Поштова лихоманка

Розділ дев’ятий 

Поштові диліжанси пережили занепад і загибель Поштамту, бо не мали іншого виходу. Коней потрібно було годувати. І, в кожному разі, диліжанси завжди возили не тільки пошту, а й пасажирів. У залах Поштамту запанувала тиша, люстри зникли разом з усім іншим, включаючи предмети, прицвяховані до своїх місць, — але транспортна підслужба на великому задньому дворі процвітала. Диліжанси не те щоби вкрали і не те щоб успадкували... вони просто самі припливли до рук візників. 

Після чого, за словами Шеляга, який вважав себе хранителем усіх знань Поштамту, частки всіх візників викупив Великий Джим Стоякк на прізвисько Непохитний — за гроші, які виграв, поставивши на самого себе у двобої навкулачки з Гарольдом Чоботсом на прізвисько Кабан; тепер же бізнесом управляли його сини Гаррі Стоякк на прізвисько Кувалда і Малий Джим Стоякк на прізвисько Лом.  

Мокрові було зрозуміло, що тут потрібен продуманий підхід. 

Вузлом чи нервовим центром диліжансного бізнесу була велика клуня одразу біля стаєнь. Там пахло... ні, смерділо... ні, виїдало очі запахами коней, шкіряної збруї, кінських мазей, неякісного вугілля, бренді та дешевих сигар. Ось яка там була атмосфера. Її можна було б нарізати блоками і продавати їх як недорогий будматеріал. Коли Мокр увійшов, він побачив справжнього велетня, майже круглого від численних вдягнених один на одного жилетів і плащів, який грів спину біля печі, де ярився вогонь. Другий велетень, майже таких самих форм, зазирав через плече клерка: обоє зосереджено вивчали якісь папери. 

Очевидно, саме обговорювалося щось на тему персоналу, бо чоловік біля вогню говорив: 

— ...ну добре, раз він захворів, постав на нічний маршрут юного Альфреда, а... 

Побачивши Мокра, він замовк, а потім сказав: 

— Так, шановний? Чим можемо допомогти? 

— Доставкою моєї пошти, — відповів Мокр. 

Вони витріщилися на нього, а потім той, що підсмажував свій зад, розплився в єхидній посмішці. Джим і Гаррі Стоякки, напевне, були близнюками: обоє були велетнями й мали такий вигляд, ніби їх склеїли зі шматків бекону та чистого сала.  

— Це ти — той блискучий новенький поштмейстер, про якого ми стільки наслухалися? 

— Саме так. 

— А, ну, від вас тут приходив один, — сказав самопідсмажуваний. — Тільки й торочив, що ми повинні зробити те і те, і ні слова про платню! 

— Про платню? — Мокр просяяв і розвів руками. — І в цьому вся справа? Та жодних питань. Жодних питань. 

Він повернувся, відчинив двері й гукнув у них: 

— Ґледіс, давай! 

З темряви надворі почулися якісь крики, а потім — тріск дерева. 

— Що ти, в біса, зробив? — вигукнув сферичний чоловік.  

— Моя платня така: ви погоджуєтеся доставляти мою пошту, і решта коліс он того диліжанса залишаються на своїх місцях, — оголосив Мокр. — Це моя найкраща пропозиція, ясно? 

Чоловік із гарчанням рушив на нього, але інший візник вхопив його за плащ. 

— Спокійно, Джиме, — промовив він. — Він держсл’жбов’ць, і в нього є ґолеми.  

У цю мить у кімнату, пригнувшись, щоб не зачепити одвірок, дуже вчасно зайшов пан Помпа. Джим подивився на нього зі злістю. 

— Мене цим не налякаєш! — заявив він. — Їм не можна чіпати людей! 

— Помилка, — сказав Мокр. — Можливо, фатальна. 

— Тоді ми викликаємо Сторожу, — заявив Гаррі Стоякк, продовжуючи стримувати брата. — Щоб все, ото, порядно і законно. Як тобі таке? 

— Чудово, кличте Сторожу, — погодився Мокр. — Я їм поясню, що лише повертаю викрадену власність. — Він підвищив голос. — Ґледіс!  

Знадвору знову почувся тріск. 

— Викрадену? Ці диліжанси наші! — обурився Гаррі Стоякк. 

— Боюся, знову помилка, — сказав Мокр. — Пане Помпо? 

— Поштові Диліжанси Ніколи Не Виставлялися На Продаж, — прогуркотів ґолем. — Вони Залишаються Власністю Поштамту. Сплата За Користування Цією Власністю Ніколи Не Здійснювалася. 

— Так, все! — скричав Джим, відштовхуючи брата. 

Кулаки пана Помпи миттю піднялися. 

Час завмер. 

— Та чекай, Джиме, чекай хвилинку, — обережно заговорив Гаррі Стоякк. — В яку гру ви граєте, пане Поштар? Диліжанси завжди брали пасажирів, так? А потім пошти, яку треба возити, не стало, а люди, яким треба куди-небудь їхати, лишилися, а диліжанси стояли без діла, коней треба було годувати, і наш батько оплатив фураж і ветеринара, і ніхто... 

— Просто доставляйте мою пошту, — урвав його Мокр. — От і все. Нехай кожен диліжанс бере поштові сумки і вивантажує їх там, де я скажу. Все. Хто запропонує вам кращу угоду в найближчі двадцять чотири години, га? Ви можете спробувати подати Ветінарі скаргу й почати процес про право власності на нічийне майно, але тяганина забере чимало часу, протягом якого ви лишатиметеся без своїх чудових доходів... Ні? Гаразд. Ґле... 

— Ні! Ні! Одну хвилинку, — поспішно заговорив Гаррі. — Просто возити поштові сумки? І все? 

— Що? — здивувався Джим. — Ти хочеш домовлятися? Нащо? Кажуть же: «Що маєш у розпорядженні — тим на дев’ять десятих володієш»![46]  

— Між іншим, я маю в розпорядженні чималу групу ґолемів, пане Стоякк, — вказав Мокр. — А от у вашому розпорядженні немає жодних угод, чеків чи рахунків, які підтвердили б ваші права. 

— Справді? А у твоєму розпорядженні зараз не буде зубів! — закричав Джим, рвучись вперед. 

— Ну, ну, — сказав Мокр, швидко стаючи перед паном Помпою й підіймаючи руку. — Не вбивайте мене знову, пане Стоякк. 

Брати поглянули на нього спантеличено. 

— Я готовий присягнути, що Джим вас і пальцем не торкнувся, і це ж правда, — заговорив Гаррі. — В яку гру ви граєте? 

— Торкнувся, Гаррі, торкнувся, — заявив Мокр. — Психонув, врізав мені, я впав, вдарився головою об цю ось лаву, встав у прострації, ви намагалися втримати Джима, але він вдарив мене ось цим стільцем, і я вирубився остаточно. Вас, Гаррі, схопили ґолеми, але Джим кинувся навтьоки і був затриманий Сторожею аж у Сто Латі. О, які сцени, які погоні — і ось ви обоє опинилися в Танті, обоє звинувачені в убив... 

— Стоп, я стільцем вас не бив! — заперечив Гаррі. — Це все Дж... е, стоп, хвилиночку... 

