Поштова лихоманка

Розділ четвертий 

— Ну, Бане Губберук, Що Хорошого В Насильстві? — прогуркотів Помпа, погойдуючись на своїх гігантських п’ятках, тим часом як Мокр відчайдушно борсався в лещатах його рук.  

Шеляг і Стенлі тулилися попід дальньою стінкою роздягальні.  

Одне з натуральних варив пана Шеляга, вируючи, виплескувалося з казанка на грубці на підлогу й лишало на ній пурпурові плями. 

— Це все були нещасні випадки, пане Губперук! Нещасні випадки! — белькотів Шеляг. — Після четвертого Сторожа все тут обнишпорила! І вони сказали, що це все були нещасні випадки! 

— О, так! — скричав Мокр. — Чотири за п’ять тижнів, ага! Аж не сумніваюся, що в цьому місті скрізь так! О боги, як я попав! Я вже мертвий, так? Просто ще не валяюся на підлозі! Ветінарі знає, як зекономити на мотузці! Мені гаплик!  

— Вам полегшає від чашечки чудового вісмуто-сірчаного чаю, мій пане, — тремтячим голосом проказав Шеляг. — Ось і чайник уже закипів... 

— Чашечки чаю достатньо не буде! — Мокр нарешті опанував себе — чи принаймні почав поводитися так, ніби опанував — і глибоко, театрально зітхнув. — Добре, добре, пане Помпо, можете мене відпустити.  

Ґолем розімкнув свої лещата. Мокр випростався. 

— Отже, пане Шеляг? — сказав він. 

— Що ж, схоже, ви все-таки справжній, — сказав старий. — Жоден чорний клерк не став би так буянити. Розумієте, ми думали, що ви — один із тих особливих службовців його високості. — Шеляг уже порався біля чайника. — Без образ, але для типового умільця ворушити олівцем ви недостатньо бліді. 

— Чорний клерк? — не зрозумів був Мокр, і тут у свідомості виринув спогад. — О, ви маєте на увазі тих приземкуватих кремезних чоловіків у чорних костюмах і капелюхах-казанках? 

— Саме їх. Декотрі — студенти Школи найманців. Я чув, вони можуть чинити дуже неприємні речі, якщо вважають за потрібне. 

— Мені здалося, ви назвали їх «умільцями поворушити олівцем»? 

— Я ж не уточнював, де саме, хе-хе, — Шеляг спіймав погляд Мокра й закашлявся. — Даруйте, нічого такого, лише маленький жарт. Наскільки ми розуміємо, наш останній Поштмейстер, пан Хильховай, то теж був чорним клерком. Ну, важко його в цьому звинувачувати, з таким-бо прізвищем. Постійно щось винюхував.  

— А навіщо, маєте версії? — спитав Мокр. 

— Ну, пан Перемінко, наш найперший — порядний хлопець був — звалився у вестибюлі з шостого поверху і розплющився, мій пане, розплющився об мармур. Починаючи з голови. Це було дещо... неохайно, мій пане. 

Мокр позирнув на Стенлі, якого починало тіпати. 

— Далі був пан Бакенбард. Він упав на сходах запасного виходу й скрутив собі в’язи, мій пане. Перепрошую, мій пане, вже одинадцята сорок три, — Шеляг підійшов до дверей і відчинив їх; до роздягальні увійшов Підкажи, і Шеляг знову зачинив двері. — Третя ночі це була. Він п’ять прольотів прокотився. Зламав собі практично кожну кістку, яку тільки можна зламати, мій пане.  

— Він що, вештався будівлею посеред ночі без ліхтаря? 

— Не можу знати, мій пане. Але я знаю дещо про сходи. Там є лампи, й вони горять усю ніч, мій пане. Стенлі заправляє їх щодня, він не менш пунктуальний, ніж Підкажи.  

— Отже, ви цими сходами користуєтеся часто, авжеж? — спитав Мокр. 

— Ніколи не користуємося, мій пане, тільки лампи заправляємо. В тому крилі майже все листами наглухо забито. Але про лампи йдеться в Правилах Поштамту, мій пане. 

— А його наступник? — дещо захриплим голосом спитав Мокр. — Теж випадкове падіння звідки-небудь? 

— О, ні, мій пане. Іґнавія — ось як його звали. Сказали, що в нього щось сталося із серцем. Він просто лежав мертвий на шостому поверсі, мертвий, як цвях в одвірку, й обличчя таке перекошене, немовби він привида побачив. Нам сказали — смерть із природних причин. О-о-ох, Сторожа на той час тут уже скрізь нишпорила, можете мені повірити. Біля нього в момент смерті нікого не було, сказали вони, і на тілі не було жодних ушкоджень. Дивно, що ви про це не знали, мій пане. Про це ж писали в газеті. 

«От тільки в камеру смертників газетні новини не дуже-то доходять», — подумав Мокр. 

— Он як? — сказав він уголос. — А як вони дізналися, що біля нього нікого не було? 

Шеляг нахилився до нього і по-змовницьки стишив голос. 

— Всі знають, що у Сторожі є перевертень, а вони, хай їм грець, практично можуть унюхати, який одяг ви вчора носили.  

— Перевертень, — без виразу вимовив Мокр.  

— Так. У будь-якому разі, той, що був до нього... 

— Перевертень. 

— Саме так, мій пане, я ж кажу, — сказав Шеляг. 

— Перевертень, мать його так.  

— Світ — місце різноманітне, мій пане. В будь-якому... 

— Перевертень, — Мокр нарешті струсив із себе кайдани жаху. — І відвідувачів міста не попереджають? 

— Так, а що тут поробиш, мій пане? — м’яко спитав Шеляг. — Чи повісити на брамі табличку «Ласкаво просимо до Анк-Морпорка, у нас є перевертень»? У Сторожі купа ґномів, тролів, ґолем — вільний ґолем, даруйте, пане Помпо, — двійко гномів, один зомбі... та навіть Ноббс. 

— Ноббс? Що таке «ноббс»? 

— Капрал Ноббі Ноббс, мій пане. Ви з ним ще не перетиналися? Кажуть, він має офіційну цидулку про те, що він людина — а кому таке могло б знадобитися, га? На щастя, він такий тільки один, тому не може розмножуватися. Хай там як, у нас тут всіх потроху, мій пане. Дуже космополітично. А ви не любите перевертнів? 

