Поштова лихоманка

Розділ дванадцятий 

Настав наступний ранок. 

Мокра щось штрикнуло. 

Він розплющив очі й провів поглядом уздовж чорного блискучого ціпка, вздовж руки, яка тримала срібне руків’я у вигляді черепа Смерті, й уперся в обличчя Правителя Ветінарі. За спиною того, в кутку, жевріли очі ґолема. 

— Благаю, не вставайте, — сказав Патрицій. — У вас же, думаю, була дуже клопітна ніч? 

— Вибачте, ваша високосте, — промовив Мокр, через силу підводячись.  

Він знову заснув за робочим столом; присмак у роті був такий, наче там ночував Підкажи. Через плече Ветінарі він бачив стривожені обличчя пана Шеляга та Стенлі, які зазирали в кабінет з коридору. 

Правитель сів навпроти, попередньо змахнувши з крісла пил. 

— Читали сьогоднішній «Час»? — спитав він. 

— Я був присутній під час друку номера, ваша високосте. 

Мокрова шия, здавалося, відростила зайві кістки. Він постарався викрутити її так, щоб голова трималася прямо. 

— А, ну так. Від Анк-Морпорка до Ґеної близько двох тисяч миль, пане Губперук. І ви заявляєте, що зможете доставити повідомлення туди швидше за семафори. Те, як ви про це заявили, звучало як виклик. Це вкрай інтригує.  

— Так, ваша високосте. 

— Навіть найшвидшій кареті знадобиться майже два місяці, пане Губперук, причому, як мені дали зрозуміти, якщо їхати без зупинок, нирки почнуть випадати через вуха. 

— Так, ваша високосте. Я розумію, — сказав Мокр, позіхаючи. 

— А використовувати магію було б, знаєте, шахрайством. 

Мокр позіхнув знову. 

— Це я теж розумію, ваша високосте. 

— А чи спитали ви Архіректора Невидної академії, перш ніж оголошувати, що саме він напише листа для цього дивовижного змагання? — зажадав Правитель Ветінарі, розгортаючи газету. 

Мокр устиг роздивитися заголовки: 

— Ні, ваша високосте. Я сказав, що листа міг би написати всіма шанований і відомий своєю чесністю громадянин — такий, як Архіректор. 

— О, і тепер йому буде непросто відмовитися, чи не так? — сказав Ветінарі. 

— Я хотів би на це сподіватися, ваша високосте. Принаймні його Злотний купити не зможе. 

— Гм-м-м, — Ветінарі пристукнув ціпком по підлозі. — Чи здивувалися б ви, дізнавшись, що на сьогодні населення міста передчуває перемогу за вами? «Шлях» ніколи не припиняв роботи довше, ніж на тиждень, семаграма до Ґеної йде лише кілька годин — і все ж, пане Губперук, люди думають, що ви переможете. Це не здається вам дивовижним? 

— Е...  

— Утім, ви ж зараз мегазірка, пане Губперук, — зненацька надзвичайно дружелюбно продовжив Ветінарі. — Золотий посланець! — Патрицій усміхався, як змія. — Щиро сподіваюся: ви знаєте, що робите. Ви ж знаєте, що робите, правда ж, пане Губперук? 

— Віра рухає гори, ваша високосте, — промовив Мокр. 

— Авжеж, по дорозі до Ґеної гір вистачає, — погодився Правитель Ветінарі. — В коментарі газеті ви сказали, що вирушаєте завтра ввечері? 

— Саме так. Щотижневим диліжансом. Тільки на цей рейс ми не братимемо пасажирів, щоб максимально зменшити вагу, — пояснив Мокр, дивлячись Ветінарі у вічі. 

— Ви не хочете поділитися зі мною хоча б маленьким натяком? — спитав Патрицій. 

— Так буде краще, ваша високосте, — сказав Мокр. 

— Я ж не думаю, що боги закопали десь неподалік якого-небудь надшвидкого чарівного коня? 

— Принаймні я про таке нічого не знаю, ваша високосте, — щиро запевнив Мокр. — Хоча, звичайно, в таких випадках поки не звернешся до богів, то й не дізнаєшся. 

— Авже-еж, — протягнув Ветінарі.  

«Тепер він увімкнув свій “всепроникний погляд”, — подумав Мокр. — Але ж ми знаємо, як із цим боротися, еге ж? Просто пропустити крізь себе».  

— Злотний, безумовно, прийме виклик, — сказав Ветінарі. — От тільки він людина... винахідлива. 

На думку Мокра, це був аж надзвичайно обережний спосіб сказати «вбивця і виродок». Але і це він просто пропустив. 

Його високість підвівся. 

— Ну що ж, до завтрашнього вечора, — сказав він. — Звичайно ж, це відправлення стане певним невеличким шоу для газет? 

— Насправді я нічого такого не планував, ваша високосте, — проказав Мокр. 

— Та ясно, що не планували, — погодився правитель Ветінарі, обдарувавши Мокра тим, що тільки й можна би було назвати... поглядом. 

Дуже подібний погляд Мокр незабаром отримав від Джима Стоякка, після чого той сказав: 

— Ну що ж, ми можемо замовити слівце, попросити про послугу й дістати добрих коней на кожній поштовій станції, пане Губперук, але ж ви знаєте, ми їздимо тільки до Бумма. Там ви муситимете пересісти. Хоча «Ґенойський експрес» хороша фірма. Ми цих хлопців знаємо. 

— Ви впевнені, що хочете винайняти весь диліжанс? — спитав Гаррі, чистячи поруч коня. — Дорого обійдеться, бо ж нам тоді доведеться споряджати ще один. Серед пасажирів це популярний маршрут. 

— У диліжансі буде тільки пошта, — заявив Мокр. — І охорона. 

— А, думаєте, буде напад? — сказав Гаррі, без помітних зусиль витискаючи рушника досуха. 

— А ви як думаєте? — поцікавився Мокр. 

Брати перезирнулися. 

— Тоді я поведу, — сказав Джим. — Недарма ж мене звуть Ломом.  

— До того ж я чув, у горах є розбійники, — сказав Мокр. 

— Були, — виправив Джим. — Зараз їх мало. 

— Тож однією проблемою менше, — втішився Мокр. 

— Хтозна, — замислено промовив Джим. — Нам же невідомо, що їх звідти вижило.  

Ніколи не забувай, що той же натовп, який аплодує твоїй коронації, аплодуватиме й твоїй страті. Люди полюбляють вистави. 

Люди полюбляють шоу... 

...і тому пошта вирушала до Ґеної, по долару за лист. Багато пошти. 

Все пояснив Стенлі. Він пояснив усе кілька разів, бо до Мокра ніяк не доходило.  

— Люди надсилають до Ґеної конверти з марками, вкладені в інші конверти, так, щоб перший конверт можна було відправити назад у другому, — таке пояснення нарешті засвітило в мізках Мокра іскорки розуміння. 