— ...і вже наступного ранку пан Мотузяник зняв із вас мірку для ваших останніх у житті краваток, і ось ви стоїте в кімнатці під шибеницею, знаючи, що втратили свій бізнес, свої диліжанси, своїх чудових коней, а за пару хвилин... 

Мокр витримав вичікувальну паузу. 

— Що тоді? — спитав Гаррі.  

Обоє братів тепер дивилися на Мокра з виразом нажаханої розгубленості, яка, якщо його фокус не спрацює, за п’ять секунд трансформується в агресію. Втриматися він міг, лише не дозволяючи їм прийти до тями. 

Він подумки порахував до чотирьох, тримаючи блаженну посмішку. 

— А тоді з’явився янгол, — сказав нарешті він. 

За десять хвилин може змінитися багато чого. Наприклад, цього часу достатньо, щоб заварити пару горняток чаю, такого міцного, що його можна намастити на хліб. 

Швидше за все, брати Стоякки не вірили в янголів. Але вони вірили відвертій локшині для вух, і ще й належали до того типу людей, які особливо цінували таку локшину, коли її подавали з максимально нахабним виглядом.  

Є такий сорт простих і кремезних дядьків, які терпіти не можуть пишномовства і тонких формулювань, але аплодуватимуть найзухвалішій брехні, якщо її вимовляють із блиском в очах.  

— Цікаво, що ви з’явилися саме зараз, — сказав Гаррі. 

— О? А чому? 

— Бо сьогодні вдень приходили від «Великого шляху» і пропонували за наш бізнес великі гроші. Я б сказав, надто великі. 

«Ого, — подумав Мокр, — щось назріває...» 

— Але ви, пане Губперук, не запропонували нам нічого, крім повчань і погроз, — підключився Джим. — Не бажаєте покращити свою пропозицію? 

— Звісно. Серйозніші погрози, — пообіцяв Мокр. — Але я додам фарбування наново всіх диліжансів, безкоштовно. Будьте раціональними, панове. Ви тут як сир у маслі каталися, але тепер ми повертаємося на сцену. Ви будете робити все те саме, що й раніше, тільки ще возитимете мою пошту. Нумо, на мене чекає леді, а ви ж знаєте, що не можна змушувати леді чекати. Що скажете? 

— Вона янгол? — спитав Гаррі. 

— Він, мабуть, розраховує, що ні, харрр-харрр, — сміх Джима нагадував кашель буйвола. 

— Харрр-харрр, — старанно проартикулював Мокр. — Просто візьміть пошту, панове. Поштамт вирушає в довгу путь, і ви можете бути на місці візника.  

Брати перезирнулися. І посміхнулися. Здавалося, одна посмішка розтяла одночасно два глянцюваті червоні обличчя. 

— Нашому татові ви сподобалися б, — сказав Джим. 

— Хто йому точно ні біса не сподобався б, то це оті негідники з «Великого шляху», — заявив Гаррі. — Їх треба поставити на місце, пане Губперук, і народ балакає, що ви саме той, хто це зможе. 

— На тих їхніх вежах люди гинуть, — сказав Джим. — Бачу, ви в курсі. Тільки так! Вежі стоять уздовж диліжансових трактів. У нас був контракт на перевезення їхніх співробітників, і ми чули їхні розмови. У них щодня є одна година, коли весь «Шлях» зачиняється на техобсл’гування. 

— Вони називають це «годиною мертвих», — додав Гаррі. — Це зразу перед світанком. Якраз тоді й трапляються смерті.  

Лінія вогників через весь континент; разок світляного намиста у передсвітанковій імлі. А потім починається «година мертвих», і з кожного кінця Великого шляху передача семаграм в обох напрямках припиняється, і вежа за вежею зупиняє роботу сигнальних щитків.  

Співробітники «Шляху» пишалися швидкістю, з якою вони вміли переключити сигнальні щитки з чорно-білого денного режиму на нічний режим увімкненого/вимкненого світла. Вдалого дня їм вдавалося зробити це, майже не перериваючи передачі повідомлень, заради чого доводилося щосили чіплятися за хисткі драбини високо над землею під клацання і тріскотіння щитків. Бували герої, спроможні запалити всі шістнадцять великих ламп великої вежі менше, ніж за хвилину, ковзаючи вниз по драбинах, чіпляючись за леєри, підтримуючи у вежі життя. Вони так і говорили — «життя». Ніхто не хотів, щоб та чи інша вежа хоч на хвилину поринула в темряву. 

З «годиною мертвих» було інакше. Це була година, виділена на ремонт, заміну запчастин, навіть заповнення паперів. Здебільшого працювали над заміною. Ремонтувати блок щитків на верхівці вежі, коли вітер гойдає цю вежу і вистуджує кров у пальцях, м’яко кажучи, складно; куди простіше витягти його, кинути вниз і вставити на його місце новий. Але коли бракує часу, завжди існує спокуса позмагатися з вітром і спробувати вивільнити клятого застряглого щитка голіруч.  

Часом вітер перемагав. «Година мертвих» — це коли трапляються смерті. 

Коли ж траплялася смерть, загиблого відправляли додому семафорами. 

У Мокра відвалилася щелепа. 

— Га? 

— Вони так її називають, — повторив Гаррі. — Не б’квально, ні. Але вони відправляють його ім’я по Лінії, з кінця в кінець, а потім припиняють передачу, коли воно опиняється на вежі, яка найближча до його домівки. 

— Так, але вони кажуть, що іноді людина якимсь чином залишається на Лінії, — вставив Джим. — «Живе в “причепі”», так вони це називають.  

— І говорять вони це зовсім не по-доброму, — сказав Гаррі. 

— Авжеж, аж ніяк не по-доброму, будьте певні, — підтвердив його брат. — У них забагато роботи. «Години мертвих» тепер же й нема; їм дають хіба двадцять хвилин. Ще й штати скорочують. Раніше в них діяв послаблений режим роботи по осьмерницях, але тепер вони мусять працювати на повній швидкості постійно, крім випадків, коли у вежі щось ламається. Ми бачили, як у хлопців, які спускалися зі зміни, трусилися руки, очі були посоловілі, словом, вони там змушені «копати від паркану й до обіду», як то кажуть. Ця робота доводить їх до божевілля. Га? Тільки так! 

— Коли не зважати на те, що вони й так божевільні, — сказав Гаррі. — Треба бути справді божевільним, щоб працювати в тих штуках. 

— Вони стають такими божевільними, що навіть звичайні божевільні думають, що вони божевільні. 

— То правда. І все ж вони повертаються на свою височину. Семафори їх просто притягують. Семафори ними володіють, залазять аж у їхні душі, — сказав Гаррі. — Їм і так копійки платять, але, присягаюся, вони полізли б у ці вежі й безплатно. 

— Після того як там усе захопила та банда, «Великий шлях» працює на крові. Це просто масове вбивство заради грошей, — сказав Джим. 

Гаррі вихилив свого кухля. 

— Ми цього не терпітимемо, — заявив він. — Ми возитимемо вашу пошту, пане Губперук, і то лише тому, що ви носите збіса ідіотського капелюха. 

— Скажіть, — поцікавився Мокр, — ви чули що-небудь про «Димного Гну»? 

