Поштова лихоманка

Розділ тринадцятий 

Маструм Ридикуль, Архіректор Невидної академії, поклав кий на згин великого пальця й акуратно прицілився. 

Біла куля вдарила червону кулю, і та повільно вкотилася в лузу. Це було важче, ніж можна було би подумати, оскільки більше половини більярдного столу служило Архіректорові шухлядою для паперів[65], і насправді, щоб дістатися лузи, куля мусила пройти крізь кілька стосів документів, пивний кухоль, череп із оплавленою свічкою в ньому та гори люлькового попелу. Так воно й сталося. 

— Чудова робота, пане Впертонз, — сказав Ридикуль. 

— Я назвав це «сукно-простором», — гордовито сказав Зрозум Впертонз. 

Кожна організація потребує у штаті хоча б однієї особи, яка розуміє, що насправді відбувається, чому це відбувається і хто це робить; у Невидній академії цю роль було покладено на Впертонза, який часто про це шкодував. У цій ситуації він виступав як декан факультету неадекватного використання магії, і його стратегічною метою було добитися затвердження бюджету цього факультету без зайвих дискусій.  

Тож недарма з-під важкого старого більярдного столу виходив оберемок товстих кабелів, які крізь отвір у стіні й через галявину надворі тяглися аж до Високоенергетичної чароспоруди, де (Впертонз зітхнув) на його невеличкий трюк витрачалося до 40 % рунічного часу Гекса, мислячої машини Академії[66].  

— Гарний термін, — мовив Ридикуль, прицілюючись для нового удару. 

— Як фазопростір? — з надією сказав Зрозум. — Розумієте, щойно куля має зіткнутися з перешкодою, яка не є іншою кулею, Гекс переміщує її до теоретичного паралельного виміру з вільною ділянкою рівного простору, де зберігає й підтримує її момент імпульсу, доки не виникне можливість повернути її назад. Насправді це найважчий та найскладніший розділ чаклування в режимі нереального часу... 

— Так-так, прекрасно, — сказав Ридикуль. — Ще що-небудь, пане Впертонз? 

Зрозум зазирнув у свою папку. 

— Є чемний лист від Правителя Ветінарі, який в інтересах міста цікавиться, чи не могла б Академія розглянути можливість прийняття, о, двадцяти п’яти відсотків не дуже здібних абітурієнтів?  

Ридикуль просто крізь пачку академічних наказів загнав у лузу чорну кулю. 

— Ми не терпітимемо, щоб зграя зеленарів та м’ясників вказувала Академії, як нам вести наші справи, Впертонзе! — суворо відказав він, цілячись у червону кулю. — Подякуйте їм за небайдужість і перекажіть, що ми, як завжди, й надалі прийматимемо сто відсотків цілковитих і доконаних тупаків. Приймати нездар, випускати геніїв — таким завжди був підхід Невидної академії! Ще щось? 

— Тільки те повідомлення про сьогоднішні великі перегони, Архіректоре. 

— О, так, та штука. Як мені вчинити, пане Впертонзе? Я чув, на Поштамт роблять високі ставки. 

— Так, Архіректоре. Люди впевнені, що боги на боці пана Губперука. 

— А вони теж ставлять? — поцікавився Архіректор, з утіхою спостерігаючи, як куля матеріалізовується по інший бік забутого сандвіча з яловичиною. 

— Не думаю, пане Архіректоре. Він не має можливості перемогти. 

— Це той хлопець, що врятував кота? 

— Саме він, авжеж, — відповів Зрозум. 

— Це він молодець. А що ми думаємо про «Великий шлях»? Вони там — зграя збоченців, я чув. Вбивають людей на тих своїх вежах. Один хлоп у пабі мені розказував, що чув духів мертвих семаграфістів, які живуть на «Шляху». Спробую-но рожеву. 

— Так, Архіректоре, я теж таке чув. Це така міська легенда, — сказав Зрозум. 

— Він сказав, вони мандрують з одного кінця «Шляху» в інший і назад. Непоганий спосіб провести вічність, завважте. В горах трапляються чудові краєвиди, — Архіректор замовк, і його широке обличчя зморщилося від зусилля думки. — «Великий вказівник змінних вимірів» Гаруспика[67], — сказав нарешті він.  

— Перепрошую, Архіректоре? 

— Це й буде повідомленням, — пояснив Ридикуль. — Ніхто ж не говорив, що це має бути лист, еге ж? — він провів рукою над кінчиком кия, і просто з повітря посипалася свіжа крейда. — Дайте кожній зі сторін по примірнику цієї книги в останній редакції. Адресуйте їх нашій людині в Ґеної... як же його звати, гм-гм-гм, кумедне ще таке ім’я... нехай побачить, що його альма-патер про нього не забуває. 

— Це Кривко Ключиця, Архіректоре. Він проводить польові дослідження на тему своєї дисертації «Спілкування вустриць у магічному полі низької інтенсивності». 

— О боги, вони можуть спілкуватися? — здивувався Ридикуль. 

— Схоже на те, Архіректоре, хоча з ним спілкуватися вони поки що відмовляються. 

— А чому ми відправили його в таку далечінь? 

— Кривко Г. Ключиця, Архіректоре, — спробував нагадати Зрозум. — Пам’ятаєте? З жахливим галітозом? 

— О, то ви про Ключицю на прізвисько Драконів Подих? — згадав-таки Ридикуль. — Того, що міг, дихнувши, пропалити наскрізь срібну тарілку? 

— Так, Архіректоре, — терпляче сказав Зрозум. Маструм Ридикуль завжди волів аналізувати нову інформацію з кількох різних позицій. — Ви тоді заявили, що серед боліт цього ніхто не помітить. Якщо пригадуєте, ми дозволили йому взяти з собою невеличкий омніскоп. 

— Справді? Як це завбачливо з нашого боку. Зв’яжіться з ним негайно і поясніть суть справи, гаразд? 

— Слухаюсь, Архіректоре. Хоча, власне, я б відклав це на кілька годин, бо ж у Ґеної ще ніч. 

— Це вони там так думають, — заявив Ридикуль, знову прицілюючись. — Ну ж бо, бігом, чоловіче.  

Вогняний дощ... 

Усі знали, що верхівки веж коливаються під час передачі семаграм. Колись комусь доведеться вирішити цю проблему. А всі старі семафорники розуміли, що вежа нахиляється, коли з’єднувальний стрижень на одному боці йде вгору, щоб відкрити щитки, і тієї ж миті такий самий стрижень на протилежному боці йде вниз, щоб інші щитки закрити.  

Вежу штовхало з одного боку й тягло з іншого, що загалом справляло приблизно такий ефект, як колона солдат, що марширує в ногу старим мостом. Це не становило особливої загрози, якщо тільки коливання не повторювалися знову й знову, досягаючи небезпечного розмаху. Але з якою частотою вони мусили для цього відбуватися? 

Кожним отриманням «Дятла» — ось чим визначалася ця частота. Це було як хвороба, здатна атакувати лише організм з ураженим імунітетом. Проти колишнього «Шляху» це не спрацювало б, бо на старому «Шляху» було забагато начальників веж, кожен з яких негайно зупинив би трансляцію та витягнув стрічку зі шкідницьким повідомленням із барабана, впевнений, що вищі керівники, які судитимуть про його дії, знають, як працює вежа, і на його місці зробили б те саме.  

А от із новим «Шляхом» це могло спрацювати, бо тепер таких начальників було небагато. Ти робиш лише те, що наказують, а якщо щось іде не так, то це не твоя проблема. Винним буде той ідіот, який прийме повідомлення першим і передасть його далі. На тебе ж усім наплювати, а в головному офісі сидять самі ідіоти. Ти не винен; тебе ніхто не слухав. В головному офісі навіть запустили програму «Співробітник місяця», щоб показати, наскільки їм небайдужі співробітники. Це й показувало, наскільки їм насправді байдуже.  

