Поштова лихоманка

Розділ 7-А 

Свого часу Гобсон намагався зробити з Бориса коня для перегонів, і це могло б мати великий успіх, якби цей кінь не мав незнищенної звички одразу після старту кидатися на найближчого суперника, а на поворотах продовжувати мчати прямо, перестрибнувши огорожу. Однією рукою Мокр тримав капелюха, носаки черевиків застромив під підпругу, а другою рукою вчепився за вуздечку, тим часом як Брод-Вей пролетів повз нього весь в одну мить, люди та екіпажі змішалися в одне суцільне марево, а зустрічний вітер ледь не вдавив його очні яблука в мозок. 

І тут поперек з’явився фургон — а от жодної можливості керувати Борисом як не було, так і не з’явилося. Гігантські м’язи випнулися, і в один довгий, повільний, безгучний момент кінь і вершник пропливли над фургоном. 

Коли вони приземлилися, копита проїхалися бруківкою, лишаючи по собі снопи іскор, — але інерція не дала коневі впасти, й він наддав. 

Традиційний натовп біля Осердних воріт розбігся, і попереду аж до обрію розкинулися рівнини. На безумний кінський мозок Бориса це справило вплив. Увесь цей простір, прекрасний і рівний, і так мало перешкод, які так легко перестрибувати — на кшталт дерев... 

Він виявив у себе ще не напружені м’язи і прискорився ще більше, і кущі, дерева та екіпажі летіли повз нього.  

Мокр проклинав браваду, через яку наказав зняти сідло. За це рішення його вже ненавиділа кожна часточка його власного тіла. Втім, коли оминути ананас, Борис виявився не таким і поганим верховим конем. Він добре тримав ритм природженого іноходця, а його вогненні очі наразі сфокусувалися на блакитній далечіні. Його ненависть до всього на світі в ці хвилини поступилася щирій радості простору. Гобсон мав рацію: керувати цим конем не вдалося б навіть за допомогою молота — але зараз він принаймні рухався в потрібному напрямку, оскільки це збігалося з напрямком «подалі від стайні». Борис не хотів проводити день за днем, вибиваючи копитами цеглини зі стіни в очікуванні, поки не вдасться беркицьнути якого-небудь самовпевненого ідіота. Він хотів вкусити обрій. Він хотів бігти.  

Мокр з усіма пересторогами зняв капелюха і затиснув його в зубах. Він не смів і уявити, що станеться, якщо капелюх загубиться, адже капелюх обов’язково повинен бути в нього на голові, коли він дістанеться пункту призначення. Це було важливо. Основа всього — стиль. 

Попереду й трохи ліворуч з’явилася одна з веж «Великого шляху». На двадцятимильній дистанції між Анк-Морпорком і Сто Латом було цілих дві таких вежі, бо через них ішов практично весь зв’язок всіх семафорних ліній континенту. За Сто Латом «Шлях» починав розгалужуватися на другорядні лінії, але тут, просто над головою Мокра, пролітали всі семаграми світу... 

...тобто повинні були пролітати. Але сигнальні щитки були мертвими. Коли Мокр порівнявся з вежею, він роздивився людей, які щось робили на її відкритій дерев’яній верхівці; схоже було, з ладу вийшла ціла секція. 

Ха! Бувайте, шмаркачі! Тут знадобиться чимало часу! Може, варто спробувати організувати нічну доставку пошти до Псевдополя? Треба поговорити з візниками диліжансів. Щось не схоже, щоб вони хоч раз заплатили Поштамту за користування цими клятими диліжансами. А якщо семафори й полагодять вчасно, це все одно не матиме значення, бо ж Поштамт намагався як краще. Семафорний монополіст поводився як головний рекетир на районі: позбавляв людей роботи, задирав ціни, вимагав грубих грошей за абияке обслуговування. Як порівняти з ним, Поштамт був безпритульним цуценям — але таке цуценя завжди знайде можливість вкусити за найвразливіше місце. 

Мокр акуратно підіткнув під себе попону. Частина його органів почала німіти.  

Димні стовпи над Анк-Морпорком зникали за обрієм. А поміж вух Бориса, у вигляді менших стовпів диму, вже виднів Сто Лат. Перша семафорна вежа зникла позаду, і Мокр уже міг розрізнити другу. За двадцять хвилин він подолав більше третини шляху, а Борис продовжував пожирати дорогу.  

Приблизно на півдорозі між двома містами височіла кам’яна вежа — все, що лишилося цілим у купі оточених лісом руїн. Вона була майже такою ж високою, як вежі семафорів, і Мокр здивувався, чому компанія елементарно не скористалася нею, замість того щоб будувати нові. «Можливо, вона надто давня, щоб встояти під поривами вітру з блоками щитків на верхівці», — подумав він. Місцевість тут була похмурою — порослий дикотрав’ям клапоть в оточенні безмежних полів.  

Якби Мокр мав шпори, він пришпорив би Бориса на цьому відрізку, і, можливо, в результаті був би скинутий на землю, розтоптаний і зжертий[45], от вам і винагорода за сумлінну працю. Натомість він притиснувся до шиї коня й постарався не думати, як ця поїздка відіб’ється на його нирках. 

Час ішов. 

Вони проминули другу вежу, і Борис розслабився до легкого галопу. Сто Лат було видно вже геть ясно; Мокр міг роздивитися міські стіни та замкові вежі. 

Він мусив стрибати з коня; іншого виходу не було. Поки стіни стрімко наближалися, Мокр перебрав в голові пів дюжини варіантів стрибка, але майже всі вони включали наявність скирти сіна. Варіант без скирти включав перелам хребта. 