— Краєм вуха, — відповів Джим. — Якось пара хлопців згадували. Якісь семаграфісти-вигнанці, щось таке. Щось, пов’язане з «причепами». 

— А що таке «причепи»? Е... в них покійники живуть, чи що? 

— Слухайте, пане Губперук, ми просто чуємо їхні розмови, але це і все, — сказав Джим. — А якщо вже ми з ними розмовляємо, то не про щось важливе, бо вони з тих своїх веж виповзають такими сонними, що дивом нам під колеса не валяться.  

— Це все тому, що вітер розгойдує вежі, — сказав Гаррі. — У семаграфістів і хода як у моряків. 

— Точно. «Причепи»? Ну, кажуть, що чимало повідомлень, які проходять семафорами, стосуються самих же семафорів, бачте? Накази керівництва, вказівки щодо догляду за вежами, повідомлення про повідомлення... 

— ...імена загиблих... — докинув Мокр. 

— Еге ж, і їх. Ну ось, Димний Гну теж десь там, — продовжив Джим. — Це й усе, що я знаю. Я воджу диліжанси, пане Губперук. Я не такий розумник, як ті хлопці на вежах. Ха, я достатньо дурний, щоб твердо стояти на землі! 

— Розкажи панові Губперуку про Вежу № 93, Джиме, — порадив Гаррі. — Нехай потремтить! 

— О, так, чули про неї? — звернувся Джим до Мокра з лукавством в очах. 

— Ні. А що там сталося? 

— Там працювало тільки двоє хлопців, а мало бути троє. І от в бурю один вийшов звільнити щиток, який заклинило, хоча цього робити не можна, і зірвався, а страхувальний трос захльоснуло йому на шиї. Тоді другий кинувся йому на допомогу взагалі без страхувального троса — хоча цього теж робити не можна, — і його, як вважається, просто здуло вітром. 

— Жахливо, — визнав Мокр. — Але не сказав би, що я тремчу. 

— А, то ви хочете почути ту частину історії, від якої тремтять? Коли вони обоє були вже десять хвилин як мертві, вежа передала прохання про допомогу. Набране рукою мерця, — Джим встав і вдягнув на голову свого трикутного капелюха. — Маю виїздити за двадцять хвилин. Приємно познайомитися, пане Губперук.  

Він відкрив шухляду обшарпаного стола і витягнув звідти обрізок свинцевої труби. 

— Це для тих, кого можна зустріти на великій дорозі, — пояснив він, після чого витягнув велику срібну флягу. — А це для мене, — додав він з куди більшим задоволенням у голосі. — Га? Тільки так!  

«А я собі думав, це на Поштамті самі божевільні», — подумав Мокр. 

— Дякую, — сказав він, підводячись. Потім згадав про дивний лист, який хтозна-навіщо досі тримав у себе в кишені, й додав: — Який-небудь із ваших диліжансів зупиняється завтра в Псевдополі? 

— Є, о десятій, — сказав Гаррі. 

— Маємо для нього вантаж, — сказав Мокр. 

— А воно того варте? — спитав Джим. — Це більше п’ятдесяти миль, і я чув, що тамтешню гілку «Шляху» вже полагодили. А диліжанс іде з зупинками, і поки доїде, вже почне темнішати. 

— Хочу спробувати, Джиме, — сказав Мокр. 

Візник поглянув на нього з виразом «я-бачу-що-ти-щось-замислив», але вголос сказав: 

— Що ж, справа ваша, я так думаю. Ми почекаємо на вашу пошту, пане Губперук, ну а вам усього найкращого. Мушу поспішати, прошу пана. 

— А який диліжанс ви берете? — поцікавився Мокр. 

— А той, що зробить два перші перегони нічного швидкісного рейсу на Квірм, о сьомій вечора, — пояснив Джим. — Якщо у нього всі колеса на місці. 

— То вже близько сьомої? 

— За двадцять сьома, прошу пана. 

— Я спізнююся! 

Візники дивилися, як Мокр бігом перетинає двір, а Помпа та Ґледіс неквапно крокують слідом. 

Джим замислено натягнув свої грубі шкіряні рукавиці, а тоді сказав братові: 

— В тебе ніколи не трапляється, ну, дивних передчуттів? 

— Гадаю, трапляються, Джиме. 

— А ти не гадаєш, що завтра на Псевдопольській гілці буде збій? 

— Дивно, що ти про це подумав, Джиме. Май на увазі: враховуючи, як ідуть справи, я поставив би два до одного, що так воно й буде. Може, Джиме, він просто любить битись об заклад. 

— Авжеж, — сказав Джим. — Авжеж. Га? Тільки так! 

Мокр поспішно видирався з золотого костюма. Той був чудовою рекламою, нема питань, і в ньому Мокр відчував, що стиль практично лізе в нього з вух, — але з’явитися в такому одязі в «Латаному барабані» означало напроситися на удар стільцем по голові, і що тоді полізе з вух, не хотілося навіть і думати.  

Він пожбурив крилатого капелюха на ліжко і поспішно поліз у свій другий костюм ґолемського виробництва. «Щось трохи тьмяніше», — сказав він тоді. Кравецькому вмінню ґолемів слід було віддати належне. Костюм був таким темним, що якби його поцяткувати зірками, в нього врізалися б сови.  

Йому б ще зовсім трохи часу — але Коханна Краса Любесерце була не схожа на людину, яку варто змушувати чекати. 

— Маєте чудовий вигляд, мій пане, — сказав Шеляг. 

— Дякую, дякую, — відмахнувся Мокр, воюючи з краваткою. — Ви мене заступатимете, пане Шеляг. Щоб сьогодні ввечері все було тихо. А перша справа завтра вранці — зібрати всю пошту на Псевдополь, по десять пенсів відправлення, не забудьте. 

— Ваша правда, мій пане. А тепер можна буде мені носити капелюха? — благально спитав Шеляг. 

— Що-що? — перепитав Мокр, вивчаючи своє відображення в дзеркалі. — Слухайте, у мене що, шпинат в зубах застряг? 

— А Ви Їли Сьогодні Шпинат, Шефе? — уточнив пан Помпа. 

— Я шпинату не їв відтоді, як навчився відпльовуватися, — сказав Мокр. — Але ж усі переживають за це в таку мить, хіба ні? Починає здаватися, що він невідомо звідки там взявся. Як... ну, розумієте, проріс як мох? Про що ви питали, Толлівере? 

— Можна буде мені носити капелюха, мій пане? — терпляче повторив Шеляг. — На час, коли ви, мій пане, відсутні, а я вас заступаю. 

— Але ж ми зачиняємося, пане Шеляг. 

— Так, але... ну... мені просто хотілося б його поносити. Трішки, мій пане. Зовсім трішки, мій пане. Якщо ви не проти, — Шеляг переступив з ноги на ногу. — Адже я справді вас заступатиму.  

Мокр зітхнув. 

— Так, звичайно, пане Шеляг. Можете носити капелюха. Пане Помпо? 

— Так, Шефе? 

— Пан Шеляг стає в. о. цього вечора. А ви, будь ласка, не йдіть за мною. 