А сьогодні тобі наказали передати код так швидко, як тільки можливо, — а ти не хотів би стати винним у сповільненні роботи, от і вдивлявся в сусідню вежу до сліз на очах, а по клавішах гамселив, як людина танцює чечітку на розпечених каменях.  

Вежі виходили з ладу одна за одною. Деякі загорялися, коли блоки щитків із ліхтарями всередині зривалися з кріплень і пробивали дахи операторських кабін, розбризкуючи палаючу олію. Гасити пожежу в дерев’яній кабіні на висоті шістдесяти футів — справа безнадійна; тому просто зісковзуєш вниз по аварійному тросу й відбігаєш на безпечну відстань, звідки можна насолодитися видовищем.  

Перш ніж хоч хтось почав прибирати руки з клавіатури, горіло чотирнадцять веж. А що далі? Ти ж маєш наказ. На «Шляху» не повинно бути жодних, повторюю, жодних інших повідомлень, поки не пройде ось ця семаграма. І що ж робити? 

Мокр прокинувся: в його голові палав «Великий шлях». 

«Димний Гну» хотіли зруйнувати компанію й підібрати уламки — і він розумів чому. Але це не спрацювало б. Де-небудь на Лінії та трапиться хоч один нетиповий інженер, який ризикне роботою й відправить вперед повідомлення: до вас іде семаграма-вбивця, передавайте її повільно. І це буде кінець. О, доставка семаграми в результаті може зайняти день чи й два — але ж вони матимуть на це декілька тижнів. А хтось інший і собі дотумкає зіставити її текст із тим, який був відправлений першою вежею. Завдяки цьому Злотний знову викрутиться — ні, завдяки цьому він вийде героєм. Він скаже, що повідомлення підмінили, і матиме рацію. Повинен бути інший спосіб. 

Хоча «Гну» мали правильне бачення. Змінити повідомлення було годящим способом — якщо тільки він зможе зробити це по-розумному. 

Мокр розплющив очі. Він спав за робочим столом, і хтось підклав йому під голову подушку.  

Коли востаннє він спав у пристойному ліжку? Ах, так, тієї ночі, коли його схопив пан Помпа. Тоді він встиг провести пару годин на орендованому ліжку з матрацом, який не ворушився під ним і не був набитий каміняччям. Щастя.  

Перед його очима промайнули кілька попередніх годин. Він застогнав.  

— Доброго Ранку, Бане Губберук, — сказав зі свого кутка пан Помпа. — Вашу Бритву Нагострено, Чайник Кипить, І, Я Впевнений, Чай Ось-Ось Принесуть. 

— Котра година? 

— Полудень, Бане Губберук. Ви Повернулися Лише Під Ранок, — із докором додав ґолем. 

Мокр знову застогнав. Шість годин до перегонів. А тоді назад до своїх гнізд полетить стільки голубів, що це буде схоже на сонячне затемнення. 

— У Місті Велике Збудження, — доповідав ґолем, поки Мокр голився. — Домовлено, Що Точка Старту Має Бути На Площі Сатор. 

Мокр, майже не слухаючи, дивився на своє відображення. Він завжди підіймав ставки, це був рефлекс. Ніколи не обіцяй досягти можливого. Обіцяй досягти неможливого — адже іноді неможливе стає можливим (якщо знайти правильний підхід), або принаймні межі можливого нерідко вдається розсунути. А якщо ти зазнаєш поразки — що ж, це ж було неможливим.  

Та тепер він зайшов надто далеко. О, у визнанні того, що коні не можуть тягти диліжанс зі швидкістю тисячі миль на годину, не було б великої ганьби. Але Злотний задере носа, а пошта так і лишиться просто незначущою, старомодною, відсталою структурою, маленькою й неконкурентоздатною. Злотний знайде спосіб утримати контроль над «Великим шляхом», ще більше знижуючи витрати, вбиваючи людей із жадоби... 

— З Вами Все Гаразд, Бане Губберук? — спитав з-за його спини ґолем. 

Мокр дивився у власні очі — й у те, що відображалося в їхній глибині. 

Ох, парубче. 

— Ви Порізалися, Бане Губберук, — сказав пан Помпа. — Бане Губберук?  

«Дивно, що не зарізався», — подумав Мокр. Але це була другорядна думка, окрай великої темної думки, що формувалася зараз у дзеркалі. 

Зазирни в безодню — й побачиш, як там росте і тягнеться до світла Щось. Воно прошепотіло: «Зроби це. Це спрацює. Повір». 

Ох, парубче. «Цей план і справді спрацює», — подумав Мокр. Він простий і смертоносний, як бритва. Але треба бути безпринципною людиною, щоб про це навіть лише подумати.  

Що ж, із цим проблем нема. 

Я вб’ю вас, пане Злотний. Я вб’ю вас в особливий спосіб, спосіб пройдисвітів, шахраїв і брехунів. Я заберу все, крім вашого життя. Я позбавлю вас ваших грошей, вашої репутації й ваших друзів. Я обплутуватиму вас словами, доки ви не опинитеся в них, як у коконі. Я не лишу вам нічого, навіть надії... 

Він обережно завершив гоління і стер із підборіддя рештки піни. Насправді крові з порізу було не так і багато. 

— Гадаю, мені не завадить ситний сніданок, пане Помпо, — сказав він. — А потім я маю деякі справи. А тим часом, чи не могли б ви знайти мені мітлу? Солідну березову мітлу? І ще намалювати на держаку кілька зірочок? 

Коли Мокр спустився до вестибюля, біля саморобних стійок юрмився цілий натовп, та щойно він з’явився, гамір стих. Потім залунали радісні вигуки. Мокр кивнув, привітально змахнув рукою і негайно опинився в оточенні людей, які простягали йому конверти. Він доклав усіх зусиль, щоб підписати всі. 

— Ще купа пошти для Ґеної, мій пане! — в захваті кричав Шеляг, проштовхуючись крізь натовп. — Ніколи такого не бачив, ніколи! 

— Пречудово, от молодці, — промимрив Мокр. 

— І пошти для богів теж пребагато, мій пане! — продовжував Шеляг. 

— Радий це чути, пане Шеляг, — відповів Мокр. 

— Ми отримали перші марки для Сто Лата, шефе! — гукнув Стенлі, розмахуючи над головою кількома аркушами. — В перших примірниках повно помилок!  

— Дуже радий за тебе, — сказав Мокр. — Але я маю йти, провести деякі приготування. 

— Ага, так! — сказав, підморгуючи, пан Шеляг. — «Деякі приготування», еге ж? Як накажете, мій пане! Розступіться, будь ласка, дорогу Поштмейстеру! 

Шеляг із відносним успіхом розштовхав відвідувачів, і Мокр, намагаючись уникати тих, хто пхав йому немовлят, аби він їх цілував, чи намагався відірвати шматочок від його костюма «на удачу», вибрався на вулицю.  

Пересуваючись манівцями й задвірками, він таки набрів на точку, де за дуже помірними цінами можна було взяти досить пристойні подвійні сосиски, яєшню, бекон і тост, і поклав надії на те, що їжа може замінити сон. 

Ситуація виходила з-під контролю. На Площі Сатор розвішували кольорові полотнища і ставили ятки. Гігантський плинний натовп, що перманентно заповнював вулиці Анк-Морпорка, рідшав у інших місцях і густішав у районі цієї площі, а сьогоднішнього вечора мав стягнутися там у щільну масу — чудова нагода для торгівлі вроздріб. 

