Сьогодні, пане, я — ваш кат. Прошу пана не хвилюватися. Я повісив десятки людей. Незабаром ми з вами розпрощаємося. 

— Чи правда, Дене, що коли людину не вдається повісити з трьох спроб, вирок скасовують? — поцікавився Мокр, тим часом як кат ретельно протирав руки ганчірочкою.  

— Чув я таке, пане, чув таке. Але ж не просто так, пане, мене кличуть «Раз-і-все». Чи бажає пан сьогодні мати чорного мішка? 

— А що це дасть? 

— Ну, дехто вважає, що це додає хвацького вигляду, пане. А ще вирячених очей не видно. Насправді це більше для видовищності, пане. Тут зранку вже чималий натовп зібрався. Думаю, це все та чудова стаття про вас у вчорашньому «Часі». В ній різні люди розповідають, яким чудовим молодим паном ви були і всяке таке. Е... Чи не могли б ви підписати мені мотузку, пане? Я маю на увазі, потім я ж уже не зможу вас попросити. 

— Підписати мотузку? — перепитав Мокр. 

— Атож, — підтвердив кат. — Це, типу, традиція. Багато хто купує використані мотузки. Колекціонери, так би мовити. Трохи дивно, але кожному своє, еге ж? А підписана, ясно, більше коштує, — він помахав грубим шнуром. — У мене й спеціальне перо є, яке може по мотузці писати. По підпису через кожні пару дюймів, га? Просто підписи, присвят не треба. Для мене це заробіток, пане. Буду дуже вдячний. 

— Будете настільки вдячні, що не повісите мене? — уточнив Мокр, приймаючи перо. 

Відповіддю був сміх, до якого вдаються, аби показати, що оцінили гарний жарт. Вдоволено киваючи, пан Мотузяник стежив, як Мокр підписує мотузку по всій довжині. 

— Чудово, пане, — це ж ви підписуєте мій пенсійний план. Так... Усі готові? 

— Я — ні! — швидко сказав Мокр, чим викликав новий вибух загальних веселощів. 

— Але ж ви й красава, пане Спенґлер, — сказав Вілкінсон. — Без вас тут усе буде геть не те, от правда. 

— А для мене наскільки все буде не те, — зауважив Мокр. 

Навколишні й це сприйняли як тонкий дотеп. Мокр зітхнув. 

— Ви й справді гадаєте, що це все стримує злочинність, пане Мотузянику? — поцікавився він. 

— Ну, як назагал, я гадаю, тут важко відповісти, бо ж важко фіксувати злочини, яких не сталося, — відповів кат, востаннє перевіряючи, чи добре відчиняється люк. — Але концептуально, пане, я сказав би, що це дуже дієво. 

— Тобто? 

— Тобто я ніколи нікого не бачив на ешафоті двічі, пане. То що, ходімо? 

Коли вони вибралися на холодне вранішнє повітря, натовп помітно пожвавився, по хвилині почулося кілька «бу!», а в кількох місцях навіть зааплодували. Такі вони дивні, ці люди: вкрадеш п’ять доларів — і ти дрібний злодюжка; вкрадеш тисячі — і ти або уряд, або герой.  

Поки зачитували список його злочинів, Мокр дивився перед собою. Він не міг позбутися відчуття, що все це було нечесно. Він ніколи не бив когось по голові. Він навіть ніколи не виламав жодних дверей. Так, іноді він користувався відмичками — але потім завжди замикав двері за собою.  

Серед усіх цих конфіскацій, раптових реституцій та банкрутств, щó зі справді зробленого ним було дійсно поганим? Він просто міняв місцями числа.  

— Добрячий сьогодні натовп, — зауважив пан Мотузяник, перекинувши шнур через поперечину і клопочучись із вузлами. — І преси чимало. «Хто там висить?», звичайно, висвітлює всі такі випадки, але он і «Час», і «Псевдопольський вісник» — мабуть, через той банк, який у них тоді збанкрутував, а є, я чув, і людина з «Ділового Сто Лата». У них дуже добра фінансова рубрика, я завжди відстежую там ціни на мотузки. Схоже, пане, купа людей прагне побачити вашу смерть.  

Мокр зауважив, що позаду натовпу спинилася чорна карета. Жодного герба на дверцятах не було, якщо не знати одного секрету: гербом Правителя Ветінарі був вугільного кольору щит. Чорне на чорному. Хай там як, цей виродок мав стиль... 

— Га? Що? — стрепенувся він, відчувши поштовх під ребра. 

