Поштова лихоманка

Розділ десятий

Пошта горіла. 

Частина стелі обвалилася, і в полум’я посипалося ще більше листів. Вогонь уже дістався верхніх поверхів. Коли Стенлі тягнув Шеляга по підлозі, на плити підлоги полетів ще один шмат штукатурки, а старі конверти, що ринули слідом за ним, вже палали. Під далекою стелею ворушився густий, як суп, дим.  

Стенлі затягнув старого в їхнє помешкання-роздягальню й уклав на ліжко. Також він врятував і золотого капелюха, адже пан Губперук напевне розгнівався б, якби він цього не зробив.  

Потому він зачинив двері і зняв з полиці над Шеляговим столом «Книгу правил». Стенлі методично перегортав сторінки, доки не натрапив на закладинку, яку сам же й зробив хвилиною раніше, на сторінці «Дії на випадок пожежі». 

Стенлі завжди дотримувався правил. Якщо цього не робити, абсолютно все може піти не так. 

Наразі він уже виконав п. 1: «У разі виявлення відкритого вогню зберігайте спокій». 

Тепер він дійшов до п. 2: «Гучно та розбірливо прокричіть: “Пожежа!”» 

— Пожежа! — прокричав Стенлі й позначив п. 2 олівцем. 

Далі йшов п. 3: «За можливості спробуйте загасити вогонь». 

Стенлі підійшов до дверей і відчинив їх. Всередину потяглися язики вогню і дим. Якусь хвилю Стенлі роздивлявся їх, потім похитав головою й зачинив двері. 

П. 4 навчав: «Якщо вас оточено вогнем, спробуйте знайти вихід. Не відчиняйте двері, якщо вони теплі на дотик. Не користуйтеся сходами, якщо на них є відкритий вогонь. Якщо виходу не знайдено, зберігайте спокій та очікуйте а) порятунку або б) загибелі». 

Схоже, це було те, що потрібно. Світ шпильок був простим, і Стенлі знав його від і до, як золота рибка знає свій акваріум; але все інше було дуже складним, і єдиний спосіб чогось досягти полягав у тому, щоби дотримуватися правил.  

Він зиркнув на брудні віконця під стелею. Ті були аж надто маленькі, щоб сподіватися крізь них пролізти, і ще й майже герметично замазані багатьма шарами казенної фарби. Тож він, наскільки міг акуратно, вибив одну шибку, щоби впустити хоч трохи свіжого повітря. Цей факт він одразу ж заніс до списку пошкоджень обладнання. 

Пан Шеляг ще дихав, хоч і з неприємним прибулькуванням. У роздягальні була аптечка, оскільки цього вимагали Правила, — але вона містила лише невеликий шматочок бинта, пляшку якоїсь липкої чорної рідини та запасну вставну щелепу пана Шеляга. Пан Шеляг звелів йому ніколи не торкатися своїх саморобних ліків, і Стенлі завжди дуже ретельно дотримувався цього правила, адже часом якась із пляшечок вибухала посеред ночі сама собою. 

Чого в Правилах не було, то це пункту «У випадку нападу величезного летючого створіння з пронизливим голосом сильно вдарте його по пащеці торбинкою зі шпильками». Тепер Стенлі роздумував, чи не внести цей пункт від руки. Але це могло означати «пошкодження майна Поштамту», що загрожувало б йому неприємностями.  

Позаяк усі зафіксовані в Правилах варіанти активних дій виявилися неможливими, Стенлі просто продовжив зберігати спокій. 

Це був тихий снігопад із листів. Деякі горіли в повітрі, здійняті вгору стовпом полум’я, який уже пробився крізь дах Поштамту.  

Деякі вже стали чорною золою, по якій, ніби глузливо повторюючи обриси помираючих літер, пробігали іскри. Деякі — таких було багато — злітали вище і, неушкоджені, пливли над містом, а тоді повільними спіралями спускалися донизу, ніби повідомлення від якогось надміру схильного до бюрократизму божества.  

Продираючись крізь натовп, Мокр порвав піджак. 

— Можливо, люди встигли вибігти, — припустила панна Любесерце, цокаючи підборами поряд із ним. 

— Ви справді так думаєте? — спитав Мокр. 

— Справді? Ні. Не в тому випадку, якщо це справа рук Злотного. Вибачте, я не дуже вмію заспокоювати. 

Мокр зупинився і спробував подумати. Полум’я пробивалося крізь дах лише з одного кінця будівлі. Центральна частина та все ліве крило мали неушкоджений вигляд. Але він знав, що вогонь — підступна штукенція. Він може тихенько жевріти, поки ви не відчините двері перевірити, як він собі, — а тоді робить вдих і приварює ваші очні яблука до черепа. 

— Я все-таки піду всередину, — сказав Мокр. — А ви... — додав він, — ви ж не збираєтеся казати: «Ні, ні, не робіть цього, ви аж занадто хоробрий!» — не збираєтеся, правда ж? 

Якісь люди вже організували ланцюжок для передачі відер з водою з найближчого фонтана; це обіцяло приблизно такий же ефект, як плювок-другий на сонце. 

Панна Любесерце впіймала на льоту палаючого листа, припалила від нього сигарету і глибоко затягнулася. 

— Ні, ні, не робіть цього, ви аж занадто хоробрий! — сказала вона. — Так нормально? Але якщо таки підете, то ліве крило на вигляд досить безпечне. Все ж будьте обережні. Ходять чутки, що на Злотного працює вампір. Із диких. 

— А. Але ж вогонь для них смертельний, ні? — промовив Мокр, без надії сподіваючись побачити в ситуації позитив. 

— Він для всіх смертельний, пане Губперук, — сказала панна Любесерце. — Для всіх.  

Вона взяла його за вуха і міцно поцілувала в губи. Це було як поцілуватися з попільничкою, тільки приємно.  

— Загалом, я б хотіла, щоб ви звідти таки повернулися, — спокійно сказала вона. — Ви впевнені, що не хочете зачекати? Хлопці будуть тут з хвилини на хвилину... 

— Ґолеми? У них вихідний! 

— Але вони мусять підкорятися своїм чемам. Пожежа означає, що людські життя перебувають у небезпеці. Вони це завжди відчувають і ось-ось будуть тут, от повірте.  

Мокр вагався, дивлячись на її обличчя. А люди навколо дивилися на нього. Він не міг не піти туди — це не відповідало б його іміджу. Проклятущий Ветінарі! 

Він похитав головою, розвернувся і побіг до дверей. Краще просто ні про що не думати. Краще не думати про те, який він дурень. Просто помацати вхідні двері... не гарячі. Обережно відчинити... порив протягу, але не вибух полум’я. Вестибюль, підсвічений загравою пожежі. Але горіло нагорі, і, якщо ухилятися та пригинатися, можна добігти до дверей роздягальні. 

Він відчинив ці двері ударом ноги. 

Стенлі підняв погляд від своїх альбомів з марками. 

— Привіт, пане Губперук, — сказав він. — Я зберігав спокій. Але панові Шелягу, здається, погано. 

Старий лежав на ліжку і, судячи з усього, «погано» було надто оптимістичним діагнозом. 