Врешті-решт він набрався хоробрості й вирушив до Трасту ґолемів. Там було зачинено. До геологічних шарів графіті на дошках, якими було забито вікно, додалося і дещо нове. Напис було виконано олівцем на рівні трохи вище колін, і він проголошував: «Голєми кака». Приємно було бачити, як старі добрі традиції сліпого фанатизму передаються ще не вирослому поколінню.  

«Лялечки, — безтямно подумав Мокр. — Вона живе в Лялечках, у тітоньки. Чи згадувала вона тітоньчине ім’я?» 

Він побіг туди. 

Колись, поки до них не докотився будівельний бум, Лялечки були окремим селом; тутешні мешканці й досі вважали себе іншими, ніж решта міського населення, мали власні традиції (Понеділок собачого лайна, Всі-голки-вгору) та ледь не власну мову. Мокр її не розумів абсолютно. Він пробирався вузенькими алейками, зацьковано роззираючись навколо в пошуках — чого? Стовпа диму? 

А що, це була непогана ідея... 

Потрібного будинку він досягнув за вісім хвилин і загамселив у двері. На його полегшення, відчинила саме вона — і здивовано втупилася в нього. 

Вона спитала: 

— Як? 

Він відповів: 

— Торгівці тютюном. У цьому районі не так багато жінок, які викурюють по сотні сигарет на день. 

— І що ж вам потрібно, пане Розумнику? 

— Якщо ти мені допоможеш, я зможу змусити Злотного відповісти за все, — сказав Мокр. — Допоможи мені. Будь ласка. На честь того, що я абсолютно не вартий ні краплі довіри. 

Це нарешті викликало в неї коротку посмішку, яка майже одразу знову змінилася традиційним виразом глибокої підозри.  

Потім відбувся нетривалий період внутрішньої боротьби. 

— Краще зайди до вітальні, — нарешті сказала вона, відчиняючи двері повністю. 

Кімната була маленькою, темною й ущерть сповненою респектабельності.  

Мокр присів на краєчок стільця, намагаючись нічого не зачепити й силкуючись розібрати жіночі голоси в коридорі. Потім панна Любесерце ковзнула до вітальні й зачинила за собою двері. 

— Сподіваюся, я не спричинив незручностей твоїм рідним, — заговорив Мокр. — Я... 

— Я їм сказала, що у нас побачення, — урвала панна Любесерце. — Для цього й існують вітальні. Варто було бачити сльози радості й надії на очах моєї матері. Отже, чого тобі треба? 

— Розкажи мені про свого батька, — попрохав Мокр. — Мені потрібно знати, як захопили «Великий шлях». У вас ще лишилися які-небудь документи? 

— З них ніякої користі. Їх проглянув юрист і сказав, що висунути позов буде вкрай... 

— Я маю намір апелювати до вищого суду, — сказав Мокр. 

— Я про те, що ми багато чого не можемо довести, тобто довести переконливо... — запротестувала панна Любесерце. 

— Мені це й не потрібно, — урвав її Мокр. 

— Юрист сказав, що підуть місяці й місяці роботи, щоб... — вела своєї вона, затято шукаючи зачіпку.  

— Я зроблю так, що все оплатить дехто інший, — сказав Мокр. — Ти маєш облікові книги? Гросбухи? Щось таке? 

— Що ти збираєшся робити? — зажадала вона. 

— Краще, якщо ти не знатимеш. Справді краще. Я знаю, що роблю, Шпичко. А от тобі того знати не треба. 

— Ну, є ціла велика коробка з паперами, — невпевнено сказала панна Любесерце. — Здається, я збиралася їх розібрати... і склала там, коли робила прибирання... 

— Чудово. 

— Але чи можна тобі довіряти? 

— У цьому? О боги, ні! Твій батько довіряв Злотному, і подивися, що вийшло! Я б на твоєму місці мені не довіряв. А от на своєму — так.  

— Дивина, пане Губперук, але, схоже, я довіряю вам тим більше, чим більше ви переконуєте мене, наскільки не варті довіри, — сказала панна Любесерце. 

Мокр зітхнув. 

— Так, Шпичко, я знаю. Жахливо, правда ж? Люди — вони такі. Ти могла б принести ту коробку, будь ласка? 

Так вона й зробила, продовжуючи збентежено супитися. 

Справа забрала всю другу половину дня, і Мокр усе одно не був упевнений у результаті, та все ж таки заповнив квапливими нотатками цілого маленького записника. Це було ніби видивлятися піраній у густо зарослій водоростями річці. На дні цієї річки лежав цілий шар кісток. Але, хоча час від часу й здавалося, ніби помічаєш срібний відблиск, ніколи не було певності, що це саме та риба. Єдиним способом переконатися було стрибнути у воду. 

До пів на п’яту вечора площа Сатор була забита вщерть. 

Прекрасна властивість золотого костюма та крилатого капелюха полягала в тому, що без них Мокр переставав бути собою. Він ставав просто непоказною особою, в одязі, який не привертав уваги, та з обличчям, яке хіба що віддалено могло б видатися кому-небудь знайомим.  

Він пробирався крізь натовп у напрямку Поштамту. Ніхто не поглянув на нього двічі. Перший же погляд Мокра ніколи не турбував. Він був самотній — у значенні, якого дотепер не помічав. Він же завжди був самотній. Це був єдиний спосіб почуватися в безпеці. 

Проблема полягала в тому, що він скучив за золотим костюмом. Все навкруг було виставою, авжеж. Але «Людина в золотому костюмі» — це була добра вистава. Він не хотів бути тим, кого легко забути, хто не стільки людина, скільки тінь. Під захистом крилатого капелюха він міг творити дива — ну чи принаймні змушувати інших вірити в те, що він творить дива, а це було майже нічим не гірше. 

У найближчі годину-дві йому однозначно доведеться сотворити диво. 

Ох, ну що ж... 

Він обійшов Поштамт іззаду і вже зібрався ковзнути всередину, коли якась постать у тіні сказала: 

— Пс-с-с! 

— Гадаю, ви маєте на увазі «Пс-ст»? — припустив Мокр. 

З тіні з’явився Нормальний Алекс; він був у старій форменій куртці «Великого шляху», а на голові мав гігантський рогатий шолом. 

— Ми не встигаємо з вітрилами... — почав він. 

— Навіщо шолом? — здивувався Мокр. 

— Для маскування, — пояснив Алекс. 

— Великий рогатий шолом? 

— Так. Він робить мене таким помітним, що нікому й на думку не спаде, що я хочу бути непомітним, а тому ніхто не завдає собі клопоту мене помічати.  

— Таке могла придумати тільки дуже розумна людина, — уважно добираючи слова, сказав Мокр. — То що сталося? 

— Нам треба більше часу, — сказав Алекс. 

— Що? Перегони починаються о шостій! 

— Буде ще не досить темно. Ми не зможемо поставити вітрило раніше, ніж о пів на сьому як мінімум. Якщо ми вистромимо голови з-за парапету до того, нас помітять.  

— Ох, та годі! Інші вежі надто далеко! 

— А люди на дорозі — ні, — сказав Алекс. 

— Твою ж!.. 

Про дорогу Мокр забув. Не вистачало тільки, щоб потім хто-небудь пригадав, що бачив когось на старій чаклунській вежі. 

— Слухайте, ми вже підготували все, — промовив Алекс, дивлячись йому в обличчя. — Коли ми з’явимося нагорі, все зробимо швидко. Нам треба лише пів години темряви, ну, може, плюс пару хвилин.  

Мокр покусав губу. 

— Гаразд. Думаю, це я зробити зумію. Тепер повертайтеся й допоможіть там. Але не починайте, поки не прибуду я, розумієте? Довіртеся мені! 

«Як же часто я це кажу, — подумав він, коли той поквапився геть. — Лишається сподіватися, що це працює». 