— Ні, Не Піду. У Мене Зараз Починається Вихідний. У Всіх Нас. Ми Повернемося Завтра Із Заходом Сонця, — сказав ґолем. 

— Ох... так. — Панна Любесерце говорила про один день на тиждень. Одна з речей, завдяки яким ґолеми відрізняються від молотків. — Добре було б попередити мене раніше, розумієте? У нас буде замало робочих рук. 

— Вам Повідомляли, Бане Губберук. 

— Так, так. Це правило. Просто завтра буде такий день... 

— Ні про що не хвилюйтеся, мій пане, — заговорив Шеляг. — Дехто з хлопців, яких я прийняв на роботу сьогодні, мій пане, — це справжні сини листонош, мій пане, і онуки. Нема проблем, мій пане. Завтра вони вийдуть на маршрути.  

— А. Добре. Тоді все гаразд, — Мокр знову поправив краватку. Чорну краватку на чорній сорочці під чорним жилетом навіть знайти нелегко. — Як я, пане Помпо? Шпинат так і не проріс? Я все-таки йду на побачення. 

— Так, Бане Губберук. З Панною Любесерце, — спокійно сказав ґолем. 

— Звідки ви знаєте? — здивувався Мокр. 

— Ви Самі Кричали Про Це В Присутності Орієнтовно Ста Осіб, Бане Губберук, — сказав пан Помпа. — Ми — Тобто Всі Ґолеми, Бане Губберук, — Хочемо, Щоб Панна Любесерце Була Щасливішою. Вона Знала Багато Бід. Вона Шукає Того, Хто Мав Би... 

— ...запальничку? — швидко завершив Мокр. — Спиніться на цьому, пане Помпо, будь ласка! Амурчики — це... ніби такі перегодовані немовлята в підгузках, чи не так? А не глиняні велетні. 

— Анґхаммарад Каже, Що Вона Нагадує Йому Лелу, Богиню Вулканів, Яка Весь Час Димить, Бо Бог Дощу Пролився На Її Лаву, — вів своєї ґолем. 

— Еге, от тільки жінки завжди за таке сваряться, — сказав Мокр. — У мене нормальний вигляд, пане Шеляг, так? 

— О, мій пане, — промовив Шеляг. — Хіба пан Мокр фон Губперук мусить хвилюватися перед черговим побаченням, га? 

Якщо про це поміркувати (міркував Мокр, поспішаючи заюрмленими вулицями), то він же ніколи не ходив на побачення. Ні разу за всі ці роки. О, Альберт та всі інші мали сотні побачень і розважалися як могли, аж до вивиху щелепи включно, що можна вважати розвагою лише з геть невеселої точки зору. А от сам Мокр — ніколи. Його завжди приховували фальшиві вуса, чи окуляри, чи просто фальшиве ім’я. Тепер він знову почувався голим і починав шкодувати, що залишив удома золотий костюм. 

Уже тільки біля «Латаного барабана» він згадав чому. 

Йому постійно казали, що Анк-Морпорк останнім часом став куди цивілізованішим, що Сторожа й Гільдії, кожне зі свого боку, облаштували життя так, що стати жертвою нападу, йдучи у своїх законних справах, тут тепер є лише ймовірним, а не неминучим, як колись. І навіть вулиці стали такими чистими, що іноді справді можна побачити бруківку.  

Але на стабільність «Латаного барабану» можна було покластися. Якщо в ту мить, коли ви проходили повз, крізь двері саме не вилітав хтось уперед спиною — значить, щось пішло негаразд із цілим світом. 

І зараз тут теж тривала бійка. Ну, більш-менш. Час усе-таки не стоїть на місці, й тепер не можна було просто вломитися всередину та зацідити кому-небудь сокирою. Тепер від бійки в барі чекали певної впорядкованості. При вході Мокр проминув велику, занурену в палку суперечку групу представників відомого племені зламаних носів та обірваних вух. 

— Слухай, Бобе, яка частина сказаного тобі незрозуміла, га? Це — питання стилю, розумієш? Путня бійка сама собою не починається. Не можна більше всім кодлом налітати. Нехай Вустриця Дейв — вдягни шолома, Дейве, — буде суперником спереду, а Базальт, якому, як ми знаємо, шолом не потрібен, буде суперником за твоєю спиною. Так, стадія на кулачках уже минула, нехай, скажімо, Підливка провів подачу лавкою, потім маленька розминка з ножами, весь номер із подачею підсвічником, ля-ля-ля, а тоді другий стілець — це будеш ти, Бобе, — встрибує точно між їхнім номером п’ятим і барменом, б’є стільцем назад через голову, ось так — вибач, Гострий, — а тоді жбурляє цього стільця просто в номера п’ятого, бух, бах, і шість очок без проблем у кишені. Якщо вони поставлять номером п’ятим ґнома, твій стілець його навіть не сповільнить, але ти не тушуйсь, добре тримай рештки стільця в руках і чекай, коли він буде впритул, а тоді гаси його з обох рук по вухах. Вони цього терпіти не можуть, Міцнорук може пояснити чому. Це ще три очки. Далі, мабуть, піде вільний стиль, але ви всі, включаючи Брудного Міка і Кріспо, повинні спробувати провести «подвійного Ендрю», коли справа знову стихне до бійки навкулачки. Пам’ятаєте? Стикаєтеся спинами, розвертаєтеся ніби для того, щоб один одному вмазати, йде доречний гумористичний момент впізнавання, а тоді зчіплюєтеся лівими руками, міняєтесь місцями й зустрічаєте кожен супротивника свого партнера — з ноги чи з кулака, це вже ваша справа. Якщо все відпрацюєте як слід, це вже п’ятнадцять очок. О, і пам’ятайте, що поруч із нами буде Ігор, тому якщо комусь відірвуть руку, не полінуйтеся її підібрати іншою й заїхати нею комусь із опонентів — це дає сміх і ще двадцять очок. До речі, не забудьте і те, що я казав про тату з вашими іменами на всіх частинах ваших тіл. Ігорі ж бо роблять усе можливе, але якщо ви спростите їм життя, то на обох своїх ногах кожен з вас буде швидшим — і, що важливо, це будуть таки свої ноги. Гаразд, а тепер усі стали в позиції, пройдімося по всьому ще раз... 

Мокр ковзнув повз групу і вивчив поглядом велику залу. Важливо було не сповільнювати ходи. Це завжди привертає увагу. 

Він зауважив над натовпом тонку цівку блакитного диму й почав проштовхуватися туди. 

Панна Любесерце сиділа одна за дуже маленьким столиком, на якому стояла дуже маленька склянка. Вона явно прийшла нещодавно: другий стілець ще був незайнятим.  

— Часто сюди заходите? — поцікавився Мокр, швидко займаючи місце. 

Панна Любесерце здійняла брови. 

— Так. А чом би й ні? 

— Ну, я... подумав, що тут не дуже безпечно для самотньої жінки. 

— Та годі, це коли тут стільки великих дужих чоловіків, здатних мене захистити? Чому б вам не замовити випивку? 

Врешті-решт Мокр пробився до барної стійки завдяки тому, що впустив на підлогу кілька дрібних монет. Це зазвичай дещо полегшувало тисняву.  