— Я спитав, чи не бажаєте ви сказати останнє слово, пане Спенґлер, — пояснив кат. — Звичай такий. Може, підготували якісь ідеї? 

— Насправді я не збирався помирати, — проказав Мокр.  

І це таки була правда. Він дійсно не збирався — до цієї миті. Він був упевнений, що цьому що-небудь завадить.  

— Гарна промова, пане, — схвалив Вілкінсон. — Продовжуймо ж, гаразд? 

Мокр придивився. Шторка у вікні карети ворухнулася. Відчинилися дверцята. Надія, найбільший з усіх скарбів, випустила промінчик світла.  

— Ні, насправді це ще не були мої останні слова, — заговорив він. — Е... Дайте-но подумати... 

З карети вибиралася худорлява постать, схожа на клерка. 

— Е... Я зараз непогану промову скажу... е... 

Ага, ось тепер ситуація стає яснішою. Ветінарі хотів налякати його, ось у чому річ. Судячи з того, що Мокр чув про цього чоловіка, це було на нього схоже. Зараз буде помилування! 

— Я... е... я...  

Внизу клерк із зусиллями прокладав собі шлях крізь натовп.  

— Ви не могли б трохи поквапитися, пане Спенґлер? — поцікавився кат. — Час не з гуми зроблений. 

— Я тільки хочу все зробити як слід, — кинув Мокр, спостерігаючи, як клерк намагається обійти величезного троля. 

— Атож, але є графік, пане, — сказав кат, роздратований таким порушенням етикету. — А то ви могли б цілими днями балакати! Коротко і ясно, пане, — ось у чому стиль. 

— Авжеж, авжеж, — погодився Спенґлер. — Е... о, гляньте, бачите он того чоловіка? Який вам махає? 

Кат глипнув униз на клерка, який таки продерся в перші лави глядачів. 

— Я маю наказ від Правителя! — прокричав той. 

— Так! — скричав Мокр. 

— Він каже закінчувати нарешті, бо вже світанок минув! — прокричав чоловік. 

— Ох, — видихнув Мокр, втупившись у чорну карету. Той клятий Ветінарі мав таке ж почуття гумору, що й тюремники. 

— Ну ж бо, пане Спенґлер, ви ж не хочете, щоб я мав неприємності? — сказав кат, поплескуючи його по плечу. — Всього пара слів, і кожен спокійно піде далі своїм життєвим шляхом. Крім декого з присутніх, звичайно.  

Отже, це настало. І, в дивний спосіб, це надавало відчуття свободи. Більше не треба було боятися чогось найгіршого: найгірше вже визначене і ось-ось станеться. Охоронець у в’язниці мав рацію. «Що треба зробити в житті, то це — зазирнути під ананас, — сказав собі Мокр. — Він великий, нерівний і шпичастий, але під ним можуть бути персики». Це була метафора життя — тож наразі вона не мала жодного сенсу. 

— У такому разі, — сказав Мокр фон Губперук, — вручаю душу свою будь-якому з богів, який зуміє її знайти. 

— Гарно, — сказав кат і повернув важіль. 

Альберт Спенґлер помер. 

Згодом всі погоджувалися, що це були чудові останні слова.  

— А, пане Губперук, — почувся далекий голос, що наближався. — Бачу, ви прокинулися. І все ще живі — наразі. 

В останніх словах був певний натяк, який підказав Мокрові, що тривалість цього «наразі» перебуває цілком у волі мовця. 

Він розплющив очі. Він сидів у зручному кріслі. За столом навпроти, схрестивши пальці рук перед стиснутими губами, сидів Гевлок, Правитель Ветінарі, під чиїм неприховано деспотичним правлінням Анк-Морпорк став містом, мешкати в якому чомусь хотіли всі.  

Давнє звірине чуття також підказало Мокрові, що за його зручним кріслом стояли інші люди і що йому стане вкрай незручно, якщо він зробить якийсь різкий рух. Але вони й близько не могли викликати такого жаху, як худий чоловік у чорній мантії, з недоладною борідкою та руками піаніста, який дивився зараз на нього. 

— Чи не розповісти вам про янголів, пане Губперук? — привітно мовив Патрицій. — Я знаю про них два цікаві факти. 

Мокр щось буркнув. Шляху до порятунку просто перед собою він не бачив, а про те, щоб роззирнутися, не могло бути й мови. Шия боліла страшенно. 