Мокр піднявся до свого кабінету. Золотий костюм був на своєму вішаку. Він вдягнув його. Тепер треба було зробити ще одну справу. Нуднувату, але необхідну. Тож він її зробив. 

О пів на шосту плитка підлоги затріщала під ногами пана Помпи, який увійшов, тягнучи за собою мітлу. 

— Скоро Старт Перегонів, Бане Губберук, — промовив він. 

— Маю завершити кілька справ, — сказав Мокр. — Тут листи від будівельників і архітекторів, і, ох, хтось хоче, щоб я зцілив бородавки... Я справді мушу попрацювати з паперами, пане Помпо. 

В усамітненні кухні Хаббара Злотного Ігор писав записку, дуже акуратно добираючи слова. Врешті-решт потрібно бути точним у дрібницях. Не можна просто взяти й дати драла, як нічний злодюжка. Треба прибрати, переконатися, що в коморі досить запасів, вимити посуд і забрати з коробки з дріб’язком на господарство рівно ту суму, яку тобі винні. 

Неприємно, справді. Довший час це ж була така добра робота. Злотний не вимагав від нього аж надто багато працювати, тож Ігор розважався тим, що залякував решту прислуги.  

Ну чи більшу її частину. 

— Так шкода, що ви йдете, пане Ігорю, — звернулася до нього пані Жарховай, куховарка. Вона промокнула очі носовичком. — Ви були справжнім ковтком свіжого повітря.  

— Нічого нє вдієшь, пані Жархавай, — сказав Ігор. — Я сумуватиму за вашимі стейкамі й пірагом із ниркамі, це точна. Аж сєрце радіє, кали бачиш жінку, яка може зрабити щось з аб’їдків.  

— Я зв’язала вам оце, пане Ігорю, — промовила куховарка, нерішуче простягаючи маленького м’якого пакунка.  

Ігор обережно відкрив його й побачив балаклавку в біло-червону смужку. 

— Я подумала, що це триматиме в теплі вашу голівку, — шаріючись, сказала пані Жарховай. 

Ігор хвилину боровся із собою. Куховарку він любив і поважав. Йому ніколи не доводилося бачити жінку, яка настільки вміло вправлялася б із гострими ножами. Що ж, іноді про кодекс Ігорів доводиться забути. 

— Пані Жархавай, здаєцца, ви казали, що маєте сестру у Квірмі? — спитав він. 

— Саме так, пане Ігорю. 

— Зараз дужє добре було б, якби ви паїхали да неї в гості, — твердо сказав він. — Нє питайцє менє чьому. На всє добрє, пані Жархавай. Я буду вдячна згадувати вашу пєчінку.  

Була вже за десять шоста. 

— Якщо Ви Вирушите Зараз, Бане Губберук, Ви Прибудете На Старт Саме Вчасно, — прогуркотів ґолем зі свого кутка. 

— Це суспільно важлива справа, — суворо відкарбував Мокр, пробігаючи чергового листа. — Я демонструю доброчесність і вірність обов’язку. 

— Так, Бане Губберук.  

Мокр потягнув час до десяти хвилин на сьому, бо до площі було п’ять хвилин безтурботної неспішної ходи. Потому він полишив Поштамт у супроводі ґолема, завдяки чому його вихід був певною протилежністю неспішності та безтурботності.  

При його появі натовп на площі розступився, залунали вітальні вигуки — й смішки, коли присутні роздивилися мітлу у нього на плечі. Держака було розмальовано зірками — отже, це була магічна мітла. На таких забобонах заробляються статки. 

«Знайди даму», «Знайди даму»... Певним чином, це була ціла наука. Звичайно, тут дуже ставало в пригоді вміння тримати три карти в рукаві; власне, це й був ключ до успіху.  

Мокр досягнув у цьому майстерності, та все ж таки відчував, що звичайні механічні прийоми — це трохи нецікаво, трохи не його рівень. Були інші способи: ввести в оману, відволікти, розгнівати. Розгнівати завжди бувало корисно. Розгнівані люди роблять помилки. 

Посеред площі був клаптик вільного місця, у центрі якого стояв диліжанс, на якому гордовито вивищувався Джим на прізвисько Лом.  

Коні аж сяяли, деталі диліжанса виблискували в світлі смолоскипів. А от групка осіб, що стояли поруч, мала не настільки блискучий вигляд. 

Тут були пара представників «Шляху», кілька чарівників та, звісно ж, іконографіст Отто Крикк. Вони обернулися й привітали Мокра з виразами облич в усьому спектрі — від полегшення до якнайглибшої підозри.  

— Ми тут уже обговорювали можливість вашої дискваліфікації, пане Губперук, — з суворим виглядом заявив Ридикуль. 

Мокр передав мітлу панові Помпі. 

— Щиро перепрошую, пане Архіректоре, — сказав він. — Я перевіряв ескізи нових марок і геть втратив відчуття часу. О, доброго вечора, професоре Пельц. 

Патологобібліомант обдарував його широкою усмішкою й підняв угору банку. 

— І професоре Зоба, — проголосив він. — Старий хотів би зрозуміти, через що зчинився подібний гармидер. 

— А це — пан Поні з «Великого шляху», — сказав Ридикуль. 

Мокр обмінявся з інженером рукостисканнями.  

— А пан Злотний не з вами? — підморгуючи, поцікавився він. 

— Він, е-е-е, спостерігає зі своєї карети, — нервово позираючи на Мокра, відповів інженер. 

— Добре, раз ви обоє тут, пан Впертонз вручить вам по копії повідомлення, — прорік Архіректор. — Пане Впертонзе? 

На світ було явлено два пакунки. Мокр розгорнув свій і вибухнув реготом. 

— Але ж це книга! — скричав пан Поні. — На її кодування піде ціла ніч. А там ще й діаграми! 

«Почнімо», — вирішив Мокр і рвонувся вперед зі швидкістю кобри. 

Він вихопив книгу з рук ошелешеного Поні, гарячково прогортав її, схопив одразу жменю сторінок і видер їх під одностайне «ох» навколишнього натовпу. 

— Прошу пана, — сказав він, вручаючи Поні вирвані сторінки. — Ось ваше повідомлення! Сторінки 79–128. Ми доставимо решту книги — а сторінки, яких не вистачає, отримувач зможе вставити, якщо вони прибудуть вчасно! 

Від уваги Мокра не сховався розлючений погляд пана Пельца, тож він додав: 

— Я переконаний, їх можна дуже акуратно вклеїти. 

Це був безглуздий, але гучний, ефектний, веселий і безжальний жест, і, зрештою, якби вже Мокр не знав, як привернути увагу юрми, то хто б він був такий. Пан Поні позадкував, мнучи в руках видерті сторінки. 

— Я не мав на увазі... — почав він, але був перерваний словами Мокра: 

— Зрештою, ми ж маємо такий великий диліжанс для такої маленької книжки. 

— Я тільки про те, що кодувати малюнки дуже довго... — запротестував пан Поні.  

Протестувати він не звик. Механізми з ним ніколи не сперечалися. 

Мокр дуже правдоподібно зобразив глибоку стурбованість. 

— Так, це не дуже чесно, — сказав він і обернувся до Зрозума Впертонза. — А вам так не здається, пане Впертонз?  

Чарівник був розгубленим. 

— Але ж після того, як вони закодують повідомлення, на його доставку до Ґеної знадобиться тільки кілька годин! — промовив він. 

— І все ж я змушений наполягати, — заявив Мокр. — Нам не потрібні нечесні переваги. Постіймо, Джиме, — звернувся він до візника. — Дамо семафористам фору.  

З найбезневиннішим виразом обличчя він обернувся до Зрозума та пана Поні: 

— Години буде достатньо, панове? 