Але Борис, здається, не збирався змінювати напрямок заради якихось там скирт. Він біг дорогою, дорога була прямою, вона входила ось у цю браму, й ніщо інше Бориса не хвилювало. До того ж йому треба було промочити горлянку. 

На вулицях міста було повно об’єктів, які не вдалося б перестрибнути чи розтоптати, але серед цих об’єктів було й корито для напування коней. Тож Борис майже не помітив, як із його спини щось звалилося. 

Сто Лат був не таким уже й великим містом. Якось Мокр провів тут непоганий тиждень: збув кілька підробних векселів, двічі провернув фокус «Нужденний спадкоємець», а на прощання реалізував персня зі скельцем — не так заради грошей, як для того, щоби вкотре подивуватися людським довірливості та безпорадності. 

Тепер, супроводжуваний поглядами натовпу, він непевною ходою підіймався сходами ратуші. Штовхнув двері й гупнув сумку на стіл першого-ліпшого клерка.  

— Пошта з Анк-Морпорка, — прогарчав він. — Виїхав о дев’ятій, тож вона свіжа, ясно? 

— Але ж ось щойно пробило чверть на одинадцяту! Що ще за пошта?  

Мокр постарався не лютитися. Йому й так вистачало неприємних відчуттів. 

— Бачите цей капелюх? — спитав він, вказуючи. — Бачите? Він означає, що я — Генеральний поштмейстер Анк-Морпорка! А це ваша пошта! За годину я вирушаю назад, зрозуміло? Якщо ви хочете, щоб вашу пошту до-ста-ви-ли до великого міста на другу дня... ох... тобто до третьої — тоді складіть її в оцю ось сумку. Це, — він помахав під носом молодого клерка пачкою марок, — марки! Червоні — по два пенси, чорні — по пенні. Доставка одного листа обійдеться в десять... е... одинадцять пенсів. Продаєте марки, віддаєте мені гроші, лижете марки й клеїте їх на конверти! Експрес-доставку гарантовано! На найближчу годину призначаю вас в. о. Поштмейстера. Тут поруч є готель. Я піду пошукаю ванну. Холодну. По-справжньому холодну. У вас тут є крижаний льох? Ось таку, як там. Ні, холоднішу. Ох-х-х, холоднішу. А ще — сто грамів і сандвіч, і, до речі, там на вулиці стоїть вороний кінь. Якщо ваші люди зможуть його спіймати, будь ласка, вдягніть на нього сідло з подушкою і поверніть його мордою до Анк-Морпорка. Вперед!  

Ванна була сидячою, зате в місті таки знайшовся крижаний льох. Мокр блаженствував, сидячи у воді, в якій плавали шматочки криги, попивав бренді й прислухався до гамору за стінами. 

Незабаром у двері постукали, і чоловічий голос поцікавився: 

— Пане Поштмейстере, з вами все гаразд? 

— Я в повному порядку, тільки не повністю вдягнений, — відповів Мокр. 

Він нахилився через бортик ванни, підняв крилатого капелюха і вдягнув його на голову. 

— Увійдіть. 

Мер Сто Лата був низеньким, схожим на птаха чоловічком, який чи то став мером зовсім нещодавно і одразу після високого й огрядного попередника, чи то вважав, що мантія, кілька футів якої волочаться по землі, та нагрудний ланцюг, який звисає аж до талії, є справжніми проявами цьогорічної моди серед муніципальних сановників.  

— Е... Джо Верблюдс, пане, — нервово сказав він. — Я тутешній мер... 

— Справді? Приємно познайомитися, Джо, — сказав Мокр, салютуючи склянкою. — Вибачте, що не встаю. 

— Мені шкода, пане, але ваш кінь, е, хвицьнув трьох чоловіків і втік. 

— Справді? Ніколи з ним такого не бувало, — заявив Мокр. 

— Не хвилюйтеся, пане, ми його спіймаємо, і в будь-якому разі ми знайдемо коня, щоб ви могли повернутися назад. Хоча наважуся сказати, що це буде не так швидко. 

— Кепсько, — сказав Мокр, зручніше вмощуючись у повній льодинок воді. — Ганьба. 

— О, я знаю про вас все, пане Губперук! — сказав мер, змовницьки підморгуючи. — У поштовій сумці було кілька примірників «Часу»! Людина, яка досягає чого хоче, — ви з таких. Людина, сповнена енергії, — ви з таких! Людина, яка мені до душі, — ви з таких! Ви здатні зірку з неба дістати, о так! Ви бачите мету і летите до неї на всій швидкості! Я теж такий у бізнесі! Прийшов, побачив, переміг — геть як я! Це п’ять, пане!  

— П’ять чого? — не зрозумів Мокр, тривожно соваючись у своїй ванні, вода в якій стрімко робилася нудно-теплою. — А, — він потиснув простягнуту руку. — А який у вас бізнес, пане Верблюдс? 

— Я виробляю парасольки, — відповів мер. — І я вам скажу, що саме час поставити семафорну компанію на місце! Ще кілька місяців тому все було чудово — тобто вони, звісно, дерли з клієнтів безбожно, але повідомлення хоча б потрапляли куди треба, і то зі швидкістю стріли — а тепер у них самі ламання та ремонти, і при цьому, зверніть увагу, вони ще більше підвищують тариф! І ніколи ж не скажуть, скільки потрібно чекати, постійно у них «незабаром». І постійно у них «Вибачте за тимчасові незручності» — навіть табличку таку в себе на вході в контору повісили! Тепло та людяно, як кинутий в людину кинджал, саме як ви в газеті казали. То знаєте, що ми зробили? Пішли до міської семафорної вежі й серйозно поговорили з юним Дейві — він хлопець достойний, — і він передав нам усі нічні семаграми до Анк-Морпорка, які не вдалося надіслати. Як вам, га? 