— О, так. Вас повісили, — сказав Ветінарі. — Вішання — це дуже точна наука. І пан Мотузяник у ній фахівець. Ковзкість і товщина мотузки, пов’язано вузла тут чи тут, співвідношення між вагою й дистанцією... о, я впевнений, той чоловік міг би написати про це цілу книгу. Наскільки я розумію, ваше життя висіло на волосині. Те, що ви таки живий, міг би помітити лише експерт, і тільки зблизька, а єдиним експертом поблизу вас був наш друг пан Мотузяник. Ні, пане Губперук, Альберт Спенґлер мертвий. Три сотні людей можуть заприсягтися, що бачили, як він помер, — він нахилився вперед. — І, відповідно, янголи — ось про кого я хотів би зараз із вами поговорити. 

Мокр зумів видушити з себе ще якесь бурчання. 

— Перша цікавинка про янголів полягає в тому, що іноді, вкрай рідко, в тій точці життя, коли людина зробила з нього таку плутанину й мішанину, що смерть видається єдиним логічним варіантом, до цієї людини з’являється — чи, сказати б, являється — янгол, і пропонує повернутися до того моменту, коли все пішло неправильно, щоби цього разу зробити все правильно. Пане Губперук, я хотів би, щоб ви сприймали мене... як янгола. 

Мокр витріщився на нього. Він же відчував посмик мотузки, затиск зашморгу! Він бачив, як темрява поглинає його! Він же помер! 

— Я пропоную вам роботу, пане Губперук. Альберта Спенґлера поховано, але пан Губперук має майбутнє. Звичайно, якщо він накоїть дурниць, воно може виявитися коротким. Я пропоную вам роботу, пане Губперук. Роботу, за зарплатню. Я розумію, що подібна концепція може бути мало вам знайомою.  

«Тільки як один із різновидів пекла», — подумав Мокр. 

— Це — робота Генерального поштмейстера Анк-Морпоркського Головного поштамту. 

Мокр продовжував витріщатися. 

— Дозвольте лише додати, пане Губперук, що позаду вас є двері. Якщо в будь-який момент нашої співбесіди ви відчуєте бажання піти, вам досить пройти крізь них, і я більше ніколи вас не потурбую. 

У своїй пам’яті Мокр зафіксував це під заголовком «Надзвичайно підозріло». 

— Отже, далі: робота, пане Губперук, передбачає оновлення і управління міською поштовою службою, підготовку міжнародних відправлень, обслуговування й утримання в належному стані майна Головпоштамту і так далі й тому подібне. 

— А якщо мені в зад встромити мітлу, я зможу ще й підлогу замітати, — пролунав чийсь голос.  

Мокр усвідомив, що це його власний голос. У його мізках панував безлад. Він був шокований тим, що потойбічний світ виявився ось таким. Правитель Ветінарі обдарував його довгим-довгим поглядом. 

— Ну, якщо ви так бажаєте, — сказав він і обернувся до клерка поряд. — Тулумбасе, ви не знаєте, наш прибиральник має на цьому поверсі комірчину з інвентарем? 

— О, так, ваша високосте, — відповів клерк. — Мені піти й... 

— Це був жарт! — вибухнув Мокр. 

— А. Вибачте, не вловив, — промовив Правитель, знову обертаючись до Мокра. — Будь ласка, попередьте мене, якщо відчуєте потребу пожартувати ще раз, гаразд? 

— Послухайте, — сказав Мокр, — не знаю, що тут відбувається, але я нічогісінько не тямлю в поштовій справі! 

— Пане Губперук, ще вранці ви не мали жодного досвіду вмирання, та все ж, якби не моє втручання, ви б чудово з цим впоралися, — гостро сказав Ветінарі. — Як кажуть, не спробуєш — не знатимеш. 

— Але коли ви винесли мені вирок... 

Ветінарі здійняв бліду руку. 

— Га? — спитав він. 

Мокрів мозок, нарешті зрозумівши, що має щось вдіяти, включився в гру, і Мокр сказав: 

— Е... коли... винесли вирок... Альбертові Спенґлеру... 

Чудово. Продовжуйте. 

— ...ви сказали, що він був природженим злочинцем, шахраєм за покликом душі, закоренілим брехуном, збоченим генієм і ні на мить не заслуговував довіри! 

— Ви приймаєте мою пропозицію, пане Губперук? — різко спитав Ветінарі. 

Мокр поглянув на нього 

— Даруйте, — сказав він, встаючи. — Я тільки хотів би дещо перевірити. 

