Поштова лихоманка

Розділ п’ятий 

Стенлі полірував свої шпильки. Він робив це з виглядом блаженної зосередженості, як у людини, що снить наяву. 

Колекція виблискувала на акуратно складених аркушиках брунатного паперу та чорних фетрових рулончиках, утворюючи разом із ними ландшафт світу істинного шпилькоголового. Поряд зі Стенлі на столі стояло те саме гігантське збільшувальне скло, а біля його ноги — торбинка з перемішаними шпильками найрізноманітніших видів, придбаними минулого тижня у швачки, що саме зібралася на пенсію. 

Стенлі все відтягував і відтягував час, коли зможе насолодитися вмістом торбинки. Авжеж, майже напевно вона виявиться набитою звичайнісінькими «бронзівками», із хіба що випадковими «пласкоглівкою» чи «щілястою», але в тому-то й була вся справа, що ніколи не знаєш наперед. Це була радість торбинок — ніколи не знати наперед. Не-колекціонери, гнітюче байдужі до шпильок, вважали їх не більше ніж гострими шматочками металу, призначеними для приколювання одних речей до інших. І тому в отаких-от торбинках зі звичайними «бронзівками» було виявлено не одну прекрасну шпильку неабиякої цінності.  

А ще, дякувати панові Губперуку, тепер він мав «Курча» № 3 екстрадовгу з широкою голівкою. Світ здавався йому таким же блискучим, як оці шпильки, так рівненько розкладені перед ним на розгорнутому фетрі. Можливо, від нього трохи тхнуло сиром, а грибок стопи сягав по самісінькі коліна — але наразі він ширяв у осяйних небесах на крилах зі срібла. 

Шеляг сидів біля грубки і гриз нігті, щось бурмочучи собі під ніс. Стенлі не звертав на це уваги, оскільки шпильок бурмотіння Шеляга ніяк не стосувалося. 

— ...призначений, еге ж? Яка різниця, що говорять в Ордені! Він може підвищувати в званні кого захоче, еге ж? Тобто я отримаю ще по одному золотому ґудзику на рукавах і зарплатню, еге ж? Жоден інший не називав мене старшим листоношею! А потім, він же, окрім усього, доставив листа. Побачив його, прочитав адресу, і просто взяв та й доставив! Може, серед його пращурів таки були листоноші! І ще він повернув на місце ті металеві літери! Вони на місці знову, розумієте? Будьте певні, це знак. Ха, та він навіть уміє читати слова, яких немає!  

Шеляг виплюнув шматочок нігтя й спохмурнів.  

— Але... тоді він схоче дізнатися про Нове Пе. О, так. Але... це буде як ятрити стару рану. Може скінчитися зле. Дуже зле. Але... ха, те, як він повернув наші літери — це було дуже гарно. Може, одного дня до нас і справді повернеться справжній Поштмейстер, як і говорить пророцтво. «Істинно, Покинуті Ролики він попиратиме Черевиками своїми, і Воззріть! Пси Світу Цього поламають об Нього Зуби свої». І він же явив нам знак, еге ж? Гаразд, це була вивіска над модною жіночою перукарнею[27], але це був знак, тут не посперечаєшся. Я маю на увазі, якби це було очевидно, то нам давно вказали б. 

Ще один шматочок нігтя вдарився об стінку розпеченої до вишневого грубки і зашкварчав. 

— А я молодшим не стаю, це факт. Випробувальний термін, так — але це недобре, недобре. А що коли я завтра склею ласти, га? І я постану перед своїми праотцями, й вони скажуть: «Чи це ти, старший поштовий інспекторе Шеляг?» — і я відповім: «Ні», — й вони скажуть: «Тоді чи це ти, поштовий інспекторе Шеляг?» — і я знову відповім: «Ні», — й вони скажуть: «Тоді, звичайно, це ти, старший листоношо Шеляг?» — і я відповім: «Не зовсім», — і вони скажуть: «Холєра ясна, Толлівере, ти що, хочеш сказати, що так і не піднявся вище молодшого листоноші? Який же ти після цього Шеляг?» — і я почервонію й не відмиюся вже від ганьби. Кому то цікаво, шо я роками давав раду всьому цьому місцю? Значення мають золоті ґудзики!  

Він втупився в полум’я, і крізь його їжакувату бороду пробилася посмішка.  

— Йому слід спробувати пройти Маршрутом, — вимовив він. — Якщо він піде Маршрутом, ніхто не зможе заперечувати. І тоді я зможу все йому розповісти! Тоді все буде гаразд! А якщо він не дійде до кінця, то він так чи так не годиться в поштмейстери! Стенлі? Стенлі! 

Стенлі пробудився зі своїх шпилькомрій. 

— Так, пане Шеляг? 

— Маю для тебе пару доручень, хлопче.  

«А якщо він не годиться в поштмейстери, — майнула думка в глибині перегрітих Шелягових мізків, — то я так і помру молодшим листоношею...» 

Дуже важко постукати у двері, водночас відчайдушно намагаючись не шуміти. Тож на другій спробі Кріспін Ґедзь здався і просто скористався дверним молоточком. 

Пустельною вулицею пішло відлуння, але жодного обличчя не з’явилося в жодному вікні. На цій фешенебельній вулиці ніхто не підійшов би до вікна, навіть якби під цим вікном відбувалося вбивство. У бідніших районах люди хоч би виходили подивитися — а то і взяти участь. 

Двері відчинилися. 

— Добрага вечара, панє. 

Ґедзь хутко пропхався повз кострубату постать до темної вітальні, несамовито показуючи служникові жестами, щоб він зачиняв двері. 

— Зачини, чоловіче, зачини! За мною могли стежити... Матінко, та ти ж Ігор, так? Злотний може дозволити собі винайняти Ігоря? 

— Прєкрасна, панє! — відповів Ігор. Він визирнув у надвечірній присмерк. — Фсе чиста, панє. 

— Та зачини ти двері, ради богів! — простогнав Ґедзь. — Мені потрібен пан Злотний! 

— У гасподаря зараз адне маленьке суарє, панє, — повідомив Ігор. — Піду падивлюся, чи можна йаго турбувати. 

— То тут ще хтось із наших? А вони... Е, що таке «суар’є»? 

— Малєнька зустріч, панє, — пояснив Ігор, принюхуючись. Від гостя відгонило спиртним. 

— Суаре? 

— Самє так, панє, — незворушно відповів Ігор. — Чі дазволіцє пріняти ваш памітний здалєку довгій плащ із капюшонам, панє? І бутьцє любязні прайці за мною да вітальні...  

І раптом Ґедзь лишився сам-один у великій кімнаті, повній тіней, свічок і очей, а за його спиною вже зачинялися двері. 

Очі належали портретам у великих, вкритих пилом рамах, якими було завішано стіни від кутків до кутків. Подейкували, що Злотний в один прийом придбав не лише портрети, а й усі права зображених на них давно померлих людей, завдяки чому від імені кожного з них негайно зареєстрував їм нові імена, і в такий спосіб протягом доби забезпечив себе шляхетними предками. Це дещо бентежило — навіть Ґедзя. Ні, про своїх предків брехали всі, і це було нормально. А от купувати їх — це вже було не зовсім нормальним. Хоча й цілком вкладалося в рамки оригінального похмурого стилю, яким так славився Хаббар Злотний. 

Про Хаббара Злотного ходило багато чуток з тих самісіньких пір, як усі помітили його і почали замислюватися: «Хто такий Хаббар Злотний? І що це за ім’я таке — Хаббар?». Він влаштовував масштабні вечірки, о, так. Це були вечірки того штибу, що стають міськими легендами (Це правда про рублену печінку? Ви там були? А як щодо того випадку, коли він замовив троля-стриптизера, і троє гостей повистрибували у вікна? Ви там були? А та історія з вазою для цукерок? Ви там були? Ви це бачили? Це правда? Ви там були?). Складалося враження, що чи не половина мешканців Анк-Морпорка встигла продефілювати на цих вечірках між столами, баром, танцполом і гральними столиками, а за кожним гостем нібито йшов слідом мовчазний і запопадливий офіціант із навантаженим візочком для напоїв. Дехто стверджував, що Злотний володіє золотою копальнею, а інші божилися, що він пірат. А він і справді скидався на пірата, зі своїм довгим кучерявим чорним волоссям, борідкою-еспаньйолкою та пов’язкою на оці. Казали, що він навіть має папугу. Піратська тема мала ту перевагу, що могла чудово пояснити наявність у нього необмежених, як видавалося, багатств і той факт, що ніхто, абсолютно ніхто нічогісінько не знав про його життя перед його появою в місті. Можливо, жартував люд, він продав своє старе минуле так само, як купив собі нове. 

У бізнесі, Ґедзь це знав, він поводився однозначно по-піратськи. Деякі речі... 

— Дванадцять з половиною пр-р-роцентів! Дванадцять з половиною пр-р-роцентів! 

Коли Ґедзь нарешті переконався, що з ним таки не сталося серцевого нападу, на який він чекав увесь цей день, він перетнув кімнату, похитуючись, як це притаманно людині, що прийняла чарку-другу для заспокоєння нервів, і зняв темно-червоне покривало, під яким, як виявилося, ховалася клітка з папугою. Якщо конкретно, це був какаду, що безтямно підстрибував на своїй жердинці. 

— Дванадцять з половиною пр-р-роцентів! Дванадцять з половиною пр-р-роцентів! 

Ґедзь усміхнувся. 

— А, ти вже познайомився з Альфонсом, — сказав Хаббар Злотний. — Чóму завдячую несподіваною радістю від твого візиту, Кріспіне? 

Двері за його спиною безгучно повернулися в оббиту фетром раму, відрізавши їх від звуків музики, яка лунала десь у віддаленому приміщенні будинку. 

Ґедзь обернувся, але мить втіхи негайно розчинилася в хмарі сум’яття і страху, що панували в його душі. Злотний (рука — в кишені прекрасного смокінга) запитально дивився на нього. 

— За мною стежили, Хаббаре! — прорвало Ґедзя. — Ветінарі послав когось із... 