— Вони хочуть отримати конверти назад? — спитав він. — Навіщо? 

— Бо це вже будуть використані конверти, шефе. 

— І це робить їх цінними? 

— Щось таке, хоча я не зовсім розумію чому. Це щось таке, як та тема, про яку я вам уже розповідав, шефе. Тобто дехто ніби вважає, що марки не є повноцінними марками, поки не використані для того, для чого їх створено. Пам’ятаєте перший випуск однопенсових марок, які нам довелося нарізати ножицями? За конверт з такою маркою колекціонери дають два долари.  

— У двісті разів дорожче за власне марку? 

— Так і є, шефе, — підтвердив Стенлі, його очі палали. — Люди надсилають листи самі собі лише для того, щоб марка стала, гм, погашеною. Тобто марка стає використаною. 

— Е... у мене в кишені є пара добряче вживаних носовичків, — сказав спантеличений Мокр. — Гадаєш, хто-небудь побажав би купити їх за ціною в двісті разів вищою за реальну? 

— Нізащо, шефе! — заявив Стенлі. 

— Чому тоді... 

— Це багатьох цікавить, шефе. Я думаю, ми могли б випустити по цілій серії марок для великих гільдій. Їх схотіли б мати всі колекціонери. Що скажете? 

— Дуже розумно, Стенлі, — схвалив Мокр. — Так і зробимо. Тільки марку для Гільдії швачок, напевне, довелося б продавати всередині коричневого конверта[60], еге ж? Ха-ха! 

Тепер спантеличеним був Стенлі. 

— Перепрошую, шефе? 

Мокр закашлявся. 

— О, нічого. Я, словом, бачу, ти швидко вчишся, Стенлі. 

«Принаймні дечого», — додав Мокр подумки. 

— Е... так, шефе. Е... не хотів би лізти, куди не просять, шефе... 

— Ну ж бо, Стенлі, ну ж бо, — життєрадісно підбадьорив Мокр. 

Стенлі витягнув з кишені маленьку паперову папку, відкрив її й благоговійно поклав перед Мокром. 

— Мені з цим трохи допоміг пан Шпулькіс, — сказав він. — Але загалом я сам.  

Це була марка. Вона була жовто-зелених кольорів. На малюнку — Мокр придивився — було капустяне поле з якимись будівлями на обрії. 

Він принюхався. Марка пахла капустою. О, так. 

— Надруковано капустяним чорнилом, а клей із броколі, шефе, — пояснив сповнений гордості Стенлі. — Привіт капустяній промисловості рівнин Сто, шефе. Гадаю, вона чудово розходитиметься. Капуста дуже популярна, шефе. З неї можна стільки всього зробити! 

— Так, я бачу... 

— Капустяний суп, капустяне пиво, капустяний десерт, капустяні коржики, крем із капустяних... 

— Авжеж, Стенлі, я думаю, ти... 

— ...маринована капуста, капустяне желе, капустяний салат, варена капуста, смажена капуста... 

— Авжеж, а тепер... 

— ...капустяне фрикасе, капустяний соус, «капустяний сюрприз», ковбаски... 

— Ковбаски? 

— Начинені капустою, шефе. З капусти можна зробити майже що завгодно, шефе. Далі... 

— Капустяні марки, — рішуче завершив перелік Мокр. — По п’ятдесят пенсів, як я помітив. У тобі приховані величезні таланти, Стенлі. 

— Я зобов’язаний цим вам, пане Губперук! — скрикнув Стенлі. — Я залишив у минулому дитячі забавки зі шпильками, шефе! Світ марок, який може навчити молоду людину стількох речей про географію й історію, і водночас є здоровим, веселим, захопливим та цілком достойним хобі, вартим того, щоб присвятити йому все життя, відкрився переді мною, і... 

— Так, так, дякую! — сказав Мокр. 

— ...і я вкладаю в котел тридцять доларів, шефе. Всі мої заощадження. Щоб показати, що ми вас підтримуємо, шефе.  

Мокр розібрав усі слова, але йому потрібен був час, щоб вловити їхній зміст. 

— У котел? — нарешті перепитав він. — Тобто робиш ставку? 

— Так, шефе. Велику ставку, — радісно підтвердив Стенлі. — Щодо ваших перегонів із семафорами до Ґеної. Всім це здається страшенно цікавим. Багато букмекерів приймають ставки, шефе, то пан Шеляг усе й організував! Хоча, як він каже, ставки загалом не дуже-то на вашу користь. 

— Ще б пак, — слабко сказав Мокр. — Ніхто в здоровому глузді не... 

— Він каже, ми виграємо тільки один долар на кожні вісім, шефе, але ми вирішили...  

Мокр різко випростався. 

— Вісім до одного? — скричав він. — Букмекери вважають, що я виграю? І скільки ж загалом ви поставили? 

— Е... за останнім підрахунком, близько тисячі двохсот доларів, шефе. А що... 

З-під даху, налякані воланням Мокра, пурхнули голуби. 

— Негайно поклич пана Шеляга! 

Бачити хитрий вираз на обличчі пана Шеляга було жахливо. Старий постукав себе пальцем по носі. 

— Ви — людина, яка отримала гроші від зграї богів, мій пане! — з радісною усмішкою сказав він. 

— Так, — у відчаї підтвердив Мокр. — Але уявіть, що я... що я зробив це за допомогою фокусу... 

— Це був збіса хороший фокус, мій пане, — гмикнув старий. — Збіса хороший. Людина, яка може видурити гроші у богів, я б сказав, може все! 

— Пане Шеляг, не існує способу дістатися до Ґеної диліжансом швидше, ніж туди доходить семаграма. Це дві тисячі миль! 

— Я розумію, що ви мусите так говорити, мій пане. Стіни, мій пане, мають вуха. Не кажіть нам нічого. Але ми всі порадилися й вирішили, що ви були до нас дуже добрим, мій пане, і щиро вірите в Поштамт, і ми подумали: не словом, а тілом, мій пане! — заявив Шеляг аж із якимсь викликом. 

Мокр кілька разів розтулив і стулив рота. 

— Ви маєте на увазі «ділом»? 

— Ви — людина, яка знає фокус-другий, і не тільки, мій пане! Як ви взяли й просто пішли до газети й сказали: «Ми вас переженемо!». Хаббар Злотний потрапив просто у вашу пастку, мій пане! 

«Перетворити скло на діамант», — подумав Мокр. Він зітхнув. 

— Гаразд, пане Шеляг. Дякую. Вісім до одного, еге ж? 

— І це нам іще пощастило, мій пане. Коли дійшло до десяти до одного, букмекери перестали приймати ставки. Тепер вони приймають лише на те, як саме ви переможете, мій пане.  

Мокр трохи ожив. 

— Як щодо корисних ідей? — поцікавився він. 

— Я поставив долар на те, що «з неба проллється вогняний дощ», мій пане. Е... ви не хотіли б дати мені який-небудь натяк? 