— А він не матиме неприємностей? 

— Він сказав, що все одно звільняється. Нинішні порядки в компанії нікому з хлопців не подобаються. Як ви й звеліли, на всі повідомлення наклеєно марки. Ну, полишу вас, щоб ви могли вдягтися, пане Губперук. Ваш кінь готовий, — мер спинився в дверях, — ще тільки одне маленьке запитання, пане, про оці марки... 

— Так? Щось негаразд, пане Верблюдс? — спитав Мокр. 

— Не те щоб, пане. Я нічого не маю проти Правителя Ветінарі чи Анк-Морпорка, — запевнив чоловік, що жив за двадцять миль від цілої армії зарозумілих і дратівливих міщан, — але це здається не зовсім правильним, лизати... ну, лизати анк-морпоркські марки. Ви не могли б випустити трохи марок спеціально для нас? У нас же є королева, чудова дівчина. Її портрет мав би прекрасний вигляд на марках. Ми ж важливе місто, самі знаєте! 

— Я подумаю, що можна зробити, пане Верблюдс. Про всяк випадок, маєте її зображення?  

«Вони всі цього захочуть, — думав Мокр, одягаючись. — Мати власну марку може стати таким же важливим питанням, як мати власного прапора чи власний герб. Велика може вийти оборудка! І, закладаюся, я зможу домовитися з моїм другом паном Шпулькісом, о так. Немає значення, чи є у вас свій поштамт — головне, щоб була своя марка...» 

Сповнений ентузіазму натовп супроводжував поглядами його та коня, який хоч і не був Борисом, проте робив усе що міг і, схоже, розумів призначення вуздечки. Мокр із вдячністю прийняв від громади подушку для сідла. Фальшивому діаманту це навіть додавало блиску: «Він так сюди мчав, що тепер йому потрібна подушка!». 

Поштова сумка була напхом напхана. Вражаюче, але люди й тут купували марки не лише для листів, а й просто «щоб було». Випуск «Часу» зачитували до дірок. Люди бачили, що діється щось новеньке, і прагнули до цього приєднатися. 

Щоправда, коли він скакав через поля, запал почав остигати. Він мав у своєму розпорядженні тільки Стенлі, купку самовідданих, але трухлявих дідків та кількох ґолемів. Вони не потягнуть. 

З іншого боку, вся фішка була в наведенні блиску. Говориш людям, що ти збираєшся зробити те й те, — й вони вірять, що ти на це здатен. Здійснити цю поїздку міг будь-хто. Але ніхто не здійснив. Усі сиділи й чекали, коли поремонтують семафори. 

Першу частину шляху він їхав досить спокійно, але прискорив коня, коли побачив семафорну вежу, на якій тривав ремонт. Авжеж, ремонт тривав, але тепер навколо вежі та на ній було видно значно більше людей. Було очевидно, що роботи значно прискорилися.  

Раптом він помітив, що хтось із робітників зірвався. Мокр був упевнений, що бачив саме це. На жаль, під’їхати туди й запропонувати допомогу видавалося не кращою ідеєю — принаймні якщо він хотів зберегти в цілості свої зуби. Крім того, з верхівки вежі до капустяного поля внизу був довгий-довгий шлях, що давало змогу сумістити смерть і похорон.  

Коли він досягнув міста, то знову поквапив коня. Ідея під’їхати до ґанку Поштамту кроком якось не видавалася привабливою. Коли він підскакав легким галопом, черга — перед будівлею досі була черга — пожвавилася. 

Назустріч вибіг пан Шеляг — ну, наскільки краби здатні бігати. 

— Ви можете зробити ще одну доставку до Сто Лата, мій пане? — здалеку закричав він. — У нас вже знову повна сумка! І всі питають, коли ми почнемо возити листи до Псевдополя та Квірма! А ще є один лист у Ланкр! 

— Що? Це ж п’ятсот бісових миль, чоловіче! — Мокр зіскочив із коня, хоча, з огляду на стан його ніг, це було швидше «сповз». 

— Тут після вашого від’їзду трохи почалася метушня, — сказав, підтримуючи його, Шеляг. — Та ще й яка! Мені не вистачало робочих рук! Але через ту статтю в газеті поприходили люди, які шукають роботу, мій пане! Люди з давніх поштарських династій, геть як я! Навіть декілька наших пенсіонерів! І раз я в. о. Поштмейстера, то взяв на себе сміливість прийняти їх на випробувальний термін. Сподіваюся, мій пане, ви не проти? А пан Шпулькіс запустив у друк нову партію марок! Я вже двічі посилав до нього Стенлі для поповнення запасів. Там кажуть, що перші п’ятипенсові й доларові будуть готові вже ввечері! Великі часи настали, еге ж, мій пане? 

— Е... так, — промовив Мокр.  

Навколишній світ раптом став як Борис: теж рухався швидко, хотів вкусити й не піддавався керуванню. Єдиний спосіб не бути розтоптаним полягав у тому, щоб утриматися в сідлі. 

У вестибюлі з’явилися ще кілька саморобних стійок. Навколо кожної купчився народ. 