— Будь ласка! Присядь, Кріспіне. Гадаю, тобі потрібна добряча доза бренді, — він зморщив носа. — Чи я мав би сказати «ще одна добряча доза бренді»?  

— Не заперечуватиму! Я просто мусив, розумієш, пропустити парочку сніфтерів[28], аби заспокоїти нерви! Що за день! — Ґедзь бухнувся в шкіряне крісло. — Ти знаєш, що майже всю другу половину дня під банком стовбичив шпик при виконанні? 

— Гладкий? Сержант? — спитав Злотний, подаючи йому склянку. 

— Гладкий, так. Звання я не розібрав, — форкнув Ґедзь. — Я не маю справ зі Сторожею. 

— Зате я маю, — сказав Злотний, скривившись від видовища вживання такого чудового бренді в такий Кріспінівський спосіб. — І я маю підстави вважати, що сержант Колон має звичку стовбичити біля великих будівель не через острах того, що їх вкрадуть, а просто тому, що полюбляє спокійні перекури в захищених від вітру місцях. Він клоун, його нема чого боятися. 

— Так, але сьогодні вранці до того старого дурня Сирборо приходив податковий інспектор... 

— Хіба це щось незвичайне, Кріспіне? — заспокійливо проказав Злотний. — Дай-но тобі долити... 

— Ну, вони приходять раз чи два на місяць, — погодився Ґедзь, простягаючи порожню склянку, — але... 

— Тобто нічого незвичайного. Ти робиш з мухи слона, любий Кріспіне. 

— Ветінарі наказав за мною стежити! — знову заверещав Ґедзь. — Цього вечора біля мого будинку нишпорив якийсь тип у чорному! Я почув шум, визирнув і побачив його в кутку мого власного саду! 

— Може, то був якийсь злодюжка? 

— Ні, я сплатив Гільдії повну суму! І ще я впевнений, що по обіді хтось побував у самому будинку. В моєму кабінеті речі не на місцях. Я непокоюся, Хаббаре! Це ж саме я під загрозою в цій ситуації! Якщо проведуть аудит... 

— Ти ж знаєш, що не проведуть, Кріспіне, — голос Злотного був як мед. 

— Так, але я не можу отримати контроль над усіма паперами — принаймні поки не звільниться старий Сирборо. А у Ветінарі цілий натовп цих маленьких, ну, як їх... клерків, ну ти знаєш, і вони тільки й роблять, що аж обнюхують кожен папірець! І вони все знайдуть, точно знайдуть! Ми ж купили «Великий шлях» за гроші самої ж компанії! 

Злотний поплескав його по плечу. 

— Опануй себе, Кріспіне. Все буде гаразд. У тебе надто старомодні уявлення про гроші. Гроші — це не річ, і навіть не процес. Це щось на кшталт всезагального марення. Ми маримо, що звичайний невеличкий металевий диск вартий цілого ситного обіду. Досить вийти з цього марення — і можеш купатися в морі грошей.  

Голос Злотного був майже гіпнотичним, але Ґедзем продовжував керувати жах. На його лобі виблискував піт. 

— А Зеленм’яс тим часом відливатиме в це море! — прогарчав він, поводячи очицями, що палали розпачливою злобою. — Пам’ятаєш ті збої на вежах у Ланкрі, через які ми пару місяців тому мали стіки проблем? Коли нам сказали, шо то через відьом, які врізаються у вежі? Ха! Це тільки першого разу було через відьму! А тоді Зеленм’яс підкупив у одній вежі пару новачків, вони заявили про збій, а потім один щодуху погнав конем до сусідньої вежі вниз по Лінії та й послав йому розцінки Ґенойського ринку на дві години раніше, ніж їх отримали всі інші! Отак він, розумієш, і обвалив ціни на сушену креветку. Як і на сушений риб’ячий міхур і на сушену земляну креветку. І він же не вперше таке вчворив! Він постійно таке підлаштовує! 

Злотний дивився на Ґедзя і роздумував, чи не буде найкращим варіантом відповіді вбити того на місці. Ветінарі був розумником. Дурень не зміг би лишатися правителем такого розмаїтого і неспокійного міста, як це. Якщо хтось помічав його агента, значить, Ветінарі хотів, щоб цього агента помітили. Єдиним способом переконатися, що Патрицій і справді за вами стежить, було різко обернутися й не побачити позаду абсолютно нікого. 

І Зеленм’яса теж би лиха година побила. Бувають же люди, які нічого не тямлять у справах, ну зовсім нічого. Вони такі... дрібні. 

Використовувати семафори в такий спосіб, як Ґедзь, було дурістю, але дати такому глисту це зрозуміти було б дурістю ще більшою. Це було б нерозумно. Дурні маленькі людці з королівським гонором прокручували свої маленькі оборудки, усміхалися тим, кого обкрадали, і геть не розуміли сутності грошей. 

І ось дурний свиноподібний Ґедзь прибіг просто сюди. Це створювало певні ускладнення. Двері були звуконепроникними, килим легко було замінити, і, звісно, Ігорі славилися своєю розсудливістю — але майже не було сумніву, що хтось таки потайки спостерігав, як Ґедзь заходить у цей дім. А отже, мудро було б забезпечити йому і вихід звідси. 

— Ти х’роша люд’на, Х’б’баре Злотний, — гикаючи, промовив Ґедзь, невпевнено розмахуючи знову майже порожньою склянкою.  

З надмірною обережністю п’яного він спробував поставити її на столик, але оскільки це виявився не той із трьох столиків, які гойдалися в його очах, друзки склянки розлетілися по килиму.  

— Виб’ч, — промимрив він. — Ти х’роша люд’на, того я х’чу віддати це т’бі. Н-не можу тримати це вдома, к’ли кругом шп’гуни Ветін-на-нарі. І сп’лити не можу, б-бо там усе. Всі маленькі... транзакції. Д’же в-важливо. Іншим нік-кому не вірю, вони мене н’навидять. Ти п’дбаєш про це, еге?  

Він витягнув пошарпаний червоний записник і непевною рукою простягнув його Злотному. Той узяв його і прогортав сторінки. Його погляд пробігся по записах. 

— Ти все занотовував, Кріспіне? — спитав він. — Навіщо? 

— Але ж завжди повинні бути записи, Хаббаре, — з приголомшеним виглядом сказав Ґедзь. — Як сх’вати сліди, к’ли не знаєш, де ти їх л’шив? А ще... роб’ш усе як було раніше, і зл’чину наче й н’ма, — він спробував постукати себе по носі і не влучив. 

— Я збережу його найстараннішим чином, — запевнив Злотний. — Ти дуже мудро вчинив, що приніс його мені. 

— Це б’гато для мене значить, Хаббаре, — пролопотів Кріспін, якого тепер заносило в сентиментальність. — Ти сприймаєш мене с-серйозно, не як Зеленм’яс зі своєю з-зграєю. Я риз-зикую, а потім вони дивляться на мене, як на бурд. Тобто б-бруд. Т-ти зб-біса х’роший хлопець, т’к. Знаєш, к’медно, що в т’кого зб-біса х’рошого хлопця є Ігор, б-бо... — він потужно відригнув, — б-бо, я чув, Ігорі працюють т’льки на психів. П-повних психів, і в’мпірів, і кого хоч, на нен’рмальних, словом. Не в образу, з-завваж, твоєму сл’зі, він на вигляд як зб-біса х’роший хлопець, ха-ха, як купа зб-біса х’роших хлопців... 

Хаббар Злотний делікатно поставив його на ноги. 

— Ти п’яний, Кріспіне, — сказав він. — І надто балакучий. Ось що, я зараз покличу Ігоря... 

— Так, панє? — мовив Ігор з-за його спини. Такі непомітні появи належали до навичок, якими не могла похвалитися більшість пересічних слуг. 

— ...і він доправить тебе додому моєю каретою. Здай його безпосередньо в руки його камердинеру, Ігорю. О, а після того розшукай, будь ласка, мого колегу, пана Ґрайля. Передай, що я маю для нього невеличке доручення. Добраніч, Кріспіне, — Злотний поплескав гостя по желеподібній щоці. — І не хвилюйся. Вже завтра, от побачиш, усі ці дрібні тривоги просто... зникнуть.  

— Д-дуже х’роший хлопець, — щасливо мямляв Ґедзь. — Як на ін’земця...  

Ігор відвіз Кріспіна додому. Той уже перейшов у стадію «веселого п’янички» й горлав пісню того штибу, що завжди страшенно смішить гравців у регбі та дітей віком до одинадцяти. Тож, поки його заводили в дім, він напевне перебудив весь квартал — особливо коли став повторювати куплет про верблюда. 

По тому Ігор повернувся до дому Злотного, відігнав карету, завів у стійло коня і рушив до невеличкої голуб’ятні на задвірку. Там жили великі вгодовані голуби — не те що хворобливі крилаті щури міських дахів; Ігор вибрав одного з найжирніших, звично вдягнув йому на лапку срібне кільце із запискою й підкинув птаха назустріч нічним небесам. 

Анк-Морпоркські голуби були досить розумними — як на голубів. Дурість мала в цьому місті вельми обмежений термін придатності. Цей голуб швидко знайде пана Ґрайля в його апартаментах на даху. Щоправда, Ігоря дратувало, що послані туди голуби ніколи не поверталися.  

Мокр розлючено йшов, а часом розлючено пробивався крізь покинуті приміщення Поштамту, і листи, які він відкидав зі свого шляху, збиралися у невеликі пагорби. Він перебував у такому настрої, що готовий був попробивати ногами самі стіни. Він потрапив у пастку. У пастку. Він же робив усе можливе, хіба ні? Може, на цьому місці й справді лежало прокляття. Цьому прокляттю цілком пасувало б ім’я «Шеляг»... 