— Будь ласка, повертайтеся до роботи, пане Шеляг, — суворо сказав Мокр. 

— Так, мій пане, вибачте, що запитав, мій пане, — пробелькотів Шеляг, по-краб’ячому швендяючи геть. 

Мокр обхопив голову руками. 

«Цікаво, чи не так почуваються альпіністи, — подумав він. — Видираєшся на все вищі й вищі гори й розумієш, що рано чи пізно одна з них виявиться трішечки стрімкішою, ніж ти можеш подужати. Але продовжуєш це робити, бо ж та-а-ак добре вдихнути на повні груди на вершині. І розумієш, що помреш у падінні». 

Як люди можуть бути такими дурними? Схоже, вони чіпляються за невігластво, бо звикли до його запаху. Хаббар Злотний зітхнув. 

Його офіс знаходився у Вежі Кургану[61]. Злотному не дуже тут подобалося, бо вся будівля ходором ходила від роботи семафорної вежі, але так треба було для іміджу. З іншого боку, звідси ніщо не закривало краєвиду. І сама лише ділянка в цьому місці коштувала не менше, ніж вони заплатили за «Шлях». 

— Дорога диліжансом до Ґеної забирає добрих два місяці, — сказав він, дивлячись у вікно на Палац за морем дахів. — Хоча, гадаю, він зуміє й трішки швидше. Семаграма йде кілька годин. Що в цій ситуації вас лякає? 

— То в яку ж гру він грає? — спитав Зеленм’яс.  

Решта членів ради директорів зі стурбованим виглядом сиділи за столом. 

— Не знаю, — відказав Злотний. — Яка різниця. 

— Але на його боці боги, Хаббаре, — зауважив Мускат. 

— Поговорімо про це докладніше, гаразд? — запропонував Злотний. — Нікому в цій історії нічого не видається дивним? Зазвичай боги не влаштовують благодійних акцій, чи не так? Особливо з роздачею матеріальних цінностей. Ні, в наш час боги обмежуються такими речами, як благодать, смирення, стійкість та внутрішня сила. Тим, чого неможливо побачити. Тим, що не має ринкової вартості. Богів цікавить не фінплан, а фіміам, ха-ха. 

Дехто з членів ради відреагував нерозуміючими поглядами. 

— Не зовсім розумію, старий, — сказав нарешті Крадько. 

— Не фінплан, а фіміам, — повторив Злотний. Він махнув рукою. — Не переймайтеся, на папері це матиме кращий вигляд. Словом, небесний дар панові Губперуку виявився великою скринею з монетами, частина яких лежала в чомусь, на диво схожому на банківські мішки, і всі ці монети були сучасного карбування. Це не здається вам дивним? 

— Так, але навіть верховні жерці говорять, що він... 

— Губперук — актор, — відрубав Злотний. — Думаєте, боги перенесуть його поштовий диліжанс повітрям? Справді? Це трюк, розумієте ви чи ні? Черговий спосіб потрапити на першу шпальту, та й усе. Неважко здогадатися. Він не має жодного плану, крім як зазнати героїчної поразки. Ніхто ж не чекає, що він і справді виграє, так? 

— Я чув, на нього масово роблять ставки. 

— Людям подобається бути обдуреними, якщо це обіцяє хоч якусь розвагу, — сказав Злотний. — Може, знаєте хорошого букмекера? Я теж зроблю маленьку ставку. П’ять тисяч доларів піде? 

Це викликало нервові смішки, і Злотний натиснув ще трохи. 

— Панове, будьте логічні. На допомогу нашому Поштмейстерові ніякі боги не прийдуть. Як і чарівники. Вони не дуже щедрі на магію, й ми дуже швидко дізнаємося, якщо він спробує нею скористатися. Ні, він просто шукає популярності, от і все. Що, звісно, не означає, — він підморгнув, — що ми не повинні подбати про, так би мовити, двохсотвідсоткові гарантії. 

Усі підбадьорилися ще більше. Це були саме ті слова, які вони бажали би почути. 

— Врешті-решт у горах трапляються нещасні випадки, — сказав Зеленм’яс. 

— Гадаю, це саме той випадок, — погодився Злотний. — Втім, я в цьому контексті говорив про «Великий шлях». Тому я й попросив пана Поні окреслити деякі процедури. Пане Поні?  

Інженер засовався на стільці. Він мав важку ніч. 

— Прошу занести до протоколу, панове, що я наполягав на шестигодинній зупинці семафорів перед початком події, — сказав він. 

— Саме так, а зараз стане відомо, що я назвав це абсолютно неприйнятним, — сказав Злотний. — По-перше, тому що це невиправдана втрата доходу, а по-друге, тому що відмова від передачі сигналів стане вкрай неправильним сигналом.  

— Тоді ми зачинимося за годину до події й проведемо зачистку, — сказав пан Поні. — Кожна задіяна вежа надішле на Курган повідомлення про готовність, зачинить усі двері й чекатиме. Нікому не можна буде ні зайти, ні вийти. Ми налаштуємо вежі на роботу в дюплексному режимі, тобто, — розтлумачив він для менеджерів, — ми переключимо семафори, які транслюють сигнал із Ґеної, на роботу в протилежному напрямку, і тоді повідомлення туди йтиме вдвічі швидше звичайного. Поки, е, перегони триватимуть, «Шлях» не прийматиме жодних інших повідомлень. Ні «причепів», нічого. А від зараз, панове, з моменту, коли я вийду з цієї кімнати, ми не прийматимемо повідомлень від допоміжних веж. Навіть із тієї, що в Палаці, і з тієї, яка в Академії, — він форкнув і не без певного задоволення додав: — Особливо від тих студентів. Нас хтось атакує, панове. 

— Це не надто радикально звучить, пане Поні? — спитав Зеленм’яс. 

— Сподіваюся, саме так, пане. Мені здається, хтось знайшов спосіб надсилати повідомлення, які можуть пошкоджувати вежі. 

— Це неможли...  

Пан Поні ляснув долонею по столу. 

— Відколи ви на цьому знаєтеся, пане? Хіба це ви сиділи ночами, намагаючись у всьому цьому розібратися? Хіба вам доводилося розбирати диференційний барабан за допомогою консервного ножа? Ви помічали, що штампувальний якір можна змусити зіскочити з підвіски, якщо натиснути літеру «К» і відправити це повідомлення на вежу з номером більшим, ніж у вашої, але тільки якщо ви спершу натиснете «Р», а пружина барабана буде повністю стиснута? А траплялося з вами таке, що важелі заклинює, пружина тягне плече вгору, і з трансмісії починають сипатися зубці шестерінок? А зі мною траплялося! 

— Ви говорите про саботаж? — уточнив Злотний. 