«Вони впізнають будь-кого за запахом, — подумав Мокр. — Вони не менш розумні, ніж людина, і тримають слід краще за будь-якого вовка. Вони можуть іти за запахом, залишеним не один день тому, навіть якщо ти спробуєш замаскувати його іншим запахом — особливо якщо ти спробуєш замаскувати його іншим запахом. О, способи є — якщо ти знаєш, що за тобою пустять перевертня. Не дивно, що мене спіймали. Перевертнів треба заборонити законом!» 

— Не дуже, — сказав він уголос і знову позирнув на Стенлі. Коли пан Шеляг говорив, за Стенлі слід було стежити. Наразі очі хлопця закотилися так, що видно було практично самі лише білки. 

— А пан Хильховай? — поцікавився він. — Він вів розслідування для Ветінарі, еге ж? І що з ним сталося?  

Стенлі трусився, як кущ під час бурі. 

— Гм, вам же дали велике кільце з ключами, мій пане? — спитав Шеляг голосом, який аж тремтів від зусилля видаватись безневинним. 

— Авжеж, звісно. 

— То запевняю вас, що одного ключа там не вистачає, — сказав Шеляг. — Його забрала Сторожа. Такий ключ був лише один. Деякі двері краще ніколи не відчиняти, мій пане. Все минуло, і справу закрито, мій пане. Вирішено, що пан Хильховай помер внаслідок нещасного випадку на виробництві. Нікого не було поблизу нього в момент смерті. Вам не схочеться йти туди, мій пане. Часом справи настільки запущені, що краще триматися подалі, мій пане.  

— Я повинен, — відповів Мокр. — Я працюю Генеральним поштмейстером. І це — моя будівля, чи не так? Я сам вирішуватиму, куди мені ходити, молодший листоношо Шеляг.  

Стенлі заплющив очі. 

— Так, мій пане, — сказав Шеляг тим тоном, яким розмовляють із дітьми. — Але вам не хочеться йти туди, мій пане. 

— Його мізки розбризкало по всій стіні! — тремтячим голосом промовив Стенлі. 

— От лихо, ви геть його вибили з колії, мій пане, — заговорив Шеляг, підбігаючи до юнака. — Все гаразд, хлопчику, зараз я дам тобі твої пігулки... 

— Яка з виготовлених на продаж шпильок — найдорожча в історії, Стенлі? — швидко спитав Мокр. 

Це було як поворот перемикача. Обличчя Стена миттю змінило вираз із болісного горя на глибоку замисленість. 

— На продаж? Якщо не брати до уваги спеціальних шпильок, виготовлених для виставок та ярмарків, у тому числі й Велику Шпильку 1899 року, то, мабуть, я б сказав, що це «Курча» № 3 екстрадовга з широкою голівкою, яку створив знаний шпилькар Йосія Вайлуватт для виробників шнурків. Ці шпильки витягувалися вручну і мали фірмові срібні голівки з мікроскопічним гравіюванням півника. Вважається, що за життя він встиг зробити їх не більше сотні, шефе. Згідно зі «Шпильковим каталогом» Губерта Павука, одна така шпилька може коштувати від п’ятдесяти до шістдесяти п’яти доларів, залежно від стану. № 3 екстрадовга з широкою голівкою прикрасить колекцію будь-якого істинного шпилькоголового. 

— Я от... знайшов це на вулиці, — сказав Мокр, витягаючи з вилоги одну зі своїх ранкових покупок. — Ішов по Ринку і побачив її у щілині бруківки. Мені здалося, в неї незвичайний вигляд. Як для шпильки. 

Стенлі відштовхнув Шеляга, який метушився навколо нього, і обережно взяв шпильку з Мокрових пальців. В іншій його руці, ніби нізвідки, з’явилося величезне збільшувальне скло. 

Доки шпильку вивчали якнайретельнішим чином, у кімнаті панувала цілковита тиша. Потім Стенлі підняв на Мокра сповнений подиву погляд. 

— Ви знали? — вимовив він. — І знайшли це на вулиці? Я думав, ви нічого не тямите в шпильках!  

— О, всерйоз ні, але я трохи цікавився цим у дитинстві, — сказав Мокр, зневажливо змахуючи рукою, аби показати, яким дурним він був, що не перетворив дитяче захоплення на одержимість усього життя. — Ну, ти знаєш... Два-три старі бронзові імперіали, кілька незвичайних штучок на кшталт нерозділеної парочки шпильок чи двоголовика, принагідно куплений на пробному розпродажі[24] пакетик нерозібраних різносортних шпильок... 

«Дяка богам, — подумав він, — за навик швидкочитання». 

— О, в таких нічого вартісного ніколи нема, — сказав Стенлі і знову переключився на академічний тон. — Хоча більшість шпилькоголових дійсно починають зі звичайної купівлі новеньких блискучих шпильок, після чого переходять до бабусиних подушечок для шпильок, ха-ха, шлях до дійсно вартісної колекції лежить зовсім не в простому спусканні грошей в шпильковому супермаркеті, о ні. Завдяки достатнім витратам будь-який дилетант може стати «Королем шпильок», але істинна насолода справжнього шпилькоголового полягає в радості пошуку, шпилькових ярмарках, аукціонах і, хтозна, у випадковому виблиску в стічній канаві, який виявляється даблфестом у чудовому стані або цілісіньким двоконечником. Недарма ж кажуть: «Якщо шпильку підбереш, день із нею проведеш».  

Мокр ледь не зааплодував. Це було дослівно те, що писав Дж. Пýхнаст Совмогила у вступі до своєї праці. І, що куди важливіше, тепер він міцно потоваришував зі Стенлі. Точніше, підказав темний бік його натури, це Стенлі потоваришував із ним. Хлопець, чию паніку витіснили шпилькові радощі, тепер роздивлявся своє нове надбання проти світла. 

— Неймовірно, — видихнув він, остаточно забувши всі свої страхи. — Чистенька, як новенька! У мене в колекції давно вже готове й чекає місце саме для цієї шпильки, шефе! 

— Авжеж, не здивований. 

Його мізки розбризкало по всій стіні... 

Десь тут були якісь замкнені двері, а Мокр не мав ключа. Раніше четверо його колег зарано пішли з цього світу, і відбулося це ось у цьому будинку. І подітися було нікуди. Робота Генерального поштмейстера була роботою всього життя — в тому чи іншому розумінні. Ось чому Ветінарі призначив його сюди. Йому потрібна була людина, якій нікуди піти і якою, за потреби, легко пожертвувати. Можлива смерть Мокра фон Губперука не мала жодного значення. Він уже був мертвий. 

Далі він спробував не думати про пана Помпу. 