— Що з ним? — спитав Мокр, підіймаючи тіло старого на руки. Пан Шеляг наче зовсім нічого не важив. 

— Це було щось, схоже на великого птаха, але я його відігнав, — пояснив Стенлі. — Я вдарив його торбинкою шпильок по пащеці. У мене... трапився маленький момент, шефе. 

— Що ж, так мало бути, — сказав Мокр. — Гаразд, можеш іти? 

— Я зібрав усі марки, — сказав Стенлі. — І виручку. Пан Шеляг заради безпеки тримає скриньку з виручкою в себе під ліжком, — хлопець просяяв. — І вашого капелюха теж! Я зберігав спокій. 

— Чудово, чудово, — схвалив Мокр. — А тепер тримайся якнайближче за мною, гаразд? 

— А як же пан Підкажи, пане Губперук? — спитав Стенлі, раптом захвилювавшись.  

Десь у вестибюлі щось гримнуло, і тріскотіння вогню помітно посилилося. 

— Хто? Пан Підка... кіт? Та до... — Мокр затнувся і терміново переключив артикуляцію. — До того, як ми виберемося, він стовідсотково буде вже на вулиці їсти смаженого щура і посміхатися. Ну ж бо? 

— Але ж він — поштамтовий кіт! — заперечив Стенлі. — Він ніколи не бував на вулиці! 

«Але зараз він стовідсотково саме там», — подумав Мокр. Проте в голосі хлопця знову прорізався той самий напружений дзвін.  

— Гаразд, винесімо звідси пана Шеляга, — сказав він, пробираючись крізь дверний отвір зі старим на руках, — а тоді я повернуся по Підка...  

Посеред вестибюля впала охоплена полум’ям балка, здійнявши фонтан іскор та палаючих конвертів, які затягнуло в пожежу нагорі. Вал вогню, вогненний водоспад навспак, з гудінням пронизав горішні поверхи та дах. Він ревів. Це був вогонь, що вирвався на волю і брав від неї все. 

Частина Мокра фон Губперука раділа, що це відбувається. Але інша, і дуже клопітна, частина думала: «Я змушував усе це діяти. Все це рухалося вперед. Ідея марок справді спрацювала. Все це було так само чудово, як бути злочинцем, тільки не здійснюючи злочинів. Все це було весело». 

— Нумо, Стенлі! — скомандував Мокр, відвертаючись від жахливого видовища й тривожних думок.  

Хлопець неохоче рушив за ним, усю дорогу до самісінького виходу раз у раз гукаючи триклятого кота. 

Свіже повітря вдарило в легені, як ножем, а разом із ним вдарили аплодисменти натовпу та спалах світла, який одразу засвідчив для Мокра появу чергових проблем. 

— Топрий фечір, пане Губперук! — почувся життєрадісний голос Отто Крикка. — Чесне слофо, якшчо ми хочемо знаходити новин, нам досить просто знаходити вас! 

Мокр проігнорував його і проштовхався до панни Любесерце, яка, як він одразу помітив, аж ніяк не нетямилася від хвилювання. 

— У цьому місті є лікарня? — спитав він. — Чи хоч би пристойні лікарі? 

— Є безкоштовний госпіталь леді Сибіл, — відповіла панна Любесерце. 

— Він нормальний? 

— Дехто з пацієнтів виживає. 

— Ну то це ж нормально, так? Негайно відвезіть його туди! Я маю повернутись по кота! 

— Ви збираєтеся повернутись туди по кота? 

— Це пан Підкажи, — офіційним тоном сказав Стенлі. — Він народився в Поштамті. 

— Не будемо сперечатися, — сказав Мокр, повертаючись, щоб іти. — Пригляньте за паном Шелягом, гаразд? 

Панна Любесерце поглянула на заляпану кров’ю сорочку старого. 

— Але він так виглядає, ніби якась потвора намагалася його... — почала вона. 

— На нього щось впало, — коротко сказав Мокр. 

— Це не могло... 

— На нього щось впало, — повторив Мокр. — Ось що сталося. 

Вона поглянула йому в обличчя. 

— Гаразд, — погодилась вона. — На нього щось впало. Щось із великими кігтями. 

— Ні, просто там стирчали цвяхи чи щось таке. Кожному ясно. 

— Ось що сталося, так? — промовила панна Любесерце. 

— Атож, — підтвердив Мокр і рушив геть, перш ніж пролунали нові запитання.  

«Вплутувати Сторожу немає сенсу, — думав він, поспішаючи до входу. — Вони топтатимуться тут і там, нічого не з’ясують, але, з мого досвіду, завжди прагнуть кого-небудь заарештувати. Чому ви вважаєте, що це справа рук Хаббара Злотного, пане... Губперук, правильно ж? Ах, ви здогадуєтесь, так? Ви маєте такий дар, еге ж? Дивовижно: ми часом теж про щось здогадуємося. У вас якесь знайоме обличчя, пане Губперук. Звідки ви?» 

Ні, шукати підтримки у Сторожі не варто. Вони можуть лише завадити. 

Одне з верхніх вікон вилетіло, і язики вогню взялися лизати краєчок даху; під дощем осколків скла Мокр, пригнувшись, пірнув у двері. Щодо Підкажи... що ж, він мусить знайти клятого кота. Якщо він не зможе, це все стане несмішно. Якщо він хоч трішечки не ризикне життям і хоч шматочком тіла, він більше не зможе бути собою.  

Він справді це подумав? 

О боги. Він втратив своє «я». Він ніколи не мав твердого уявлення, звідки воно взялося і як, але тепер він його втратив. Ось що стається, коли погоджуєшся працювати за зарплатню. І хіба не застерігав його дідусь триматися подалі від жінок, нервових, як голені мавпочки? Тобто насправді ні — дідусь завжди більше цікавився собаками та пивом... А мусив би застерегти.  

Картина тіла пана Шеляга без кінця стукала в його свідомість. Воно мало такий вигляд, ніби його зі страшною силою вдарило щось із кігтями, й лише товста уніформа врятувала старого від того, щоб його розкрили, як вустрицю. Але це було не схоже на вампіра. Вони діяли куди акуратніше. Такі методи були б марнотратством найкращих харчів. Втім, він підібрав дорогою уламок розтрощеного стільця. Уламок був якраз годящим. Перевага удару кілком у серце в тому, що це смертельно не лише для вампірів. 

У вестибюлі обвалилася ще частина стелі, але він мав змогу пробратися між уламками. Головні сходи були саме з цього кінця, і цілком неушкоджені, хоча дим килимом стелився по підлозі; в іншому кінці вестибюля, де раніше громадилися гори старезних листів, досі ревіло полум’я.  

Голосу листів він більше не чув. «Пробачте, — подумав він. — Я зробив усе, що міг. Це не моя провина...» 

Що тепер? Щонайменше, тепер він міг забрати з кабінету свою скриньку. Він не хотів, аби вона згоріла. Деякі хімікати, які там зберігалися, було б непросто знайти знову. 

У кабінеті було повно диму, але він таки витягнув скриньку з-під столу, і тут зауважив на вішалці свій золотий костюм. Його теж треба забрати, чи не так? Таку річ не можна лишити на поталу вогню. А по скриньку можна буде повернутися ще раз, еге ж? Адже костюм... костюм необхідний.  