— Називайте це як завгодно, — заявив Поні, сп’янілий від хвилювання. — Сьогодні вранці я пішов до майстерні й відкопав там старий барабан, який ми минулого місяця зняли з Вежі № 14. Присягаюся, з ним саме це і сталося. Але здебільшого ламання стаються у верхніх частинах веж, у блоках щитків. Саме там... 

— То наш пан Губперук почав проти нас кампанію саботажу... — промурчав Злотний. 

— Я цього не казав! — вигукнув Поні. 

— Називати ім’я й не було потреби, — заспокійливо сказав Злотний. 

— Просто конструкція трохи сира, — заперечив Поні. — Припускаю, хтось із хлопців помітив це випадково і спробував повторити, щоб переконатися. Ці хлопці з веж — вони такі. Дайте їм який-небудь хитрий механізм, і вони цілий день з місця не встануть, поки його не зламають. Весь «Шлях» зібрано отак, на ходу, я серйозно. 

— Чому ж ми винаймаємо таких людей? — обурено спитав Крадько. 

— Бо тільки вони достатньо ненормальні, щоб проводити життя, натискаючи на клавіші, за милі від людського житла, — пояснив Поні. — Їм це подобається. 

— Але ж має хтось бути у вежі й натискати на клавіші, щоб робити всі ці... жахливі речі, — зауважив Крадько. 

Поні зітхнув. Їх ніколи не цікавила технологія. Тільки гроші. Вони уявлення не мали, як усе працювало. А потім їм раптом треба було дізнатися, і вам доводилося пояснювати все на пальцях. 

— Хлопці дотримуються сигналу, як вони самі це називають, панове, — заговорив він. — Вони спостерігають за сусідньою вежею і повторюють сигнали, так швидко, як тільки можуть. На роздуми вони часу не мають. Усе, що приймає їхня вежа, передається на диференційний барабан. Вони ж просто тиснуть клавіші, чавлять на педалі й смикають важелі — швидко, як можуть. Вони пишаються своєю швидкістю. Навіть придумують всілякі спеціальні прийоми, щоб ще більше прискоритися. Я не хочу й чути про саботаж — принаймні зараз. Просто надішлімо повідомлення — так швидко, наскільки можливо. Хлопцям це буде до смаку. 

— Приваблива картинка, — сказав Злотний. — Темрява ночі, мовчазні вежі, і ось, одна по одній, вони оживають у міру того, як світляна змія перетинає світ, тихо й безшумно несучи... ну, що б там не було. Нам треба знайти якогось поета, щоб про це написав, — він кивнув панові Поні. — Ми у ваших руках, пане Поні. Ви маєте план.  

— Я його не маю, — сказав Мокр. 

— Не маєш плану? — перепитала панна Любесерце. — Ти хочеш сказати, що... 

— Тихше, тихше! — посичав Мокр. — Я не хотів би, щоб усі про це знали. 

Вони сиділи в невеличкому кафе поблизу Шпилькового ринку, де, як помітив Мокр, сьогодні особливого пожвавлення не спостерігалося.  

Він мусив нарешті вибратися з Поштамту — негарно вийшло б, якби в нього просто на робочому місці вибухнув череп. 

— Ти кинув виклик «Великому шляху»! Ти хочеш сказати, що просто розкидався гучними словами, а сам сподівався, що якось то воно буде? — сказала панна Любесерце. 

— Досі це завжди спрацьовувало! Який сенс обіцяти досягнути досяжного? Який же це успіх? — заперечив Мокр. 

— Ти що, ніколи не чув приказку «Навчися ходити, перш ніж починати бігати»? 

— У теорії, авжеж, — сказав Мокр. 

— Я тільки хочу чітко все зрозуміти, — сказала панна Любесерце. — Завтра ввечері — тобто в день, який настане після сьогоднішнього, — ти збираєшся відправити диліжанс — це така штука на колесах, яку тягнуть коні і яка може досягти чотирнадцяти миль на годину по хорошій дорозі, — щоб позмагатися з «Великим шляхом» — це всі ті семафорні вежі, які за годину пересилають повідомлення на сотні миль, — в перегонах до Ґеної — це таке місто, до якого реально далеко?  

— Так. 

— І ти не маєш ніякого чудодійного плану? 

— Ні. 

— І чому ж ти мені про це розповідаєш? 

— Бо зараз ти єдина людина в усьому місті, яка, можливо, повірить, що я не маю плану! — пояснив Мокр. — Я розповів Шелягові, а він тільки постукав себе по носі — тобі, між іншим, пощастило, що ти цього не бачила, — і сказав: «Звичайно, не маєте, мій пане! Тільки не ви! Хо-хо-хо!». 

— І ти поклався на «якось то воно буде»? А що змусило тебе в це вірити? 

— Бо завжди якось то воно буває. Єдиний спосіб добитися того, щоб усе якось було, коли тобі це дуже треба, — це відчувати, що тобі це таки дуже треба. 

— А я тепер маю тобі допомогти? 

— Твій батько створив «Шлях»! 

— Але ж не я, — зауважила жінка. — Я ніколи не підіймалася на вежі. Я не знаю ніяких таємниць, крім того, що система може вийти з ладу будь-якої миті. А це всі знають. 

— На мене ставлять гроші люди, які просто не можуть дозволити собі програти! Й чим більше я кажу їм, що цього робити не варто, тим більше вони ставлять! 

— Тобі не здається, що це не дуже розумно з їхнього боку? — ніжно промовила панна Любесерце. 

Мокр побарабанив пальцями по столу. 

— Гаразд, — сказав він. — Можу назвати ще одну хорошу причину, чому тобі варто мені допомогти. Це трохи складно, тому я мушу просити тебе пообіцяти сидіти спокійно і не робити різких рухів.  

— О, і ти повіриш такій обіцянці? 

— Так. Я думаю, за кілька секунд ти спробуєш мене вбити. Я хотів би, щоб ти пообіцяла цього не робити. 

Вона знизала плечима. 

— Це могло б бути цікавим. 

— Обіцяєш? — спитав Мокр. 

— Добре. Сподіваюся, буде весело, — панна Любесерце збила попіл зі своєї сигарети. — Продовжуй. 

Мокр пару разів чимглибше вдихнув, аби заспокоїтися. Ось воно. Кінець. Якщо постійно змінювати те, як люди бачать світ, урешті-решт зміниться те, як ти бачиш себе. 

— Я — той, через кого ти втратила роботу в банку. Я підробив ті чеки. 

Вираз обличчя панни Любесерце не змінився, тільки дещо звузилися очі. Потім вона видихнула струмінь диму. 

— Я ж обіцяла, чи не так? — сказала вона.  

— Так. Вибач. 

— А пальці я при цьому не схрестила? 

— Ні. Я дивився.  

— Гм-м-м, — вона замислено роздивлялася тліючий кінчик своєї сигарети. — Гаразд. Розкажи мені все повністю.  

Він розповів їй усе. Повністю. Їй особливо сподобався епізод із повішанням, і вона змусила його повторити. Навколо них жило місто. Між ними заповнювалася попільничка. 