Коли він повернувся, його стільця займав Поки Що Приязний П’яниця. Мокр одразу впізнав цей типаж, і ключовими словами тут були «поки що». Панна Любесерце відкинулася на спинку свого стільця, щоб уникнути його уваги, а ймовірніше, подиху.  

Мокр почув знайомий потік щедрих одкровень. 

— Що... так? Я тільки кажу, так, я кажу, ем-м-м, чого б тобі, так, не подарувати мені поцілуночка, так? Я тільки кажу...  

«О боги, я мушу щось зробити, — подумав Мокр. — Він здоровий, меч у нього — як м’ясницький тесак, і щойно я що-небудь скажу, його негайно перемкне в четверту стадію, Божевільний Некерований, а вони бувають на диво точними в рухах, перш ніж звалитися з ніг». 

Він поставив склянку на столик. 

Панна Любесерце кинула на нього короткий погляд і похитала головою. З-під столу почувся якийсь рух та звук, ніби щось пробило плоть, і п’яниця, раптом побілілий, похилився вперед. Можливо, тільки він та Мокр почули, як панна Любесерце промурчала: 

— У твою ступню увіткнувся підбор туфельки «Мила Лукреція» від Мітці, чотиридюймова шпилька, найнебезпечніше взуття на світі. Якщо перевести ситуацію в фунти на квадратний дюйм, то це все одно, ніби на ногу наступив слон з дуже маленькими підошвами. І я знаю, про що ти думаєш; ти думаєш: «Чи може вона пробити мені ступню аж до підлоги?». Але, розумієш, я й сама не впевнена. Підошви твоїх власних черевиків можуть стати в цьому деякою перепоною — але більше ніщо. Проте це не причина для твого хвилювання. Причина для твого хвилювання в тому, що в дитинстві мене ледь не з ножем біля горла змушували вправлятися в балеті, а це означає, що удар ногою в мене не гірший, ніж у мула; і ти сидиш точно навпроти; і на мені є ще одна туфелька зі шпилькою. Добре, я бачу, ти все усвідомив. Тепер я заберу підбора. 

З-під столу почулося тихе «чпок». Чоловік вкрай обережно встав, розвернувся і, не озираючись, непевною ходою покрокував геть. 

— А мені можна вас потурбувати? — спитав Мокр.  

Панна Любесерце кивнула, і він сів, закинувши ногу на ногу. 

— Це був усього лише п’яниця, — зауважив він. 

— Авжеж, чоловіки завжди так кажуть, — відповіла панна Любесерце. — А ще скажіть мені, що, якби не я, ви не збирали б зараз зуби в свого капелюха. Якого ви, я бачу, й не вдягли. Мабуть, у ньому приховано вашу істинну сутність. Вибачте, я сказала щось не те? Ви розлили випивку. 

Мокр витер пиво з вилоги.  

— Ні, я — це я і є, — сказав він. — Простий і неприкрашений[47].  

— Ви мене майже не знаєте, і все ж таки запросили на побачення, — промовила панна Любесерце. — Чому? 

«Бо ти назвала мене пройдисвітом, — подумав Мокр. — Побачила мене наскрізь. Бо не прицвяхувала мою голову до дверей з арбалета. Бо не говориш дурниць. Бо я хотів би пізнати тебе краще, навіть якби це було як цілуватися з попільничкою[48]. Бо мені цікаво, чи змогла б ти вкласти в решту свого життя таку ж пристрасть, яку ти вкладаєш у куріння. Всупереч панні Маккаларіят, я завів би з тобою шури-мури, панно Коханна Краса Любесерце... принаймні шури точно, а може, й мури, коли ми знатимемо одне одного краще. Я хотів би знати твою душу так само добре, як ти знаєш мою...» 

Він сказав: 

— Бо я вас майже не знаю. 

— Коли на те пішло, я теж вас майже не знаю, — сказала панна Любесерце. 

— На це я й роблю ставку, — сказав Мокр.  

Це викликало усмішку. 

— Гладенька відповідь. Не вчепишся. Де ми справді сьогодні вечеряємо? 

— В «Le Foie Heureux», звичайно.  

Схоже, вона щиро здивувалася. 

— Ви забронювали там столик? 

— О, так. 

— Тобто у вас там працює родич? Чи ви шантажували метрдотеля? 

— Ні. Але столик на сьогодні я таки замовив, — відповів Мокр. 

— Тоді це якийсь фокус, — підсумувала панна Любесерце. — Що ж, я вражена. Але мені варто вас попередити: отримайте від вечері максимум задоволення. Вона може стати останньою.  

— Що? 

— Компанія «Великий шлях» вбиває людей, пане Губперук. У різні способи. А ви, певно, дієте Хаббару Злотному на нерви. 

— Ох, та годі! Я для них — хіба що оса біля однієї з крихт на пікніку. 

— А що, на вашу думку, люди роблять з осами? — спитала панна Любесерце. — У «Шляху» проблеми, пане Губперук. Компанією керують як машиною для заробляння грошей. Вони вважали, що ремонт обійдеться дешевше, ніж профілактика. Вони обмежили витрати як тільки могли — як тільки могли. І вони не жартують. Думаєте, Хаббар Злотний хоч на мить замислиться, перш ніж вас придушити? 

— Але я був дуже... — почав Мокр. 

— Ви що, думаєте, що граєтеся з ними? Дзвоните в двері й утікаєте? Хаббар Злотний цілиться коли-небудь посісти місце Патриція, про це говорять усі. І раптом з’являється цей... цей ідіот у великому золотому капелюсі й починає всім демонструвати, що коїться на семафорах, знущається з них, знов запускає роботу Поштамту... 

— Стійте, стійте, — спромігся вставити Мокр. — Це ж велике місто, а не фермерське поселення десь у глушині! Тут не вбивають бізнес-конкурентів отак заіграшки, авжеж? 

— В Анк-Морпорку? Ви й справді так гадаєте? Втім, він вас не вбиватиме. Він навіть не завдаватиме собі клопоту з формальним зверненням до Гільдії найманців. Ви просто помрете. От як мій брат. А він за цим стоятиме. 

— Ваш брат? — перепитав Мокр.  

У дальшому кінці залу чудово виконане «Чого-ти-на-мене-так-витріщився?» дало початок вечірній бійці, рахунок у якій одразу ж досягнув двох очок і вибитого зуба. 

— Він і ще дехто з тих, хто працював на «Шляху» до того, як його рейдернули — рейдернули, пане Губперук, — збиралися запустити новий «Шлях», — промовила, нахиляючись уперед, панна Любесерце. — Вони якось устигли зібрати достатньо грошей для побудови кількох демонстраційних веж. Ті мали працювати більш ніж учетверо швидше за стару систему, вони збиралися ввести купу нових прийомів кодування, все мало вийти неймовірним. Багато хто вклав у них свої заощадження — ті, хто працювали у мого батька. Розумієте, після того як батько втратив контроль над «Шляхом», звідти пішла більшість тямущих інженерів. Вони терпіти не могли Злотного і його зграю кровопивць. Мій брат хотів повернути наші гроші. 

— Отут я вже заплутався, — зізнався Мокр. 

В їхній столик увіп’ялася й завібрувала бойова сокира. 

Панна Любесерце подивилася Мокрові в очі і випустила струмінь диму повз його вухо. 