А от Підкажи ніде не було й сліду. Він не міг не втекти, чи не так? Коти ж завжди тікають з тонучих кораблів? Чи то щурі? А хіба коти не йдуть слідом за щурами? Хай там як, дим пробивався крізь паркет і стікав крізь щілини у стелі, й стирчати тут не було жодного сенсу. Всі можливі місця він уже обшукав; немає сенсу затримуватися там, де тобі на голову може звалитися тонна палаючого паперу. 

Це був хороший план — але він провалився, коли Мокр побачив кота внизу, у вестибюлі. Кіт подивився на нього з цікавістю. 

— Підкажи! — скричав Мокр.  

Він тут-таки про це пошкодував. Надто дурне ім’я, щоб кричати його в палаючій будівлі. 

Кіт знову поглянув на нього і потрюхикав геть. Мокр із прокляттями кинувся за ним і встиг помітити, як той зник у підвалах.  

Коти ж тямущі звірі, чи не так? Можливо, там був інший вихід... має бути... 

Коли над головою почувся тріск, Мокр навіть не підняв погляду, а рвонув уперед і вниз сходами, перестрибуючи по п’ять східців за раз. Судячи зі звуку, за його спиною завалилася ціла частина будівлі; повітряний потік із ревінням вкинув у коридор до підвалів жмут іскор, які обпалили Мокрову потилицю. 

Що ж, принаймні шляху назад немає. А льохи — там же мають бути люки, камери для вугілля, всяке таке, чи не так? Там має бути прохолодно і безпечно, бо ж це... 

...найкраще місце для зализування ран після того, як отримаєш по пащеці повною торбою шпильок, чи не так? 

Страшна це штука — уява. 

Вона сказала — вампір. А Стенлі вдарив торбою шпильок якогось «великого птаха». Стенлі — мисливець на вампірів, із торбою шпильок. У таке й не повіриш, якщо не бачив його в один із його, за висловом пана Шеляга, «маленьких моментів». 

Напевне, вбити вампіра шпильками неможливо... 

Саме після такої думки усвідомлюєш, що, скільки б ти не озирався назад, позаду тебе є таке «позаду», яке лишається поза твоїм полем зору.  

Мокр притиснувся спиною до холодної кам’яної стіни й ковзав уздовж неї, доки стіна не скінчилася, перетворившись на дверний отвір. 

У приміщенні ледь помітним блакитним сяйвом світилася Сортувальна Машина.  

Придивившись до сяйва Машини, Мокр роздивився і Підкажи. Той примостився якраз під Машиною.  

— Підкажи, ти поводишся дуже по-котячому, — сказав Мокр, вдивляючись у тіні. — Ходи-но до дядечка Мокра. Будь ласка?  

Він зітхнув, повісив костюм на дротяний лоток для листів і поліз під Машину. Як ловлять котів? Він ніколи цього не робив. У дідусевих губпервейлерівських псарнях коти не з’являлися, хіба що у вигляді імпровізованої закуски.  

Коли він простягнув руку до Підкажи, той притиснув вуха до голови й зашипів. 

— Ти що, хочеш тут підсмажитися? — запитав Мокр. — Будь ласка, не дряпайся. 

Кіт загарчав, і тут Мокр помітив, що тварина дивиться кудись йому за спину. 

— Хороший Підкажи, — промовив він, відчуваючи, як усередині наростає жах. 

Це було одне з головних правил дослідження потенційно небезпечних місць: ніколи не відволікайся на котів. І ось зненацька це конкретне місце стало значно потенційно небезпечнішим. 

Інше важливе правило стверджувало: не слід повільно обертатися назад. Ти в будь-якому разі тут не сам. І справа не в коті. До біса кота. Це щось інше.  

Мокр випростався й обіруч міцно вхопив дерев’яного кілка. «Воно просто в мене за спиною, так? — подумав він. — Це довбане воно просто в мене за довбаною спиною! Де ж іще! Хіба могло бути інакше?» 

Відчуття страху було майже таким, як те, що він відчував під час вивчення його черговою жертвою чергового скляного «діаманта». Час дещо сповільнився, всі відчуття загострилися, а в роті з’явився присмак міді.  

Не слід повільно обертатися назад. Обертатися назад потрібно швидко.  

Він крутнувся, закричав і вдарив. Кілок увіткнувся у щось тверде — неглибоко. 

У блакитному сяйві до нього посміхнулося довгасте бліде обличчя. Посмішка явила ряди гострих зубів.  

— Не влучив у жодне з обох сердець, — сказав пан Ґрайль і сплюнув кров’ю.  

Коли тонка кігтиста рука розпанахала повітря, Мокр устиг відскочити назад, але подовжував тримати кілка перед собою, розмахуючи ним, щоб утримати потвору на відстані... 

«Бенші, — подумав він. — О, прокляття...» 

Лише коли Ґрайль рухався, його чорна шкіряна пелерина на якусь мить відкривала під собою скелетоподібну фігуру; не зайве було розуміти, що насправді ця шкіряна пелерина є крилом. Не зайве було також знати, що бенші є єдиним видом гуманоїдів, який розвинув у себе здатність літати — в якихось далеких непролазних джунглях, де вони полювали на білок-летяг. А от знати, звідки взялися історії про те, що крик бенші віщував наближення смерті, було в якомусь сенсі й зайве.  

Бо крик бенші означав, що він вас переслідує. І тут не мало сенсу обертатися назад. Бенші нападають згори. 

Диких бенші було вкрай небагато, навіть в Убервальді, але Мокр був знайомий з порадами тих, кому вдалося пережити зустріч із ними. Тримайся подалі від зубів — вони смертоносні. Не бий у груди: там махові м’язи, міцні, як обладунок. Ці потвори не те щоб дуже сильні, але їхні жили — як сталеві троси, а довжина їхніх кістлявих рук означає, що твою дурну голову можуть заіграшки знести... 

Підкажи завив і позадкував ще глибше під Сортувальну Машину. Ґрайль вдарив ще раз і пішов на Мокра, коли той відступив, ухиляючись. 

...але їм легко зламати карк, якщо тільки зможеш достатньо наблизитись, а ще вони заплющують очі, коли кричать. 

Ґрайль наближався, на кожному кроці посмикуючи шиєю, як роблять птахи. Відступати Мокрові було нікуди, тож він віджбурнув кілка й підняв руки. 

— Ну що ж, здаюся, — сказав він. — Тільки зроби все швидко, добре? 

Погляд потвори прикипів до золотого костюма; блискуче гіпнотизувало бенші не гірше, ніж яку-небудь сороку. 

— Я ще маю справи, — поквапив Мокр. 

Ґрайль вагався. Він був поранений, дезорієнтований і наївся голубів, які були просто летючими сміттєбаками. Йому хотілося вибратися звідси й шугнути в прохолоду неба. Тут усе було надто заплутано. Забагато запахів, забагато дичини. 