Коли він завершив, вона якийсь час дивилася на нього крізь дим. 

— Я щось не дуже розумію цей момент, коли ти віддав усі гроші на Поштамт. Чому ти це зробив? 

— Я щодо цього і сам трохи гублюся. 

— Я маю на увазі, ти ж очевидний егоцентричний виродок, з моральним стержнем, як у, як у... 

— У щура, — підказав Мокр. 

— У щура, дякую... Та раптом ти стаєш улюбленцем великих релігій, рятівником Поштамту, офіційним шилом у задах заможних і впливових, героїчним вершником, з усякого погляду чудовою людиною — плюс, звісно, це ж ти врятував кота з пожежі. Двох людей теж, але ж усі знають, що найголовніше — це кіт. Кого ви намагаєтеся обдурити, пане Губперук? 

— Мабуть, себе. Я став залежним від добрих справ. Я переконую себе, що можу це покинути в будь-яку мить, як тільки захочу — але так цього й не роблю. Але я знаю, що якби я не міг покинути це, як тільки захочу, то не став би продовжувати. Е... є і ще одна причина. 

— А саме?.. 

— Я — не Хаббар Злотний. І це, ну, важливо. Хтось міг би сказати, що різниця не така вже й помітна, але з моєї точки зору її видно добре. Це як для ґолема важливо не бути молотком. Будь ласка... Як мені перемогти «Великий шлях»? 

Панна Любесерце дивилася крізь нього, поки він не відчув себе зовсім некомфортно. Потім вона сказала чужим голосом: 

— Наскільки добре ви знаєте Поштамт, пане Губперук? Я маю на увазі саму будівлю. 

— Я бачив більшу його частину до пожежі. 

— Але на дах ви не підіймалися? 

— Ні. Я не знайшов дороги. Горішні поверхи були вщент забиті поштою, коли... я... намагався... — голос Мокра згас. 

Панна Любесерце загасила сигарету. 

— То підійміться туди сьогодні ввечері, пане Губперук. Побудьте трішки ближче до небес. А тоді станьте на коліна й помоліться. Ви ж знаєте, як правильно молитися? Треба просто скласти долоні разом — і відчути надію. 

Мокр якось прожив решту дня. Треба було виконувати поштмейстерські справи: поговорити з паном Шпулькісом, накричати на будівельників, наглянути за нескінченним прибиранням, найняти нових співробітників. Втім, у випадку зі співробітниками справа здебільшого зводилася до схвалення рішень, які ухвалювали пан Шеляг та панна Маккаларіят, а вони, здається, розуміли, що робили. Мокрові достатньо було просто сидіти поруч і зрідка висловлювати свою думку з питань на кшталт: 

— Ми підтримуємо поль і культуризм? — спитала панна Маккаларіят, виникаючи перед його столом. 

Запала важка пауза. Вона розродилася цілою чередою маленьких пауз, кожна з яких викликала незручність більше за попередницю. 

— Наскільки я знаю, ні, — спромігся нарешті на відповідь Мокр. — А чому ви питаєте? 

— Це питає одна юна дама. Вона сказала, що у «Великому шляху» це все підтримують. 

— А. Гадаю, вона має на увазі полікультуралізм, — сказав Мокр, пригадавши спіч Злотного, надрукований в «Часі». — Але ми цього не робимо просто тому, що не розуміємо сенсу терміну. Ми, панно Маккаларіят, беремо на роботу кожного, хто вміє читати, писати та здатен дотягнутися до поштової скриньки. Я візьму на роботу вампіра, якщо він член Ліги непитущих, троля, якщо він не забуває витирати ноги, а якщо тут десь є безробітні вовкулаки, я із задоволенням найму листоношу, який зможе огризатись від собак. Будь-кого, хто зможе робити роботу, панно Маккаларіят. А наша робота — приводити пошту в рух. Ранок, день, вечір — ми доставляємо. Ще маєте якісь питання? 

В її очах з’явився підозрілий блиск. 

— У мене ніколи немає проблем ні з ким, хто не приховує, ким він є, пане Губперук, але я змушена висловити протест проти ґномів. Яких наймає пан Шеляг. 

— Це чудові робітники, панно Маккаларіят. Шанують письмове слово. І працелюбні, — жваво промовив Мокр. 

— Але вони не кажуть, яка їхня... що вони... хто... дами вони чи джентльмени, пане Губперук. 

— А. Знову йдеться про дамські кімнати? — з холодом усередині уточнив Мокр. 

— Я відчуваю відповідальність за моральний стан молоді, яка перебуває під моїм керівництвом, — грізно промовила панна Маккаларіят. — Ви посміхаєтеся, пане Губперук, але я не дозволю з себе сміятися. 

— Ваша стурбованість робить вам честь, панно Маккаларіят, — заявив Мокр. — При проєктуванні нової будівлі Поштамту цьому питанню буде приділено особливу увагу, і я накажу архітекторові проводити консультації з вами на кожному етапі.  

Таке наділення владою змусило добре сховані від сторонніх поглядів груди панни Маккаларіят помітно розширитися. 

— Нараз, однак, ми змушені вдовольнятися тим, що нам лишила пожежа. Я сподіваюся, ви, як представниця менеджменту, всебічно донесете цю думку до нашого персоналу.  

З окулярів панни Маккаларіят променилося світло смертного гріха гордині. Представниця менеджменту! 

— Безумовно, Поштмейстере, — запевнила вона. 

Але здебільшого робота Мокра полягала в тому, щоб... просто бути. Від доброї половини будинку лишилася випалена шкаралупа. Люди купчилися в тому, що лишилося; пошту сортували навіть на сходах. Але, здавалося, справи починали йти краще, коли Мокр був поруч. Йому нічого не потрібно було робити — просто перебувати там. 

Він ніяк не міг позбутися думок про порожній п’єдестал, на якому стояла колись статуя бога. 

Коли споночіло, він був готовий. Драбин тут вистачало, а ґолеми примудрилися укріпити підлоги навіть на горішніх поверхах. Кругом була сажа, а деякі кімнати виходили просто в темряву, але він вибирався все вище. 

Він пробрався через залишки горища, протиснувся крізь люк і опинився на даху. 

Даху лишилося небагато. Цистерна для дощової води, падаючи, потягла й більшість палаючого покриття, і над вестибюлем його лишилася ледве третина. Але одне крило Поштамту вогонь майже не пошкодив, і дах там мав цілком надійний вигляд.  

Тут була одна зі старих голуб’ятень, і хтось там, схоже, жив. Нічого особливо дивного в цьому не було. В Анк-Морпорку прагнуло жити куди більше людей, ніж було місця, щоб жити. Світ дахів давав прихисток цілій субцивілізації, яка таїлася тут, серед вежок, орнаментованих куполів, склепінь, димарів та... 