Позаду його крісла стояло двоє чоловіків у чорному. Це не був якийсь вишуканий чорний колір — швидше, це був чорний колір, який носять, щоб на одязі не впадали в очі темні краплі та плями. Їх можна було прийняти за клерків — доки не поглянеш їм у вічі. 

Вони розступилися, коли Мокр рушив до дверей, які дійсно були там, де обіцяно. Він дуже обережно їх відчинив. За дверима не було нічого — в тому числі й підлоги. Як людина, що прагне вивчити всі можливі варіанти, Мокр дістав з кишені залишок ложки і кинув вниз. Перш ніж він почув далеке «дзень», минуло таки чимало часу. 

Він повернувся й знову сів у крісло. 

— Перспектива свободи? — сказав він. 

— Саме так, — відповів Правитель. — Завжди є вибір. 

— Тобто... Я міг би вибрати певну смерть? 

— Але ж і це вибір, — сказав Ветінарі. — Чи, коли хочете, альтернатива. Розумієте, я вірю в свободу, пане Губперук. А на це здатні небагато людей, хоча вони, звичайно, доводили б протилежне. І жодне практичне визначення свободи не буде повним без свободи зіткнутися з наслідками своїх дій. Власне, це той вид свободи, на якому базуються всі інші. Тож... Ви беретеся за цю роботу? Вас ніхто не впізнає, я впевнений. Скидається на те, що вас взагалі ніколи не впізнають. 

Мокр знизав плечима. 

— Ох, ну гаразд. Звичайно, я погоджуюся — як природжений злочинець, закоренілий брехун, шахраюга і абсолютно не вартий довіри збочений геній. 

— Чудово! Ласкаво просимо на державну службу! — промовив Правитель Ветінарі, простягаючи руку. — Я завжди пишався своїм умінням наймати правильних людей. Платня становитиме двадцять доларів на тиждень, і, по-моєму, Генеральний поштмейстер має право користування невеличкою квартирою в центральній будівлі. Десь є і ваш формений капелюх. Мені потрібні будуть регулярні звіти. Гарного дня. 

Він опустив погляд у свої папери. І знову підняв його. 

— Схоже, ви все ще тут, Генеральний поштмейстере? 

— І все? — спитав приголомшений Мокр. — Ось мене вішають, а за хвилину ви берете мене на службу? 

— Дайте подумати... так, гадаю, так. А, ні. Звісно. Тулумбасе, видайте, будь ласка, панові Губперуку його ключі. 

Клерк ступив уперед і вручив Мокрові величезне, поіржавіле, обвішане ключами кільце, а тоді простягнув відомість. 

— Розпишіться, будь ласка, Генеральний поштмейстере, — сказав він. 

«Хвилиночку, — подумав Мокр. — Це ж усього лише місто. Воно має брами. Воно зусібіч оточене різноманітними шляхами для втечі. Яка різниця, що я підпишу?»  

— Звичайно, — сказав він і написав своє ім’я. 

— Ваше справжнє ім’я, якщо не важко, — сказав Ветінарі, не відриваючи погляду від документів на своєму столі. — Яке ім’я він написав, Тулумбасе? 

Клерк витягнув шию, зазираючи в папір. 

— Е... Наскільки можу розібрати, ваша високосте, Етель Змія. 

— Будь ласка, зосередьтеся, пане Губперук, — стомлено сказав Правитель, все ще наче вивчаючи свої папери.  

Мокр розписався знову. Зрештою, далі йти все одно вже нікуди. Хоча якщо йому не вдасться дістати коня для втечі, йти доведеться далеченько.  

— Тож залишається тільки питання вашого наглядового офіцера[4], — сказав Ветінарі, вперто поглинутий паперами.  

— Наглядового офіцера? 

— Так. Я не цілковитий ідіот, пане Губперук. Він зустріне вас під будівлею Поштамту за десять хвилин. Гарного дня. 

Коли Мокр пішов, Тулумбас ввічливо кашлянув і спитав: 

— Ви гадаєте, він дійде туди, ваша високосте? 

— Завжди слід враховувати психологію індивіда, — сказав Ветінарі, водночас виправляючи помилку в офіційному звіті. — Саме це я постійно практикую — а ви, Тулумбасе, на жаль, не завжди. Ось чому він пішов із вашим олівцем. 

Завжди рухайся швидко. Ніколи не знаєш, хто або що за тобою женеться.  