— Моїм батьком був Роберт Любесерце, — відсутньо сказала вона. — Він був головою ради директорів компанії «Великий шлях» з часу її заснування. Семафори були його концепцією. Прокляття, та він розробив половину всіх пристроїв, що працюють у вежах. І от він об’єднався з групою інших інженерів, серйозних людей з логарифмічними лінійками, вони влізли в борги, заклали своє житло і збудували місцеву семафорну мережу, а тоді взяли зароблені гроші й інвестували їх у початок будівництва «Шляху». Гроші потекли рікою; кожне місто прагнуло приєднатися до Лінії, й усі акціонери мали збагатитися.  

Ми тримали стайні. Я мала власного коня. Правду кажучи, я не те щоб його любила, але мені подобалося його годувати й дивитися, як він бігає колами чи що там вони роблять. Все йшло чудово, але якось раз він отримав того листа, і почалися зустрічі, і йому сказали, що йому ще пощастило не потрапити до в’язниці за, ох, не знаю, щось складно-юридичного характеру. Але семафори продовжували приносити величезні прибутки. От як це вкласти в голові? Хаббар Злотний і його банда діяли дружньо, о так, але вони скуповували закладні, контролювали банки, маніпулювали цифрами й викрали «Великий шлях» у нас, як злодюжки. Все, чого вони хотіли, — це робити гроші. «Шлях» їх не хвилює. Вони витиснуть його до краплі, а тоді зароблять ще більше грошей на його продажі. Коли там керував тато, всі пишалися тим, що робили. І оскільки вони були інженерами, то стежили за тим, щоб вежі працювали як слід, весь час. Вони навіть мали те, що називали «ходячими вежами» — заздалегідь завантажені великі вози з усіма конструкціями, тож якщо з якоюсь вежею ставалася серйозна проблема, вони могли звести поруч іншу і продовжувати передачі, не втративши жодної семаграми. Вони пишалися цим, усі до єдиного, пишалися бути частинами цього механізму!  

«О, мій пане, побували б ви там. Бачили б ви!»

 — сказав Мокр сам до себе. 

Він не хотів вимовити це вголос. 

У дальшому кінці залу хтось ударив когось власною відірваною ногою й заробив одразу сім очок. 

— Так, — погодилася панна Любесерце. — Бачили б ви. І от три місяці тому мій брат Джон зібрав достатньо коштів, щоб запустити проєкт-конкурент «Шляху». Це було непросто. Злотний скрізь запустив свої щупальця. Ну, і Джон зустрів свою смерть при ударі об землю. Сказали, що він не пристібнув страхувальний трос. Хоча він завжди це робив. І тепер мій батько просто сидить цілими днями і дивиться в стіну. Коли у нас усе забрали, він втратив навіть свою майстерню. Звичайно, без дому ми залишилися теж. Тепер ми живемо у моєї тітоньки в Лялечках. Ось до чого ми прийшли. Коли Хаббар Злотний говорить про свободу, він має на увазі свою власну, більше нічию. І тут з’являєтеся ви, пане Мокр фон Губперук, весь сяєте як нова копійка і починаєте метушитися, беручись за все одразу. Чому? 

— Просто Ветінарі запропонував мені роботу, — сказав Мокр. 

— А чому ви на неї погодилися? 

— Це справа всього мого життя.  

Вона подивилася на Мокра так пильно, що він почувся геть незатишно. 

— Що ж, ви зуміли протягом кількох годин дістати столика в «Le Foie Heureux», — визнала вона, тим часом як у стіну за її спиною встромився ніж. — Якщо я спитаю, як саме, ви, як завжди, збрешете? 

— Гадаю, так. 

— Гаразд. То ходімо? 

У захаращеному затишку роздягальні поштамту палала маленька олійна лампа, утворюючу на диво яскраве коло діамантового світла. В центрі цього кола Стенлі, зі збільшувальним склом у руці, вивчав свої марки. 

Це було... раювання. Горох славиться своєї чіпкістю, от і Стенлі був ретельним по максимуму. Пан Шпулькіс, дещо знервований його усмішкою, видав йому всі пробні та забраковані аркуші з надрукованими марками, і тепер Стенлі акуратно систематизовував їх: кількість марок, наявність помилок — усе. 

У його свідомості проростали крихітні пагінці провини: це було краще за шпильки, от справді. Марки не могли вичерпатися. Вони могли мати будь-який малюнок. Вони вражали. Вони могли допомогти листам потрапити за адресами, а після цього їх можна було акуратно поклеїти в альбоми. А ще вони не кололи великого пальця. 

Про таке відчуття він читав у журналах для «шпилькоголових». Там говорилося, що людина часом «зіскакує зі шпильки». Іноді в цьому контексті згадувалися дівчата та шлюб. Траплялося, колишній «шпилькоголовий» просто брав та й розпродував усю свою колекцію. Або на якій-небудь зустрічі «шпилькоголових» хто-небудь раптом підкидав усі свої шпильки вгору і біг геть з криком «А, це ж просто шпильки!». Досі щось подібне було для Стенлі немислимим. 

Він підняв свою торбинку з невідсортованими шпильками і втупився в неї.  

Ще кілька днів тому перспектива провести цілий вечір зі своїми шпильками дала б йому чудове, затишне тепле відчуття всередині. Але тепер настав час відкласти цю дитячу забавку геть.  

Щось закричало. 

Крик був хрипким, горловим, ніби голос самого зла та шаленого голоду. Колись давно крихітні, схожі на землерийок тваринки з жахом чули, як подібний крик кружляє над болотами. 

Коли мить прадавнього жаху минула, Стенлі підкрався до дверей і відчинив їх. 

— Аг-гов? — сказав він у печерну темряву головного залу. — Є тут хто? 

Відповіді він, на своє полегшення, не почув — але почув якесь шкрябання звідкись з-під стелі. 

— Ми, розумієте, зачинені, — тремтячим голосом промовив він. — Але ми знову відчинимося о сьомій ранку, з пропозицією широкого вибору марок і прийому пошти до Псевдополя на неймовірно вигідних умовах, — його мова сповільнилася, а чоло наморщилося, коли він спробував точно згадати все, що їм сказав з цього приводу пан Губперук. — Пам’ятайте, ми можемо не бути найшвидшими, зате завжди дістаємося за адресою. Чому б вам не написати своїй старенькій бабусі? 

— Я свою бабусю з’їв, — прогарчав голос з темряви у висоті вестибюля. — І обгриз її кістки. 

Стенлі закашлявся. У мистецтві продажів він особливого досвіду не мав. 

— А... — сказав він, — Е... тоді, може, тітоньці? 

Він зморщив носа. Чого це в повітрі запахло ламповою олією?  

— Агов? — знову сказав він.  

Щось вилетіло з темряви, відскочило від його плеча і з вогким звуком впало на підлогу. Стенлі нахилився, помацав навколо і знайшов голуба. Або принаймні не менше половини голуба. Ще теплого і дуже липкого. 

Пан Ґрайль сидів на балці під куполом вестибюля. Його шлунок пекло вогнем. 