Натовп вибухнув. «О боги, як же добре я це вмію, — подумав Мокр. — Якби ж ця мить ніколи не минула!» 

— Пане Губперук! — почув він. 

Мокр роззирнувся по морю облич і нарешті побачив, хто гукав. 

— А, панно Сахарисо. Ваш олівець напоготові? 

— Ви справді зачекаєте, поки «Великий шлях» кодуватиме повідомлення? — сміючись, запитала вона.  

— Аякже, — відповів Мокр, беручись за вилоги свого осяйного піджака. — Ми, на Поштамті, люди чесні. Між іншим, чи можна скористатися нагодою й розповісти вам про нашу нову марку «Зелена капуста»? 

— А ви не задалеко цілитеся, пане Губперук? 

— Аж до самісінької Ґеної, панночко! Я вже сказав, що клей на цих марках має капустяний смак? 

Тепер Мокр не зміг би спинитися й за гору золота. Ось цим жила його душа: балансувати на гребені лавини, дорогою витворюючи несправжній світ через вуха та свідомості людей. Саме заради цього він видавав скельця за діаманти, дозволяв картам пурхати в своїх пальцях, із посмішкою стояв перед банківськими клерками, поки вони вивчали його фальшиві чеки. Це було його пристрастю — чиста, без домішок, насолода від того, щоб увіпхнути конверт... 

Хаббар Злотний рухався крізь натовп, як акула крізь косяк пічкурів. Він кинув на Мокра старанно байдужий погляд і обернувся до пана Поні. 

— Якісь проблеми, панове? — спитав він. — Уже пізно. 

У тиші, крізь яку пунктиром проходили смішки з юрми, Поні спробував пояснити ситуацію — наскільки він взагалі був здатен її зрозуміти. 

— Ясно, — сказав Злотний. — Вам приємно з нас кепкувати, пане Губперук? Тоді дозвольте поінформувати вас, що «Великий шлях» не заперечуватиме, якщо ви вирушите просто зараз. Гадаю, ми можемо дати вам пару годин фори, не проти? 

— О, звичайно, — сказав Мокр. — Якщо вам від цього стане легше. 

— Безумовно, стане, — серйозно сказав Злотний. — Краще буде, пане Губперук, якщо ви будете подалі звідси. 

Мокр вловив підтекст, бо чекав на щось подібне. Злотний поводився ґречно й поважно, але очі його були як темні металеві кульки, а в голосі лунали обертони вбивства. Тим часом Злотний спитав: 

— Пане Губперук, а як почувається пан Шеляг? Я дуже засмутився, коли почув про напад. 

— Напад, пане Злотний? Його вдарило колодою, — сказав Мокр. 

«Це запитання позбавляє тебе будь-якого права на пощаду, що б там не сталося», — подумав він про себе. 

— Ах, то мене неправильно поінформували? — сказав Злотний. — Запам’ятаю на майбутнє, що не слід довіряти чуткам. 

— Я перекажу панові Шелягу ваші найкращі побажання, — сказав Мокр.  

Злотний підняв капелюха. 

— На все добре, пане Губперук. Бажаю вам усілякого успіху у вашій відважній спробі. На дорогах трапляється небезпечний народ.  

Мокр і собі підняв капелюха й сказав: 

— Я збираюся незабаром лишити цей народ позаду, пане Злотний. 

«Ну от, — подумав він. — Ми з ним сказали один одному все, що думаємо насправді, а ця юна панночка з газети вирішить, що ми добрі друзяки чи, як мінімум, сухо-ввічливі один до одного конкуренти. Треба трохи зіпсувати враження». 

— До побачення, пані та панове, — сказав він. — Пане Помпо, чи не були б ви ласкаві покласти мітлу в диліжанс? 

— Мітлу? — перепитав Злотний, кидаючи в той бік гострий погляд. — Оту мітлу? Яка з зірками? Ви берете зі собою мітлу?  

— Так. Вона може стати в пригоді, якщо зламається диліжанс, — відповів Мокр. 

— Я протестую, Архіректоре! — скричав Злотний, крутнувшись на місці. — Цей чоловік збирається дістатися до Ґеної повітрям! 

— Не збираюся! — заперечив Мокр. — І відкидаю цей наклеп! 

— То ось чому ви такі впевнені в собі? — огризнувся Злотний.  

Авжеж, він саме огризнувся — і це був невеличкий знак появи тріщини в стіні.  

Чарівні мітли літають досить швидко, щоб зустрічним вітром повідривало вуха. Для того, щоб перегнати на мітлі семаграму, потрібно було, щоб з ладу вийшло не так уже й багато веж — а, небеса свідки, вежі ж виходили з ладу постійно — тим паче, що мітла могла летіти по прямій, а не робити гак, який, услід за диліжансовою трасою, робила й семафорна Лінія. Авжеж, «Великому шляху» мало б дуже не пощастити, а людина на мітлі виявилася б дуже змерзлою — чи й дуже мертвою, — проте в принципі мітла могла здолати шлях до Ґеної за день. Таке могло спрацювати. 

На обличчі Злотного сяйнула радість. Тепер він знав, що замислив Мокр. 

«Крутиться рулеточка по колу, не вгадаєш циферку ніколи...» 

Це було осердям всілякої афери й будь-якого шахрайства. Тримайте гравця у невпевненості — або, якщо він упевнений, змусьте його бути впевненим не в тому, в чому слід. 

— Я вимагаю, щоб у диліжансі не було ніяких мітел! — заявив Злотний Архіректорові. Це було не найрозумнішим кроком: від чарівників нічого не вимагають, їх просять. — Якщо пан Губперук не впевнений у надійності своїх технічних засобів, я пропоную йому визнати поразку просто зараз! 

— Нам доведеться мандрувати досить небезпечними місцями, — заперечив Мокр. — Мітла може конче знадобитися. 

— І все ж я змушений погодитися з цим... добродієм, — не без відрази сказав Ридикуль. — Це мало б неправильний вигляд, пане Губперук.  

Мокр підняв руки вгору. 

— Як бажаєте, ваша превелебносте, безумовно. Хоча це удар. Чи можу я, втім, розраховувати на неупереджене ставлення?  

— Тобто? — спитав чарівник. 

— При кожній вежі тримають коня, на випадок ламання семафора, — сказав Мокр. 

— Це традиційна практика! — різко кинув Злотний. 

— Лише в гірській місцевості, — спокійно заперечив Мокр. — І навіть там — лише в найізольованіших районах. А сьогодні, я підозрюю, виділено по коневі на кожну вежу, Архіректоре. Чи хоч би поні — даруйте, пане Поні. Вони можуть заіграшки обігнати наш диліжанс, взагалі не вдаючись до семафорів.  

— Та не думаєте ж ви, що ми відправимо послання аж до Ґеної з кур’єрами! — обурився Злотний. 

— Ну ви ж думаєте, що я туди полечу, — знизав плечима Мокр. — Якщо пан Злотний не впевнений у надійності своїх технічних засобів, я пропоную йому визнати поразку просто зараз.  

Ось воно: обличчя Злотного затьмарилося. Тепер він був більше, ніж просто роздратований: він занурювався в тихі, чисті води щирої примітивної люті. 

— То домовмося ж, що це — не змагання між кіньми та мітлами, — сказав Мокр, — а змагання диліжансів та семафорів. Якщо ламається диліжанс, то ми лагодимо диліжанс. Якщо виходить з ладу вежа, то ви ремонтуєте вежу.  

— Мушу визнати, це чесно, — заявив Ридикуль. — І на цьому й постановляю. Втім, хотів би на хвильку відкликати пана Губперука й від дечого його застерегти.  