Він штовхнув двері й опинився на великому каретному дворі, навколо якого Поштамт формував літеру «U». Двором продовжували користуватися. Коли поштова служба розвалилася, каретне господарство вижило, розповідав одного разу Шеляг. Воно було корисним, добре організованим, а крім того, володіло десятками коней. Коней не запхаєш під паркет і не закинеш у мішках на горище. Їх необхідно годувати. Тож візники, більш-менш безконфліктно, прибрали цей відділ до рук і зробили з нього службу пасажирських перевезень. 

Мокр дивився, як із двору викочується навантажена карета, коли його увагу привернув якийсь рух на даху. 

Тепер він уже призвичаївся до семафорних веж. Часом здавалося, що по такій вежі виросло на кожному даху. Більшість мала нові щиткові блоки, встановлені компанією «Великий шлях», але в полі зору вистачало і старомодних важільних семафорів, і навіть веж із сигнальними прапорцями. Ці, однак, працювали повільно і тільки в межах прямої видимості, а ліс семафорних веж лишав для цього хіба що крихти простору. Якщо вам потрібно було щось більше за базовий пакет послуг, ви зверталися до однієї з маленьких семафорних компаній і орендували маленьку вежу зі щитковими блоками, ґорґульєю для прийому семаграм і доступом до Лінії передачі — а якщо ви були справді багатим, то і з досвідченим оператором. І ви платили. Мокр не дуже знався на техніці й не дуже нею цікавився, але, наскільки він розумів, платити за такими розцінками було все одно, ніби відрізати собі руку, чи ногу, чи й те, й інше. 

Втім, усі ці роздуми крутилися десь на периферії його мозку, як-от планети крутяться навколо світил, а в центрі перебувала одна думка: а нам на біса семафорна вежа?  

Це однозначно була семафорна вежа — там, на даху. Він ясно бачив її й навіть чув далеке тріскотіння щитків. Також він був певен, що встиг побачити чиюсь голову — за мить до того, як вона сховалася. 

Звідки у нас на даху семафор, і хто це ним там користується? 

Він кинувся назад у будівлю. Він ще ніколи не натрапляв на сходи, які вели на дах, але врешті-решт хто знає, що могло приховуватися за горами листів у заблокованих кінцях деяких коридорів... 

Мокр пропхався через іще один коридор, заставлений мішками з поштою, і вибрався на відкриту ділянку з великими, замкненими на засуви двостулковими дверима, які вели назад на каретний двір. Тут були сходи, які вели нагору. Над його головою блідими плямами в пітьмі світилися маленькі безпечні лампи. «От у цьому вся суть Поштамту, — подумав Мокр. — Правила вказують, що сходи мають бути освітленими, і вони таки освітлені, хоча тут цілі десятиліття ніхто не бував, крім Стенлі, заправника ламп». 

Тут був і старовинний вантажний ліфт, ненадійна машина, що працювала за рахунок перекачування води з великого дощового резервуара на даху. Але Мокр уявлення не мав, як його запустити, і не довірився б йому, навіть якби знав. Шеляг якось казав, що цей ліфт зіпсований. 

Біля підніжжя сходів, напівстертий, але все ще помітний, виднівся обведений крейдою обрис людського тіла. Вивернуті під дивними кутами руки й ноги силуета викликали неприємні відчуття. 

Мокр сковтнув, але взявся за поруччя. 

Він почав підйом. 

На другому поверсі він побачив двері. Відчинилися вони легко — власне, вони розчахнулися від першого ж його доторку до дверної ручки, і стримуваний ними вал листів ринув у сходову клітку, як чудовисько, що вистрибує із засідки. Мокр кволо стогнав, його хитало, і він заледве встояв на ногах, поки листи, хвиля за хвилею, обтікали його з боків і вивергалися на сходи. 

На здерев’янілих ногах він подолав ще один проліт і виявив там ще одні тьмяно освітлені двері, але цього разу став збоку від них, перш ніж їх відчинити. Попри це, під напором листів двері все одно вгатили його по ногах, щойно мертві листи із сухим шепотінням ринули в проліт. Мабуть, десь так шурхотять в польоті кажани. Вся ця будівля була під зав’язку забита листами, які шепотілися в темряві, коли людина летіла зі сходів униз... 

Ще трохи, й він поїде мізками, як Шеляг. Але в цьому місці було ще дещо. Десь тут повинні бути двері... 

Його мізки розбризкало по всій стіні... 

«Слухай, — сказав він своїй уяві, — якщо збираєшся і далі так поводитись, я тебе більше з собою не візьму». 

Але уява, з притаманною їй підступністю, продовжувала працювати. Він ніколи, ніколи й пальцем нікого не зачепив. Він завжди вважав за краще втекти, ніж битися. А вбивство — це ж абсолютна величина. Не можна ж скоїти 0,021 вбивства, правильно? Але Помпа, схоже, вважає, що в цій справі існує середнє арифметичне. Гаразд, можливо, дехто з низів суспільства і справді зазнав... незручностей через його злочини, але... що тоді сказати про банкірів, феодалів, та навіть про барменів? «Ось ваше подвійне віскі, пане, я вбив вас на 0,0003»? Будь-що, зроблене будь-ким, рано чи пізно позначалося на всіх інших. 

Крім того, чимало з його злочинів навіть і злочинами не були. Взяти той же трюк із перснями. Він ніколи не казав, що в персні справжній діамант. Крім того, аж гірко було усвідомлювати, як легко добропорядні громадяни спалахували готовністю отримати зиск за рахунок бідного мандрівника без місця для ночівлі. Це могло зруйнувати віру в людство — звичайно, у того, хто її мав. Крім того... 

Четвертий поверх породив ще одну лавину листів, але коли вона вгамувалася, перед Мокром лишалася паперова стіна, що перегороджувала коридор. Коли Мокр підійшов ближче, з неї з шелестом висковзнули кілька конвертів, загрожуючи новою лавиною. 

Правду кажучи, в голові йому вже міцно закріпилася думка про відступ, але сходи вниз були щільно вкриті ковзким покривалом конвертів, а зараз був не час вправлятися в слаломі на незасніжених поверхнях. 

Добре, але ж шостий поверх мав би бути вільним, чи не так? Як би інакше Бакенбард потрапив там на сходи, де в нього було призначено побачення з вічністю? І, так, на майданчику четвертого поверху на заметі з листів усе ще валявся шматок мотузки в чорно-жовту смужку. Тут була Сторожа.  

Попри це, двері Мокр відчинив дуже обережно — як, напевно, і вартові свого часу. 

У дверний отвір вивалилося два-три конверти, але головна лавина вже зійшла. За кілька футів перед ним була знайома паперова стіна, щільна, як гірська порода. Хтось із вартових побував і тут. Принаймні хтось намагався лупати сю скалу — Мокр бачив дірку. Мабуть, цей хтось просунув туди руку на всю довжину, як зараз зробив і Мокр. І, мабуть, його рука, як і Мокрова, наштовхнулася лише на ще щільніше утрамбовані конверти. 

Тож на сходи тут ніхто не вибирався. Для цього довелося би пробитися крізь стіну листів завтовшки шість футів мінімум... 

Лишався ще один сходовий просвіт. Мокр почав обережно здійматися і був уже на півдорозі, коли почув, що внизу починається черговий зсув. 

Мабуть, він все-таки якось потривожив паперову стіну поверхом нижче. Тепер вона посунула з коридору з невідворотністю льодовика. Коли передній фронт лавини досягнув краєчка сходового майданчика, цілі пласти спресованої пошти почали відпадати від основної маси й валитися вниз. У глибинах сходової шахти рипіло і тріщало дерево. Самі сходи аж трусилися. 

Мокр прожогом пробіг останні східці до шостого поверху, схопився за дверну ручку, рвонув її на себе — і повис на ній, коли повз нього ринув черговий листозсув. Тепер трусилося все. Раптом з гучним тріском обвалилися рештки сходів, і Мокр лишився матлятися на дверній ручці, а повз нього сипалися листи. 

Він матлявся там, заплющивши очі, поки все більш-менш не вгамувалося, хоча знизу вряди-годи ще долітало потріскування. 

Сходів більше не було.  

З величезною обережністю Мокр підтягнув ноги й намацав ними краєчок дверного отвору. Намагаючись не робити нічого провокаційного — наприклад, не дихати — він переставив руки так, щоб триматися за обидві ручки по різні боки дверей. Потім він вхопився обома руками за ручку зі внутрішнього боку і, повільно перебираючи підборами по всипаній конвертами підлозі, почав втягувати себе в коридор, водночас зачиняючи двері.  

Нарешті, глибоко вдихнувши застояного сухого повітря, він відчайдушно зашкріб ногами, вигнувся, як лосось на гачку, і опинився достатньою мірою на підлозі коридору, щоб не боятися полетіти вниз крізь шістдесят футів листів і дерев’яних уламків. 

Практично машинально він зняв з гачка біля дверей одну з ламп і обернувся, аби дослідити, які задачі постануть перед ним надалі. 

Як виявилося, в коридорі було яскраве освітлення та простелилася пишна килимова доріжка — і не було жодного конверта. Мокр очманіло втупився в цю картину. 

Тут же були листи, напаковані щільно від підлоги до стелі. Він бачив їх і відчував, як вони валяться повз нього на сходи. Це була не галюцинація; вони були тверді, у плісняві та пилі, цілком справжні. Повірити в інше означало збожеволіти просто на місці. 

Він знову обернувся, аби поглянути на рештки сходів, — і не побачив ні цих решток, ні дверного отвору. Килимова доріжка простягалася аж до далекої стіни. 

Мокр розумів, що все це повинно мати пояснення, але всі висновки, які він був здатен наразі зробити, зводилися до одного: це дивно. Він боязко нахилився, аби торкнутися доріжки там, де мало би бути провалля над зруйнованими сходами, — і відчув холод, коли його пальці пройшли крізь доріжку.  

«Чи не стояв один із моїх попередників на цьому самісінькому місці, де зараз стою я? — подумав він. — І чи не зробив він крок на те, що здавалося підлогою, аби завершити життя після польоту крізь п’ять поверхів болю?» 