Бенші роблять ставку на стрибок, коли зуби, кігті та вага працюють як єдине ціле. Та Ґрайль, збентежений, гойдався туди-сюди на місці, намагаючись обрати варіант дій. Місця для польоту тут не було, шляху до втечі жертва не мала й стояла просто перед ним... в перегрітій голові Ґрайля перемішалися інстинкти, подразнення і спроби мислити раціонально.  

Інстинкти перемогли. Стрибати на здобич, розчепіривши кігті, — це працювало мільйони років, тож навіщо щось міняти? 

Він задер голову, заверещав і стрибнув. 

Те саме, пригнувшись під змахом довгих рук, зробив і Мокр. У програмі реакцій бенші цього не було: здобич мала зіщулитися від страху або тікати світ за очі. Натомість Мокрове плече вдарило його в груди. 

Створіння виявилося легким, як дитина. 

Мокр відчув, як кіготь рвонув його руку, і водночас пожбурив потвору на Сортувальну Машину, а сам кинувся долілиць. На якусь жахливу мить йому здалося, що потвора підводиться, що він не влучив у коліща, але коли розлючений пан Ґрайль поворухнувся, почувся звук, подібний до... 

...бульк... 

...після якого запала тиша. 

Мокр лежав на холодних плитах, доки його серце не сповільнилося настільки, що він міг розрізняти окремі удари. Поки він лежав, то зауважив, що з машини крапає якась липка рідина. 

Мокр повільно підвівся на тремтячі ноги, не в змозі відірвати погляду від того, на що перетворилося створіння. Якби він був героєм, неодмінно скористався б нагодою сказати щось на кшталт: «Оце я називаю сортуванням!».  

Оскільки ж він не був героєм, його знудило. Жодне тіло не може функціонувати нормально, коли його важливі частини не перебувають в одному й тому ж просторі-часі — зате це таки надає йому барв. 

Потім, притискаючи скривавлену руку, Мокр опустився на коліна і зазирнув під машину в пошуках Підкажи. 

«Я маю вийти звідси з котом, — безтямно крутилося йому в голові. — Той, хто кидається в палаючий будинок за ідіотським котом і виходить звідти, несучи кота, має вигляд героя, навіть якщо він сам той іще ідіот. Якщо ж він виходить одноосібно[50], він матиме ідіотський вигляд». 

Притлумлений гуркіт над головою підказав йому, що частина будівлі завалилася. Повітря ставало розпеченим.  

Підкажи позадкував від Мокрової руки. 

— Слухай-но, — прогарчав той. — Герой повинен вийти з пожежі з котом. Не обов’язково — з живим... 

Він зробив ривок, схопив кота і витягнув його назовні. 

— Отак, — сказав він і взяв у іншу руку вішалку з костюмом.  

На костюмі лишилося кілька крапель крові бенші, але Мокр неуважно подумав, що пізніше, мабуть, зможе чимось їх відчистити.  

Він видибав у коридор. З обох кінців цей коридор перегороджували стіни полум’я, а Підкажи обрав саме цей момент, щоб увігнати йому в руку всі чотири набори своїх пазурів.  

— Ну от, — вимовив Мокр. — А досі ж усе йшло так прекрасно... 

— Бане Губберук! Ви В Порядку, Бане Губберук? 

Замість виносити речі з пожежі, ґолеми, фактично, винесли саму пожежу. З охопленої вогнем власності вони забрали все, що було охоплено вогнем. Це мало курйозно-хірургічний вигляд. Вони зібралися біля фронту пожежі, відсікли її від поживи, зігнали докупи, загнали в кут і затоптали до смерті. 

Ґолем здатний перейти вбрід потік лави й скупатися в розплавленому металі. Якщо вони навіть і знали, що таке страх, то в якійсь там звичайній пожежі причин для нього вони не знаходили. 

Розігріті до червоного руки повідкидали зі сходів розпечене добіла каміняччя. Вгорі перед Мокром розкинулася картина, яка складалася з полум’я, але також і з пана Помпи на передньому плані. Він світився оранжевим. На його глиняному тілі спалахували й іскрилися сажа та пил. 

— Приємно Вас Бачити, Бане Губберук! — прогуркотів він, відкидаючи вбік балку, на якій тріскотів вогонь. — Ми Розчистили Стежку До Дверей! Не Баріться! 

— Е... дякую! — прокричав Мокр крізь ревисько пожежі.  

Перед ним і справді була стежка, очищена від уламків, з відчиненими дверима в кінці, які манили прохолодою та спокоєм. Біля дальшого кінця вестибюля інші ґолеми, цілком байдужі до стовпів вогню, методично викидали палаючі дошки підлоги через діру в стіні. 

Жар натискав. Мокр нахилив голову, притиснув до грудей переляканого кота, відчув, як почала підсмажуватися його потилиця, і кинувся вперед. 

Подальше злилося в єдиний цільний спогад. Катастрофічний гуркіт високо вгорі. Лункий металевий удар. Ґолем Анґхаммарад із задертою головою й розпеченою, як сонце, коробочкою на вишнево-світляній руці. Десять тисяч тонн дощової води, що падають вниз із оманливою плавністю сповільненої зйомки. Удар холоду просто в сяючого ґолема... 

...вибух... 

Вогню не стало. Звуків не стало. Світла не стало. 

— АНҐХАММАРАДЕ. 

Анґхаммарад поглянув на свої руки. Вони складалися лише з тепла, тепла горнила, тепла вибуху, яке, однак, набуло форми пальців. 

— АНҐХАММАРАДЕ, — повторив лункий голос. 

— Я Втратив Свою Глину, — промовив ґолем. 

— АВЖЕЖ, — відповів Смерть. — ТАК ЗАВЖДИ. ВИ ПОМЕРЛИ. ВИБУХНУЛИ. РОЗЛЕТІЛИСЯ НА МІЛЬЙОН УЛАМКІВ.  

— Хто Ж Тоді З Вами Розмовляє? 

— ВСЕ ТЕ У ВАШІЙ ОСОБІ, ЩО НЕ БУЛО ГЛИНОЮ. 

— Ви Маєте Для Мене Якісь Розпорядження? — спитав Анґхаммарад, підводячись на ноги. 

— НЕ ЗАРАЗ. ВИ ПОТРАПИЛИ ДО МІСЦЯ, ДЕ НІХТО ВАМ БІЛЬШЕ НЕ НАКАЗУВАТИМЕ. 

— Що Ж Я Мушу Робити? 

— ГАДАЮ, ВИ НЕ ЗОВСІМ ЗРОЗУМІЛИ МОЇ СЛОВА. 

Анґхаммарад знову сів. Якщо не зважати на той факт, що замість мулу під ним був пісок, це місце нагадувало океанське дно. 

— ПЕРЕВАЖНО, ВСІ НАМАГАЮТЬСЯ РУХАТИСЯ ДАЛІ, — натякнув Смерть. — У ПОШУКАХ ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ. 

— Якщо Можна, Я Залишуся Тут. 

— ТУТ? АЛЕ Ж ТУТ НІЧОГО РОБИТИ, — сказав Смерть. 

— Так, Я Розумію, — сказав дух ґолема. — І Це Прекрасно. Я Вільний. 

О другій ночі почався дощ. 