— Ми продаємо конверти й папір, — сказав Шеляг. — Чорнила видаються без-кош-тов-но.  

— Самі це придумали? — поцікавився Мокр. 

— Ні, колись ми так вже робили, — сказав Шеляг. — Панна Маккаларіят задешево дістала у пана Шпулькіса добрий запас паперу.  

— Панна Маккаларіят? — перепитав Мокр. — Хто це? 

— З дуже давньої поштової династії, мій пане, — проторохкотів Шеляг. — Вона вирішила працювати на вас. 

Вигляд у нього при цьому був якийсь нервовий. 

— Перепрошую? — сказав Мокр. — Вона вирішила працювати на мене? 

— Ну, знаєте, як воно буває з листоношами, — почав пояснювати Шеляг. — Ми не любимо, коли... 

— Це ви поштмейстер? — пролунав з-за спини Мокра голос, від якого в жилах стигла кров. 

Цей голос увійшов в його свідомість, пробив захисний бар’єр навколо спогадів, скаламутив страхи, знайшов потрібний важіль, міцно вчепився за нього і потягнув. У випадку Мокра таким важелем виявилася фрау Шамберс. На другому році школи вас із теплого, затишного дитсадка фрау Тіссель, з його ароматами фарби, пластиліну та не досить розвиненого вміння користуватися туалетом, ввергали на холодні лави під урядуванням фрау Шамберс, де панував запах Освіти. Це було так само жахливо, як народитися — з тим мінусом, що тут поруч не було мами.  

Мокр машинально обернувся і опустив погляд. О так, усе було на місці: просте й зручне взуття, товсті, чорні, дещо кошлаті панчохи, мішкувата кофтина-кардиґан — о так, гр-р-р, кардиґан; фрау Шамберс напихала рукави свого кардиґана носовичками, гр-р-р, гр-р-р — і окуляри, і вираз обличчя, схожий на ранньозимовий ландшафт. І волосся, заплетене в коси, закручені обабіч голови дисками, які вдома, в Убервальді, називалися «равликами», але у мешканців Анк-Морпорка викликали швидше думки про причеплені до вух булочки-«плетінки».  

— А тепер послухайте-но, панно Маккаларіят, — твердо сказав він. — Так, я тут поштмейстер, я за все тут відповідаю, і я не збираюся дозволяти підлеглим тиснути на мене лише тому, що тут працювали їхні пращури. Я не боюся ваших грубих черевиків, панно Маккаларіят, я весело всміхаюся на вишкір вашого крижаного погляду. Фу на вас! Я вже дорослий, фрау Шамберс, я не затремчу від вашого пронизливого голосу, і я здатен повністю контролювати свій сечовий міхур, як би суворо ви на мене не дивилися, авжеж! Бо я — Поштмейстер, і моє слово тут — закон!  

Усі ці слова він так і вимовив — але подумки. На жаль, дорогою до вуст вони заблукали десь у нажаханому тремтінні спинного мозку і злетіли з язика писклявим: 

— Е-е-е, так! 

— Пане Губперук, я вас питаю: нічого не маю проти цих ґолемів, яких ви взяли працювати в моєму Поштамті, але вони — чоловіки чи жінки? — зажадала жахлива жінка. 

Це пролунало достатньо несподівано, щоби заштовхнути Мокра назад у реальність. 

— Що? — перепитав він. — Та звідки я знаю! І яка різниця? Трішки більше глини... чи менше? І що? 

Панна Маккаларіят схрестила руки на грудях, що змусило як Мокра, так і Шеляга знічено позадкувати. 

— Я сподіваюся, ви не жартуєте зі мною, пане Губперук? — різко спитала вона. 

— Що? Жартую? Я ніколи не жартую! — Мокр спробував взяти себе в руки. Як би не пішли справи далі, нікому не вдасться поставити його в куток. — Я не жартую, панно Маккаларіят, і я не маю жодного досвіду в жартах, і навіть якби я був схильним до жартів, панно Маккаларіят, мені в житті на думку не спало б жартувати саме з вами. В чому справа? 

— Один із них був у жіночому... в дамській кімнаті, — пояснила панна Маккаларіят. 

— Але що він там робив? Я маю на увазі, вони ж не їдять, тому... 

— Прибирав там, ніби, — сказала панна Маккаларіят, давши зрозуміти інтонацією, що має з цього приводу найчорніші підозри. — А я ж помітила, що всі говорять про них у чоловічому роді. 

— Ну, вони регулярно беруться за яку-небудь дивну роботу, бо не люблять байдикувати, — відповів Мокр. — І ми воліємо говорити про них у чоловічому роді просто з поваги, бо, е, говорити про когось «воно» видається неправильним, а «вона» декому — так, декому — просто не пасує, панно Маккаларіят. 

— Уся справа в принципах, пане Губперук, — твердо сказала жінка. — Нікому чоловічого роду не можна перебувати в дамській кімнаті. З цього рано чи пізно виходять всякі шури-мури. Я такого не терпітиму, пане Губперук. 

Мокр мовчки дивився на неї. А тоді перевів погляд на пана Помпу, який, як завжди, був неподалік. 

— Пане Помпо, чи існують причини, які завадили б одному з ґолемів взяти нове ім’я? — спитав він. — З метою уникнення шуромурства? 

— Ні, Бане Губберук, — прогуркотів ґолем. 

Мокр знову повернувся до панни Маккаларіят. 

— Ім’я «Ґледіс» зійде, панно Маккаларіят? — спитав він. 