За десять хвилин Мокр фон Губперук був уже далеченько від міста. Коня він купив — і це трохи бентежило, але швидкість була понад усе, і він лише встиг витягти з потаємного сховку одну зі своїх «аварійних ничок» та придбати стару худющу шкапу у відділі знижок «Стаєнь Гобсона». Над крадіжкою це мало хоч би ту перевагу, що ніякий розгніваний громадянин не наскаржиться Сторожі. 

Ніхто не створив йому жодного клопоту. Ніхто не звертав на нього особливої уваги; та, власне, й ніякої. Міська брама і справді була відчинена навстіж. Рівнина, що розкинулася перед ним, була повна можливостей. А він-бо вмів отримати виграш, навіть коли не мав чого поставити. Наприклад, у першому ж містечку по дорозі він, за допомогою кількох простих інгредієнтів та прийомів, зробив свою конячину на вигляд удвічі дорожчою, ніж вона коштувала йому самому — принаймні на двадцять хвилин або до першого дощу. Двадцяти хвилин йому вистачило, аби продати її та, не без частки везіння, придбати кращого коня трохи дешевше, ніж за нього просили. Те саме він зробить у наступному містечку, і за три, максимум чотири, дні матиме дійсно достойного коня.  

Але все це були дрібниці, просто щоб не втратити навички. У швах його куртки було зашито три персні з майже справжніми діамантами, ще один — зі справжнім — лежав у потайній кишені в рукаві, а в комірі був хитро захований майже справжній золотий долар. Для нього ці предмети були тим же, чим є пилка та молоток для столяра. Це були примітивні інструменти, але з ними він знову був у грі. 

Є прислів’я: «Чесну людину не обдуриш»; особливо полюбляють цитувати його ті, хто непогано заробляє, обдурюючи чесних людей. Хай там як, Мокр ніколи не робив цього навмисне. Якщо ти обдурював чесну людину, вона зазвичай жалілася в місцеву Сторожу, відкупитися від якої за нинішніх часів стало куди важче. Значно безпечніше — і, в певному сенсі, значно азартніше — було дурити нечесних людей. До того ж, само собою, їх було дуже багато. Знайти ціль було легко. 

За пів години, прибувши до містечка Геплі, звідки велике місто було лише стовпом диму на обрії, він сидів під стіною готелю, засмучений, не маючи за душею нічого, крім оригінального персня з діамантом вартістю не менше ста доларів та термінової потреби якомога швидше потрапити додому, до Ґеної, де його бідна старенька матуся помирала від москітозу. Ще за одинадцять хвилин він терпляче стояв біля ювелірної крамниці, всередині якої ювелір говорив милосердному міщанинові, що перстень, який незнайомець готовий продати за двадцять доларів, вартий щонайменше сімдесяти п’яти (навіть ювеліри мусять заробляти на життя). А ще за тридцять п’ять хвилин він мчав геть на значно кращому коні, з п’ятьма доларами в кишені, лишивши позаду милосердного міщанина, який, хоча й був достатньо тямущим, щоб пильно стежити за Мокровими руками, тепер зі зловтіхою збирався повернутися до ювеліра і продати йому бронзового перстенька зі вставленим склом, вартого п’ятдесяти центів будь-чиїх грошей. 

У світі було божественно мало чесних людей, зате на диво багато тих, які вірили, що можуть відрізнити чесного хлопця від шахрая. 

Він поплескав себе по кишені куртки. Звісно ж, тюремники витягли мапу — мабуть, коли він був надто зайнятий роллю небіжчика. Це була добра мапа, і під час її вивчення Вілкінсон та компанія мали багато дізнатися про дешифрування, географію та фальшиву картографію. Щоправда, вони все одно не дізналися б із неї про розташування еквівалента 150 000 анк-морпоркських доларів у різних валютах, позаяк мапа була абсолютною і хитромудрою фальшивкою. Втім, Мокра приємно зігрівала думка про те, що певний час вони насолоджуватимуться найбільшим з усіх скарбів — Надією. 

На думку Мокра, той, хто не міг просто запам’ятати, де він сховав величезний скарб, заслуговував на те, щоб його втратити. Однак поки що йому варто триматися від скарбу подалі, а натомість подумати про майбутнє... 

Назву наступного містечка Мокр навіть не подбав дізнатися. Там був готель, і цього було достатньо. Він зняв кімнату з видом на закинуту алею, перевірив, чи легко відчиняється вікно, як слід повечеряв і рано ліг спати. 

«Геть непогано», — думав він. Ще цього ранку він стояв на ешафоті зі справжнім зашморгом на ось цій своїй шиї — а вже цього вечора він знову при ділі. Все, що він тепер має зробити, — це знову відростити бороду, та ще з пів року триматися подалі від Анк-Морпорка. А може, досить буде і трьох місяців.  