Архіректор обійняв Мокра рукою за плечі й завів його за диліжанс.  

Потім він нахилився так, що між їхніми обличчями лишалося тільки кілька дюймів. 

— Ви ж знаєте, що кілька зірочок, намальованих на мітлі, зовсім не роблять її здатною літати, чи не так? — спитав він. 

Мокр поглянув у молочно-блакитні очі, безневинні, як очі дитини — особливо дитини, яка щосили намагається мати безневинний вигляд. 

— О божечки, справді? — здивувався він. 

Чарівник поплескав його по плечу.  

— Гадаю, нехай усе іде, як іде, — задоволено сказав він. 

Коли вони повернулися, Злотний посміхнувся Мокрові. 

Стриматися було неможливо, і Мокр не стримався. Завжди вір в свою удачу, бо ніхто цього за тебе не робитиме. 

— Чи не бажаєте невеличке особисте парі, пане Злотний? — спитав він. — Просто для... інтриги? 

Злотний сприйняв це непогано — принаймні, якщо не бачити натяків, маленьких знаків... 

— Матінко моя, пане Губперук, невже боги схвалюють азартні ігри? — з коротким смішком сказав він. 

— Що таке наше життя, як не лотерея, пане Злотний? — промовив Мокр. — Закладемося на... скажімо, на сто тисяч доларів? 

Він влучив. Це була остання соломинка на спину верблюда.  

Мокр відчув, як всередині Хаббара Злотного щось тріснуло.  

— Сто тисяч доларів? Де це вже ви наклали руки на такі гроші, пане Губперук? 

— О, мені достатньо просто скласти ці руки в молитві, пане Злотний. Хіба це не загальновідомо? — сказав Мокр, викликавши загальні веселощі. — А де вже ви наклали руки на сто тисяч доларів? 

— Ха. Я приймаю парі! Побачимо, хто посміється завтра, — грубо відказав Злотний. 

— З нетерпінням на це чекаю, — кивнув Мокр. 

«От тепер ти в мене в руках, — подумав він. — В руках. Ти розлютився. Ти робиш помилки. Ти вже йдеш по дошці[68]». 

Він видерся на диліжанс і обернувся до натовпу. 

— Ґеноя, пані та панове! Ґеноя або провал! 

— Оце-то хтось провалиться! — вигукнули в натовпі. 

Мокр вклонився, а коли випростався, його погляд зустрівся з поглядом Коханни Краси Любесерце. 

— Ви вийдете за мене, панно Любесерце? — гукнув він. 

Натовп зреагував дружним «О-о-о», а Сахариса завертіла головою, як кішка в пошуках чергової миші. Як шкода, що в газеті тільки одна перша шпальта! 

Панна Любесерце випустила з губ кільце блакитного диму. 

— Поки що ні, — спокійно сказала вона. 

Натовп розродився сумішшю схвальних вигуків та критичних «бу». 

Мокр змахнув рукою, стрибнув на передок поряд із візником і сказав: 

— Поїхали, Джиме. 

Джим, просто заради звуку, ляснув батогом, і диліжанс рушив під загальний схвальний гамір. Мокр озирнувся й роздивився в натовпі пана Поні, який цілеспрямовано проштовхувався в напрямку диспетчерської вежі. Мокр зручніше вмостився на передку і став роздивлятися вулиці, що пропливали повз у світлі ліхтарів диліжанса. 

Можливо, в його душу просотувався переможно-золотий колір його костюма. Він відчував, як його сповнює щось на кшталт туману. Коли він змахнув рукою, йому здалося, що в повітрі лишилися іскри. Він досі неначе летів. 

— Джиме, гарний у мене вигляд? — спитався він. 

— Та, пане, в цій темряві не дуже розбереш, — відповів візник. — Можна, я дещо у вас запитаю? 

— Та будь ласка. 

— Чому ви дали тим виродкам лише кілька сторінок? 

— З двох причин, Джиме. По-перше, завдяки цьому ми маємо вигляд добряків, а вони — плаксивих дітлахів. А по-друге, вся фішка — в кольорових ілюстраціях. Я чув, на кодування кожної потрібна ціла вічність. 

— Та ви такий різкий, порізатися можна, пане Губперук! Га? Тільки так! 

— Женіть блискавкою, Джиме! 

— О, я знаю, як підігнати цих конячок, не сумнівайтеся! Хай-я!  

Батіг ляснув знову, і стукіт копит луною розкотився серед стін. 

— Шестірка коней? — спитав Мокр, коли диліжанс гуркотів Брод-Веєм. 

— Еге ж, пане. Це моя фірмова тема, все одно, що написав би своє ім’я на диліжансі, — пояснив Джим. 

— Коли доїдемо до старої вежі чаклуна, пригальмуйте трохи, добре? Я там зійду. Ви взяли охорону? 

— Чотири особи, пане Губперук, — повідомив Джим. — Лежать на дні диліжансу, щоб їх не помітили. Поважні та варті довіри панове. Я їх знаю, ще відколи вони пацанами були: Гаррі Ненажера, Тепп Ломичереп, Гармстворт Стражденний тілом і Джо Тозер на прізвисько Безносий. Ми з ними давні друзяки, пане, не турбуйтеся, і вони прагнуть влаштувати собі невеличкі вихідні в Ґеної.  

— Ага, ми всі й совочки з відерцями прихопили, щоб будувати пісочні будиночки, — прогарчав голос ізсередини диліжанса. 

— Я на них більше поклався б, ніж на дюжину вартових, — радісно повідомив Джим. 

Колеса диліжанса стукотіли собі, лишаючи позаду найвіддаленіші передмістя. Дорога під колесами стала грубішою, але диліжанс продовжував рухатися, хитаючись і підстрибуючи на своїх сталевих ресорах. 

— Коли я зійду, можете трохи притримати коней. Поспішати не буде потреби, Джиме, — через деякий час сказав Мокр.  

У світлі ліхтарів диліжанса Мокр побачив, як червоне Джимове обличчя набуває підступного виразу. 

— То це і є ваш План, пане, еге ж? 

— Це пречудовий план, Джиме! — підтвердив Мокр. 

«І я муситиму зробити все, щоб він не спрацював», — подумав він. 

Вогні диліжанса розтанули, лишивши Мокра у холодних сутінках. Ледь підсвічені дими Анк-Морпорка вдалині формували над обрієм величезну грибоподібну хмару, що затуляла зірки. В кущах шурхотіли якісь звірятка, і вітерець доносив запах капусти з безкраїх полів. 

Мокр почекав, поки очі звикнуть до темряви. Вежа була наче стовп ночі без зірок. Тепер лишалося всього лиш пробратися через густий підлісок з кущами ожини та переплутаним корінням... 

Мокр закричав совою. Оскільки орнітологом він не був, це пролунало як звичайне «пугу-пугу». 

Ліс вибухнув совиним пугиканням, от тільки це кричали сови, які мешкали біля старої чаклунської вежі, здатної позбавити глузду за один день.  

На них це, схоже, не справляло ніякого впливу, крім того хіба, що кожен їхній крик нагадував усі звуки, які могла б видати будь-яка існуюча чи й навіть помираюча тварина. Там точно був натяк на рев слона, щось подібне до виття гієни, а ще — натяк на рипіння іржавих пружин старого ліжка.  

Коли галас затих, голос за кілька футів від Мокра прошепотів: 

— Усе добре, пане Губперук. Це я, Адріян. Беріть мене за руку й ходімо, поки ті двоє знову не побилися. 

— Побилися? Чого? 

— Та бо вони вже один одного дістали. Ви намацали канат? Є? Прекрасно. Зможете рухатися швидше. Ми тут розвідали найліпший шлях і натягли каната...  