Біда: позбутися давніх звичок буває нелегко. Вони в’їдаються аж у кістки. Перед тобою тріпоче щось тепле й пір’їсте — і ти, звичайно ж, його хапаєш. В Анк-Морпорку голуби мостилися на кожній ринві, карнизі та статуї. Вплинути на їхню популяцію не могли навіть місцеві ґорґульї. Перш ніж прослизнути всередину Поштамту через пошкоджений купол, він з’їв шістьох, але тут назустріч йому пурхнула ще одна величезна тепла пір’їста хмара, і йому просто заслало очі червоною імлою.  

Вони були такими смачненькими. Неможливо було спинитися лише на одному! І лише за п’ять хвилин він згадав, чому таки треба було спинитися. 

Це ж були дикі міські птахи, які харчувалися тим, що знаходили на вулицях. Причому саме на вулицях Анк-Морпорка. Це були стрибучі вуркотливі помийки. З тим же успіхом можна було з’їсти бутерброд із собачим лайном і запити його здоровенним кухлем з вигрібної ями. 

Пан Ґрайль застогнав. Краще чимшвидше завершити роботу, забратися звідси й проблюватися згори на яку-небудь жваву вулицю. Він викинув пляшку з-під олії в морок і почав порпатися в пошуках сірників. Його вид навчився користуватися вогнем відносно пізно, адже гнізда загорялися надто легко, але це вміння таки мало свої переваги... 

У дальшому кінці вестибюля високо під стелею розквітло полум’я. Вогняні краплі полилися з балок униз і впали на стоси листів. Олія на них зайнялася зі звуком «уф-ф-ф»; вгору по стінах побігли блакитні струмочки вогню.  

Стенлі опустив погляд. За кілька футів від нього, у світлі язиків вогню, що розповзався по листах, на підлозі скоцюрбилася постать. Поряд лежав золотий крилатий капелюх. 

Щойно Стенлі знову підняв очі, які у світлі полум’я відблискували червоним, як із крокв злетіла якась фігура і, роззявивши пащеку, кинулася на нього.  

Та саме цієї миті справи в пана Ґрайля пішли не так — бо у Стенлі настав один із його маленьких моментів. 

Впевненість — це головне. Мокр спеціально вивчав упевненість. Її вміли практикувати деякі представники давніх шляхетських родів. Суть її полягала в абсолютній відсутності щонайменшого сумніву в тому, що справи йтимуть саме так, як очікується. 

Метрдотель без тіні вагання провів їх до їхнього столика. 

— А ви справді можете собі це дозволити на платню держслужбовця, пане Губперук? — поцікавилася панна Любесерце, коли вони сіли. — Чи нам доведеться залишати ресторан через кухню? 

— Гадаю, в моєму розпорядженні достатньо коштів, — відповів Мокр. 

Він знав, що це не факт. Ресторан, у якому навіть для сервірування гірчиці є спеціальний офіціант, виставлятиме неймовірні рахунки. Але просто зараз Мокр цим не переймався. Спосіб дати собі раду з рахунками знайдеться завжди, і робити це краще не натщесерце. 

Вони замовили закуски, які, напевне, коштували більше, ніж тижневий продуктовий кошик пересічної людини. Вишуковувати, що в меню найдешевше, не було жодного сенсу. Теоретично, щось найдешевше не могло не знайтися, але на практиці воно якимсь чином примудрялося уникати вашого погляду, яким би пильним він не був. Натомість найдорожчих пропозицій в меню було повнісінько. 

— Хлопці освоїлися, все гаразд? — спитала панна Любесерце.  

«Хлопці»

, — подумав Мокр. 

— О, так. Анґхаммарад взагалі всерйоз цим захопився. Природжений листоноша, — сказав він. 

— Що ж, він мав досвід. 

— Що то за коробочка приклепана в нього до руки? 

— Коробочка? Там повідомлення, яке він повинен доставити. Хоча, наскільки я розумію, це вже не початкова табличка з випаленої глини. Йому вже двічі чи тричі доводилося робити копії, а бронзові вироби, з точки зору ґолема, існують всього нічого. Це послання для Хета, короля Тутського, від його астрологів зі священної гори; вони повідомляють, що богиня моря розгнівалася, і вказують, які ритуали потрібно провести для її умиротворення. 

— Але хіба Тут усе одно не потонув? Анґхаммарад наче ж говорив... 

— Так, так, він прибув надто пізно, і його змило жахливою припливною хвилею, а острів потонув. 

— Отже?.. 

— Отже що? — спитала панна Любесерце. 

— Отже... йому не здається, що тепер доставляти це повідомлення може бути трохи пізно? 

— Ні. Не здається. Ви просто не розумієте світогляду ґолемів. Вони вірять, що всесвіт має форму пундика. 

— Пундика з діркою всередині чи з начинкою? — уточнив Мокр. 

— Однозначно з діркою, але не занурюйтеся далі в кулінарні подробиці, бо, бачу, ви спробуєте перевести це в жарт. Вони вважають, що всесвіт не має ні початку, ні кінця. Ми просто знову й знову ходимо по колу, але ми не зобов’язані щоразу ухвалювати одні й ті самі рішення. 

— Як, наприклад, мати гіркий досвід з янголом, — сказав Мокр. 

— Що ви маєте на увазі? — спитала панна Любесерце. 

— Е... то він просто чекає, доки вся історія з припливною хвилею повториться знову, але тоді вже дістанеться до місця призначення раніше і все буде гаразд? 

— Так. Вказувати на всі недоліки цієї ідеї немає потреби. З його точки зору, це працює. 

— І він збирається чекати мільйони й мільйони років? — здивувався Мокр. 

— Це не є недоліком. Принаймні для ґолема. Це просто питання часу. Чекати вони не стомлюються. Вони самі лагодять свої пошкодження, а зовсім розбити їх дуже непросто. Вони виживають на дні моря і в розплавленій лаві. Хтозна, може, йому і справді все вдасться? Доти ж він постійно знаходить собі інші справи. Геть як ви, пане Губперук. Ви весь цей час такий заклопотаний...  

Вона завмерла, втупившись у щось за його спиною. Він побачив, як її рука гарячково перебирає столове начиння й хапається за ніж. 

— Сюди щойно зайшов той виродок! — просичала вона. — Хаббар Злотний! Я тільки вб’ю його і повернуся за столик ще до пудингу... 

— Ви не зможете! — просичав у відповідь Мокр. 

— О? Чого це? 

— У вас не той ніж! Цей ніж — рибний! Матимете проблеми! 

Вона пропекла його поглядом, але її кисть розслабилася, а на вустах з’явилася подоба усмішки. 

— У цьому закладі немає ножів для розрізання багатих виродків-убивць? — зронила вона. 

— Якщо замовите, то принесуть, — швидко промовив Мокр. — Слухайте, це ж не «Барабан», тут не стануть просто викидати тіло в річку! А викличуть Сторожу! Візьміть... та не ножа! Візьміть себе в руки і приготуйтеся тікати. 

— Чому? 

— Бо для того, щоб ми сюди потрапили, я підробив його підпис на бланку «Великого шляху» — ось чому. 