Скільки ще ґолемів заробили собі свободу на службі місту? Чи був серед них пан Пилка, щойно з ями з тирсою, в якій він провів сотню років? Пан Лопата? Чи, може, пан Сокира? 

І чи не було одного з ґолемів там, де останній із Мокрових нещасних попередників, знайшовши ключа від замкнених дверей чи підібравши відмичку, саме збирався відчинити ці двері, коли за його спиною хтось на ім’я, скажімо, пан Молот — авжеж, о боги, авжеж — здійняв кулак для раптового і остаточного удару? 

Нікого не було поблизу нього в момент смерті? Але ж ґолеми — не істоти, вони... вони інструменти. Це дійсно був би «нещасний випадок на виробництві».  

Його мізки розбризкало по всій стіні... 

Я хочу все з’ясувати. Я мушу, інакше правда ховатиметься в засідці, чигаючи на моє життя. А всі ще й приховуватимуть від мене цю правду за брехнею. Але я — брехмейстер.  

— Гм-м-м? — перепитав він, усвідомивши, що щось прослухав. 

— Я спитав, чи можна мені піти й покласти її до своєї колекції, Поштмейстере? — повторив Стенлі. 

— Що? А. Так. Чудово. Так. Заразом відполіруй її як слід. 

Коли хлопець, розхитуючись, поквапився на свій бік роздягальні (і його таки справді хитало), Мокр зловив пильний погляд Шеляга.  

— Непогано, пане Губперук, — сказав той. — Геть непогано. 

— Дякую, пане Шеляг. 

— Добрячий зір маєте, — продовжував старий. 

— Ну, вона зблиснула на сонці... 

— Та нє, я маю на увазі, що ви зуміли роздивитися на Ринку ту щілину в бруківці, хоча там усе мощене плиткою.  

Мокр відповів на його невиразний погляд ще невиразнішим своїм. 

— Плитка, бруківка — яка різниця? — сказав він. 

— І то правда. Нічого істотного, дійсно, — погодився Шеляг. 

— А тепер, — сказав Мокр, відчуваючи потребу в свіжому повітрі, — я маю одну пильну справу. Я хотів би, щоб ви пішли зі мною, пане Шеляг. Ви не могли б де-небудь знайти ломика? Принесіть, будь ласка. І ви, пане Помпо, знадобитеся теж. 

«Перевертні й ґолеми, ґолеми й перевертні, — подумав Мокр. — Я встряг. Пора б сприйняти ситуацію серйозно. 

Я покажу їм знак». 

— Я маю одну маленьку звичку, — сказав Мокр, ведучи їх вулицями. — Пов’язану з вивісками[25].  

— З вивісками, мій пане? — перепитав Шеляг, намагаючись триматися поближче до стін. 

— Так, молодший листоношо Шеляг, із вивісками, — підтвердив Мокр, зауваживши, як той зморщився при слові «молодший». — Особливо з тими, де не вистачає літер. Коли я бачу таку вивіску, машинально починаю складати з пропущених літер слова. 

— Але як ви це робите, мій пане, вони ж пропущені? — здивувався Шеляг. 

«А, ось і пояснення того, чому ти сидиш у старезній напіврозвалений будівлі й цілими днями заварюєш чай з усякого сміття», — подумав Мокр. 

Уголос він сказав: 

— Це такий спеціальний прийом. Ні, звичайно, я можу помилятися, але... О, тут нам ліворуч... 

Це була вельми заюрмлена вулиця, і заклад опинився просто перед ними. Це було саме те, чого Мокр і хотів. 

— Вуаля, — сказав він і, згадавши, з ким говорить, додав: — Це означає: «Ось воно!». 

— Це ж перукарня, — невпевнено мовив Шеляг. — Жіноча.  

— О, та ви знаєте життя, Толлівере, все наскрізь бачите! — сказав Мокр. — І, як написано он над вікном великими синьо-зеленими літерами, вона називається... 

— «У ХЮГО», — прочитав Шеляг. — І? 

— Авжеж, «У ХЮГО», — погодився Мокр. — Мало би бути «У Х’ЮГО», але апострофа чомусь немає, і причина цього... ви не могли б мені трохи допомогти?.. 

— Е... — Шеляг несамовито втупився в літери, намагаючись змусити їх розкрити їхнє значення. 

— Приблизно так, — кивнув Мокр. — Тут немає апострофа, тому що апострофа не було — і немає — у натхненному гаслі, яке прикрашає наш дорогий Головпоштамт, пане Шеляг, — він почекав, коли замерехтить іскорка розуміння. — Ті великі металеві букви просто вкрали з нашого фасаду, пане Шеляг... я маю на увазі передню частину будинку... Ось чому «ОДУ МО», пане Шеляг. 

На те, щоб до Шеляга дійшло, знадобився певний час — але коли це сталося, Мокр був готовий. 

— Ні-ні-ні! — скричав він, хапаючи старого, який блискавкою рвонувся вперед, за засмальцьований комір і ледь не відриваючи його від землі. — Ми не так дамо цьому раду, гаразд? 

— Це власність Поштамту! Це гірше за крадіжку! Це державна зрада! — репетував Шеляг. 

— Загалом, так, — визнав Мокр. — Пане Помпо, якщо ви будете ласкавий притримати нашого друга, я піду туди та... обговорю це питання.  

Мокр передав ґолемові розлюченого молодшого листоношу й пригладив зачіску. Волосся все одно залишалося скуйовженим, але вигляд мав би зійти. 

— Ну, і що ж ви збираєтеся зробити? — спитав Шеляг. 

Мокр усміхнувся йому своєю фірмовою сяючою усмішкою. 

— Те, що мені добре вдається, пане Шеляг. Я збираюся поспілкуватися. 

Він перетнув вулицю і відчинив двері перукарні. Брязнув дзвіночок. 

Всередині він побачив шерег кабінок; повітря було ароматним, густим і якимось чином видавалося рожевим, а одразу біля входу стояв маленький столик, на якому лежав великий розкритий журнал для записів. Довкола були квіти, а молода жінка за столиком кинула на Мокра такий зарозумілий погляд, що це мало обійтися її роботодавцеві в кругленьку суму.  

Вона чекала, поки заговорить Мокр. 

Він насупився, нахилився до столика і сказав голосом, який мав усі ознаки шепоту, проте, схоже, був чутний на добрячій відстані: 

— Даруйте, чи можу я бачити пана Х’юго? Це дуже важливо.  

— В якій справі, якщо можна дізнатися? 

— Ну... Це трохи делікатна справа... — сказав Мокр. Він помітив, як над кріслами почали повертатися маківки голів у бігуді. — Але можете сказати йому, що йдеться про добрі новини. 