Мокр мав талант. Також він набув певних навиків, і то так, що вони стали його другою натурою. Він навчився бути привабливим, але щось у його генетиці робило його незапам’ятовуваним. Він мав талант лишатися непомітним, бути просто одним з облич у натовпі. Ніхто ніколи не міг його до пуття описати. Він був... він був «приблизно». Йому було приблизно двадцять — чи приблизно тридцять. В описах Сторожі по всьому континенту він мав будь-який зріст від, ох, шести футів двох дюймів до п’яти футів дев’яти дюймів,[5] його волосся було всіх відтінків від шатена до блондина, а обличчя не мало жоднісіньких особливих прикмет. Він був приблизно... пересічним. Що люди дійсно запам’ятовували, то це — декорації на кшталт окулярів чи вусів, тож він завжди мав колекцію і тих, і інших. Також вони запам’ятовували імена та манери. Цих він мав сотні.  

А, і ще вони запам’ятовували, що до зустрічі з ним були заможніші.  

О третій ночі двері вибухнули всередину. Саме вибухнули: по стінах забарабанили шматки деревини. Але Мокра в ліжку вже не було: він пірнув у вікно раніше, ніж перший з цих шматків упав на підлогу. Це був рефлекс, що не потребував задіювати мислення. Крім того, перш ніж лягти спати, він вжив певних застережних заходів, і велика діжка з водою під вікном мала пом’якшити його падіння. 

Та зараз її там не виявилося. 

Хто б не забрав її звідти, не забрав землю, на якій вона стояла, тож саме земля й зупинила його політ, вивихнувши йому за це щиколотку.  

Він змусив себе підвестися, постогнуючи від болю, і на одній нозі застрибав алеєю, притримуючись за стіну. Готельні стайні були з протилежного боку будівлі; все, що йому було потрібно, — це видертися на коня, будь-якого коня... 

— Пане Гупперук? — проревів великий голос.  

О боги, це був троль, це звучало як троль, і то великий, він і не знав, що їх можна зустріти тут, вдалині від великих міст... 

— Ви Не Втечете І Не Сховаєтеся, Пане Гупперук! 

Стоп-стоп, він же нікому в цих місцях не називав свого справжнього імені, чи не так? Але це були думки на задвірках свідомості. За ним женуться, і треба бігти геть. Ну чи стрибати.  

Біля задніх воріт стаєнь він наважився озирнутися. В його кімнаті виднівся червоний відблиск. Вони ж не збираються все тут спалити через пошуки кількох доларів? Всі ж знають, що якщо вам вдавалося розжитися якоюсь доброю підробкою, то її якомога швидше сплавляли іншому дурникові, авжеж? Але дечиї мізки лікуванню не підлягають.  

Його кінь був у стайні сам-один і, схоже, сприйняв його появу без захвату. Підстрибуючи на одній нозі, Мокр зумів-таки його загнуздати. Морочитися з сідлом сенсу не було. Він умів їздити й без сідла. Прокляття, одного разу він їздив навіть без штанів — на щастя, всі ті смола та пір’я допомогли йому не звалитися. У справі поспішного виїзду з міст він був чемпіоном світу. 

Він почав виводити коня зі стійла, коли почув брязкіт.  

Поглянувши під ноги, він розкидав солому. 

Там лежав яскраво-жовтий металевий брусок, що з’єднував два короткі ланцюги, приковані до жовтих кілець на передніх ногах коня. Тепер кінь міг рухатися тільки так само, як він — підстрибом.  

Його стриножили. Прокляття, його стриножили...  

— Ох, пане Гуппер-р-рук! — розкотився голос по всьому подвір’ю перед стайнями. — Хочете Дізнатися Правила, Пане Гупперук?  

Він у відчаї роззирнувся навколо. В стайні не було нічого, що могло би правити за зброю, та й у будь-якому разі зброя змушувала його нервуватися, тому він ніколи її й не носив. Зброя ну аж занадто підвищувала ставки. Значно краще було покладатися на талант красномовства, на те, щоби збити супротивника з пантелику, а якщо це не спрацьовувало, на добрі підошви та вигук «Дивися, що це он там?». 

Та зараз він мав чітке відчуття, що хоч би він і говорив скільки завгодно, слухати його ніхто не збирався. А в сенсі швидкої втечі він міг покладатися лише на стрибки на одній нозі. 