...семафорних веж. Саме так. Він же бачив тут, на даху, семафор і когось біля нього — саме перед тим, як його життя повернуло в такий дивний бік. Навіщо на помешканні для поштових голубів потрібна семафорна вежка? Не голуби ж нею користуються? 

Цю вежку вподобали три ґорґульї. Вони в принципі полюбляли семафори — адже в тому й полягав сенс буття ґорґулій, щоб бути на висоті, — і легко вписалися в систему. Істоти, які проводять усе життя, що-небудь видивляючись, і мають досить інтелекту, щоб записати повідомлення, стали життєво важливим її компонентом. Вони навіть не вимагали платні і ніколи не нудьгували. Від чого може нудьгувати створіння, готове роками дивитися в одну точку? 

По всьому місту загорялися вогні на семафорах. Вночі семафорами користувалися лише Академія, Палац, гільдії та найзаможніші — або найнервовіші — клієнти, але велика диспетчерська вежа на Кургані сяяла, як вепроялинка. Вгору-вниз по головній вежі пробігали стрічечки жовтих квадратиків. Безгучні на такій відстані, мінячись своїми сигналами над шаром нічного туману, окреслюючись цілими сузір’ями на тлі темного неба, семафорні вежі були магічнішими за саму магію, більш чаклунськими, ніж саме чаклунство.  

Мокр вдивлявся. 

Врешті-решт, що таке магія, якщо не те, що відбувається ніби за помахом руки?[62] Де магія в семафорах? Магія — це бурмотіння слів та чудернацькі малюнки в старовинних книгах, і в невмілих руках вона небезпечна, як полум’я пекла, — але й наполовину не настільки небезпечна, як у вмілих руках. Всесвіт сповнений магії, завдяки їй зірки тримаються на небі, а ноги — на землі. 

Але те, що відбувалося зараз... було магічним. Все це винайшли й сконструювали пересічні люди, зводячи вежі на плотах серед боліт і на вкритих кригою гірських хребтах. Вони негарно лаялися і, що ще гірше, користувалися логарифмами. Вони перебрідали річки й борсалися в трясовині тригонометрії. Вони не віддавалися мріям, у тому сенсі, який вкладають у це зазвичай, але уявили інший світ і втілили його в металі. І ось із поту, лайки й математики з’явилися... ці штуки, що ширили слова світом без зусиль, ніби зоряне світло.  

Туман уже вкрив вулиці, й будинки стирчали з нього, як прибережні острівці під час припливу.  

«Помоліться», — сказала вона. А боги ж, у певному сенсі, заборгували перед ним. Хіба не так? Вони отримали щедрі пожертви та й чимало віри, а в обмін, фактично, не зробили нічого. 

«Станьте на коліна», — сказала вона. Це не було жартом.  

Він опустився навколішки, склав долоні й почав: 

— Я надсилаю цю молитву будь-якому з богів, який... 

Вежа через вулицю навпроти освітилася — до моторошного безгучно. Великі квадрати оживали один по одному, освітлюючись зісередини. На мить Мокр зауважив на тлі щиткового блоку постать людини, що запалювала вогні. 

Коли постать розтанула, вежа почала мигтіти. До неї було досить близько, щоб це світло робило видимим весь дах Поштамту. 

На іншому краю даху стояли й дивилися на Мокра троє. Їхні тіні мінилися кожні пів секунди, в міру того, як змінювалися візерунки семафорних вогнів. Тіні постатей були людськими — чи принаймні людиноподібними. І ці постаті йшли до нього. 

Боги, гм, боги можуть бути людиноподібними. І не любити зневажливого ставлення до себе.  

Мокр прокашлявся. 

— Я неймовірно радий вас бачити... — прохрипів він. 

— Ви — Мокр? — спитала одна з постатей. 

— Послухайте, я... 

— Вона так і сказала, що ви стоятимете навколішки, — повідомив інший представник небесної трійці. — Хочете чаю? 

Мокр повільно встав. Це була якась небожественна поведінка. 

— А ви хто такі? — спитав він. І, заохочений відсутністю блискавиць, додав: — І що ви робите на моєму Поштамті? 

— Ми сплачуємо за оренду, — сказала постать. — Панові Шелягу. 

— Він ніколи нічого мені не казав! 

— Нічим не можемо допомогти, — сказала постать у центрі. — Так чи інакше, ми тільки прийшли забрати залишки нашої апаратури. Співчуваємо з приводу пожежі. Це не ми. 

— А ви... — натякнув Мокр. 

— Я — Схиблений Ал, він — Нормальний Алекс, а це — Адріян, який стверджує, що не схиблений, але не має тому доказів. 

— Чому ви орендуєте дах? 

Трійця перезирнулася. 

— Голуби? — припустив Адріян. 

— Саме так, ми розводимо голубів, — погодилася темна постать Нормального Алекса. 

— Але ж зараз темно, — зауважив Мокр. 

Його візаві обдумали цю інформацію. 

— Кажани, — сказав Схиблений Ал. — Ми намагаємося вивести поштових кажанів. 

— Не думаю, що вони аж так прив’язані до домівки, — сказав Мокр. 

— І це трагічно, еге ж? — сказав Алекс. 

— Я підіймаюся сюди ночами, бачу ці пусті сідала і ледве стримую сльози, — пожалівся Непевний Адріян. 

Мокр зміряв семафорну вежку поглядом. Вона була десь із п’ять людських зростів заввишки, з важелями керування на полірованій панелі біля підніжжя. Вона мала... професійний і доглянутий вигляд. А ще — портативний. 

— Не думаю, що ви розводите тут хоч якихось птахів, — сказав він. 

— Кажани — ссавці, — зауважив Нормальний Алекс. 

Мокр струсонув головою. 

— Ховаєтеся по дахах, маєте власний семафор... ви — «Димний Гну», чи не так? 

— О, тепер я розумію, чому ви начальник пана Шеляга — з отаким розумом, — сказав Нормальний Алекс. — То як щодо чаю? 

Схиблений Ал витягнув зі свого кухля голубине перо. В голуб’ятні щільно стояв задушливий запах гуано. 

— Щоб тут жити, треба справді любити птахів, — сказав він, стромляючи перо в бороду Нормального Алекса. 

— Вам це вдається, еге ж? — сказав Мокр. 

— Я цього не казав, погодьтеся? Та й не живемо ми тут. Просто тут зручний дах. 

У голуб’ятні, звідки голубів, фактично, вижили, було тіснувато. Але завжди знайдеться голуб, який зуміє продертися через дротяну сітку. Божевільні очиці птаха спостерігали за ними з кутка, а його гени ще зберігали спогади про часи, коли він був гігантською рептилією, яка могла б перекусити всіх цих чотирьох мавпячих синів одним укусом. Навколо валялися частини розібраних механізмів. 

— Панна Любесерце розповіла вам про мене, правильно? — спитав Мокр. 

— Вона сказала, що ви не цілковита дупа, — поінформував Непевний Адріян. 