Дюйм за дюймом він рушив у протилежний бік, і почув, як наростає якийсь звук. Це був притлумлений і нечіткий шум великої будівлі, сповненої бурхливої діяльності: вигуки, розмови, тріскотня механізмів, мішанина тисяч голосів, рипіння коліс, відлуння кроків, стукіт печаток, шкрябання пер, грюкання дверей, все — злите воєдино в прекрасно чутному полотні живої комерції. 

Він дістався місця, де коридор перпендикулярно впирався в інший, так що разом вони формували літеру «Т». Шум долинав знизу — разом із відблиском яскравого освітлення. Мокр наблизився до блискучого мідного бильця балкона, до якого виводив коридор... 

...і зупинився. 

Як-не-як, йому дуже нелегко було дотягти свої мізки сюди; саме час попрацювати і їм. 

Вестибюль Поштамту на його пам’яті завжди скидався на темну печеру, заповнену горами листів. Там не було ні балконів, ні блискучої міді, ні метушливого персоналу, і, хай йому грець, не було ніяких клієнтів. 

А таким, як-от зараз, Поштамт був хіба що в минулому, ні? 

А у вестибюлі на кожному поверсі по колу йшли залізні балкони, мій пане, як мереживо! 

Втім, тут і зараз їх насправді не було. Але й він не потрапив у минуле — принаймні не зовсім. Відчули ж його пальці порожнечу там, де очі бачили вкриту килимовою доріжкою підлогу.  

Мокр виснував, що він перебуває «тут і зараз», а бачить те, що відбувалося тут же «тоді». Воно, звісно, і справді треба було збожеволіти, щоб у це повірити, але це ж був Поштамт. 

Нещасний пан Бакенбард ступив на підлогу, якої не було. Мокр зупинився, так і не ступивши на балкон, нахилився — й відчув пальцями той самий холодний протяг, що й тоді, коли вони пройшли крізь килимову доріжку. Хто ж це був... А, пан Перемінко. Він теж опинився тут, кинувся вперед, щоб подивитися з балкона, і —

...розплющився, мій пане, розплющився об мармур. 

Мокр обережно випростався, обперся для рівноваги на стіну і сторожко зазирнув у вестибюль внизу. 

Зі стелі звисали люстри, але свічки на них не горіли, бо сонячне світло лилося крізь іскристий купол у приміщення, де не було ніякого пташиного лайна, зате було повно людей, які поспішали в різних напрямках по велетенській шаховій дошці підлоги або були поглинуті роботою біля полірованих стійок, а стійки, казав тато, було зроблено з цінного дерева. Мокр стояв і дивився. 

На цій сцені тривала вистава, в якій сотні окремих цілеспрямованих дій благополучно зливалися у всезагальну анархію. Внизу люди котили великі дротяні кошелі на коліщатках, тяглися конвеєрні стрічки, під якими матлялися причеплені до них гаками мішки з поштою, службовці гарячково заповнювали листами й пакунками ніші, в яких пізніше поселилися голуби. Це була машина, сконструйована з людей, о, мій пане, бачили б ви це! 

Віддалік, по ліву руку від Мокра, стояла золота статуя заввишки десь у три-чотири людські зрости. Статуя зображувала стрункого молодика, вочевидь бога, який з одягу мав лише капелюха з крильцями, сандалії з крильцями та — Мокр примружився, вдивляючись — фігового листка з крильцями?  

Скульптор зобразив його неначе готовим відірватися від землі, з конвертом у руці й виразом шляхетної цілеспрямованості на обличчі. 

Статуя панувала над усім вестибюлем. В сьогоденні її не було — лише постамент. Якщо вже зникли стійки та люстри, то у випадку статуї навіть її вигляд не лишав сумнівів, що скульптурний бог не має ані найменшого шансу. Мабуть, це був Дух Пошти або хтось такий.  

Втім, персонал внизу давав раду пошті в прозаїчніший спосіб. 

Просто під куполом стояв годинник з чотирма циферблатами, які дивилися в чотири боки. Мокр саме побачив, як велика стрілка перейшла на 12.  

Пролунав звук ріжка. Гарячковий балет унизу припинився, а з невидних Мокрові дверей вийшли двома ланцюжками люди, на яких була форма, мій пане, — яскраво-синя, з мідними ґудзиками! Бачили б ви!; у вестибюлі люди вишикувалися в дві шеренги перед величезними дверима головного входу. Там на них чекав товстун у подібній, але куди розкішнішій формі, з виразом обличчя, що викликав думки про зубний біль; на поясі в нього на мідних шарнірних опорах було закріплено пісочного годинника, а погляд, яким товстун дивився на новоприбулих, демонстрував, що його власник, звичайно, бачив і гірше — але нечасто, і здебільшого на підошвах своїх гігантських черевиків.  

З виразом зловісного вдоволення на обличчі товстун підняв пісочного годинника і, глибоко вдихнувши, загорлав: 

— Четверта-а-а доставка-а-а.... шикуйсь! 

Слова доходили до вух Мокра дещо приглушеними, ніби він слухав їх крізь картонну перегородку. Листоноші, які й без того стояли струнко, примудрилися набрати вигляду ще більшої готовності. Товстун обпік їх поглядом і зробив ще один гігантський вдих. 

— Четверта-а-а доставка-а-а — чекати, чекати!.. — ДОСТАВИТИ-И-И!  

Дві шеренги листонош промарширували повз нього і зникли в світлі дня. 

Коли ми були листоношами...

«Потрібно знайти справжні сходи, — подумав Мокр, змушуючи себе відійти від того, що здавалося балконом. — Мені... мариться минуле. Але сам я перебуваю в теперішньому. Це як лунатизм. Не хотілося б вийти подихати свіжим повітрям, а натомість стати ще одним силуетом, обведеним крейдою». 

Він розвернувся — і тут крізь нього хтось пройшов. 

Відчуття було неприємним, як раптовий напад лихоманки. Але це було не найгірше. Найгіршим було побачити, як просто крізь твою голову пропливає чиясь чужа. Те, що він побачив, було здебільшого сірим, з прожилками червоного й пустотілим натяком на носові пазухи. Про очні яблука краще було й не думати. 

...й обличчя таке перекошене, немов би він привида побачив... 

Мокра ледь не знудило, і, коли він відвернувся, притискаючи руку до рота, в його полі зору опинився юний листоноша, який дивився в його напрямку з виразом жаху — можливо, таким же, який був на обличчі самого Мокра. Хлопець здригнувся й поквапився геть. 

Отже, й пан Іґнавія теж дійшов аж сюди. Він виявився досить тямущим, щоб не ступити на несправжню підлогу, але коли крізь вашу голову проходить чужа, це може штовхнути вас на помилковий крок... 

Мокр побіг слідом за хлопцем. У компанії Шеляга він обстежив не більше десятої частини Поштамту, адже дорогу постійно перегороджували поштові завали. Він знав, що в будівлі колись були й інші сходи — й вони мали лишатися дотепер. Його ціллю був перший поверх — тобто підлога, якій можна було довіряти.  

Хлопець пройшов крізь чергові двері до заставленої посилками кімнати, але Мокр встиг помітити в протилежному кінці приміщення інші відчинені двері, а за ними — щось на кшталт сходових билець. Він наддав — і раптом підлога зникла з-під його ніг. 

Яскраве світло навколо пропало, як не було. На жахливу мить він усвідомив, що падає вниз у хмарі висохлих конвертів. Він упав на купу таких же конвертів, задихаючись від застарілого сухого пилу, який здійняло його падіння. Він устиг помітити крізь паперову зливу тьмяний відблиск запиленого вікна, до половини якого здіймалася гора листів — а тоді занурився у паперове море. Купа листів під ним почала розповзатися в різні боки. Почувся тріск, надто вже схожий на звук зірваних з петель дверей, і розповзання помітно прискорилося. Відчайдушним зусиллям він вирвався на поверхню — саме вчасно, щоби вдаритися маківкою об одвірок — після чого його знову затягло під листи. 

Безпорадно перекидаючись у вирі паперового потоку, Мокр відчув притлумлений поштовх: підлога під ним провалилася. Потік поринув вниз, потягнув Мокра зі собою і швиргонув його на ще одну купу конвертів. Тисячі листів звалилися на нього зверху, і стало нічого не видно, а за кілька секунд — і не чутно. 

Темрява й тиша стиснули його, як у кулаку. 

Мокр фон Губперук стояв на колінах, сперши голову на руки. Повітря тут було, але нагріте, затхле і його було мало. Ворушити він міг хіба що деякими пальцями. 

Він може тут померти. Він напевне тут помре. Навколо нього, напевне, тонни і тонни листів. 

— Вручаю душу свою будь-якому з богів, який зуміє її знайти, — вичавив він у задушливе повітря. 

Перед його внутрішнім зором танцював блакитний рядок. 

Це були написані від руки слова. Але вони мали голос. 

Слова звучали так, як міг би вимовляти їх сільський хлопчина, але... з якимось відтінком шкрябання. Якби листи й справді могли говорити, то цей говорив би от саме так. Слова розлазилися навсібіч, літери викривлялися й неоковирно хилилися під пером людини, незвичної до письма... 

...а коли цей рядок проплив перед його очима й зник, на його місце у темряві випливли інші, писані чітко і рівно, слова: 

Цей голос так чітко вимовляв слова, що Мокр ніби наяву почув картину письмового столу і книжкових полиць позаду нього, щільно заставлених книжками на юридичну тематику — але вже починався третій рядок. 

А потім всі заговорили одночасно. Десятки, сотні, тисячі — вони заповнили його вуха і засліпили його внутрішній зір. Вони не кричали, вони просто являли йому слова, аж доки його голова не переповнилася по вінця звуком, в якому почали формуватися нові слова, достоту як інструменти оркестру з різноманітного дзвону, бриніння та гудіння витворюють одну-єдину кульмінацію... 

Мокр спробував закричати, але його рота забило конвертами.  

А потім чиясь рука схопила його за ногу, і він опинився в повітрі головою донизу. 

— А, Бане Губберук! — загримів голос пана Помпи. — Ходили Оглядати Територію! Ласкаво Прошу До Вашого Нового Кабінету!  