— Що ж, раз це добрі новини...  

— Скажіть йому, що я, гадаю, зможу вмовити Правителя Ветінарі залагодити цю справу без висунення офіційних обвинувачень. Можливо, — сказав Мокр, понизивши голос саме настільки, щоб підігріти цікавість клієнток, але не настільки, щоб вони зовсім нічого не почули. 

Жінка нажахано втупилася в нього. 

— Ви можете? Е... — вона взялася за вкриту візерунками й орнаментом переговірну трубку, але Мокр м’яко вийняв трубку з її руки, вміло свиснув у отвір, підняв його до вуха й обдарував жінку блискучою усмішкою. 

— Дякую, — сказав він.  

За що — не мало значення; усміхайся, кажи правильні слова правильним тоном і завжди, завжди випромінюй упевненість, як наднова. 

Він почув голос, тихий, як шарудіння павука у сірниковій коробці: 

— Скіттіч вобл набнаб? 

— Х’юго? — спитав Мокр. — Дуже добре, що ви знайшли для мене хвилинку. Це Мокр, Мокр фон Губперук, Генеральний поштмейстер, — він зиркнув на перемовну трубку. Вона зникала десь під стелею. — Дуже люб’язно з вашого боку допомогти нам. Я про ці зниклі літери. Якщо бути точним, про п’ять зниклих літер. 

— Скрік? Шабатадвік? Скрітч віт боттофікс! 

— Насправді я при собі такого ніколи не маю, Х’юго, але якщо ви завдасте собі клопоту визирнути у вікно, то побачите мого особистого помічника, пана Помпу. Він стоїть по той бік вулиці. 

«І має вісім футів зросту та здоровенного лома», — додав Мокр подумки. 

Він підморгнув панні за столиком, яка дивилася на нього майже з благоговінням. Комунікативні навички потрібно шліфувати повсякчас. 

Крізь стелю він почув нерозбірливу лайку. В переговірній трубці вона перетворилася на «Вугрс нікбіббль!». 

— Так, — погодився Мокр. — Можливо, мені варто піднятися й поспілкуватися з вами безпосередньо... 

За десять хвилин Мокр обережно перетнув вулицю і усміхнувся своїм співробітникам. 

— Пане Помпо, чи не могли б ви підійти туди та зняти наші літери? — сказав він. — Намагайтеся нічого не пошкодити. Пан Х’юго виявив максимальну готовність до співпраці. А ви, Толлівере, — ви ж давно тут живете, авжеж? Ви можете дізнатися, де винайняти людей з мотузками, драбинами, оцим усім? Я хотів би, щоб ці літери повернулися на Поштамт до полудня. 

— На це потрібні чималі гроші, пане Губперук, — вимовив Шеляг, дивлячись на нього з величезним збентеженням. 

Мокр вийняв із кишені мішечка і побряжчав ним. 

— Сотні доларів більш ніж достатньо? — припустив він. — Пан Х’юго дуже просив вибачення — і дуже, дуже хотів зробити для нас щось корисне. Сказав, що купив літери багато років тому в якогось чоловіка в пабі й тепер страшенно радий нарешті заплатити за їхнє повернення. Неймовірно, наскільки приязними робляться люди, якщо знайти до них правильний підхід. 

З протилежного боку вулиці почувся брязкіт. Пан Помпа без помітних зусиль вже зняв букву «У». 

«Розмовляй м’яко і май під рукою здоровенного підлеглого з ломом, — подумав Мокр. — Зрештою, це схоже на прийнятний метод». 

Кволе сонячне світло блиснуло на літері «Ю», коли вона встала, нарешті, на місце. Внизу зібрався чималенький натовп.  

Мешканці Анк-Морпорка завжди приділяли неабияку увагу появі когось на даху, адже це могло обіцяти яке-небудь цікаве самогубство. Коли останню літеру прицвяхували на місце, в натовпі — просто для настрою — залунали схвальні вигуки. 

«Чотири трупи, — думав Мокр, дивлячись вгору, на дах. — Цікаво, чи прийде Сторожа побалакати зі мною? Чи знають вони про мене взагалі? Чи вважають вони мене мертвим? Чи хочу я сам розмовляти з поліцією? Ні! Прокляття! Єдиний спосіб вирватися з усього цього — рухатися вперед, а не назад. Клятий, клятий Ветінарі. Але шлях до перемоги існує». 

Він може заробляти гроші! 

Він працює в урядовій структурі, чи не так? А урядові структури відбирають гроші у населення. Вони для цього й існують. 

Він має комунікативні навички, авжеж? Він умів переконати людину, що бронза — це трохи потьмяніле від часу золото, що скло — це діамант, що завтра пива наллють безкоштовно.  

Він їх усіх круг пальця обведе! Він не намагатиметься втекти — ще ні! Якщо ґолеми можуть купити собі свободу, то може й він! Він візьметься до справи, як вогонь до соломи, він буде страшенно заклопотаним і всі рахунки відправлятиме Ветінарі, бо це ж державна служба! Як той зможе заперечити? 

І якщо Мокр фон Губперук не зніме трішки пін... багато пінки — зверху, з дна, а може, і зі стінок каструльки — то він ні на що краще й не заслуговує. А тоді, коли все піде добре і потечуть грошенята... що ж, тоді настане момент обдумувати плани для чогось значного. Достатня кількість грошей дає змогу винайняти достатню кількість людей із кувалдами. 

Робітники знову піднялися по канатах на плаский дах. З юрми знову неодностайно залунали схвальні вигуки, засвідчуючи, що видовище було непоганим навіть попри те, що ніхто не зірвався вниз. 

— Що думаєте, пане Шеляг? — спитав Мокр. 

— Гарненько, мій пане, гарненько, — сказав Шеляг, коли натовп почав розсмоктуватися, і вони рушили назад до Поштамту.  

— То ми нікого і нічого не розтривожили? — поцікавився Мокр. 

Шеляг поплескав здивованого Мокра по передпліччю. 

— Я не знаю, чому його високість відправив вас сюди, мій пане, справді не знаю, — прошепотів він. — Я бачу, що ви прагнете добра. Але послухайте моєї поради, мій пане, тікайте звідси. 

Мокр кинув погляд на двері Поштамту. Поряд із ними стояв пан Помпа. Просто стояв, розслабивши опущені руки. Його очі світилися, як дві величезні жарини. 

— Я не можу, — сказав Мокр. 