Вони поквапилися між дерев. Побачити непевне світло у розваленому вхідному отворі внизу вежі можна було тільки зблизька. Непевний Адріян закріпив там, із внутрішнього боку, кілька своїх невеличких холодних світильників.  

Коли Мокр почав рух до верхівки вежі, каміння ворушилося під його ногами. Він не звертав на це уваги, але піднявся гвинтовими сходами так швидко, що аж зігнувся наприкінці. 

Його притримав за плечі Схиблений Ал.  

— Не женіться ви так, — бадьоро сказав він. — Ми маємо ще десять хвилин. 

— А були б готові ще двадцять хвилин тому, якби дехто не загубив молотка, — пробурмотів Нормальний Алекс, натягуючи якогось троса.  

— Що? Я ж поклав його до скриньки з інструментами, ні? — відреагував Схиблений Ал. 

— У шухлядку для гайкових ключів! 

— То й що? 

— Хто при здоровому глузді шукатиме молоток у шухлядці для гайкових ключів? 

Внизу знов загугукали сови. 

— Так, слухайте, — швидко сказав Мокр, — це ж наразі неважливо, га? От саме зараз? 

— Ця людина, — заявив Нормальний Алекс, гнівно вказуючи на грішника, — ця людина схиблена! 

— Ну вже ж не настільки, як людина, яка зберігає гвинти та шурупи розсортованими за розміром у банках з-під варення, — відгукнувся Схиблений Ал.  

— Це нормально! — палко заперечив Нормальний Алекс. 

— Але ж кожному ясно, що ритися в інструментах — це половина кайфу від роботи! І я вже не кажу, що... 

— Готово, — оголосив Непевний Адріян.  

Мокр поглянув угору. Семафорна вежка «Гну» здіймалася в ніч точно так само, як робила це на даху Поштамту. За нею, з боку міста, ще вище здіймалася Н-подібна конструкція. Вона дещо скидалася на корабельну щоглу; можливо, це було через троси й канати, які її тримали. Снасті рипіли під напором вітру.  

— Вам просто треба когось побісити, — наполягав Адріян, доки двоє інших трохи заспокоїлися. — Двадцять хвилин тому пройшла семаграма особисто від Злотного. Він написав, що далі буде велике повідомлення у дюплексному режимі, й треба приділити особливу увагу незмінності тексту, тому будь-які інші повідомлення не мають передаватися до особистого розпорядження Злотного, і що він особисто звільнить увесь персонал будь-якої вежі, яка не дотримається цього наказу. 

— Одразу видно, що «Великий шлях» і справді дбає про людей, — зауважив Мокр.  

Непевний Адріян та Схиблений Ал підійшли до великої рами і стали відчіпляти мотузки.  

«Ох, так, — подумав Мокр. — Тепер пора». 

— У плані з’явилася невелика зміна, — сказав він і глибоко вдихнув. — Ми не відправляємо «Дятла».  

— Тобто? — здивувався Адріян, впускаючи мотузку з рук. — Це ж і був план! 

— Це знищить «Шлях», — відповів Мокр. 

— Ну так у цьому ж план і полягав, хіба не ясно, — заговорив Ал. — Злотний все одно що написав собі на дупі «гицніть мене!» Слухайте, компанія й сама розвалюється, еге ж? Це, в першу чергу, був експеримент. Ми можемо зробити її швидшою й кращою! 

— Як? — спитав Мокр. — Де взяти гроші? Я знаю спосіб знищити компанію, але лишити вежі цілими. Їх украли в сім’ї Любесерце та їхніх партнерів. Я можу їх повернути! Але єдиний спосіб побудувати кращу Лінію — лишити неушкодженою цю! «Шлях» має заробляти гроші! 

— Саме так сказав би Злотний! — різко кинув Ал. 

— Авжеж, — погодився Мокр. — Алексе, ви ж нормальний, скажіть хлопцям! «Шлях» треба тримати в порядку, замінювати вежі по одній, не гублячи ні семаграми! — він махнув рукою в темряву. — Ті, хто працюють у вежах, — вони ж хочуть пишатися своєю роботою, так? Це важка робота, і їм недостатньо платять, але вони живуть, щоби передавати код, еге ж? Компанія принижує їх, але вони продовжують передавати код! 

Адріян потягнув свою мотузку. 

— Гей, вітрило застрягло, — оголосив він у простір. — Мабуть, сплуталося, коли ми його згортали... 

— О, я не сумніваюсь, що «Дятел» спрацює, — натиснув Мокр. — Він навіть може пошкодити достатньо веж на досить довгий час. Але Злотний викрутиться. Ви розумієте? Він репетуватиме про саботаж! 

— То й що? — сказав Схиблений Ал. — Ми за годину складемо все це назад у воза, і ніхто ніколи й не дізнається, що ми тут були! 

— Я вилізу наверх і розплутаю його, гаразд? — сказав Непевний Адріян, смикаючи вітрило. 

— Я ж сказав, що це не спрацює, — перебив Мокр, відсторонюючи його вбік. — Слухайте, пане Ал, ця справа не може бути вирішена вогнем. Її буде вирішено словами. Ми розповімо всьому світові, що сталося зі «Шляхом». 

— Ви розмовляли про це з Убивцею? — спитав Алекс. 

— Так, — сказав Мокр. 

— Але ви не зможете нічого довести, — вказав Алекс. — Ми чули, все було законно. 

— Сумніваюся, — відповів Мокр. — Але це несуттєво. Я й не буду нічого доводити. Я сказав, що справа — в словах, у тому, як ними грати, як перевернути їх у головах людей так, щоб люди стали думати потрібним вам чином. Ми надішлемо власну семаграму, і знаєте що? Хлопці у вежах прагнутимуть її передати, а коли стане відомим її зміст, всі навколо прагнутимуть їй повірити, бо всі вони прагнутимуть жити у світі, де це і є правдою. Це буде моє слово проти слова Злотного, а я вправляюся зі словами краще за нього. Я можу перемогти його однією фразою, пане Схиблений, а вежі залишаться цілими. І ніхто й не дізнається, як це сталося...  

За їхніми спинами пролунав короткий вигук, а потім — звук парусини, яка швидко розмотувалася. 

— Довіртеся мені, — сказав Мокр. 

— У нас не буде другого такого шансу, — мовив Схиблений Ал. 

— Так отож! — скричав Мокр. 

— На кожні три вежі припадає по одному загиблому, — сказав Схиблений Ал. — Ви про це знаєте? 

— А ви знаєте, що вони не вмирають по-справжньому, доки живе «Шлях», — заявив Мокр. Він бив наосліп, але відчував, що влучив. Він посилив натиск: — Лінія живе, доки триває трансляція, й вони живуть разом із нею, завжди повертаючись додому. Й ви хочете це припинити? Це не можна припиняти! І я не стану! Але я можу зупинити Злотного! Довіртеся мені!  

Вітрило звисало, наче хтось зібрався рушити на вежі в плавання.  

Воно мало вісімдесят футів у висоту й було тридцять футів завширшки, і трохи тріпотіло на вітрі. 

— А де Адріян? — спитав Мокр. 

Вони поглянули на вітрило. Кинулися до парапету. Перехилилися в темряву. 

— Адріяне? — невпевнено мовив Схиблений Ал. 

Голос унизу відгукнувся: 

— Так? 

— Що ти робиш? 

— Та просто, як би це сказати... відвисаю? І мені на голову щойно сіла сова.  

За спиною Мокра щось тихо затріщало. Нормальний Алекс прорізав у парусині отвір. 

— Почалося! — доповів він. 

— Що? — перепитав Мокр. 

— Передача! Вони ведуть її з Вежі № 2! Гляньте, — додав Алекс, відступаючи. 