— «Ґледіс» уже задовільно, пане Губперук, — сказала панна Маккаларіят, не намагаючись приховати тріумфу. — Звичайно, вона повинна бути належним чином вдягнена. 

— Вдягнена? — пробелькотів Мокр. — Але ґолеми не... їм не... вони не мають... — почав він, але завагався під її поглядом і спасував. — Так, панно Маккаларіят. Щось бавовняне, в клітинку, я гадаю, пане Помпо? 

— Я Все Організую, Поштмейстере, — запевнив ґолем. 

— Так все буде правильно, панно Маккаларіят? — покірно спитав Мокр. 

— Поки що, — прорекла та тоном, що давав зрозуміти, як вона шкодує про відсутність приводу для подальших присікувань. — Мої умови, Поштмейстере, знає пан Шеляг. Я ж повернуся до належного виконання своїх обов’язків, інакше відвідувачі знову почнуть красти пера. З них, знаєте, ока спускати не можна. 

— Хороша жінка, — сказав Шеляг, коли вона полишила їх, сповнена самоповаги. — Панна Маккаларіят у п’ятому поколінні. Дівоче прізвище, звичайно, зберігається з професійних міркувань. 

— Вони виходять заміж?  

З натовпу навколо однієї з саморобних стійок долинув сталевий голос: 

— Негайно покладіть перо на місце! Я їх що, народжую? 

— Так, пане, — сказав Шеляг. 

— І вони відкушують чоловікам голови після шлюбної ночі? — поцікавився Мокр. 

— Я на цьому не розуміюся, мій пане, — промимрив Шеляг, червоніючи. 

— Але в неї ж навіть вусики є! 

— Так, пане. В цьому прекрасному світі завжди знайдеться що завгодно на який завгодно смак, мій пане. 

— Ви казали, є й інші охочі у нас працювати?  

Шеляг просяяв. 

— Саме так, мій пане. Це через ту статтю в газеті, мій пане. 

— Ви маєте на увазі, в сьогоднішній? 

— Гадаю, і в ній теж, мій пане, — сказав Шеляг. — Але, гадаю, здебільшого через статтю в обідньому випуску. 

— Який ще обідній випуск? 

— Про нас там уся перша шпальта! — гордо повідомив Шеляг. — Я лишив один примірник у вас на столі в кабінеті... 

Мокр тицьнув старому в руки сумку з поштою зі Сто Лата. 

— Візьміть... розсортуйте, — промовив він. — Якщо у нас дійсно достатньо пошти для ще однієї доставки, знайдіть якого-небудь хлопця, який рветься до праці, посадіть на коня і нехай везе. Особливо хай не квапиться; ми назвемо це нічною доставкою. Скажіть, нехай зустрінеться з мером і вранці повертається зі свіжою поштою, скільки б її не було. 

— Це правильно, мій пане, — підхопив Шеляг. — Ми могли б робити нічну доставку і до Псевдополя та Квірма, мій пане, якби могли міняти дорогою коней, як роблять поштові диліжанси... 

— Чекайте, а чому б нам не задіяти власне поштові диліжанси? — перебив його Мокр. — Прокляття, та вони ж навіть і називаються досі поштовими диліжансами, так? І ми ж знаємо, що вони нишком беруть будь-які вантажі. Що ж, Поштамт повертається. Вони возитимуть нашу пошту. Знайдіть того, хто в них головний, і так йому й скажіть! 

— Так, пане, — Шеляг засяяв ще більше. — Ви ще не думали, як ми збираємося доставляти пошту на Місяць, мій пане? 

— Не все одразу, пане Шеляг! 

— Аж не схоже на вас, мій пане, — бадьоро зауважив Шеляг. — Все і одразу — це ближче до вашого методу! 

«Хіба хочеш? Мусиш!» — думав Мокр, підіймаючись сходами до кабінету. Але потрібно ворушитися. Він завжди мусив ворушитися. Все його життя тривало в русі. Рухайся швидко, бо ж ніколи не знаєш, хто або що за тобою женеться... 

Він спинився на півдорозі. 

А пан Помпа? 

Ґолем не покидав Поштамту! Не намагався за ним гнатися! Це тому, що він, Мокр, їздив у справах пошти? І як же довго можна бути відсутнім у справах пошти? Можливо, йому вдалося б інсценувати власну смерть? Старий добрий фокус «купа-одягу-на-березі-моря»? Треба про це подумати. Все, що йому потрібно, — це добра фора. Як насправді мислять ґолеми? Треба спитати панну... 

Панна Любесерце! Його так занесло, що він запросив її на побачення! І тепер це перетворювалося на проблему, бо низ його тулуба пекло як вогнем, і не те щоб винятково через панну Любесерце. «Ну гаразд, — подумав він, заходячи до кабінету, — можливо, вдасться знайти ресторан з достатньо м’якими стільцями...» 

Заголовки вибухнули в його голові, щойно він побачив газету. Від них ледь не вибухнула сама голова. 

О, так, він сам усе це говорив. Але він говорив це безневинній посмішці панни Сахариси Кріпслок, а не на весь світ! А вона все це старанно записала, а в результаті... маємо те, що маємо. 

Мокр ніколи особливо не цікавився газетами. Він був митцем. Великі афери його не цікавили. Він обводив круг пальця людину, яка стояла просто перед ним, чесно дивлячись їй у вічі. 

Втім, він мусив визнати, що ілюстрація до статті вдалася. Здиблений кінь, крилатий капелюх, і все навкруг ніби розмазане швидкістю. Це справляло враження. 