Могло бути гірше. Це міг бути дощ зі змій. Чи дощ із кислоти. Стіни та дах Поштамту було зруйновано не повністю. Тож можна було вважати, що в певному сенсі Поштамт усе ще стоїть. 

Мокр і панна Любесерце сиділи на теплій брилі біля роздягальні, яка була чи не єдиною кімнатою Поштамту, що все ще мала певне право називатися «кімнатою». Ґолеми затоптали рештки вогню, підперли все, що загрожувало обвалитися, й забралися кудись, де могли б продовжити не бути молотками аж до заходу сонця. 

Панна Любесерце без упину крутила в руках напіврозплавлену бронзову защібку. 

— Вісімнадцять тисяч років, — прошепотіла вона. 

— Це була цистерна для дощової води, — промимрив Мокр, дивлячись у нікуди. 

— Вогонь і вода, — буркнула панна Любесерце. — Але ж не і те, і те одразу! 

— А ви не можете... випекти його заново, чи щось таке?  

Навіть для самого Мокра ці його слова прозвучали цілком безнадійно.  

Він же сьогодні вже бачив, як безрезультатно ґолеми рилися в уламках. 

— Надто мало лишилося. Тільки пил, перемішаний з чим завгодно, — сказала панна Любесерце. — А він же тільки хотів бути корисним, і все.  

Мокр подивився на залишки листів. Потік води намив у кожному кутку чорні купи грязюки з їхнього попелу.  

«А вони тільки хотіли, щоб їх доставили», — подумав він.  

У такі моменти ідея просидіти дев’ять тисяч років на дні моря видається досить привабливою. 

— Він збирався чекати, доки всесвіт завершить своє коло і все почнеться заново. Ти знав? 

— Так, ти мені казала, — мовив Мокр. 

«Найпечальніший запах на світі — це запах мокрого згорілого паперу, — думав він про себе. — Цей запах означає: все скінчено». 

— Ти ж розумієш, що Ветінарі не стане відбудовувати Поштамт, — продовжувала панна Любесерце. — Якщо він спробує, Злотний почне підбурювати людей до бучі. Нецільові витрати бюджету. Він має друзів. Тих, хто заборгував йому грошей чи послугу. Він добре вміє з такими поводитися. 

— Саме Злотний і влаштував цю пожежу, — сказав Мокр. — Коли він побачив мене в ресторані, то був шокований. Він думав, що я буду тут. 

— Ти ніколи цього не доведеш.  

«Мабуть, ні», — погодився Мокр у задимленій порожнечі своєї свідомості.  

Сторожа з’явилася за коротший проміжок часу, ніж Мокр чекав би від поліції в інших містах. З ними прибув перевертень. О, більшість людей, напевне, побачили б лише дуже породистого собаку — але якщо ви виросли в Убервальді, у дідуся, який розводить собак, то навчитеся відрізняти. Цей мав ошийника, обнюхав усе навколо, хоча жарини ще диміли, і таки знайшов ще щось, крім запаху попелу.  

Вартові почали копати, і розмова з ними вийшла зім’ятою. Мокр зробив усе, що міг за подібних обставин. Головним було в жодному разі не сказати правди. Поліцейські все одно ніколи не вірять тому, що їм кажуть, тож не мало сенсу завантажувати їх зайвою роботою. 

— Крилатий кістяк? — промовив тоді Мокр із інтонацією, яка повинна була відображати найщиріше здивування. 

— Так, пане. Розміром майже з людський, але дуже... пошкоджений. Я б навіть сказав, покалічений. Скажіть, вам про це що-небудь відомо?  

Цей вартовий мав звання капітана. Мокр не міг його розкусити. Його обличчя не видавало нічого, крім того, що він сам хотів на ньому зобразити. Щось у ньому справляло враження, ніби він знає всі відповіді заздалегідь, але продовжує ставити запитання, щоб побачити, що з того вийде. 

— Може, дуже великий голуб? У цьому будинку вони — справжня пошесть, — припустив тоді Мокр. 

— Сумніваюся, пане. Ми вважаємо, що це був бенші, пане Губперук, — терпляче сказав капітан. — Вони — велика рідкість. 

— Я завжди думав, що вони просто кричать на дахах будинків, де хтось має померти, — сказав Мокр. 

— Цивілізовані бенші так і роблять, пане. Дикі обходяться без посередників. Ваш хлопчак сказав, що з кимось бився?  

— Стенлі справді казав про щось, о, щось, що тут літало, — відповів Мокр. — Але я думав, що це просто... 

— Надзвичайно великий голуб. Розумію. І ви не маєте здогадів, як почалася пожежа? Наскільки мені відомо, ви тут користуєтеся безпечними лампами. 

— Боюся, це могло бути спонтанне загоряння в стосах листів, — сказав Мокр, який мав час підготуватися до цього запитання. 

— Ніхто не поводився дивно? 

— На Поштамті, капітане, дуже важко відрізнити дивну поведінку від звичайної. Повірте. 

— Ви, пане, не отримували погроз? Від кого-небудь, кого ви, можливо, чим-небудь розізлили? 

— Жодних. 

Капітан зітхнув і відклав свого записника. 

— Я все одно залишу на ніч кількох людей стежити за будинком, — сказав він. — Ви молодець, що врятували кота, пане. Всі так зраділи, пане, коли ви його винесли. Ще тільки одне запитання, пане... 

— Так, капітане? 

— Чому бенші — ну чи гігантський голуб — напав на пана Шеляга?  

«Капелюх...» — подумав Мокр. 

— Уявлення не маю, — сказав він вголос. 

— Так, пане. Не сумнівався в цьому, — сказав капітан. — Не сумнівався в цьому. Я — капітан Рудокопсон, пане, хоча зазвичай мене знають як капітана Моркву. Якщо що-небудь згадаєте, пане, не вагайтеся звернутися до нас. Ми працюємо для вашої безпеки. 

«І що ж ви вдіяли би проти бенші? — подумав Мокр. — Ви підозрюєте Злотного. Молодці. Але такі, як Злотний, не переймаються законністю. Вони ніколи не порушують закон — вони просто використовують тих, хто це робить. І жодних письмових доказів цього не знайти, ніде й ніколи». 

За мить до того, як капітан розвернувся, щоб іти, перевертень йому підморгнув — Мокр був у цьому впевнений. 

Тепер же Мокр обводив поглядом останні вогники, тим часом як дощ залітав через зруйнований дах і шипів на ще гарячому камінні. Тліло ще багато де — особливо там, де ґолеми позвалювали каміння докупи. Оскільки це був Анк-Морпорк, з нічного туману вже привидами поз’являлися безпритульні й позбиралися довкола цих куп, щоб зігрітися. 

На відновлення цього місця знадобиться цілий статок. І? Він же знав, де лежить цілий статок, авжеж? Він все одно не дуже розумів, куди його прилаштувати. Це все було більше для підтримки належного рівня. Але питання цього рівня більше не мало стояти на порядку денному, адже стосувалося Альберта Спенґлера та решти його масок, а не безневинного поштмейстера. 

Він зняв свого золотого капелюха і втупився в нього. Аватара, сказав професор Пельц. Жива подоба бога. Але він — не бог, він тільки смертний шахрай у золотому костюмі. І ось шахрайству кінець. І де тепер його янгол? Де були боги, коли вони були так потрібні? 