— А в її вустах це висока похвала, — докинув Нормальний Алекс. 

— І ще вона сказала, що ви такий хитрокручений, що пролізете скрізь без різьби, — додав Непевний Адріян. — Хоча коли вона це казала, то усміхалася. 

— Це не обов’язково означає щось добре, — сказав Мокр. — А звідки ви її знаєте? 

— Ми працювали з її братом, — сказав Схиблений Ал. — У вежі на Другій відмітці.  

Мокр слухав. Це був цілий новий для нього світ. 

Нормальний Алекс та Схиблений Ал були в семафорній справі ветеранами; вони працювали в ній уже майже чотири роки. Потім компанію захопив консорціум Злотного, й вони вилетіли з «Великого шляху» того ж самісінького дня, коли Непевний Адріян вилетів з димаря Гільдії алхіміків — тільки в їхньому випадку причиною було небажання приховувати своє ставлення до нового менеджменту, а в його ситуації причиною була недостатня швидкість рухів, коли в пробірці щось забулькотіло.  

Врешті-решт усі вони потрапили до «Нового шляху». Вони навіть вклали в це гроші. Як і чимало інших. Ця система могла похвалитися всіма можливими технічними новинками, була дешевшою в експлуатації, це було як підкована блоха і ще пів десятка чудернацьких створінь. А потім Джон Любесерце, який ніколи не забував про страхувальний трос, приземлився на капустяне поле — і це був кінець «Нового шляху». 

Відтоді тріо підробляло на будь-якій роботі, яку тільки погоджувалися дати новим квадратним гвинтикам у світі старих круглих отворів — але щоночі, високо над головами, семафори продовжували сяяти своїми повідомленнями. Вони були такими близькими, такими заманливими, такими... доступними. При цьому всі розуміли — хай і не знали, а тільки здогадувалися — що «Великий шлях» вкрадено, навіть якщо це й назвали по-іншому. Тепер компанія належала ворогові. 

Відтак вони заснували маленьку неформальну компанію в складі самих себе і почали використовувати «Великий шлях», приховуючи це від самого «Великого шляху». 

Це теж було трохи схоже на крадіжку. Навіть дуже схоже. Власне, крадіжкою це й було. Але це не каралося законом, бо ніхто не міг довідатися про сам факт злочину — й хіба це крадіжка, коли вкрадене нікуди не зникає? А чи крадіжка це, якщо крадеш у злодіїв? І взагалі, будь-яка власність — крадіжка, якщо ця власність не моя.[63] 

— То ви — як там воно називається... кракери? — запитав Мокр. 

— Саме так, — підтвердив Схиблений Ал. — Бо ми можемо кракнути систему. 

— А ви не надто драматизуєте, враховуючи, що просто користуєтеся лампами? 

— Так, але «світильники»[64] було вже зайняте, — сказав Нормальний Алекс. 

— Добре, але чому «Димний Гну»? — спитав Мокр. 

— Це кракерський сленговий вираз для надшвидкого повідомлення, яке пересилається по всій системі, — з гордістю пояснив Нормальний Алекс. 

Мокр обміркував це. 

— Логічно, — сказав він нарешті. — Якщо в команді тільки троє людей, і у всіх імена починаються з однієї й тієї ж літери, я б теж обрав подібну назву. 

Вони знайшли спосіб проникнути в систему семафорів, і ґрунтувався він ось на чому: вночі семафорних веж не видно. Видно тільки вогні. І якщо ви не вирізняєтеся чудовим відчуттям напрямку, то єдиний спосіб встановити, хто передає семаграму — це вихідний код. А інженери знали багато кодів. О-о-о, багато.  

— Тобто ви можете надсилати семаграми безкоштовно? — здивувався Мокр. — І ніхто не помічає?  

Відповіддю були три самовдоволені усмішки. 

— Це легко, — сказав Схиблений Ал, — коли знаєш як. 

— А звідки ви дізналися, що та вежа має зламатися? 

— А це ми її зламали, — сказав Нормальний Алекс. — Зіпсували диференційний барабан. Щоб розібратися з таким, потрібні години, бо оператори мусять... 

Решту фрази Мокр прослухав. Звичні йому безневинні слова кружляли в ній, як уламки під час повені, зрідка виринали на поверхню, відчайдушно махали і знову зникали, затягнуті течією.  

Він пару разів помітив «це», перш ніж воно потонуло остаточно, і навіть «роз’єднання» та «ланцюгову передачу» — але довжелезні технічні терміни з ревиськом напирали й поглинали все. 

— ...і це займає мінімум пів дня, — завершив Нормальний Алекс. 

Мокр безпорадно подивився на двох його компаньйонів. 

— І що конкретно все це означає? — спитав він. 

— Що коли відправити спеціальну семаграму, можна зіпсувати всю механіку системи, — сказав Схиблений Ал. 

— Весь «Шлях»? 

— Теоретично, — уточнив Схиблений Ал. — Бо код запуску і код відміни... 

Знову ринула технічна повінь, і Мокр розслабив свідомість. Механікою він не цікавився: він вважав гайковий ключ пристроєм, у комплект якого входить хтось інший, хто повинен його тримати. Легше було просто усміхатися й чекати. З винахідниками завжди так: вони обожнюють пояснювати. Треба просто дочекатися, доки вони дійдуть до вашого рівня знань — навіть якщо їм доведеться для цього лягти.  

— ...хай там як, більше це не вдасться, бо, кажуть, вони зараз змінюють... 

Мокр роздивлявся голуба в кутку, аж доки знову не настала тиша. А. Схиблений Ал завершив — і, судячи з усього, не на оптимістичній ноті. 

— То ви не можете цього зробити, — приречено промовив Мокр. 

— Зараз ні. Старий пан Поні може бути трохи схожим на бабусю, але коли виникає проблема, він сідає і вдумується в кожну дрібничку. Він цілий день змінював усі коди! Ми чули від одного з наших товаришів, що кожен семаграфіст відтепер повинен мати персональний код. Вони працюють дуже ретельно. Я знаю, панна Коханна Краса вважає, що ми могли б вам допомогти, — але той виродок Злотний перекрив увесь кисень. Він боїться, що ви переможете. 

— Ха! — сказав Мокр. 

— За тиждень-другий ми придумаємо інший спосіб, — сказав Непевний Адріян. — Ви не можете відкласти справу до того часу? 

— Ні, не думаю. 

— Шкода, — сказав Адріян.  

Він машинально крутив у руках невелику скляну трубку, яка світилася червоним. Коли він її перевертав, світло робилося жовтим. 

— Що це? — запитав Мокр. 

— Прототип, — пояснив Непевний Адріян. — Це могло би прискорити нічну роботу «Шляху» майже втричі. Тут використовуються перпендикулярні молекули. От тільки «Шлях» якось не вітає нових ідей.  

— Може, тому, що ці штуки вибухають від удару? — припустив Нормальний Алекс. 

— Не завжди. 