Мокр виплюнув папір і через силу втягнув повітря в стиснуті пекучим болем легені. 

— Вони... живі! — задихаючись, вимовив він. — Вони всі живі! І розлючені! Вони розмовляють! Це була не галюцинація! У мене траплялися галюцинації — вони не калічать! Тепер я знаю, як загинули інші! 

— Радий За Вас, Бане Губберук, — сказав Помпа, перевертаючи Мокра в нормальне положення і пробираючись по груди в листах через кімнату, тим часом як за їхніми спинами крізь дірку в стелі все ще спадав тоненький потічок листів.  

— Ти не розумієш! Вони розмовляють! Вони хочуть... — Мокр завагався. В його вухах все ще відлунював той шепіт. І він промовив не меншою мірою сам собі, ніж ґолемові: — Таке відчуття, що вони хочуть, щоб їх... прочитали. 

— Таке Вже Призначення Листів, — спокійно відповів ґолем. — А Зараз Ви Побачите, Що Я Майже Розчистив Ваше Помешкання. 

— Та послухай, це ж звичайнісінький папір! Але він розмовляє!  

— Саме Так, — слова ґолема падали важко, як брили. — Це Місце — Гробниця Непочутих Слів. І Вони Хочуть Бути Почутими. 

— Та годі тобі! Листи — це просто папір! Вони не говорять!  

— А Я — Просто Глина, І Я Слухаю, — прокоментував Помпа все з тим же спокоєм, який доводив Мокра до сказу. 

— Так, але до твоєї глини домішали трохи трах-тібідох... 

Ґолем обернувся і поглянув Мокрові в очі, причому червоний вогонь в його зіницях спалахнув яскравіше. 

— Я потрапив... у минуле, здається, — промимрив Мокр, задкуючи. — Ну... в голові. Ось як загинув Бакенбард. Він упав зі сходів, бо в минулому їх не було. А пан Іґнавія помер з переляку. Я в цьому впевнений! А мене привалило листами! Там, певно, була... дірка в підлозі чи щось таке, і... я провалився, і... — він зупинився. — Сюди потрібен жрець або чарівник. Хтось, хто розуміється на таких речах. Не я!  

Ґолем обома руками згріб купу листів, які кілька хвилин тому ледь не поховали його підопічного. 

— Ви — Поштмейстер, Бане Губберук, — вказав він. 

— Це вигадка Ветінарі! Я не поштмейстер, я лише фальшивий... 

— Пане Губперук? — пролунав нервовий голос від дверей за його спиною.  

Мокр озирнувся й побачив Стенлі, який аж здригнувся під його поглядом. 

— Що таке? — прогарчав Мокр. — Якого біса... Тобто — чого тобі, Стенлі? Я, бач, наразі трохи зайнятий. 

— Там люди прийшли, — промовив Стенлі, невпевнено всміхаючись. — Внизу. Якісь люди. 

Мокр пропік його поглядом, але Стенлі, схоже, вичерпав свої мовні ресурси на цей момент. 

— І цим людям потрібно?.. — підштовхнув він. 

— Їм потрібні ви, пане Губперук, — сказав Стенлі. — Вони сказали, що хочуть зустрітися з тим чоловіком, який хоче бути поштмейстером. 

— Я ніколи не хотів бути... — почав Мокр, але спинився. Зриватися на хлопцеві було безглуздо. 

— Перепрошую, Поштмейстере, — почув він за спиною голос ґолема, — Я Хотів Би Завершити Виконання Поставленої Переді Мною Задачі. 

Мокр відступив убік, і глиняна людина пройшла в коридор під натужне рипіння, яке витискали з паркету ці гігантські ступні. Вийшовши слідом, Мокр зрозумів, як Помпа зумів навести лад у його кабінеті. Стіни сусідніх кімнат випиналися так, що ось-ось мали тріснути. Якщо вже ґолем що-небудь запхає в кімнату, воно там і залишиться. 

Видовище зайнятої працею глиняної постаті дещо заспокоїло Мокра. Було в панові Помпі щось надзвичайно... приземлене, якщо можна так висловитися. 

Що йому зараз було необхідно, то це — нормальність: розмови з нормальними людьми, робота над нормальними проблемами, словом, щось, здатне вигнати з його голови всі оті голоси. Він змахнув клаптики паперу зі свого дедалі жахливішого на вигляд костюма. 

— Гаразд, — сказав він, намагаючись намацати краватку, яку виявив врешті-решт закинутою на спину. — Піду дізнаюся, що їм потрібно. 

Вони стояли на сходовому майданчику центральних сходів. Це були старі, худі й згорблені чоловіки, до певної міри — дещо старші копії Шеляга. Вони і вдягнені були в таку ж ветху форму, проте було в ній і дещо незвичне. 

До капелюха з козирком у кожного дротинкою було прикручено скелетик голуба. 

— Чи ти — Непогашений? — прохрипів один зі старих, коли Морт наблизився. 

— Що? Хто? Я? — розгубився Мокр. 

Надія на нормальність знову згасла. 

— Так, ви, шефе, — прошепотів Стенлі обіч нього. — Ви повинні відповісти «так», шефе. От лихо, хотів би я сам це зробити. 

— Зробити що? 

— І вдруге запитую я: чи ти — Непогашений? — промовив старий, схоже, починаючи сердитися.  

Мокр раптом помітив, що на середньому та безіменному пальцях правої руки старого не вистачало останніх фаланг. 

— Гадаю, так. Якщо ви наполягаєте, — відповів він. 

Реакція на відповідь виявилась дуже далекою від схвальної. 

— І востаннє запитую я: чи ти — Непогашений? 

Тепер у голосі старого відверто лунала погроза. 

— Та добре, добре! В рамках нашої розмови — так! Я — Непогашений! — не витримав Мокр. — А тепер...  

З-за спини йому на голову накинули щось чорне, і він відчув, як на його шиї міцно затягнулися мотузки.  

— Непогашений дуже повільний, — прорипів просто над його вухом інший голос, і його схопили невидимі, але дужі руки. — У листоноші не годиться! 

— Все буде добре, шефе, — почув Мокр голос Стенлі, намагаючись вирватися. — Не хвилюйтеся. Пан Шеляг вам допоможе. Ви легко це зробите, шефе. 

— Зроблю що?! — скричав Мокр. — Відчепіться, ви, дурні старі чортяки! 

— Непогашений боїться Маршруту, — просичав ще хтось із нападників. 

— О так, Непогашений повернеться до Відправника нескоро, — погодився інший. 

— Стенлі, веди пана Помпу, негайно! — прокричав Мокр, але мішок на його голові був із товстої тканини й міцно прилягав до обличчя. 

— Я не можу цього зробити, шефе, — відповів Стенлі. — Ніяк не можу, шефе. Все буде добре, шефе. Це просто... перевірка, шефе. Це Орден Пошти, шефе. 

«Кумедні в них капелюхи, — подумав Мокр, починаючи розслаблятися. — Обмáни та погрози... Ці штуки я знаю. Містика для міщан. Нема на світі такого міста, де не знайшлося б Вірного, Древнього, Праведного і Таємного Ордену, створеного дрібними людцями, які впевнені, що можуть пізнати секрети пращурів на двогодинних зустрічах по четвергах, і гадки не мають, на яких кретинів вони схожі в мантіях. Я мав би здогадатися — я ж сам у такі ордени вступав разів двадцять п’ять. Закладаюся, у них і таємне рукостискання є. Я цих таємних рукостискань знаю більше, ніж навіть боги. Я не в більшій небезпеці, ніж на уроці першоклашок. Чи й у меншій. Непогашений... ох, божечки». 

Йому таки вдалося розслабитися. Він дозволив звести себе сходами й кілька разів покрутити на місці. Ну, так, все правильно. Новачок повинен відчувати страх, але всі знають, що це лише частина гри. Можна почути щось погане, можна навіть відчути щось погане — але нічого насправді поганого не станеться. Він пригадав церемонію вступу до — як там воно? Ах, так, «Людей Борозни», поблизу якогось міста в гущавині стебел.[30] Йому, звичайно, зав’язали очі, і Люди Борозни почали видавати найжахливіші звуки, які могли собі уявити, а потім голос у пітьмі наказав: «Потисни руку Старому Магістру!» — Мокр простягнув руку і потиснув ратицю цапа. Іспит успішно складав той, хто проходив усю церемонію, не забруднивши спіднього. 

Наступного ж дня він обшахраював трьох новонабутих Братів на вісімдесят доларів. Тепер ця історія не видавалася аж надто смішною. 

Старі листоноші привели його до вестибюля. Він здогадався про це за луною. І, якщо вірити волосинкам, які стали дибки на його шиї, тут були ще якісь люди. А може, й не тільки люди; йому почулося якесь приглушене гарчання.  

Але ж так усе й має бути, правильно? Повинні бути страшні звуки. Головне — нічого не боятися й діяти сміливо та рішуче.  

Мокрів конвой його облишив. Якусь мить він стояв сам-один із зав’язаними очима, а потім відчув, як його схопила за лікоть чиясь рука. 

— Це я мій, пане. Кандидат у старші листоноші Шеляг, мій пане. Не варто анітрохи хвилюватися, мій пане. Сьогодні я — ваш Молодший Диякон[31], мій пане.  

— Це справді необхідно, пане Шеляг? — зітхнув Мокр. — Мене ж призначено Поштмейстером, ви ж знаєте. 

— Призначено, авжеж. Але ще не визнано, мій пане. Успішне відправлення ще не означає успішної доставки, мій пане.  

— Про що ви говорите? 

— Я не можу розкривати цих таємниць Непогашеному, мій пане, — благочестиво промовив Шеляг. — Ви молодець, що протрималися аж до цієї стадії, мій пане. 

— Ох, ну гаразд, — сказав Мокр, намагаючись надати голосу бадьорості. — І що ж найгірше з того, що може на мене чекати, га? 

Шеляг мовчав. 

— Я кажу... — почав Мокр. 