Боги можуть допомогти. 

На капелюсі майнув відблиск вогню, і десь у Мокровому мозку сяйнула ідея. Коли вона з’явилася, він аж затамував подих, аби її не налякати, — й вона ж була такою простою! А ще це була ідея, яка ніколи не спала б на думку чесній людині...  

— Що нам потрібно, — промовив він, — то це... 

— Це що? — спитала панна Любесерце. 

— Музика! — заявив Мокр. Він встав і склав долоні рупором. — Гей, люди! На банджо хто-небудь грати вміє? Чи на скрипці? Даю доларову марку, найколекційнішу, тому, хто зможе заграти вальс! Раз-два-три, раз-два-три, знаєте? 

— Ти остаточно з’їхав з глузду? — спитала панна Любесерце. — Ти явно... 

Вона замовкла, бо Мокра поплескав по плечу бідно вдягнений чоловік. 

— Я вмію грати на банджо, — повідомив він. — А ось мій друг Гамфрі може зобразити що-небудь суворе на губній гармоніці. Гонорар буде долар, пане. Якщо вам неважко, монетами, бо ж я не вмію писати і не знаю нікого, хто вмів би читати. 

— Моя прекрасна панно Любесерце, — сказав Мокр, божевільно до неї всміхаючись. — А чи немає у вас якого-небудь іншого імені? Якого-небудь «зайчика», чи іншого прізвиська, чогось применшувально-ніжного, проти якого ви не заперечували б? 

— Ти п’яний? — спитала вона. 

— На жаль, ні, — відповів Мокр. — А хотів би. То що, панно Любесерце! Я ж навіть врятував свій найкращий костюм!  

Вона була заскочена зненацька, тож відповідь зірвалася з її вуст, перш ніж природжений цинізм устиг замкнути двері. 

— Мій брат називав мене... е... 

— Як? 

— «Вбивця», — промовила панна Любесерце. — Але це було ласкаво. Ти мене так називати навіть не думай. 

— Як щодо «Шпички»?  

— Шпичка? Ну-у-у, зі «Шпичкою» я прожити змогла б, — сказала панна Любесерце. — А отже, й ти теж. Але зараз не час танцювати... 

— Цілком навпаки, Шпичко, — заперечив Мокр, чиє обличчя просто-таки сяяло у відблисках вогню, — зараз саме найкращий час. Ми затанцюємо, а тоді все тут розчистимо до часу відкриття Поштамту, і знову запустимо доставку пошти, замовимо відбудову будівлі й повернемо все до того стану, як усе було. Просто дивися сюди. 

— Знаєш, мабуть, це правда, що для роботи на Поштамті треба бути божевільним, — сказала панна Любесерце. — От тільки де ти візьмеш гроші на відбудову? 

— У богів, — сказав Мокр. — Довірся мені. 

Вона втупилася в нього. 

— Ти серйозно? 

— До смерті. 

— Ти збираєшся молитися про гроші? 

— Не зовсім, Шпичко. Боги ж отримують тисячі молитов щодня. Я маю інший план. Ми повернемо Поштамт до життя, панно Любесерце. Я ж не зобов’язаний мислити як поліціянт, чи листоноша, чи клерк. Мені достатньо просто робити все по-своєму. А тоді, до кінця тижня, я зроблю Хаббара Злотного банкротом.  

Її губи набули форми ідеального кола. 

— І як саме ти це зробиш? — наважилася спитати вона. 

— Уявлення не маю, але все можливе, якщо тільки я зумію затанцювати з тобою і не втратити жодного пальця на ногах. То, панно Любесерце, ми станцюємо?  

Вона була вражена, заскочена і знічена — і Мокр фон Губперук був радий побачити її такою. Він чомусь почувався безмежно щасливим. Він не знав чому й не знав, що чинитиме далі, але все це мало бути весело. 

Він відчував ту саму, знайому йому, наелектризованість, яку відчуваєте в самісінькій глибині свого єства, коли стоїте перед банкіром, який ретельно вивчає взірець вашого найкращого виробу. В такі моменти всесвіт затамовував подих, а потім ваш візаві з усмішкою говорив: «Дуже добре, пане Псевдонім, я накажу клеркові негайно принести гроші».  

Це був трепет не від погоні, але від незворушності, від необхідності лишатися таким спокійним, зібраним, природним, що на якраз достатній час ви відчували, що можете обвести круг пальця весь світ і крутити його на кінчику цього пальця. Це були моменти, заради яких він жив, в які він справді жив, а його думки текли як ртуть, і саме повітря навколо сипало іскри. Пізніше це відчуття виставляло рахунок до сплати. Та безпосередньо в ці моменти він злітав. 

Він знову був у грі. Втім, наразі, у відблисках палаючого минулого, під неохайні звуки неохайного оркестру, він вальсував із панною Любесерце.  

Потім вона пішла додому — розгублена, з дивною посмішкою, — а він піднявся до свого кабінету, де не вистачало однієї стіни, й увірував так, як ще ніхто до нього.  

Юний жрець крокодилобога Оффлера о четвертій ранку почувався дещо дезорієнтованим, але чоловік у крилатому капелюсі й золотому костюмі, схоже, точно знав, чого хоче, тож жерцеві довелося змиритися. Він не вирізнявся високою тямовитістю, що й було причиною, з якої він чергував у цю зміну. 

— Ви хочете доставити цього листа Оффлеру? — позіхаючи, спитав він. 

У його руці опинився конверт. 

— Листа адресовано йому, — відповів Мокр. — І належно промарковано. Гарно написаний лист завжди привертає увагу. Ще я приніс фунт ковбасок — гадаю, це ж традиційно. Крокодили полюбляють ковбаски. 

— Розумієте, чесно кажучи, на небеса до богів ідуть лише молитви, — невпевнено промовив жрець.  

У храмовому нефі було порожньо, коли не зважати на літнього чоловічка в брудній мантії, який сонно замітав підлогу. 

— Наскільки я розумію, — сказав Мокр, — ковбаскове приношення досягає Оффлера через шлях смаження, так? І духовна сутність ковбасок здіймається до Оффлера за посередництва ароматів? А самі ковбаски ви тоді з’їдаєте? 

— Ах, ні. Не зовсім так. Зовсім не так, — запевнив жрець, який вже в цій темі орієнтувався добре. — Це може так здаватися невтаємниченим, але, як ви справедливо зауважили, істинна ковбасковість скеровується просто до Оффлера. Звичайно, він поглинає духовну сутність ковбасок. А ми їмо лише їхню земну оболонку, яка, повірте, просто в наших ротах перетворюється на пил і попіл.  

— Он чому запах ковбасок завжди смачніший за самі ковбаски? — спитав Мокр. — Я це часто помічав. 

Це справило враження. 

— Ви теолог, пане? — поцікавився жрець. 

— Я працюю... у спорідненій професії, — сказав Мокр. — Але я ось до чого веду: якби ви прочитали цього листа, то це ж було б те саме, наче його прочитав сам Оффлер, я маю рацію? Через ваші зіниці духовна сутність листа здійнялася б до Оффлера? І тоді я міг би вручити ковбаски. 