— Приємно це чути, мій пане, але тут не місце молодій людині з перспективами, — сказав Шеляг. — От Стенлі — того все влаштовує, доки він має змогу бавитися зі своїми шпильками; але ви, мій пане — ви могли б далеко піти. 

— Ні-і-і, не думаю, що міг би, — замислено відповів Мокр. — Чесно. Моє місце, пане Шеляг, тут. 

— Хай благословлять вас боги за такі слова, мій пане, хай благословлять вас боги, — промовив Шеляг. Його обличчям почали котитися сльозинки. — Ми ж колись були героями. Ми були потрібні людям. Всі виглядали нас. Всі знали нас. Колись це було визначним місцем. Коли ми були листоношами.  

— Агов, шановний! 

Мокр обернувся. До нього поспішали троє, і він ледь придушив несвідомий порив розвернутися й кинутися навтьоки — особливо коли чоловік попереду вигукнув: «Так, це він!». 

Мокр впізнав у ньому торговця городиною, баченого вранці. За ним волоклася літня пара. Старий з рішучим обличчям і прямою поставою людини, яка проводить день за днем у боях із капустою, спинився просто перед Мокром, буквально за дюйм, і проревів: 

— Це ти листоноша, молодий чоловіче? 

— Так, пане, гадаю, що я, — сказав Мокр. — Чим можу... 

— Ти приніс мені того листа від Щеппі! Я — Сурко П’ркер! — прогримів старий. — Але я б сказав, шо той лист таки трохи сп’знився! 

— О, — вимовив Мокр. — Ну, я... 

— То мені коштувало нервів, молодий чоловіче! 

— Мені дуже шкода, що... — почав Мокр. 

При зіткненні віч-на-віч із паном Паркером від комунікативних навичок було мало зиску. Він був із тих непробивних персон, чиє вміння контролювати свій голос майже дорівнювало їхньому ж розумінню концепції особистого простору. 

— «Шкода»? — закричав пан Паркер. — А тобі про що шкодувати? Це не твоя провина, хлопче. Ти тоді ще й не народився! От я, то дійсно був дурнем, коли вирішив, що їй все одно, еге? Я так занеп’в духом, хлопче, що просто п’шов і зап’сався в... — він зморщив лоба, пригадуючи, — ну, ти знаєш... верблюди, чудернацькі кап’люхи, пісок, туди йдуть, щоб забути... 

— Хапонійський іноземний легіон? — підказав Мокр. 

— Точно, він! А коли я п’вернувся, то зустрів Седі, а Щеппі вже була зі своїм Фредеріком, ми обоє завели родини й забули про існування одне одного — і раптом, п’бий мене грім, мені приходить цей лист від Щеппі! Ми з моїм малим п’в ранку шукали, де вона живе! Ну й, коротше кажучи, в суботу ми одружуємося, хлопче! Завдяки тобі!  

Пан Паркер був із тих людей, що з віком лише міцнішають, як тикове дерево. Коли він ляснув Мокра по спині, тому здалося, що його вперіщили стільцем. 

— А Фредерік і Седі не будуть проти?.. — прохрипів Мокр. 

— Сумніваюся! Фредерік п’мер десять років тому, а Седі лежить на цвинтарі Дрібних божеств останні п’ять! — радісно проревів пан Паркер. — І нам було дуже сумно, що вони п’шли від нас, але, як каже Щеппі, так ся мало стати, а тебе п’слала нам вища сила. І я скажу, що треба бути хлопцем з міцним характером, аби ото п’ти й доставити цього листа п’сля всіх цих років. Багато хто викинув би його до біса, як неп’тріб! Ти зробиш мені та майбутній пані П’ркер-другій велику приємність, якщо п’годишся бути п’чесним гостем на нашому весіллі — і я одразу заявляю, що відп’відь «ні» не приймається! Між іншим, цьогоріч я — Великий Магістр Гільдії торговців! Ми, може, не такі шикарні, як Найманці або Алхіміки, але нас багато, і я завжди замовлю за тебе слівце, не сумнівайся! Джордж, ось цей мій малий, п’зніше забіжить із запрошеннями, які треба буде розіслати — раз ви вже знову працюєте! Матиму за велику честь, хлопче, якщо дозволиш п’тиснути твою руку...  

Він простягнув Мокрові свою гігантську правицю. Мокр потис її й відчув, що старих звичок так просто не позбудешся. Твердий потиск, прямий погляд... 

— О, ти чесна людина, це добре, — заявив Паркер. — Я в цьому не п’миляюся! — він так ляснув Мокра по плечу, що в того хруснуло коліно. — Як тебе звати, хлопче? 

— Губперук, пане. Мокр фон Губперук, — відповів Мокр. 

Йому почало здаватися, що він оглух на одне вухо. 

— О, «фон», еге? — сказав Паркер. — Що ж, для іноземця ти вп’рався збіса чудово, і плювати мені, хто що думає! Але маю оце йти. Щеппі хоче прикуп’ти трохи прикрас!  

Жінка підійшла до Мокра, стала навшпиньки й поцілувала його в щоку.  

— А я теж впізнаю хорошу людину, коли бачу її, — сказала вона. — У вас є дівчина? 

— Що? Ні! Абсолютно! Е... Ні! — спантеличився Мокр.  

— Я впевнена, що буде, — сказала вона з чарівною усмішкою. — І, оскільки ми дуже вам вдячні, я радила б вам освідчуватися особисто. Дуже сподіваємося таки побачити вас у суботу! 

Мокр дивився, як вона поспішно дріботить за своїм нарешті віднайденим коханням. 

— Ви доставили листа? — нажахано спитав Шеляг. 

— Так, пане Шеляг. Я не збирався, але просто вийшло так, що я... 

— Ви взяли одного зі старих листів і доставили його? — перепитав Шеляг таким тоном, ніби сама можливість цього не вкладалася йому в голові. 

Його мізки розбризкало по всій стіні... 

Мокр моргнув. 

— Та ж ми повинні доставляти пошту, чоловіче! Це ж наша робота! Пам’ятаєте?  

— Ви доставили листа... — видихнув Шеляг. — Яка дата на ньому була? 

— Я не пам’ятаю! Років сорок тому? 

— Який він мав вигляд? У хорошому стані? — домагався Шеляг. 

Мокр із ненавистю втупився в плюгавого листоношу. Навколо них, як і годиться в Анк-Морпорку, почав утворюватися невеличкий натовп. 

— Це був сорокарічний лист у дешевому конверті! — огризнувся він. — Ось який він мав вигляд! Його не доставили вчасно, й це попсувало життя двом людям. Я таки доставив його, і це зробило двох людей щасливими. В чому ж проблема, пане Шеляг?.. Так, що таке? 

