Поштова лихоманка

Епілог

Чоловік у кріслі не мав ні довгого волосся, ні пов’язки на оці. Не мав він і бороди — чи, швидше, не мав наміру її мати. Він не голився кілька днів. 

Він застогнав. 

— А, пане Злотний, — сказав Правитель Ветінарі, підводячи погляд від свого грального столика. — Бачу, ви прокинулися. Вибачте за той спосіб, у який вас було сюди доправлено, але декотрі досить впливові люди прагнуть бачити вас мертвим, і я подумав, що нам добре би було перемовитися, перш ніж це станеться. 

— Уявлення не маю, про що ви, — сказав чоловік. — Мене звуть Рендольфом Стіплером, і я маю про це документи... 

— І це таки дуже чудові документи, пане Злотний. Але досить про це. Ні, я хочу поговорити з вами про янголів, от що. 

Хаббар Злотний, час від часу зморщуючись від болю, викликаного триденною мандрівкою на плечі ґолема, з дедалі більшим подивом вислуховував янгольські концепції Правителя Ветінарі.  

— ...і тут ми підходимо до справи, пане Злотний. Монетний двір потребує нового підходу. Щиро кажучи, він при смерті, а це геть не те, що нам потрібно в столітті Анчоуса. І все ж вихід є. Пан Губперук нещодавно з великим успіхом презентував альтернативну валюту у вигляді марок. Такі легкі, їх так просто носити, їх навіть можна надіслати поштою! Пане Злотний, це було вражаюче. Принаймні всі позбавляються думки, що гроші повинні блищати. Чи знаєте ви, що стандартна марка вартістю в пенні разів дванадцять переходить з рук у руки, перш ніж таки потрапити на конверт? От що потрібно Скарбниці: людина, яка зуміє побачити в усьому дещо глибше — ідею валюти. Ви отримаєте зарплатню і, наскільки я знаю, формений капелюх. 

— Ви пропонуєте мені роботу? 

— Так, пане Стіплер, — сказав Ветінарі. — І, аби підкреслити щирість моєї пропозиції, я дозволю собі вказати на он ті двері за вашою спиною. Якщо в будь-який момент нашої співбесіди ви відчуєте бажання піти, вам досить пройти крізь них, і я більше ніколи вас не потурбую... 

Незабаром до кабінету прослизнув секретар Тулумбас. Правитель Ветінарі читав доповідну про таємну зустріч таємного кола керівників Гільдії злодіїв, що відбулася минулої ночі. 

Секретар цілком безшумно впорядкував папери, а тоді постав перед Ветінарі. 

— Надійшло десять нічних семаграм, ваша високосте, — доповів він. — Як добре, що семафори знову запрацювали. 

— Що так, то так, — не підводячи погляду, погодився Ветінарі. — Інакше звідки б люди знали, що вони повинні думати? Щось з-за кордону є?  

— Традиційні пакети, ваша високосте. Той, що з Убервальду, відкрили й заклеїли з надзвичайною ретельністю. 

— Ах, люба леді Марґолотта, — з усмішкою мовив Ветінарі. 

— Ваша високосте, я взяв на себе сміливість відклеїти марки — їх збирає мій небіж, — сказав Тулумбас. 

— Та будь ласка, — махнув рукою Ветінарі. 

Тулумбас обвів кабінет поглядом і спинив цей погляд на ігровому столику, де тривала нескінченна битва двох крихітних кам’яних армій.  

— Я бачу, ваша високосте, ви перемогли, — зауважив він.  

— Так. Треба б записати собі композицію гамбіту. 

— Але, я бачу, тут немає пана Злотного... 

Ветінарі зітхнув. 

— Не можна не захоплюватися людиною, яка насправді вірить у свободу вибору, — сказав він, дивлячись у відчинені двері. — От тільки він не вірив у янголів.  

КІНЕЦЬ