— Я просто замислився над відповіддю, мій пане, — пояснив Шеляг. — Хвилинку... так, мій пане. Найгірше, що може на вас чекати, — це втрата всіх пальців на одній руці, кульгавість на все життя і перелами половини кісток. А, і тоді вас не приймуть до Ордену. Але не варто анітрохи хвилюватися, мій пане, анітрохи!  

Десь згори прогримів голос: 

— Хто привів Непогашеного? 

Мокр почув, як Шеляг поряд із ним прочистив горло, але коли він заговорив, його голос відверто тремтів: 

— Я, кандидат у старші листоноші Шеляг, привів Непогашеного! 

— Ви ж про кості спеціально сказали, щоб мене налякати, правда ж? — просичав Мокр. 

— Чи стоїть він у Мороці Ночі? — допитувався голос. 

— Так, ще стоїть, Великий Магістре! — радісно прокричав Шеляг і зашепотів до Мокра, на чиїй голові так і лишався мішок: — Деякі наші старші хлопці були такі раді, що ви повернули ті літери. 

— Чудово. То щодо згаданих вами переламів кісток... 

— Тоді нехай він пройде Маршрутом! — звелів невидимий мовець. 

— Нам потрібно просто пройти вперед, мій пане. Це легко, — гарячково прошепотів Шеляг. — Ось. Стійте тут. 

— Послухайте, — сказав Мокр, — уся ця тема... це просто щоб мене налякати, правильно ж? 

— Покладіться на мене, мій пане, — прошепотів Шеляг у відповідь. 

— Але послухайте... — почав був Мокр, та тут мішок притиснула чиясь долоня, і Мокрів рот забило грубою матерією.  

— Нехай же він взує Черевики! — продовжив голос. 

«Дивовижно, можна справді почути великі літери», — подумав Мокр, намагаючись не вдавитися тканиною мішка.  

— Просто перед вами стоїть пара черевиків, мій пане, — почув він хрипкий Шелягів шепіт. — Взуйте їх. Це нескладно, мій пане. 

— Пф-ф! Гаразд, але послухайте... 

— Будь ласка, мій пане, черевики! 

Мокр стягнув із ніг власне взуття (вийшло дуже незграбно) і наосліп сунув ноги в нове. Ці черевики виявилися важкими, як свинець. 

— Тяжким є Маршрут Непогашеного! — заявив голос. — Нехай же продовжує! 

Мокр зробив крок уперед, наступив на щось округле, воно покотилося, Мокр упав сторчголов і відчув у гомілках жахливий біль від удару об метал. 

— Листоноші, — знову вимогливо запитав голос, — що каже Псалом Перший?  

Інші голоси заспівали у відповідь хором у темряві: 

— «Прокляття, неймовірно: все розкидано! Іграшки, дитячі візочки, садові інструменти... нікого не хвилює, що валяється на стежках цими похмурими ранками!»  

— Чи плаче Непогашений? — спитав голос. 

«Мабуть, я зламав підборіддя, — думав Мокр, поки Шеляг піднімав його на ноги. — Я, мабуть, зламав підборіддя!» 

Старий просичав: 

— Непогано, мій пане, — і підвищив голос в інтересах невидних слухачів. — Ні, він не плаче, о Великий Магістре, але лишається твердим! 

— Тож нехай він прийме Сумку! — прогримів здалеку голос. Мокр уже почав його ненавидіти. 

Невидимі руки накинули йому на шию лямку, і вага майже перегнула Мокра навпіл.  

— Сумка Листоноші є Важка, але воістину скоро вона стане Легкою! — відлунювало від стін. 

«Щось ніхто не говорив про біль, — подумав Мокр. — Тобто говорили, так, але ж не говорили, що це всерйоз...» 

— Вперед, мій пане, — підганяв його голос невидимого Шеляга. — Це — Маршрут Листоноші, не забувайте! 

Мокр дуже обережно, боком, рушив уперед, і негайно зачепив ногою щось, що відкотилося геть із дрібним постукуванням. 

— Він не наступив на Роликові Ковзани, о Великий Магістре! — відрапортував Шеляг невидимим глядачам. 

Мокр, усе ще потерпаючи від болю, але підбадьорившись, зробив ще пару обережних кроків — і від його черевика знову щось відкотилося. 

— Безвідповідально Забута Пивна Пляшка не перешкодила йому! — тріумфально вигукнув Шеляг. 

Відкинувши острах, Мокр зробив ще один крок, наступив на щось слизьке й відчув, як його нога летить убік і вгору без жодної його на те згоди.  

Він важко гупнувся навзнак, врізавшись потилицею в підлогу. Йому цілком явно почувся тріск власного черепа.  

— Листоноші, що каже Псалом Другий? — з наказовими інтонаціями спитав лункий голос. 

— «Собаки! Істинно кажу вам: не існує хороших собак! Хоча кусаються не всі, але всі вони вивергають лайно! І це як вступити в моторну оливу!» 

Мокр, відчуваючи, як іде обертом голова, спромігся звестись на коліна. 

— Все добре, все добре, йдіть далі! — прошепотів Шеляг, підтримуючи його за ліктя. — Ви зможете, ні дощ, ні сніг не спинять! — він ще більше стишив голос. — Згадайте, що написано на будівлі Поштамту!

— Про пані Кекс? — промимрив Мокр, а про себе подумав: «То дощ чи сніг? Чи сніг і дощ? Як же там?»

Цієї миті він почув якийсь шум і ще більше зігнувся під вагою своєї сумки, весь облитий водою; від його голови відлетіло кинуте з надмірним ентузіазмом відро.  

Отже, дощ.  

Мокр випростався саме вчасно, щоб відчути, як униз по шиї ковзнуло щось до пекучого болю холодне; він ледь не закричав. 

— Це кубики льоду, — прошепотів Шеляг. — Їх принесли з моргу, але ви не хвилюйтеся, мій пане, швидше за все, там ними ще не користувалися. Нічого кращого на заміну снігу ми в цю пору року знайти не змогли. Вибачте! Не варто анітрохи хвилюватися, мій пане! 

— Нехай Пошту буде перевірено! — проревів всевладний голос. 

Шеляг стромив руку в сумку на плечі Мокра, який усе ще продовжував похитуватися, і тріумфально видобув звідти листа. 

— Я, кандидат у старші... О, секундочку, Великий Магістре.  

Мокр відчув, як його голову нахиляють вниз, на рівень вуст Шеляга, і почув шепіт старого: 

— Ви говорили про кандидата чи про повноправного старшого листоношу, мій пане? 

— Що? А, так, повноправного, так! — поспішно промовив Мокр, відчуваючи, як у його черевики збігає крижана вода. — Однозначно! 

— Я, старший листоноша Шеляг, істинно засвідчую, що пошта суха, як пісок у пустелі, Великий Магістре! — тріумфально вигукнув Шеляг. 

Тепер у надтріснутому, але командному голосі пролунали нотки зловтішної погрози: 

— Нехай же він... доставить її. 

У задушливому мороці мішка на голові Мокрове відчуття небезпеки з переляку сховалося в найдальших закапелках свідомості й забарикадувало за собою вхід. Це була мить, коли невидимі хористи нахилилися вперед, щоб краще бачити.  

Це була мить, коли ігри скінчилися. 

— Завважте, я на таке не підписувався, — промовив він, досі не в змозі твердо стояти на ногах. 

— Обережно, отут обережно, — сичав Шеляг, не звертаючи жодної уваги на його слова. — Ви майже на місці! Просто перед вами — двері, там є поштова скринька... Чи може він перепочити, Великий Магістре? Він так сильно вдарився головою... 

— Перепочити, брате Шеляг? Мабуть, щоб ти дав йому ще парочку порад? — зневажливо сказав головний голос. 

— Великий Магістре, — запротестував Шеляг, — ритуал дає Непогашеному право на... 

— Цей Непогашений піде сам! Сам-один, Толлівере Шеляг! Він не молодшим листоношею збирається бути, о ні, й навіть не старшим листоношею бажає стати він! Але прагне стати одразу поштмейстером! Ми тут не в дитячі забавки граємося, молодший листоношо Шеляг! Ти сам нас умовив! Ми не жартуємо з таких речей! Він повинен довести, що він є достойним! 

— Старший листоноша Шеляг, прошу звернути увагу! — прокричав Шеляг у відповідь.  

— Ти ще не став повноправним старшим листоношею, Толлівере Шеляг, — і не станеш, якщо він провалить завдання! 

— Он як? А хто вирішив, що ти став Великим Магістром, Джордже Домахайс? Ти ним став лише тому, що першим схопив мантію!  

Голос Великого Магістра став дещо менш наказовим. 

— Ти гідний хлопець, Толлівере, я це визнаю, але всі ці чутки, які ти поширюєш — що одного прекрасного дня з’явиться справжній Поштмейстер і все виправить, — це просто... дурниці! Озирнися навколо, ану ж бо! Поштамт знав свої кращі часи. Всі ми знали. Але якщо ти збираєшся впиратися як баран, ми чинитимемо за «Книгою правил»!  

— Хай буде так! — скричав Шеляг. 

— Хай буде так! — повторив Великий Магістр. 

«Таємний орден листонош, — подумав Мокр. — Навіщо це?» 

Шеляг зітхнув і нахилився поближче. 

— Коли все скінчиться, буде страшенний скандал, — просичав він. — Пробачте, мій пане, за це. Просто доставте листа. Я вірю у вас, мій пане! 

Він відступив. 

У темряві мішка, приголомшений і зранений, Мокр обережно рушив уперед, витягнувши руки перед собою. Він намацав двері й став безуспішно водити по них руками в пошуках щілини для пошти. Врешті-решт він виявив її за фут від підлоги. 

Гаразд, гаразд, запхай туди цього клятого листа й покінчи з цією ідіотською виставою. 

От тільки це була таки не гра. Це була подія не з розряду тих, коли всі знають, що старому Гаррі досить вимовити правильні слова, щоб стати новоспеченим членом «Вірного Ордену Набивачів Меблів». Люди навколо нього сприймали все це всерйоз. 