Дещо в стайні таки було — мітла і дерев’яне відро для вівса в кутку. Він затиснув кінець мітли під пахвою, аби використати її за милицю, і, коли до дверей наблизилося гупання важких кроків, взявся за ручку відра. Коли двері розчахнулися, він щосили вдарив відром у отвір і відчув, як воно розлетілося на друзки. Повітря сповнилося трісок. За мить пролунав удар важкого тіла об землю. 

Він перестрибнув через тіло і, хитаючись, поквапився геть. 

Раптом його здорову щиколотку обхопило щось таке ж міцне і тверде, як кайдани. Якусь мить він впирався мітлою, а потім упав. 

— Я Маю До Вас Лише Найкращі Почуття, Пане Гупперук! — життєрадісно прогув голос. 

Мокр застогнав. Мітлу тут явно тримали лише для краси, бо для прибирання відкладень на подвір’ї нею навряд чи користувалися. З позитивного боку це означало, що він упав у щось м’яке. З негативного боку це означало, що він упав у щось м’яке. 

Хтось п’ятірнею схопив його за куртку й підняв над брудом — одразу всього. 

— Встаємо, Пане Гупперук! 

— Вимовляється «Губперук», недоумку, — простогнав він. — «Б», а не «п»! 

— Встаємо, Бане Губберук! — повторив громовий голос, і під пахву йому сунули мітломилицю. 

— Що ти, в біса, таке? — видушив Мокр. 

— Я Ваш Наглядовий Офіцер, Бане Губберук! 

Мокр зумів обернутися, потім поглянув угору, а потім — ще вгору, на обличчя, як у пряничного чоловічка, з очима, що світилися червоним. Коли обличчя говорило, його рот був наче проблиск пекла.  

— Ґолем? Ти довбаний ґолем? 

Потвора підняла його однією рукою й перекинула собі через плече.  

Нахилившись, вона увійшла до стайні, і Мокр, висячи догори дриґом, із носом, розплющеним об глиняне тіло створіння, зрозумів, що іншою рукою воно бере його коня. Почулося коротке іржання. 

— Маємо Поспішати, Бане Губберук! Ви Маєте Постати Перед Правителем Ветінарі О Восьмій! І Бути На Роботі До Дев’ятої! 

Мокр застогнав.  

— А, пане Губперук. На жаль, ми знову зустрілися, — сказав Правитель Ветінарі. 

Була восьма ранку. Мокра хитало. Його щиколотці покращало, але це була єдина частина його тіла, про яку можна було так сказати. 

— Воно йшло всю ніч! — проказав він. — Всю трикляту ніч! Іще й коня несло! 

— Будь ласка, сядьте, пане Губперук, — сказав Ветінарі, відриваючи погляд від столу і втомлено вказуючи на крісло. — Між іншим, «воно» — це «він». У цій ситуації це, звісно, щось на кшталт почесного звання, але я покладаю на пана Помпу великі надії.  

Мокр побачив на стінах червоний відблиск, коли ґолем за його спиною всміхнувся. 

Ветінарі знову втупився в стіл і, схоже, на якийсь час втратив до Мокра інтерес. Більшу частину столу займала кам’яна плита. Її вкривали маленькі різьблені фігурки ґномів і тролів.  

Це скидалося на якусь гру. 

— Пан Помпа? — перепитав Мокр.  

— М-м-м? — спитав Ветінарі, нахиляючи голову, аби роздивитися дошку під дещо іншим кутом. 

Мокр нахилився до Патриція і тицьнув великим пальцем у напрямку ґолема. 

— Воно, — сказав він, — є паном Помпою? 

— Ні, — відповів Правитель Ветінарі, теж нахиляючись уперед і раптово, цілковито та неприємно зосереджуючи погляд на Мокрові. — Він... є паном Помпою. Пан Помпа є державним службовцем. Пан Помпа не спить. Пан Помпа не їсть. І пан Помпа, Генеральний поштмейстере, ніколи не спиняється. 

— І що конкретно це означає? 

— Це означає, що якщо, припустімо, ви розраховуєте на те, що пан Помпа великий і важкий і пересувається винятково пішки, а відтак замислюєтеся про корабель, який прямує до Останнього континенту, то пан Помпа рушить за вами. Ви мусите спати. Пан Помпа не мусить. Пан Помпа не дихає. Дно океану на недосяжній глибині не становить для пана Помпи проблеми. Чотири милі на годину — це шістсот сімдесят дві милі на тиждень. І вони додаються. І коли пан Помпа схопить вас... 