Юний жрець у відчаї окинув поглядом приміщення храму. Але була ще надто рання година. Якщо бог, метафорично кажучи, відпочиває, поки сонце на нагріє пісок на річкових берегах, то і його жерці до такої ж години лишаються в ліжках.  

— Гадаю, це так, — неохоче сказав жрець. — Але, може, ви би краще зачекали, доки диякон Джонс вста... 

— Я трохи поспішаю, — урвав Мокр. Запала пауза. — Я приніс трохи медової гірчиці, — додав він. — Чудово пасує до ковбасок. 

Жрець раптом сповнився уваги. 

— Якого сорту? — спитав він. 

— «Преміум резерв» від Едіт Базіккалло, — сказав Мокр, дістаючи баночку. 

Обличчя жерця просяяло. В ієрархії храму його місце було невисоким, і ковбасок йому зазвичай діставалося ненабагато більше, ніж Оффлеру. 

— Боже мій, це ж недешево! — видихнув він. 

— Так, завдяки нотці дикого часнику, — погодився Мокр. — Але, може, я б краще зачекав, поки диякон Джонс... 

Жрець стиснув листа і баночку в руках.  

— Ні-ні, я ж бачу, що ви поспішаєте, — заговорив він. — Я все зроблю негайно. Напевне, йдеться про прохання допомоги, так? 

— Так. Я прошу Оффлера осяяти світлом очей його й блиском зубів його мого колегу Толлівера Шеляга, який зараз лежить у госпіталі леді Сибіл, — сказав Мокр. 

— О, так, — з полегшенням сказав богослужитель. — Ми часто отримуємо такі... 

— А також я хотів би отримати сто п’ятдесят тисяч доларів, — продовжив Мокр. — Краще, звичайно, в анк-морпоркських доларах, але згодиться й будь-яка інша тверда валюта. 

Коли Мокр повертався до руїн Поштамту, в його ході проглядалася бадьора пружність. Він надіслав листи Оффлеру, Ому та Сліпому Іо — все це були важливі боги — а також Вжедісталі[51], другорядній Богині-речей-які-застрягають-в-шухлядах[52]. Храму вона не мала, і служили їй жриці-поденниці на Канатній вулиці, але Мокр мав відчуття, що Вжедістала заслуговує на більше. Він обрав би цю богиню вже тільки за її ім’я. 

Він витратив на це лише близько години. Боги працюють швидко, авжеж? 

У сірому денному світлі Поштамт мав не кращий вигляд, ніж уночі. Близько половини будівлі все ще стояло вертикально.  

Навіть попри брезентові полотнища, захищена від зливи частина була маленькою й сирою. Навколо, не знаючи, що їм робити, вешталися працівники. 

Що робити, їм мав пояснити Мокр. 

Першим, кого він зустрів, був Джордж Домахайс, який поквапився йому назустріч на всіх своїх кульгавих обертах. 

— Жахливо, мій пане, жахливо. Я прийшов, як тільки... — почав він. 

— Радий вас бачити, Джордже. Як ваша нога? 

— Що? О, чудово, мій пане. Щоправда, вона світиться в темряві, але, з іншого боку, це дає змогу заощадити на свічках. Що ми будемо... 

— Поки пан Шеляг у лікарні, ви будете в. о. Поштмейстера, — перебив Мокр. — Скількох листонош ви можете зібрати? 

— Десь дюжину, мій пане, але що ми... 

— Ми будемо доставляти пошту, пане Домахайс! Це — наша робота. Скажіть усім, що сьогодні діє спеціальна пропозиція: гарантована доставка до Псевдополя, по десять пенсів! Усі інші можуть братися за прибирання. Частина даху все ще на місці. Сьогодні ми відкриті, як завжди. Ще більше, ніж завжди.  

— Але... — Домахайс не зміг знайти потрібних слів і просто показав на руїни. — Оце? 

— Ні дощ, ні полум’я, пане Домахайс! — гостро сказав Мокр. 

— У нашому девізі цього немає, мій пане, — вказав Домахайс. 

— До завтра буде. О, Джим... 

Візник насувався на Мокра під лопотіння крисів свого гігантського капелюха. 

— Це все довбаний Злотний, точно! — прогарчав він. — Це підпал! Чим можемо допомогти, пане Губперук? 

— У вас же все одно буде сьогодні рейс на Псведополь? — спитав Мокр. 

— Так, — сказав Джим. — Гаррі з хлопцями вивели всіх коней, щойно запахло смаженим, а з диліжансів ми втратили тільки один. Ми-то вам допоможемо, повірте, хай мені грець, от тільки «Шлях» працює нормально собі. Ви тільки згаєте час. 

— Джиме, з вас — колеса, а я забезпечу, чим їх навантажити, — сказав Мокр. — Ми зберемо пошту до десятої. 

— Не дуже ви впевнені в цьому, пане Губперук, — зауважив Джим, нахиляючи голову до плеча. 

— Мені про це янгол уві сні повідомив, — сказав Мокр. 

Джим вишкірився. 

— А, ну як так, то й так. Янгол, еге ж? Дуже вчасна допомога в скрутний час, як на мій хлопський розум.  

— Я теж так думаю, — сказав Мокр, рушаючи до відкритої всім вітрам, закіптюженої печери з трьома стінами, якою були рештки його кабінету. 

Він змів з крісла пил, сягнув у кишеню й поклав на стіл листа від Димного Гну. 

Єдині люди, які могли знати, коли вийдуть з ладу семафорні вежі, повинні були працювати в компанії, так? Чи — що імовірніше — повинні були працювати там раніше. Ха. Так воно завжди буває. Взяти той банк у Сто Латі — Мокр нізащо не зміг би підробити той чек, якби той згорблений старістю клерк не продав йому того старого гросбуха з усіма необхідними підписами. То був чудовий день. 

«Великий Шлях», певне, не просто наживав собі ворогів — він мав би поставити їхнє виробництво на потік. І ось цей Димний Гну вирішив допомогти Мокрові. Нелегальні семаграфісти. Як подумаєш, скільки таємниць їм відомо... 

Весь цей час він дослухався, чи не б’є годинник, і щойно пробило за чверть дев’яту. Що вони зроблять? Підірвуть вежу? Але ж у вежах працюють люди. Звичайно, що ні... 

— Ох, пане Губперук!  

Не так часто трапляється, що заплакана жінка вривається в кімнату й кидається в обійми мужчині. З Мокром такого не бувало ніколи. Та ось це сталося, і як же йому не пощастило, що цією жінкою виявилася панна Маккаларіят. 

Тремтячи, вона наблизилася до отетерілого Мокра й повисла на ньому; її обличчям котилися сльози. 

— Ох, пане Губперук! — схлипувала вона. — Ох, пане Губперук! 

Її вага пригнула Мокра до підлоги. Вона вчепилася за його комір із такою силою, що він ось-ось мав опинитися на підлозі, а навіть подумати про те, що його побачать на підлозі в обіймах панни Маккаларіят... та навіть подумати про це було просто неможливо. Мозок міг вибухнути вже від самої спроби. 