Добре, йому досить просто вкинути листа в щілину, так? Що складного в цьому може бу... Стоп-стоп... Йому ж не здалося, що один із тих, хто вів його сюди, не мав фаланг на пальцях правої руки? 

Мокр раптом розлютився. Розлютився так, що навіть забув про біль у підборідді. Він не повинен цього робити! Принаймні не повинен робити це так. Він сам себе зневажатиме, якщо не зуміє зіграти в лє уродо комедію краще за цю зграю старих бовдурів! Він випростався, придушивши стогін болю, і стягнув із голови мішка. Навколо так само лишалася темрява, але з боку дверей її пронизували вогники десятка неяскравих ліхтарів.  

— Він скинув к’впак! — закричав хтось у темряві. 

— Непогашеному може подобатися морок, — відповів Мокр. — А Листоноша любить Світло.  

Він обрав правильний тон. Це було ключовим умінням для облаштування найрізноманітніших афер. Треба вміти говорити правильно, так, ніби знаєш, що робиш, так, ніби тобі вирішувати, що буде далі. І хоча насправді він верз казна-що, це казна-що таки діяло. 

Щиток одного з ліхтарів привідчинився, і жалісний голос промовив: 

— Н’ можу знайти цього в Книзі. В який момент він має це сказати? 

Треба також уміти діяти швидко. Мокр обернув руку мішком і підняв металеву захисну смужку над щілиною для листів. Другою рукою він навмання витяг із сумки якогось листа, вкинув його в щілину, а тоді зняв свою саморобну рукавицю. Її ніби покраяли ножицями. 

— Листоноші, що каже Псалом Третій? — тріумфально вигукнув Шеляг. — Анумо разом, хлопці: «Прокляття, та з чого вони роблять ці смужки — з лез для бритв?» 

Запала обурена мовчанка. 

— Він не мав на собі мішка, — пробурмотіла одна з фігур у мантіях. 

— Ні, мав! На руці! Скажіть-но, де це заборонено! — кричав Шеляг. — Я ж вам казав! Це — Той, на кого ми чекали! 

— Лишилося ще останнє випробування, — оголосив Великий Магістр. 

— Про яке ще останнє випробування ти заговорив, Джордже Домахайс? Він доставив листа! — заперечив Шеляг. — Правитель Ветінарі призначив його поштмейстером, і він пройшов Маршрутом! 

— Ветінарі? Та він в нашій справі ніхто! Чи йому вирішувати, хто має бути поштмейстером? Чи був листоношею його батько? Ні! А може, дід? Погляньте, кого він нам завжди сюди надсилав! Ти сам казав, що це — ниці злодюжки, в чиїх жилах немає й краплі чорнила Поштамту! 

— Гадаю, цей міг би виявитися... — почав Шеляг. 

— Він може піти на вирішальне випробування, — суворо сказав Великий Магістр. — Ти знаєш, що це. 

— Це буде вбивством! — обурився Шеляг. — Ви не можете... 

— Ще раз кажу тобі, юний Толлі, стули свого рота! Ну що, пане Поштмейстере? Ви готові зустрітися з найбільшим викликом для листоноші? Ви готові зустрітися... — голос зробив дуже драматичну паузу, в яку чудово вклалися б кілька акордів зловісної музики, — з Ворогом-біляВоріт? 

— Готовий зустрітися і п’долати його, якщо ви цього вимагаєте! — відповів Мокр.  

Цей дурень назвав його Поштмейстером! Все спрацювало! Говори так, ніби тобі вирішувати — і в це повірять! І «п’долати» теж було хорошим ходом. 

— Вимагаємо! Так, вимагаємо! — пролунав хор листонош у мантіях. 

Шеляг — бородата тінь у мороці — взяв Мокра за руку і, на подив того, міцно потиснув її. 

— Пробачте мені, пане Губперук, — промовив він. — Я зовсім цього всього не чекав. Вони махлюють. Але все буде гаразд. Просто покладіться на старшого листоношу Шеляга, мій пане. 

Він забрав руку, і Мокр відчув на своїй долоні щось маленьке й холодне. Він чимшвидше стиснув це в кулаці. «Зовсім цього всього не чекав»? 

— Гаразд, Поштмейстере, — мовив Великий Магістр. — Це випробування просте. Все, що вам треба робити, — це просто встояти на місці, на власних ногах, протягом однієї хвилини, гаразд? Забираймося, хлопці! 

Почувся шелест мантій, тупотіння ніг, і десь грюкнули двері. Мокр лишився в мовчазному, насиченому запахом гуано мороці. 

Яке ж таке випробування це може бути? Він спробував повністю пригадати напис на фронтоні Поштамту. Тролі? Дракони? Зелені зубаті потвори? Він розтулив долоню, щоб подивитися, що тицьнув йому Шеляг. 

Це було дуже схоже на свисток. 

Десь у темряві відчинилися й знову зачинилися двері. Потім здалеку почулася цілеспрямована хода звірячих лап. 

Собаки. 

Мокр розвернувся, підбіг до пустого постаменту й видерся на нього. Для досить великих собак це не стало б перепоною, але так він якраз зможе поцілити ногами їм у писки. 

Потім почувся гавкіт, і на Мокровому обличчі вималювалася усмішка. Такий гавкіт запам’ятовуєш з першого разу. Гавкіт не був аж надто агресивним, бо лунав із пащеки, спроможної розкусити людський череп. Коли таке вмієш, додаткової реклами не потрібно. Всі й так незабаром дізнаються. 

Це ставало... іронічним. Вони реально тримали губпервейлерів[32]! 

Мокр дочекався, поки очі собак не стали помітні у світлі ліхтаря, і крикнув: 

— Schlat! 

Собаки спинилися і втупилися в нього. Вони явно зрозуміли, що щось пішло не за планом. Мокр зітхнув і зіскочив з постамента. 

— Послухайте, — сказав він, кладучи руки на крижі обом собакам і притискаючи їх до підлоги, — всі знають, що за межі Губперука не може потрапити жодна сука місцевої породи, що й дає змогу утримувати високі ціни на цуценят... Schlat, я сказав!.. а кожне цуценя заздалегідь навчають виконувати команди губперукською! Schlat! Це стародавня мова того міста, хлопчики! Schlat! 

Собаки негайно сіли. 

— Хороші песики, — сказав Мокр.  

Правду говорили люди на кшталт його дідуся: якщо ці пси одразу ж не прокушують тобі ногу наскрізь, то виявляються дуже милими тваринками. 

Він склав долоні рупором і прокричав: 

— Панове? Можете повертатися, небезпеки більше немає! 

Листоноші не могли не слухати, що відбувається, це сто відсотків. Вони чекали на гарчання й переляканий крик. 

Десь відчинилися двері. 

— Сюди йдіть! — різко звелів Мокр. 

Собаки озирнулися на купку листонош. І тут-таки загарчали — довгим, без пауз, гарчанням. 

Тепер він бачив представників потаємного Ордену цілком ясно. Звісно, всі були в мантіях з капюшонами, бо де ж ви бачили потаємні ордени без таких мантій? Тепер вони відкинули ці капюшони, і в кожного[33] на голові виявився капелюх з козирком і прикрученим скелетиком голуба.  

— Ось що, шановний, ми знаємо, що Толлівер давав вам собачий свисток... — почав один із них, нервово позираючи на собак. 

— Цей? — спитав Мокр, розтискаючи долоню. — Я ним не користувався. Це їх лише роздратувало б. 

Листоноші не зводили очей з собак, які продовжували собі сидіти. 

— Але ви змусили їх сісти... — почав інший. 

— Вони й багато чого іншого вміють, — рівним тоном повідомив Мокр. — Досить мені тільки слово сказати. 

— Е... тут неподалік чекають пара хлопців з намордниками, якщо ви не проти, мій пане, — втрутився Шеляг, тим часом як його брати по Ордену дружно позадкували. — Ми традедиційно стережемося собак. Це професійне. 

— Запевняю, що влада мого голосу над ними в цю мить сильніша за сталь, — прорік Мокр. 

Напевне, це була маячня — але успішна маячня.  

Гарчання одного з псів досягнуло тієї точки, після якої тварина перетворюється на гострозубий реактивний снаряд. 

— Vodit! — крикнув Мокр. — Перепрошую, панове, — додав він. — Боюся, ви змушуєте їх нервуватися. Вони відчувають страх, як ви, можливо, знаєте. 

— Послухайте, ми справді шкодуємо! — сказав ще один старий, якого Мокр ідентифікував за голосом як Великого Магістра. — Ми мали переконатися, розумієте? 

— Отже, я таки поштмейстер? — уточнив Мокр. 

— Безумовно, пане. Жодних проблем. Вітаємо, о Поштмейстере! 

«Швидко вчиться», — подумав Мокр. 

— Гадаю, я... — почав він, і тут відчинилися подвійні двері в протилежному кінці вестибюля.  

Крізь них увійшов пан Помпа з великою коробкою в руках. Відчинити великі стулки, несучи вантаж обома руками, було б нелегкою справою — але не для ґолема. Ґолеми просто заходять у двері, а вирішують ці двері відчинитися перед ними чи ні — то вже проблема дверей. 

Собаки кинулися до нього зі швидкістю ракет для феєрверка. Листоноші рвонули в протилежному напрямку і, з похвальною для таких літніх людей швидкістю, повибиралися на постамент за Мокровою спиною. Пан Помпа рушив вперед, топчучи на пил руїни Маршруту. Коли собаки з розгону влетіли в нього, він похитнувся, а тоді спокійно поставив коробку на підлогу і підняв собак за загривки. 

— Там Надворі Чекають Кілька Чоловіків Із Сітями, Рукавицями І В Дуже Товстому Одязі, Бане Губберук, — повідомив він. — Вони Кажуть, Що Працюють На Гаррі Короля. Вони Питають, Чи Вам Ще Потрібні Собаки. 

— Гаррі Король? — перепитав Мокр. 