Він дещо розслабився. Нехай там як, поштамт запрацював! Листи відправлялися. Пошта доставлялася. Гаразд, головною причиною цього були ламання в семафорній мережі, але, не виключено, з часом люди зрозуміють, що немає сенсу платити тридцять пенсів за те, щоб ваша сестра в Сто Латі, можливо, отримала вашого листа за годину, коли є варіант заплатити п’ять пенсів, і лист буде на місці наступного ранку. 

У двері постукав Стенлі й одразу їх відчинив. 

— Чаю, пане Губперук? — спитав він. — І булочку, шефе. 

— Та ти просто добре замаскований янгол, Стенлі, — промовив Мокр, обережно відкидаючись на стільці і кривлячись від болю. 

— Так, дякую, шефе, — серйозно відповів Стенлі. — Тут кілька повідомлень для вас, шефе. 

— Дякую, Стенлі, — відповів Мокр. Запала тиша, і лише згадавши, з ким він розмовляє, Мокр додав: — Будь ласка, скажи мені, про що ці повідомлення, Стенлі. 

— Е... приходила ґолемна жінка і сказала... — Стенлі заплющив очі, згадуючи, — «Перекажи Блискавці, що зранку в нього будуть ще вісім ґолемів і що якщо він не надто заклопотаний творенням див, я прийму його запрошення на вечерю, о восьмій, в “Le Foie Heureux”; зустрічаємося в “Латаному барабані” о сьомій». 

— У «Щасливій печінці»? Ти впевнений?  

Але, звичайно ж, усе було правильно. Це ж був Стенлі. 

— Ха, та навіть клятий суп, і то коштує там п’ятнадцять доларів! — вигукнув Мокр. — І треба три тижні чекати тільки на те, щоб тобі призначили дату подачі заявки на бронювання столика! Вони тільки й роблять, що зважують твій гаманець! Як вона собі уявляє...  

Його погляд впав на «скриньку пана Робінсона», яка безневинно стояла в кутку кабінету. Панна Любесерце йому подобалася. Більшість людей були... зрозумілішими. Рано чи пізно ставало ясно, за які ниточки їх можна потягти; навіть панна Маккаларіят десь та мала важіль керування, хоча сама думка про це жахала. Але Коханна Краса давала здачі і про всяк випадок робила це ще до того, як на неї намагалися напасти. Вона була викликом і тому зачаровувала.  

Вона була такою цинічною, такою неприступною, такою колючою. І ще він мав відчуття, що вона була здатна читати його думки набагато краще, ніж він — її. Словом, вона його цікавила. І мала чудовий вигляд у простому строгому одязі; теж важливий нюанс. 

— Добре. Дякую, Стенлі, — сказав він. — Ще щось? 

Хлопець поклав на стіл аркуш свіжовіддрукованих зеленкувато-сірих марок. 

— Перші однодоларові марки, шефе! — оголосив він. 

— Хай мені грець, пан Шпулькіс добре тут попрацював! — вигукнув Мокр, розглядаючи сотні маленьких зелених зображень Вежі мистецтв. — Вони навіть з вигляду варті долара!  

— Так, шефе. Чоловічка, який стрибає з верхівки, й не роздивишся, — підтвердив Стенлі. 

Мокр вихопив аркуш з рук хлопчака. 

— Кого? Де? 

— Знадобиться збільшувальне скло, шефе. І це тільки на деяких марках. А на деяких він у воді. Пан Шпулькіс дуже перепрошує, шефе. Він каже, що це може бути якийсь вид наведеної магії. Знаєте ж, шефе? Ну, що навіть зображення магічної вежі саме собою може бути трішечки магічним? Деякі інші марки теж мають певні вади. Коли друкували чорні, по пенні, щось пішло не так, і Правитель Ветінарі вийшов із сивим волоссям. А на деяких немає клею, але тут усе в порядку, бо частина покупців хотіли саме таких. 

— Чому? 

— Вони кажуть, що це ті ж самі пенні, тільки значно легші, шефе. 

— А тобі подобаються марки, Стенлі? — доброзичливо спитав Мокр. 

На сидінні, яке не стрибає вгору-вниз, він почувався значно краще. 

Обличчя Стенлі засвітилося зсередини. 

— О, так, шефе. Серйозно, шефе. Вони чудові, шефе. Неймовірні, шефе! 

Мокр із подивом звів брови. 

— Геть як шпильки, га? 

— Це як... ну, як бути при появі першої на світі шпильки, шефе! 

Обличчя Стенлі просто-таки сяяло. 

— Он воно як? Перша шпилька, кажеш? — промовив Мокр. — Вражаюче! Що ж, у такому разі, Стенлі, відтепер ти — головний по марках. Керівник цілого департаменту. Який насправді з тебе і складається. Як тобі це? Ти ж, як на мене, вже знаєш про марки більше за будь-кого іншого. 

— О, шефе, так і є! Наприклад, для найпершої серії однопенсових марок використано інший тип... 

— Прекрасно! — поспішно сказав Мокр. — Молодець! Можна, я залишу цей аркуш собі? Як сувенір? 

— Звичайно, шефе, — сказав Стенлі. — Голова департаменту марок, шефе? Ух ти! А... спеціальний капелюх у мене буде? 

— Якщо хочеш, — великодушно сказав Мокр, згортаючи аркуш із марками і кладучи його у внутрішню кишеню. Це було і справді зручніше за долари. От уже дійсно «ух ти!». — А може, спеціальну сорочку? — запропонував він. — Щось на кшталт... «Спитай мене про марки!»? 