— Е, хвилинку, — сказав Мокр, підіймаючи пальця. — Дозвольте мені вас перервати. Я знаю, що ґолемам заборонено завдавати шкоди людям!  

Ветінарі здійняв брови. 

— О небо, де ви такого наслухалися? 

— Це записано на... на чомусь у їхніх головах! На якихось сувоях, чи що. Хіба ні? — перепитав Мокр з дедалі більшою невпевненістю. 

— От лихо, — зітхнув Патрицій. — Пане Помпо, чи не могли б ви зламати панові Губперуку якого-небудь пальця? Тільки, будь ласка, акуратно. 

— Так, Ваша Високосте, — ґолем повільно рушив уперед. 

— Е! Ні! Що? — Мокр замахав руками так відчайдушно, що збив з дошки кілька фігурок. — Стійте! Стійте! Є ж правило! Ґолем не може завдати шкоди людині чи допустити, щоб людині було завдано шкоди![6]  

Правитель Ветінарі підняв пальця. 

— Будь ласка, заждіть одну секунду, пане Помпо. Гаразд, пане Губперук, а ви пригадуєте, як там далі? 

— Далі? Яке далі? Нема там ніякого «далі»! 

Ветінарі здійняв одну брову. 

— Пане Помпо? — сказав він. 

— «...Якщо Інше Не Наказано Йому Повноважним Представником Влади», — оголосив ґолем.  

— Ніколи в житті цього не чув! — заявив Мокр. 

— Справді? — спитав Ветінарі з виглядом крайнього подиву. — Не уявляю, щоб будь-хто не включив у правила такого пункту. Навряд чи можна дозволити молотку відмовлятися бити по цвяхові, або пилці — розбудовувати моральні міркування щодо внутрішнього світу дерева. В кожному разі, я ж даю роботу катові Мотузянику, який вам, звичайно, знайомий, і Міській сторожі, і армії, і, час від часу... іншим фахівцям, які цілком уповноважені вбивати задля самозахисту або задля захисту міста та його інтересів.  

Правитель почав підбирати фігурки, що попадали, й делікатно розставляти їх на дошці. 

— Чому ж пан Помпа повинен відрізнятися лише через те, що створений з глини? Зрештою, всі ми створені з праху. Пан Помпа супроводить вас до вашого місця роботи. За легендою, він буде вашим охоронцем, як і годиться урядовому високопосадовцю. Лише ми з вами знатимемо, що він має... додаткові інструкції. Ґолеми від природи дуже моральні, пане Губперук, але вам їхня мораль може видатися дещо... старомодною. 

— Додаткові інструкції? — перепитав Мокр. — Чи вам не складно було б детально пояснити мені, в чому суть цих інструкцій? 

— Так. 

Патрицій здмухнув пилинку з крихітного кам’яного троля і поставив його на відповідну клітинку. 

— І? — через деякий час спитав Мокр. 

Ветінарі зітхнув. 

— Так, мені було б складно пояснити вам, у чому їхня суть. У цьому питанні ви не маєте прав. До речі, ми конфіскували вашого коня, позаяк він був знаряддям злочину. 

— А до мене ви взагалі вжили жорстоких і нетрадиційних заходів покарання! — обурився Мокр.  

— Справді? — спитав Ветінарі. — Я пропоную вам легку паперову працю, відносну свободу пересування, роботу на свіжому повітрі... ні, моя пропозиція може бути нетрадиційною, але жорстокою? Сумніваюся. Втім, гадаю, у наших льохах знайдуться старовинні знаряддя, які є надзвичайно жорстокими і багато в чому нетрадиційними — якщо ви бажаєте ознайомитися з ними з метою порівняння. І, звичайно, завжди є варіант затанцювати сизальний тустеп. 

— Що? — спитав Мокр. 

Тулумбас нахилився і щось прошепотів у господареве вухо. 

— О, перепрошую, — сказав Ветінарі. — Звичайно ж, я мав на увазі конопляне фанданго[7]. Це — ваш вибір, пане Губперук. Вибір, пане Губперук, є завжди. О, і до речі... знаєте другу цікаву річ про янголів? 

— Про яких іще янголів? — спитав злий і спантеличений Мокр. 

— От лихо, люди такі неуважні, — сказав Ветінарі. — Пригадайте. Першу цікаву річ про янголів я розповідав вам учора. Напевне, ви тоді думали про щось інше. Друга цікава річ про янголів, пане Губперук, полягає в тому, що ви можете зустрітися з янголом лише один раз у житті.