— Це значний торговець сміттям, мій пане, — пояснив Шеляг. — Гадаю, це в нього позичили собак. Ночами він випускає їх побігати подвір’ям. 

— І жоден злодюжка не лізе, еге? 

— Гадаю, його цілком задовольнило б, мій пане, якби хтось і поліз. Можна було б заощадити на собачому кормі. 

— Ха! Будь ласка, заберіть їх, пане Помпо, — звернувся Мокр до ґолема. 

Губпервейлери! Це було так легко. Коли всі дивилися в спину ґолему, який віддалявся під скавучання затиснутих під його пахвами собак, Мокр додав: 

— Певно, справи в цього Гаррі Короля ідуть непогано, раз він може використовувати губпервейлерів у ролі звичайних сторожових собак! 

— Гаррі Король? Небо з вами, мій пане, старий Гаррі в житті не купить дорогущих собак з-за кордону, якщо зможе обійтися напівкровками. Тільки не він! — запевнив Шеляг. — У них може бути хіба частка справжніх губпервейлерів, і то, насмілюся припустити, найгірша частка. Ха, породистий губпервейлер, мабуть, і п’яти хвилин не вистояв би проти деяких дворняг із наших нетрів. У деяких з них спадковість справжніх крокодилів.  

Якусь мить тривала тиша, а потім Мокр відсутньо уточнив: 

— То... на вашу думку, це точно не породисті губпервейлери? 

— Руку на відсіч, мій пане, — життєрадісно запевнив Шеляг. — А що, мій пане, щось не так? 

— Що? А... та ні. Все чудово. 

— Ви ніби трохи розчаровані, мій пане. Чи щось таке. 

— Та ні. Я в порядку. Жодних проблем, — відповів Мокр, подумав і замислено додав: — Хоча, знаєте, мені таки треба б випрати одяг. І, можливо, також роздобути нове взуття.  

Двері знову відчинилися, і в них з’явився пан Помпа — вже без собак, сам-один. Він підняв залишену ним коробку і рушив до Мокра. 

— Ну, нам час, — промовив Великий Магістр. — Радий знайомству, пане Губперук. 

— І все? — здивувався Мокр. — Не буде ніякої церемонії чи чогось такого? 

— О, це все Толлівер, розумієте, — пояснив Великий Магістр. — Я справді радий бачити, що ця стара будівля ще не розвалилася, чесне слово, але ж тепер кругом ці семафори, чи не так? Юний Толлівер думає, що все це можна знову запустити в хід, але він був ще підлітком, коли воно все зруйнувалося. Деякі речі неможливо полагодити, пане Губперук. О, ви можете називати себе поштмейстером, але з чого ви почнете приводити все це громаддя до ладу? Це просто древня скам’янілість — як і ми.  

— Ваш Капелюх, Шефе, — оголосив Помпа.  

— Що? — не зрозумів Мокр і обернувся туди, де біля порожнього постаменту терпляче стояв Помпа з капелюхом у руках. 

Це був козирчастий капелюх листоноші, позолочений і з золотими крильцями. Мокр прийняв його й зауважив, що позолота — це лише фарба, яка вже потріскалася й пооблазила, а крильця — це справжні висушені голубині крильця, які вже майже кришилися від дотику. Поки ґолем тримав його в променях світла, капелюх видавався артефактом із якоїсь стародавньої гробниці. В руках же Мокра він хрускотів, пахнув горищем і губив золотаві лусочки. Всередині капелюха Мокр побачив замурзаний ярличок із написом: «Засувв і Замокк, Військова та Церемоніальна Форма, вул. Персикового Пирога, А. — М., розмір 7 3/4». 

— Там Є Ще Пара Черевиків З Крильцями, — сказав пан Помпа, — І Якась Прогумована... 

— Про цю дрібницю не турбуйтеся! — збуджено скричав Шеляг. — Де ви все це знайшли? Ми скрізь шукали! Роками!  

— Це Було Під Листами В Кабінеті Поштмейстера, Пане Шеляг.  

— Не може бути, не може бути! — запротестував Шеляг. — Ми там десятки разів усе буквально через сито просіяли! Я сам оглянув кожен дюйм килима! 

— Туди сьогодні, е, прибуло чимало нових листів, — сказав Мокр. 

— Це Правда, — підтвердив ґолем. — Бан Губберук Провалився Крізь Стелю. 

— Ага, то він знайшов свій кабінет? — тріумфально скричав Шеляг. — Бачите? Все справджується! Пророцтво! 

— Немає ніякого пророцтва, Толлівере, — сказав Великий Магістр, сумовито хитаючи головою. — Я знаю, ти думаєш, що є, але бажання, щоб хтось з’явився й навів тут лад, — це не те саме, що пророцтво. Не зовсім. 

— Ми чули, як знов розмовляють листи! — заявив Шеляг. — Вони шепочуться ночами. Нам доводиться читати вголос Правила, щоб їх заспокоїти. Все, як казав той чарівник! 

— Ох, ну ти ж знаєш, як ми між собою говорили: треба бути справді несповна розуму, щоб тут працювати, — сказав Великий Магістр. — Усе скінчено, Толлівере. Все справді скінчено. Ми більше навіть не потрібні цьому місту.  

— Надягніть цього капелюха, пане Губперук! — вигукнув Шеляг. — Це доля, що він отак знайшовся саме зараз. Просто надягніть, і побачите, що буде! 

— Ну, якщо комусь від цього полегшає... — промимрив Мокр. 

Він підняв капелюха над головою, але завагався. 

— Нічого ж такого не трапиться? — поцікавився він. — У мене й так сьогодні досить дивний день... 

— Ні, нічого не трапиться, — запевнив Великий Магістр. — Ніколи не трапляється. О, колись ми всі думали, що щось та трапиться. Щоразу, коли хтось казав, що поверне люстри або доставить пошту, ми думали: може, все скінчилося, може, цього разу все справді піде як слід. Взяти юного Толлівера — ви ощасливили його, коли повернули той напис. Викликали в нього захват. Змусили його повірити, що тепер усе вийде. От тільки ніколи нічого не виходить, бо на цьому місці лежить пркляття. 

— Це щось на кшталт «проклття», тільки з наголосом на «о»? 

— Так, прошу пана. Це найгірший його різновид. Тож не переймайтеся і надягайте капелюха. Принаймні він захистить від дощу.  

Мокр зовсім уже зібрався опустити капелюха на голову, коли помітив, що старі позадкували. 

— Ви не впевнені! — вигукнув він, погрожуючи їм пальцем. — Насправді ви ні в чому не впевнені, так? Ніхто з вас! Ви думаєте: гм-м-м, а цього разу, можливо, все спрацює, правда? Ви затамували подих! Я ж бачу! Надія — це жахлива річ, панове! 

Він надягнув капелюха. 

— Щось відчуваєте? — по паузі спитав Шеляг. 

— Трохи... дряпається, — відповів Мокр. 

— А, це з неї витікає вражаюча містична сила, еге? — з відчаєм припустив Шеляг. 

— Не думаю, — сказав Мокр. — Мені шкода. 

Всі розслабилися, а Великий Магістр сказав: 

— Більшість поштмейстерів, під чиїм керівництвом я служив, терпіти не могли надягати цю штуку. Майте на увазі, щоб носити цього капелюха, потрібно мати відповідний зріст. Поштмейстер Аткінсон мав лише п’ять футів один дюйм, і в цьому капелюсі скидався на курку, яка саме зносить яйце, — він поплескав Мокра по плечу. — Не переймайтеся, юначе, ви зробили все, що могли. 

Об його голову вдарився конверт. Коли він змахнув його, на плече йому приземлився інший, і ковзнув на підлогу. 

Листи почали сипатися на всіх присутніх, як принесена смерчем риба. 

Мокр поглянув вгору. Листи продовжували сипатися з темряви, і цей дощик починав перетворюватися на зливу. 

— Стенлі? Це ти... хуліганиш там нагорі? — припустив Шеляг, вже майже не видний в паперовій завірюсі. 

— Завжди казав, що на цих горищах не досить міцні підлоги, — простогнав Великий Магістр. — Знову листошторм. Ми тут надто розшумілися, ось у чому справа. Нумо забиратися звідси, поки є можливість, га? 

— Погасіть ці ліхтарі! — закричав Шеляг. — Вони ж не захищені! 

— Тоді нам доведеться йти навпомацки в темряві, хлопче! 

— А, краще було б бачити шлях у світлі палаючого даху, так? 

Ліхтарі моргнули, позгасали, і в темряві, яка огорнула все навколо, Мокр фон Губперук побачив слова на стіні[34] — чи принаймні в повітрі просто перед собою. Невидиме перо виводило в мороці петлі та риски, залишаючи за собою світляні блакитні літери. 

— Мокр фон Губперук? — написало воно. 

— Е... так? 

— Ви — Поштмейстер! 

— Послухайте, я не Той, на кого ви чекаєте! 

— Мокре фон Губперук, в такi часи за Того зiйде будь-хто! 

— Але... але... я недостойний! 

— То швидко робiться достойним, Мокре фон Губперук! Запалiть свiтло знову! Повiдчиняйте дверi! Не спиняйте посланцiв у iхнiй справi! 

Мокр опустив очі й побачив, що з ділянки підлоги, на якій він стоїть, підіймається золотаве світло. Потім воно заіскрилося на кінчиках його пальців і почало сповнювати його зсередини, як добре вино. Він відчув, як ноги відриваються від постаменту, наче слова підняли його в повітря і почали обертати навколо власної осі. 

— Спочатку було Слово, але що таке слово без посланця, Мокре фон Губперук? Ви — Поштмейстер! 

— Я — Поштмейстер! — вигукнув Мокр. 

— Пошту потрiбно доставити, Мокре фон Губперук! Надто довго були ми ув’язненi тут. 

— Я доставлю пошту! 

— Ви доставите пошту? 

— Так! Так! 

— Мокре фон Губперук! 

— Так? 

І слова налетіли, як буря, і смерч із листів закрутився в іскристому світлі, і будівля Поштамту струснулася аж до основ. 

— Достав нас!