— Класна ідея, шефе! Я піду розкажу панові Шелягу, шефе? Він мною пишатиметься! 

— Звичайно, Стенлі, — сказав Мокр. — Але повертайся за десять хвилин. Я маю доручити тобі доставку листа — тобі особисто.  

Стенлі вибіг з кабінету. 

Мокр відкрив дерев’яну скриньку, яка слухняно явила свої потайні відділення, і розім’яв пальці. 

Гм-м-м. Схоже, в цьому місті будь-хто, хто був, ну, не будь-ким, користувався папером від «Ливарника і Шпулькіса». Мокр перебрав взірці, які нещодавно потрапили в його розпорядження, і зауважив слова: 

Це було спокусливо. Дуже спокусливо. Вони були багатими, дуже багатими. Навіть з урахуванням нинішніх труднощів, вони лишалися дуже великим гравцем. А Мокр ніколи ще не бачив метрдотеля, який ненавидів би гроші. Він знайшов вчорашній випуск «Часу». Десь тут має бути ілюстрація... ага, ось. Це було зображення голови ради директорів «Великого шляху» Хаббара Злотного на якомусь прийомі. На вигляд він тут був як пірат із вищої піратської касти — можливо, буканьєр? — але такий, що мав час навести на себе блиск. Ця хвиля чорного волосся, ця еспаньйолка, ця пов’язка на оці і, о боги, цей какаду... Це було Стильно, авжеж? 

Раніше Мокр особливо не цікавився компанією «Великий шлях». Вона була надто великою для нього і, наскільки він чув, мала у своєму розпорядженні практично приватну армію (ну бо ж мало що може статися в горах, де часто довгий шлях відділяє вас від будь-якої подоби правоохоронців). Красти у тих, хто володіє власними силовими структурами, було б не кращою ідеєю. Такі люди схильні діяти надто прямолінійно. 

Але те, що він збирався зробити зараз, не підпадало під визначення крадіжки. Це могло навіть не бути правопорушенням. Пошити в дурні метрдотеля — це було практично суспільно корисним вчинком.  

Він знову подивився на фотографію. Добре, як же подібна людина могла би підписуватися? 

Гм-м-м... Округлий, проте дрібний — почерк Хаббара Злотного мав бути таким. Він був такою яскравою, компанійською, масштабною особистістю, що знавець подібних речей мимоволі замислювався, чи не йдеться тут про ще одне скельце, яке лише прикидається діамантом. Уся суть шахрайства в тому й полягає, щоб за допомогою окозамилювання і чіткого розрахунку часу змусити скло здаватися справжнішим діамантом, ніж справжній діамант. 

Що ж, варто спробувати. Власне, це ж буде й не шахрайство як таке. 

Гм-м-м. Дрібний, проте округлий, так... але той, хто ніколи не бачив його почерку, очікував би, що літери будуть екстравагантно великими й вибагливими — як він сам...  

Мокр здійняв перо над надписаним бланком, подумав і написав: 

«Надзвичайно вдячний» — це він добре придумав. Такий персонаж, як Хаббар Злотний, напевне, сипав чайовими не згірше за п’яного моряка. 

Він склав аркуш і саме надписував адресу, коли увійшли Стенлі та Шеляг. 

— Маєте листа, пане Губперук, — гордо оголосив Стенлі. 

— Та ж маю, ось він, — погодився Мокр.  

— Ні, вам прийшов лист, — пояснив Стенлі.  

Вони обмінялися конвертами. Мокр кинув погляд на отриманий і відкрив його нігтем великого пальця. 

— У мене погані новини, мій пане, — повідомив Шеляг, коли Стенлі пішов. 

— М-м-м? — відреагував Мокр, дивлячись в отриманий лист. 

— Так точно, мій пане. Я ходив до контори поштових диліжансів, — пояснив Шеляг, — і переказав їм те, що говорили ви, а вони сказали, дуже дякуємо, але пильнуйте свою справу, а ми пильнуватимемо свою. 

— Гм-м-м, — сказав Мокр, не відриваючи погляду від листа. — Так, так. Вам доводилося коли-небудь чути ім’я «Димний Гну», пане Шеляг? 

— Що таке «нийгну», мій пане? 

— Це таке, я б сказав, схоже на небезпечну корову, — неуважно відповів Мокр. — Е... що ви казали про візників диліжансів? 

— Вони нахамили мені, мій пане, ось що вони зробили, — пожалівся Шеляг. — Я сказав їм, сказав їм, що я — заступник Генерального поштмейстера, а вони сказали: «Ну то й що?» — мій пане. Тоді я сказав, що розповім про все вам, мій пане, а вони сказали... хочете, мій пане, знати, що вони сказали? 

— Гм-м-м. А, так. Палаю бажанням дізнатися, Толлівере, — промовив Мокр, знову і знову скануючи поглядом листа.  

— Вони сказали: «На здоров’я», — заявив Шеляг, палаючи праведним гнівом. 

— Цікаво, чи пан Мотузяник усе ще готовий мене обслужити... — промовив Мокр сам до себе. 

— Вибачте, мій пане? 

— О, нічого. Гадаю, треба мені піти поговорити з ними самому. Чи не могли б ви покликати пана Помпу? І попросити його взяти з собою ще кількох ґолемів? Маю... справити на декого враження.  

У двері постукали, й Ігор відчинив. 

За дверима нікого не було. Він вийшов і роззирнувся праворуч-ліворуч на вулиці. 