Останні слова стосувалися жіночки, яка смикала його за рукав. 

— Я спитала, чи правда, що ви знову відкриваєте старий Поштамт? — повторила вона. — Мій дідусь там працював! 

— Молодець, — промимрив Мокр. 

— Він говорив, на будівлі лежить прокляття! — повідомила жіночка таким тоном, ніби ці відомості мали неабияк потішити. 

— Невже? — спитав Мокр. — Що ж, насправді особисто я зараз готовий видати цілу купу проклять. 

— Воно живе під підлогою і зводить людей з глу-у-узду! — продовжувала вона, схоже, настільки насолоджуючись звуком «у», що ніяк не хотіла його відпустити. — З глу-у-узду! 

— Невже, — проказав Мокр. — Ну ми-бо не віримо в те, що від роботи на пошті можна збожеволіти, правда ж, пане Ше... 

Він спинився на півслові. Вираз обличчя пана Шеляга ясно свідчив, що той цілком щиро в це вірить. 

— Стара дурепо! — скричав Шеляг. — Якого ти йому про це сказала? 

— Пане Шеляг! — урвав його Мокр. — Я хочу поговорити з вами в приміщенні! 

Він схопив старого за плече, практично проштовхнув його крізь радий несподіваній розвазі натовп, втягнув у будівлю й грюкнув дверима. 

— З мене досить! — заявив він. — Досить непевних коментарів і бурмотіння ні про що, ясно чи ні? Більше ніяких таємниць. Що тут відбувається? Що тут відбувалося раніше? Ви скажете мені просто зараз, або... 

Очі чоловічка перед ним були сповнені жаху. «Це не я, — подумав Мокр. — Це не метод. Комунікативні навички, еге?» 

— Відповідайте негайно, старший листоношо Шеляг! — гаркнув він. 

Очі старого розширилися. 

— Старший листоноша? 

— Я Поштмейстер у цих околицях, авжеж? — сказав Мокр. — Тож я можу підвищувати підлеглих, авжеж? Тому — старший листоноша, так. Звичайно, на випробувальному терміні. А тепер чи не скажете ви мені, що... 

— Не зачіпайте пана Шеляга! — продзвенів за його спиною напружений голос. 

Шеляг кинув погляд через плече Мокра у напівморок і сказав: 

— Зі мною все гаразд, Стенлі, не хвилюйся, нам не потрібен черговий маленький момент...  

Мокрові ж він прошепотів:  

— Краще вам акуратно поставити мене на підлогу, мій пане... 

Мокр із якнайпоказовішою обережністю так і зробив, після чого обернувся. 

Хлопець стояв за його спиною — зі скляним поглядом і чайником у здійнятій руці. Це був важкий чайник.  

— Ви не повинні чіпати пана Шеляга, шефе, — хрипко проказав він. 

Мокр витягнув із вилоги чергову шпильку.  

— Звісно, не буду, Стенлі. Між іншим, чи це справжній «середній глинопер»? 

Стенлі, раптом збайдужівши до всього на світі, крім дюйма сріблястої сталі в Мокрових пальцях, впустив чайника на підлогу. Однією рукою він уже витягав із кишені своє збільшувальне скло. 

— Подивимось, подивимось, — вимовив він рівним замисленим голосом. — Гм, так. Ха. На жаль, ні. Тут легко помилитися. Погляньте на ось ці позначки на плечику. Бачите? І голівка не згорнута вручну. Це фабричне виробництво. Можливо, однієї з фабрик братів Щасливих. Я припустив би, що це була обмежена партія. Їхнього фірмового знаку, щоправда, немає. Можливо, талановитий підмайстро робив. Коштує, боюся, небагато, хіба що ви знайдете колекціонера, який спеціалізується на рідкісній продукції саме цього виробника.  

— Я, той, піду зроблю чашечку чаю, атож? — спитав Шеляг, піднімаючи чайника, що катався туди-сюди по підлозі. — І знову маю сказати: непогано, пане Губперук. Е... Старший листоноша Шеляг, так? 

— Ти вільний, Стенлі, разом із, так, кандидатом у старші листоноші Шелягом, — сказав Мокр так доброзичливо, як тільки міг. Він підняв погляд і гостро додав: — Я хотів би тим часом поговорити з паном Помпою.  

Стенлі озирнувся на ґолема, який стояв уже просто за ним. Неймовірно, як безгучно, виявляється, могли пересуватися ґолеми; він перетнув підлогу як тінь, і зараз стояв із занесеним, ніби гнів богів, кулаком. 

— О, а я вас і не помітив, пане Помпо, — життєрадісно промовив Стенлі. — А чого ви руку підняли? 

Ґолемові очниці облили хлопця червоним світлом. 

— Я... Хотів Поставити Поштмейстерові Одне Запитання, — повільно сказав ґолем. 

— А. Ну добре, — сказав Стенлі так, наче й не збирався був винести Мокрові мізки. — Хочете забрати вашу шпильку назад, пане Губперук? — спитався він і, коли Мокр відмахнувся, сказав: — Добре, я відкладу її для благодійного шпилькового аукціону, він буде наступного місяця. 

Коли двері за ним зачинилися, Мокр поглянув знизу вгору на незворушне обличчя ґолема. 

— Ви йому збрехали. Вам дозволено брехати, пане Помпо? — поцікавився він. — І, до речі, можете вже опустити руку.  

— Мене Ознайомлено З Поняттям Соціально Прийнятної Неправди, Так. 

— Ви хотіли йому черепа розкроїти! — підвищив голос Мокр. 

— Я Дуже Прагнув Цього Не Зробити, — прогуркотів ґолем. — Водночас, Я Не Міг Допустити, Щоб Вам Було Завдано Неприпустимої Шкоди. Це Був Важкий Чайник. 

— Так не можна, ти, бовдуре! — скричав Мокр, від чиєї уваги не сховалися слова «неприпустима шкода». 

— Я Мав Би Дозволити Йому Вас Вбити? — спитав ґолем. — Це Була Б Не Його Провина. У Нього З Головою Негаразд. 

— Якби ти по ній заїхав, з нею було б іще гірше. Слухай, я ж усе розрулив! 

— Так, — погодився Помпа. — Ви Маєте Дар. Шкода, Що Ви Ним Зловживаєте. 

— Та ти розумієш взагалі, що я кажу?! — вибухнув Мокр. — Не можна просто брати й убивати людей! 