В її сивому волоссі стирчала рожева заколка. Заколку було вручну розмальовано крихітними фіалками. Видовище цієї заколки за кілька дюймів від очей чомусь вибивало Мокра з колії. 

— Ну, ну, заспокойтеся, панно Маккаларіят, заспокойтеся, — пробелькотів він, намагаючись тримати рівновагу за двох. 

— Ох, пане Губперук! 

— Ну справді, панно Маккаларіят, — у відчаї сказав Мокр. — Чим я можу... 

— Пан Домахайс сказав, що Поштамт не відбудувати! Він каже, що Правитель Ветінарі нізащо не виділить гроші! Ох, пане Губперук! Я все життя мріяла працювати тут за стійкою! Бабуся навчила мене всього, вона навіть змушувала мене смоктати лимони, щоб виробити правильний вираз обличчя! А я передала всі ці знання своїй дочці. Вона має такий голос, що люди бліднуть, як сніг! Ох, пане Губперук! 

Мокр відчайдушно шукав, де б її заспокійливо погладити, бо більшість придатних для цього місць або промокли наскрізь від сліз, або не входили до переліку припустимих з точки зору рамок пристойності.  

— Усе буде добре, панно Маккаларіят, — втішно сказав він. 

— А бідний пан Шеляг! — схлипнула вона. 

— Наскільки я розумію, з ним усе буде гаразд, панно Маккаларіят. Знаєте ж, як кажуть про госпіталь леді Сибіл: дехто з пацієнтів виживає.  

«Дуже й дуже сподіваюся, що він і справді виживе, — подумав Мокр. — Я без нього як без рук». 

— Це все так жахливо, пане Губперук! — сказала панна Маккаларіят, сповнена рішучості випити гірку чашу відчаю включно із осадом. — Ми всі залишимось на вулиці! 

Мокр, тримаючи жінку за руки, акуратно виштовхував її з приміщення, водночас щосили женучи з голови картину панни Маккаларіят на вулиці.  

— Так, послухайте мене, панно Мак... до речі, як вас звати? 

— Йодина, пане Губперук, — відповіла панна Маккаларіят, сякаючись у носовичка. — Батькові сподобалося, як це звучить. 

— Що ж... Йодино, я глибоко переконаний, що ми знайдемо гроші вже до кінця дня, — заявив Мокр.  

О боги, вона висякалася в цю хустинку і, так, так, гр-р-р, збиралася знову запхати її в рукав свого кардиґана... 

— Так, пан Домахайс про це говорив, і багато хто говорить, мій пане. Кажуть, ви послали богам листи з проханням про гроші! О, мій пане! Не моя справа вам радити, але боги грошей не дають! 

— Я вірую, панно Маккаларіят, — прорік Мокр, випростовуючись. 

— У моїй родині вже п’ять поколінь вклоняються Вжедісталі, мій пане, — повідомила панна Маккаларіят. — Ми деренчали шухлядами кожен божий день, а нічого істотного, якщо так можна сказати, не отримали, якщо не зважати на те, що бабуся знайшла вінчик для збивання яєць, якого, як вона була впевнена, вона туди не клала, і ми всі думаємо, що це випадково так сталося...  

— Пане Губперук! Пане Губперук! — закричав хтось. — Тут кажуть, семафори... О, перепрошую...  

Останні слова були тягучими й приторними, ніби сироп. 

Мокр зітхнув і обернувся до новоприбулого, який щирив зуби в облямованому кіптявою дверному отворі. 

— Так, пане Домахайс? 

— Кажуть, семафори знову поламалися, мій пане! На псевдопольському напрямку! — пояснив той. 

— Як прикро, — проказав Мокр. — Що ж, панно Маккаларіят, пане Домахайс, уперед — змусимо пошту рухатися! 

У тому, що залишилося від вестибюля, зібрався цілий натовп. Як уже давно помітив Мокр, анк-морпоркці завжди з ентузіазмом сприймали всілякі новинки. Пошта, звісно, була старою — але настільки старою, що якимсь чином знову сприймалася як щось нове. 

Коли Мокр зійшов сходами, його зустріли схвальним гамором. Дай їм видовище, завжди давай їм видовища. Анк-Морпорк аплодує видовищам. 

Мокр наказав принести стільця, став на нього і склав долоні рупором. 

— Пані та панове, спеціальна пропозиція на сьогодні! — прокричав він через галас і шум. — Ціну на доставку листів до Псевдополя знижено до трьох пенсів! Всього три пенси! Диліжанс відбуває о десятій! А якщо ті, хто вручив повідомлення нашим невезучим колегам з компанії «Великий шлях», подбають їх забрати й передати нам, ми доставимо їх безкоштовно!  

Це викликало пожвавлення у натовпі, дехто проштовхався до виходу й зник назовні. 

— Поштамт, пані та панове! — вигукнув Мокр. — Ми доставляємо! 

Знову піднявся веселий гамір. 

— Хочете почути щось дійсно цікаве, пане Губперук? — спитав, підбігаючи, Стенлі. 

— І що ж це, Стенлі? — поцікавився Мокр, злазячи зі стільця. 

— З самісінького ранку ми продали купу однодоларових марок! І знаєте що? Люди надсилають листи самим собі! 

— Що? — нерозуміюче перепитав Мокр. 

— Просто щоб марки пройшли через пошту, шефе. Розумієте, це ж робить їх реальними! Це доводить, що марки використовувалися. Вони їх збирають, шефе! І навіть краще, шефе! 

— Куди ж уже краще, Стенлі? — здивувався Мокр. 

Він опустив погляд. Авжеж, на хлопцеві була нова сорочка, з малюнком марки за пенні та написом «Спитай мене про марки».  

— Влада Сто Лата замовила «Ливарнику і Шпулькісу» серію власних марок! І інші міста теж хочуть так зробити! 

Мокр подумки занотував: «Треба буде часто змінювати дизайн. І робити пропозиції кожному місту та країні, які ми тільки зможемо згадати. Замість “лизати тильну сторону Ветінарі”, всі забажають мати власні марки — і ми зробимо їм таку честь в обмін на згоду доставляти нашу пошту, а пан Шпулькіс цілком конкретним чином нам за це віддячить, я вже про це подбаю». 

— Шкода, Стенлі, що пропали твої шпильки. 

— Шпильки? — перепитав хлопець. — А, шпильки. Шефе, шпильки — це просто гострі шматочки металу. Вони мертві.  

«Ось так і рухаємося вперед, — подумав Мокр. — Завжди рухайся. Ніколи ж не знаєш, хто або що за тобою женеться. 

Все, що нам зараз потрібно, — це щоби нам усміхнулися боги.  

Гм-м-м. Гадаю, надворі вони посміхаються трішечки ширше». 

Мокр вийшов на свіже повітря. Різниця між Поштамтом всередині й вулицею перед ним тепер була досить умовною, але народу й тут було чимало. Були там і кілька вартових. Це могло стати в пригоді. Вони вже підозріло на нього поглядали. 

Що ж, ось і ця мить. Зараз має статися диво. Власне, зараз збіса неминуче має статися диво! 

Мокр звів очі до небес і вслухався в шепіт богів.