На вулиці теж нікого не було. 

Він повернувся, зачиняючи двері за собою, — і побачив, що «ніхто» стоїть у вітальні, саме знімаючи крислатого плаского капелюха, а з його чорного плаща стікають краплі дощу. 

— А, пан Ґрайль, — звернувся Ігор до високої постаті, — я мусив здагадатися, що це ви. 

— Хаббар Злотний запросив мене, — відповів пан Ґрайль. 

Його голос гучністю не перевершував подих. 

Представники клану Ігорів багато поколінь тому втратили навіть залишки здатності тремтіти від страху, але наразі це не працювало. Поряд з паном Ґрайлем і такими, як він, Ігор почувався некомфортно. 

— Гасподар чекає... — почав він.  

Та у вітальні вже нікого не було. 

Це була не магія, і вампіром Ґрайль не був теж. Таких речей від Ігоря не приховаєш. Просто в ньому не було нічого зайвого — зайвої плоті, зайвого часу чи зайвих слів. Ґрайля неможливо було уявити за колекціонуванням шпильок, чи смакуванням вина, чи навіть за блюванням після зіпсованого пирога зі свининою. Уява категорично відмовлялася змальовувати Ґрайля, який чистить зуби чи спить. При погляді на нього завжди виникало враження, що він ледь-ледь стримується, щоб вас не вбити. 

Ігор замислено пройшов до своєї кімнатки біля кухні й перевірив, чи зібрана його маленька шкіряна сумка — просто про всяк випадок. 

Хаббар Злотний у своєму кабінеті налив трішки бренді. Ґрайль озирався навколо поглядом, який видавав незвичку до обмеженого простору. 

— Вам налити? — спитав Злотний. 

— Води, — відповів Ґрайль. 

— Гадаю, ви знаєте, яка в мене справа? 

— Ні. 

Ґрайль був не тією особою, з якою мало сенс вести неконкретні розмови. Та й будь-які розмови, коли на те пішло. 

— Ви читаєте газети? 

— Ні. 

— Ви знаєте про Поштамт? 

— Так. 

— А можна спитати звідки? 

— З чуток. 

Пан Злотний мусив цим задовольнитися. Пан Ґрайль мав особливий хист, і якщо в навантаження до цього додавалися певні маленькі дивацтва, то що вже вдієш. Крім того, на нього можна було покластися; вагань він не визнавав.  

Він не став би вас шантажувати, бо це поклало б початок грі, в результаті якої майже напевне хто-небудь помер би; а коли пан Ґрайль потрапляв у подібну гру, він вбивав одразу, не роздумуючи, просто щоб заощадити час — і вважав, що всі інші міркують так само. Можливо, в рамках звичайних людських понять він був божевільним, але судити про це було складно; напевне, тут краще підійшло б «альтернативно нормальний». Зрештою, пан Ґрайль, імовірно, міг би здолати вампіра за десять секунд, і при цьому не мав жодного з вампірських недоліків, окрім хіба що нестримної любові до голубів. Він був справжнісінькою знахідкою. 

— А про пана Губперука ви не дізналися нічого? — уточнив Злотний. 

— Ні. Батько помер. Матір померла. Ріс у дідуся. Пішов до школи. В школі знущалися. Втік. Слід пропав, — сказала висока постать. 

— Гм-м-м. Хотів би я знати, де він був увесь цей час. Або ким він був. 

Заради відповідей на риторичні запитання Ґрайль навіть не витрачав дихання. 

— Він став... завадою. 

— Ясно. 

У цьому й полягала краса гри. Для Ґрайля все і справді було ясно. Йому майже не доводилося наказувати — досить було сформулювати проблему. Сам факт того, що ви поставили проблему перед Ґрайлем, майже точно вказував на спосіб, у який її буде вирішено. 

— Будівля Поштамту стара і забита папером. Дуже сухим папером, — знову заговорив Злотний. — Шкода буде, якщо така старовинна пам’ятка раптом спалахне. 

— Ясно.  

І це теж було позитивною рисою Ґрайля. Він справді не балакав зайвого. Особливо про «старі добрі часи» та інші невеличкі послуги, які робив Хаббарові Злотному. І ніколи не запитував: «Що ви маєте на увазі?». Йому було ясно.  

— Тисяча триста доларів, — сказав він. 

— Звичайно, — сказав Злотний. — Я відправлю семаграму, як тільки... 

— Готівкою. 

— Золотом? Я не тримаю стільки в себе вдома, — сказав Злотний. — Звичайно, за пару днів я можу дістати цю суму, але мені здавалося, що ви віддаєте перевагу... 

— Зараз я не довіряю семафорам.  

— Але наші коди шифрування дуже й дуже... 

— Зараз я не довіряю семафорам, — повторив Ґрайль. 

— Гаразд. 

— Опис, — сказав Ґрайль. 

— Здається, ніхто не здатен пригадати, яка в нього зовнішність, — сказав Злотний. — Але він завжди носить великого золотого капелюха з крилами, а мешкає в приміщенні Поштамту. 

Щось невловимо промайнуло на тонких губах Ґрайля. Це була посмішка, нажахана тим, що потрапила в таке незвичне місце. 

— Літати він вміє? — спитав пан Ґрайль. 

— На жаль, він, здається, не схильний підійматися на будь-які узвишшя, — відповів Злотний. 

Ґрайль встав. 

— Я все зроблю сьогодні ж уночі. 

— Чудово, чоловіче. Чи то пак... 

— Ясно, — перебив Ґрайль.