— Чому? Ви Ж Це Робите, — ґолем нарешті опустив руку. 

— Що?! — обурився Мокр. — Нічого я не роблю! Хто тобі такого наговорив? 

— Я Обчислив. Ви Вбили Два-Три-Три-Вісім[26] осіб, — спокійно повідомив ґолем. 

— Пане Помпо, я в житті й пальцем нікого не зачепив. Я можу бути... в усіх сенсах тим, ким, як ви знаєте, я є — але я не вбивця! Я навіть меча ніколи не оголював! 

— Так, Це Правда. Але Ви Крали, Незаконно Привласнювали, Шахраювали Та Фальсифікували Без Розбору, Бане Губберук. Ви Руйнували Підприємства Та Знищували Робочі Місця. Коли Банкрутує Банк, Голодують Зазвичай Не Банкіри. Ваші Вчинки Позбавляли Грошей Тих, У Кого Їх І Так Було Небагато. У Незліченну Кількість Способів Ви Наблизили Смерть Багатьох. Ви Їх Не Знаєте. Ви Не Бачили Їхніх Страждань. Але Ви Видерли Хліб У Них Із Рота Й Зірвали Одежину З Їхніх Плечей. Зі Спортивного Інтересу, Бане Губберук. Зі Спортивного Інтересу. Просто Щоб Насолодитися Красою Гри.  

У Мокра відвисла щелепа. Потім він стулив рота. Потім розтулив його знову. І знову стулив. Дотепи не йдуть на думку саме тоді, коли конче потрібен хоч один. 

— Ти всього лише ходячий глиняний вазон, Помпо-19, — нарешті пирхнув він. — Де ти цього нахапався? 

— Я Читав Детальні Звіти Про Ваші Численні Злочини, Бане Губберук. А Перекачування Води Привчає Розуміти Важливість Логічного Мислення. Ви Оббирали Інших, Бо Ви Були Розумним, А Вони Були Дурнями. 

— Хвилинку, переважно вони вважали, що це вони мене дурять! 

— Бо Ви Заманювали Їх У Пастку, Бане Губберук, — відповів пан Помпа. 

Мокр зібрався був багатозначно штиркнути ґолема пальцем під ребро, але вчасно передумав. Так можна було й залишитися без пальця. 

— Гаразд, подумай ось про що, — сказав він. — Я за все це розплачуюся! Мене майже повісили, хай йому грець! 

— Так. Але Навіть Зараз Ви Таїте Думки Про Втечу, Про Те, Щоб Якось Обернути Ситуацію До Своєї Вигоди. Як То Кажуть, Горбатого Могила Виправить. 

— Але ти повинен підкорятися моїм наказам, так? — прогарчав Мокр. 

— Так. 

— Тоді розбий свою кляту макітру! 

На мить червоні очі моргнули. А коли ґолем заговорив знову, Мокр почув голос Патриція. 

— Ах, пане Губперук. Попри все, ви так і не схотіли слухати мене як слід. Панові Помпі не можна наказати самознищитися. Я не міг не припустити, що рано чи пізно ви до цього додумаєтеся. Якщо ви ще раз віддасте йому подібний наказ, це потягне каральні акції. 

Ґолем знову моргнув. 

— Як це ти... — почав Мокр. 

— Я Вмію Досконало Запам’ятовувати Усні Інструкції, — сказав ґолем своїм звичайним громовим голосом. — Гадаю, Що Правитель Ветінарі Осягнув Ваш Спосіб Мислення І Залишив Це Повідомлення, Бо... 

— Я про голос! 

— Досконало Запам’ятовувати, Бане Губберук, — наголосив Помпа. — Я Вмію Говорити Голосом Будь-Якої Людини. 

— Справді? Як це мило з твого боку.  

Мокр, знову задерши голову, втупився в обличчя пана Помпи. Це обличчя завжди лишалося нерухомим. На ньому містилося щось подібне до носа, але насправді це був лише кавалок глини. Губи під час розмови ворушилися — боги його знають, як випалена глина могла бути такою еластичною (власне, вони й справді могли знати). Очі ніколи не заплющувалися — вони просто пригасали. 

— Ти можеш по-справжньому читати мої думки? — спитав він. 

— Ні, Я Лише Екстраполюю Вашу Попередню Поведінку.  

— Ну... 

Мокр, що було геть нетипово для нього, не міг знайти слів. Він продовжував дивитися в абсолютно незворушне обличчя, яке, однак, примудрялося виражати несхвалення. Він звик до поглядів розлючених, обурених, сповнених ненависті. Це було частиною його роботи. Але що таке — ґолем? Лише... грязюка. Випалена глина. Коли людина дивиться на тебе, як на грязюку під ногами, — це ще таке; але коли так дивиться сама грязюка, це викликає дивно неприємні відчуття. 

— ...не варто, — неоковирно закінчив він. — Давай-но... попрацюй. Так! Попрацюй! Це твоє! Це те, для чого ти потрібен! 

Її називали щасливою семафорною вежею — її, Вежу № 181. Вона була розташована досить близько до містечка Бумм, щоб працівник міг у вихідний піти додому, прийняти добру ванну й відіспатися, тільки, позаяк це був Убервальд, мало хто бажав пересуватися місцевими дорогами, і — це важливо — містечко розташувалося глибоко-глибоко в горах, а персонал не дуже любив мандрувати настільки далеко. За старих добрих часів минулого року, коли «година мертвих» наставала щоночі, у вежі всі й справді були щасливі, бо ж у сусідніх вежах і вниз, і вгору по Лінії година наставала тоді ж, коли і на Сто вісімдесят першій, тож з’являлася зайва пара рук для технічного обслуговування. Тепер техобслуговування на Вежі № 181 проводили на ходу або не проводили зовсім — зрештою, як і на всіх інших вежах — і все ж вона була широко відома як цілком хороше місце служби для людини. 

Ну, переважно для людини. Внизу, на рівнинах, бородатий жарт стверджував, що на Сто вісімдесят першій працюють вампіри та перевертні. Насправді ж, як і штат багатьох інших веж, штат цієї часто укомплектовувався підлітками. 

Про це знали всі. Тобто нове керівництво, можливо, й не знало, але якби й дізналося, нічого не стало б із цим робити — хіба що старанно про це забуло б. Підліткам можна було не платити. 