— Гадаю, мені б не завадило на свіже повітря, — заявив Мокр.  

Вони вийшли в ніч.  

Не дуже далеко продовжувала мигтіти диспетчерська вежа, і в інших частинах міста то тут, то там теж виднілися освітлені семафори. 

— Ось це яка вежа? — спитав Мокр, вказуючи ніби на зірку в небі. 

— З Гільдії злодіїв, — сказав Непевний Адріян. — Загальний сигнал для членів Гільдії. Я їх читати не вмію. 

— А ця? Це не перша вежа на шляху до Сто Лата? 

— Ні, це станція Сторожі біля Осердних воріт. Загальний сигнал для Псевдополь-Ярду. 

— З вигляду вона далеченько. 

— Просто вони використовують маленькі блоки щитків, от і все. А Вежу № 2 звідси й не видно — Академія затуляє. 

Мокр зачаровано дивився на вогні. 

— Я тут думав, а чому, коли будували «Шлях», не використали стару кам’яну вежу на півдорозі до Сто Лата? Вона саме на вдалому місці.  

— Давню вежу чаклуна? Роберт Любесерце використовував її для своїх перших експериментів, але вона трохи задалеко, стіни не дуже надійні, а якщо провести там більше одного дня, людина з’їде з глузду. Це все через давні заклинання, що в’їлися в камінь. 

Деякий час панувала тиша, а потім почувся дивно придушений голос Мокра: 

— Якби ви могли завтра підключитися до «Великого шляху», ви зуміли б зробити що-небудь, щоб його сповільнити? 

— Так, але ж ми не можемо, — сказав Непевний Адріян. 

— Так, але якби могли? 

— Ну, є одна задумка, — сказав Схиблений Ал. — Дуже крута, але дуже сира. 

— Цим можна буде вирубити вежу? 

— Нам варто йому про це розповідати? — встряг Нормальний Алекс. 

— Ти коли-небудь зустрічав будь-кого іншого, для кого у Вбивці знайшлося б добре слівце? — заперечив Схиблений Ал. — Теоретично, пане Губперук, цим можна вирубити всі вежі.  

— Ти що, не тільки схиблений, а й просто здурів? — спитав Нормальний Алекс. — Він держслужбовець! 

— Усі вежі «Шляху»? — спитав Мокр. 

— Ну. На раз, — сказав Схиблений Ал. — Реально крута річ.  

— Геть усі вежі? — уточнив Мокр ще раз. 

— Ну, може, й не всі, якщо вони вчасно помітять, — визнав Схиблений Ал таким тоном, ніби будь-що, крім цілковитого знищення, було приводом для певного сорому. — Але дуже багато. Навіть якщо вони схитрують і відправлять повідомлення до наступної вежі з верховим кур’єром. Ми називаємо цю штуку... «Дятел».  

— Дятел? 

— Ні, не так. Тут потрібна, ну, типу як пауза для ефекту, щось таке, як... «Дятел». 

— ...«Дятел», — повільніше повторив Мокр. 

— От, ви зрозуміли. Але ми не можемо запустити його в «Шлях». Вони за всім стежать. 

— Припустімо, запустити це в «Шлях» зумію я? — сказав Мокр, дивлячись на вогні.  

Самих веж було вже зовсім не видно. 

— Ви? Що ви знаєте про семафорні коди? — спитав Непевний Адріян. 

— Я ціную своє невігластво, — сказав Мокр. — Але знаюся на людях. Ви думаєте про розробку різних хитромудрих кодів. А я — про те, що бачать інші... 

Вони слухали. Вони сперечалися. Вони апелювали до математики, тим часом як слова пливли в пітьму над ними. 

І ось Нормальний Алекс сказав: 

— Добре, добре. Технічно це можливо, але спеціалісти «Шляху» мають бути цілковитими бовдурами, якщо дозволять цьому статися. 

— Але ж вони думатимуть про коди, — сказав Мокр. — А я добре вмію обводити інших круг пальця. Це моя робота. 

— Я думав, ваша робота — бути поштмейстером, — сказав Непевний Адріян. 

— О, ну так. А то — мій поклик.  

Учасники «Димного Гну» перезирнулися. 

— Це абсолютно схиблена ідея, — вищирившись, сказав Схиблений Ал. 

— Радий, що вам подобається, — сказав Мокр.  

Бувають часи, коли доводиться провести ніч без сну. Але Анк-Морпорк ніколи й не спав; місто максимум куняло, а близько третьої ночі прокидалося попити водички. 

Серед ночі можна було купити що завгодно. Теслярські вироби? Нема проблем. Мокр мигцем замислився, чи не існує вампірських столярів, які в нічній тиші виробляють вампірські стільці. Парусину? В цьому місті не могло не бути кого-небудь, хто встає в передсвітанкові години, щоб відлити, відливає й заразом думає: «Що мені справді потрібно саме зараз, то це тисяча квадратних ярдів середньоякісної парусини!» — а в районі доків неминуче знайдуться відчинені крамниці, власники яких готові задовольнити цей сплеск попиту. 

Коли вони рушили до вежі, з неба вже сіялася густа мжичка. Мокр правив кіньми, а решта сиділи за його спиною на навантаженому возі й сперечалися через якусь тригонометричну дрібницю. Він намагався їх не слухати; він завжди почувався розгубленим, коли математика перетворювалася на манію. 

Убити «Великий шлях»... О, вежі стоятимуть і далі — але щоб відремонтувати їх усі, знадобляться місяці. Це розорить компанію. «Гну» запевнили його, що ніхто не постраждає. Вони мали на увазі працівників у вежах. 

«Шлях» став чудовиськом, що пожирає людей. Розорити його було спокусливою ідеєю. «Гну» фонтанували ідеями щодо того, чим би його замінити — швидшим, дешевшим, простішим, ефективнішим, з використанням спеціально виведених бісиків... 

Та щось Мокра все ж дратувало. Злотний мав рацію, хай йому грець. Якщо вам треба було дуже-дуже швидко передати інформацію за п’ять сотень миль, то «Шлях» існував саме для цього. От якщо ви хотіли обгорнути листа подарунковою стрічкою — тоді вам було до Поштамту.  

Йому подобалися «Гну». Вони мислили свіжо і своєрідно; які б заклинання не причаїлися в камені давньої вежі, вони б напевне не зашкодили подібним мізкам, оскільки ті, в певному сенсі, мали щеплення від божевілля у вигляді хронічної легкої ненормальності. Всі семаграфісти по всьому «Шляху» були... окремим підвидом людей. Вони не просто виконували роботу — вони нею жили.  

Але Мокр не міг не думати і про все погане, що могло статися через зупинку семафорів. О, звісно, коли семафорів взагалі не було, такі речі вважалися нормою — але це зовсім інша справа. 

Він залишив «Гну» в старій вежі працювати пилками і молотками, а сам, у глибокій задумі, рушив назад до міста.