Мокр обернувся, щоб уперше побачити велику людину во плоті. Хаббар був справді великим, ведмедеподібним чоловіком, у великому сюртуку, якого вистачило б на двох, і облямованому золотом жилеті. І на його плечі сидів какаду, хоча до нього вже поспішав офіціант із блискучим бронзовим сідальцем плюс, схоже, горішково-насінняним меню.  

Зі Злотним була компанія добре вдягнених людей, і, поки вони проходили залою, все навколо наче почало обертатися навколо них — адже золото має дуже високу густину, а отже, власну силу тяжіння. Офіціанти метушилися навколо нього, всіляко плазували перед ним, з украй поважним виглядом проробляли купу непотрібних рухів, і, можливо, не мине й кількох хвилин, як хтось із них повідомить йому, що хтось із його друзів вже за столиком. Але Мокр тим часом уважно роздивлявся зал у пошуках... А, ось, ці двоє. І за якою ж системою качаються всі охоронці, що на них до пуття не сидить жоден костюм? 

Один спостерігав за дверима, один — за залом, і ще один, поза всяким сумнівом, перебував на кухні. 

...і, так, метрдотель почав відробляти свої чайові, запевняючи велику людину, що її друзів облаштовано якнайкращим чином... 

...велика голова в обрамленні лев’ячої гриви обернулася й відшукала поглядом столик Мокра... 

...панна Любесерце прошепотіла: «О боги, він іде сюди!»... 

...і Мокр встав.  

Охоронці змінили пози. Власне, всередині ресторану вони йому нічого не заподіють, але, з іншого боку, ніхто тут і не перейматиметься, якщо його з усією можливою поспішністю й твердістю виведуть геть для невеличкої дискусії в якомусь провулку. Злотний продовжував пробиратися до них між столиками, лишивши своїх здивованих приятелів. 

Треба було або вдаватися до комунікативних навичок, або стрибати у вікно. Втім, Злотний змушений був виявляти хоч би мінімальну вихованість. За ними спостерігали навколишні. 

— Пан Хаббар Злотний? — сказав Мокр. 

— Саме так, шановний пане, — відповів Злотний, посміхаючись без найменшого натяку на веселість. — Але ви, схоже, маєте переді мною перевагу. 

— Від душі сподіваюся, що ні, шановний пане, — сказав Мокр. 

— Я наче просив ресторан зарезервувати столик для вас, пане... Губперук? 

— Справді, пане Злотний? — спитав Мокр з усією інтонацією найпереконливішої безневинності, на яку тільки був здатен. — Ми зайшли в надії, що тут може знайтися вільний столик, і були вражені, коли він і справді знайшовся! 

— У такому разі щонайменше одного з нас пошили в дурні, пане Губперук, — сказав Злотний. — Але скажіть... ви й справді пан Мокр фон Губперук, поштмейстер? 

— Так, це я. 

— Без вашого капелюха? 

Мокр закашлявся. 

— Насправді носити його необов’язково, — сказав він. 

Деякий час велике обличчя мовчки вивчало його, а тоді вперед простяглася кисть розміром із рукавицю сталевара. 

— Дуже радий нарешті з вами познайомитися, пане Губперук. Упевнений, що ваше везіння вам не зрадить і надалі. 

Мокр прийняв простягнуту руку і, замість очікуваного ним потиску, здатного поламати кістки, відчув твердий потиск достойної людини й зустрів прямий, чесний одноокий погляд Хаббара Злотного. 

Мокр завжди багато працював над розвитком своїх професійних навичок і вважав себе в них далеко не найгіршим — але якби він мав зараз на голові свого золотого капелюха, скинув би його з пошаною. Перед ним стояв істинний майстер. Він відчував це в потиску руки, бачив у владному погляді єдиного ока. За інших обставин він, можливо, принижено просився б до цього чоловіка в учні, натирав би підлоги в його домі, готував йому їжу, аби лише мати можливість сидіти при підніжжі його величі та навчатися одночасної гри в наперстки на необмеженій кількості дощок.  

Наскільки Мокр міг судити — наскільки він взагалі міг когось судити, — чоловік перед ним був найбільшим шахраєм усіх часів та народів. І ще й демонстративним. У цьому був... стиль. Піратські локони, пов’язка через око, навіть триклятий папуга. Дванадцять з половиною процентів, о небо, невже ніхто ніколи не звертав на це уваги? Він пояснював їм, хто він такий, а вони лише сміялися й любили його за це ще більше. Це було неймовірно. Якби Мокр фон Губперук називав себе Хрестом На Кар’єрах, то ця його зустріч була б зустріччю з Апокаліпсисом Цивілізацій.  

Усе це пролетіло крізь його мозок миттю, однією блискавкою усвідомлення, в один стук серця. Але перед цією думкою прожогом промайнула ще одна, швидка, як маленька рибка при втечі від акули.  

При зустрічі з ним Злотний не просто здивувався — він був шокований. Цей крихітний проміжок часу навряд чи можна було виміряти будь-яким хронометром, але на мить світ для пана Хаббара Злотного став зовсім неправильним.  

Той приховав цю мить настільки вміло, що від неї лишилася тільки впевненість Мокра в тому, що мить таки була, — але ця впевненість була твердою. 

Він боявся випустити руку свого візаві, аби між ними, бува, не проскочив розряд, що спопелить його на місці. Врешті-решт він зрозумів натуру Злотного — тож і той, безумовно, його розкусив. 

— Дякую вам, пане Злотний, — сказав він. 

— Наскільки я розумію, ви люб’язно доставили сьогодні частину наших повідомлень, — прогримів Злотний. 

— Це було приємністю для мене, шановний пане. Якщо вам будь-коли знадобиться наша допомога, лише попросіть. 

— Гм-м-м, — сказав Злотний. — Чи не найменше, що я можу для вас зробити, це пригостити вас вечерею, Поштмейстере. Рахунок принесуть мені. Вибирайте все, що забажаєте. А тепер, якщо ви дозволите, я повинен приділити увагу моїм... іншим гостям. 

Він вклонився панні Любесерце, яка кипіла, як щільно закрита каструля, і пішов назад. 

— Адміністрація закладу вдячна вам за те, що ви не стали вбивати гостей, — сказав Мокр, сідаючи. — А тепер ми...  

Він затнувся, його погляд застиг. 

Панна Любесерце, яка вже зібралася була висловити все, що думає, побачила вираз його обличчя і завагалася. 

— Вам зле? — запитала вона. 

— Вони... горять, — видушив Мокр; його зіниці розширилися. 

— О боги, ви так зблідли! 

— Письмена... вони кричать... я відчуваю дим! 

— То он хтось поряд замовив млинці, — сказала панна Любесерце. — Це просто... 

Вона спинилася і втягнула повітря. 

— ...хоча вони пахнуть горілим папером... 

Мокр віджбурнув свого стільця; відвідувачі почали озиратися. 

— Поштамт горить! Я знаю, це Поштамт! — прокричав він, розвернувся й кинувся до виходу. 

Панна Любесерце наздогнала його лише в холі, саме коли його схопив один з охоронців Злотного. Вона поплескала охоронця по плечу і, коли він обернувся, щоб відштовхнути її, щосили наступила йому на ногу. Поки він кричав, вона потягла знавіснілого Мокра геть. 

— Вода... нам потрібна вода, — простогнав він. — Вони горять! Вони всі горять!