Молоді — здебільшого — співробітники працювали в поті чола, за будь-якої погоди, за наймізернішу платню. Це були самітники, невиправні мрійники, втікачі від закону, давно цим законом забуті, або ж утікачі від суспільства. Вони страждали на специфічний вид психічного розладу — на компульсивно-семафорний синдром; вони стверджували, що мізки входять у резонанс із тріскотінням семафорних щитків і рано чи пізно починаєш читати семаграми просто за цим тріскотінням. Вони пили у своїх вежах чай із чудернацьких бляшаних кухлів із дуже широким дном, зробленим так, щоб кухлі не падали, коли вежу гойдало поривами вітру. А у відгулі вони пили алкоголь — з чого завгодно. І вони спілкувалися зрозумілою лише їм самим шварганиною — про віслюків і не-віслюків, «причепи» та пакетні простори, про барабанку і тупоталку, про 181 (це був позитив) і завал (це був негатив), або й тотальний завал (це був дуже серйозний негатив), про штекер-код, вепрокод і перфоралку... 

І вони любили дітей, які нагадували їм залишених вдома власних дітей або дітей, яких вони ніколи не матимуть, — а діти любили вежі. Вони приходили і вешталися навколо, і час від часу виконували дивні доручення, і, можливо, всотували навички семаграфістів, просто спостерігаючи. Зазвичай вони схоплювали все на льоту, вони опановували клавіатуру й важелі ніби за допомогою чарів, вони зазвичай мали чудовий зір, і насправді більшість із них приходили сюди, щоби втекти з дому, формально з нього не тікаючи. 

Адже там, у вежі, можна було повірити, що бачиш аж до краю світу. Точно можна було побачити кілька найближчих веж — гарного ясного дня. Можна було зробити вигляд, що теж можеш читати семаграми за тріскотінням щитків, а під твоїми пальцями в цю мить течуть назви далеких місць, яких ти ніколи не побачиш, але з якими дивним чином маєш зв’язок... 

Працівникам Вежі № 181 вона була відома як Принцеса, хоча насправді її звали Алісою. Вона мала тринадцять років і могла без жодних підказок годинами виконувати роботу за оператора на Лінії, їй світила захоплива кар’єра, яка... та, хай там як, вона запам’ятала ту розмову того дня, бо це була дивна розмова. 

Не всі семаграми були повідомленнями. Деякі з них містили інструкції для веж. Іноді, поки оператор працював важелями, відстежуючи повідомлення з далеких країв, ці спеціальні сигнали доносили, що має відбуватися в самій вежі. Принцеса знала про них усе. Чимало інформації, що мандрувала «Великим шляхом», належало до них — до «причепів». Це були накази для персоналу веж, звіти, повідомлення про передачу повідомлень і навіть теревені між операторами, хоча останнім часом це було суворо заборонено. Все це було закодовано. В «причепах» вкрай рідко можна було зустріти «прямослов». Але зараз... 

— Ну от знову, — сказала вона. — Тут щось не так. Немає ні вихідного коду, ні адреси. І це «причеп», але він «прямословом». 

У кріслі біля стіни навпроти, дивлячись у протилежний бік, бо він працював вгору по Лінії, сидів Роджер; він мав сімнадцять років і вже готувався отримати сертифікат старшого семаграфіста. 

Не припиняючи набирати семаграму, він спитав: 

— Про що там? 

— Там сказано «ГНУ» — напевне, це код — а потім лише ім’я. Джон Любесерце. Хіба це не... 

— Ти переслала його? — перервав Дідусь. 

Він скоцюрбився в кутку цієї тісної кімнатки на півдорозі до верхівки вежі й лагодив щитковий блок. Він був старшим семаграфістом, скрізь побував і знав усе. Всі називали його Дідусем. Йому було двадцять шість. Коли Аліса чергувала на Лінії, він завжди знаходив собі якусь справу поряд, навіть попри те, що в іншому кріслі сидів ще один оператор. Лише згодом вона дізналася чому. 

— Так, там же був код «Г», — відповіла вона.  

— Тоді все гаразд. Не переймайся. 

— Так, але я пересилала це ім’я й раніше. І то кілька разів. І вгору по Лінії, і вниз. Саме лише ім’я, ніякої додаткової інформації, нічого! 

Чомусь їй здавалося, що вона говорить щось не те. Проте вона продовжила. 

— Я знаю, що «У» означає, що в кінці Лінії семаграму має бути відправлено назад, а «Н» — що відправник наразі не підключений, — це було самовихвалянням, але для чогось же вона вивчала цілими годинами книгу кодів. — Тобто маємо просто ім’я, яке постійно передається Лінією туди й назад! Який у цьому всьому сенс? 

Ні, щось явно було негаразд. Роджер продовжував працювати, але дивився просто перед собою, і його обличчя було грізним. 

Нарешті Дідусь сказав: 

— Дуже розумно, Принцесо. Ти тямовита, смертельно заздрю. 

— Ха! — сказав Роджер. 

— Вибачте, якщо я щось не те зробила, — боязко сказала дівчинка. — Я просто подумала, що все це дивно. А хто такий Джон Любесерце? 

— Він... упав з вежі, — промовив Дідусь. 

— Він загинув? — жахнулася Принцеса. 

— Ну, дехто каже... — почав Роджер. 

— Роджере! — урвав його Дідусь. 

Це пролунало як застереження. 

— Я знаю про Повернення додому, — сказала Принцеса. — І знаю, що душі загиблих семаграфістів залишаються на Шляху. 

— Хто тобі таке сказав? — поцікавився Дідусь. 

Принцеса була досить тямущою, щоб зрозуміти, що якщо вона відповість аж надто конкретно, дехто матиме неприємності. 

— О, просто чула, — безтурботно відповіла вона. — Не пам’ятаю де. 

— Тебе хотіли просто полякати, — сказав Дідусь, дивлячись на Роджерові червоні вуха. 

Насправді для Принцеси це зовсім не звучало страшно. Якщо вже маєш померти, то значно краще проводити час у польотах між вежами, аніж лежати в землі. Але вона була досить тямущою і для того, щоб зрозуміти, коли потрібно поміняти тему. 

Врешті-решт після довгої паузи, яку переривало тільки рипіння поставлених ним у щитковий блок новеньких закривок, заговорив Дідусь. Говорив він так, ніби щось замислив. 

— Ми постійно пересилаємо його ім’я в «причепах», — вимовив він, і Принцесі здалося, що вітер у рядах щитків на верхівці вежі загудів гучніше, а безугавне клацання самих щитків зробилося квапливішим. — Він ніколи не хотів повертатися додому. Він був справжнім семаграфістом. Його ім’я — в коді й у вітрі, що виє між тросів та щитків. Чула ж, як кажуть? «Людина не вмерла, доки живе її ім’я».