Мокр зиркнув крізь проріз у напрямку міста. Вдалині підморгувала вогниками вежа. 

Схиблений Ал кинувся до пульту вежки і взявся за важелі. 

— Гаразд, пане Губперук, вислухаймо ваш план, — сказав він. — Алексе, допоможи мені! Адріяне, ти цей-во... повиси там трохи, добре? 

— Вона намагається запхати мені у вухо дохлу мишу, — з докором повідомили знизу. 

Мокр заплющив очі, зібрав докупи ошалілі за останні години думки і почав говорити. 

За його спиною вивищувалося величезне полотнище, цілком достатнє, щоби перекрити пряму видимість між двома віддаленими вежами. Перед ним стояла вежка «Димного Гну», саме такого розміру, щоб із найближчої вежі на Лінії скидатися на велику вежу, яка стоїть значно далі. Адже поночі видно тільки вогні.  

Вежка здригнулася, коли запрацювали щитки. Та тепер крізь небо летіло зовсім інше повідомлення... 

Воно містило тільки кілька сотень слів. Коли Мокр закінчив говорити, щитки перед ним протріскотіли ще кілька разів, передаючи останні літери, й замовкли. 

По хвилі Мокр спитав: 

— Вони передадуть це далі? 

— О, так, — рівно відгукнувся Схиблений Ал. — Передадуть. Сидиш ти у вежі серед гір і раптом отримуєш подібне повідомлення? Ти відправиш його якнайдалі і якнайшвидше.  

— Навіть не знаю, маємо ми потиснути вам руку чи скинути вас із вежі, — похмуро зауважив Нормальний Алекс. — Це було лиховісно. 

— Що за людина могла до такого додуматися? — спитав Схиблений Ал. 

— Я. Тепер витягнімо Адріяна, га? — швидко додав Мокр. — А тоді я краще повернуся до міста... 

Омніскоп відомий як один із найпотужніших магічних інструментів — і саме тому він є й одним із найменш корисних. 

Він бачить усе, без питань. А от змусити його бачити щось — це справжнє диво, бо на світі стільки Всього — тобто всього, що може статися, має статися, вже сталося, могло б статися або добре було б, якби сталося в усіх можливих всесвітах, — що щось, якусь конкретну річ, знайти вкрай важко. Поки Гекс не розробив контрольні магоритми, завдяки чому зміг за день виконувати завдання, над якими п’ять сотень чарівників мусили б трудитися десяток років, омніскопи правили за звичайні дзеркала, оскільки показували лише чарівну чорноту. Як виявилося, так було тому, що всесвіт здебільшого складається з «нема на що дивитися», тож не один чарівник мирно підстригав собі бороду, зазираючи у чорне серце космосу.  

Керованих омніскопів було дуже мало. Їх було довго виготовляти, і обходилося це дуже дорого. Та й чарівники аж ніяк не прагнули виготовляти їх побільше. Омніскопи потрібні були їм, щоб дивитися на всесвіт, а не щоб всесвіт дивився на них у відповідь. 

Крім того, чарівники не були прибічниками того, щоб надто полегшувати людям життя. Принаймні тим людям, що не були чарівниками. Омніскопи були рідкісними, коштовними і делікатними приладами. 

Але сьогодні була особлива нагода, і чарівництво широко відчинило двері для найбагатших, найчистіших і відносно найгігієнічніших прошарків анк-морпоркської спільноти. Для другого чаю встановили довжелезного стола. Ніяких надмірностей: кількадесят тушок смаженої дичини, два-три охолоджені лососі, сто погонних футів салатного бару, гора булочок, пара діжок пива і, звичайно, цілий караван візочків із маринадами, соліннями та соусами, бо на один візочок усе не поміщалося ніяк. Гості наповнювали тарілки, присвячуючи час балаканині, але головно — важливій місії Побути Тут. Мокр прослизнув усередину непоміченим — поки що, бо гості роздивлялися найбільший в Академії омніскоп.  

Архіректор Ридикуль поплескав пристрій рукою так, що той захитався. 

— Він досі не працює, пане Впертонз! — проревів він. — Там знову те кляте здоровенне вогняне око! 

— Я впевнений, що ми все правильно... — почав Впертонз, щось налаштовуючи з тильного боку великого диска. 

— Це я, пане, Кривко Ключиця, пане, — сказало з омніскопа. Вогняне око зникло, змінившись здоровенним вогняним носом. — Я тут, на диспетчерській вежі Ґеної, пане. Вибачте за почервоніння. Підхопив алергію на водорості, пане.  

— Вітаю, пане Ключиця! — вигукнув Ридикуль. — Як ви? Як там... 

— ...дослідження вустриць, — пошепки підказав Впертонз. 

— Як там просувається дослідження вустриць? 

— Не дуже, якщо чесно, пане. Я отримав тяжкий... 

— Чудово, чудово! Щасливчик ти, хлопче! — прокричав Ридикуль, склавши долоні рупором, щоб посилити звук. — Я й сам би в цю пору року не відмовився побути в Ґеної! Сонце, море, серфінг, пісок, еге ж? 

— Власне, тут тепер сезон дощів, пане, і я трохи стурбований цими грибами, які поросли на омні... 

— Прекрасно! — ще гучніше прокричав Ридикуль. — Ну та не можу ж я стояти тут і теревенити весь день! Щось прибуло? Ми помираємо з цікавості! 

— Чи не могли б ви, пане Ключиця, трішечки відійти від екрана? — втрутився Впертонз. — А вам насправді немає потреби кричати так... гучно, Архіректоре. 

— Але ж наш хлопець таки далеко, чоловіче! — заперечив Ридикуль.  

— Не так і далеко, пане, — сказав Зрозум із терпінням, змащеним медом з усіх боків. — Отже, пане Ключиця, продовжуйте. 

Натовп за спиною Архіректора зрушився вперед. Пан Ключиця, навпаки, позадкував.  

Все-таки це було трохи занадто для людини, яка проводила життя, не маючи ніяких співрозмовників, крім вустриць. 

— Е-е-е, я маю, пане, семафорне повідомлення, але... — почав він. 

— Нічого з Поштамту? — поцікавився Ридикуль. 

— Ні, пане. Нічого.  

У натовпі жваво й весело загомоніли. Зі свого місця в затінку, в кутку, Мокр чудово бачив Правителя Ветінарі, який стояв одразу біля Архіректора. Він пройшовся поглядом по інших і зауважив Хаббара Злотного, який стояв собі осторонь і, як не дивно, не посміхався. А Злотний помітив його. 

Одного погляду було достатньо. Злотний не був упевнений. Не повністю. 

«Ласкаво просимо до страху», — подумав Мокр. Ось тобі надія, вивернута навпаки. Ти знаєш, що все буде як слід, ти впевнений, що все буде як слід... 

А воно може й не бути.  

Ти попав. 

Кривко Ключиця відкашлявся. 

— Е-е-е, але я не думаю, що це саме те повідомлення, яке надіслав Архіректор Ридикуль, — сказав він голосом, що збився на писк від нервовості. 

— І чому ж, чоловіче? 

— Бо там так сказано, — проквакав Ключиця. — Там сказано, що воно від небіжчиків... 

— Тобто це якесь старезне повідомлення? — перепитав Ридикуль. 

— Е-е-е, ні, пане. Е-е-е... Може, я краще його зачитаю? Ви хотіли б, щоб я зачитав? 

— Та ми для цього тут і зібралися! 

Ключиця, у великому скляному диску, прочистив горло. 

— «Хто дослухається до мертвих? Нас, тих, хто вмерли так, що тільки летючі слова тепер і можуть вимагати справедливості? Ось злочини ради директорів “Великого шляху”: крадіжка, розтрата, шахрайство, убивства за попередньою змовою...»